Страница:
- Добрику-у! - ще раз закричала Янка i, втрачаючи свiдомiсть, поволi
опустилася на дощаний помiст.
Добриня почув ©© розпачливо-пронизливий зойк i здригнувся, подумавши,
що якимось чином до не© добрався котрийсь iз ворогiв. Зробивши глибокий
випад i зваливши додолу супротивника, який насiдав на нього, вiн притьмом
кинувся нагору. Побачивши дiвчину на пiдлозi, вiн скрикнув:
- Янко-о!
Меч випав з його рук. Вiн нахилився, вiдчуваючи, як його ноги враз
потерпли, пiдiгнулися. Що з нею? Хто завдав ©й смертельного удару? Чи
влучила стрiла?
Нi, не видно нi рани, нi кровi.
- Янко-о! Що з тобою?
Янка ворухнулася, розплющила очi. Упiзнавши Добриню, спочатку довго
безтямно дивилася на нього, потiм схлипнула, прошепотiла:
- Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони зробили!
Там же всi мо©! Що вони зробили!
Не зовсiм уторопавши, про що мова, Добриня пiдвiв голову i глянув на
Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кiлька хвилин тому
красувалася, тепер стояли зруйнованi стiни, лежала безладна купа камiння,
плiнфи, потрощеного дерева та понiвечено© покрiвлi. Над нею осiдала сiра
пилюка, а з-пiд не© доносилися крики й стогони придушених.
Тепер вiн зрозумiв - там бояриня Анастасiя з невiстками та онуками, там
вони конають, придушенi, потрощенi, пошматованi вагою зруйновано© будiвлi!
Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свiдомiстьi Бiдна дiвчина!
Вiн хотiв пiдняти ©©, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а
чиясь дужа рука схопила за комiр кожуха, рвучко шарпнула назад. Вiн
оглянувся.
Довкруж, нього на дзвiницi стояли баатури. Ще розпаленi бо м, з шаблями
i шокпарами напоготовi, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у
бою не одного з ©хнiх товаришiв.
- Башларин кис! - рявкнув один.- Рубай ©м голови! Чого на них дивитися!
Вони наших рубали! Iншi голоси пiдтримали:
- Ур! Ур! Бий! Бий!
- Яньчельдер! Тапта! Дави ©х! Топчи!
Хтось занiс над Добрининою головою утикану залiзними шипахами довбешку.
Котрийсь iз баатурiв пiдняв шаблю.
Але той, що тримав полоненого, видно, старший, пiдняв насупроти руку,
гаркнув:
- Гар-гар! Назад! Це мо© полоненики! Вони молодi i сильнi,-- за них
немало дадуть на невольничому базарi! Це моя здобич!
- Наша теж! - докинув хтось похмуро.
Старший погодився.
- Звичайно, i ваша теж! Битва закiнчилася - треба ж чимось i
поживитися! Та й сотниковi показати, щоб не думав, що ми вiдсиджувалися в
затишку!
Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого
товариша, бо опустили зброю i почали в'язати полоненикам руки.
14
Никодим пропхався наперед i, розштовхавши ошалiлих вiд жаху людей,
провiв бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.
Всi потiснилися - дали ©м мiсце. Дорослi мовчали, дiти пхикали. Десь
там далi, в темному кутку, хтось гаряче молився:
- Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам i захисти нас!
Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надiйся, а свою
голову май!
- Я знаю, тут був лаз у пiдземелля. Хто покаже його?
- Я покажу,- обiзвався титар, немолодий уже, сивий чоловiк.- А для чого
тобi? Лаз не закiнчений.
- А копаницi чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й вiдро б не
завадило.
- все в пiдземеллi. Чому нема? Тiльки... Чекай, чекай, чоловiче, а
для чого все це тобi? Невже ти сподiва шся...
- Сподiваюся... Нiчого сидiти склавши руки! Поки до нас не добралися,
спробу мо прокопати хiд за межi мiста - тут же зовсiм недалеко...
- Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гостi!
- Ну, це ще баба надво ворожила... Там яри, кущi, заростi -
перехова мося. А хiба тут ми не в мишоловцi? Треба ж щось робити!
Титар все ще сумнiвався - стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:
- Та ти покажи лаз, а далi - мо дiло© I свiчку дай! Титар показав у
куток.
- Ось тут,- i пiдняв дерев'яну ляду.
З ями дихнуло холодною задухою, плiснявою. Однак Никодим смiливо став
на приступець драбини i почав спускатися вниз.
- Запали свiчку i подай сюди!
В ямi було сиро, похмуро. Коли ©© було викопано, нiхто зараз, мабуть,
не сказав би, та Никодим i не задумувався над цим. В кутку вiн помiтив
важку копаницю i заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вiрьовкою - все,
що потрiбно для копання.
Пiдземний хiд, прорубаний у жовтiй глинi, був низький i вузький, але
Никодим просунувся в нього i почав копати далi. Глухо загупав у його руках
обкований залiзом дерев'яний заступ.
Титар спустився вниз теж.
- Копай, а я буду виносити!
Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех!
- важко видихав вiн, б'ючи копаницею, а потiм заступом. Поспiшав i вкладав
у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а
потiм ще треба пробитися попiд валом. Сподiвався вивести сiм'ю во води за
межi мiста, там у ярах, у нетрищах Староки©всько© гори переховатися день
або два i при сприятливiй нагодi рушити через спустошений Подiл у пралiси
Пущi-Водицi.
Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори
вiдром i скоро заповнив нею половину старого пiдземелля.
Коли вдарили пороки i глухо загула пiд Десятинною церквою земля, обидва
зрозумiли - не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!
- Даремна праця! - прошепотiв у розпачi титар. Никодим теж на мить
опустив руки: вiдчай почав закрадатися i в його серце. Але зразу ж
струснув головою, нiби вiдганяючи вiд не© важкi думи, мiцнiше стиснув
держак заступа.
- Нi, нi! - видихнув рiшуче.- Будемо пробиватися далi! Не пощастить
прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихiд вгору i вийдемо десь
вночi в затишному мiсцi, щоб не помiтили татари. Може, i захова ться хтось
у ки©вських ру©нах.
I вiн з новою силою вхопився за копаницю. Чим далi вгризалися вони в
земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока - стояли на
колiнах, свiтло вiд свiчки майже не проникало в не©, а рачкувати з важким
вiдром було дуже незручно. До того ж вiд безперервних ударiв земля пiд
церквою здригалася - i здавалося, ось-ось обвалиться.
- Швидше, швидше! - пiдганяв сам себе Никодим.Поспiшай!
Раптом зверху все задвигтiло, загримiло, загуркотiло. Пронизливий крик
сотень людей проник i в пiдземелля, жахом сповнив серце дворецького та
титаря.
- Мати Божа! Що там?
- Завалилася!..- простогнав титар. Свiчка погасла - стало темно.Церква
завалилася!
дка пилюка проникла в пiдземелля - забила легенi. Крики й стогони
придушених i поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, i
Никодимовi здалося, що то залива ться вiд болю котресь iз онучат во води
Дмитра.
Нi вiн, нi титар про себе спочатку не думали, ©хня уява малювала
жахливi картини Страшного суду, що вчинився зверху над жiнками, дiтьми та
стариками, яких придушила сво ю вагою зруйнована церква, i лише тодi, коли
стало важко дихати, коли непроглядна пiтьма налягла на очi, а могильний
холод почав заповзати пiд ©хнiй одяг, вони раптом зрозумiли, що i ©м
сподiватися нi на що.
- Свят, свят, свят! - прошепотiв титар.- Краще б нас вiдразу задушило,
нiж ма мо тута вмирати вiд задухи, без води та ©жi.
Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках
доведеться ©м тут помирати, i приречено подумав: "Боже, твоя воля... Ми
самi залiзли сюди, в свою домовину... Справдi, краще б вiдразу..."
...Мине сiм з лишком довгих-предовгих столiть - i невiдомi для них
ученi нащадки розкопають ©хню печеру-домовину, знайдуть у нiй два
скоцюрбленi кiстяки, перетлiлi залишки одягу, заступа, копаницю та вiдро -
далекi нiмi свiдки ки©всько© трагедi©.
Так упав Ки©в. Це трапилося 6 грудня 1240 року, на Миколин день. По
монгольському лiточисленню то був мiсяць желтоксан року Мишi. На
дев'яносто третiй день облоги, геро©чно©, але нерiвно© битви-рiзанини з
безпощадним ворогом.
15
Полонених киян - во©нiв, що вцiлiли в боях, жiнок, дiтей, старих -
баатури зiгнали в обнесений високим цегляним муром просторий двiр
Софiйського собору, як у велетенську кошару. Тут ©х тримали просто неба
три днi, довгi морозянi три днi, протягом яких переможцi з дозволу Батия
грабували Ки©в.
Погром був жахливий. Ватаги жадiбних до здобичi степовикiв обiкрали,
обiдрали й осквернили всi церкви й монастирi, розбили й пограбували
торговi склепи й крамницi, винишпорили всi закапелки в князiвських,
боярських та купецьких хоромах, не минули й ремiсничих жител та убогих
бiдняцьких землянок - все, що мало хоч яку-небудь вартiсть, запопадливо,
один з-перед одного хапали, запихали в сво© мiсткi хурджуни, а що не
вмiщалося - в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою, те били,
трощили, аби не дiсталося нiкому. Людей, що уникли полону пiд час бо©в i
сподiвалися переховатися, вбивали тут же без нiякого жалю, а ©хнi житла
спалювали. В усiх кiнцях палахкотiли пожежi. Дим, чад i трупна задуха
висiли над розтерзаним Ки вом.
Як не дивно, але пiсля перемоги Батий, окрiм дозволу на пограбування,
що стало звичним для загарбникiв, одночасно розпорядився очистити мiсто
вiд трупiв. Пiд суворим наглядом молодих джигiтiв по вулицях ©здили
полоненики-гробарi, вантажили трупи на сани, вивозили за Золотi ворота i
скидали в рiв - монголiв направо, а киян - налiво. Потiм копаницями
довбали мерзлу землю i прикидали ©х. У Володимировому городi викопали
глибокi рови - ховали там теж.
Татари самi дивувалися; навiщо це робити? Нiде такого не було - нi в
Рязанi, нi в Володимирi, нi в Переяславi, нi в Чернiговi, нi в половецьких
степах. Ховали лише сво©х, та й то не завжди. А тут... Чому тут така честь
мертвим? I нiхто з них не здогадувався, що це було не рядове мiсто, а
Ки©в, стародавня столиця Русi, i Бати вi захотiлося оглянути його i
зрозумiти, чому вiн затримався пiд його стiнами на цiлих тринадцять
тижнiв. Та як йому в'©хати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така
трупна задуха? Як переступати через трупи?
Тим часом тисячi полонених киян гибiли без ©жi та води, на холодi, пiд
зимовими зорями, за мурами Софiйського собору. Багато хто заховався в
собор, але бiльшiсть ночували надворi. Кожну нiч слабосилi й пораненi
замерзали.
Тiльки на четвертий день про них згадали. Вранцi розчинилася брама. В
нiй показався старий зморшкуватий половець, рiзким голосом гукнув:
- Виходьте!
Бiля брами зчинилася штовханина. Голоднi закоцюблi люди кинулися до
виходу. Геть звiдси! Геть подалi з цi © свято© обителi, перетворено©
завойовниками на кошару для полонених!
Людинi притаманно сподiватися. Отож i тут, пiсля триденного страждання,
кожен сподiвався, що найлихiше позаду, i намагався якнайшвидше вирватися
звiдси.
Добриня притримав Янку.
- Не поспiшай! Не поспiшай поперед батька в пекло!
- Ти дума ш...
- Нас чека смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це.
- I нiяко© надi©? Нiякого виходу?
Добриня розвiв руками.
- Ну який тут вихiд? Через стiни не перелiзеш. А перелiзеш - з мiста не
вийдеш. А з мiста вийдеш - через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш.
Враз схоплять...
Янка схилила голову Добринi на груди. Прошепотiла:
- Бачу, дина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь пiсля
полудня, коли натовп порiдшав, вони наблизилися до ворiт. I тут до них
кинувся бородатий чоловiк у сукняному лейбику, у якiйсь кире©, накинутiй
наопашки, та в такiй же старiй облiзлiй шапцi, натягнутiй на самi очi.
- Добриня? Ти? Живий?
Услiд за ним поспiшала огрядна жiнка, закутана з голови до нiг у теплу
вовняну хустку. З-пiд не© виглядали тiльки очi та нiс.
Добриня не впiзнав ©х.
Чоловiк затупцяв на мiсцi, винувато усмiхнувся у чорну бороду.
- Та ви ж з боярином Iллею обiдали у нас... На Копиревому кiнцi...
Пам'ята ш?.. Нi?.. Та рабин я! Рабин Iсаак Зайденберг!
- А-а... Ну як же! - тепер Добриня впiзнав обох - i рабина Iсаака i
його дружину Ребекку, що, обiпершись на чоловiкову руку, з зата ною надi ю
дивилася на молодика, нiби вiн мiг зараз чимось ©м допомогти чи зарадити
лиховi.- Упiзнаю, упiзнаю... А де ж Марiам, ваша донька? З очей у Ребекки
бризнули сльози.
- Ой, вей! О горе! Нема з нами нашо© мило© донечки, нашо© зiроньки!
Десь, як i ми, поневiря ться, якщо жива, в моаветянському полонi, що
гiрший за гипетський. Вей, вей!
Рабин при ©© словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих
чорних очах зача©вся такий жах, такий вiдчай, що Добриня мимоволi вiдвiв
погляд. Що вiн порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?
- I про боярина Iллю нiяко© звiстки? - спитав, щоб змiнити розмову.
- Нiяко©.
х штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув ©х i
винiс за ворота.
Тут тих, кого стражi штовхнули лiворуч,- старикiв, дiтей, поранених, а
також багато вдягнених городян,- роздягали майже догола i в'язали по
десять чоловiк. Там стояв крик i плач.
Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловiкiв - до вiйська. м на
ши© в'язали дерев'янi колодки i зразу ж виводили з мiста.
А праворуч стояли вперемiш молодi та середнього вiку жiнки, дiвчата,
чоловiки. Чоловiкам теж в'язали на ши© рогатки з лiщини чи грабини.
Пiд час перебування в полонi Добриня не раз бачив таку дiльбу
полоненикiв - одних до страти, других - до вiйська, третiх - у неволю. Але
тодi, будучи полонеником, спостерiгав це збоку, а тепер сам мав потрапити
або на той свiт, або у вороже вiйсько, на важкi й небезпечнi допомiжнi
роботи, або в неволю - десь аж за рiку Волгу, в Орду.
Йому стало страшно. Не за себе - за Янку. Вона горнулася до нього i
злякано питала:
- Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?
Що вiн мiг ©й вiдповiсти? Може, справдi краще було б обом загинути?
Пiдстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добринi камчею в груди,
змiряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:
- Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти во©н?
- Нi, я не во©н,- вiдповiв Добриня.
- А хто ж ти? Що вмi ш робити?
- Все вмiю - з руди крицю вмiю витоплювати, кличi та шаблi виготовляти,
коней кувати... Що хочеш, те i зроблю!
- Ой-бой! Та ти справжнiй умiлець! А цей малий, що з тобою? Вiн хто?
- Це мiй молодший брат, агай. Вiн теж умiлий майстер. Тiльки вiн не
крицю варить i не коней пiдкову , а штани ши , сорочки вишива , кожухи
лагодить... Кравець вiн!
Добриня пiшов напролом. Якщо удасться його хитрiсть, вони врятованi.
Добрих майстрiв-ремiсникiв монголи рiдко позбавляють життя - найчастiше
продають або використовують у сво©х карханах[100].
- Якшi, якшi,- хитав головою половець.- Iдiть сюди! Сюди!
Вiн показав рукою праворуч, i два дебелi баатури списами штурхонули ©х
у гурт чоловiкiв з кантами на олiях. Добринi теж пов'язали важку колодку,
руки заломили за спину - прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним
- i Янку...
Потiм погнали на вихiд з мiста.
За Золотими ворiтьми стояв розпачливий лемент. Кричали приреченi до
страти, всi тi, кого не взяли нi до Бати вого вiйська, нi до вiдправки в
Золоту орду. Це були дiти, старики, пораненi, юродивi, а також багатi
кияни - купцi, бояри, книжники. Напiвголих, босих, пов'язаних, як i всi,
по десятку, ©х зразу ж завертали за ворiтьми лiворуч, ставили над ровом,
де вже лежали сотнi вбитих, i баатур, що йшов попереду, бив гострим
обушком сокири переднього по головi. Це ж саме ззаду робив його напарник.
Убитi, упавши, тримали на прив'язi решту десятка - нiхто нiкуди не мiг
втекти чи навiть кроку вбiк ступити. Тепер баатури, не поспiшаючи,
розправлялися з iншими. Потiм розв'язували аркан, трупи скидали в рiв i
поверталися назад, до Софi©, за новими жертвами.
Iнодi з десятком розправлявся навiть один баатур. Зв'язанi люди нiкуди
не могли вiд нього втекти, а якщо й намагалися, то вiн швидко наздоганяв
©х, убивав першого, хто потрапляв пiд руку, i той, упавши, зупиняв iнших.
Добриня намагався затулити собою те страшне видовище вiд Янки, та
дiвчина вже все зрозумiла i сама затулила руками обличчя.
Поки вони стояли, зупинившись у сутолоцi, з ворiт виринув ще один
десяток зв'язаних напiвголих полоненикiв, його завернули лiворуч i повели
понад ровом. Попереду виступав рабин Iсаак. Кирею i лейбика з нього зняли,
i його пишна борода яскраво чорнiла на бiлiй сорочцi. За ним ступала боса
Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вiрьовкою на ши©, вона з
жахом дивилася на рiв, начинений трупами, а потiм, мов збожеволiвши,
кинулася вбiк, мало не зваливши з нiг чоловiка, заборсалася, забилася,
закричала:
- Ой вей-вей! Iсааку, любий мiй! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь -
скiльки люду тут перебито! Це ж i нам таке буде! Ой вей-вей!
Збурений, збунтований нею десяток смертникiв теж раптом закричав. Всi
почали рватися - хто куди! Аби подалi вiд цього жахливого мiсця, вiд
залитого кров'ю, наповненого мертвими тiлами рову. Та ба! Аркан був
мiцний, плiвся умiлими руками - витримав, як його не тягнули, не рвали, не
смикали в усi боки.
Дивлячись на марнi потуги знавiснiлих вiд розпачу, приречених на смерть
полоненикiв, баатури про щось перемовилися мiж собою i зареготали. Потiм
заднiй щосили вдарив гострим i довгим, мов цвях, обушком бойово© сокири
одного з них по головi - i той, упавши на землю, враз зупинив увесь
десяток.
Переднiй теж замахнувся сокирою - i його удар призначався Iсааковi.
Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скiльки дозволяв аркан, щоб захистити
чоловiка,- i тут на ©© руцi золотом сяйнув перстень.
Баатур завмер, заворожений тим блиском, потiм рявкнув щосили:
- Знiми!
Жiнка не зрозумiла його i вiдсахнулася. Тодi вiн схопив ©© за пальця,
разом зi шкiрою здер з нього перстень i, не довго роздумуючи, торохнув
сокирою по тiм'©.
Ребекка тихо зойкнула, почала присiдати i, хилячись набiк, простогнала:
- Ох!.. Iсааку!.. Любий мiй!.. Марiам... Донечко моя! - i враз
замовкла.
Iсаак встиг пiдтримати ©© - притиснув ©© закривавлену голову собi до
грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких
посiрiлих вуст зiрвався не то болiсний розпачливий крик, не то дикий
звiриний рев:
- Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша
рiднесенька мамеле-е!.. За вiщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..
Вiн кричав на весь Ки©в, кричав так, що луна вiддавалася аж у Хрещатому
яру, i тисячi люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся i
пiдняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин
упав, не охнувши, поряд з Ребеккою - лицем на холодну заснiжену ки©вську
землю.
Баатур копнув його ногою - i раптом побачив на руцi вбитого ще один
перстень. Хижою радiстю ошкiрнув-ся його широкий рот. Вiн нагнувся,
смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не змiг. Тодi
одним махом вiдсiк усi чотири пальцi вiдразу, вибрав той, що з перснем, i,
незважаючи на те, що з нього капала кров, хазя©новито вкинув до свого
заяложеного хурджуна...
- Боже, який жах! Яке бузувiрство! - прошепотiла Янка i з плачем
уткнулася Добринi в плече.- Що буде з нами, Добрику!
Тут заляскали по ©хнiх спинах важкi гарапники - аркан, яким був
пов'язаний ©хнiй десяток, натягнувся i змусив усiх ступити крок наперед,
перший крок у невiдомiсть.
Куди? В яке майбутн ? Що чига ©х там?
Роздiл VIII. Шляхи, шляхи...
1
Далека дорога з берегiв Днiпра до незнано© рiки Iтиль. Навiть розумом
важко осягнути таку безмежну далечiнь. Та ще взимку. Та ще в голодi.
Уже мiсяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранцiв,
важко брьохалася заснiженими полями, долинами та байраками, залишаючи
пiсля себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих вiд голоду та
хвороб чи забитих при втечi. Як тiльки валка вiддалялася, до них злiталося
на сите по©ддя вороння, виходили з довколишнiх га©в та ярiв зголоднiлi
звiрi. I довго ще чулося позаду огидне крякання крукiв та смаковите
тявкання лисиць.
Валку супроводили три сотнi Жадiгера, якому Менгу-хан доручив пильно
стерегти бранцiв, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту,
коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.
Страшна дорога неволi пролягла з Ки ва на схiд у тi холоднi зимовi днi,
дорога, усiяна трупами, полита кров'ю та слiзьми! Скiльки невiльникiв
пройшло по нiй, скiльки щасливих доль та свiтлих надiй, мов падучих зiрок,
погасло тодi на тому страдницькому шляху - не злiчити! Страшна дорога
неволi - не перша для нашого народу i не остання, бо у майбутньому
судилося йому торувати ©© не одну - i на пiвдень, i на пiвнiч, i на захiд,
i на схiд, i в усi кiнцi хижого, зловорожого свiту... З берегiв Днiпра,
Бугу, Десни i Черемоша - на чужину, з вишневих садочкiв - у люту неволю
або й вiдразу в могилу, в сиру землю-матiнку!
Валка просувалася поволi. Попереду ©хав кiнний роз'©зд ординцiв, що
прокладав у снiгу шлях. За ним гнали кiлька тисяч пов'язаних по десятку
бранцiв, а позад них, коли вони сво©ми ногами добре втоптували снiг, на
великих санях, зроблених з дуба ки©вськими стельмахами, везли четвiрку
мiдних коней - квадригу, що два з половиною столiття прикрашала в Ки вi
Бабин торжок, а тепер ©хала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали
череду скоту, великий табун коней та отару овець - на м'ясо. Присталих
тварин на привалах забивали, бiлували i варили у великих котлах - кожному
бранцевi тодi перепадав невеликий шматок м'яса i чашка гарячо© юшки - на
цiлий день, аж до наступного вечора.
Поки йшли сво ю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли
перейшли Донець i заглибилися в колишнi половецькi, тепер безлюднi,
землi,- просто в снiгу. Сторожа знаходила затишну долину в лiсi або десь
поблизу гаю, де було вдосталь дров, i невiльники розводили багаття. Так
навколо вогнищ, на купах хмизу i спали або дрiмали знеможенi, хворi,
напiвживi. Уранцi не всi вставали - i сторожа пересвiдчувалася, що то вже
мерцi, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах i залишала у снiгу
спати вiчним сном.
За Дiнцем всiх несподiвано розв'язали. Йти стало легше, вiльнiше. Та
нiхто не тiкав. Куди втечеш серед заснiжено© морозяно© пустелi? Де
переночу ш, обiгрi шся? Як розведеш вогонь? Що ©стимеш? Два-три днi - i
смерть... Тепер усi трималися купи, де сильнiшi пiдтримували ослаблих, де
хоч раз на день перепадав шматок м'яса i кухоль гарячо© сорби, що
обiгрiвала нутрощi, де лунало рiдне слово, де жеврiла надiя на те, що
виживеш...
Якраз тодi, за Дiнцем, занедужала Янка. Увечерi вiдмовилася вiд ©жi.
Лягла на купу хмизу i простягла до вогню холоднi пальцi, ©© всю трясло,
морозило, ноги й поперек ломило, нiби в не© вселився злий дух.
Добриня присiв бiля не©, розстебнув кожуха, прикрив полами, зiгрiвав ©©
сво©м тiлом i вiдчував, як вона тремтить, як б' ©© пропасниця.
- Яночка, люба, що з тобою?
- Заслабла я, Добрику,- цокотiла вона зубами.- Помру, мабуть. Несила
менi йти далi...
- По©ж хоч трохи! Випий юшки - зiгрi шся! I, може, все пройде!
- Не хочу ©сти, не хочу й пити... Коли б менi заснути й померти. Або
замерзнути... Кажуть, це зовсiм не боляче й не страшно. Заснув - i не
прокинувся. Яка легка смерть!..
У Добринi вiд тих слiв похололо в грудях - нiби серце раптом
обiрвалося. Увесь останнiй мiсяць вiн берiг Янку, дiлився з нею сво ю
мiзерною пайкою, пiдбадьорював, клав поближче до вогню... I от не вберiг -
у дiвчину вселилася якась важка хворiсть, чи нечиста сила, чи хтось
наврочив. Був би гречин Василакiй, той би сказав, що з нею. Але його нема
- загинув, мабуть, старий.
Всю нiч Янка стогнала, металася, жалiлася, що болить голова i все тiло,
а пiд ранок таки заснула, i Добриня вже було подумав, що ©й стане краще i
вона встане. Та коли сторожа криками i батогами пiдняла людей, Янка не
пiдвелася.
- Несила менi,- сказала тихо.- Залиш мене тут, Добрику... Хочу
вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у головi все наморочиться... Як я
пiду?.. Ще коли б до чогось радiсного, свiтлого, щасливого йти, а в
неволю, де все одно смерть, де тiльки намучуся, не хочу... Залиш мене,
прошу тебе...
До них уже мчав вершник - занiс над головою замашного гарапника,
гукнув:
- Пiднiмайся, скотино! Чи захотiв обухом по башцi?
Янку всi приймали за хлопця, i нукер, брудно вилаявшись, уперiщив
дiвчину гарапником по кожуховi.
Добриня не став чекати, коли вiн викона свою погрозу, схопив Янку на
руки i понiс. Нукер вищiрив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся -
помчав далi, пiднiмаючи гарапником тих, хто припiзнився пiдвестися.
Хоча Янка пiсля неймовiрних поневiрянь останнiх мiсяцiв схудла i стала
легкою, мов пушинка, йти вiдразу стало важко. Добриня i сам схуд, знесилiв
за цей час.
До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до кровi шию i
йому, i Янцi.
Поволi вiн став вiдставати. Його все обганяли i обганяли стомленi
невiльники, що теж ледве плентали, та все ж якось iшли, тримаючись
знайомих, до яких уже звикли i якi при лихiй годинi могли хоч чимось
допомогти. А Добриня безнадiйно вiдставав i незабаром зрозумiв, що далi
йти не зможе.
Це зрозумiла i Янка, бо вiдчула, як Добрининi руки слабнуть, а ноги
заточуються.
- Залиш мене, Добрику,- прошепотiла вона хрипким голосом.- I мене не
вряту ш, i сам загинеш... Залиш! Кинь у снiг - i йди собi! А я засну
вiчним сном...
Вiн зiбрав останнi сили i пригорнув и мiцнiше.
- Мовчи! Ось дiйдемо до того лiска - там спочинемо... Вже недалеко.
Там, напевне, буде привал, адже всi стомилися.
Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато
поприщ, втягнулася в обрiдний лiс, де помiж голих осин, берiз та кущiв
глоду подекуди зеленiли кучерявi ялинки та сосонки.
Добриня зрадiв: ось що поряту ©х!
Вiн вiдiйшов убiк, опустив дiвчину просто в снiговий замет, зламав двi
пишногiллястi ялинки i зв'язав ©х посерединi поясом. Вийшло щось на зразок
великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла вiд
руху або не скотилася набiк, попiд руки ©й заправив мiцнi гiлки i теж
зв'язав ©х.
Поки вiн усе це робив, голова валки зникла в далечинi. За нею
полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за
мiсяць зменшилися майже наполовину, а за ними пiд охороною десятка
джигiтiв проскрипiли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана
мiцними вiрьовками, величаво пропливла ки©вська квадрига. Позад не© в
оточеннi кiлькох вершникiв ©хав на вороному конi сотник Жадiгер. I одягом,
i збро ю, i всiм сво©м виглядом та поставою вiн вiдрiзнявся вiд рядових
опустилася на дощаний помiст.
Добриня почув ©© розпачливо-пронизливий зойк i здригнувся, подумавши,
що якимось чином до не© добрався котрийсь iз ворогiв. Зробивши глибокий
випад i зваливши додолу супротивника, який насiдав на нього, вiн притьмом
кинувся нагору. Побачивши дiвчину на пiдлозi, вiн скрикнув:
- Янко-о!
Меч випав з його рук. Вiн нахилився, вiдчуваючи, як його ноги враз
потерпли, пiдiгнулися. Що з нею? Хто завдав ©й смертельного удару? Чи
влучила стрiла?
Нi, не видно нi рани, нi кровi.
- Янко-о! Що з тобою?
Янка ворухнулася, розплющила очi. Упiзнавши Добриню, спочатку довго
безтямно дивилася на нього, потiм схлипнула, прошепотiла:
- Добрику, Добрику, ти? Поглянь на Десятинну... Боже, що вони зробили!
Там же всi мо©! Що вони зробили!
Не зовсiм уторопавши, про що мова, Добриня пiдвiв голову i глянув на
Бабин торжок. Церкви не було. Там, де вона ще кiлька хвилин тому
красувалася, тепер стояли зруйнованi стiни, лежала безладна купа камiння,
плiнфи, потрощеного дерева та понiвечено© покрiвлi. Над нею осiдала сiра
пилюка, а з-пiд не© доносилися крики й стогони придушених.
Тепер вiн зрозумiв - там бояриня Анастасiя з невiстками та онуками, там
вони конають, придушенi, потрощенi, пошматованi вагою зруйновано© будiвлi!
Так ось що вразило Янку, ось чому втратила вона свiдомiстьi Бiдна дiвчина!
Вiн хотiв пiдняти ©©, але тут жорсткий аркан раптом обвив його шию, а
чиясь дужа рука схопила за комiр кожуха, рвучко шарпнула назад. Вiн
оглянувся.
Довкруж, нього на дзвiницi стояли баатури. Ще розпаленi бо м, з шаблями
i шокпарами напоготовi, розлютовано зирили на дужого киянина, що поклав у
бою не одного з ©хнiх товаришiв.
- Башларин кис! - рявкнув один.- Рубай ©м голови! Чого на них дивитися!
Вони наших рубали! Iншi голоси пiдтримали:
- Ур! Ур! Бий! Бий!
- Яньчельдер! Тапта! Дави ©х! Топчи!
Хтось занiс над Добрининою головою утикану залiзними шипахами довбешку.
Котрийсь iз баатурiв пiдняв шаблю.
Але той, що тримав полоненого, видно, старший, пiдняв насупроти руку,
гаркнув:
- Гар-гар! Назад! Це мо© полоненики! Вони молодi i сильнi,-- за них
немало дадуть на невольничому базарi! Це моя здобич!
- Наша теж! - докинув хтось похмуро.
Старший погодився.
- Звичайно, i ваша теж! Битва закiнчилася - треба ж чимось i
поживитися! Та й сотниковi показати, щоб не думав, що ми вiдсиджувалися в
затишку!
Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого
товариша, бо опустили зброю i почали в'язати полоненикам руки.
14
Никодим пропхався наперед i, розштовхавши ошалiлих вiд жаху людей,
провiв бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.
Всi потiснилися - дали ©м мiсце. Дорослi мовчали, дiти пхикали. Десь
там далi, в темному кутку, хтось гаряче молився:
- Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам i захисти нас!
Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надiйся, а свою
голову май!
- Я знаю, тут був лаз у пiдземелля. Хто покаже його?
- Я покажу,- обiзвався титар, немолодий уже, сивий чоловiк.- А для чого
тобi? Лаз не закiнчений.
- А копаницi чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й вiдро б не
завадило.
- все в пiдземеллi. Чому нема? Тiльки... Чекай, чекай, чоловiче, а
для чого все це тобi? Невже ти сподiва шся...
- Сподiваюся... Нiчого сидiти склавши руки! Поки до нас не добралися,
спробу мо прокопати хiд за межi мiста - тут же зовсiм недалеко...
- Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гостi!
- Ну, це ще баба надво ворожила... Там яри, кущi, заростi -
перехова мося. А хiба тут ми не в мишоловцi? Треба ж щось робити!
Титар все ще сумнiвався - стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:
- Та ти покажи лаз, а далi - мо дiло© I свiчку дай! Титар показав у
куток.
- Ось тут,- i пiдняв дерев'яну ляду.
З ями дихнуло холодною задухою, плiснявою. Однак Никодим смiливо став
на приступець драбини i почав спускатися вниз.
- Запали свiчку i подай сюди!
В ямi було сиро, похмуро. Коли ©© було викопано, нiхто зараз, мабуть,
не сказав би, та Никодим i не задумувався над цим. В кутку вiн помiтив
важку копаницю i заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вiрьовкою - все,
що потрiбно для копання.
Пiдземний хiд, прорубаний у жовтiй глинi, був низький i вузький, але
Никодим просунувся в нього i почав копати далi. Глухо загупав у його руках
обкований залiзом дерев'яний заступ.
Титар спустився вниз теж.
- Копай, а я буду виносити!
Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех!
- важко видихав вiн, б'ючи копаницею, а потiм заступом. Поспiшав i вкладав
у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а
потiм ще треба пробитися попiд валом. Сподiвався вивести сiм'ю во води за
межi мiста, там у ярах, у нетрищах Староки©всько© гори переховатися день
або два i при сприятливiй нагодi рушити через спустошений Подiл у пралiси
Пущi-Водицi.
Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори
вiдром i скоро заповнив нею половину старого пiдземелля.
Коли вдарили пороки i глухо загула пiд Десятинною церквою земля, обидва
зрозумiли - не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!
- Даремна праця! - прошепотiв у розпачi титар. Никодим теж на мить
опустив руки: вiдчай почав закрадатися i в його серце. Але зразу ж
струснув головою, нiби вiдганяючи вiд не© важкi думи, мiцнiше стиснув
держак заступа.
- Нi, нi! - видихнув рiшуче.- Будемо пробиватися далi! Не пощастить
прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихiд вгору i вийдемо десь
вночi в затишному мiсцi, щоб не помiтили татари. Може, i захова ться хтось
у ки©вських ру©нах.
I вiн з новою силою вхопився за копаницю. Чим далi вгризалися вони в
земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока - стояли на
колiнах, свiтло вiд свiчки майже не проникало в не©, а рачкувати з важким
вiдром було дуже незручно. До того ж вiд безперервних ударiв земля пiд
церквою здригалася - i здавалося, ось-ось обвалиться.
- Швидше, швидше! - пiдганяв сам себе Никодим.Поспiшай!
Раптом зверху все задвигтiло, загримiло, загуркотiло. Пронизливий крик
сотень людей проник i в пiдземелля, жахом сповнив серце дворецького та
титаря.
- Мати Божа! Що там?
- Завалилася!..- простогнав титар. Свiчка погасла - стало темно.Церква
завалилася!
дка пилюка проникла в пiдземелля - забила легенi. Крики й стогони
придушених i поранених холодили серця. Пронизливо верещала дитина, i
Никодимовi здалося, що то залива ться вiд болю котресь iз онучат во води
Дмитра.
Нi вiн, нi титар про себе спочатку не думали, ©хня уява малювала
жахливi картини Страшного суду, що вчинився зверху над жiнками, дiтьми та
стариками, яких придушила сво ю вагою зруйнована церква, i лише тодi, коли
стало важко дихати, коли непроглядна пiтьма налягла на очi, а могильний
холод почав заповзати пiд ©хнiй одяг, вони раптом зрозумiли, що i ©м
сподiватися нi на що.
- Свят, свят, свят! - прошепотiв титар.- Краще б нас вiдразу задушило,
нiж ма мо тута вмирати вiд задухи, без води та ©жi.
Никодим промовчав, але теж зримо уявив, у яких пекельних муках
доведеться ©м тут помирати, i приречено подумав: "Боже, твоя воля... Ми
самi залiзли сюди, в свою домовину... Справдi, краще б вiдразу..."
...Мине сiм з лишком довгих-предовгих столiть - i невiдомi для них
ученi нащадки розкопають ©хню печеру-домовину, знайдуть у нiй два
скоцюрбленi кiстяки, перетлiлi залишки одягу, заступа, копаницю та вiдро -
далекi нiмi свiдки ки©всько© трагедi©.
Так упав Ки©в. Це трапилося 6 грудня 1240 року, на Миколин день. По
монгольському лiточисленню то був мiсяць желтоксан року Мишi. На
дев'яносто третiй день облоги, геро©чно©, але нерiвно© битви-рiзанини з
безпощадним ворогом.
15
Полонених киян - во©нiв, що вцiлiли в боях, жiнок, дiтей, старих -
баатури зiгнали в обнесений високим цегляним муром просторий двiр
Софiйського собору, як у велетенську кошару. Тут ©х тримали просто неба
три днi, довгi морозянi три днi, протягом яких переможцi з дозволу Батия
грабували Ки©в.
Погром був жахливий. Ватаги жадiбних до здобичi степовикiв обiкрали,
обiдрали й осквернили всi церкви й монастирi, розбили й пограбували
торговi склепи й крамницi, винишпорили всi закапелки в князiвських,
боярських та купецьких хоромах, не минули й ремiсничих жител та убогих
бiдняцьких землянок - все, що мало хоч яку-небудь вартiсть, запопадливо,
один з-перед одного хапали, запихали в сво© мiсткi хурджуни, а що не
вмiщалося - в лантухи та клунки. Чого ж не могли взяти з собою, те били,
трощили, аби не дiсталося нiкому. Людей, що уникли полону пiд час бо©в i
сподiвалися переховатися, вбивали тут же без нiякого жалю, а ©хнi житла
спалювали. В усiх кiнцях палахкотiли пожежi. Дим, чад i трупна задуха
висiли над розтерзаним Ки вом.
Як не дивно, але пiсля перемоги Батий, окрiм дозволу на пограбування,
що стало звичним для загарбникiв, одночасно розпорядився очистити мiсто
вiд трупiв. Пiд суворим наглядом молодих джигiтiв по вулицях ©здили
полоненики-гробарi, вантажили трупи на сани, вивозили за Золотi ворота i
скидали в рiв - монголiв направо, а киян - налiво. Потiм копаницями
довбали мерзлу землю i прикидали ©х. У Володимировому городi викопали
глибокi рови - ховали там теж.
Татари самi дивувалися; навiщо це робити? Нiде такого не було - нi в
Рязанi, нi в Володимирi, нi в Переяславi, нi в Чернiговi, нi в половецьких
степах. Ховали лише сво©х, та й то не завжди. А тут... Чому тут така честь
мертвим? I нiхто з них не здогадувався, що це було не рядове мiсто, а
Ки©в, стародавня столиця Русi, i Бати вi захотiлося оглянути його i
зрозумiти, чому вiн затримався пiд його стiнами на цiлих тринадцять
тижнiв. Та як йому в'©хати в нього, коли там, незважаючи на зиму, така
трупна задуха? Як переступати через трупи?
Тим часом тисячi полонених киян гибiли без ©жi та води, на холодi, пiд
зимовими зорями, за мурами Софiйського собору. Багато хто заховався в
собор, але бiльшiсть ночували надворi. Кожну нiч слабосилi й пораненi
замерзали.
Тiльки на четвертий день про них згадали. Вранцi розчинилася брама. В
нiй показався старий зморшкуватий половець, рiзким голосом гукнув:
- Виходьте!
Бiля брами зчинилася штовханина. Голоднi закоцюблi люди кинулися до
виходу. Геть звiдси! Геть подалi з цi © свято© обителi, перетворено©
завойовниками на кошару для полонених!
Людинi притаманно сподiватися. Отож i тут, пiсля триденного страждання,
кожен сподiвався, що найлихiше позаду, i намагався якнайшвидше вирватися
звiдси.
Добриня притримав Янку.
- Не поспiшай! Не поспiшай поперед батька в пекло!
- Ти дума ш...
- Нас чека смерть або неволя, Янко. Ти повинна знати це.
- I нiяко© надi©? Нiякого виходу?
Добриня розвiв руками.
- Ну який тут вихiд? Через стiни не перелiзеш. А перелiзеш - з мiста не
вийдеш. А з мiста вийдеш - через орду, що отаборилася довкола, не пройдеш.
Враз схоплять...
Янка схилила голову Добринi на груди. Прошепотiла:
- Бачу, дина розрада, що ми разом. Та чи надовго? Лише десь пiсля
полудня, коли натовп порiдшав, вони наблизилися до ворiт. I тут до них
кинувся бородатий чоловiк у сукняному лейбику, у якiйсь кире©, накинутiй
наопашки, та в такiй же старiй облiзлiй шапцi, натягнутiй на самi очi.
- Добриня? Ти? Живий?
Услiд за ним поспiшала огрядна жiнка, закутана з голови до нiг у теплу
вовняну хустку. З-пiд не© виглядали тiльки очi та нiс.
Добриня не впiзнав ©х.
Чоловiк затупцяв на мiсцi, винувато усмiхнувся у чорну бороду.
- Та ви ж з боярином Iллею обiдали у нас... На Копиревому кiнцi...
Пам'ята ш?.. Нi?.. Та рабин я! Рабин Iсаак Зайденберг!
- А-а... Ну як же! - тепер Добриня впiзнав обох - i рабина Iсаака i
його дружину Ребекку, що, обiпершись на чоловiкову руку, з зата ною надi ю
дивилася на молодика, нiби вiн мiг зараз чимось ©м допомогти чи зарадити
лиховi.- Упiзнаю, упiзнаю... А де ж Марiам, ваша донька? З очей у Ребекки
бризнули сльози.
- Ой, вей! О горе! Нема з нами нашо© мило© донечки, нашо© зiроньки!
Десь, як i ми, поневiря ться, якщо жива, в моаветянському полонi, що
гiрший за гипетський. Вей, вей!
Рабин при ©© словах сумно хитав головою, а в його злегка випуклих
чорних очах зача©вся такий жах, такий вiдчай, що Добриня мимоволi вiдвiв
погляд. Що вiн порадить цим людям? Чим допоможе нещасним?
- I про боярина Iллю нiяко© звiстки? - спитав, щоб змiнити розмову.
- Нiяко©.
х штурхнули в спини, швиргонули у натовп. Людський вир затягнув ©х i
винiс за ворота.
Тут тих, кого стражi штовхнули лiворуч,- старикiв, дiтей, поранених, а
також багато вдягнених городян,- роздягали майже догола i в'язали по
десять чоловiк. Там стояв крик i плач.
Посеред майдану згромадили дужих молодих чоловiкiв - до вiйська. м на
ши© в'язали дерев'янi колодки i зразу ж виводили з мiста.
А праворуч стояли вперемiш молодi та середнього вiку жiнки, дiвчата,
чоловiки. Чоловiкам теж в'язали на ши© рогатки з лiщини чи грабини.
Пiд час перебування в полонi Добриня не раз бачив таку дiльбу
полоненикiв - одних до страти, других - до вiйська, третiх - у неволю. Але
тодi, будучи полонеником, спостерiгав це збоку, а тепер сам мав потрапити
або на той свiт, або у вороже вiйсько, на важкi й небезпечнi допомiжнi
роботи, або в неволю - десь аж за рiку Волгу, в Орду.
Йому стало страшно. Не за себе - за Янку. Вона горнулася до нього i
злякано питала:
- Що це, Добрику? Куди цих нещасних? А нас? Теж туди?
Що вiн мiг ©й вiдповiсти? Може, справдi краще було б обом загинути?
Пiдстаркуватий сивобородий терджуман ткнув Добринi камчею в груди,
змiряв поглядом його постать, схвально зацмокав язиком:
- Дзе-дзе! О, який сильний баатур! Ти во©н?
- Нi, я не во©н,- вiдповiв Добриня.
- А хто ж ти? Що вмi ш робити?
- Все вмiю - з руди крицю вмiю витоплювати, кличi та шаблi виготовляти,
коней кувати... Що хочеш, те i зроблю!
- Ой-бой! Та ти справжнiй умiлець! А цей малий, що з тобою? Вiн хто?
- Це мiй молодший брат, агай. Вiн теж умiлий майстер. Тiльки вiн не
крицю варить i не коней пiдкову , а штани ши , сорочки вишива , кожухи
лагодить... Кравець вiн!
Добриня пiшов напролом. Якщо удасться його хитрiсть, вони врятованi.
Добрих майстрiв-ремiсникiв монголи рiдко позбавляють життя - найчастiше
продають або використовують у сво©х карханах[100].
- Якшi, якшi,- хитав головою половець.- Iдiть сюди! Сюди!
Вiн показав рукою праворуч, i два дебелi баатури списами штурхонули ©х
у гурт чоловiкiв з кантами на олiях. Добринi теж пов'язали важку колодку,
руки заломили за спину - прив'язали арканом до якогось бороданя. А за ним
- i Янку...
Потiм погнали на вихiд з мiста.
За Золотими ворiтьми стояв розпачливий лемент. Кричали приреченi до
страти, всi тi, кого не взяли нi до Бати вого вiйська, нi до вiдправки в
Золоту орду. Це були дiти, старики, пораненi, юродивi, а також багатi
кияни - купцi, бояри, книжники. Напiвголих, босих, пов'язаних, як i всi,
по десятку, ©х зразу ж завертали за ворiтьми лiворуч, ставили над ровом,
де вже лежали сотнi вбитих, i баатур, що йшов попереду, бив гострим
обушком сокири переднього по головi. Це ж саме ззаду робив його напарник.
Убитi, упавши, тримали на прив'язi решту десятка - нiхто нiкуди не мiг
втекти чи навiть кроку вбiк ступити. Тепер баатури, не поспiшаючи,
розправлялися з iншими. Потiм розв'язували аркан, трупи скидали в рiв i
поверталися назад, до Софi©, за новими жертвами.
Iнодi з десятком розправлявся навiть один баатур. Зв'язанi люди нiкуди
не могли вiд нього втекти, а якщо й намагалися, то вiн швидко наздоганяв
©х, убивав першого, хто потрапляв пiд руку, i той, упавши, зупиняв iнших.
Добриня намагався затулити собою те страшне видовище вiд Янки, та
дiвчина вже все зрозумiла i сама затулила руками обличчя.
Поки вони стояли, зупинившись у сутолоцi, з ворiт виринув ще один
десяток зв'язаних напiвголих полоненикiв, його завернули лiворуч i повели
понад ровом. Попереду виступав рабин Iсаак. Кирею i лейбика з нього зняли,
i його пишна борода яскраво чорнiла на бiлiй сорочцi. За ним ступала боса
Ребекка. Розхристана, з розпатланим волоссям, з вiрьовкою на ши©, вона з
жахом дивилася на рiв, начинений трупами, а потiм, мов збожеволiвши,
кинулася вбiк, мало не зваливши з нiг чоловiка, заборсалася, забилася,
закричала:
- Ой вей-вей! Iсааку, любий мiй! Дивися, куди ж нас ведуть! Поглянь -
скiльки люду тут перебито! Це ж i нам таке буде! Ой вей-вей!
Збурений, збунтований нею десяток смертникiв теж раптом закричав. Всi
почали рватися - хто куди! Аби подалi вiд цього жахливого мiсця, вiд
залитого кров'ю, наповненого мертвими тiлами рову. Та ба! Аркан був
мiцний, плiвся умiлими руками - витримав, як його не тягнули, не рвали, не
смикали в усi боки.
Дивлячись на марнi потуги знавiснiлих вiд розпачу, приречених на смерть
полоненикiв, баатури про щось перемовилися мiж собою i зареготали. Потiм
заднiй щосили вдарив гострим i довгим, мов цвях, обушком бойово© сокири
одного з них по головi - i той, упавши на землю, враз зупинив увесь
десяток.
Переднiй теж замахнувся сокирою - i його удар призначався Iсааковi.
Ребекка скрикнула, кинулась наперед, скiльки дозволяв аркан, щоб захистити
чоловiка,- i тут на ©© руцi золотом сяйнув перстень.
Баатур завмер, заворожений тим блиском, потiм рявкнув щосили:
- Знiми!
Жiнка не зрозумiла його i вiдсахнулася. Тодi вiн схопив ©© за пальця,
разом зi шкiрою здер з нього перстень i, не довго роздумуючи, торохнув
сокирою по тiм'©.
Ребекка тихо зойкнула, почала присiдати i, хилячись набiк, простогнала:
- Ох!.. Iсааку!.. Любий мiй!.. Марiам... Донечко моя! - i враз
замовкла.
Iсаак встиг пiдтримати ©© - притиснув ©© закривавлену голову собi до
грудей. В його випуклих чорних очах стояв смертельний жах, а з тонких
посiрiлих вуст зiрвався не то болiсний розпачливий крик, не то дикий
звiриний рев:
- Ребекко-о!.. О Ребекко, жоно моя!.. О наша мамеле-е!.. Наша
рiднесенька мамеле-е!.. За вiщо ж вони тебе вбили!.. О-о-о!.. Ве-ей!..
Вiн кричав на весь Ки©в, кричав так, що луна вiддавалася аж у Хрещатому
яру, i тисячi люду повертали голови на той крик. Баатур гидко вилаявся i
пiдняв руку з сокирою. Страшний удар розтрощив череп нещасному. Рабин
упав, не охнувши, поряд з Ребеккою - лицем на холодну заснiжену ки©вську
землю.
Баатур копнув його ногою - i раптом побачив на руцi вбитого ще один
перстень. Хижою радiстю ошкiрнув-ся його широкий рот. Вiн нагнувся,
смикнув перстень до себе, та зняти з потовщеного суглоба не змiг. Тодi
одним махом вiдсiк усi чотири пальцi вiдразу, вибрав той, що з перснем, i,
незважаючи на те, що з нього капала кров, хазя©новито вкинув до свого
заяложеного хурджуна...
- Боже, який жах! Яке бузувiрство! - прошепотiла Янка i з плачем
уткнулася Добринi в плече.- Що буде з нами, Добрику!
Тут заляскали по ©хнiх спинах важкi гарапники - аркан, яким був
пов'язаний ©хнiй десяток, натягнувся i змусив усiх ступити крок наперед,
перший крок у невiдомiсть.
Куди? В яке майбутн ? Що чига ©х там?
Роздiл VIII. Шляхи, шляхи...
1
Далека дорога з берегiв Днiпра до незнано© рiки Iтиль. Навiть розумом
важко осягнути таку безмежну далечiнь. Та ще взимку. Та ще в голодi.
Уже мiсяць минув, як валка, що нараховувала понад десять тисяч бранцiв,
важко брьохалася заснiженими полями, долинами та байраками, залишаючи
пiсля себе на второваному шляху трупи замерзлих, померлих вiд голоду та
хвороб чи забитих при втечi. Як тiльки валка вiддалялася, до них злiталося
на сите по©ддя вороння, виходили з довколишнiх га©в та ярiв зголоднiлi
звiрi. I довго ще чулося позаду огидне крякання крукiв та смаковите
тявкання лисиць.
Валку супроводили три сотнi Жадiгера, якому Менгу-хан доручив пильно
стерегти бранцiв, допровадити квадригу на Волгу та гнати гурти скоту,
коней та овець, щоб прогодувати таку силу людей.
Страшна дорога неволi пролягла з Ки ва на схiд у тi холоднi зимовi днi,
дорога, усiяна трупами, полита кров'ю та слiзьми! Скiльки невiльникiв
пройшло по нiй, скiльки щасливих доль та свiтлих надiй, мов падучих зiрок,
погасло тодi на тому страдницькому шляху - не злiчити! Страшна дорога
неволi - не перша для нашого народу i не остання, бо у майбутньому
судилося йому торувати ©© не одну - i на пiвдень, i на пiвнiч, i на захiд,
i на схiд, i в усi кiнцi хижого, зловорожого свiту... З берегiв Днiпра,
Бугу, Десни i Черемоша - на чужину, з вишневих садочкiв - у люту неволю
або й вiдразу в могилу, в сиру землю-матiнку!
Валка просувалася поволi. Попереду ©хав кiнний роз'©зд ординцiв, що
прокладав у снiгу шлях. За ним гнали кiлька тисяч пов'язаних по десятку
бранцiв, а позад них, коли вони сво©ми ногами добре втоптували снiг, на
великих санях, зроблених з дуба ки©вськими стельмахами, везли четвiрку
мiдних коней - квадригу, що два з половиною столiття прикрашала в Ки вi
Бабин торжок, а тепер ©хала, щоб прикрашати Бату-сарай. За квадригою гнали
череду скоту, великий табун коней та отару овець - на м'ясо. Присталих
тварин на привалах забивали, бiлували i варили у великих котлах - кожному
бранцевi тодi перепадав невеликий шматок м'яса i чашка гарячо© юшки - на
цiлий день, аж до наступного вечора.
Поки йшли сво ю землею, ночували в розорених городищах та селах, а коли
перейшли Донець i заглибилися в колишнi половецькi, тепер безлюднi,
землi,- просто в снiгу. Сторожа знаходила затишну долину в лiсi або десь
поблизу гаю, де було вдосталь дров, i невiльники розводили багаття. Так
навколо вогнищ, на купах хмизу i спали або дрiмали знеможенi, хворi,
напiвживi. Уранцi не всi вставали - i сторожа пересвiдчувалася, що то вже
мерцi, а тих, що ледве дихали, била обушками по головах i залишала у снiгу
спати вiчним сном.
За Дiнцем всiх несподiвано розв'язали. Йти стало легше, вiльнiше. Та
нiхто не тiкав. Куди втечеш серед заснiжено© морозяно© пустелi? Де
переночу ш, обiгрi шся? Як розведеш вогонь? Що ©стимеш? Два-три днi - i
смерть... Тепер усi трималися купи, де сильнiшi пiдтримували ослаблих, де
хоч раз на день перепадав шматок м'яса i кухоль гарячо© сорби, що
обiгрiвала нутрощi, де лунало рiдне слово, де жеврiла надiя на те, що
виживеш...
Якраз тодi, за Дiнцем, занедужала Янка. Увечерi вiдмовилася вiд ©жi.
Лягла на купу хмизу i простягла до вогню холоднi пальцi, ©© всю трясло,
морозило, ноги й поперек ломило, нiби в не© вселився злий дух.
Добриня присiв бiля не©, розстебнув кожуха, прикрив полами, зiгрiвав ©©
сво©м тiлом i вiдчував, як вона тремтить, як б' ©© пропасниця.
- Яночка, люба, що з тобою?
- Заслабла я, Добрику,- цокотiла вона зубами.- Помру, мабуть. Несила
менi йти далi...
- По©ж хоч трохи! Випий юшки - зiгрi шся! I, може, все пройде!
- Не хочу ©сти, не хочу й пити... Коли б менi заснути й померти. Або
замерзнути... Кажуть, це зовсiм не боляче й не страшно. Заснув - i не
прокинувся. Яка легка смерть!..
У Добринi вiд тих слiв похололо в грудях - нiби серце раптом
обiрвалося. Увесь останнiй мiсяць вiн берiг Янку, дiлився з нею сво ю
мiзерною пайкою, пiдбадьорював, клав поближче до вогню... I от не вберiг -
у дiвчину вселилася якась важка хворiсть, чи нечиста сила, чи хтось
наврочив. Був би гречин Василакiй, той би сказав, що з нею. Але його нема
- загинув, мабуть, старий.
Всю нiч Янка стогнала, металася, жалiлася, що болить голова i все тiло,
а пiд ранок таки заснула, i Добриня вже було подумав, що ©й стане краще i
вона встане. Та коли сторожа криками i батогами пiдняла людей, Янка не
пiдвелася.
- Несила менi,- сказала тихо.- Залиш мене тут, Добрику... Хочу
вмерти... Не тримають мене ноги... Та й у головi все наморочиться... Як я
пiду?.. Ще коли б до чогось радiсного, свiтлого, щасливого йти, а в
неволю, де все одно смерть, де тiльки намучуся, не хочу... Залиш мене,
прошу тебе...
До них уже мчав вершник - занiс над головою замашного гарапника,
гукнув:
- Пiднiмайся, скотино! Чи захотiв обухом по башцi?
Янку всi приймали за хлопця, i нукер, брудно вилаявшись, уперiщив
дiвчину гарапником по кожуховi.
Добриня не став чекати, коли вiн викона свою погрозу, схопив Янку на
руки i понiс. Нукер вищiрив зуби, зареготав, але до сокири не потягнувся -
помчав далi, пiднiмаючи гарапником тих, хто припiзнився пiдвестися.
Хоча Янка пiсля неймовiрних поневiрянь останнiх мiсяцiв схудла i стала
легкою, мов пушинка, йти вiдразу стало важко. Добриня i сам схуд, знесилiв
за цей час.
До того ж заважала проклята канта, що давила, натирала до кровi шию i
йому, i Янцi.
Поволi вiн став вiдставати. Його все обганяли i обганяли стомленi
невiльники, що теж ледве плентали, та все ж якось iшли, тримаючись
знайомих, до яких уже звикли i якi при лихiй годинi могли хоч чимось
допомогти. А Добриня безнадiйно вiдставав i незабаром зрозумiв, що далi
йти не зможе.
Це зрозумiла i Янка, бо вiдчула, як Добрининi руки слабнуть, а ноги
заточуються.
- Залиш мене, Добрику,- прошепотiла вона хрипким голосом.- I мене не
вряту ш, i сам загинеш... Залиш! Кинь у снiг - i йди собi! А я засну
вiчним сном...
Вiн зiбрав останнi сили i пригорнув и мiцнiше.
- Мовчи! Ось дiйдемо до того лiска - там спочинемо... Вже недалеко.
Там, напевне, буде привал, адже всi стомилися.
Та привалу не об'явили. Довжелезна валка, що розтягнулася на багато
поприщ, втягнулася в обрiдний лiс, де помiж голих осин, берiз та кущiв
глоду подекуди зеленiли кучерявi ялинки та сосонки.
Добриня зрадiв: ось що поряту ©х!
Вiн вiдiйшов убiк, опустив дiвчину просто в снiговий замет, зламав двi
пишногiллястi ялинки i зв'язав ©х посерединi поясом. Вийшло щось на зразок
великого пухкого ложа. Поклав на нього Янку, а щоб вона не сповзла вiд
руху або не скотилася набiк, попiд руки ©й заправив мiцнi гiлки i теж
зв'язав ©х.
Поки вiн усе це робив, голова валки зникла в далечинi. За нею
полоненики прогнали табун коней, отару овець та череду худоби, що за
мiсяць зменшилися майже наполовину, а за ними пiд охороною десятка
джигiтiв проскрипiли полоззя великих низьких саней, на яких, обплутана
мiцними вiрьовками, величаво пропливла ки©вська квадрига. Позад не© в
оточеннi кiлькох вершникiв ©хав на вороному конi сотник Жадiгер. I одягом,
i збро ю, i всiм сво©м виглядом та поставою вiн вiдрiзнявся вiд рядових