Страница:
хочу сповiстити, що Батий щойно знову прислав послiв, щоб ми по добрiй
волi пiддалися йому. Я й запiзнився тому, що тi посли затримали мене. Вони
передали менi ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! - Дмитро
витягнув з-за пазухи згорток бiлого китатського шовку, розгорнув i почав
читати: - "Я, каан, посол Царя Небесного, якому вiн. Цар Небесний, вiддав
владу над землею, щоб я пiдносив тих, хто пiдкоря ться менi, i придушував
тих, хто противиться, дивуюся тобi, Дмитре, во водо киювський. Хоча ти
бачиш, якщо не слiпий, яку велику силу привiв я пiд Киюв, хоча я не раз
уже пропонував тобi пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву, ти,
однак, чомусь не вiдповiда ш. Харманкiбе, або Манкер-нак, як звуть
пiдлеглi менi племена твiй Киюв, безперечно, велике мiсто, i люду в ньому
багато. Мабуть, це зробило тебе, во водо, зарозумiлим i чванливим. Але ж
даремно ти нахваля шся неприступнiстю Киюва! Я вiзьму його у визначений
Вiчним Небом час, бо нема на землi тако© крiпостi, яко© я не взяв би зi
сво©ми во©нами! Ось чому я востанн наказую тобi вийти зi сво©ми людьми з
мiста, скласти зброю i пiдкоритися менi, щоб не проливати нi вашо©, нi
нашо© кровi. Якщо ти це зробиш, я подарую всiм киянам життя, а тобi дам
золоту пайцзу i червону тамгу - ознаки хансько© влади над Киювом. Жду два
днi - i хай злi духи не скаламутять твого розуму!"[90] Во вода замовк i
глянув на бояр.
- Що вiдповiмо на цей пiдступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у
гридницi. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стiл. Хто ж
перший наважиться сказати слово?
- Може, й справдi подумати та пiти у пiдданство до Батия? - непевно
прогув, знизуючи плечима, Домажир i поплямкав губами, мовби хотiв
виправдатися за свiй блюзнiрський намiр здати мiсто. - Адже ж всi
загинемо! Хiба не видно? Всi загинемо! Може, й справдi подумати?..
Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав
ногами. Але iншi мовчали i погляди звернули на пископа, що, згорбившись,
сидiв попереду, неподалiк княжого столу. Вiн був сивий, високий i,
зда ться, дрiмав - така кволiсть вiдчувалася у всьому його вже неземному
тiлi. Та раптом несподiвано для всiх вiн сильно стукнув сво©м посохом по
пiдлозi. Стукнув - i встав. Суворим поглядом обвiв гридницю i принишклих
бояр.
- Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире?
Про здачу Ки ва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це -
святотатство! Вся Русь два лiта мечами рiзалася до останнього подиху з
поганими, а Ки©в, матiр городiв руських, виходить, здати без бою? - Голос
його загримiв, як трубний клич, i дивно було всiм, що з такого утлого,
немiчного тiла раптом вирвалася така сила. - Свята церква християнська
заклика вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Ки ва i всi © землi
нашо©! Вiйсько мунгальське не безмежне, i кожен загиблий Бати©в во©н - то
зменшення тi © антихристово© сили! I десь колись дiйдуть цi гоги та магоги
до останньо© межi, яку не зможуть через свою слабiсть переступити, i
покотяться назад, аки злi духи перед хресним знаменням! Священний
обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не
думати про рани та про долю ближнiх сво©х, а мужньо битися з нехристами -
i благодать Божа зiйде на вас! Якщо треба буде, то вся братiя наша - вiд
причетника до архiдиякона - стане на вали з хрестом i мечем, а я один
молитимусь у святiй Софi© за всiх - живих i убi нних! Амiнь!
Домажир сопiв i совався на лавi, почервонiлий, мов варений рак. Iншому
не змовчав би, але пископовi...
- Архiпастире! Та я що... Та я нiчого... Та я i в думцi не мав... -
забубонiв вiн, не пiднiмаючи очей. - Я перший стану на вал i сина вiзьму з
собою. Та щоб я пiшов на перемови з Батигою? Та нiколи!
- Ну, й амiнь на цьому! - знову стукнув посохом пископ. - Гадаю, нiхто
бiльше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз - амiнь на
цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велiв! А якщо вiн захоче
покарати нас за грiхи нашi, то на те його Божа воля!
- Всi чули? - спитав Дмитро.
- Всi! - дружно гукнули бояри.
- Тодi так i порiшимо - битися до останнього, скiльки сил наших стане!
А Бати вi нiчого вiдповiдати не будемо!
- Не будемо!
- От i гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозi,
а вiйськового порядку у мiстi нема . Кожен чинить, як сам зна . Так не
годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади нема . Я - ваша
влада! - вiн стиснув кулак i пiднiс перед собою. - Iм'ям князя Данила - я
ваша влада! Запам'ятайте це! I не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи
купець, чи боярин, - всiм буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
- Про що ти, Дмитре? - подав хтось здивований голос.
- А ось про що. Не всi чоловiки стали пiд вiйськовi корогви. Я вчора й
сьогоднi об'©хав Подiл - половина ©х сидить дома. Питаю - чому?
Вiдповiдають - не було наказу вiд боярина, нема збро©... Нiчна залога на
валах спить. Так i до лиха можна доспатися. Нехристи перерiжуть вартових,
мов лiнивих каплунiв, i ввiрвуться в мiсто!.. Нiхто не дба про втiкачiв
iз передмiсть та дальнiх околиць. Уже осiнь, холодно, а люди туляться по
вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. I останн -
найголовнiше. Облога затягнеться надовго - тож треба ощадливо розходувати
нашi припаси. Поставте на майданах казани, розкладiть вогнища i варiть для
во©нiв та неiмущих кашу. Люди не повиннi голодувати! Але й розперiзуватись
не слiд, щоб потiм не класти зуби на полицю.
- Де ж брати припаси, во водо? За який кошт?
Дмитро сумно усмiхнувся.
- За який кошт!.. На той свiт нiхто з нас нiчого не вiзьме - тож за наш
кошт, бояри, за наш! Залишимося живi - ще надба мо, а не залишимося -
нiкому нашi добра не потрiбнi будуть, хiба що татарам... Та й купцям
скажiть, щоб вiдчинили сво© комори. Церква допоможе... Чи як, пископе?
- Допоможе, - кивнув головою той. - Церква годуватиме всiх неiмущих.
- Ось бачите - так ми гуртом i протрима мося.
- Ти вiриш у це, Дмитре? - спитав Домажир.
- Ну, якщо не вiрити, то краще зразу здатися. Але вiйна вiйна, i в
нiй можна зазнати поразки, загинути. Ви це зна те не гiрше за мене i
повиннi бути готовi до всього. I не будемо товкти воду в ступi, не будемо
втiшати себе та обманюватися, а скажiмо прямо: сто©мо ми перед Страшним
судом, на якому iспили гiрку чашу браття i сестри нашi з тих мiст i сiл,
що вже обернулися в прах пiд чоботом монгольським. Не хочу втiшати вас, -
самi зна те! - Останнi слова Дмитро вимовив твердо i навiть з вiдча м,
який нiкому з присутнiх не залишив надi©. - Не хочу втiшати вас, бо ворог
перед нами сильний i безпощадний. До того ж ми побили послiв хана Менту -
i нi Менту, нi Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому
залиша ться одно - продати сво життя якнайдорожче i сво ю жертовнiстю
порятувати iншi частини землi нашо©, iншi нашi мiста й села, а може, й
iншi народи. Ось так! А ви пита те, за який кошт годувати людей!
- Так, так! - прогули голоси. - Справедливi слова!
- От i добре! На цьому й кiнчати будемо. Що потрiбно, я передам через
цих ось молодцiв, - i Дмитро показав на синiв та Добриню, що сидiли збоку,
не втручаючись у розмову. - Вважайте, бояри, що ©хнiй наказ - то мiй
наказ, ©хн слово - то мо слово! Всi мовчали.
10
Кiлька днiв Добриня гасав по Ки ву, виконуючи доручення во води. То
спускався вниз, до Лядських ворiт, де обороною керував боярин Домажир, щоб
пересвiдчитися самому i розповiсти во водi, як заклада ться брама мiхами з
землею, чи добре озбро нi захисники ©© та чи не голодують вони; то
повертав у Iзяславiв город[91] - до боярина Борислава, щоб передати йому
наказ про передачу Домажировi ще одно© сотнi захисникiв, бо навряд чи
нападе Батий на ©зяславiв город, розташований над урвищами, куди й пiдiйти
важко; то мчав на Подiл, пiднiмався на вали i разом з боярами стежив за
ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути.
Снiдав i обiдав похапцем - бiля казанiв з кашею, i тiльки пiзно ввечерi,
коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрi та гостиннi Никодим та
Горпина пригощали його ситою вечерею i клали спати у теплiй комiрчинi. А
вранцi, коли ще тiльки на свiт благословлялось, схоплювався i мчав до
боярина Дмитра - що робити сьогоднi? I знову вiдбував на цiлий день.
I нi разу за цей час вiн не зустрiвся з Янкою, хоча, коли входив у
боярський дiм, серце його щемно тьохкало - ось-ось раптом вирине вона йому
назустрiч iз якогось темного закутка i сяйне оченятами, як зiрками. Та
Янка не виринала, i вiн, зiтхнувши, йшов iз двору з важким каменем на
душi. Розумiв - не пара вона йому, та й час не для кохання, та нiчого не
мiг подiяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не ©хав - перед очима
стояла Янка. Тендiтна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному
осiнньому маревi дня, повернувшись до нього обличчям, i манила до себе
сво ю юною красою, темними зоряними очима i червонокалиновою свiжiстю
напiврозтулених вуст. Вона не вiдступалася вiд нього нi вдень, нi вночi -
постiйно жила в його уявi, промовляла до нього сво©м теплим грудним
голосом.
Такого не було з ним, коли вiн зустрiчався з Миланою. Тим бiльше не
вiдчував вiн такого i тодi, коли на його шляху стала Росиця. Обидвi вони
були гарнi, обидвi - кожна по-сво му - подобалися йому. Та не снилися йому
щоночi, не стояли перед його очима вдень, коли важкi турботи та обов'язки,
здавалося б, не давали нi крихти часу для згадки про дiвчину.
Нi, Янка нi на мить не полишала його. Душа скнiла, i серце тривожно
щемiло, i весь вiн рвався кудись, а куди - i сам не знав.
Зустрiлися вони зовсiм несподiвано. I не вдома, а на валу.
Добриня поспiшав до надбрамно© вежi, де, як звичайно, можна було
застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака - в простенькому
кожушку, у заячiй шапцi та грубих юхтових чоботях. Вiн стояв спиною до
Добринi i з лука цiлився крiзь вузьку бiйницю в когось невидимого за
валом. Поряд з ним лежав шкiряний тул, начинений стрiлами. За валом було
тихо - жодного ворожого во©на поблизу. В кого ж вiн цiлиться так пильно?
Тятива тонко тенькнула - i юнак радiсно скрикнув:
- !
- Ти що робиш? Навiщо марно стрiли тратиш? - пiдступив до нього
Добриня.
Юнак повернувся - i вони обо завмерли, враженi i здивованi.
- Янко! Ти? В такому нарядi? - нарештi знайшовся на словi Добриня. - Що
ти тут, на валу, робиш?
Очi в дiвчини сяяли вiд щойно пережитого захоплення.
- Хiба не бачиш? Вчуся стрiляти влучно!
- Але це ж не тво дiло! Тут тебе вб'ють!
- Ну, так уже i вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
- Кожен день! А мати, а боярин Дмитро - знають?
- Так би я ©м i сказала! Гадаю, i ти не скажеш?
- Я не скажу... Але навiщо тобi це? Хiба у нас мало лучникiв? Не
вистачало ще, щоб i жiнки та отроковицi бралися за лука!
- Я не отроковиця вже, - пiдняла очi на Добриню Янка. - Я вже дiвчина!
Вiн спалахнув. Вiд того погляду все в його головi раптом змiшалося,
перевернулося. Вiн узяв ©© за руку.
- Янко! Яночко! - Цi слова вирвалися у нього мимо його волi.
Дiвчина зашарiлася.
- Ти збожеволiв! Поглянь - люди ж! - i випручала руку.
Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але нiхто на них
не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому
кожушку i старiй заячiй шапцi? Янка забула про те, що вона так незвично
обрядилася, що й рiдна мати не впiзнала б. Вiд цi © думки Добринi стало
смiшно. Вiн знову взяв ©© за руку.
- Не бiйся! Сам боярин Дмитро не впiзна в тобi свою дочку! Краще
покажи, куди ж ти цiлилася.
На цей раз Янка не пручалася i, повернувшись, припала до бiйницi.
- Дивися!
Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсiм затулив
©© вiд стороннiх очей. Вiн теж виглянув у бiйницю.
- Я нiчого не бачу. По тiм боцi яру - татари. Але ж до них твоя стрiла
не долетить.
- Та куди ти дивишся? Ось дерево - бачиш?
- Бачу.
- А в стовбурi - двi стрiли. Тричi стрiляла - двiчi влучила!
Тепер Добриня теж побачив стрiли.
- Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
- Справдi? Ти кажеш правду?
Добриня легенько стиснув ©© за плечi.
- Яночко, люба, я нiколи не скажу тобi неправди! Нiколи!
Янка пiдняла на нього очi, притулилася щокою до грудей.
- Люба? Невже люба?
- Люба! Не вiриш?
- Не вiрю, - шепнула вона i раптом затремтiла в його обiймах, як пташка
в сильцi, i, заплющивши оченята, напiврозтулила уста.
- Вiр! - Добриня мiцно поцiлував ©©. - Вiр! Хiба не бачиш, як я стратив
розум? Хiба не чу ш, як шалено б' ться мо серце? Я ходив цi днi як
неприкаяний - шукав тебе! I нарештi знайшов! Тепер менi нiхто не страшний
- навiть Батий! Нiщо не страшне - навiть смерть!
Янка стрепенулася.
- Менi теж нiщо не страшне. Одного боюся - полону. Обiцяй менi, любий,
що ти вкоротиш менi вiку, якщо ми не втрима мося в Ки вi. Обiцяй! Прошу
тебе!
- Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обо ,
люба, - пообiцяв Добриня i мiцно пригорнув дiвчину до себе. - Тiльки
тримайся побiля мене. Тримайся поближче!
На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей i заплющила очi.
Роздiл VI. ОБЛОГА ТРИВА
1
Бату-хан був сам не свiй, злився, без видимо© причини гримав на нойонiв
i навiть на джихангiрiв, що вони, мовляв, нероби, тюхтi©, що постарiли i
розгубили у вирi лiт хоробрiсть i вiйськове умiння. Аякже! Обступити Киюв
- обступили. Та що з того? Ще жоден во©н не зумiв здертися на його високi
вали! Ще вивiдачi не винюхали слабкого мiсця, де можна було б прорватися в
мiсто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чiнгiсхан,
не пiдтягнули туди пороки, катапульти, штурмовi драбини i китайський
вогонь, що не тiльки пiдпалю будинки, а й страшним сво©м гуркотом
наводить жах на обложених!
Вiн одиноко стояв на сво му улюбленому мiсцi - на вершинi горба, з
якого, мов на долонi, було видно пiв-Ки ва, його могутнi вали, заборола i
золотi хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням сво©х
дзвонiв нагонили нудьгу. Стояв i думав.
Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вiльшняком,
верболозом та високими пожовтiлими травами, де паслися стриноженi конi.
Вгорi поволi пливли по низькому осiнньому небу непривiтнi сiрi хмари, з
яких зрiдка сiявся то холодний i дрiбний, мов крупа, снiжок, то
набридливий дощик. Пронизливий пiвнiчний вiтер приносив з долини запах
диму i варено© конини, трохи гiркуватий, але такий знайомий i такий
рiдний.
Цей запах раптово розбудив у його душi спомини про давно минулi днi
дитинства i юностi, що гривастими кiньми вiдгримкотiли у безвiсть, про
неосяжнi степи батькiвщини, срiбноснiжнi вершини Ала-Тоо, про високе i
вiчне небо над головою, якого в цих краях нема i не буде нiколи. Нi, вiн
не змiг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв i подальшi землi - i
осiсти на них з родами сво©ми. Та його немолода душа вже не сприйма
чужини. Старi вiн, видно, бо все частiше приходять до нього у спогадах i
снах безмежнi степи Синьо© i Бiло© орди. Нi, вiн не зможе тут жити! Тут
нема високого Вiчного Неба, не шугають орли в пiднебессi, не свистять у
весняному степу байбаки i не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки
коней - найкращих створiнь на свiтi! Вiн викона заповiт свого великого
дiда - завою ще не пiдкорену й ка-монголами частину Всесвiту, скупа
свого бойового коня у водах Останнього моря i повернеться назад, до Iтилю,
що серединою його володiнь. Тiльки там вiн зможе жити спокiйно, бо туди
схiднi вiтри приносять терпкополиннi запахи далеко© прабатькiвщини, бо
звiдти вiн зможе пильно слiдкувати за тим, що робиться на окра©нах його
держави - на сходi, на заходi, на пiвночi i пiвднi.
Вiн так поринув у думки i спогади, що аж здригнувся, коли за плечима
почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
- Дзе-дзе! Са©н-каане, тебе знову, бачу, обсiли мангуси i тривожать
душу. Кинь! Не думай! Прийде час - i впаде цей мiцний горiх сам. А тим
часом, щоб ти викинув клопоти з голови i втiшився, я привiз тобi красуню
орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. - Не ждучи вiдповiдi Батия, вiн
плеснув у долонi, i два туленгiти пiдвели гарно прибрану в багатий одяг
дiвчину, яка вiд страху ледве трималася на ногах. - Ось - подивися! Звуть
©© Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху i для наших вуст,
тому назви ©© ранковою зорею - Юлдуз. Вона i схожа на ясну ранкову зiрку!
З цими словами вiн пальцями пiдняв за пiдборiддя дiвочу голiвку - i на
великого хана раптово глянуло син Вiчне Небо - такi були густоблакитнi
очi Росицi.
Батий усмiхнувся сiрими губами.
- I справдi Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
- Сотник Жадiгер привiв. Для мене привiв. Ну, а я вже згадав про те, що
ти в цей похiд, мабуть, найважчий з тих, якi ми з тобою затiвали, не взяв
сво©х жон. Чи, може, постарiв?
Менгу хитро примружився i зареготав, а Батий хмикнув:
- Гм, але ти теж не взяв!
- Моя там, у Киювi. Мо© во©ни знають, яких красунь я полюбляю!
Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собi до вподоби. Ха-ха!
Батий дав знак туленгiтам, щоб вiдвели дiвчину, i глянув прямо в вiчi
Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих
очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрiдного брата i
зрозумiв, що цей блиск означа одно - крайню роздратованiсть
Справедливого, пiсля яко© нерiдко вчиняються несправедливi дiла. Що ж
трапилося нинi?
- Менгу, - сказав Батий, - що менi робити? Я вперше не знаю, як
пiдступитися до ворога. Вчора ми з Субеде м об'©хали мiсто. Золотi ворота
- неприступнi. Захiднi i Лядськi - теж. Нижн мiсто укрiплене так само
сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий
вiрний пес Чiнгiсхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкi мiсця
в оборонi противника, а вчора нiби йому мову й розум вiдiбрало! Де не
©хали - всюди такi високi вали, що лише на крилах можна перелетiти. Але ж
ми не птахи!
- I що ж ви надумали?
- А нiчого! Брати мiсто приступом - утрачу на самому початку походу
найсмiливiших сво©х баатурiв. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, -
затримаюся тут на кiлька мiсяцiв, а може, й на пiвроку. Нi те, нi iнше
менi не пiдходить! Що ж робити?
Менгу на мить замислився. Потiм його вузькi очi звузилися.
- А зна ш, Са©н-каане, коли я сьогоднi ©хав до тебе, то передбачив, що
виникне така розмова, i прихопив з собою того орусута, про якого я тобi
розповiдав ще на берегах Iтилю. Вiн добре зна Киюв...
- Доман? Чому ж ти ранiше не нагадав менi про нього?
- При переправi через Днiпро вiн обмок i застудився. Ледве мо© знахарi
вiдхаючили його вiд смертi. Лише тепер оклигав.
- Ти гада ш, вiн стане нам у пригодi?
- Стане чи не стане - не вiдаю. А запитати треба!
- Тодi давай його сюди! I терджумана теж!
- Обiйдемося без терджумана. Вiн уже кумека по-нашому, - сказав Менгу,
подаючи знак туленгiтам, що тiсною купкою стояли вiддалеки.
Привели Домана. Вiн був худий, пожовтiлий, нiби вийнятий з домовини,
борода кошлатилася, як вiхоть, у грудях хрипiло, але очi вже мали живий
блиск i дивилися на Батия з цiкавiстю.
- Кажуть, орусуте, що ти добре зна ш Киюв? - спитав Батий.
Доман упав ниць i поцiлував землю.
- Знаю, великий хане, - вiдповiв, пiдводячись. - Як сво© п'ять пальцiв!
- Тодi скажи менi, де в ньому найслабше мiсце? Якi ворота найлегше
взяти? А може, туди та мний хiд? Скажи - i матимеш вiд мене честь!
Доман зсутулився, забухикав, а вiдкашлявшись, знову вклонився.
- Великий хане, найлегше взяти Подiл, тобто ту частину мiста, що внизу,
над Днiпром. Нелегко, але все ж легше, нiж Верхн мiсто.
- Чому легше? Там вали такi ж високi, як i на горi.
- Високi, та не такi. До того ж заборола там та ворота вiд низинно©
вологи пiдгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й
залога Подолу слабша. На Горi - бiльше люду, i це люд, що не раз тримав
меча в руках, а на Подолi самi ремiсники - гончарi, кожум'яки, кравцi,
шевцi, колiсники, бондарi, ковалi. Вони не звичнi до збро©, з ними легше
справитися.
Доман знову закашлявся i схопився за груди. Батий з цiкавiстю подивився
на нього i запитав:
- Ти орусут i хочеш, щоб я погромив тво©х спiввiтчизникiв. Чому так?
Чого зло на них держиш?
- Кияни вчинили менi зло! Я ненавиджу ©х! - аж захлинувся Доман, важко
дихаючи.
- Гаразд. Iди! - сказав Батий, а коли той вiдiйшов, проникливе глянув
на Менту. - Мерзенний же цей Доман! Коли б вiн з наших, я вiдразу велiв би
вiдрiзати йому язика! Зраджу сво©х!
- Але оскiльки вiн чужинець i служить нам, то хай живе! - завершив
розмову Менту. - Вiн допомiг тобi хоч трохи? Навiв на яку-небудь думку?
- Бачиш, мiж мною i Субеде м сьогоднi виникла суперечка. Субедей радить
брати приступом Лядськi ворота - тi, що в яру. Я згоден, тi ворота -
найзручнiше мiсце для приступу. Вони на вигляд мiцнi, але коли
придивитися, то н.еважко помiтити, що дерево там дужче постарiло,
потрухлявiло, нiж на Захiдних воротях, а отже, легше пiддасться нашим
порокам. Мабуть, це тому, що цi ворота, як i Подiльськi, стоять у низинi,
над струмком, де завжди багато вологи. Та й вiтри ©х менше обвiвають i
висушують... Та не тiльки це. Головне - пiдхiд до них зручний, а з
протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в мiстi. Ось
чому Субедей наполяга на Лядських воротах.
- Ну? А ти?
- Я? А я нинi, пiсля розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свiжi
сили, багато збро© i припасiв, отож вони завзято оборонятимуться i
покладуть немало наших баатурiв. Якщо ж ми спочатку вiзьмемо Нижн мiсто,
- а взяти його, безперечно, легше, нiж Верхн , тут я згоден з Доманом, -
то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни пiдупадуть духом, i нам
легше буде брати Лядськi ворота. До того ж у Нижньому мiстi ми переб' мо
або захопимо в полон умiльцiв, якi виготовляють зброю: стрiли, мечi, луки.
А без збро© не навою ш!
- Ну, що ж - ти дума ш мудро, Са©н-хане. Будемо спочатку брати Нижн
мiсто, - сказав Менгу. - Я згоден з тобою!
2
- Ой вей, Iсааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тiльки знав! - кинулася в
сльозах назустрiч чоловiковi, що зайшов увечерi до хати, пишнотiла, але ще
прудка Ребекка - у розстебнутiй кофтинi i з розпатланими чорними косами. -
Де ти тiльки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
- Але ж, люба, я маю бути там, де мiй народ, де мо© прихожани! Я був на
валу - ми вiдстрiлювалися вiд тих дикунiв... А що трапилося, люба? Чому ти
така схвильована?
- Ой, яке лихо спiткало нас, нещасних! - заголосила жiнка, припадаючи
йому до грудей.
Рабин сполотнiв, це було помiтно навiть при слабкому свiтлi свiчки.
- Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з
Марiам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очi.
- Ой вей, вона жива!
- Так у чому ж рiч? - приголомшений рабин почав приходити до тями.
- А рiч у тiм, що дiвчина з'©хала з глузду! Закохалася! - вигукнула з
розпачем Ребекка. - Десь i зараз повiялася до нього!
- Закохалася! Гм! - рабин заклiпав очима, кров почала приливати до його
змертвiлих щiк, вiн полегшено зiтхнув. Ну й клята жiнка - так налякала! А
вголос сказав: - Але ж Марiам уже пiшов сiмнадцятий годочок, люба, хiба не
час закохатися? Пригадую, ти теж у такi роки закохалася.
- А-а, про що ти згаду ш! - махнула рукою Ребекка. - То ж був ти!
- А Марiам що? Закохалася у вiслюка?
- Гiрше! Ой вей, гiрше!
- Та кажи ти толком, жiнко! - розсердився рабин. - У кого?
- В агоя[92]! - вигукнула Ребекка. - Ой вей!
- У кого?
- В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Iллю! Таке лихо!
Рабин розсмiявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора
зсунулася з плiч.
- Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякала© Замалим не вмер!
А виходить - i лиха нiякого! Подума ш - дiвчина закохалася! Та це ж
звичайна рiч! Ну й на здоров'я ©й!
Вiн вiдсторонив жiнку, скинув лапсердака i сiв до столу. Застiбаючи на
грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
- Як ти можеш таке казати! Марiам - iудейка, а вiн - агой, християнин!
Нi синагога, нi церква не обвiнчають ©х! А якщо... А якщо трапиться щось
мiж ними? Ну, сам зна ш - люди молодi... Що тодi?
Вона сiла поряд, i рабин обняв ©© за повнi, iще по-дiвочому пругкi
плечi, з глибоким сумом сказав:
- Люба моя! Це безпiдставнi страхи! Не будемо ©м заважати - хай
кохаються! Недовго ©м насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме ©хн
щастя...
Ребекка кинулася, сполошилася.
- Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв ©© за руки, заглянув в очi.
- Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Вiйна ж! Та яка!
Тако© ще не було! Ранiше, бувало, князь на князя зробить на©зд, поб'ються
дружини - i знову все спокiйно! Вiд половцiв можна було вiдсидiтися за
ки©вськими стiнами. Навiть за чернiгiвськими та переяславськими... А тут
не вiдсидишся. Тут буде смерть усiм або полон, що ще гiрше смертi. Чула,
що боярин Iлля розповiдав? Якого лиха вiн зазнав!.. А ти - агой,
закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носi, а ти... Та й Iлля не агой,
а боярин, син во води ки©вського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час -
i я, мабуть, сполошився б, як i ти, а тепер...
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
- Невже нiяко© надi©?
- Нiяко©! Тiльки - на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна вiйська
сто©ть довкола мiста, - жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою!
Кiнець свiту - та й годi!
- Ой, вей-вей, що ж нам робити? I Марiам не приходить! Уже якщо
вмирати, то всiм разом!
- Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, мiсяць або й бiльше
Ки©в висто©ть, а там... Та, може, й не поб'ють нас...
Ребекка перестала плакати. Чоловiковi слова трохи заспоко©ли ©©. Але
тут ©й у голову прийшла iнша думка.
- Iсааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то
все заберуть, пограбують - то вже напевне! А як же нам тодi жити? Я
поскладала все в скриньку - золото, перснi, сережки... Може, закопа мо?
Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темнi
мерехтливi тiнi вiд свiчки, що потрiскувала i блимала, а потiм сумно
усмiхнувся.
- А хто ж вiдкопа наш скарб?
- Як - хто? - збентежилася Ребекка. - Та невже нас справдi поб'ють? То,
може ж, хоч Марiам зостанеться!
- Може, - зiтхнув рабин. - Тодi давай скриньку - i ходiмо! Тiльки
одягнися, щоб не застудилася, бо надворi вже холодно. Осiнь!
Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим
мотузком, постояли, нiби вагалися - заховати ©© чи ще не час? Потiм рабин
сказав:
- Вiдкрий - подивимося!
волi пiддалися йому. Я й запiзнився тому, що тi посли затримали мене. Вони
передали менi ханового листа. Ось що пише нам Батий, послухайте! - Дмитро
витягнув з-за пазухи згорток бiлого китатського шовку, розгорнув i почав
читати: - "Я, каан, посол Царя Небесного, якому вiн. Цар Небесний, вiддав
владу над землею, щоб я пiдносив тих, хто пiдкоря ться менi, i придушував
тих, хто противиться, дивуюся тобi, Дмитре, во водо киювський. Хоча ти
бачиш, якщо не слiпий, яку велику силу привiв я пiд Киюв, хоча я не раз
уже пропонував тобi пiддатися менi по добрiй волi, без спротиву, ти,
однак, чомусь не вiдповiда ш. Харманкiбе, або Манкер-нак, як звуть
пiдлеглi менi племена твiй Киюв, безперечно, велике мiсто, i люду в ньому
багато. Мабуть, це зробило тебе, во водо, зарозумiлим i чванливим. Але ж
даремно ти нахваля шся неприступнiстю Киюва! Я вiзьму його у визначений
Вiчним Небом час, бо нема на землi тако© крiпостi, яко© я не взяв би зi
сво©ми во©нами! Ось чому я востанн наказую тобi вийти зi сво©ми людьми з
мiста, скласти зброю i пiдкоритися менi, щоб не проливати нi вашо©, нi
нашо© кровi. Якщо ти це зробиш, я подарую всiм киянам життя, а тобi дам
золоту пайцзу i червону тамгу - ознаки хансько© влади над Киювом. Жду два
днi - i хай злi духи не скаламутять твого розуму!"[90] Во вода замовк i
глянув на бояр.
- Що вiдповiмо на цей пiдступний, оманливий лист? Важка тиша зависла у
гридницi. Бояри пальцями кошлатили бороди, переглядалися через стiл. Хто ж
перший наважиться сказати слово?
- Може, й справдi подумати та пiти у пiдданство до Батия? - непевно
прогув, знизуючи плечима, Домажир i поплямкав губами, мовби хотiв
виправдатися за свiй блюзнiрський намiр здати мiсто. - Адже ж всi
загинемо! Хiба не видно? Всi загинемо! Може, й справдi подумати?..
Гридниця враз наповнилася гамором. Хтось крякнув, хтось зашаргав
ногами. Але iншi мовчали i погляди звернули на пископа, що, згорбившись,
сидiв попереду, неподалiк княжого столу. Вiн був сивий, високий i,
зда ться, дрiмав - така кволiсть вiдчувалася у всьому його вже неземному
тiлi. Та раптом несподiвано для всiх вiн сильно стукнув сво©м посохом по
пiдлозi. Стукнув - i встав. Суворим поглядом обвiв гридницю i принишклих
бояр.
- Що я чую, бояри? Про що подумати? Про що подумати, боярине Домажире?
Про здачу Ки ва? Про здачу наших святинь? Одна думка про це -
святотатство! Вся Русь два лiта мечами рiзалася до останнього подиху з
поганими, а Ки©в, матiр городiв руських, виходить, здати без бою? - Голос
його загримiв, як трубний клич, i дивно було всiм, що з такого утлого,
немiчного тiла раптом вирвалася така сила. - Свята церква християнська
заклика вас, бояри, грудьми стати на захист древнього Ки ва i всi © землi
нашо©! Вiйсько мунгальське не безмежне, i кожен загиблий Бати©в во©н - то
зменшення тi © антихристово© сили! I десь колись дiйдуть цi гоги та магоги
до останньо© межi, яку не зможуть через свою слабiсть переступити, i
покотяться назад, аки злi духи перед хресним знаменням! Священний
обов'язок кожного, хто може тримати меча в руках, не думати про смерть, не
думати про рани та про долю ближнiх сво©х, а мужньо битися з нехристами -
i благодать Божа зiйде на вас! Якщо треба буде, то вся братiя наша - вiд
причетника до архiдиякона - стане на вали з хрестом i мечем, а я один
молитимусь у святiй Софi© за всiх - живих i убi нних! Амiнь!
Домажир сопiв i совався на лавi, почервонiлий, мов варений рак. Iншому
не змовчав би, але пископовi...
- Архiпастире! Та я що... Та я нiчого... Та я i в думцi не мав... -
забубонiв вiн, не пiднiмаючи очей. - Я перший стану на вал i сина вiзьму з
собою. Та щоб я пiшов на перемови з Батигою? Та нiколи!
- Ну, й амiнь на цьому! - знову стукнув посохом пископ. - Гадаю, нiхто
бiльше не хоче так думати, як боярин Домажир? То й ще раз - амiнь на
цьому! Будемо триматися до останнього, як Бог нам велiв! А якщо вiн захоче
покарати нас за грiхи нашi, то на те його Божа воля!
- Всi чули? - спитав Дмитро.
- Всi! - дружно гукнули бояри.
- Тодi так i порiшимо - битися до останнього, скiльки сил наших стане!
А Бати вi нiчого вiдповiдати не будемо!
- Не будемо!
- От i гаразд. Тепер слухайте, бояри. Уже який день живемо ми в облозi,
а вiйськового порядку у мiстi нема . Кожен чинить, як сам зна . Так не
годиться! Не думайте, що коли ми без князя, то й влади нема . Я - ваша
влада! - вiн стиснув кулак i пiднiс перед собою. - Iм'ям князя Данила - я
ваша влада! Запам'ятайте це! I не подивлюся я, чи ти смерд, чи закуп, чи
купець, чи боярин, - всiм буде одна шана й одна кара! В такий час живемо!
- Про що ти, Дмитре? - подав хтось здивований голос.
- А ось про що. Не всi чоловiки стали пiд вiйськовi корогви. Я вчора й
сьогоднi об'©хав Подiл - половина ©х сидить дома. Питаю - чому?
Вiдповiдають - не було наказу вiд боярина, нема збро©... Нiчна залога на
валах спить. Так i до лиха можна доспатися. Нехристи перерiжуть вартових,
мов лiнивих каплунiв, i ввiрвуться в мiсто!.. Нiхто не дба про втiкачiв
iз передмiсть та дальнiх околиць. Уже осiнь, холодно, а люди туляться по
вулицях та майданах. Хто ж про них подбати мусить, як не ми?.. I останн -
найголовнiше. Облога затягнеться надовго - тож треба ощадливо розходувати
нашi припаси. Поставте на майданах казани, розкладiть вогнища i варiть для
во©нiв та неiмущих кашу. Люди не повиннi голодувати! Але й розперiзуватись
не слiд, щоб потiм не класти зуби на полицю.
- Де ж брати припаси, во водо? За який кошт?
Дмитро сумно усмiхнувся.
- За який кошт!.. На той свiт нiхто з нас нiчого не вiзьме - тож за наш
кошт, бояри, за наш! Залишимося живi - ще надба мо, а не залишимося -
нiкому нашi добра не потрiбнi будуть, хiба що татарам... Та й купцям
скажiть, щоб вiдчинили сво© комори. Церква допоможе... Чи як, пископе?
- Допоможе, - кивнув головою той. - Церква годуватиме всiх неiмущих.
- Ось бачите - так ми гуртом i протрима мося.
- Ти вiриш у це, Дмитре? - спитав Домажир.
- Ну, якщо не вiрити, то краще зразу здатися. Але вiйна вiйна, i в
нiй можна зазнати поразки, загинути. Ви це зна те не гiрше за мене i
повиннi бути готовi до всього. I не будемо товкти воду в ступi, не будемо
втiшати себе та обманюватися, а скажiмо прямо: сто©мо ми перед Страшним
судом, на якому iспили гiрку чашу браття i сестри нашi з тих мiст i сiл,
що вже обернулися в прах пiд чоботом монгольським. Не хочу втiшати вас, -
самi зна те! - Останнi слова Дмитро вимовив твердо i навiть з вiдча м,
який нiкому з присутнiх не залишив надi©. - Не хочу втiшати вас, бо ворог
перед нами сильний i безпощадний. До того ж ми побили послiв хана Менту -
i нi Менту, нi Батий нам цього не простять, а воздадуть сторицею. Тому
залиша ться одно - продати сво життя якнайдорожче i сво ю жертовнiстю
порятувати iншi частини землi нашо©, iншi нашi мiста й села, а може, й
iншi народи. Ось так! А ви пита те, за який кошт годувати людей!
- Так, так! - прогули голоси. - Справедливi слова!
- От i добре! На цьому й кiнчати будемо. Що потрiбно, я передам через
цих ось молодцiв, - i Дмитро показав на синiв та Добриню, що сидiли збоку,
не втручаючись у розмову. - Вважайте, бояри, що ©хнiй наказ - то мiй
наказ, ©хн слово - то мо слово! Всi мовчали.
10
Кiлька днiв Добриня гасав по Ки ву, виконуючи доручення во води. То
спускався вниз, до Лядських ворiт, де обороною керував боярин Домажир, щоб
пересвiдчитися самому i розповiсти во водi, як заклада ться брама мiхами з
землею, чи добре озбро нi захисники ©© та чи не голодують вони; то
повертав у Iзяславiв город[91] - до боярина Борислава, щоб передати йому
наказ про передачу Домажировi ще одно© сотнi захисникiв, бо навряд чи
нападе Батий на ©зяславiв город, розташований над урвищами, куди й пiдiйти
важко; то мчав на Подiл, пiднiмався на вали i разом з боярами стежив за
ворогом, який чомусь тут раптом заворушився. Не було коли вгору глянути.
Снiдав i обiдав похапцем - бiля казанiв з кашею, i тiльки пiзно ввечерi,
коли повертався на дворище боярина Дмитра, добрi та гостиннi Никодим та
Горпина пригощали його ситою вечерею i клали спати у теплiй комiрчинi. А
вранцi, коли ще тiльки на свiт благословлялось, схоплювався i мчав до
боярина Дмитра - що робити сьогоднi? I знову вiдбував на цiлий день.
I нi разу за цей час вiн не зустрiвся з Янкою, хоча, коли входив у
боярський дiм, серце його щемно тьохкало - ось-ось раптом вирине вона йому
назустрiч iз якогось темного закутка i сяйне оченятами, як зiрками. Та
Янка не виринала, i вiн, зiтхнувши, йшов iз двору з важким каменем на
душi. Розумiв - не пара вона йому, та й час не для кохання, та нiчого не
мiг подiяти з собою.
Щось дивне сталося з ним. Куди б не йшов, куди б не ©хав - перед очима
стояла Янка. Тендiтна, ще майже отроковиця, вона пливла в холодному
осiнньому маревi дня, повернувшись до нього обличчям, i манила до себе
сво ю юною красою, темними зоряними очима i червонокалиновою свiжiстю
напiврозтулених вуст. Вона не вiдступалася вiд нього нi вдень, нi вночi -
постiйно жила в його уявi, промовляла до нього сво©м теплим грудним
голосом.
Такого не було з ним, коли вiн зустрiчався з Миланою. Тим бiльше не
вiдчував вiн такого i тодi, коли на його шляху стала Росиця. Обидвi вони
були гарнi, обидвi - кожна по-сво му - подобалися йому. Та не снилися йому
щоночi, не стояли перед його очима вдень, коли важкi турботи та обов'язки,
здавалося б, не давали нi крихти часу для згадки про дiвчину.
Нi, Янка нi на мить не полишала його. Душа скнiла, i серце тривожно
щемiло, i весь вiн рвався кудись, а куди - i сам не знав.
Зустрiлися вони зовсiм несподiвано. I не вдома, а на валу.
Добриня поспiшав до надбрамно© вежi, де, як звичайно, можна було
застати боярина Домажира, як раптом побачив юнака - в простенькому
кожушку, у заячiй шапцi та грубих юхтових чоботях. Вiн стояв спиною до
Добринi i з лука цiлився крiзь вузьку бiйницю в когось невидимого за
валом. Поряд з ним лежав шкiряний тул, начинений стрiлами. За валом було
тихо - жодного ворожого во©на поблизу. В кого ж вiн цiлиться так пильно?
Тятива тонко тенькнула - i юнак радiсно скрикнув:
- !
- Ти що робиш? Навiщо марно стрiли тратиш? - пiдступив до нього
Добриня.
Юнак повернувся - i вони обо завмерли, враженi i здивованi.
- Янко! Ти? В такому нарядi? - нарештi знайшовся на словi Добриня. - Що
ти тут, на валу, робиш?
Очi в дiвчини сяяли вiд щойно пережитого захоплення.
- Хiба не бачиш? Вчуся стрiляти влучно!
- Але це ж не тво дiло! Тут тебе вб'ють!
- Ну, так уже i вб'ють! Не вбили ж! А я тут кожен день!
- Кожен день! А мати, а боярин Дмитро - знають?
- Так би я ©м i сказала! Гадаю, i ти не скажеш?
- Я не скажу... Але навiщо тобi це? Хiба у нас мало лучникiв? Не
вистачало ще, щоб i жiнки та отроковицi бралися за лука!
- Я не отроковиця вже, - пiдняла очi на Добриню Янка. - Я вже дiвчина!
Вiн спалахнув. Вiд того погляду все в його головi раптом змiшалося,
перевернулося. Вiн узяв ©© за руку.
- Янко! Яночко! - Цi слова вирвалися у нього мимо його волi.
Дiвчина зашарiлася.
- Ти збожеволiв! Поглянь - люди ж! - i випручала руку.
Добриня оглянувся: так, люди вешталися всюди по валу, але нiхто на них
не звертав уваги. Та й хто б звернув увагу на якогось хлопчака у витертому
кожушку i старiй заячiй шапцi? Янка забула про те, що вона так незвично
обрядилася, що й рiдна мати не впiзнала б. Вiд цi © думки Добринi стало
смiшно. Вiн знову взяв ©© за руку.
- Не бiйся! Сам боярин Дмитро не впiзна в тобi свою дочку! Краще
покажи, куди ж ти цiлилася.
На цей раз Янка не пручалася i, повернувшись, припала до бiйницi.
- Дивися!
Вони стали так близько одне до одного, що Добриня собою зовсiм затулив
©© вiд стороннiх очей. Вiн теж виглянув у бiйницю.
- Я нiчого не бачу. По тiм боцi яру - татари. Але ж до них твоя стрiла
не долетить.
- Та куди ти дивишся? Ось дерево - бачиш?
- Бачу.
- А в стовбурi - двi стрiли. Тричi стрiляла - двiчi влучила!
Тепер Добриня теж побачив стрiли.
- Але ж це добре! Не кожен лучник так влучить!
- Справдi? Ти кажеш правду?
Добриня легенько стиснув ©© за плечi.
- Яночко, люба, я нiколи не скажу тобi неправди! Нiколи!
Янка пiдняла на нього очi, притулилася щокою до грудей.
- Люба? Невже люба?
- Люба! Не вiриш?
- Не вiрю, - шепнула вона i раптом затремтiла в його обiймах, як пташка
в сильцi, i, заплющивши оченята, напiврозтулила уста.
- Вiр! - Добриня мiцно поцiлував ©©. - Вiр! Хiба не бачиш, як я стратив
розум? Хiба не чу ш, як шалено б' ться мо серце? Я ходив цi днi як
неприкаяний - шукав тебе! I нарештi знайшов! Тепер менi нiхто не страшний
- навiть Батий! Нiщо не страшне - навiть смерть!
Янка стрепенулася.
- Менi теж нiщо не страшне. Одного боюся - полону. Обiцяй менi, любий,
що ти вкоротиш менi вiку, якщо ми не втрима мося в Ки вi. Обiцяй! Прошу
тебе!
- Я зроблю все, щоб урятувати тебе. А якщо не зможу, ми загинемо обо ,
люба, - пообiцяв Добриня i мiцно пригорнув дiвчину до себе. - Тiльки
тримайся побiля мене. Тримайся поближче!
На знак згоди вона ще дужче притулилася йому до грудей i заплющила очi.
Роздiл VI. ОБЛОГА ТРИВА
1
Бату-хан був сам не свiй, злився, без видимо© причини гримав на нойонiв
i навiть на джихангiрiв, що вони, мовляв, нероби, тюхтi©, що постарiли i
розгубили у вирi лiт хоробрiсть i вiйськове умiння. Аякже! Обступити Киюв
- обступили. Та що з того? Ще жоден во©н не зумiв здертися на його високi
вали! Ще вивiдачi не винюхали слабкого мiсця, де можна було б прорватися в
мiсто! Ще не зосередили там переважаючих сил, як це вчив робити Чiнгiсхан,
не пiдтягнули туди пороки, катапульти, штурмовi драбини i китайський
вогонь, що не тiльки пiдпалю будинки, а й страшним сво©м гуркотом
наводить жах на обложених!
Вiн одиноко стояв на сво му улюбленому мiсцi - на вершинi горба, з
якого, мов на долонi, було видно пiв-Ки ва, його могутнi вали, заборола i
золотi хрести та куполи величних церков, що безперервним калатанням сво©х
дзвонiв нагонили нудьгу. Стояв i думав.
Внизу перед ним лежала широка болотиста долина, поросла вiльшняком,
верболозом та високими пожовтiлими травами, де паслися стриноженi конi.
Вгорi поволi пливли по низькому осiнньому небу непривiтнi сiрi хмари, з
яких зрiдка сiявся то холодний i дрiбний, мов крупа, снiжок, то
набридливий дощик. Пронизливий пiвнiчний вiтер приносив з долини запах
диму i варено© конини, трохи гiркуватий, але такий знайомий i такий
рiдний.
Цей запах раптово розбудив у його душi спомини про давно минулi днi
дитинства i юностi, що гривастими кiньми вiдгримкотiли у безвiсть, про
неосяжнi степи батькiвщини, срiбноснiжнi вершини Ала-Тоо, про високе i
вiчне небо над головою, якого в цих краях нема i не буде нiколи. Нi, вiн
не змiг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв i подальшi землi - i
осiсти на них з родами сво©ми. Та його немолода душа вже не сприйма
чужини. Старi вiн, видно, бо все частiше приходять до нього у спогадах i
снах безмежнi степи Синьо© i Бiло© орди. Нi, вiн не зможе тут жити! Тут
нема високого Вiчного Неба, не шугають орли в пiднебессi, не свистять у
весняному степу байбаки i не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки
коней - найкращих створiнь на свiтi! Вiн викона заповiт свого великого
дiда - завою ще не пiдкорену й ка-монголами частину Всесвiту, скупа
свого бойового коня у водах Останнього моря i повернеться назад, до Iтилю,
що серединою його володiнь. Тiльки там вiн зможе жити спокiйно, бо туди
схiднi вiтри приносять терпкополиннi запахи далеко© прабатькiвщини, бо
звiдти вiн зможе пильно слiдкувати за тим, що робиться на окра©нах його
держави - на сходi, на заходi, на пiвночi i пiвднi.
Вiн так поринув у думки i спогади, що аж здригнувся, коли за плечима
почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
- Дзе-дзе! Са©н-каане, тебе знову, бачу, обсiли мангуси i тривожать
душу. Кинь! Не думай! Прийде час - i впаде цей мiцний горiх сам. А тим
часом, щоб ти викинув клопоти з голови i втiшився, я привiз тобi красуню
орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. - Не ждучи вiдповiдi Батия, вiн
плеснув у долонi, i два туленгiти пiдвели гарно прибрану в багатий одяг
дiвчину, яка вiд страху ледве трималася на ногах. - Ось - подивися! Звуть
©© Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху i для наших вуст,
тому назви ©© ранковою зорею - Юлдуз. Вона i схожа на ясну ранкову зiрку!
З цими словами вiн пальцями пiдняв за пiдборiддя дiвочу голiвку - i на
великого хана раптово глянуло син Вiчне Небо - такi були густоблакитнi
очi Росицi.
Батий усмiхнувся сiрими губами.
- I справдi Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
- Сотник Жадiгер привiв. Для мене привiв. Ну, а я вже згадав про те, що
ти в цей похiд, мабуть, найважчий з тих, якi ми з тобою затiвали, не взяв
сво©х жон. Чи, може, постарiв?
Менгу хитро примружився i зареготав, а Батий хмикнув:
- Гм, але ти теж не взяв!
- Моя там, у Киювi. Мо© во©ни знають, яких красунь я полюбляю!
Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собi до вподоби. Ха-ха!
Батий дав знак туленгiтам, щоб вiдвели дiвчину, i глянув прямо в вiчi
Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих
очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрiдного брата i
зрозумiв, що цей блиск означа одно - крайню роздратованiсть
Справедливого, пiсля яко© нерiдко вчиняються несправедливi дiла. Що ж
трапилося нинi?
- Менгу, - сказав Батий, - що менi робити? Я вперше не знаю, як
пiдступитися до ворога. Вчора ми з Субеде м об'©хали мiсто. Золотi ворота
- неприступнi. Захiднi i Лядськi - теж. Нижн мiсто укрiплене так само
сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий
вiрний пес Чiнгiсхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкi мiсця
в оборонi противника, а вчора нiби йому мову й розум вiдiбрало! Де не
©хали - всюди такi високi вали, що лише на крилах можна перелетiти. Але ж
ми не птахи!
- I що ж ви надумали?
- А нiчого! Брати мiсто приступом - утрачу на самому початку походу
найсмiливiших сво©х баатурiв. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, -
затримаюся тут на кiлька мiсяцiв, а може, й на пiвроку. Нi те, нi iнше
менi не пiдходить! Що ж робити?
Менгу на мить замислився. Потiм його вузькi очi звузилися.
- А зна ш, Са©н-каане, коли я сьогоднi ©хав до тебе, то передбачив, що
виникне така розмова, i прихопив з собою того орусута, про якого я тобi
розповiдав ще на берегах Iтилю. Вiн добре зна Киюв...
- Доман? Чому ж ти ранiше не нагадав менi про нього?
- При переправi через Днiпро вiн обмок i застудився. Ледве мо© знахарi
вiдхаючили його вiд смертi. Лише тепер оклигав.
- Ти гада ш, вiн стане нам у пригодi?
- Стане чи не стане - не вiдаю. А запитати треба!
- Тодi давай його сюди! I терджумана теж!
- Обiйдемося без терджумана. Вiн уже кумека по-нашому, - сказав Менгу,
подаючи знак туленгiтам, що тiсною купкою стояли вiддалеки.
Привели Домана. Вiн був худий, пожовтiлий, нiби вийнятий з домовини,
борода кошлатилася, як вiхоть, у грудях хрипiло, але очi вже мали живий
блиск i дивилися на Батия з цiкавiстю.
- Кажуть, орусуте, що ти добре зна ш Киюв? - спитав Батий.
Доман упав ниць i поцiлував землю.
- Знаю, великий хане, - вiдповiв, пiдводячись. - Як сво© п'ять пальцiв!
- Тодi скажи менi, де в ньому найслабше мiсце? Якi ворота найлегше
взяти? А може, туди та мний хiд? Скажи - i матимеш вiд мене честь!
Доман зсутулився, забухикав, а вiдкашлявшись, знову вклонився.
- Великий хане, найлегше взяти Подiл, тобто ту частину мiста, що внизу,
над Днiпром. Нелегко, але все ж легше, нiж Верхн мiсто.
- Чому легше? Там вали такi ж високi, як i на горi.
- Високi, та не такi. До того ж заборола там та ворота вiд низинно©
вологи пiдгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й
залога Подолу слабша. На Горi - бiльше люду, i це люд, що не раз тримав
меча в руках, а на Подолi самi ремiсники - гончарi, кожум'яки, кравцi,
шевцi, колiсники, бондарi, ковалi. Вони не звичнi до збро©, з ними легше
справитися.
Доман знову закашлявся i схопився за груди. Батий з цiкавiстю подивився
на нього i запитав:
- Ти орусут i хочеш, щоб я погромив тво©х спiввiтчизникiв. Чому так?
Чого зло на них держиш?
- Кияни вчинили менi зло! Я ненавиджу ©х! - аж захлинувся Доман, важко
дихаючи.
- Гаразд. Iди! - сказав Батий, а коли той вiдiйшов, проникливе глянув
на Менту. - Мерзенний же цей Доман! Коли б вiн з наших, я вiдразу велiв би
вiдрiзати йому язика! Зраджу сво©х!
- Але оскiльки вiн чужинець i служить нам, то хай живе! - завершив
розмову Менту. - Вiн допомiг тобi хоч трохи? Навiв на яку-небудь думку?
- Бачиш, мiж мною i Субеде м сьогоднi виникла суперечка. Субедей радить
брати приступом Лядськi ворота - тi, що в яру. Я згоден, тi ворота -
найзручнiше мiсце для приступу. Вони на вигляд мiцнi, але коли
придивитися, то н.еважко помiтити, що дерево там дужче постарiло,
потрухлявiло, нiж на Захiдних воротях, а отже, легше пiддасться нашим
порокам. Мабуть, це тому, що цi ворота, як i Подiльськi, стоять у низинi,
над струмком, де завжди багато вологи. Та й вiтри ©х менше обвiвають i
висушують... Та не тiльки це. Головне - пiдхiд до них зручний, а з
протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в мiстi. Ось
чому Субедей наполяга на Лядських воротах.
- Ну? А ти?
- Я? А я нинi, пiсля розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свiжi
сили, багато збро© i припасiв, отож вони завзято оборонятимуться i
покладуть немало наших баатурiв. Якщо ж ми спочатку вiзьмемо Нижн мiсто,
- а взяти його, безперечно, легше, нiж Верхн , тут я згоден з Доманом, -
то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни пiдупадуть духом, i нам
легше буде брати Лядськi ворота. До того ж у Нижньому мiстi ми переб' мо
або захопимо в полон умiльцiв, якi виготовляють зброю: стрiли, мечi, луки.
А без збро© не навою ш!
- Ну, що ж - ти дума ш мудро, Са©н-хане. Будемо спочатку брати Нижн
мiсто, - сказав Менгу. - Я згоден з тобою!
2
- Ой вей, Iсааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тiльки знав! - кинулася в
сльозах назустрiч чоловiковi, що зайшов увечерi до хати, пишнотiла, але ще
прудка Ребекка - у розстебнутiй кофтинi i з розпатланими чорними косами. -
Де ти тiльки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
- Але ж, люба, я маю бути там, де мiй народ, де мо© прихожани! Я був на
валу - ми вiдстрiлювалися вiд тих дикунiв... А що трапилося, люба? Чому ти
така схвильована?
- Ой, яке лихо спiткало нас, нещасних! - заголосила жiнка, припадаючи
йому до грудей.
Рабин сполотнiв, це було помiтно навiть при слабкому свiтлi свiчки.
- Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з
Марiам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очi.
- Ой вей, вона жива!
- Так у чому ж рiч? - приголомшений рабин почав приходити до тями.
- А рiч у тiм, що дiвчина з'©хала з глузду! Закохалася! - вигукнула з
розпачем Ребекка. - Десь i зараз повiялася до нього!
- Закохалася! Гм! - рабин заклiпав очима, кров почала приливати до його
змертвiлих щiк, вiн полегшено зiтхнув. Ну й клята жiнка - так налякала! А
вголос сказав: - Але ж Марiам уже пiшов сiмнадцятий годочок, люба, хiба не
час закохатися? Пригадую, ти теж у такi роки закохалася.
- А-а, про що ти згаду ш! - махнула рукою Ребекка. - То ж був ти!
- А Марiам що? Закохалася у вiслюка?
- Гiрше! Ой вей, гiрше!
- Та кажи ти толком, жiнко! - розсердився рабин. - У кого?
- В агоя[92]! - вигукнула Ребекка. - Ой вей!
- У кого?
- В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Iллю! Таке лихо!
Рабин розсмiявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора
зсунулася з плiч.
- Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякала© Замалим не вмер!
А виходить - i лиха нiякого! Подума ш - дiвчина закохалася! Та це ж
звичайна рiч! Ну й на здоров'я ©й!
Вiн вiдсторонив жiнку, скинув лапсердака i сiв до столу. Застiбаючи на
грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.
- Як ти можеш таке казати! Марiам - iудейка, а вiн - агой, християнин!
Нi синагога, нi церква не обвiнчають ©х! А якщо... А якщо трапиться щось
мiж ними? Ну, сам зна ш - люди молодi... Що тодi?
Вона сiла поряд, i рабин обняв ©© за повнi, iще по-дiвочому пругкi
плечi, з глибоким сумом сказав:
- Люба моя! Це безпiдставнi страхи! Не будемо ©м заважати - хай
кохаються! Недовго ©м насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме ©хн
щастя...
Ребекка кинулася, сполошилася.
- Що ти хочеш сказати?
Рабин узяв ©© за руки, заглянув в очi.
- Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Вiйна ж! Та яка!
Тако© ще не було! Ранiше, бувало, князь на князя зробить на©зд, поб'ються
дружини - i знову все спокiйно! Вiд половцiв можна було вiдсидiтися за
ки©вськими стiнами. Навiть за чернiгiвськими та переяславськими... А тут
не вiдсидишся. Тут буде смерть усiм або полон, що ще гiрше смертi. Чула,
що боярин Iлля розповiдав? Якого лиха вiн зазнав!.. А ти - агой,
закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носi, а ти... Та й Iлля не агой,
а боярин, син во води ки©вського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час -
i я, мабуть, сполошився б, як i ти, а тепер...
Ребекка заплакала, припала йому до грудей.
- Невже нiяко© надi©?
- Нiяко©! Тiльки - на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна вiйська
сто©ть довкола мiста, - жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою!
Кiнець свiту - та й годi!
- Ой, вей-вей, що ж нам робити? I Марiам не приходить! Уже якщо
вмирати, то всiм разом!
- Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, мiсяць або й бiльше
Ки©в висто©ть, а там... Та, може, й не поб'ють нас...
Ребекка перестала плакати. Чоловiковi слова трохи заспоко©ли ©©. Але
тут ©й у голову прийшла iнша думка.
- Iсааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то
все заберуть, пограбують - то вже напевне! А як же нам тодi жити? Я
поскладала все в скриньку - золото, перснi, сережки... Може, закопа мо?
Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темнi
мерехтливi тiнi вiд свiчки, що потрiскувала i блимала, а потiм сумно
усмiхнувся.
- А хто ж вiдкопа наш скарб?
- Як - хто? - збентежилася Ребекка. - Та невже нас справдi поб'ють? То,
може ж, хоч Марiам зостанеться!
- Може, - зiтхнув рабин. - Тодi давай скриньку - i ходiмо! Тiльки
одягнися, щоб не застудилася, бо надворi вже холодно. Осiнь!
Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим
мотузком, постояли, нiби вагалися - заховати ©© чи ще не час? Потiм рабин
сказав:
- Вiдкрий - подивимося!