Страница:
...Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й
не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву - iти на Москву,
на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.
- Товаришу, не мiшайте спати.
Мовчанка.
...Ви, мабуть, уже зна те, що то товариш Жучок пiдшморгувала.
Вона пiдiйшла до мене.
- Ходiмте!
Я здивовано подивився на не©.
...Вийшли на ганок.
Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.
- Ви плакали?
- Так!..
I засмiялась:
- Менi трiшки соромно... зна те... бува .
I розказала.
Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях", але i
©й бува сумно й бува не бува :
- Дзуськи!
Тодi менi кирпатенький носик розказав, що ©й не 19, як ми думали, а
цiлих 25 лiт, що в не© вже було байстря i це невеличке байстря -
- повiсив на лiхтарi козак.
Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм
Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
...Я згадав снiговий степ.
...Iшла мжичка.
...Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? -
- Ви подумайте.
...Товариш Жучок N 2,
N З,
N 4,
i не знаю, ще скiльки .
Товариш Жучок N 1 нема.
Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки.
Зник товариш Жучок.
...Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцi©, носить соняшну вагу,
щоб висушити болото, а яке - ви зна те.
Так:
- пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати - вишивати золотом
або срiблом - це яскраво).
Ми назвали -
- товариш Жучок.
А iсторiя назве -
- "кiт у чоботях".
Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
ЮРКО
На Донеччинi - завод.
Уночi над заводом темно й недосяжно дума небо. Пролива ться на небо
золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться...
На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за
юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема ©м краю.
Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
- Або в завод, або за кордон революцiю робити.
Послали в завод.
Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi - вiдходять
до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.
...Цех. Вийшли. Пiзно.
Мовчазно шумiли машини в та мнiм напруженнi. Зникали постатi за
машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводсько© ночi - глибоко©, як
море бiля японського берега.
Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi
й теплi, близькi, далекi... люди однаковi, люди рiзнi).
Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що дума нiч?
Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать
Остапову...
- ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А
чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я
нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я ©х: по-свинячому шукають
правди, богородиць наробляють - один розбрат.
...Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд не©.
У не© ноги трiшки колесом i, як у молоденько© дiвчини, зiтхання.
-...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не
добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв.
Бiльшовикiв подавай - i квит.
Юрковi було образливо, а Остап говорив:
- Мо яке дiло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку
ходить, я нiчого не iмiю.
Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.
Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
- Товаришу Юрко! Що це таке - емiсiя? А потiм: що це таке -
девальвацiя?
- Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й
уже з сумом:
- Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi.
...Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою
плямою стала край столу.
- Я забула зачинити вiкно.
- Зачинiть.
Вона мовчки вийшла. Юрко думав про не©. Болiли плечi, болiла спина -
цiлий день носив рейки.
Без революцi©, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або,
або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато
з них творять, багато - так.
Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три.
Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм):
кида ться до дверей. Наталка зупиня .
-...Що?
- Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились. ...А то
пiдставля пiд його обличчя дзеркало.
- Гарний?
Вiн зна , що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не
роздягаючись. Не вмивався.
- Ех, Наталю!
Вiн зiтхнув, але зачепити ©© не вiдважився. Поспiша через сонний
посьолок. Повз Торця пару , а далi пару в степу: тоскно дивитись на степ,
де мрi далина. Наталка дивиться синьо, так бува не часто, так дивляться
не всi.
I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка,
але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив
додому, уперто думав про Наталку.
Тече житт ва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене
баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).
сть заводський клуб. Улаштовували вистави - заводська молодь
(заводська молодь у футбол i лявн-тенiс гра ). Сьогоднi улаштували таку -
на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як
треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, сво©, заводськi.
Одному кричали:
- Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашо© фiрми. Юхим не слухав
i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою".
Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
- Хоч свiйський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав:
- От тобi й революцiя: i не видно ©©, i видно ©©. Як ота благодать з
неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сидiла поруч Юрка. © тiло торкалось його тiла, i йому було
гарно. I спитала Наталка:
- А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись
виписувала?
Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
- А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржу©в був Маркс, i в
нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
Прийшов... антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
Заводський паркан перстенi мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш
за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодо©, коли юнi дзвони юнiсть молоду
дзвонили...
...Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки за брамою, а
назад нема вороття.
...Посьолок забайрачився у вiтах.
До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз Торця
- рiка така: фабрично-заводська, хова ться в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не
так лекцi© чита , що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на
сподi сво © душi запитував, а ви звiдки зна те? Фамiльярно похлопували
його по спинi, а йому було чогось непри мно. Таранкуватi, мамулуватi,
"типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв
пролетарiату.
...I сказав Остап iз кутка:
- Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки
дiстав.
Голова фабзавкому примружив око:
- I справдi, хлопцi, чи не випити?
Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
- Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
I Наталка пiдiйшла:
- Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький
не п' ?
Вiн хотiв сказати, що не п' , але подумав, що йому однаковiсiнько не
повiрять: "вiн же з ним не живе".
...Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
...Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
-...От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й
у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сiла бiля Остапа.
- Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко,
запишiть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, i обличчя ©© було свiтле, як винне повiтря
восени - ранньо©.
...Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.
Секретар сказав:
- Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
Його спитали:
- А я?
- I твоя.
- А я?
- I твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
- I ©хня?
Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
- Це гiсть.
А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
- Це той, як його... як ото мiтинг був...- попутчик. Ха... ха...
Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
- Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
...Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
...Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах
тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
"...Попутчик... так..."
Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi. Ми
той, що в скажено-рухомому танцi машини керу огняною електричною вагою -
непереможною, всесильною.
"Отче наш, електрично© системи вiку, да буде твоя непохитна воля там -
на землi, як тут - у заводi".
...У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По
пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
"Попутчик... так..."
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпалено© печi. В руках важка
крицева жердина... Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла
курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшн повiтря.
Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
- Е-ех!
Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
- Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до
материно© спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу
жердину.
I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап. Вiн боровся з
огнем i знову крикнув:
- Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
- Гата!
"Попутчик... так..."
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем - так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
- Закуримо?
- Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
- Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали...
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
...Залiзо спiвало...
Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди - не воли. Ходила
Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).
...Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав кра вид - за вечором.
Було душно. Заводська молодь у©дливо домагалась, щоб Юрко читав ©м лекцi©.
Вiн говорив, що не ма часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з
заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли очi. Пiдвела очi
вiд книги.
...Гарно...
- Вам подоба ться книга?
- Менi подоба ться книга.
- Вiн подумав i взяв ©© за руку.
- Гарно?
- Гарно.
Вiн сiв бiля не©:
- Гарно?
...Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.
Держав ©© руку, вона знизила вi©.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
...Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографi© грала музика -
мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцi©.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi
зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
I прийшла недiля. Наталка сказала:
- Ходiмте на берег Торця.
(Остап пiшов до фабзавкому).
Юрко:
- Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан ©й
манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз
колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли
на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
- Я далi не пiду.
Юрко сказав:
- Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
- Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
- Я не Остап, у мене бичачо© сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
- Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусково© рiки. Пiдбiгли до верби,
що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сiли в тiнi лапасто© гiлки на пiску, Наталка з реготом
розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не
встигла роздягтися, як бiля не© вирiс директорiв син.
- Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на
нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ
осоки.
...Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша.
За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде
легкий смуток.
Юрко сiв бiля Наталки, обняв ©© однi ю рукою. Вона не говорила,
дивилась униз. Вiн узяв ©© за талiю - вона не говорила. Вiн поцiлував ©й
шию - вона не говорила.
Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони сидiли
цiлу годину - так.
Вона не говорила.
Юрко думав ©© схилити на землю.
Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.
I сказала Наталка зажурено:
- От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з
пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано.
Юрко сказав:
- Пора додому.
...Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): "...досi почуваю гармати, досi бачу
барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цi © тишi. Припустiм, я не
пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумi ш - райрибою! А
може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах
на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв... А на заводi я теж не можу -
тут треба марудно© працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а
завiдувати райрибою я теж не можу. Я..."
Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
- Пожар!
- Де?
- На заводi.
Юрко сказав:
- Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився:
- Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
Юрко не стерпiв:
- А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
- Це наше дiло, заводське.
I вийшов.
"Попутчик... так..."
Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцi©.
У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
Юрко пiдiйшов до Наталки:
- Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
- Що таке? - i сiла на лiжко.
I вiн сiв.
- Я вам, як товариш, як...
Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i ©й спалахнули очi.
Вiн узяв ©© голову й мiцно обняв.
Вона тихо говорила:
- У мене не було дiтей... Що ви кажете?.. Я не хочу... ...На розi в
меду горiла липа - пройшов солодкий дух.
- Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...
(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви дума те, чи не час
менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останн зусилля!)
...Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
- Якесь нещастя.
Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила... ...На розi в меду
горiла липа...
А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась
стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт... I це - тоска... Куди сховаюсь вiд могил тво©х?
...А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А
постать ©© прибила чвиря. Зна те - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло,
мережить скло.
Школа, клас...
До повiту - 60, до станцi© - 80.
Навкруги: глуш,
глуш,
глуш...
Це глибокий чатинник мо © несибiрсько© тайги.
...Зна те, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забуто©, розвiяно©
поеми "Азiя".
"...В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм - вiд Уральських хребтiв, вiд
Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi... I
вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
...Проходили вiки. I прийшов глухий вiк - XIV. I на невiдомих
азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана..."
Це nota bene до мо © вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на
сходi.
...Сосни гудуть-гудуть...
- Чого так сосни гудуть?
- Хуртовина. Вiтри.
Ох ви, сосни мо© - азiятський край!
...Школа, клас.
Дiтвора спiва :
- Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет... ...Наталя
Микола©вна стурбована. Наталя Микола©вна бiжить:
- Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя
Микола©вна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож:
- ...Микола©вно! А хiба вже, мать, нема!
- Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбу тесь?.. Я як-небудь... Вона...
"як-небудь". Нестiр:
- Ох, Микола©вно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiва ться:
забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...
Закурюють.
...Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На
холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе
бiля порога: Нестiр.
Тодi сни... А може, та мна ява?
-...у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн при©хав,
бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв
гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у не© пишнi молодi
перса, у не© золотi кучерi...
...(Ляжу на тво тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
...Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.
...I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й
африканський мигдаль.
-...Наталочко! Мо миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском...
Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена
наядо!
Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята
весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою туго© перси ревли вiд солодких мук
отари самцiв.
Вона:
-...Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю... Налий усю мене столiтнiм
медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
...Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками
летiли журавлi! Курли! курли!
I прокинулась рiка до порогiв.
(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацi©?)
...Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах
i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
(-Ляжу на тво тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
-...Микола©вно! Чи чу те?
- Чую, Несторе.
- Мабуть, прийшов кiнець. З'©ли сукинi сини революцiю.
- Бог його зна , Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на
тому тижнi при©здили з наробразу, казали: все гарно буде.
...А сосни гудуть-гудуть...
- Чого так сосни гудуть?
- Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мо© - азiятський край!
....Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
- Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших... Треба,
каже (чита по записцi)... двадцять п'ять архiво нських комунiзмiв... Щоб,
значить, була правда... Що ви на це скажете?
...Пф! - свiчка погасла.
- Бог його зна , Несторе!
. ...Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак - великий
чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а
троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли
на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
...Спiвала:
- А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка...
-...Наталочко! Мо миле котятко!
...Вiн при©хав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про
бунт - такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в
океанi... шумують, шумують води: вал за валом. На сходi - маяк. Рев
сирени.
...А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Микола©вна - це недосяжнi
кургани зiр.
...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
...А бунт вирiс i положив бритву на горло.
Вiн:
- Наталочко! Я йду туди, до них!
- Iди, милий.
Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто в бунт. ...У Сибiр на
золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
...I знову сни... а може, та мна яв?.. Хiба знала, що в не© закоханий
цей незграбний бородатий Нестiр?
...Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи
не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал друго© молодостi.
I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзано© стеблини) на Нестора.
Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ©©.
Але не зрозумiв, © одiйшла друга молодiсть... А третя нiколи не
приходить.
...Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А
вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
-...Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник мо ©
несибiрсько© тайги назустрiч свiжому вiтровi...
День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть... (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти,
сивий! Чи довго ще до навiгацi©?)
...Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля
пошту й тютюн "Бурас" за дев'ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До
глибоко© ночi вони курили й грали у хвильки.
...Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.
Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело
дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набi©. За сара м
iржала, вила i рожала замети нiч.
...А сосни гудуть - гудуть...
-Чого так сосни гудуть.
- Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мо© - азiятський край!
...Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як
бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це
остання згадка друго© молодости.
...Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця.
Розбив диск холодного сонця.
I знову фуга.
...А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
У школi бiженець Стасик.
Наталя Микола©вна чита iсторiю: - Поляки гнiтили укра©нський народ.
Дiтвора до хлопчиська:
- Стасику! А ти ж полячок!
- Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
I скаржилась Наталя Микола©вна. А Наталi Микола©внi кажуть:
- Навiщо ж ви так говорите?
- Боже мiй, нас так учили в прогiмназi©.
А то ще бува з Богом. Дiти:
- Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Микола©вна
вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
- Наталю Микола©вно! А навiщо ви iкону зняли?
- Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволя .
...Давно це: до Наталi Микола©вни з'©жджались iз сусiднiх сiл учителi,
учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гни в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi
умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
- Ну, вже завтра об'язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба
купимо.
- Купiть, Несторе!
...Налили по рюмцi. Випили... Темнi ... I знову надворi фуга.
...А сосни гудуть - гудуть...
- Чого так сосни гудуть?
...Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мо© - азiятський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
I
До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три
верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, сто©ть над яром - селом, а нижче в
провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов
виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковза ться клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари
зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями - i лiс, i
село, i небо.
Тодi горить, чару папороть.
Солонський Яр - природна фортеця.
-Солонськi острожники казали:
- Холодний Яр, це - Солонський Яр... Атож...
А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
- I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш ©х вiдтiля.
Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
- Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
...Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну
полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть
солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".
...Сто©ть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрi ранковий
шлях, од вiтрякiвперехиля ться на дiлянку молодняку.
...У немите вiкно волосно© Ради дороги майже не видно.
Савко Гордi нко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й
пiдiйшов до натовпу.
- Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
- Аякже: Матвiя Юхименка.
Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
- Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолi:
- От напасть... Прийдеться воювати.
Згодились.
- Дивiться, вам виднiше... А що напасть - то правда.
Але Савчин сусiда попередив:
- Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв ухекали, то... може, й тебе
отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
...А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами.
Iще чути було там про Савка:
- Така йому фортуна: плохий буде - хай голову , а зачепить - лихо
буде...
Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти.
Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
...Пахло дубовим молодняком.
II
"...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда
прислати не можу, бо майже всi люди в роз'©здах".
Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
Савко подумав: "Дiйсно пора".
Зiбрав мiлiцiонерiв:
- Гайда!
Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
- А що, того... можна буде в Солонiвцi самогону... Чу ш, Савко?
Голова не чу , задумався. Дума вiн, що йому робити: острожникiв,
звичайно, на селi не застанеш, а солончани сво©х не видадуть.
...Скоро в'©хали в лiс.
Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину
вiд ударiв копит.
Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились
кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь
лiс.
Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з
Савчиним.
- Слухай, друже, може, не будемо тривожити ©х, уладна мо?
- Це кого? Солончан?
- Авжеж!
Савко сказав:
- Наказ сть з у©зду. Нiззя.
- Ага... Ну, то iнше дiло.
А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
- Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський король селянам слабоду
проголосив?
- А тобi що з того?
Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й
не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву - iти на Москву,
на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.
- Товаришу, не мiшайте спати.
Мовчанка.
...Ви, мабуть, уже зна те, що то товариш Жучок пiдшморгувала.
Вона пiдiйшла до мене.
- Ходiмте!
Я здивовано подивився на не©.
...Вийшли на ганок.
Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.
- Ви плакали?
- Так!..
I засмiялась:
- Менi трiшки соромно... зна те... бува .
I розказала.
Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i "кiт у чоботях", але i
©й бува сумно й бува не бува :
- Дзуськи!
Тодi менi кирпатенький носик розказав, що ©й не 19, як ми думали, а
цiлих 25 лiт, що в не© вже було байстря i це невеличке байстря -
- повiсив на лiхтарi козак.
Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм
Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
...Я згадав снiговий степ.
...Iшла мжичка.
...Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг - це без сумнiву. А чий? -
- Ви подумайте.
...Товариш Жучок N 2,
N З,
N 4,
i не знаю, ще скiльки .
Товариш Жучок N 1 нема.
Зник "кiт у чоботях" у глухих нетрях республiки.
Зник товариш Жучок.
...Ходить "кiт у чоботях" по бур'янах революцi©, носить соняшну вагу,
щоб висушити болото, а яке - ви зна те.
Так:
- пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати - вишивати золотом
або срiблом - це яскраво).
Ми назвали -
- товариш Жучок.
А iсторiя назве -
- "кiт у чоботях".
Кiт у чоботях - тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.
ЮРКО
На Донеччинi - завод.
Уночi над заводом темно й недосяжно дума небо. Пролива ться на небо
золото золотого шлаку - тодi в посьолку сниться...
На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за
юртою тайга - холодна, в снiгах: бори, бори, i нема ©м краю.
Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
- Або в завод, або за кордон революцiю робити.
Послали в завод.
Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi - вiдходять
до моря, коли зi сходу - на запорiзький степ.
...Цех. Вийшли. Пiзно.
Мовчазно шумiли машини в та мнiм напруженнi. Зникали постатi за
машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводсько© ночi - глибоко©, як
море бiля японського берега.
Iшли: Юрко, Остап - люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi - холоднi
й теплi, близькi, далекi... люди однаковi, люди рiзнi).
Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що дума нiч?
Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать
Остапову...
- ...Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А
чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я
нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я ©х: по-свинячому шукають
правди, богородиць наробляють - один розбрат.
...Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд не©.
У не© ноги трiшки колесом i, як у молоденько© дiвчини, зiтхання.
-...Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не
добрав. Така вже вдача: як вип'ю пляшку, то й за власть совiтiв.
Бiльшовикiв подавай - i квит.
Юрковi було образливо, а Остап говорив:
- Мо яке дiло; хтось добере - нас чимало. А Наталка хай у ячейку
ходить, я нiчого не iмiю.
Болото закумкало нiч. Де болото? То - жаби.
Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
- Товаришу Юрко! Що це таке - емiсiя? А потiм: що це таке -
девальвацiя?
- Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й
уже з сумом:
- Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi.
...Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою
плямою стала край столу.
- Я забула зачинити вiкно.
- Зачинiть.
Вона мовчки вийшла. Юрко думав про не©. Болiли плечi, болiла спина -
цiлий день носив рейки.
Без революцi©, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або,
або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато
з них творять, багато - так.
Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три.
Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко - потiм. (Потiм):
кида ться до дверей. Наталка зупиня .
-...Що?
- Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились. ...А то
пiдставля пiд його обличчя дзеркало.
- Гарний?
Вiн зна , що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не
роздягаючись. Не вмивався.
- Ех, Наталю!
Вiн зiтхнув, але зачепити ©© не вiдважився. Поспiша через сонний
посьолок. Повз Торця пару , а далi пару в степу: тоскно дивитись на степ,
де мрi далина. Наталка дивиться синьо, так бува не часто, так дивляться
не всi.
I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка,
але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод - важко, а коли приходив
додому, уперто думав про Наталку.
Тече житт ва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене
баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).
сть заводський клуб. Улаштовували вистави - заводська молодь
(заводська молодь у футбол i лявн-тенiс гра ). Сьогоднi улаштували таку -
на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як
треба) промовцi: один доповiдач, а решта - так, сво©, заводськi.
Одному кричали:
- Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашо© фiрми. Юхим не слухав
i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив "урою".
Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
- Хоч свiйський, та хитрий... Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка - теж на виставi. Остап теж сказав:
- От тобi й революцiя: i не видно ©©, i видно ©©. Як ота благодать з
неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сидiла поруч Юрка. © тiло торкалось його тiла, i йому було
гарно. I спитала Наталка:
- А що це таке, що й капiтал Маркса, i "Нива" Маркса: директорша колись
виписувала?
Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
- А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржу©в був Маркс, i в
нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
Прийшов... антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
Заводський паркан перстенi мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш
за ворота - жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодо©, коли юнi дзвони юнiсть молоду
дзвонили...
...Кричали, кричали "кукушки", стукали, стукали молотки за брамою, а
назад нема вороття.
...Посьолок забайрачився у вiтах.
До заводу ходять через залiзницю - дорiжка така, вторована, повз Торця
- рiка така: фабрично-заводська, хова ться в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не
так лекцi© чита , що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на
сподi сво © душi запитував, а ви звiдки зна те? Фамiльярно похлопували
його по спинi, а йому було чогось непри мно. Таранкуватi, мамулуватi,
"типiчнi сурйози", але вони вважали себе за справжнiх представникiв
пролетарiату.
...I сказав Остап iз кутка:
- Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки
дiстав.
Голова фабзавкому примружив око:
- I справдi, хлопцi, чи не випити?
Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
- Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
I Наталка пiдiйшла:
- Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький
не п' ?
Вiн хотiв сказати, що не п' , але подумав, що йому однаковiсiнько не
повiрять: "вiн же з ним не живе".
...Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
...Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
-...От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й
у саму ком'ячейку записуй.
Наталка сiла бiля Остапа.
- Що в п'яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко,
запишiть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, i обличчя ©© було свiтле, як винне повiтря
восени - ранньо©.
...Над заводом знову думало небо - темно, недосяжно.
Секретар сказав:
- Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
Його спитали:
- А я?
- I твоя.
- А я?
- I твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
- I ©хня?
Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
- Це гiсть.
А Остап п'яно й нахабно засмiявся:
- Це той, як його... як ото мiтинг був...- попутчик. Ха... ха...
Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
- Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
...Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
...Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах
тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
"...Попутчик... так..."
Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам'яне - ми. Ми - король землi. Ми
той, що в скажено-рухомому танцi машини керу огняною електричною вагою -
непереможною, всесильною.
"Отче наш, електрично© системи вiку, да буде твоя непохитна воля там -
на землi, як тут - у заводi".
...У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По
пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб'язким смiхом.
"Попутчик... так..."
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпалено© печi. В руках важка
крицева жердина... Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла
курява нагартованого кубла. Стогнала - на зовнiшн повiтря.
Остаповi м'язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
- Е-ех!
Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
- Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до
материно© спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу
жердину.
I була бiла курява, а в нiй казковий велетень - Остап. Вiн боровся з
огнем i знову крикнув:
- Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
- Гата!
"Попутчик... так..."
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем - так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
- Закуримо?
- Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
- Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали...
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
...Залiзо спiвало...
Люди жили не тiльки в заводi - i за заводом. Люди - не воли. Ходила
Наталка, ходив i Остап: "гуляти"; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi - про це в другий раз).
...Блимали червневi зоряницi - це зорi. Палав кра вид - за вечором.
Було душно. Заводська молодь у©дливо домагалась, щоб Юрко читав ©м лекцi©.
Вiн говорив, що не ма часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з
заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка - червона, горiли очi. Пiдвела очi
вiд книги.
...Гарно...
- Вам подоба ться книга?
- Менi подоба ться книга.
- Вiн подумав i взяв ©© за руку.
- Гарно?
- Гарно.
Вiн сiв бiля не©:
- Гарно?
...Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця - лiтнi курделi.
Держав ©© руку, вона знизила вi©.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
...Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографi© грала музика -
мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцi©.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу - синi ночi, далекi
зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
I прийшла недiля. Наталка сказала:
- Ходiмте на берег Торця.
(Остап пiшов до фабзавкому).
Юрко:
- Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан ©й
манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз
колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли
на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
- Я далi не пiду.
Юрко сказав:
- Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
- Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
- Я не Остап, у мене бичачо© сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
- Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срiбно-лусково© рiки. Пiдбiгли до верби,
що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сiли в тiнi лапасто© гiлки на пiску, Наталка з реготом
розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не
встигла роздягтися, як бiля не© вирiс директорiв син.
- Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на
нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ
осоки.
...Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша.
За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде
легкий смуток.
Юрко сiв бiля Наталки, обняв ©© однi ю рукою. Вона не говорила,
дивилась униз. Вiн узяв ©© за талiю - вона не говорила. Вiн поцiлував ©й
шию - вона не говорила.
Юрко подивився назад - було широке поле, i все було видно. Вони сидiли
цiлу годину - так.
Вона не говорила.
Юрко думав ©© схилити на землю.
Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь - iшла нiч.
I сказала Наталка зажурено:
- От я вже й забула. Нiяк не запам'ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з
пiвгодини думаю - де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано.
Юрко сказав:
- Пора додому.
...Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): "...досi почуваю гармати, досi бачу
барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цi © тишi. Припустiм, я не
пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумi ш - райрибою! А
може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах
на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв... А на заводi я теж не можу -
тут треба марудно© працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а
завiдувати райрибою я теж не можу. Я..."
Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночi тривога i гули гудки - на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно - тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
- Пожар!
- Де?
- На заводi.
Юрко сказав:
- Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився:
- Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
Юрко не стерпiв:
- А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
- Це наше дiло, заводське.
I вийшов.
"Попутчик... так..."
Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцi©.
У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
Юрко пiдiйшов до Наталки:
- Наталю! - i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
- Що таке? - i сiла на лiжко.
I вiн сiв.
- Я вам, як товариш, як...
Вона подивилась на Юрка - йому горiли очi, i ©й спалахнули очi.
Вiн узяв ©© голову й мiцно обняв.
Вона тихо говорила:
- У мене не було дiтей... Що ви кажете?.. Я не хочу... ...На розi в
меду горiла липа - пройшов солодкий дух.
- Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу...
(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви дума те, чи не час
менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останн зусилля!)
...Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
- Якесь нещастя.
Заводськi жiнки чують нещастя - серцем. Вискочила... ...На розi в меду
горiла липа...
А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась
стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт... I це - тоска... Куди сховаюсь вiд могил тво©х?
...А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А
постать ©© прибила чвиря. Зна те - чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло,
мережить скло.
Школа, клас...
До повiту - 60, до станцi© - 80.
Навкруги: глуш,
глуш,
глуш...
Це глибокий чатинник мо © несибiрсько© тайги.
...Зна те, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забуто©, розвiяно©
поеми "Азiя".
"...В п'ятому вiцi - дикiм i далекiм - вiд Уральських хребтiв, вiд
Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi... I
вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
...Проходили вiки. I прийшов глухий вiк - XIV. I на невiдомих
азiятських верхiв'ях пiдвелась грiзна постать Темерлана..."
Це nota bene до мо © вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на
сходi.
...Сосни гудуть-гудуть...
- Чого так сосни гудуть?
- Хуртовина. Вiтри.
Ох ви, сосни мо© - азiятський край!
...Школа, клас.
Дiтвора спiва :
- Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет... ...Наталя
Микола©вна стурбована. Наталя Микола©вна бiжить:
- Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя
Микола©вна скiнчила прогiмназiю - то так далеко! - Нестiр - сторож:
- ...Микола©вно! А хiба вже, мать, нема!
- Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбу тесь?.. Я як-небудь... Вона...
"як-небудь". Нестiр:
- Ох, Микола©вно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiва ться:
забули про нас буржуази... Пожалуйте, махорочки...
Закурюють.
...Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На
холоднiй печi, в ганчiрках - фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе
бiля порога: Нестiр.
Тодi сни... А може, та мна ява?
-...у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн при©хав,
бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв
гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у не© пишнi молодi
перса, у не© золотi кучерi...
...(Ляжу на тво тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
...Над архiпелагом осель, у м'ятову даль линула березова пiсня.
...I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й
африканський мигдаль.
-...Наталочко! Мо миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском...
Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена
наядо!
Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята
весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою туго© перси ревли вiд солодких мук
отари самцiв.
Вона:
-...Олексо! Мiй божевiльний! Я п'янiю... Налий усю мене столiтнiм
медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
...Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками
летiли журавлi! Курли! курли!
I прокинулась рiка до порогiв.
(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацi©?)
...Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах
i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
(-Ляжу на тво тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
-...Микола©вно! Чи чу те?
- Чую, Несторе.
- Мабуть, прийшов кiнець. З'©ли сукинi сини революцiю.
- Бог його зна , Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на
тому тижнi при©здили з наробразу, казали: все гарно буде.
...А сосни гудуть-гудуть...
- Чого так сосни гудуть?
- Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мо© - азiятський край!
....Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
- Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших... Треба,
каже (чита по записцi)... двадцять п'ять архiво нських комунiзмiв... Щоб,
значить, була правда... Що ви на це скажете?
...Пф! - свiчка погасла.
- Бог його зна , Несторе!
. ...Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак - великий
чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а
троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли
на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
...Спiвала:
- А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка...
-...Наталочко! Мо миле котятко!
...Вiн при©хав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про
бунт - такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в
океанi... шумують, шумують води: вал за валом. На сходi - маяк. Рев
сирени.
...А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Микола©вна - це недосяжнi
кургани зiр.
...З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
...А бунт вирiс i положив бритву на горло.
Вiн:
- Наталочко! Я йду туди, до них!
- Iди, милий.
Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються - хто в бунт. ...У Сибiр на
золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
...I знову сни... а може, та мна яв?.. Хiба знала, що в не© закоханий
цей незграбний бородатий Нестiр?
...Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи
не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п'ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал друго© молодостi.
I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзано© стеблини) на Нестора.
Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв ©©.
Але не зрозумiв, © одiйшла друга молодiсть... А третя нiколи не
приходить.
...Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А
вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
-...Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник мо ©
несибiрсько© тайги назустрiч свiжому вiтровi...
День за днем, рiк за роком - у вiчнiсть... (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти,
сивий! Чи довго ще до навiгацi©?)
...Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля
пошту й тютюн "Бурас" за дев'ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До
глибоко© ночi вони курили й грали у хвильки.
...Азiя - не Азiя. Провiнцiя - далi, провiнцiя - глибше.
Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело
дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набi©. За сара м
iржала, вила i рожала замети нiч.
...А сосни гудуть - гудуть...
-Чого так сосни гудуть.
- Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мо© - азiятський край!
...Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як
бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це
остання згадка друго© молодости.
...Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця.
Розбив диск холодного сонця.
I знову фуга.
...А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
У школi бiженець Стасик.
Наталя Микола©вна чита iсторiю: - Поляки гнiтили укра©нський народ.
Дiтвора до хлопчиська:
- Стасику! А ти ж полячок!
- Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
I скаржилась Наталя Микола©вна. А Наталi Микола©внi кажуть:
- Навiщо ж ви так говорите?
- Боже мiй, нас так учили в прогiмназi©.
А то ще бува з Богом. Дiти:
- Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Микола©вна
вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
- Наталю Микола©вно! А навiщо ви iкону зняли?
- Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволя .
...Давно це: до Наталi Микола©вни з'©жджались iз сусiднiх сiл учителi,
учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гни в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi
умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
- Ну, вже завтра об'язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба
купимо.
- Купiть, Несторе!
...Налили по рюмцi. Випили... Темнi ... I знову надворi фуга.
...А сосни гудуть - гудуть...
- Чого так сосни гудуть?
...Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мо© - азiятський край!
СОЛОНСЬКИЙ ЯР
I
До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три
верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, сто©ть над яром - селом, а нижче в
провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов
виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковза ться клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари
зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями - i лiс, i
село, i небо.
Тодi горить, чару папороть.
Солонський Яр - природна фортеця.
-Солонськi острожники казали:
- Холодний Яр, це - Солонський Яр... Атож...
А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
- I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш ©х вiдтiля.
Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
- Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав...
...Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну
полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть
солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
Вранцi дiзнаються, кого обiбрано "до цурки".
...Сто©ть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрi ранковий
шлях, од вiтрякiвперехиля ться на дiлянку молодняку.
...У немите вiкно волосно© Ради дороги майже не видно.
Савко Гордi нко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й
пiдiйшов до натовпу.
- Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
- Аякже: Матвiя Юхименка.
Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
- Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолi:
- От напасть... Прийдеться воювати.
Згодились.
- Дивiться, вам виднiше... А що напасть - то правда.
Але Савчин сусiда попередив:
- Ти гляди, Савко, п'ять предсiдателiв ухекали, то... може, й тебе
отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
...А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами.
Iще чути було там про Савка:
- Така йому фортуна: плохий буде - хай голову , а зачепить - лихо
буде...
Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти.
Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
...Пахло дубовим молодняком.
II
"...Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда
прислати не можу, бо майже всi люди в роз'©здах".
Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
Савко подумав: "Дiйсно пора".
Зiбрав мiлiцiонерiв:
- Гайда!
Мiлiцiонери - старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
- А що, того... можна буде в Солонiвцi самогону... Чу ш, Савко?
Голова не чу , задумався. Дума вiн, що йому робити: острожникiв,
звичайно, на селi не застанеш, а солончани сво©х не видадуть.
...Скоро в'©хали в лiс.
Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину
вiд ударiв копит.
Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились
кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь
лiс.
Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з
Савчиним.
- Слухай, друже, може, не будемо тривожити ©х, уладна мо?
- Це кого? Солончан?
- Авжеж!
Савко сказав:
- Наказ сть з у©зду. Нiззя.
- Ага... Ну, то iнше дiло.
А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
- Слиш, Савко! Кажуть по газетах - румунський король селянам слабоду
проголосив?
- А тобi що з того?