Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ВСТУПНА НОВЕЛА
Вчора в "Седi" безумствувала Ужвiй, i "Березiль" давав iлюзiю
екзотично© зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар
i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий.
Горожани зовсiм збожеволiли з тако© несподiванки й висипали на вулицi. Про
тропiк Козерога вони знали тiльки з географi©, а тут трапилось чудо - i
тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи су тяться, ловлять язиками
солодкi краплi тихо© тропiчно© зливи й нiяк не думають ховатись пiд
навiсами домикiв.
- Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор
комедi© "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди
забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка
тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
- Сьогоднi мо любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить
принести нам якусь при мну несподiванку. Як ти гада ш, що це ма бути?
- Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiда мiй
приятель.
I дiйсно: в кав'ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i
пiдходить з такою, зна те, усмiшкою, нiби вiн допiру на©вся карамелi. Вiн
нас вiта , робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiда щось про
критичну оглоблю й тут же чита нам свiй науковий труд пiд такою назвою:
"Що таке липа, як так трапля ться, що професорська кафедра раптом ста
липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському
суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших
iспанських письменникiв".
- Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома
пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти пода ш великi надi©, i я
певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого
парламенту.
- Ну що ви! - червонi мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя
робота мала такi несподiванi наслiдки.
Але ми - я й Юлiя Шпол - сто©мо на свойому: мовляв, без бляхи тут не
обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати,
мовляв, вiн же зна , що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох сво©х
кандидатiв.
- Дякую, дуже дякую! - говорить професор, i ми виходимо з ним на
вулицю.
Нас зустрiча та сама тропiчна злива. Я запевняю, що "Три мушкетери"
написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевня , що
цей твiр не належить перу "письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить
перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом
Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступа через
калюжу) i каже:
- Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
- Драстуй! - говоримо ми й ловимо язиками краплi тепло© тропiчно©
зливи.
Олесь Досвiтнiй iнформу , що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд
такою назвою: "Собор Паризько© Богоматерi". Вищеназваний професор вийма
олiвець i запису : "Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр "Собор
Паризько© Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко
й одразу ж почина ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що
я ©х вживав у сво©х памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з
ним погоджуюсь, i таким чином виявля ться, що я творив свiдоме _французьке
парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю:
- А що значить NР, що сто©ть над кожним тво©м вiршем у цьому збiрнику?
- Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила!
- Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила ма зовсiм iнше позначення.
Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив
несвiдоме_ латинське парикмахерство.
Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красно© гостиницi. Ми
його не затримували, як i професора Канашкiна.
Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли
ще кiлькох творцiв читанок ("папа р ж т, мама кл iт"). До Держвидаву мусив
зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним
маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi
Аркадiя Любченка, автора "Буремно© путi", кiлькох талановитих оповiдань i
не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi" й
закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене:
- А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
- Пiд рубрикою "iсторичнi подi©"? - питаю я.
- I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
- Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу
гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i
Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь
сльози:
- За що? За що? - I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння,
вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, "за
що? за що?").
Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу
шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Ра©си Азарх. Вона зустрiча нас милою
усмiшкою.
- А...- говорить Ра©са Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas,
особливо!
Вона менi пропону перевидати мо© твори пiд назвою "Твори". Я,
звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я проти! Вона - за!
Виявля ться також, що за i мо© приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я
погоджуюсь, i ми склада мо умову.
...I от умову складено. Я знову перечитую сво© оповiдання (до речi,
страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати "вступну новелу". Але що
писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу
вiдповiдальнiсть за себе.
...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание
сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання мо©х меценатiв: Ра©си
Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з
приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi
(щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi,
ще нiде не друкованi.
А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих
рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було
страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише
вночi. Саме тому, мабуть, у мо©х творах i мжичка.
Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настро© тридцятих рокiв.
Тепер про форму. Я, зна те, належу до того художнього напрямку, який
сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме
вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста
двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят).
Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у
мо©х творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах
пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
Мова._ Мова мо©х творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають
буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли".
Про мову мо©х творiв можна прочитати у професора Сулими.
От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору,
який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через
етюди, то це вже буде рiшуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi
осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний
любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там пахне
сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних
женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не
судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства
нашi укра©нськi степи, де промчалась синя буря громадянсько© баталi©,
люблю вишневi садки ("садок вишневий коло хати") i знаю, як пахнуть
майбутнi городи нашо© миргородсько© кра©ни. Я вiрю в "загiрну комуну" i
вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого
незрiвнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного
вiку. Ну, i так далi.
А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до
радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як залива ться гармошка
бродячого музики.
Вона залива ться якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну
професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий
життьовий шлях. Вiн почина ться десь у минулих вiках i шкутильга осiнньою
елегi ю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до
Гофмансько© фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки "Три
мушкетери", але й "три мушке-тонери"._ Мушкет, аркебуза - це одно, а
мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять
у кiлька сторiн).
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна
злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю!
...Юлiян Шпол, автор комедi©, "Катiна любов або будiвельна пропаганда",
мовчки ступа за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його
капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра
пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi". Я понесу йому
пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй,
Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ
I
Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт
стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенi , розливаються цебра синяви -
тихо©, блiдо©, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини,
скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за
переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в
повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров -
прадiдiвська, червона i теж горить.
А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленi кохання.
I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто зна , як у цi
ночi клунi риплять? Солома зiтха , так вона зiтхала вiки, навiть коли
татарськi загони блукали по степах на Укра©нi.
I от: на однiм боцi Ворскли - Дама©вка, на другiм - хутiр Комарiвка.
Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди
опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс,
згаду ться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили
жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами гойда ться
шулiка...
Iз Дама©вки при©здили дво : Павло й Мишко-комунiст. При©здили на човнi
до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха
грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: ©й 17 лiт,
батько ©©, Рубан, сюсюка , а мати теж сюсюка . Оксана ходить "корольком",
груди що яблука твердi, й несе ©х уперед, от i спокушала парубкiв.
Казали:
- Оксано, пора на вечорницi!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога
солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
- Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
- Що ви, тату?
- Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це
вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже
шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а
Оксана поки що сама. На другий день Павло при©хав з Мишком, i Мишко лiг
бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чека . Тодi виходили з клунi,
щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там.
Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр'©, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки
йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i
рiчка була далека в сво©й глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла,
думалось, що й вона морськими синiми бурями диха , казали - Комарiвка над
баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i
далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю
закочувала й спiвала:
Маруся оiру©лась,
В больничной дом везуть.
I груди ©© високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi
простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм
зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала
про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько
лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди -
невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось...
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не
почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима
заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi
завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiша - мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у
солодкiй тузi падали на поверхню.
...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо
реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по
городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
- I-го-го! I-го-го!
I чути було ще тоскний заспiв:
Не за Ленiна, не за Троцького...
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Укра©нець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, мо вино,
Йде за правдою Махно!
Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував ©й волосся, а вона мовчала.
Мишко брав ©© руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
- Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав ©© руки. Було тремтiння. I так
цiлу нiч: вiн ©© руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн ©© брав за
груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони
розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i
цiлий день туманiло в головi.
...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.
II
Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки
село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i
далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соцiалiстична Укра©но! Степи, шулiка, i лiтн сонце вiдходить
за обрiй, а за ним молочна стежка спiва бiлих, а може, й червiнькових
пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми,
електричнi плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. I далi-далi...
Молочна стежка спiва - яких пiсень?..
Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили
громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрi© блимало
золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксанi:
- Я скоро по©ду до мiста. I ти по©деш. Я докiнчу науку - тепер тихо.
Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах
стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих
химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
- Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до
мiста. У Ки©в по©ду я...
Думала про життя, думала про Ки©в, думала, що в Ки вi невiдоме життя,
думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до
життя.
I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли
сiновали. Але стало неспокiйно.
В Дама©вцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
Iз повiту при©хав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в
Комарiвку ©здив рiдко, бо боязко було. Коли при©здив - був несмiливий,
прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.
Гандзя:
- Чула... ви©здить твiй?
Захмарилось обличчя:
- Не знаю.
Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й ©© з собою?
Каже Гандзя:
- Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки чорт ©х
розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж
установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що
дурили тiльки.
Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за
суховi м вечiр тече. Згадувала, що комунiст ©й казав.
Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
...На свiтанку пiсля однi © солодко© ночi Мишко вiддався Оксанi й
Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в
клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi...
Ах, яка тодi була чудова нiч!
У не© такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де
цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував на соломi?.. Тодi
було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було.
Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину
жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на
серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - ©й гарно було
хоронити в собi велику та мницю зачаття. Тiльки в ©© кривих японських очах
вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ©©
груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала,
що скоро при©де Мишко, забере ©© з собою i вони по©дуть у далеке, невiдоме
мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше,
наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш
чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншо© губернi©.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на
рiчцi. В Дама©вцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони
заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ©© глибiнь.
Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на
змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.
III
Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу ви©хати
до мiста й уже майже не ©здив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у
лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як
смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона
лапала свiй живiт, ©й здавалося, що вiн росте й вона це почува .
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцi© (за сорок
верст Кочубе©вка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було
тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i
комунiю лаяли, i ще раз ©© лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось
на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з не© цигарки, а
Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Ки©в, про мiсто. А
батько ще приносив газеnи - у волостi ©х багато, й нiхто ©х не читав, вони
лежали в шафi в писаря i ©х крали з нього курi©, а на базарi говорили про
Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянсько© влади.
За цiлий мiсяць Мишко при©здив один раз - i вже не говорив, а коли
говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не
пам'ята . А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i
усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз
хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що
повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна
бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi
дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову
шляхи...
...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до
Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь
на ©© прекрасну молодiсть, i тому, коли ©й було переказано, що Мишко
ви©хав з Дама©вки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? й сказали,
що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як ©й заболiло - так
пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на
Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на
зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий,
колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм
маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
- Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона
була неписьменна. Вона чула тiльки про Ки©в, а що Мишко - ах, Мишко!
Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й
дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у
далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла
про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста
i ще про щось незнайоме, та мне. Зрiдка назустрiч ©й тягнулися пiдводи, iз
станцi© ©хали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози.
Люди пiдозрiло оглядали ©©, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили
верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на
мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла
скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко
збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на
соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася -
Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi
цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як
молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа
вiдпочити.
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв
по©зд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
КОЛОНI , ВIЛЛИ...
Так от: сть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них
гадючиться. сть вiлли, сть i колонi© - дитячi. Вiлли: специ, ©хнi жiнки
вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну...
- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Году мо
паразитiв.
- Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
- Подумайте: ©й одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще й
"друга дома" притягла... Безобразi ...
...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за
голубе поле... Ну...
I третя на другу:
- Сволоч! В городi одержу тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
дять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
Синi вечiр - пiд'©жджають автомобiлi. Тодi гостi ©дять i всi ©дять.
...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по
лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультя© колись, лiтали по шосе
мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький
ходив по корчах... Тепер тихо, тепер ©дять...
...Колонi© пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти,
ростуть з молодняком дубовим, бронзовi ши©, очi блищать, як спiлi вишнi
пiсля дощу. В колонi© виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да...
Господарською частиною завiду Гiль. Гiль ходить i спiва : "Ми см ло в
бой пайдьом за власть сов тов"... Цiлий день спiва . Соловей. Очi йому теж
цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий?
Хто його зна - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у
революцiю. Не зна нiчого, крiм цi © пiснi,- i не треба.
- Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна -
нiмецько© породи.
Гiль зника .
ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не
так.
Ну, i так далi...
Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiча незнайому жiнку:
- Що ви читали з жiночо© справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не
читали? Та невже?
Витяга "Женщину i соцiалiзм". Чита , слухачi тiкають. Вона молиться на
Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказу анекдоти:
- Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить:
"Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто!
Тобi жалко, що я з Зiнов' вим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi,
роздяга ться, огляда тiло й зiтха . Спiва з натхненням: "Мiсяченьку
блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
У ставку купа ться сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг
далеко.
Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне
кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
- Када ви, након ц, убйот йо?
- Та зараз.
- ...Та сiчас,- кричить економка i бiжить - ©© покликано. Сидiр
чуха ться:
- От стерво! Жалко ©й народного добра.
Микита не чуха ться:
- Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
- Що?
- Мнясо!
- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
- Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми
власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
- Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить
воля й свобода. Як ти набива ш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хита головою:
- Правильно! ...Вони рiжуть корову.
В колонi© сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась.
Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна
дитячу котлету ©ла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
- Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна:
- Так, так...
...При©здить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
- Ваша дитина пр л сть, прямо удiвiт льно.
Мама млi ...
...Набiга хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами
лiтаючи - перед громовицею...
...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших . У корзинах - варення,
котлети, бiлий хлiб та iнше...
...Навiщо?..
... До тьотi Басi при©хав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком.
Мiсце гарне, помiщицьке: нагаду помiщикiв. Знайомий сказав:
- Уся Укра©на повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити.
Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю
колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
- Ах!
Це вона кокету . Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий
серйознича :
- Чудний укра©нець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з
великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась:
- Що то укра©нець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", ла ться
ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтха (©й спати хочеться) i теж iде в кiмнату
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ВСТУПНА НОВЕЛА
Вчора в "Седi" безумствувала Ужвiй, i "Березiль" давав iлюзiю
екзотично© зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар
i йде справжнiй тропiчний дощ - густий, запашний i надзвичайно теплий.
Горожани зовсiм збожеволiли з тако© несподiванки й висипали на вулицi. Про
тропiк Козерога вони знали тiльки з географi©, а тут трапилось чудо - i
тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи су тяться, ловлять язиками
солодкi краплi тихо© тропiчно© зливи й нiяк не думають ховатись пiд
навiсами домикiв.
- Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор
комедi© "Катiна любов або будiвельна пропаганда", мовчки за мною: я завжди
забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його капелюшка
тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
- Сьогоднi мо любиме число - 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить
принести нам якусь при мну несподiванку. Як ти гада ш, що це ма бути?
- Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiда мiй
приятель.
I дiйсно: в кав'ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i
пiдходить з такою, зна те, усмiшкою, нiби вiн допiру на©вся карамелi. Вiн
нас вiта , робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiда щось про
критичну оглоблю й тут же чита нам свiй науковий труд пiд такою назвою:
"Що таке липа, як так трапля ться, що професорська кафедра раптом ста
липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському
суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших
iспанських письменникiв".
- Чудесно! - говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома
пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти пода ш великi надi©, i я
певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого
парламенту.
- Ну що ви! - червонi мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя
робота мала такi несподiванi наслiдки.
Але ми - я й Юлiя Шпол - сто©мо на свойому: мовляв, без бляхи тут не
обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати,
мовляв, вiн же зна , що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох сво©х
кандидатiв.
- Дякую, дуже дякую! - говорить професор, i ми виходимо з ним на
вулицю.
Нас зустрiча та сама тропiчна злива. Я запевняю, що "Три мушкетери"
написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевня , що
цей твiр не належить перу "письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить
перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом
Дюма (батько)". Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступа через
калюжу) i каже:
- Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
- Драстуй! - говоримо ми й ловимо язиками краплi тепло© тропiчно©
зливи.
Олесь Досвiтнiй iнформу , що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд
такою назвою: "Собор Паризько© Богоматерi". Вищеназваний професор вийма
олiвець i запису : "Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр "Собор
Паризько© Богоматерi". Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко
й одразу ж почина ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що
я ©х вживав у сво©х памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з
ним погоджуюсь, i таким чином виявля ться, що я творив свiдоме _французьке
парикмахерство. Тодi беру "Зустрiч трьох" i питаю:
- А що значить NР, що сто©ть над кожним тво©м вiршем у цьому збiрнику?
- Як що? - каже Семенко.- Це значить - кiнська сила!
- Боже мiй! - скрикнув я.- Таж кiнська сила ма зовсiм iнше позначення.
Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив
несвiдоме_ латинське парикмахерство.
Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красно© гостиницi. Ми
його не затримували, як i професора Канашкiна.
Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли
ще кiлькох творцiв читанок ("папа р ж т, мама кл iт"). До Держвидаву мусив
зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним
маслом - саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi
Аркадiя Любченка, автора "Буремно© путi", кiлькох талановитих оповiдань i
не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор "Байкiвницi" й
закiнченого роману "Малоросiя", i каже до мене:
- А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
- Пiд рубрикою "iсторичнi подi©"? - питаю я.
- I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
- Та невже? - кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу
гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i
Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь
сльози:
- За що? За що? - I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння,
вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, "за
що? за що?").
Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу
шкапу, ми йдемо до нашого мецената - Ра©си Азарх. Вона зустрiча нас милою
усмiшкою.
- А...- говорить Ра©са Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas,
особливо!
Вона менi пропону перевидати мо© твори пiд назвою "Твори". Я,
звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона - за. Я проти! Вона - за!
Виявля ться також, що за i мо© приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я
погоджуюсь, i ми склада мо умову.
...I от умову складено. Я знову перечитую сво© оповiдання (до речi,
страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати "вступну новелу". Але що
писати? Знаю тiльки, що написати обов'язково треба, бо ж i я все-таки несу
вiдповiдальнiсть за себе.
...I от я вiдповiдаю. По-перше - "твори". Це зовсiм не "полное собрание
сочинений", це не претензiя - це непереможне бажання мо©х меценатiв: Ра©си
Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з
приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi
(щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi,
ще нiде не друкованi.
А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих
рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було
страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише
вночi. Саме тому, мабуть, у мо©х творах i мжичка.
Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настро© тридцятих рокiв.
Тепер про форму. Я, зна те, належу до того художнього напрямку, який
сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер'янство, я... романтик! Саме
вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста
двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п'ятдесят).
Впливи._ Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у
мо©х творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах
пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
Мова._ Мова мо©х творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають
буквально безграмотнi. От приклад: "Балачки його нiчого собою не уявляли".
Про мову мо©х творiв можна прочитати у професора Сулими.
От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору,
який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через
етюди, то це вже буде рiшуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi
осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний
любовний роман "Вальдшнепи" буде в третьому томi) - все те, чим там пахне
сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних
женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не
судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства
нашi укра©нськi степи, де промчалась синя буря громадянсько© баталi©,
люблю вишневi садки ("садок вишневий коло хати") i знаю, як пахнуть
майбутнi городи нашо© миргородсько© кра©ни. Я вiрю в "загiрну комуну" i
вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я - мрiйник i з висоти свого
незрiвнянного нахабства плюю на слинявий "скепсис" нашого скептичного
вiку. Ну, i так далi.
А тепер - поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до
радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як залива ться гармошка
бродячого музики.
Вона залива ться якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну
професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий
життьовий шлях. Вiн почина ться десь у минулих вiках i шкутильга осiнньою
елегi ю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до
Гофмансько© фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки "Три
мушкетери", але й "три мушке-тонери"._ Мушкет, аркебуза - це одно, а
мушкетон - це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять
у кiлька сторiн).
...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна
злива - густа, запашна й надзвичайно тепла. Я - вiрю!
...Юлiян Шпол, автор комедi©, "Катiна любов або будiвельна пропаганда",
мовчки ступа за мною. Весь вiн як мокре курча, i - дивно! - з його
капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра
пiду на могилу комунара, автора "Ударiв молота i серпнi". Я понесу йому
пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй,
Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я - вiрю! ЖИТТЯ
I
Коли за лiсом зав'яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт
стелиться, а вiн зав'яне - в оселях сутенi , розливаються цебра синяви -
тихо©, блiдо©, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини,
скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за
переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в
повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров -
прадiдiвська, червона i теж горить.
А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленi кохання.
I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто зна , як у цi
ночi клунi риплять? Солома зiтха , так вона зiтхала вiки, навiть коли
татарськi загони блукали по степах на Укра©нi.
I от: на однiм боцi Ворскли - Дама©вка, на другiм - хутiр Комарiвка.
Недалеко гетьманський лiс, а далi - Диканька (диканьське пиво й меди
опiшнянськi - недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс,
згаду ться: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили
жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок - все одно... Над степами гойда ться
шулiка...
Iз Дама©вки при©здили дво : Павло й Мишко-комунiст. При©здили на човнi
до Степанового городу. Степанова дiвка - Гандзя, казали - повна пазуха
грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: ©й 17 лiт,
батько ©©, Рубан, сюсюка , а мати теж сюсюка . Оксана ходить "корольком",
груди що яблука твердi, й несе ©х уперед, от i спокушала парубкiв.
Казали:
- Оксано, пора на вечорницi!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога
солом'яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
- Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
- Що ви, тату?
- Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це
вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже
шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а
Оксана поки що сама. На другий день Павло при©хав з Мишком, i Мишко лiг
бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чека . Тодi виходили з клунi,
щоб парубки не почули, i через город до дощок - прали удень бiлизну там.
Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр'©, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки
йшов дух - може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i
рiчка була далека в сво©й глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла,
думалось, що й вона морськими синiми бурями диха , казали - Комарiвка над
баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi - сiрi, тихi - i
далi - далi... I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю
закочувала й спiвала:
Маруся оiру©лась,
В больничной дом везуть.
I груди ©© високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi
простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм
зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала
про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток - батько
лаявся - а вони полинуть восени - качки, про качок думала, а куди -
невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось...
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не
почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима
заплющеними - боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi
завмирали. Ах! Павло... Павло... поспiша - мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона - нiч. Зорi горiли хоробливо й у
солодкiй тузi падали на поверхню.
...Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо
реготала - i солодко було. Трiщав вiз - i було тьмяно. На вулицi, i по
городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
- I-го-го! I-го-го!
I чути було ще тоскний заспiв:
Не за Ленiна, не за Троцького...
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Укра©нець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, мо вино,
Йде за правдою Махно!
Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував ©й волосся, а вона мовчала.
Мишко брав ©© руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
- Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав ©© руки. Було тремтiння. I так
цiлу нiч: вiн ©© руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн ©© брав за
груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони
розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i
цiлий день туманiло в головi.
...А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.
II
Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки
село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i
далi-далi... А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соцiалiстична Укра©но! Степи, шулiка, i лiтн сонце вiдходить
за обрiй, а за ним молочна стежка спiва бiлих, а може, й червiнькових
пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми,
електричнi плуги... машини, фабрики, заводи... Ах!.. I далi-далi...
Молочна стежка спiва - яких пiсень?..
Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили
громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрi© блимало
золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксанi:
- Я скоро по©ду до мiста. I ти по©деш. Я докiнчу науку - тепер тихо.
Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах
стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
...У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих
химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
- Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до
мiста. У Ки©в по©ду я...
Думала про життя, думала про Ки©в, думала, що в Ки вi невiдоме життя,
думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до
життя.
I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли
сiновали. Але стало неспокiйно.
В Дама©вцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
Iз повiту при©хав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в
Комарiвку ©здив рiдко, бо боязко було. Коли при©здив - був несмiливий,
прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.
Гандзя:
- Чула... ви©здить твiй?
Захмарилось обличчя:
- Не знаю.
Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й ©© з собою?
Каже Гандзя:
- Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться... Та тiльки чорт ©х
розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж
установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що
дурили тiльки.
Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за
суховi м вечiр тече. Згадувала, що комунiст ©й казав.
Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
...На свiтанку пiсля однi © солодко© ночi Мишко вiддався Оксанi й
Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в
клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi...
Ах, яка тодi була чудова нiч!
У не© такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де
цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання... Хто бував на соломi?.. Тодi
було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було.
Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину
жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на
серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - ©й гарно було
хоронити в собi велику та мницю зачаття. Тiльки в ©© кривих японських очах
вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали ©©
груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала,
що скоро при©де Мишко, забере ©© з собою i вони по©дуть у далеке, невiдоме
мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше,
наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш
чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншо© губернi©.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на
рiчцi. В Дама©вцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони
заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали ©© глибiнь.
Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на
змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.
III
Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу ви©хати
до мiста й уже майже не ©здив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у
лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як
смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона
лапала свiй живiт, ©й здавалося, що вiн росте й вона це почува .
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцi© (за сорок
верст Кочубе©вка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було
тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i
комунiю лаяли, i ще раз ©© лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось
на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з не© цигарки, а
Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Ки©в, про мiсто. А
батько ще приносив газеnи - у волостi ©х багато, й нiхто ©х не читав, вони
лежали в шафi в писаря i ©х крали з нього курi©, а на базарi говорили про
Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянсько© влади.
За цiлий мiсяць Мишко при©здив один раз - i вже не говорив, а коли
говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось - Оксана не
пам'ята . А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i
усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз
хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що
повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна
бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi
дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову
шляхи...
...I знову зими не було, i було мокро i осiнньо... I припадала осiнь до
Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь
на ©© прекрасну молодiсть, i тому, коли ©й було переказано, що Мишко
ви©хав з Дама©вки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? й сказали,
що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як ©й заболiло - так
пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на
Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на
зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий,
колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм
маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
- Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона
була неписьменна. Вона чула тiльки про Ки©в, а що Мишко - ах, Мишко!
Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й
дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у
далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла
про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста
i ще про щось незнайоме, та мне. Зрiдка назустрiч ©й тягнулися пiдводи, iз
станцi© ©хали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози.
Люди пiдозрiло оглядали ©©, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили
верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на
мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла
скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко
збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на
соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася -
Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi
цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як
молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа
вiдпочити.
...Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв
по©зд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
КОЛОНI , ВIЛЛИ...
Так от: сть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них
гадючиться. сть вiлли, сть i колонi© - дитячi. Вiлли: специ, ©хнi жiнки
вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну...
- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Году мо
паразитiв.
- Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
- Подумайте: ©й одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем'ю притягла, ще й
"друга дома" притягла... Безобразi ...
...Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за
голубе поле... Ну...
I третя на другу:
- Сволоч! В городi одержу тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
дять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
Синi вечiр - пiд'©жджають автомобiлi. Тодi гостi ©дять i всi ©дять.
...Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по
лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультя© колись, лiтали по шосе
мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький
ходив по корчах... Тепер тихо, тепер ©дять...
...Колонi© пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти,
ростуть з молодняком дубовим, бронзовi ши©, очi блищать, як спiлi вишнi
пiсля дощу. В колонi© виховательки - тьотя Бася, соцвосниця... да...
Господарською частиною завiду Гiль. Гiль ходить i спiва : "Ми см ло в
бой пайдьом за власть сов тов"... Цiлий день спiва . Соловей. Очi йому теж
цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий?
Хто його зна - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у
революцiю. Не зна нiчого, крiм цi © пiснi,- i не треба.
- Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна -
нiмецько© породи.
Гiль зника .
ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не
так.
Ну, i так далi...
Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiча незнайому жiнку:
- Що ви читали з жiночо© справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не
читали? Та невже?
Витяга "Женщину i соцiалiзм". Чита , слухачi тiкають. Вона молиться на
Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказу анекдоти:
- Я вам по секрету. Цiлий скандал був... Коллонтай кричить:
"Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто!
Тобi жалко, що я з Зiнов' вим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi,
роздяга ться, огляда тiло й зiтха . Спiва з натхненням: "Мiсяченьку
блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
У ставку купа ться сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг
далеко.
Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне
кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
- Када ви, након ц, убйот йо?
- Та зараз.
- ...Та сiчас,- кричить економка i бiжить - ©© покликано. Сидiр
чуха ться:
- От стерво! Жалко ©й народного добра.
Микита не чуха ться:
- Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
- Що?
- Мнясо!
- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
- Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми
власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
- Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить
воля й свобода. Як ти набива ш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хита головою:
- Правильно! ...Вони рiжуть корову.
В колонi© сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась.
Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна
дитячу котлету ©ла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
- Хотiла попробувати... Павлина Анфисiвна:
- Так, так...
...При©здить до дiтей якась мама. Виховательки люб'язно усмiхаються.
- Ваша дитина пр л сть, прямо удiвiт льно.
Мама млi ...
...Набiга хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами
лiтаючи - перед громовицею...
...Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших . У корзинах - варення,
котлети, бiлий хлiб та iнше...
...Навiщо?..
... До тьотi Басi при©хав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком.
Мiсце гарне, помiщицьке: нагаду помiщикiв. Знайомий сказав:
- Уся Укра©на повстанська, запорiзька. Куди не глянь - усюди бандити.
Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю
колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
- Ах!
Це вона кокету . Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий
серйознича :
- Чудний укра©нець - то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з
великого шляху... то вiн революцiонер... Тьотя Бася захвилювалась:
- Що то укра©нець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його "соглашателем", ла ться
ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтха (©й спати хочеться) i теж iде в кiмнату