Страница:
рiк або й два... Коли ти скажеш...
Янка глянула в вiчi батьковi i хотiла щось вiдповiсти, але в цю мить
дверi до боярсько© горницi швидко розчинилися, i ввiйшов двiрський, який
голосно сповiстив:
- Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець вiд княгинi.
Вона просить тисяцького Домажира негайно прибути до не©. Помер князь
Володимир Рюрикович!
Вiсть була оглушлива. Всi схопилися з мiсць.
- Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився.
- Упоко©вся нарештi, бiдолаха. Не князював останнi мiсяцi, а тiльки
мучився. - I повернувся до Дмитра. -
По©демо, боярине! Твоя присутнiсть там нинi теж потрiбна. А наше дiло з
жениханням вiдкладемо до лiпших часiв...
Вiн похапцем попрощався i, супроводжуваний розгубленим, сконфуженим
Iвором, швидко попрямував до виходу.
Дмитро почав збиратися теж.
- I я з тобою, тату, - попросилася Янка.
- I ми, - виступили наперед Микола та Степан.
- Добре, по©демо. Там зараз збереться все ки©вське боярство. Помер
князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Ки вом? З
нами?
Вони сiли в запряжений парою коней вiз i незабаром, поминувши Софiйськi
ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед князiвськими хоромами. Тут
уже стояло кiлька осiдланих коней. На подвiр'© - бiганина, туди й сюди
снували лiпшi мужi, молодi гриднi, челядники. Поспiшали до князiвських
хоромiв стурбованi бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер стане князем у
Ки вi?
Дмитро коротко кинув сво©м:
- Гуляйте тут, у дворi, Я скоро вийду, - i теж зник у розчинених дверях
князiвського терему.
Янка знала, що в глухому закутку двора десь поруби, страшнi глибокi
ями, в яких перебувають, конаючи в голодi та холодi, рiзнi злочинцi та
небажанi князю люди. Вибравши хвилину, коли брати завели розмову з
прибулими боярами, вона непомiченою шаснула в гурт челядi i попростувала у
глибину двору.
Назустрiч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.
- Помагайбi, тiтонько! - приязно привiталася до не© Янка. - Чи не
скажете, де тут поруби? Хочу страдникам нужденним за упокiй князево©
душеньки милостиню подати.
- Добра ж ти душа, дитино, - вiдповiла стара. - Йди ось цi ю стежечкою
до ста нь, а там i побачиш, у кутку... Та до сторожiв не пiдходь, бо
проженуть!
- Дякую, тiтонько! - I Янка поспiшила в далекий .закуток двору.
Поруб вона впiзнала по батькових розповiдях вiдразу. Це була
присадкувата мiцна будiвля з товстих соснових колод. Над самою землею -
вузенькi вiконечка, однi заткнутi якимось ганчiр'ям, iншi порожнi, мов
бiйницi на вежах. Янка вiдразу здогадалася: скiльки вiконець - стiльки ям
пiд порубом, темних, заплiснявiлих. Може, в котрiйсь iз них i Добриня?
Бiля одного вiконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотiла
запитати у нього, чи не вiда вiн в'язня по iменi Добриня, але тут же
згадала пересторогу челядницi i вирiшила дiяти iнакше.
- Добрине! Добрине-е! - раптом голосно загукала вона. - Озовися,
Добрине!
У вiдповiдь - тиша. Гридень заткнув затичкою вiконце i, крекчучи,
пiдвiвся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуватi люди.
- Ти мене, бояришне? Га? Чи кого гука ш? Янка зрозумiла, що старий
недочува .
- Дiдусю, я шукаю тут одного чоловiка - Добринею зветься. Не зна те
часом? Я заплачу вам!
- Га? Як зветься?
- Добринею.
- А-а!.. Не знаю, не знаю... тут - сидять... А як звуться, менi нiхто
не каже... Мо дiло маленьке - подати хлiба та води, щоб, коли помруть,
грiха на душi нi в мене, нi в кого iншого не було. А як зовуться... Не мо
то дiло... Та й ти, дiвонько-бояришне, йди звiдси, бо побачить старший,
то... Йди, йди вiд грiха!
Янка провела поглядом по сiрих колодах, по вузьких душниках i, важко
зiтхнувши, опустивши плечi, поволi, мов ураз постарiла, поколивала назад,
до братiв, а там, сказавши, що болить голова, заспiшила додому...
9
Пiсля похорону Володимира Рюриковича, пiсля урочисто вiдправлених
дев'ятин та сороковин, Ки©в затих, присмирнiв, ждав бiди. З Половецького
поля доходили глухi, але страшнi вiстi: татари гасали по степу -
виловлювали останнiх половцiв, що ще не здалися ©м, i нещадно винищували
або перетворювали на сво©х рабiв. Кiлька половецьких племен, яким
пощастило вислизнути з татарських облав i сховатися в Криму, були
затиснутi в безводному i безплiдному закутку Куль-Оби[53] i там вимерли
вiд голоду. Весь безконечний степ вiд Волги до Кавказу i до Дунаю опинився
в руках Батия.
Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?
На Ки©в?
Якщо правдi, що вiн мрi виконати заповiт свого дiда, Чiнгiсхана, i
зiвоювати всi народи вропи аж до Останнього) моря, то не минути йому
Ки ва! Пiсля падiння Переяслава та Чернiгова на шляху до
Галицько-Волинського князiвства, а там i до Польщi, Угорщини та нiiмецьких
князiвств - вiн перший. Його вiн не обмине!!
А як оборонятися? Князь помер, дружини нема , та й збро© обмаль. I
князiвськi, боярськi та купецькi комори майже порожнi. На випадок тривало©
облоги чим годувати киян?
Потрiбен був господар. Князь!
Боярська дума, що зiбралася в гридницi, нi до яко© одностайно© думки не
дiйшла. Однi пропонували послати послiв до Михайла Всеволодовича, щоб
повернувся, iншi заперечували: "Вiн утiк вiд нас! У ту саму хвилину, як
татари оточували мiсто... Як його приймати назад? Щоб знову втiк i покинув
Ки©в напризволяще?" Третi перебирали всiх князiв, близьких i далеких, якi
не мали зараз волостi, але нiкого не знаходили такого, кого б хотiли всi.
Домажир же i тi, хто його пiдтримував, взагалi вважали, що жодного князя
©м не потрiбно.
- Обiйдемося без князiв! - гукав тисяцький. - Створимо свою, боярську,
дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума - вище князя!
В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому
захопити ту владу, яка належала князевi. Це бажання вiдчували всi i
одностайно заперечили тисяцькому.
- Як можна без князя! Хто ж очолить вiйськову силу киян, коли потреба
настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, пiдвiвся Дмитро.
- Доброчеснi бояри ки©вськi, - промовив вiн. - Здавна повелося так, щоб
у Ки вi був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землi нашо©!
Вiн був нам батьком i вiйськовим вождем, а ми були його опорою... Тим
бiльше потрiбен князь зараз, коли загрожу нам страшна сила - Бати ва
орда! I не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-во©н, що ма добру
дружину i не раз зустрiчався з ворогом у полi...
- Кого ма ш на увазi, Дмитре? Кажи!
- такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб
був сильнiший за нього! Пiд його рукою Галицьке i Волинське князiвства,
вiн вибив угрiв з нашо© землi, позаторiк погромив нiмецьких лицарiв, ляхи
бояться пiдняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного
князя нам потрiбно! Об' днати Ки©в з Галичем i Волинню, а болохiвцям[54]
нiкуди буде подiтися - при днаються до нас самi! Тiльки так ми можемо
протистояти Бати вi! Iншого виходу не бачу. Рязань, Володимир i Суздаль
розгромленi. Переяслав i Чернiгiв теж. Новгород i Полоцьк сидять собi за
непрохiдними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать.
Залиша ться князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, серед вас
його прихильники, хоч i не багато. Та самi подумайте, яка у нього сила? Чи
захистить вiн Ки©в? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович...
В гридницi знову зчинився гвалт. Однi кричали - Данила! Другi -
Ростислава! Третi - не треба нам нiкого, самi управимося! Боярство
ки©вське враз уподiбнилося простолюдинам з подiльського торговища - хто
кого перекричить, переторгу .
Дмитро похмуро усмiхнувся i знову пiдвiвся.
- Я бачу, ми до згоди сьогоднi не дiйдемо. Гадаю, найкраще нам
розiйтися по домiвках, гарно подумати, а завтра зiйтися на остаточну
розмову...
- Так! Так i зробимо!
- Але ще одне дiло, яке ми ма мо докiнчити сьогоднi.
Бояри нашорошили вуха.
- Кажи!
- Як це завжди бувало у нас, пiсля похорону князя князь-наступник,
спадко мець обов'язково перетрушу поруб. Хто там сидить? За вiщо? За
провину? Чи без провини?.. Та оскiльки князя у нас нема i невiдомо, коли
буде, ми повиннi зробити це самi!
- Правильно! Правильно! - загули бояри, радi хоч у цьому незначному
дiлi проявити одностайнiсть. - Вiдчинити поруб i випустити безвинних! Та й
тих, хто свою провину спокутував! Ходiмо туди! Ходiмо!
- Не поспiшайте! Це можна зробити i завтра! - намагався перекричати
бояр тисяцький Домажир.
Та його не захотiли слухати. Мало хто вiрив, що новий князь настановить
хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрiбне слухатися його.
- Нi, нi! Ходiмо зараз!
Натовп вивалив iз гридницi i з галасом рушив до порубу.
- Де сторожа? Вiдкривайте ями! Випускайте в'язнiв! Збiглися сторожi -
вiдчинили дверi, ляди, поставили драбини.
- Гей, ви там - вилазьте!
З ям почали з'являтися в'язнi. Не люди - привиди. В кожухах, свитках.
Худющi, зарослi, жовтi, бруднi, з почервонiлими очима, що жмурилися вiд
яскравого свiтла. З надривним бухиканням та стогоном.
Коли вилiз Добриня, Дмитро ледве впiзнав його.
- Ти?.. Тут?.. А ми скiльки шукали тебе! - I суворо глянув на Домажира.
- Як же це розумiти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут нема ! Га?
Той витрiщився на молодого в'язня, що рукою закривав очi вiд сонця.
- Але, ©й-богу, боярине, я нiчого не знав про нього!
- Хто ж його сюди запроторив?
- Не знаю...
Дмитро поклав руку на плече Добринi.
- Хто тебе посадив у поруб?
- Доман... Вiн був старшим мiсько© сторожi.
- Доман? - вигукнув Домажир. - Вiн справдi був старшим, але менi про
тебе нiчого не сказав! Я спитаю в нього! Я дiзнаюся! Обов'язково!
Тисяцькому було соромно перед Дмитром, i вiн щиро обурювався, хоча,
коли б хотiв, давно б мiг заглянути в ями i пересвiдчитися - сидить тут
Добриня чи нi.
- Доман... Це той, що намовляв нас добровiльно пiддатися татарам!
- Так, - вiдповiв Добриня.
- Отже, вiн тебе зустрiв, упiзнав i кинув у яму, щоб розквитатися за
сутичку на майданi?
- Так.
- Мерзенний негiдник! Менi пам'ята ться, князь Михайло його самого був
посадив у поруб... Як же вiн опинився серед сторожi князя Володимира
Рюриковича?
- А князь Володимир, коли сiв у Ки вi пiсля князя Михайла
Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випуска мо, i, знаючи його з
давнiх часiв, взяв до себе на службу, - вiдповiв Домажир.
- Ось як! Варто було б з цим Доманом побесiдувати та дiзнатися, що вiн
за птиця! - з погрозою в голосi сказав боярин Дмитро. - Ну, це ми можемо
зробити й пiзнiше. А зараз, Добрине, по©демо до мене! Хай бояри самi тут
розбираються...
Прибувши додому, Дмитро передусiм повiв Добриню в челядницьку, велику
присадкувату будiвлю, де знаходилися боярськi служби та жила челядь. З
кухнi дихнуло гострим запахом хлiба, що загнiчувався в печi, та рiзно©
©жi, що готувалася для боярського столу. У Добринi затремтiли нiздрi i
зашумiло в головi вiд тих запахiв. I йому коштувало чималих зусиль, щоб
стримати себе i не попросити чого-небудь попо©сти.
Дмитро не посадив його вiдразу до столу, а розсудив iнакше.
- Горпино, - звернувся вiн до немолодо© вже жiнки-кухарки. - Ти бачиш
цього парубка Добриню?
- Бачу. На ньому лиця нема . Та й нужа, видно, за©ла. Звiдки вiн?
- Щойно з порубу.
- З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скiльки намучився, настраждався!
- Не мало! Вода гаряча ?
- - Чому б не було!
- Тодi скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупа
цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоноскiв,
а лiпшого! I щоб був по ньому! Степанiв, зда ться, якраз пiдiйде... А як
покупа ться та одягнеться - нагодуй добре! Зрозумiла?
- Чому б не зрозумiти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув
головою i глянув на Добриню.
- Зайдеш потiм до мене!
- Дякую, боярине.
10
Вийшовши пiсля обiду на просторий боярський двiр, Добриня побачив бiля
хоромiв, в оточеннi матерi та батькiв, Янку. Вона стояла спиною до нього i
не помiчала його. Всi були чимось схвильованi i впiвголоса жваво
розмовляли.
Нiхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей i
спускаючись на сходах вниз, не загукав:
- Швидше, хлопче, швидше! Дiло спiшне! Ходи сюди! Добриня прискорив
крок, вiдчуваючи, як сильнiше забилося серце.
Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до
нього, раптом з несподiванки скрикнула i почала блiднути. Тiло ©©
напружилося, по-дитячому нiжна шийка витягнулася, а тонкi руки в бiлих
бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов лебединi крила. Здавалося, вона
от-от кинеться йому навстрiч.
Це помiтили всi. Бояриня Анастасiя почала червонiти вiд гнiву, очi ©©
округлилися, стали злими. Микола i Степан переглянулися: для них це була
новина. Вони не вiрили сво©м очам. Янка, ©хня сестриця-коза, закохалася? I
в кого - в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.
Дмитро заховав усмiшку у вусах.
- Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося
сьогоднi чудо: упiзнав його серед князiвських в'язнiв, яких ми випустили з
порубу. А вам не сказав, щоб потiшити несподiванкою.
- Мiг би й сказати, - буркнула невдоволено бояриня i поглядом показала
на Янку, що все ще не могла отямитися вiд потрясiння. - Мiг би й сказати!
Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Вiн не сподiвався
тако© зустрiчi. Вiн гадав, що нiхто не здогаду ться про тi вза мини, що
склалися мiж молоденькою бояришнею i ним, про ©хнi почуття, ще не
висказанi i неяснi для них самих. А виходить, бояриня все помiтила, все
зна . Невже Янка ©й сама розповiла? Чи нинi мимовiльно викрила себе,
побачивши його?
Пiд серцем у нього похололо. Вiн розумiв, яка прiрва лежить мiж ним i
Янкою, смердом i донькою боярина. Тут не тiльки можна знову потрапити в
яму, а й голови позбутися!
Як же йому повестися? Що сказати?
Всi дивилися на нього, i вiн не мiг далi мовчати. Тому, схиливши у
поклонi голову, хрипко промовив:
- День добрий вам! Я радий всiх вас бачити при здоров'©!
I, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потiм на
бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнiлий i не вiдав, що вiд того
виглядiв i стрункiшим, i молодшим, нiби мав не двадцять п'ять лiт, а
дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанiв одяг, у який нарядила
його кухарка, i в ньому вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд боярських синiв.
Навпаки, - вигравав у порiвняннi з ними, бо був тонший у станi i ширший у
плечах, а обличчя мав виразне, рiзко окреслене, мужн , на якому особливо
чiтко видiлялися пiд чорними розкриленими бровами розумнi, людяно-добрi,
проникливi очi. х погляду не витримала навiть бояриня Анастасiя i з
досадою опустила голову.
Вiн хотiв також подякувати бояриновi за доброту, яку той проявив до
нього, забравши з порубу на княжому дворi i надавши змогу прибрати
пристойно© людсько© подоби. Але тут на Софi© ударив гучний урочистий
благовiст, i Дмитро рушив до ворiт.
- Ходiмо вже! Ходiмо! Бо й так запiзнилися - не протовпимося наперед!
Всi заспiшили за ним.
- Щось трапилося? - звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.
- Щойно нас повiдомили, що в мiсто в'©хав з дружиною новий князь -
Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всiх це така несподiванка! Адже його
нiхто не кликав i не ждав!
- Мабуть, таки хтось повiдомив, що старий князь помер? От i при©хав!
- Не без того.
На майданi, перед собором, вже копошився багатотисячний людський
мурашник. Тут можна було побачити i чоловiкiв, i жiнок, i старих, i малих,
бояр в оксамитових каптанах i старцiв у лахах, з торбинами через плечi,
ремiсникiв у шкiряних фартухах i ченцiв у довгих чорних рясах, товстих
червонощоких купчих у рясних спiдницях i нестрижених смердiв у плоскiнних
штанях та личаках.
Люди все прибували i прибували, i кожному хотiлося пробитися наперед,
щоб на власнi очi уздрiти нового князя i його почет.
Князь стояв на папертi в оточеннi сво©х бояр, а також i тих ки©вських,
якi чи то мешкали поблизу, чи були попередженi про його прибуття загодя i
встигли зайняти почеснi мiсця бiля самого собору. За ними видиiлася
сторожа в повному вiйськовому обладунку, а кiнна дружина, що вишикувалася
в бiчних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготовi по першому
знаку ринутися князевi на пiдмогу. Вiн сторожко зиркав на киян. Мабуть,
зважував - чи приймуть? Чи доведеться тiкати? Бо ж прибув, вважай,
самозванцем, якщо не врахувати поспiхом написано© цидулки тисяцького
До-мажира з вiсткою про смерть Володимира Рюриковича i запрошенням на
Ки©вський стiл. Та iнших пiдписiв, окрiм Домажирового, на цидулцi не було,
тому Iзяслав не без пiдстав почував себе самозванцем, а самозванця, як це
нерiдко бувало, кияни могли i не прийняти. Його бояри i лiпшi мужi теж
вiдчували себе невпевнено i трималися один побiля одного, нiби готувалися
до вiдбиття нападу: на головах - шоломи, правицi - на держаках мечiв. Щоб
не штовхатися в тiснявi, Дмитро зупинився.
- Стiймо тута. Що треба, побачимо i почу мо звiдси. Дзвони на дзвiницi
раптово обiрвали сво урочисто-веселе гучання, i тодi на майданi поволi
почав улягатися людський гомiн.
Князь ступив кiлька крокiв наперед, пiднявся на якесь невидиме здалеку
пiдвищення, пiдняв руку i почекав, поки настане тиша.
Був вiн худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей
i передню частину золотого ожерел-ля, що було знаком приналежностi до
князiвського роду, а в бою, надiте поверх кольчуги, захищало горло i шию.
Коли всi затихли, вiн голосно - на весь майдан - вигукнув:
- Доброчеснi кияни i киянки! Бояри ки©вськi, лiпшi мужi, купцi i весь
люд ки©вський! Предостойний пископе i весь клiр! Князь великий ки©вський
Володимир Рюрикович в бозi упоко©вся. Ки©в осиротiв, i я прибув сюди, щоб
посiсти Золотий Ки©вський стiл i стати вашим князем!
Кияни мовчали. В iнший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував,
протестував, хтось би пiдтримував криком. Але сьогоднi, нажаханi страшною
загрозою Бати вого нападу, нiхто й рота не вiдкрив. I не тому, що довкола
стояла князiвська дружина i ©© хтось боявся, а тому, що ця - хай i
невелика - дружина могла пригодитися для захисту Ки ва.
Ростислав розцiнив мовчання як згоду.
- Дякую вам, кияни, за честь! Обiцяю всiм захист вiд ворога, добробут i
справедливий суд! Хтось попереду гукнув:
- Слава князевi Ростиславу!
Наперед виступив тисяцький Домажир i пiднiс князевi на золотому блюдi
хлiб-сiль, а пископ дав поцiлувати великого срiбного хреста.
В цей час дзвонар на дзвiницi знову вдарив у дзвони, i князь у
супроводi бояр, пископа та клiру рушив до широко розчинених дверей собору
- вiдправляти урочистий молебень.
11
Того ж дня, ввечерi, боярин Дмитро сидiв у сво©й кiмнатi за столом.
Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в
руках вiн тримав бiле гусяче перо.
Ввiйшла бояриня Анастасiя i сiла насупроти - на лiжку. Була вона,
незважаючи на лiта, моложава, гарна i горда жiнка, з пишними чорними
косами, в яких ще не зацвiла сивина, i темними глибокими очима. Знаючи, що
боярин коха ©©, як i в молодостi, i любить, як дбайливу матiр його дiтей,
користувалася iнодi сво©ми чарами i сво©м впливом, щоб домогтися свого.
З цим i прийшла.
- Дмитрику, - почала лагiдно, - невже ти хочеш занапастити нашу дину
доньку?
Дмитро поклав перо i здивовано пiдняв на не© очi.
- Не говори загадками, люба. Що ти ма ш на увазi? Кажи!
Анастасiя нахмурила брови.
- Хiба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда,
якого ти не знати з яко© причини пригрiв бiля серця?
- Через Добриню?
- Так.
- Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що?
Через пiвроку чи рiк це кохання розвi ться, як дим!
- А якщо не розвi ться? Янка, сам зна ш, дiвчина незвичайна - гаряча,
як вогонь, що вiзьме собi в голову, того й клином не виб' ш. Та й
довiрлива дуже. А вiн може скористатися з цього i... Ой, боюся я! Нерiвня
вiн ©й - смерд! Та й старший на цiлих десять лiт!
- Я теж старший за тебе на десять лiт, та й нiчого, живемо, слава Богу!
- усмiхнувся Дмитро.
- Ти боярин, а вiн смерд! Чому ти не хочеш зрозумiти цього? До Янки
свата ться молодий Домажирич - ось хто ©й до пари! Боярин, диний син, усi
статки-ма тки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому
пiднесла! I через кого? Через половецького конюха, татарського раба,
простого смерда! Ганьба яка!
Дмитро пiдiйшов до жони, сiв поряд, обняв за плечi.
- Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тiльки знала, в який час ми
живемо, яка розпука i тривога кожного дня холодить мо серце! Якi грозовi
хмари збираються над нами! Коли б ти тiльки знала це, то не затiвала б
цi © розмови!
Анастасiя пiдвела на нього очi. Злякано кинулася.
- Що ж трапилося? Що з тобою?
- Зi мною нiчого. А з нами всiма, з Ки вом, з народом усiм як не
сьогоднi, то завтра ско©ться бiда! Хiба ти не вiдчува ш, що ми сто©мо на
краю прiрви, страшно© прiрви? Якщо ми в не© впадемо, то вже не виберемося!
Хiба у тебе нема вiдчуття, що кожно© митi наше життя може обiрватися.
- Боже! Про що ти говориш! - сплеснула руками бояриня.
- Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що
нагонить на мене жах. Чорнi клобуки з Росi i нашi люди з Княжо© Гори[56]
та Дiвицi[57] повiдомляють, що вже майже всiх половцiв татари перебили або
взяли в полон. Тепер мiж Бати м i нами нiхто не сто©ть! Отже, надходить
наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!..
Та, може, i ми, i вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янцi
судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю
щодня i щогодини! I в таку хвилину ти примушу ш мене власною рукою вирвати
з Янчиних грудей святий вогонь кохання i затоптати його!.. Я теж не слiпий
i бачу все. Спочатку хотiв було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши i
уявивши, що нас чека , зупинився. Жаль менi стало дiвчинки нашо© - ще й
життя не бачила, тiльки почала розквiтати, а вже над ©© головою збираються
грозовi хмари. Навiщо ж iще i я завдаватиму ©й горя? Тож хай буде те, що
ма бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазна вiд нас лиха, а живе
сво©м життям i сво©ми почуттями, бо iнших радощiв ©й, може, не судилося
зазнати.
- Дмитре! Менi страшно! Що ти мовиш?
- Я вже подумую про те, щоб вiдiслати тебе з Янкою, невiстками та
онуками з Ки ва. Десь у тихе далеке мiсце, куди б не дiсталися татари. Але
- куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?
Анастасiя з жахом дивилася на чоловiка.
- Ми нiкуди не по©демо з Ки ва! I Янки не пущу, i внукiв! Якщо
помирати, то разом! Нi, нi, не по©демо ми нiкуди! I - що Бог дасть! Хоч i
смерть!.. Нi, нi - з Ки ва нi кроку! Де ще вищi i мiцнiшi вали та бiльше
людей? Якщо Ки©в не висто©ть, то яке ж мiсто висто©ть? Дмитро поцiлував ©©
в голову.
- Будемо сподiватися на це, люба. От тiльки наш новий князь - не та
людина, що потрiбна зараз Ки ву. Я знаю його - не зумi вiн захистити нас.
Як тiльки запахне смаленим - накива вiн п'ятами з Ки ва i залишить нас
напризволяще, як i князь Михайло Всеволодович.
- Що ж нам робити?
- Пишу в Галич князевi Данилу Романовичу - хай вiзьме Ки©вський стiл.
Вiн диний, хто ма силу вiйськову i вiйськове умiння. Бiльше нiкого не
бачу... Ти йди - спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде - треба
поспiшати.
Анастасiя прихилила голову до Дмитрових грудей - тихо заплакала, а
потiм, поцiлувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.
...Другого дня, вранцi, коли сiм'я поснiдала, Дмитро вийняв з-за пазухи
невеличкий аркушик пергамену i поклав перед собою.
Всi мовчали. Давнiй звичай не велiв вставати iз-за столу ранiше
господаря. Та й вiдчувалося, що вiн хоче сказати щось важливе.
Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синiв.
- Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: "Наш благодiйнику, княже Даниле
Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий ки©вський
Володимир Рюрикович помер, а його стiл посiв князь смоленський Ростислав
Мстиславич, онук Давидiв, четвероюрiдний брат твiй. Але ти, княже, старший
за нього в родi княжому - i стiл ки©вський по праву належить тобi. Прийди
i сядь на ньому! I захисти нас вiд богопротивних мунгалiв, нарекомих
татарами, вiд царя ©хнього Батия! А писав це в лiто 6749 Дмитро, боярин
ки©вський". Ось так... Цього листа треба вiдвезти в Галич - i якомога
швидше© - Вiн знову глянув на синiв, що сидiли по другий бiк столу. -
Доведеться ©хати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його
перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити менi голови. Та й гiнцевi
теж. Отож вибирайте з-помiж себе - хто по©де? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?
Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нiкому з них ©хати в таку
несподiвану i небезпечну дорогу не хотiлося. Бояриня Анастасiя,
зблiднувши, скрикнула:
- Дмитрику, а може, якось обiйдеться без листа? Може, хай уже
залиша ться в Ки вi князь Ростислав? Дмитро сумно усмiхнувся.
- Нi, мати, не обiйдеться! Листа треба допровадити в Галич i передати у
власнi руки князевi Данилу! Отже, ©хати хтось мусить!
- Тодi дозволь менi, боярине, - тихо промовив Добриня, який упродовж
усього снiданку жодним словом не встрявав у розмову i навiть намагався не
зустрiтися поглядом нi з Янкою, нi з бояринею Анастасi ю.
- Тобi? - здивувався Дмитро. - Та чи ти розумi ш, що береш на себе?
- А чому ж не розумiю? - Добриня сумно усмiхнувся. - Шлях далекий,
небезпечний i важкий. Але не сумнiвайся в менi, боярине, я звик до всього.
Доберуся i до Галича! Дозволь!
Анастасiя стрепенулася, очi ©© блиснули радiстю.
- А чому б i нi, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай iде! Йому навiть
безпечнiше, бо його нiхто не зна , а Миколу та Степана зна увесь Ки©в...
- Воно-то так, - вагався Дмитро. - Але...
Тут втрутилася Янка.
- Тату, дозволь Добринi по©хати - вiн добереться до Галича i щасливо
повернеться назад. Чу мо серце! Дмитро переглянувся з бояринею i
засмiявся.
- Ну, якщо чу тво серце, тодi я згоден. Хай ©де Добриня! Зараз я
накажу приготувати все потрiбне для дороги - i в путь!
- Дякую, боярине, - пiдвiвся Добриня. - Я радий, що можу прислужитися
тобi. А ще радий тому, що сьогоднi надвечiр доберуся додому, в Калиновий
Кут. Там, мабуть, мене вже i не ждуть...
12
Минув мiсяць. Одного лiтнього дня, в пiсляобiдню пору, по битому шляху
з Бiлгорода до Ки ва поспiшала кiнна дружина галичан.
Янка глянула в вiчi батьковi i хотiла щось вiдповiсти, але в цю мить
дверi до боярсько© горницi швидко розчинилися, i ввiйшов двiрський, який
голосно сповiстив:
- Боярине, щойно з Володимирового града прискакав гонець вiд княгинi.
Вона просить тисяцького Домажира негайно прибути до не©. Помер князь
Володимир Рюрикович!
Вiсть була оглушлива. Всi схопилися з мiсць.
- Що? Помер князь? Яке лихо! Домажир перехрестився.
- Упоко©вся нарештi, бiдолаха. Не князював останнi мiсяцi, а тiльки
мучився. - I повернувся до Дмитра. -
По©демо, боярине! Твоя присутнiсть там нинi теж потрiбна. А наше дiло з
жениханням вiдкладемо до лiпших часiв...
Вiн похапцем попрощався i, супроводжуваний розгубленим, сконфуженим
Iвором, швидко попрямував до виходу.
Дмитро почав збиратися теж.
- I я з тобою, тату, - попросилася Янка.
- I ми, - виступили наперед Микола та Степан.
- Добре, по©демо. Там зараз збереться все ки©вське боярство. Помер
князь! Михайло Всеволодович покинув нас, цей помер... Що буде з Ки вом? З
нами?
Вони сiли в запряжений парою коней вiз i незабаром, поминувши Софiйськi
ворота, зупинилися на Бабиному торжку, перед князiвськими хоромами. Тут
уже стояло кiлька осiдланих коней. На подвiр'© - бiганина, туди й сюди
снували лiпшi мужi, молодi гриднi, челядники. Поспiшали до князiвських
хоромiв стурбованi бояри. Кожного хвилювало: хто ж тепер стане князем у
Ки вi?
Дмитро коротко кинув сво©м:
- Гуляйте тут, у дворi, Я скоро вийду, - i теж зник у розчинених дверях
князiвського терему.
Янка знала, що в глухому закутку двора десь поруби, страшнi глибокi
ями, в яких перебувають, конаючи в голодi та холодi, рiзнi злочинцi та
небажанi князю люди. Вибравши хвилину, коли брати завели розмову з
прибулими боярами, вона непомiченою шаснула в гурт челядi i попростувала у
глибину двору.
Назустрiч стара челядниця несла в кошику торбину з борошном.
- Помагайбi, тiтонько! - приязно привiталася до не© Янка. - Чи не
скажете, де тут поруби? Хочу страдникам нужденним за упокiй князево©
душеньки милостиню подати.
- Добра ж ти душа, дитино, - вiдповiла стара. - Йди ось цi ю стежечкою
до ста нь, а там i побачиш, у кутку... Та до сторожiв не пiдходь, бо
проженуть!
- Дякую, тiтонько! - I Янка поспiшила в далекий .закуток двору.
Поруб вона впiзнала по батькових розповiдях вiдразу. Це була
присадкувата мiцна будiвля з товстих соснових колод. Над самою землею -
вузенькi вiконечка, однi заткнутi якимось ганчiр'ям, iншi порожнi, мов
бiйницi на вежах. Янка вiдразу здогадалася: скiльки вiконець - стiльки ям
пiд порубом, темних, заплiснявiлих. Може, в котрiйсь iз них i Добриня?
Бiля одного вiконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотiла
запитати у нього, чи не вiда вiн в'язня по iменi Добриня, але тут же
згадала пересторогу челядницi i вирiшила дiяти iнакше.
- Добрине! Добрине-е! - раптом голосно загукала вона. - Озовися,
Добрине!
У вiдповiдь - тиша. Гридень заткнув затичкою вiконце i, крекчучи,
пiдвiвся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуватi люди.
- Ти мене, бояришне? Га? Чи кого гука ш? Янка зрозумiла, що старий
недочува .
- Дiдусю, я шукаю тут одного чоловiка - Добринею зветься. Не зна те
часом? Я заплачу вам!
- Га? Як зветься?
- Добринею.
- А-а!.. Не знаю, не знаю... тут - сидять... А як звуться, менi нiхто
не каже... Мо дiло маленьке - подати хлiба та води, щоб, коли помруть,
грiха на душi нi в мене, нi в кого iншого не було. А як зовуться... Не мо
то дiло... Та й ти, дiвонько-бояришне, йди звiдси, бо побачить старший,
то... Йди, йди вiд грiха!
Янка провела поглядом по сiрих колодах, по вузьких душниках i, важко
зiтхнувши, опустивши плечi, поволi, мов ураз постарiла, поколивала назад,
до братiв, а там, сказавши, що болить голова, заспiшила додому...
9
Пiсля похорону Володимира Рюриковича, пiсля урочисто вiдправлених
дев'ятин та сороковин, Ки©в затих, присмирнiв, ждав бiди. З Половецького
поля доходили глухi, але страшнi вiстi: татари гасали по степу -
виловлювали останнiх половцiв, що ще не здалися ©м, i нещадно винищували
або перетворювали на сво©х рабiв. Кiлька половецьких племен, яким
пощастило вислизнути з татарських облав i сховатися в Криму, були
затиснутi в безводному i безплiдному закутку Куль-Оби[53] i там вимерли
вiд голоду. Весь безконечний степ вiд Волги до Кавказу i до Дунаю опинився
в руках Батия.
Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?
На Ки©в?
Якщо правдi, що вiн мрi виконати заповiт свого дiда, Чiнгiсхана, i
зiвоювати всi народи вропи аж до Останнього) моря, то не минути йому
Ки ва! Пiсля падiння Переяслава та Чернiгова на шляху до
Галицько-Волинського князiвства, а там i до Польщi, Угорщини та нiiмецьких
князiвств - вiн перший. Його вiн не обмине!!
А як оборонятися? Князь помер, дружини нема , та й збро© обмаль. I
князiвськi, боярськi та купецькi комори майже порожнi. На випадок тривало©
облоги чим годувати киян?
Потрiбен був господар. Князь!
Боярська дума, що зiбралася в гридницi, нi до яко© одностайно© думки не
дiйшла. Однi пропонували послати послiв до Михайла Всеволодовича, щоб
повернувся, iншi заперечували: "Вiн утiк вiд нас! У ту саму хвилину, як
татари оточували мiсто... Як його приймати назад? Щоб знову втiк i покинув
Ки©в напризволяще?" Третi перебирали всiх князiв, близьких i далеких, якi
не мали зараз волостi, але нiкого не знаходили такого, кого б хотiли всi.
Домажир же i тi, хто його пiдтримував, взагалi вважали, що жодного князя
©м не потрiбно.
- Обiйдемося без князiв! - гукав тисяцький. - Створимо свою, боярську,
дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума - вище князя!
В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому
захопити ту владу, яка належала князевi. Це бажання вiдчували всi i
одностайно заперечили тисяцькому.
- Як можна без князя! Хто ж очолить вiйськову силу киян, коли потреба
настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, пiдвiвся Дмитро.
- Доброчеснi бояри ки©вськi, - промовив вiн. - Здавна повелося так, щоб
у Ки вi був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землi нашо©!
Вiн був нам батьком i вiйськовим вождем, а ми були його опорою... Тим
бiльше потрiбен князь зараз, коли загрожу нам страшна сила - Бати ва
орда! I не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-во©н, що ма добру
дружину i не раз зустрiчався з ворогом у полi...
- Кого ма ш на увазi, Дмитре? Кажи!
- такий князь. Це Данило Романович Галицький... Нема зараз князя, щоб
був сильнiший за нього! Пiд його рукою Галицьке i Волинське князiвства,
вiн вибив угрiв з нашо© землi, позаторiк погромив нiмецьких лицарiв, ляхи
бояться пiдняти проти нього меча, не в одному бою бував... Такого сильного
князя нам потрiбно! Об' днати Ки©в з Галичем i Волинню, а болохiвцям[54]
нiкуди буде подiтися - при днаються до нас самi! Тiльки так ми можемо
протистояти Бати вi! Iншого виходу не бачу. Рязань, Володимир i Суздаль
розгромленi. Переяслав i Чернiгiв теж. Новгород i Полоцьк сидять собi за
непрохiдними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать.
Залиша ться князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, серед вас
його прихильники, хоч i не багато. Та самi подумайте, яка у нього сила? Чи
захистить вiн Ки©в? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович...
В гридницi знову зчинився гвалт. Однi кричали - Данила! Другi -
Ростислава! Третi - не треба нам нiкого, самi управимося! Боярство
ки©вське враз уподiбнилося простолюдинам з подiльського торговища - хто
кого перекричить, переторгу .
Дмитро похмуро усмiхнувся i знову пiдвiвся.
- Я бачу, ми до згоди сьогоднi не дiйдемо. Гадаю, найкраще нам
розiйтися по домiвках, гарно подумати, а завтра зiйтися на остаточну
розмову...
- Так! Так i зробимо!
- Але ще одне дiло, яке ми ма мо докiнчити сьогоднi.
Бояри нашорошили вуха.
- Кажи!
- Як це завжди бувало у нас, пiсля похорону князя князь-наступник,
спадко мець обов'язково перетрушу поруб. Хто там сидить? За вiщо? За
провину? Чи без провини?.. Та оскiльки князя у нас нема i невiдомо, коли
буде, ми повиннi зробити це самi!
- Правильно! Правильно! - загули бояри, радi хоч у цьому незначному
дiлi проявити одностайнiсть. - Вiдчинити поруб i випустити безвинних! Та й
тих, хто свою провину спокутував! Ходiмо туди! Ходiмо!
- Не поспiшайте! Це можна зробити i завтра! - намагався перекричати
бояр тисяцький Домажир.
Та його не захотiли слухати. Мало хто вiрив, що новий князь настановить
хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрiбне слухатися його.
- Нi, нi! Ходiмо зараз!
Натовп вивалив iз гридницi i з галасом рушив до порубу.
- Де сторожа? Вiдкривайте ями! Випускайте в'язнiв! Збiглися сторожi -
вiдчинили дверi, ляди, поставили драбини.
- Гей, ви там - вилазьте!
З ям почали з'являтися в'язнi. Не люди - привиди. В кожухах, свитках.
Худющi, зарослi, жовтi, бруднi, з почервонiлими очима, що жмурилися вiд
яскравого свiтла. З надривним бухиканням та стогоном.
Коли вилiз Добриня, Дмитро ледве впiзнав його.
- Ти?.. Тут?.. А ми скiльки шукали тебе! - I суворо глянув на Домажира.
- Як же це розумiти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут нема ! Га?
Той витрiщився на молодого в'язня, що рукою закривав очi вiд сонця.
- Але, ©й-богу, боярине, я нiчого не знав про нього!
- Хто ж його сюди запроторив?
- Не знаю...
Дмитро поклав руку на плече Добринi.
- Хто тебе посадив у поруб?
- Доман... Вiн був старшим мiсько© сторожi.
- Доман? - вигукнув Домажир. - Вiн справдi був старшим, але менi про
тебе нiчого не сказав! Я спитаю в нього! Я дiзнаюся! Обов'язково!
Тисяцькому було соромно перед Дмитром, i вiн щиро обурювався, хоча,
коли б хотiв, давно б мiг заглянути в ями i пересвiдчитися - сидить тут
Добриня чи нi.
- Доман... Це той, що намовляв нас добровiльно пiддатися татарам!
- Так, - вiдповiв Добриня.
- Отже, вiн тебе зустрiв, упiзнав i кинув у яму, щоб розквитатися за
сутичку на майданi?
- Так.
- Мерзенний негiдник! Менi пам'ята ться, князь Михайло його самого був
посадив у поруб... Як же вiн опинився серед сторожi князя Володимира
Рюриковича?
- А князь Володимир, коли сiв у Ки вi пiсля князя Михайла
Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випуска мо, i, знаючи його з
давнiх часiв, взяв до себе на службу, - вiдповiв Домажир.
- Ось як! Варто було б з цим Доманом побесiдувати та дiзнатися, що вiн
за птиця! - з погрозою в голосi сказав боярин Дмитро. - Ну, це ми можемо
зробити й пiзнiше. А зараз, Добрине, по©демо до мене! Хай бояри самi тут
розбираються...
Прибувши додому, Дмитро передусiм повiв Добриню в челядницьку, велику
присадкувату будiвлю, де знаходилися боярськi служби та жила челядь. З
кухнi дихнуло гострим запахом хлiба, що загнiчувався в печi, та рiзно©
©жi, що готувалася для боярського столу. У Добринi затремтiли нiздрi i
зашумiло в головi вiд тих запахiв. I йому коштувало чималих зусиль, щоб
стримати себе i не попросити чого-небудь попо©сти.
Дмитро не посадив його вiдразу до столу, а розсудив iнакше.
- Горпино, - звернувся вiн до немолодо© вже жiнки-кухарки. - Ти бачиш
цього парубка Добриню?
- Бачу. На ньому лиця нема . Та й нужа, видно, за©ла. Звiдки вiн?
- Щойно з порубу.
- З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скiльки намучився, настраждався!
- Не мало! Вода гаряча ?
- - Чому б не було!
- Тодi скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупа
цього хлопця... А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоноскiв,
а лiпшого! I щоб був по ньому! Степанiв, зда ться, якраз пiдiйде... А як
покупа ться та одягнеться - нагодуй добре! Зрозумiла?
- Чому б не зрозумiти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув
головою i глянув на Добриню.
- Зайдеш потiм до мене!
- Дякую, боярине.
10
Вийшовши пiсля обiду на просторий боярський двiр, Добриня побачив бiля
хоромiв, в оточеннi матерi та батькiв, Янку. Вона стояла спиною до нього i
не помiчала його. Всi були чимось схвильованi i впiвголоса жваво
розмовляли.
Нiхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей i
спускаючись на сходах вниз, не загукав:
- Швидше, хлопче, швидше! Дiло спiшне! Ходи сюди! Добриня прискорив
крок, вiдчуваючи, як сильнiше забилося серце.
Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до
нього, раптом з несподiванки скрикнула i почала блiднути. Тiло ©©
напружилося, по-дитячому нiжна шийка витягнулася, а тонкi руки в бiлих
бебряних[55] рукавах стрепенулися, мов лебединi крила. Здавалося, вона
от-от кинеться йому навстрiч.
Це помiтили всi. Бояриня Анастасiя почала червонiти вiд гнiву, очi ©©
округлилися, стали злими. Микола i Степан переглянулися: для них це була
новина. Вони не вiрили сво©м очам. Янка, ©хня сестриця-коза, закохалася? I
в кого - в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.
Дмитро заховав усмiшку у вусах.
- Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося
сьогоднi чудо: упiзнав його серед князiвських в'язнiв, яких ми випустили з
порубу. А вам не сказав, щоб потiшити несподiванкою.
- Мiг би й сказати, - буркнула невдоволено бояриня i поглядом показала
на Янку, що все ще не могла отямитися вiд потрясiння. - Мiг би й сказати!
Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Вiн не сподiвався
тако© зустрiчi. Вiн гадав, що нiхто не здогаду ться про тi вза мини, що
склалися мiж молоденькою бояришнею i ним, про ©хнi почуття, ще не
висказанi i неяснi для них самих. А виходить, бояриня все помiтила, все
зна . Невже Янка ©й сама розповiла? Чи нинi мимовiльно викрила себе,
побачивши його?
Пiд серцем у нього похололо. Вiн розумiв, яка прiрва лежить мiж ним i
Янкою, смердом i донькою боярина. Тут не тiльки можна знову потрапити в
яму, а й голови позбутися!
Як же йому повестися? Що сказати?
Всi дивилися на нього, i вiн не мiг далi мовчати. Тому, схиливши у
поклонi голову, хрипко промовив:
- День добрий вам! Я радий всiх вас бачити при здоров'©!
I, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потiм на
бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнiлий i не вiдав, що вiд того
виглядiв i стрункiшим, i молодшим, нiби мав не двадцять п'ять лiт, а
дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанiв одяг, у який нарядила
його кухарка, i в ньому вiн нiчим не вiдрiзнявся вiд боярських синiв.
Навпаки, - вигравав у порiвняннi з ними, бо був тонший у станi i ширший у
плечах, а обличчя мав виразне, рiзко окреслене, мужн , на якому особливо
чiтко видiлялися пiд чорними розкриленими бровами розумнi, людяно-добрi,
проникливi очi. х погляду не витримала навiть бояриня Анастасiя i з
досадою опустила голову.
Вiн хотiв також подякувати бояриновi за доброту, яку той проявив до
нього, забравши з порубу на княжому дворi i надавши змогу прибрати
пристойно© людсько© подоби. Але тут на Софi© ударив гучний урочистий
благовiст, i Дмитро рушив до ворiт.
- Ходiмо вже! Ходiмо! Бо й так запiзнилися - не протовпимося наперед!
Всi заспiшили за ним.
- Щось трапилося? - звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.
- Щойно нас повiдомили, що в мiсто в'©хав з дружиною новий князь -
Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всiх це така несподiванка! Адже його
нiхто не кликав i не ждав!
- Мабуть, таки хтось повiдомив, що старий князь помер? От i при©хав!
- Не без того.
На майданi, перед собором, вже копошився багатотисячний людський
мурашник. Тут можна було побачити i чоловiкiв, i жiнок, i старих, i малих,
бояр в оксамитових каптанах i старцiв у лахах, з торбинами через плечi,
ремiсникiв у шкiряних фартухах i ченцiв у довгих чорних рясах, товстих
червонощоких купчих у рясних спiдницях i нестрижених смердiв у плоскiнних
штанях та личаках.
Люди все прибували i прибували, i кожному хотiлося пробитися наперед,
щоб на власнi очi уздрiти нового князя i його почет.
Князь стояв на папертi в оточеннi сво©х бояр, а також i тих ки©вських,
якi чи то мешкали поблизу, чи були попередженi про його прибуття загодя i
встигли зайняти почеснi мiсця бiля самого собору. За ними видиiлася
сторожа в повному вiйськовому обладунку, а кiнна дружина, що вишикувалася
в бiчних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготовi по першому
знаку ринутися князевi на пiдмогу. Вiн сторожко зиркав на киян. Мабуть,
зважував - чи приймуть? Чи доведеться тiкати? Бо ж прибув, вважай,
самозванцем, якщо не врахувати поспiхом написано© цидулки тисяцького
До-мажира з вiсткою про смерть Володимира Рюриковича i запрошенням на
Ки©вський стiл. Та iнших пiдписiв, окрiм Домажирового, на цидулцi не було,
тому Iзяслав не без пiдстав почував себе самозванцем, а самозванця, як це
нерiдко бувало, кияни могли i не прийняти. Його бояри i лiпшi мужi теж
вiдчували себе невпевнено i трималися один побiля одного, нiби готувалися
до вiдбиття нападу: на головах - шоломи, правицi - на держаках мечiв. Щоб
не штовхатися в тiснявi, Дмитро зупинився.
- Стiймо тута. Що треба, побачимо i почу мо звiдси. Дзвони на дзвiницi
раптово обiрвали сво урочисто-веселе гучання, i тодi на майданi поволi
почав улягатися людський гомiн.
Князь ступив кiлька крокiв наперед, пiднявся на якесь невидиме здалеку
пiдвищення, пiдняв руку i почекав, поки настане тиша.
Був вiн худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей
i передню частину золотого ожерел-ля, що було знаком приналежностi до
князiвського роду, а в бою, надiте поверх кольчуги, захищало горло i шию.
Коли всi затихли, вiн голосно - на весь майдан - вигукнув:
- Доброчеснi кияни i киянки! Бояри ки©вськi, лiпшi мужi, купцi i весь
люд ки©вський! Предостойний пископе i весь клiр! Князь великий ки©вський
Володимир Рюрикович в бозi упоко©вся. Ки©в осиротiв, i я прибув сюди, щоб
посiсти Золотий Ки©вський стiл i стати вашим князем!
Кияни мовчали. В iнший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував,
протестував, хтось би пiдтримував криком. Але сьогоднi, нажаханi страшною
загрозою Бати вого нападу, нiхто й рота не вiдкрив. I не тому, що довкола
стояла князiвська дружина i ©© хтось боявся, а тому, що ця - хай i
невелика - дружина могла пригодитися для захисту Ки ва.
Ростислав розцiнив мовчання як згоду.
- Дякую вам, кияни, за честь! Обiцяю всiм захист вiд ворога, добробут i
справедливий суд! Хтось попереду гукнув:
- Слава князевi Ростиславу!
Наперед виступив тисяцький Домажир i пiднiс князевi на золотому блюдi
хлiб-сiль, а пископ дав поцiлувати великого срiбного хреста.
В цей час дзвонар на дзвiницi знову вдарив у дзвони, i князь у
супроводi бояр, пископа та клiру рушив до широко розчинених дверей собору
- вiдправляти урочистий молебень.
11
Того ж дня, ввечерi, боярин Дмитро сидiв у сво©й кiмнатi за столом.
Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в
руках вiн тримав бiле гусяче перо.
Ввiйшла бояриня Анастасiя i сiла насупроти - на лiжку. Була вона,
незважаючи на лiта, моложава, гарна i горда жiнка, з пишними чорними
косами, в яких ще не зацвiла сивина, i темними глибокими очима. Знаючи, що
боярин коха ©©, як i в молодостi, i любить, як дбайливу матiр його дiтей,
користувалася iнодi сво©ми чарами i сво©м впливом, щоб домогтися свого.
З цим i прийшла.
- Дмитрику, - почала лагiдно, - невже ти хочеш занапастити нашу дину
доньку?
Дмитро поклав перо i здивовано пiдняв на не© очi.
- Не говори загадками, люба. Що ти ма ш на увазi? Кажи!
Анастасiя нахмурила брови.
- Хiба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда,
якого ти не знати з яко© причини пригрiв бiля серця?
- Через Добриню?
- Так.
- Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що?
Через пiвроку чи рiк це кохання розвi ться, як дим!
- А якщо не розвi ться? Янка, сам зна ш, дiвчина незвичайна - гаряча,
як вогонь, що вiзьме собi в голову, того й клином не виб' ш. Та й
довiрлива дуже. А вiн може скористатися з цього i... Ой, боюся я! Нерiвня
вiн ©й - смерд! Та й старший на цiлих десять лiт!
- Я теж старший за тебе на десять лiт, та й нiчого, живемо, слава Богу!
- усмiхнувся Дмитро.
- Ти боярин, а вiн смерд! Чому ти не хочеш зрозумiти цього? До Янки
свата ться молодий Домажирич - ось хто ©й до пари! Боярин, диний син, усi
статки-ма тки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому
пiднесла! I через кого? Через половецького конюха, татарського раба,
простого смерда! Ганьба яка!
Дмитро пiдiйшов до жони, сiв поряд, обняв за плечi.
- Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тiльки знала, в який час ми
живемо, яка розпука i тривога кожного дня холодить мо серце! Якi грозовi
хмари збираються над нами! Коли б ти тiльки знала це, то не затiвала б
цi © розмови!
Анастасiя пiдвела на нього очi. Злякано кинулася.
- Що ж трапилося? Що з тобою?
- Зi мною нiчого. А з нами всiма, з Ки вом, з народом усiм як не
сьогоднi, то завтра ско©ться бiда! Хiба ти не вiдчува ш, що ми сто©мо на
краю прiрви, страшно© прiрви? Якщо ми в не© впадемо, то вже не виберемося!
Хiба у тебе нема вiдчуття, що кожно© митi наше життя може обiрватися.
- Боже! Про що ти говориш! - сплеснула руками бояриня.
- Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що
нагонить на мене жах. Чорнi клобуки з Росi i нашi люди з Княжо© Гори[56]
та Дiвицi[57] повiдомляють, що вже майже всiх половцiв татари перебили або
взяли в полон. Тепер мiж Бати м i нами нiхто не сто©ть! Отже, надходить
наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!..
Та, може, i ми, i вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янцi
судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю
щодня i щогодини! I в таку хвилину ти примушу ш мене власною рукою вирвати
з Янчиних грудей святий вогонь кохання i затоптати його!.. Я теж не слiпий
i бачу все. Спочатку хотiв було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши i
уявивши, що нас чека , зупинився. Жаль менi стало дiвчинки нашо© - ще й
життя не бачила, тiльки почала розквiтати, а вже над ©© головою збираються
грозовi хмари. Навiщо ж iще i я завдаватиму ©й горя? Тож хай буде те, що
ма бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазна вiд нас лиха, а живе
сво©м життям i сво©ми почуттями, бо iнших радощiв ©й, може, не судилося
зазнати.
- Дмитре! Менi страшно! Що ти мовиш?
- Я вже подумую про те, щоб вiдiслати тебе з Янкою, невiстками та
онуками з Ки ва. Десь у тихе далеке мiсце, куди б не дiсталися татари. Але
- куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?
Анастасiя з жахом дивилася на чоловiка.
- Ми нiкуди не по©демо з Ки ва! I Янки не пущу, i внукiв! Якщо
помирати, то разом! Нi, нi, не по©демо ми нiкуди! I - що Бог дасть! Хоч i
смерть!.. Нi, нi - з Ки ва нi кроку! Де ще вищi i мiцнiшi вали та бiльше
людей? Якщо Ки©в не висто©ть, то яке ж мiсто висто©ть? Дмитро поцiлував ©©
в голову.
- Будемо сподiватися на це, люба. От тiльки наш новий князь - не та
людина, що потрiбна зараз Ки ву. Я знаю його - не зумi вiн захистити нас.
Як тiльки запахне смаленим - накива вiн п'ятами з Ки ва i залишить нас
напризволяще, як i князь Михайло Всеволодович.
- Що ж нам робити?
- Пишу в Галич князевi Данилу Романовичу - хай вiзьме Ки©вський стiл.
Вiн диний, хто ма силу вiйськову i вiйськове умiння. Бiльше нiкого не
бачу... Ти йди - спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде - треба
поспiшати.
Анастасiя прихилила голову до Дмитрових грудей - тихо заплакала, а
потiм, поцiлувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.
...Другого дня, вранцi, коли сiм'я поснiдала, Дмитро вийняв з-за пазухи
невеличкий аркушик пергамену i поклав перед собою.
Всi мовчали. Давнiй звичай не велiв вставати iз-за столу ранiше
господаря. Та й вiдчувалося, що вiн хоче сказати щось важливе.
Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синiв.
- Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: "Наш благодiйнику, княже Даниле
Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий ки©вський
Володимир Рюрикович помер, а його стiл посiв князь смоленський Ростислав
Мстиславич, онук Давидiв, четвероюрiдний брат твiй. Але ти, княже, старший
за нього в родi княжому - i стiл ки©вський по праву належить тобi. Прийди
i сядь на ньому! I захисти нас вiд богопротивних мунгалiв, нарекомих
татарами, вiд царя ©хнього Батия! А писав це в лiто 6749 Дмитро, боярин
ки©вський". Ось так... Цього листа треба вiдвезти в Галич - i якомога
швидше© - Вiн знову глянув на синiв, що сидiли по другий бiк столу. -
Доведеться ©хати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його
перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити менi голови. Та й гiнцевi
теж. Отож вибирайте з-помiж себе - хто по©де? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?
Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нiкому з них ©хати в таку
несподiвану i небезпечну дорогу не хотiлося. Бояриня Анастасiя,
зблiднувши, скрикнула:
- Дмитрику, а може, якось обiйдеться без листа? Може, хай уже
залиша ться в Ки вi князь Ростислав? Дмитро сумно усмiхнувся.
- Нi, мати, не обiйдеться! Листа треба допровадити в Галич i передати у
власнi руки князевi Данилу! Отже, ©хати хтось мусить!
- Тодi дозволь менi, боярине, - тихо промовив Добриня, який упродовж
усього снiданку жодним словом не встрявав у розмову i навiть намагався не
зустрiтися поглядом нi з Янкою, нi з бояринею Анастасi ю.
- Тобi? - здивувався Дмитро. - Та чи ти розумi ш, що береш на себе?
- А чому ж не розумiю? - Добриня сумно усмiхнувся. - Шлях далекий,
небезпечний i важкий. Але не сумнiвайся в менi, боярине, я звик до всього.
Доберуся i до Галича! Дозволь!
Анастасiя стрепенулася, очi ©© блиснули радiстю.
- А чому б i нi, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай iде! Йому навiть
безпечнiше, бо його нiхто не зна , а Миколу та Степана зна увесь Ки©в...
- Воно-то так, - вагався Дмитро. - Але...
Тут втрутилася Янка.
- Тату, дозволь Добринi по©хати - вiн добереться до Галича i щасливо
повернеться назад. Чу мо серце! Дмитро переглянувся з бояринею i
засмiявся.
- Ну, якщо чу тво серце, тодi я згоден. Хай ©де Добриня! Зараз я
накажу приготувати все потрiбне для дороги - i в путь!
- Дякую, боярине, - пiдвiвся Добриня. - Я радий, що можу прислужитися
тобi. А ще радий тому, що сьогоднi надвечiр доберуся додому, в Калиновий
Кут. Там, мабуть, мене вже i не ждуть...
12
Минув мiсяць. Одного лiтнього дня, в пiсляобiдню пору, по битому шляху
з Бiлгорода до Ки ва поспiшала кiнна дружина галичан.