Страница:
I витер чоло хусткою.
...А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав суховiй.
Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди. Ванько хотiв додому
бiгти - не пустили.
Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та не
з того боку. Вискочили з Гордi вого городу - i вже бiля збiрнi. Дехто не
встиг навiть пiдвестись. Були це нiхто iнший, як дячок Нечипiр iз
Тро©цько© церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
..."Тюхтi©!" - думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому,
як у мишi, зовнiшньо вiв себе спокiйно й почував, що виклика сво ю
маленькою постаттю повагу.
Кажан, порiшивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на
людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни
все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
- Ви дума те, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти
Бурися.
А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
- Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цiлий отряд
сто©ть.
Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
- Так то, люди...- усмiхнувся хидно дячок i думав про Кажана:
"Дурень!"
- Недарма амнестiю випустили,- казав далi той.- Миритись хочуть!..
Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в "чеку" забрали! Правда, Нечипоре? Не
дозволимо цього!
Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн сидiв на дровиняцi й
пахтiв кiльцями. Знали його ранiш, чули про його дiла, i чомусь не
вирилось, що це вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це ж таки була
права рука Бурися. А Бурися хто не зна ? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого
не вдiють - як в'юн крутиться.
Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
- Да! Доки не повернуть - миру нема.
- А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.
- Це вам звiсно.
- Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан,
а дячок знову хидно усмiха ться.
- Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
- Та про мене, голубчику, все одно... сказав дiд Кудря i зблiд.
Дивиться дячок на Кажана й нiби нацькову : ану-бо ахни! Правда, i думав
про це. Але Кажан опустив гвинтiвку й пiдiйшов до Микити Гордiйовича.
Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
- Менi незручно. Ви вже йдiть до себе... Якби ж у мене не кумував
Нечипiр...
- Ну й добре...
Потiм Кажан покликав свого батька й Нечипора i пiшов до розправи.
Дивилися ©м мовчки услiд, аж поки ©хнi ледве помiтнi у присмерках постатi
зовсiм зникли за кучугурами.
- Розбили ©х, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
- Звiсно, розбили.
- Отож ©м i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього дiла так не
зоставлять. Шукатимуть.
- А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
- Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря й пiдвiвся.- Мабуть,
ходiм, хлопцi, додому.
I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.
III
Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапово© хати, що на тiм краю села,
на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в
цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна
або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками,
що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в
Потапа дим коромислом.
- Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та гляди - найкращого. Ми
звикли гарний самогон пити.
- З удовольствi м,- п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити
Гордiйовича:
- Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
Микита Гордiйович ухилявся:
- Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
- За що ж така немилiсть приключилась?
- За те, що i нашим, i вашим. О!
- От тобi й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
- Звiсно, не вчорашнього!
Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
- А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в
дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi - лясь! I вдарив кулаком об
стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
- Правильно, Нечипоре?
Дячок сидiв бiля богiв i ©в яблука. Вiн випив усього три наперстки й
почував себе тверезим. Тiльки очi йому пiдмаслились, а лiве нiби
пiдморгувати стало. Вiн знав, що тут не тiльки пиячити, а й сидiти
небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно..."
Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшн .
- Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
- Картьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордiйович
виправдував Ониська:
- Така проклята вдача - нiколи не пiде однi ю стежкою. Йому щоб одразу
двi.
Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
- Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате, чу ш? Не
засне твiй Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Вiн схилився на стiл i,
держачи в однiй руцi пляшку, хропiв. Микита Гордiйович махнув рукою й
вийшов iз хати.
А Онисько говорив до дячка:
- Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольно життя змiнили?
Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр свою
i пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарiзали?
Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
- Всяко бувало.
- Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
- А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
Дячок пiдняв брови й наставив гострi сво© очi на Ониська. Той подивився
на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
- Воно, звичайно, ваша власть i сила, але цього робити не можна.
Забороня ться, як той казав.
Думав: "Дурить сволоч". Зна , що тепер нiчого з ним не вдi мо. Хотiлось
пiдвестись i вдарити по пицi.
А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
- Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так. Значить,
вiзьмеш його, положиш горiчерева - i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт
iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками пооддира ш. Да! Одно слово,
помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидiв
бiля дверей i миготiв очима. Потiм пiдiйшов до Кажана i говорив йому
пошепки:
- Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцi© напастi. Незручно
нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть.
Бог iз ним, а нашо дiло сторона.
Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
- Ви, тату, нiчого не понiма те. Звiсно, ваше дiло сторона, а мо нi!
Бо як був я у плiну, в Германi©, скажем, то говорiть менi...
Сiв знову струнко:
- Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите, i
не зна те. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску...
Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболi на пiщаному
грунтi.
А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
- Вмерла матiр, не зумiв я тебе призвести до дiла. 0х! бiдна моя
головонька!
- Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли ©хав з полону:
батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю стро©ти.
Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це перво дiло!
В хатi було душно й повно диму. Смердiло паленою ганчiркою i - вiд
розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути
було крик перепела.
Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже не пив i,
схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
- Де Микита Гордiйович?
Заспоко©ли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить,
варту , а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про "©хнi дiла", дячок почував себе спокiйно.
Тепер була напруженiсть, i кожне маленьке шамотiння змушувало серце
стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що
одурив його: Кажан безумовно втiк би куди-небудь далi, якби знав, що
Нечипiр тiльки тому й залиша ться тут, що ма на це наказ вiд Бурися.
Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля якого сидiв дячок, i
постукав.
Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв.
Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем
Марькою.
- Це ви стукали?
Стукала, звiсно, не вона, а Марька. Побачили, що в хатi майже всi
сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у не© корову, що
комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
- Хай вас мати божа спасе й помилу !
Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
- Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за сто верстов. Кажи просто: чи
дозволимо держати ©© чи нi?
- Отож, отож, мо© дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
- Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.
Так i пiшла Килина, не заспоко©вши свого серця. Аж поки сонце зiйшло,
ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
...А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордiйович i
ледве промовив:
- Тiкайте, хлопцi, ©дуть!
Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.
- Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi
витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
- Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
- Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
...Як кiшка сто©ть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув,
нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
- Оце - атльоти, вже й полякались!
- Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з
хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув
рукою:
- Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!
Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбито© блискавкою верби,
перевели дух.
Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в
болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.
Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн
червоноармiйцiв.
IV
Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
- Дi-iла!
Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у
даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все нiяк було присiсти, бо
прийшлось би ввесь час держати ноги в водi, по-друге, призвича©тись
босонiж до гострякiв - теж не легка справа.
А жити тут невiдомо скiльки прийдеться. Принаймнi доки не ви©де з
Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе село
облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки - так тебе й пiдхоплять.
- Люди ж якi,- каже Кажан,- сьогоднi одному боговi вклоняються, а
завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти ...
"Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжу далi думати Нечипiр.- Iнший так
i розпиня ться перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити".
Особливо хвилю дячка Онисько: це ж такий мiзерний чоловiк. Що вiн
надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi холоднi колючки. Сидiти ж
треба. Нiчого не вдi ш. Тепер уже тiкати нiкуди.
Дивиться на Кажана. Чита на обличчi:
"...Чого я забiг iз тобою в Грушiвку? Показати, з якими людьми
валандаюсь? Не варто було!.."
Дума , мабуть, що то вiн, дячок. "Мабуть, здаюсь йому нiкчемним.
Вигляд у мене який?" - i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.
В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i, побачивши
людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у гущавину. Потiм по
рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля корчiв, як у люстерцi,
вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко
зазира сюди. А по стрункому стану очерету пробiга легке трiпонiння: -
"Ч-i-iч!" - i зникло. Високо над головою пролетiли качки.
- Мабуть, i Бурися пiймали вже... звiсно! Може, й розстрiляли вже...
Авжеж не помилують. Дiла!
Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на
одну, то на другу ногу. Сплюнув.
- Хоч би табаку захватили... А тепер i живи, як хочеш.
Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхiтне ставиться, й
хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що послухав Бурися.
Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною й навiть
непотрiбною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось
перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з не©.
- Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? - кинув Кажан.
Нечипiр здригнув. Провiв по головi долонею - болiла пiсля випивки.
Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.
- Чого я нiчого не кажу? - сказав вiн.- Що ж я буду говорити?
- От тобi й ма ш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.
"...Треба думати - це вiн правду говорить. I саме менi думати". Але
придумати нiчого не мiг i кинув:
- Будемо ждати. Може, по©дуть сьогоднi.
- А як не по©дуть?
- Не по©дуть?.. Нi, як же, по©дуть!
- Тьху! наче пообiцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не по©дуть!
Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного
порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що
постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
- Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,- мабуть, i
йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби ©© хтось обценьками
схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити
Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли ви©дуть, "...Може, його вже
забрали?" - стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
Кажан скаржився, що вже ©сти хочеться. Нечипiр почував те ж.
З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона
з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь кра вид. Над очеретами стрiлами
носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в не© були не
пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
- Сволоч!
- Що ти кажеш? - спитав дячок.
- То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший стражда , а другий зда ться.
Примiром, надiявся я на декого iз сво©х, а получилось - нiщо. Так, аби
казати та вводити нашого брата.
- А ти що - маленький? Не зна ш, куди тодi йти? - суворо кинув дячок:
йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався.
Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
- Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,- казав Кажан
далi.
Дячок подивився на нього: сто©ть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки
нiбито понижчав.
- Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо
не один ти тут.
Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться.
Натяка , певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана,
розстрiляють. Але це дурниця: хитру , бельбас, не зна , як вигородити
себе.
В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились - нема. Але в
другий раз уже Кажан попередив.
- Хло-о-пцi! - нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не
впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
- Хто там такий?
- Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
- Чого тобi треба? - знову запитав дячок.
- Та ©сти принiс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,- аби
на©стися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так в отрядi
не приходилось голодувати.
- Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи клуночка.- Молоко
тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
ли iз смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нiчого не
залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом
i сказав:
- Мало.
- А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на селi,
чи великий загiн сто©ть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,- не
зна : мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такi гарнi
попри©жджали.
- А не бачив, скiльки ©х? - спитав Кажан.
- У нас дво сто©ть... Книжку менi подарували... а далi ще
кiльканадцять.
- А довго вони тут будуть, не чув?
- Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра виставу зроблять. А там,
мабуть, i по©дуть... А може й нi!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i - мало не скрикнув. Крiзь
очерет дивилась на нього пара очей.
- Дядю, чого ви так зблiдли? - спитав хлопчисько.
Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: "Пропали!" Ваньковi теж,
мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги не несуть, нiбито
прив'язанi.
- Дiду Кудря, де ви ? - проскиглив вiн жалiбно.
Дивиться - у Кажана знову обличчя почервонiло.
- Так ти не сам прийшов? - зiдхнув з полегшенням Кажан.
- От ще дурне! Чого ж ти не сказав? - кинув дячок i подивився в
гущавину: - Чого ви прийшли, дiду?
- Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
- Ну?
- Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi! Жалько менi
вас, та й годi!
Скаржився далi Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго
говорив дiд, а Нечипiр думав: "Проклятi люди, навiть умерти спокiйно не
дають".
ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
- Дивлюсь - хлоп'я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую - безпремiнно до
них. А як догнав - призналось. Спасибi, небрехлива дитина. Ну, оце й
побачив вас.
Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i нарештi догадався,
що вже час йому й додому поспiшати. За кiлька хвилин дiд i хлопчисько
зникли в гущавинi.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч i повагом плазувала, але вже
майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю схилилось, що його
вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i лягло
на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На
селi iржали конi.
..."Кiннi",подумав дячок. I хтiлось, щоб були пiшi. Злiсть брала на
дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись
усе як слiд?
Згадав Микиту Гордiйовича. "Яхида! Хоч би ©сти принiс". Але зате трiшки
заспоко©вся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш
робився. I тодi знову стискало серце.
Не хотiлось говорити. Навiть слова виходили з легенiв якiсь чуднi,
кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"
V
Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр
i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу дмухав
свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
Йшла дванадцята година ночi.
Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко ©х сорочки так iзмокли,
що прийшлось знiмати й викручувати. Пiзнiш дощ перестав, але не
розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр поллються струмки
холодно© води.
Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як
десь пiд повiткою хтось награвав на балабайку - мабуть, iз отряду.
Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали - запалювали
цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в
цiм нiчого певного, бо на березi зараз за великою могилою починались
Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли
пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен рибалка,- човна
не було: мабуть, по©хав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли на
старiм мiсцi. Потiм Кажановi вздрiлося, що хтось скрада ться по цiй
вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.
З годину стоять мовчки.
Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши ноги у воду. Навiть
теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло
обгортала покалiченi колючками ноги. Кажан стояв, як пугач,
настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно
було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долiтали сюди, i йому було
сумно. I сiре небо, i жалiбна пiсня, яку вигравали там,- усе сприяло
такому настро вi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про
минуле.
Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили ©© (держава коштiв не видавала)
, вiн при©хав до свого батька - дякона поганенького приходу - i тут
вирiшив помститись.
Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги
вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага - тiльки засiб. Правда,
"свiтле й справедливе" з часом стушувались.
Але ж...
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо ж вiн
боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого бракувало
йому? Тодi промайнуло йому в головi якесь просте слово i соромливо
сховалось. Воно справило на нього таке вражiння, нiбито вiн його почув
уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду - тому так
тепло стало йому.
А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив
дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
Просте слово прозвучало несподiвано так: "любов". Але кого любити?
Бiдних? Смiшно. Але "любов" виходить все-таки природно, а "смiшно" -
пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок в образi християнки, яка буде
носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз
була ще безглуздiша й недоречна.
Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав,
зiтхнувши:
- Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет
пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна
твар жила сво©м нiчним життям.
Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
- Що ти говориш? - сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан
заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
- Хлiб iз поля звезли, жити будуть... Мабуть, байдуже, що i як..
- Жалi ш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
- Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан, не вiдповiдаючи,- то, може,
призвiв би до дiла хазяйство... Год мiй одпустили... Да.
Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв,
зовсiм даремно.
- От, скажемо, луки... Хiба ©х так содержуть? Як зiйшла вода - треба
граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв
слухають: що Бог дасть... Вiн дасть...
Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi
невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в
голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто
маленький.
- Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не
дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава... Травище!
Останн слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
- Це ти в Германi©, в плiну?
I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I
вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чи©сь
допитливi очi.
А Кажан, що все бiльш загублював сво© людськi форми, гудiв:
- Отож i пiсок... Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з
гно м. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
Потiм змовк i довго переступав з однi © ноги на другу. Почувалось, що
головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що
повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити
напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це
кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
- Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
- Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
- Да, призвели... Микита ©сти не принесе... Атож! Вiн говорив на ввесь
голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
- Якби знати про амнестiю. Як воно... ну?..
- Мабуть, помилують,- кинув дячок i чомусь сам перелякався свого
голосу.
- Помилують? Не знаю... мабуть, не всiх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не
його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не
зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна
упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що
було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову
стукало.
Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку
вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари,
як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
Замовкла вже й балабайка.
I чу тут дячок напружений голос:
- Нечипоре!
- Що таке? Я тебе слухаю.
- Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
- Про що? Кому?
Знав, про що пита , хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко диха . Серце
закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже не
видно було - нi неба, нi очерету, не чув нiчого. Нiби величезна гамула
нависла над ним, i темнiло в очах.
От простягло руку...
...Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
Промайнуло в головi: "любов"...
...А пальцi здавлювали горло все мiцнiш i мiцнiш. Спершу налилось
кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки десь у кутку билась думка...
Потiм i ©© не стало.
...Шарудiв очерет.
ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)
I
На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити. Результатом
перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька хвилин.
Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня, в купе Криленка
ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
- Прошу пробачення,- сказав вiн.- В розбите бандою вiкно врива ться
вiтер, i пасажири вимагають, щоб я ©х перевiв у iнше мiсце. Чи не
дозволите використати купе дипломатичних кур' рiв?
- Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло дво .
...А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав суховiй.
Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди. Ванько хотiв додому
бiгти - не пустили.
Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та не
з того боку. Вискочили з Гордi вого городу - i вже бiля збiрнi. Дехто не
встиг навiть пiдвестись. Були це нiхто iнший, як дячок Нечипiр iз
Тро©цько© церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
..."Тюхтi©!" - думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому,
як у мишi, зовнiшньо вiв себе спокiйно й почував, що виклика сво ю
маленькою постаттю повагу.
Кажан, порiшивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на
людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни
все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
- Ви дума те, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти
Бурися.
А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
- Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цiлий отряд
сто©ть.
Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
- Так то, люди...- усмiхнувся хидно дячок i думав про Кажана:
"Дурень!"
- Недарма амнестiю випустили,- казав далi той.- Миритись хочуть!..
Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в "чеку" забрали! Правда, Нечипоре? Не
дозволимо цього!
Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн сидiв на дровиняцi й
пахтiв кiльцями. Знали його ранiш, чули про його дiла, i чомусь не
вирилось, що це вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це ж таки була
права рука Бурися. А Бурися хто не зна ? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого
не вдiють - як в'юн крутиться.
Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
- Да! Доки не повернуть - миру нема.
- А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.
- Це вам звiсно.
- Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан,
а дячок знову хидно усмiха ться.
- Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
- Та про мене, голубчику, все одно... сказав дiд Кудря i зблiд.
Дивиться дячок на Кажана й нiби нацькову : ану-бо ахни! Правда, i думав
про це. Але Кажан опустив гвинтiвку й пiдiйшов до Микити Гордiйовича.
Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
- Менi незручно. Ви вже йдiть до себе... Якби ж у мене не кумував
Нечипiр...
- Ну й добре...
Потiм Кажан покликав свого батька й Нечипора i пiшов до розправи.
Дивилися ©м мовчки услiд, аж поки ©хнi ледве помiтнi у присмерках постатi
зовсiм зникли за кучугурами.
- Розбили ©х, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
- Звiсно, розбили.
- Отож ©м i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього дiла так не
зоставлять. Шукатимуть.
- А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
- Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря й пiдвiвся.- Мабуть,
ходiм, хлопцi, додому.
I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.
III
Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапово© хати, що на тiм краю села,
на пiщаних кучугурах, стояв галас i п'янi вигуки. Грушiвцi почували себе в
цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна
або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками,
що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в
Потапа дим коромислом.
- Неси ще! Кажу тобi? - куражився Кажан.- Та гляди - найкращого. Ми
звикли гарний самогон пити.
- З удовольствi м,- п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити
Гордiйовича:
- Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
Микита Гордiйович ухилявся:
- Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
- За що ж така немилiсть приключилась?
- За те, що i нашим, i вашим. О!
- От тобi й два... чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
- Звiсно, не вчорашнього!
Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
- А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго - пiд нiготь - i в
дамках! Одно слово - жир козир, а по пицi - лясь! I вдарив кулаком об
стiл. Задрiб'яжчали пляшки.
- Правильно, Нечипоре?
Дячок сидiв бiля богiв i ©в яблука. Вiн випив усього три наперстки й
почував себе тверезим. Тiльки очi йому пiдмаслились, а лiве нiби
пiдморгувати стало. Вiн знав, що тут не тiльки пиячити, а й сидiти
небезпечно. Але все-таки думав: "Правильно, бельбас! Правильно..."
Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшн .
- Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
- Картьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордiйович
виправдував Ониська:
- Така проклята вдача - нiколи не пiде однi ю стежкою. Йому щоб одразу
двi.
Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
- Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп'я. Слухай, свате, чу ш? Не
засне твiй Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Вiн схилився на стiл i,
держачи в однiй руцi пляшку, хропiв. Микита Гордiйович махнув рукою й
вийшов iз хати.
А Онисько говорив до дячка:
- Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольно життя змiнили?
Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр свою
i пойди за мною. Ну, як ви нащот того... Мабуть, багацько зарiзали?
Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
- Всяко бувало.
- Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово - атльоти!
- А як цi "атльоти" i з тобою те ж зроблять?
Дячок пiдняв брови й наставив гострi сво© очi на Ониська. Той подивився
на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
- Воно, звичайно, ваша власть i сила, але цього робити не можна.
Забороня ться, як той казав.
Думав: "Дурить сволоч". Зна , що тепер нiчого з ним не вдi мо. Хотiлось
пiдвестись i вдарити по пицi.
А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
- Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так. Значить,
вiзьмеш його, положиш горiчерева - i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт
iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками пооддира ш. Да! Одно слово,
помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидiв
бiля дверей i миготiв очима. Потiм пiдiйшов до Кажана i говорив йому
пошепки:
- Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцi© напастi. Незручно
нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть.
Бог iз ним, а нашо дiло сторона.
Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
- Ви, тату, нiчого не понiма те. Звiсно, ваше дiло сторона, а мо нi!
Бо як був я у плiну, в Германi©, скажем, то говорiть менi...
Сiв знову струнко:
- Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите, i
не зна те. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску...
Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболi на пiщаному
грунтi.
А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
- Вмерла матiр, не зумiв я тебе призвести до дiла. 0х! бiдна моя
головонька!
- Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли ©хав з полону:
батько чоловiк плохенький, а з матiр'ю треба було хатню революцiю стро©ти.
Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це перво дiло!
В хатi було душно й повно диму. Смердiло паленою ганчiркою i - вiд
розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути
було крик перепела.
Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже не пив i,
схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
- Де Микита Гордiйович?
Заспоко©ли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить,
варту , а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про "©хнi дiла", дячок почував себе спокiйно.
Тепер була напруженiсть, i кожне маленьке шамотiння змушувало серце
стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що
одурив його: Кажан безумовно втiк би куди-небудь далi, якби знав, що
Нечипiр тiльки тому й залиша ться тут, що ма на це наказ вiд Бурися.
Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля якого сидiв дячок, i
постукав.
Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв.
Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем
Марькою.
- Це ви стукали?
Стукала, звiсно, не вона, а Марька. Побачили, що в хатi майже всi
сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у не© корову, що
комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
- Хай вас мати божа спасе й помилу !
Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
- Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за сто верстов. Кажи просто: чи
дозволимо держати ©© чи нi?
- Отож, отож, мо© дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
- Ну, то ще подивимось! - кинув Кажан.
Так i пiшла Килина, не заспоко©вши свого серця. Аж поки сонце зiйшло,
ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
...А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордiйович i
ледве промовив:
- Тiкайте, хлопцi, ©дуть!
Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича - одразу зiйшов i хмiль, i сон.
- Куди ж ховатись? - забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi
витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
- Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
- Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
...Як кiшка сто©ть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув,
нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
- Оце - атльоти, вже й полякались!
- Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з
хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув
рукою:
- Та що там про одрiзи думати, як "вони" вже цепом iдуть по селу!
Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбито© блискавкою верби,
перевели дух.
Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в
болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
На селi гавкали собаки - завзято, погрозливо.
Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн
червоноармiйцiв.
IV
Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
- Дi-iла!
Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у
даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все нiяк було присiсти, бо
прийшлось би ввесь час держати ноги в водi, по-друге, призвича©тись
босонiж до гострякiв - теж не легка справа.
А жити тут невiдомо скiльки прийдеться. Принаймнi доки не ви©де з
Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе село
облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки - так тебе й пiдхоплять.
- Люди ж якi,- каже Кажан,- сьогоднi одному боговi вклоняються, а
завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти ...
"Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжу далi думати Нечипiр.- Iнший так
i розпиня ться перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити".
Особливо хвилю дячка Онисько: це ж такий мiзерний чоловiк. Що вiн
надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi холоднi колючки. Сидiти ж
треба. Нiчого не вдi ш. Тепер уже тiкати нiкуди.
Дивиться на Кажана. Чита на обличчi:
"...Чого я забiг iз тобою в Грушiвку? Показати, з якими людьми
валандаюсь? Не варто було!.."
Дума , мабуть, що то вiн, дячок. "Мабуть, здаюсь йому нiкчемним.
Вигляд у мене який?" - i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.
В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i, побачивши
людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у гущавину. Потiм по
рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля корчiв, як у люстерцi,
вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко
зазира сюди. А по стрункому стану очерету пробiга легке трiпонiння: -
"Ч-i-iч!" - i зникло. Високо над головою пролетiли качки.
- Мабуть, i Бурися пiймали вже... звiсно! Може, й розстрiляли вже...
Авжеж не помилують. Дiла!
Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на
одну, то на другу ногу. Сплюнув.
- Хоч би табаку захватили... А тепер i живи, як хочеш.
Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхiтне ставиться, й
хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що послухав Бурися.
Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною й навiть
непотрiбною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось
перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з не©.
- Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? - кинув Кажан.
Нечипiр здригнув. Провiв по головi долонею - болiла пiсля випивки.
Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.
- Чого я нiчого не кажу? - сказав вiн.- Що ж я буду говорити?
- От тобi й ма ш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.
"...Треба думати - це вiн правду говорить. I саме менi думати". Але
придумати нiчого не мiг i кинув:
- Будемо ждати. Може, по©дуть сьогоднi.
- А як не по©дуть?
- Не по©дуть?.. Нi, як же, по©дуть!
- Тьху! наче пообiцяли йому...- сплюнув Кажан.- А я кажу - не по©дуть!
Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного
порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що
постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
- Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,- мабуть, i
йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби ©© хтось обценьками
схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити
Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли ви©дуть, "...Може, його вже
забрали?" - стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
Кажан скаржився, що вже ©сти хочеться. Нечипiр почував те ж.
З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона
з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь кра вид. Над очеретами стрiлами
носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в не© були не
пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
- Сволоч!
- Що ти кажеш? - спитав дячок.
- То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший стражда , а другий зда ться.
Примiром, надiявся я на декого iз сво©х, а получилось - нiщо. Так, аби
казати та вводити нашого брата.
- А ти що - маленький? Не зна ш, куди тодi йти? - суворо кинув дячок:
йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався.
Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
- Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,- казав Кажан
далi.
Дячок подивився на нього: сто©ть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки
нiбито понижчав.
- Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо
не один ти тут.
Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться.
Натяка , певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана,
розстрiляють. Але це дурниця: хитру , бельбас, не зна , як вигородити
себе.
В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились - нема. Але в
другий раз уже Кажан попередив.
- Хло-о-пцi! - нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не
впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
- Хто там такий?
- Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
- Чого тобi треба? - знову запитав дячок.
- Та ©сти принiс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,- аби
на©стися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так в отрядi
не приходилось голодувати.
- Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи клуночка.- Молоко
тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
ли iз смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нiчого не
залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом
i сказав:
- Мало.
- А вона казала, що й завтра пришле... Почали розпитувати, як на селi,
чи великий загiн сто©ть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,- не
зна : мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такi гарнi
попри©жджали.
- А не бачив, скiльки ©х? - спитав Кажан.
- У нас дво сто©ть... Книжку менi подарували... а далi ще
кiльканадцять.
- А довго вони тут будуть, не чув?
- Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра виставу зроблять. А там,
мабуть, i по©дуть... А може й нi!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i - мало не скрикнув. Крiзь
очерет дивилась на нього пара очей.
- Дядю, чого ви так зблiдли? - спитав хлопчисько.
Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: "Пропали!" Ваньковi теж,
мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги не несуть, нiбито
прив'язанi.
- Дiду Кудря, де ви ? - проскиглив вiн жалiбно.
Дивиться - у Кажана знову обличчя почервонiло.
- Так ти не сам прийшов? - зiдхнув з полегшенням Кажан.
- От ще дурне! Чого ж ти не сказав? - кинув дячок i подивився в
гущавину: - Чого ви прийшли, дiду?
- Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
- Ну?
- Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi! Жалько менi
вас, та й годi!
Скаржився далi Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго
говорив дiд, а Нечипiр думав: "Проклятi люди, навiть умерти спокiйно не
дають".
ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
- Дивлюсь - хлоп'я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую - безпремiнно до
них. А як догнав - призналось. Спасибi, небрехлива дитина. Ну, оце й
побачив вас.
Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i нарештi догадався,
що вже час йому й додому поспiшати. За кiлька хвилин дiд i хлопчисько
зникли в гущавинi.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч i повагом плазувала, але вже
майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю схилилось, що його
вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i лягло
на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На
селi iржали конi.
..."Кiннi",подумав дячок. I хтiлось, щоб були пiшi. Злiсть брала на
дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись
усе як слiд?
Згадав Микиту Гордiйовича. "Яхида! Хоч би ©сти принiс". Але зате трiшки
заспоко©вся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш
робився. I тодi знову стискало серце.
Не хотiлось говорити. Навiть слова виходили з легенiв якiсь чуднi,
кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
Думав про життя. Згадав Килину: "Дурна!"
V
Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр
i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу дмухав
свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
Йшла дванадцята година ночi.
Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко ©х сорочки так iзмокли,
що прийшлось знiмати й викручувати. Пiзнiш дощ перестав, але не
розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр поллються струмки
холодно© води.
Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як
десь пiд повiткою хтось награвав на балабайку - мабуть, iз отряду.
Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали - запалювали
цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в
цiм нiчого певного, бо на березi зараз за великою могилою починались
Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли
пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен рибалка,- човна
не було: мабуть, по©хав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли на
старiм мiсцi. Потiм Кажановi вздрiлося, що хтось скрада ться по цiй
вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.
З годину стоять мовчки.
Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши ноги у воду. Навiть
теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м'яко та тепло
обгортала покалiченi колючками ноги. Кажан стояв, як пугач,
настовбурчившись. Його постать нiбито закам'янiла, навiть рухiв непримiтно
було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долiтали сюди, i йому було
сумно. I сiре небо, i жалiбна пiсня, яку вигравали там,- усе сприяло
такому настро вi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про
минуле.
Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили ©© (держава коштiв не видавала)
, вiн при©хав до свого батька - дякона поганенького приходу - i тут
вирiшив помститись.
Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги
вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага - тiльки засiб. Правда,
"свiтле й справедливе" з часом стушувались.
Але ж...
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це "але ж"? За вiщо ж вiн
боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого бракувало
йому? Тодi промайнуло йому в головi якесь просте слово i соромливо
сховалось. Воно справило на нього таке вражiння, нiбито вiн його почув
уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду - тому так
тепло стало йому.
А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив
дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
Просте слово прозвучало несподiвано так: "любов". Але кого любити?
Бiдних? Смiшно. Але "любов" виходить все-таки природно, а "смiшно" -
пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок в образi християнки, яка буде
носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз
була ще безглуздiша й недоречна.
Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав,
зiтхнувши:
- Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет
пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна
твар жила сво©м нiчним життям.
Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
- Що ти говориш? - сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан
заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
- Хлiб iз поля звезли, жити будуть... Мабуть, байдуже, що i як..
- Жалi ш, що пiшов з нами? - спитав дячок.
- Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан, не вiдповiдаючи,- то, може,
призвiв би до дiла хазяйство... Год мiй одпустили... Да.
Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв,
зовсiм даремно.
- От, скажемо, луки... Хiба ©х так содержуть? Як зiйшла вода - треба
граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв
слухають: що Бог дасть... Вiн дасть...
Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi
невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в
голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто
маленький.
- Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не
дурак, на цi самi луки розвiй той попiл - от тобi й трава... Травище!
Останн слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
- Це ти в Германi©, в плiну?
I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: - "Любов". I
вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чи©сь
допитливi очi.
А Кажан, що все бiльш загублював сво© людськi форми, гудiв:
- Отож i пiсок... Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з
гно м. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
Потiм змовк i довго переступав з однi © ноги на другу. Почувалось, що
головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що
повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити
напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це
кажан",метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: "любов".
- Куди ви мне призвели? - раптом сказав Кажан.
- Призвели? - розгублено спитав Нечипiр.
- Да, призвели... Микита ©сти не принесе... Атож! Вiн говорив на ввесь
голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
- Якби знати про амнестiю. Як воно... ну?..
- Мабуть, помилують,- кинув дячок i чомусь сам перелякався свого
голосу.
- Помилують? Не знаю... мабуть, не всiх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не
його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не
зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна
упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що
було - того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову
стукало.
Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку
вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари,
як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. '
Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
Замовкла вже й балабайка.
I чу тут дячок напружений голос:
- Нечипоре!
- Що таке? Я тебе слухаю.
- Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? - говорить Кажан.
- Про що? Кому?
Знав, про що пита , хотiв сказати й не мiг: "Свiдкiв не може бути".
А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко диха . Серце
закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже не
видно було - нi неба, нi очерету, не чув нiчого. Нiби величезна гамула
нависла над ним, i темнiло в очах.
От простягло руку...
...Ой! - розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
Промайнуло в головi: "любов"...
...А пальцi здавлювали горло все мiцнiш i мiцнiш. Спершу налилось
кров'ю лице, а потiм стало пусто, тiльки десь у кутку билась думка...
Потiм i ©© не стало.
...Шарудiв очерет.
ЗАВ'ЯЗКА (Етюд)
I
На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити. Результатом
перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька хвилин.
Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня, в купе Криленка
ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
- Прошу пробачення,- сказав вiн.- В розбите бандою вiкно врива ться
вiтер, i пасажири вимагають, щоб я ©х перевiв у iнше мiсце. Чи не
дозволите використати купе дипломатичних кур' рiв?
- Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло дво .