Малик Владимир. Горить свiча

легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.
I нiхто з утiкачiв нi разу не оглянувся назад, туди, де догасало
вогнище. А там, якраз тодi, коли вони досягли острова, iз лiсу з оберемком
зiлля вийшла Тайдолла-хатун. Зiлля випало з ©© рук.
- О сили небеснi! Я залишилася сама! - простогнала стара, опускаючись
на землю.- Куди ж тепер менi подiтися?
Вона безтямно дивилася, як баримтачi пiднiмалися на острiв i зникли в
густих хащах верболозу.
й стало страшно: тривожна тиша окутала ©i. Що робити? Перебрести
протоку? Але ж вона не вмi плавати. Кричати? Та хто ©© почу на такiй
вiдстанi?
Тайдолла-хатун припала до землi i по-старечому тихо заплакала. Вона i в
думцi не допускала, що ©© залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нiкому не
сказала, нiкого не попередила - i гайнула в лiс, мов дурне дiвчисько!
Вона довго лежала, не маючи сили пiдвестися. Навiть дражливий запах
смаженого м'яса, що доносився вiд багаття, не зумiв пiдняти ©©. I тiльки
тодi, коли десь поблизу почувся тупiт копит i гул голосiв, позадкувала в
кущi. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загiн вершникiв.
Татари! Матiнко!
Вона схопилася, щоб тiкати, але тут же впала: неслухнянi ноги
заплуталися в бур'янi.
Джигiти наздогнали ©©.
- Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся хановi Менгу i його братовi
хановi Бучеку, стара карга!
На галявину ви©хали на баских конях кiлька багато одягнутих вершникiв.
Джигiти кинули стару ©м до нiг.
- Менгу-каане, це табiр баримтачiв. Вони щойно були тут, навiть не
встигли м'ясо зняти з рожнiв - так дременули.
Менгу оглянувся довкiл. Вогнище, м'ясо на обгорiлих рожнах, витолочена
трава, свiжий кiнський кiзяк - все свiдчило, що недавно баримтачi справдi
були тут. Аде в який бiк вони втекли? Слiди повсюди: i на горбi, i на
бережинi, де конi паслися, i на вогкому пiску, де ©х напували.
- Куди втекли тi розбiйники, стара? - спитав вiн Тайдоллу-хатун.
- Не знаю, каане.
- Як не зна ш? Ти ж бачила!
- Я була в лiсi - збирала зiлля.
- Та бреше вона,- хльоснув нагайкою Бучек.- Нукери, припечiть ©й ноги
жаром - це одразу розв'яже ©й язик!
Вони схопили жiнку попiд руки - поставили на купу жару.
Пронизливий зойк розлiгся на галявинi.
- Куди вони по©хали? Кажи!
- Туди, туди! - затанцювала на жару Тайдолла-хатун. © пiдняли, витягли
з вогнища.
- Куди - туди?
- На острiв,- прошепотiла вона, падаючи на землю.- На острiв!
Менгу не повiрив.
- На острiв? Уплав?
- Нi, там мiлко.
Менгу не повiрив.
- Не може бути! Ану, перевiрте! Кiлька вершникiв кинулись у воду -
направилися в бiк острова. Пiд кiнськими ногами було твердо.
- ! ! - радiсно загукали вони.- Коса! Тут коса!
- Тодi - туди! Вперед! - гукнув Менгу.- А цю стару - стережiть!
Бояiсно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачi
кинулись на берег, розгорнули кущi - i завмерли: прямо на них по косi
переправлявся великий загiн монгольсько© кiнноти.
- Прокляття! - вигукнув Качир-укуле.- Це я пiдвiв вас усiх, браття!
Вiн у вiдча© вдарив себе кулаком по головi, рвонув за чуба. Всi
промовчали. А Добриня сказав:
- Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген вiн i сам - позаду! Що
робитимемо, Бачмане?
Потемнiвши на лицi, Бачмаи довго мовчав. Бiль зсудомив йому рота.
- А що тут зробиш? - зiтхнув важко.- Будемо битися! До останнього!
Iншого виходу у нас нема ! Приготуйте луки!
Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кiнських пик, вузенький
прищур вершникiв. Сто крокiв, п'ятдесят...
- Стрiляйте! - крикнув Бачман i перший випустив стрiлу.
Кiлька десяткiв ворогiв упало в воду, iншi враз пригнулися, закрилися
круглими щитами, ударили коней.
Здалеку пролунав голос Менгу:
- Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псiв! Схопiть розбiйника
Бачмана!
Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися
крiзь верболiз i вихопили шаблi. Баримтачi зчепилися з ними в рукопашну,
але монголiв прибувало все бiльше i бiльше, аж поки не стало десять проти
одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!
Баримтачi поволi вiдступали в середину острова, на галявину, де паслися
©хнi конi.
Розстрiлявши всi стрiли, Добриня кинув непотрiбного тепер лука i
витягнув шаблю - зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо
вишкiривши зуби i вiдбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:
- Гар-гарi Назад, назад!
Добриня таки дiстав його, коли, повiривши в близьку перемогу, вiн
безоглядно кинувся вперед i занiс шаблю над головою. Тут же вiн наткнувся
на гостре вiстря, що прохромило йому горло, захарчав i впав пiд ноги
переможцевi.
Та збоку налетiв ще один. Шабля його уже занесена високо над головою.
Ще мить - i...
Пiд цей невiдворотний удар Добриня встиг пiдставити свою шаблю. Двi
шаблi заскреготали, викресали iскри - i обидвi переломилися навпiл.
Монгол ошкiрився i потягнувся до шокпара, що телiпався при боцi. Очi
його зловiсне блиснули - вiн наперед смакував близьку перемогу.
Добриня кинув оком - де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав
незручно на свою шаблю - i нiколи нагинатися, щоб витягти ©© з-пiд
мертвого тiла. А ворог поспiша - пiднiма свою дубову довбешку, утикану
залiзними гостряками, ступа крок наперед...
Кiнець, дума Добриня i, як ввi снi, бачить Качира-укуле, що набiга
ззаду на нападника i одним махом шаблi зносить йому голову. Кричить:
- Тiкай! Рятуй Янку i сина, якщо зможеш! Бо ми всi загинемо... Тiкай! I
- прощай! - i знову кинувся в гущу бою.
Добриня вiдступив у кущi. Нiхто його не помiтив i нiхто не погнався.
Тут вiн зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед бо м вiн залишив ©©
з дитиною на руках у заростях бiля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь
заховалася?
Прогортаючи високий бур'ян i кущi, обминаючи корявi стовбури старезних
верб, вiн рушив обережно. Нiде нiкого.
- Янко! - окрикнув упiвголоса.- Янко!
Десь почувся шурхiт, пролунав неясний голос, але все покривав гамiр
бою.
Добриня пройшов до самого шпиля. Ось i тi дерева, в тiнi яких залишив
Янку, ось i мiсце, де вона сидiла на кожусi, годуючи дитину. Але знову -
нiде нiкого!
По серцю прокотився холодок.
- Янко! - скрикнув дужче, стривожено. I тут iз гущавини, прогортаючи
туге гiлля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.
- Добрику? Ти? Ми тут! - Вона гримала Дмитрика, що заснув у не© на
руках.- Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться
- жах!
Добриня схопив дитину.
- Тiкаймо звiдси! Швидше!
- Куди?
- Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бiй уже затиха , i мунгали
шукатимуть тих, хто залишився живий.- Вiн оглянувся довкола.Полiземо на
скелю! Може, там знайдемо кри©вку, бо тут нас вiдразу знайдуть!
Вiн рушив довкола шпиля. Твердi вапняково-глинистi стiни майже
прямовиснi - не вилiзеш. х обступили дерева, кущi, затiняючи вiд сонця i
допитливих очей.
А це що? Зда ться, стежечка? Нi, не стежечка, а крутий схил, по якому
можна здертися майже до вершини. Вiн подерся по ньому угору, чiпляючись
вiльною рукою за кущi. Янка лiзла за ним.
Останнi кiлька крокiв були найважчi - по майже прямовиснiй стiнi. Але
тут ©м пощастило: стiна була поснована цупким корiнням, що звисало то
нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корiнь, вони
вилiзли на вершину i оглянулись.
Шпиль був невеликий, майже круглий в обводi, порослий травою, бур'яном
та кiлькома вузлуватими деревами. Заховатися тут нiде, вся надiя на те, що
монголи не захочуть здиратися сюди.
Вони прилягли над кра м обриву i з-за густих заростей бур'яну почали
стежити за тим, що робиться внизу.
Бiй поволi ущух. Посерединi острова, на галявинi, лежали мертвi, стояв
гурт полонених баримтачiв, оточених переможцями, з кущiв доносилося
болiсне iржання пораненого коня.
На галявину ви©хали Менгу i Бучек.
- Полонених - сюди! - гукнув Менгу. Нукери пiдвели полонених, поставили
перед ханами. Було ©х всього тринадцять чоловiк, i всi пораненi.
"Тринадцять живих iз ста тринадцяти! - подумалося Добринi.- I всi
пораненi, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсiчена щока, iз руки теж
юшить кров".
- Хто з вас Бачман? - голосно спитав Менгу.- Чи вiн загинув?
Усi мовчали.
- Виходить, вiн загинув? Знайдiть його мертвого!
- Нi, я живий! Я Бачман! - гордо пiдняв голову ватаг баримтачiв.
- О! - радiсно вигукнув Менгу.- Отже, ти живий! Тебе ж менi i треба! -
i кинув нукерам: - Решту вiдведiть убiк i вiдрубайте голови всiм! А цього
тримайте мiцнiше! З цим буде окрема розмова!
Нукери потягли полоненикiв пiд лiс, i вони зникли з поля зору за
деревами, що росли довкруг шпиля, через що Добриня не побачив, як
страчують нещасних, тiльки почув ©хнi крики, що раптово обривалися.
Тривало це зовсiм недовго. Хiба багато треба, щоб зiтнути дванадцять
голiв?
Коли крик останнього страчуваного обiрвався i настала тиша, Менгу
сказав:
- А тепер приступимо до найголовнiшого... Нукери, ось перед вами ватаг
мерзенних баримтачiв, що вкоротили вiку багатьом вашим товаришам, Бачман!
Вiн грабував наш; улуси, вбивав подорожнiх купцiв, захоплював табуни та
отари, хотiв спалити Бату-сарайi Йому мало зняти голову! Його треба
скарати лютою смертю! Ведiть коней - розiрвемо його на чотири частини!
Кiлька нукерiв кинулись виконувати його наказ. А Бачман випростався,
безстрашно глянув на невисокого пласколицього супротивника i сказав:
- Менгу, ти - хан, i я - хан! Так, я був ханом багатолюдного i гордого
кипчацького племенi ольбурлик, яке ти не просто пiдкорив, а знищив, зiгнав
з землi, розсiяв по свiту! Я мстив тобi за це! Я не розбiйник, не злодiй,
я - месник! Я боровся за справедливе дiло! А ти хочеш розiрвати мене
кiньми, як останнього злодiя! Ти зараз на конi, але пам'ятай, що доля -
рiч примхлива: сьогоднi ти розiрвеш мене, а завтра хтось, посланий Небом,
розiрве тебе! Подумай про це!
Менгу закам'янiв. Довго мовчав. Потiм повернувся до молодшого брата,
сказав коротко:
- Бучеку, зiтни йому голову!
Той думав недовго: вихопив з пiхов шаблю i одним махом зняв голову
вiльнолюбному половецькому хановi Бачману.
- Нукери,- звернувся до во©нiв Менгу,- ми виконали повелiння Бату-каана
- знищили зграю розбiйникiв, що пiдняли руку на владу й ка-монголiв! I так
буде з кожним, хто не пiдкориться нам!.. Гляньте - чи не залишився хто
живий, чи не сховався в пота мному мiсцi?
- Нiхто не сховався, каане! Всi знищенi! Ми понишпорили по лiсу i по
узбережжю - жоден собака не врятувався! - вiдповiли нукери.
- А на горi, на скелi? - показав на шпиль камчею хан Бучек.
Менгу оглянувся, очима провiв по бронзових обличчях во©нiв. Погляд упав
на важку постать Жадiгера.
- Ти! Поглянь - що там?
Жадiгер вклонився i поспiшно метнувся виконувати ханський наказ: швидко
подерся на гору.
...Упiзнавши Жадiгера, Добриня здригнувся. Ось вiн - кiнець! Для нього,
для Янки, для маленького нещасного Дмитрика. I вiд чи © руки? Вiд руки
Жадiгера!
Судьба? Вiн стис кулаки, а ще мiцнiше - зуби. Хоч би що-небудь було -
шабля, чи спис, чи лук! Так нiчого ж! Навiть замашно© ломаки нема . А що
зробиш голими руками?
Тим часом Жадiгер, дарма що неповороткий, мов ведмiдь, уже здерся на
пiвтори, ось-ось буде тут.
В цю мить запручався, запхикав Дмитрик.
- Погодуй його! - шепнув Добриня.- I вiдступи назад!
Дмитрик замовк, припав до маминих грудей, смачно зацмокав.
А Добриня поглядом занишпорив довкола. Що б його знайти - камiнь,
замашну палицю, гiлляку, щоб приголомшити ворога, коли вилазитиме на
шпиль.
Нiде - нiчого!
Пiдняв очi вгору, на дерева, i побачив на одному з них надламаний сук.
Пiдскочив, ухопився - вiдламав.
I тут же гiрко посмiхнувся: сук дiйсно важкий, замашний, та чого вiн
вартий супроти тисячного загону хана Менту? От уже справдi - потопаючий
хапа ться за
соломину!
Вiн поспiшив на край обриву, але щойно порiвнявся з Янкою, як iз-за
бур'яну виткнулася Жадiгерова голова. Потiм Жадiгер висунувся вище, в
руках тримав лука з накладеною стрiлою.
х роздiляло якихось десять крокiв, ©хнi погляди зустрiлися.
З несподiванки Добриня зупинився, мимовiльно лiвою рукою обняв Янку, а
правою щосили стиснув свiй недолугий сук. Що вiн проти лука?
Мовчанка тривала довго. Так довго, що Добриня встиг пригадати все сво
життя - i Калиновий Кут, i половецьку неволю, i Ки©в, i монгольську
неволю. Все це промайнуло в головi, пропливло перед очима, як сон, як
видiння. © весь цей час вiн не спускав очей з Жадiгера, плоске, вилицювате
обличчя якого було застиглим i холодним. Тiльки в розкосих чорних очах
щось ворушилося: мов загоралося i тут же пригасало. Жадiгер поперемiнне
зиркав то на Добриню, то на Янку, то на немовля, що, випинаючись; ссало
грудь. Що вiн думав при цьому? Якими вони йому видалися? Наляканими?
Зацькованими? Приреченими? Чи пригадалося, як Добриня вирятував його з
холодно© ополонки, коли донська вода затягувала його пiд лiд?
Мовчанка затягнулася. Нарештi знизу долинув нетерплячий голос Менгу:
- Ну, що там? хто?
Жадiгер розширив очi, мов попереджував Добриню, щоб мовчав, а потiм
кинув хановi коротко i твердо:
- Тут нiкого нема , каане! Зовсiм нiкого нема !
Менгу сердито гримнув:
- То чого ж там стовбичиш? Злазь! Поки вiтер не нагнав води у протоку,
будемо переправлятися на материк!
Жадiгерова голова зникла. Добриня з Янкою перезирнулись. Смертельний
жах скував ©хнi вуста.
- Хто то був? Чому вiн не стрiляв? - нарештi прошепотiла Янка.
Тамуючи дрiбний дрiж у всьому тiлi, що бив, мов пропасниця, Добриня так
же тихо вiдповiв:
- Ти не впiзнала? То був Жадiгер. В його душi прокинулась совiсть! Щось
людське засвiтилося в його поглядi.
Лише над вечiр, коли все вiйсько хана Менгу переправилося з острова на
материк i пiшло по берегу Iтилю на пiвдень, вони спустилися зi шпиля. Тут,
унизу, повсюди лежали заюшенi кров'ю баримтачi. Пострiлянi, порубанi, з
розтрощеними головами.
- Боже, який жах! - простогнала Янка.- Який жах! Усi загинули!
Добриня вивiв ©© на берег, подалi вiд страшного видовища, помостив
кожуха.
- Посидь тут. А я скоро вернуся.
Вiн сподiвався, що нукери, поспiшаючи, не все пiдiбрали на полi бою. I
не помилився. У заростях знайшов лука i кiлька десяткiв стрiл, пiд одним з
убитих - шаблю, яку той, падаючи, прикрив сво©м тiлом. Та найбiльшою
радiстю була несподiвана зустрiч на протилежному боцi острова з трiйцею
коней. Вони мирно паслися на зеленiй бережинi.
- Кось-кось-кось! - простягнув до них руки.Кось-кось!
Конi попiднiмали голови, нашорошили вуха, довiрливо рушили на той
поклик. Всi вони були осiдланi, з саквами на крупах.
- Дорогi мо©! - гладив ©хнi гриви Добриня.- Соколики мо©! Як же ви не
потрапили на очi тим супостатам? Як вас не знайшли? Тепер ви так станете
нам у пригодi! Рятiвники нашi!
Вiн вивiв коней на берег, посадив Янку з Дмитриком у сiдло, сам скочив
на коня i, тримаючи в руках три поводи, вступив у воду.
- Ну, з Богом! Тепер - додому!


10

Два мiсяцi мандрували вони вiд Волги до Днiпра, ©хали манiвцями,
обминали битi шляхи, на яких можна було зустрiтися з монгольськими
вiйськовими загонами, уникали зустрiчi з пастухами.
Лише тодi, коли переконувалися, що отару чи табун коней пасе одинокий
старий чабан, пiд'©здили до нього i просили ©сти. I жоден з них не
вiдмовив ©м.
На Дону Добриня за коня вимiняв кобилицю, що ожеребилася навеснi, i
вiдтодi Дмитрик щодня був з молоком.
Харчувалися переважно дичиною i рибою, якою аж кишiли довколишнi степи,
га©, байраки, рiки та озера. Незайманi, неляканi качки, гуси, лебедi
пiдпускали до себе на вiдстань десяти крокiв, особливо на водi, i ставали
легкою здобиччю для Добринi. А рибу ловив вiн вершею, яку сплiв з лози, за
нiч у не© набивалося карасiв, линiв та сомiв стiльки, що частину ©х
доводилося викидати назад у рiчку чи в озеро.
Лише на бродi через Днiпро, бiля Зарубинець, смерть несподiвано знову
вiйнула на них чорним крилом. Не встигли вони вийти з води, як на березi
виросло кiлька вершникiв.
- Стiйте! Хто такi! Звiдки i куди пряму те?
Це був караул, що сторожував переправу,- десяток молодих бистрооких
джигiтiв. Вони стягнули Добриню з коня, вiдiбрали шаблю та лука.
- Чому зi збро ю?
Добриня напружив усi сво© сили, щоб не проявити хвилювання. Розумiв, що
вiдповiдi його повиннi бути правдоподiбнi. Невпопад мовлене слово могло
занапастити ©х. Думки набiгали одна на одну.
- Ми ©демо з Бату-сарая в Бiлгород,- Добриня не захотiв назвати
справжньо© мети ©хньо© подорожi.- А зброя в такiй далекiй дорозi вкрай
необхiдна - вiдбиватися вiд злих людей, полювати.
- З Бату-сарая! З Орди? - загукали здивованi джигiти.- Ой-бой! З самого
Бату-сарая!
Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодикiв, i тi
замовкли.
- Хто ж тебе вiдпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу ви©хав ти звiдти?
Не моргнувши й оком, Добриня випалив:
- З дозволу Менгу-каана. Вiн нас вiдпустив з полону. Монголи були
враженi.
- Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього тако© честi?
- Я врятував його на полюваннi. Забив кабана-сiкача, що накинувся на
нього. Монголи збентежилися.
- I ханська пайцза у тебе ? - спитав старший, недовiрливо оглядаючи
загадкового бородатого незнайомця, що зна самого хана Менту.
- ,- Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срiбну пластинку.- Ось!
Старший пiднiс ©© до очей, заглянув на другий бiк.
- Си-ло-ю Вiч-но-го Не-ба...- з натугою прочитав початок напису, але
далi, не осиливши його, повернув пайцзу навiть з якимось острахом.- На,
орусуте!
Добриня вiдчув, як страшний тягар скочу ться з його плiч. Щира дяка
Бачмановi, що з того свiту простягнув братню руку допомоги!
- А шаблю i лука? - запитав тихо, але твердо глянув у вiчi монголовi.
Той кинув сво©м пiдлеглим.
- Вiддайте!
Добриня вставив ногу в стремено.
- Ми можемо ©хати?
- дьте!
Наступнi два днi минули без пригод, а на третiй, пiд вечiр, перебралися
через Руту, а потiм i через Либiдь. Це вже були знайомi околицi Ки ва. До
самого мiста - рукою подати.
Але зморенi конi ледве тюпали, кволо переставляючи ноги. Та й самi
вершники ледве трималися в сiдлах. До того ж серця нили вiд невiдомостi -
що ©х чека вдома? Тому не поспiшали i через Хрещатий яр перебралися, коли
вже зовсiм стемнiло.
Потрощенi Лядськi ворота, до яких, видно, за цi роки не доторкнулася
людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Ки вi не залишилося
жодно© живо© душi? Куди ж ©хати? Де прихилити голову? Переночувати в
ру©нах, а вранцi вирушити далi - до Калинового Кута? А там? Хто там
залишився? I як бути з Дмитриком? Немовля зовсiм ослабло, йому потрiбнi
спокiй, тепла купiль; домашнiй затишок. Хiба воно витрима новi пере©зди
та нiчлiги пiд вiдкритим небом?
Добриня мимоволi зiтхнув i, торкнувши вкрай пiдбитого коня, рушив
угору, до Софi©. Мiсяць ще не зiйшов, було темно. Пахло тлiном i гаром. По
вулицi тьмяно проступали чорнi остови спалених будинкiв та церков. Нi
людського гамору, нi собачого гавкоту - пустка кругом!
На широкiй Золотоворiтськiй вони зупинилися. Тут теж було темно i
безлюдно. Куди ж далi? До кого? До во води? А хто ©х там чека ?
Однак це було для Янки дине мiсце на землi, що манило до себе, що
снилося ©й щоночi, що притягувало в усi днi ©хнього страдницького життя.
м обом було страшно. А що, коли надi©, сподiвання зараз розлетяться,
як придорожнiм порох пiд вiтром? Що далi?
З надi ю i страхом рушили далi. В останню мить, коли конi вже повертали
в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софiю, що бовванiла на тлi
густо-синього неба, i помiтив у ©© вiкнах якесь мерехтливо-примарне сяйво.
Вiн притримав коня. Що там? Невже в храмi хтось ?
- Янко, поглянь!
- Ой, свiтиться! - скрикнула Янка.- Загляньмо! Вони пiд'©хали до
папертi. Розтрощенi дверi - розчиненi. Добриня зiскочив з коня i заглянув
усередину.
- Тут хтось ? - спитав неголосно. Нiхто не вiдповiв. Тiльки в глибинi
храму, десь бiля кiота, мерехтiло слабке жовтаве свiтiння. Вiн ступив ще
кiлька крокiв.
- Агей, хто тут? Вiдгукнися!
I знову тиша.
Добринi стало моторошно. Свiтiння виходило знизу, i з високих стiн на
нього раптом проглянули неяснi лики богiв, ангелiв, i архангелiв, i
святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком.
- Свят, свят, свят! - перехрестився Добриня i рушив далi.
Ще здалеку побачив перед обiдраним iконостасом, у кiотi, свiчу, що
горiла злегка мерехтливим вiд протягу свiтлом.
Свiча в розореному, оскверненому чужмицами храмi? В Софi©
великопрестольнiй ки©вськiй? Де загарбники викрали все, що можна було
взяти з собою? Де порубали прямо на амвонi отцiв церкви? Де з iкон обдерли
золото, срiбло та самоцвiти? Де, зда ться, знищили сам дух народу, на який
напали?.. I тут - горить свiча?
Звiдки? Чия рука ©© поставила?
Добриня раптом вiдчув, як щось здригнулося в його вистражданiй душi,
нiби вiдсунулася чорна заслiнка - i в не© ввiрвалося живодайне весняне
тепло i свiтло.
Хтось у Ки аi ! Хтось зостався! Не всi загинули!
Хто ж ти - невiдомий? Де ти? Озовися!
Добриня оглянувся довкола, i знову - нiде нiкого! Тиша. Та святi на
стiнах. Та свiча, що горить серед темно© ночi, як провiсниця благодатi,
низпослано© з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.
Однак хтось ма ж бути!
Вiн гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:
- Хто в храмi? Озовися!
Та нiхто не вiдгукнувся. У вiдповiдь - лише гучна луна прогримкотiла
попiд високим кам'яним склепiнням i ще довго вiдлунювалася по темних
закутках.
Тодi вiн вийшов надвiр i, схвильований, радiсний, притулився головою до
Янки, що з сином на руках сидiла в сiдлi.
- Там нема нiкого... Ну, нiкогiсiнько... Але - горить свiча! Отже,
хтось тут, у Ки вi! ! Не всi загинули! Не всi в неволi! А якщо хтось ,
то й нам не дасть загинути!.. дьмо - десь переночу мо, а вранцi
дiзна мося, що тут робиться.
- дьмо,- погодилася Янка.- дьмо до нас... Не все ж там, гадаю,
згорiло. Може, залишилося що-небудь,- там i переночу мо.


11

Почав сходити мiсяць - стало виднiше. За Софi ю, у напрямку
Бiлгородських ворiт, раптом зникли пожарища.
Але темнi будинки були похмурi, безлюддii, дихали пусткою, хоч i
стояли, як i ранiш, мiцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь
надiю.
- Боже! Невже?..
Вона боялася вiрити: невже i ©© гнiздо збереглося? Та ось i рiдне
дворище. Янка затремтiла, пiднялася на стременах. З-за високого частоколу
виднi ться гонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темрявi
твердим листям розложиста, криласта груша, бовванi над колодязем високий
журавель.
- Добрику, дивися! - зойкнула Янка.- Невже це не сон?
Добриня поторгав ворота - запертi. На стукiт нiхто не вiдгукнувся. Тодi
став на сiдло i перемахнув через них, вiдсунув мiцний дубовий засув.
Янка в'©хала в двiр, подала йому Дмитрика i, злiзши з коня,
перехрестилася.
- Слава Богу! Ми вдома! - Потiм узяла маля на руки, пригорнула i
заплакала щасливими слiзьми.- Вдома, синочку! Вдома! Правда, нiхто нас не
зустрiча , та вже якось ми тут дамо собi раду.
Нiби на цi слова, скрипнули дверi хатини, де мешкала колись двiрня, i
на порозi вималювалась невисока темна постать.
- Хто там? Що за люди? - почувся стривожений жiночий голос.
- Боже, Горпина! - скрикнула Янка.- Горпина! Жива!
Жiнка на мить завмерла, потiм сплеснула руками i з криком кинулась до
не© через двiр.
- А ти... ти.. хто? - Голос ©© здригався, запинався: - Невже?..
Чекай!.. Невже?.. Ти?..
Янка поспiшила назустрiч, вигукнула:
- Та Янка ж я! Янка! Хiба не пiзна ш? Стара виставила наперед руки i,
зупинившись, заточилася, ледве втрималася на ногах.
- Янко! Яночко! Бояришне! Дитя мо ! Жива! Боже! - шепотiла, аж
задихалася.- Та звiдки ж ти? Якими вiтрами? З яких свiтiв?
Янка пiдхопила ©©.
- Потiм, Горпино, потiм... Усе розповiм... Стара помiтила сповиток на
руках у Янки.
- А це... що?
- Це дитина... Мiй синочок - Дмитрик, Горпино,- крiзь щасливi сльози
усмiхнулася Янка i, помiтивши розгубленiсть на обличчi старо©, додала: -
Ти диву шся?
- А батько його? Де ж вiн? Хто вiн?
- Та ось - Добриня... Пам'ята ш? Стара пiдiйшла до Добринi, повернула
його проти мiсяця, довго вдивлялася в бородате обличчя.
- Справдi - вiн! Боже, яка радiсть буде бояриновi - Янка знайшлася! Та
ще й не сама, а з сiм' ю! Янка стрепенулася, скрикнула:
- То батько живий?
- Живий.
- Боже, чому ж ти не кажеш! Живий! Де ж вiн?
- Та в себе ж - удома... Один вiн зостався. Постарiв, змарнiв та все
тужить, тужить... А хiба це поможе?.. Я теж сама залишилася, а дядька
Никодима нема ... Я кiлька днiв лежала пiд ру©нами Десятинно© церкви i
тiльки чудом вибралася, коли татари вже пiшли з Ки ва. А дядько Никодим
залишився там... Царство йому небесне!
- То ходiмо ж! Ходiмо до батька! - заспiшила Янка.Хочу швидше його
побачити! Вiн, мабуть, спить?
- Та де там - вечорами довго не може заснути. Чита або пише. А
найчастiше - сидить за столом, дивиться в темне вiкно та дума , дума ...
Мабуть, i зараз так. Ходiмо!
Бони обiйшли терем. У двох вiкнах з протилежного боку свiтилося.
Добриня пiдняв Янку на руках, щоб могла заглянути всередину, i вона
припала до шибки.
Боярин сидiв за столом, лицем до вiкна. Перед ним у пiдсвiчнику горiла
воскова свiчка. Вiн схуд, постарiв, чуб зовсiм посивiв, а погляд колись
бистрих очей був тьмяний, непорушний. Плечi пiд бiлою полотняною сорочкою
загострилися i опустилися. Велике горе, мов камiнь, придавило старого
боярина.
Янка голосно заридала.
- Тату! Таточку!
Во вода здригнувся, встав iз-за столу, взяв свiчку - i пiдiйшов до
вiкна. Пiднiс свiчку до шибки. Янка припала до не© лицем з другого боку.
Во вода вiдсахнувся. Подив, радiсть i страх разом вiдбилися в його
очах.
- Янка! Донечко моя! - вирвалося у нього з грудей.Не може бути!
Янка крiзь сльози усмiхнулася.
- Це я, таточку© Я!
Боярин охнув i кинувся до дверей.
Вони зустрiлися на ганку. Дмитро в лiвiй руцi тримав свiчку, а правою
пригорнув дочку, що з голосним плачем упала йому на груди.
- Янко! Рiдна моя! Жива! А я так благав Всевишнього! Так благав!.. О
Боже, до тебе дiйшла моя молитва!
Боярин перехрестився.
- Жива, таточку, жива!
- А то хто? - боярин завважив темну постать Добринi, але не впiзнав
його.
- То мiй чоловiк, тату, iз нашим синочком Дмитриком.
- Чоловiк? Iз вашим синочком? Мо©м внучком? Та ще й Дмитриком? Боже,
яка радiсть! - Вiн посвiтив перед себе, а коли Добриня, тримаючи на руках
сповиток з немовлям, пiдiйшов ближче, раптом вигукнув з превеликим