Страница:
знайте!
Домажир перестав усмiхатися i розвiв руками. Дмитро почав блiднути,
почувши, на що наважилася дочка, бо знав ©© кращiй, нiж будь-хто iнший, i
не сумнiвався, що ©© погрози зовсiм не пустi слова. Вiн силомiць змусив ©©
сiсти побiля себе, обняв за плечi.
- Янко, заспокойся! Ти ж iще не ста ш пiд вiнець! А говорити можна про
все - навiть про тво весiлля. До того ж. Iвор, син боярина Домажира,
гарний хлопець, i кожна дiвчина в Ки вi мала б за честь вийти за нього
замiж. Та ще коли великий князь сам бажа бути посадженим батьком...
- А я не бажаю! Чу ш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навiть сам
великий князь не змусить мене нi за кого вийти замiж! - Вона знову
схопилася i вибiгла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
Три немолодi чоловiки мовчки переглянулися. Домажир почервонiв з досади
та сорому, бо нiяк не сподiвався, що якесь там дiвчисько, хай навiть дочка
самого боярина Дмитра, викине такого коника - пiднесе його синовi, та де
там синовi - по сутi, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвiв
руками, намагаючись згладити непри мне враження вiд вибрику Янки, а князь
засмiявся, зморщивши носа i витираючи сльози з очей.
- А хай йому грець, яка дiвчина! Га? З перцем! Цiкаво, чи вона
вiдмовила б i мо му синовi - княжичу? Ха-ха! Вiн чхнув i почав витиратися
рушником. Дмитро пiдвiвся.
- Пробач, княже, що так сталося. Головне - видужуй, а про сватання ми
ще, сподiваюся, поговоримо. Дивись, i Янка до того часу передума . Вона
справдi молода. Дитина ще!
- Гаразд, почека мо, - кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила
його. - А про того смерда, якого ти розшуку ш, Домажир дiзна ться i
сповiстить тебе. Iди!
Боярин мовчки вклонився i вийшов.
5
На зустрiч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава,
хоча княжич i опирався.
- Король не хоче родичатися з нами, батьку, - за цi кiлька мiсяцiв, що
я тут, нi разу не запросив до себе, нiби я не син великого князя
ки©вського, а простий купець. Тiльки й того, що на Рiздво та на Новий рiк
присилав вина та кошiль винограду. Це ж пряма образа! А королiвну Анну я
ще i в вiчi не бачив. Може, вона слiпа або кульгава...
- Не верзи казна-чого! - розсердився князь. - Я повинен висватати ©© за
тебе! Вона, кажуть, красуня, а твiй шлюб з нею змiцнить нас вiйськовою
пiдтримкою угорського короля! Самi проти Батия ми не висто©мо!
До королiвського замку в Естергомi вони пiд'©хали опiвднi в супроводi
боярина Федора та конюшого, ©х нiхто не ждав. Ворота були зачиненi.
- От бачиш - тебе зустрiчають так само, як i мене, - сказав Ростислав
зi злiстю. - Плюнув би я на все та повернув голоблi назад!
- Не гарячкуй, все зараз з'ясу ться, - заспокоював його князь, але було
видно, як вiн помiтно зблiд, бо не чекав такого безчестя. - Може, ми рано
прибули?
Конюший кiлька разiв стукнув залiзним кiльцем у ворота. Нi звуку. Нiби
замок вимер.
- Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? - дивувався боярин Федiр. -
Так нi ж - королiвський посол ясно сказав: бути до обiду. Тут щось не те!
Нарештi, коли терпець ©м увiрвався i вони вже лагодилися сiдати на
коней, щоб ©хати назад, ворота розчинилися, i в них показався в супроводi
кiлькох охоронцiв сам Бела Четвертий. Це був сухорлявий чоловiк з
сiро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому
на плечi, i карими, теж половецькими, очима. Вiн приязно усмiхнувся i
розкинув руки для обiймiв.
- Пробач, брате, що запiзнився. Важливi дiла затримали мене, - сказав,
обнiмаючи князя. - ©х завжди у правителiв - хоч вiдбавляй! Сам зна ш... А
тим часом - прошу до замку!
В невеликiй кiмнатi з високою склепiнчастою стелею i двома високими
вузькими вiкнами уже був накритий стiл - для трьох осiб - для короля,
князя i княжича. Товмач, молодий чорнявий русин з Пiдкарпатсько© Русi,
сидiв збоку i пильно пантрував за кожним порухом короля.
Меткий мовчазний чашник наповнив келихи вином i нечутно вийшов з
кiмнати.
- За твiй при©зд, брате, - пiдняв свого келиха король. - За тво
здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава i всi © родини!
Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та вiн обмежився
сухими словами "твого сина Ростислава". Це непри мно вразило Михайла
Всеволодовича. Коли випили й трохи закусили, вiн вiдразу ж пiшов
навпростець:
- Брате, я при©хав сюди здалеку, з самого Ки ва, щоб просити у тебе для
сина Ростислава руки тво © доньки Анки та вiйськово© допомоги проти Батия.
Не приховаю, що далеко по свiту рознеслася слава про незрiвнянну красу
королiвни, ©© розум та дiвочу цнотливiсть, а про твою вiйськову силу
начуваний кожен на Русi.
- Дякую, брате, за добрi слова, - вiдповiв Бела. - Шкода, що королева i
моя донька Анна зараз вiдсутнi i не можуть ©х чути, а то б вони дуже
втiшилися ними. Однак я ©м передам ©х, щоб вони знали, як високо шанують у
свiтi угорську королiвну, ©м буде при мно це знати.
- Гаразд, брате. Тепер ми хотiли б почути твою вiдповiдь. - Вiдчуваючи
внутрiшнiм чуттям нещирiсть короля, князь Михайло вирiшив не церемонитися
i пiти напролом. - Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода на шлюб княжича
Ростислава з королiвною Анною?
Бела випростався, примружився, нiби збирався з думками, а потiм тихо
сказав:
- Княже, ти зна ш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з ордою, мого
дядька по матерi?
- Знаю.
- Але ти не зна ш, якого лиха накликав я цим самим на себе i на свiй
народ. Батий вимага , щоб я вигнав половцiв геть...
- При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королiвну Анну©
- Е-е, зв'язок тут прямий... Ось i ти при©хав не так по мою дочку, як
шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумiв, послухай, що
пише клятий язичник. - Король щось шепнув товмачевi - той подав червону
теку, що лежала на високiй конторцi бiля вiкна. Король вийняв з не© два
пергаментнi аркушi i один з них, розправивши, притиснув лiвою рукою. - Ось
той лист, написаний язичницькими лiтерами татарською мовою. Брат Ордену
проповiдникiв Юлiан ходив у Велику Угорщину[51] i, повертаючись назад
через землю Суздальську, одержав його вiд князя суздальського, а той
вiдiбрав його вiд ханських послiв, що ©хали до мене. Отож послухай, що
пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над землею
пiдносити тих, хто пiдкоря ться менi, i придушувати тих, хто противиться
менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе
послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад, та й сво©х
послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий i могутнiй, i що
много у тебе во©нiв, i один ти правиш великим королiвством. Тому-то тобi
важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i кориснiше для
тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався я зверх того, що
рабiв мо©х, ку-манiв, ти трима ш пiд сво©м захистом. Я наказую тобi надалi
не тримати ©х у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше
тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в шатрах, можливо, i в змозi
тiкати. Ти ж, живучи в будинках, ма ш замки i мiста: як же тобi уникнути
руки мо ©?"
Король замовк i пiдвiв очi на Михайла Всеволодовича.
- Ну й що? - спитав князь. - Так вiн погрожу всiм.
- Я не хочу ще одно© погрози iз-за шлюбу мо © доньки з ки©вським
княжичем. Зрозумiй мене, брате, так, як я тебе розумiю. Ти хочеш
вiйськового союзу зi мною, щоб спiльно стати проти Батия, бо вiн уже
пiдiйшов пiд тво© стiни. А я не хочу, щоб вiн взагалi потикався в
Угорщину. Досить менi й того, що Котян зi сво©ми половцями навiв його на
мiй слiд. А тепер ще й ти хочеш пiдбурити Батия до нападу на мою землю!
Михайло Всеволодович розвiв руками.
- Ну, от - усi ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку!
Чи так, чи iнак, а Батий коли-небудь добереться i до тебе. Згада ш мо©
слова! Згада ш, та буде пiзно! Якщо ми - ти, я, князь Данило, польськi
князi - не об' дна мося та не зупинимо Батия, тодi вже нiхто його не
зупинить!
- Може, вiн далi i не пiде, якщо його не дражнити?
- Мала на це надiя! - вигукнув роздратовано князь Михайло. - Вiн хоче
пiдкорити весь свiт! Такий, кажуть, заповiт сво©м синам та онукам дав,
умираючи, Чiнгiсхан.
Бела опустив голову, довго думав. Потiм, зiтхнувши, вiдповiв:
- Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося
стiльки сво©х королев'ят-можновладцiв, бояр-банiв, що не знаю, як ©х i
приборкати. Не я ©м, а вони менi кажуть, що робити i що чинити! Мало не
зiпхнули мене з трону, коли дiзналися, що я дав притулок хану Котяну...
Ось так, княже! Нi, не можу я пiти на союз з тобою - нi на шлюбний, нi на
во нний, бо страшно менi не тiльки Батия, а й ворога домашнього!
- Це тво останн слово?
- Так, це мо останн слово!
Ки©вськi князi переглянулися i рвучко пiдвелися - вийшли з-за столу.
Михайло Всеволодович, зблiдлий, враз постарiлий, скрушно похитав сивою
головою. Вiн мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетiлися всi його
надi©. З ким же рятувати Ки©в? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони
вже виступали проти татар на Калцi - i що з того сталося?
- Ех, королю, королю! - зiтхнув важко. - Нерозумно чиниш! I нас
залиша ш на поталу, i себе пiдставля ш пiд удар! Та що вдi ш? Залишайся
здоровий, а ми рушимо до князiв польських... Може, у них знайдемо те, що
шука мо.
6
По вiд'©здi князя Михайла з Галича минув тиждень. Потiм минув другий.
Данило Романович не знаходив собi мiсця. Де ж подiлася сестра, княгиня
ки©вська? Вже давно пора ©й бути тут! Навiть не поспiшаючи, можна було
дiстатися сюди за сiм днiв. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж
вона?
Тепер кожен новий день вiн починав з одного i того ж запитання:
- Чи прибула княгиня Олена?
- Нема , княже, - винувато вiдповiдав двiрський Вавило.
- Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозi! - зiтхав Данило.
Але що? I як про те дiзнатися?
Вiн посилав гiнцiв рiзними шляхами, по яких могла ©хати сестра, однак
тi поверталися нi з чим. Не ©хала.
Нiхто не бачив.
Нарештi одного дня в Галич прискакав гонець iз Кам'янця-Болохiвського,
що на Случi, подав князевi цидулку, написану поспiхом.
"Брате, - писала княгиня, - порятуй! Поспiшаючи в Угри, князь Михайло
залишив мене у Звижденi, i я поволi ©хала до тебе. А в Болохiвськiй землi,
в Колодяженi, напав князь Ярослав Iнгварович i захопив разом з
домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем
Михайлом i трима у себе як полоненикiв..."
Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
- Якесь прокляття тяжi над родом Рюриковичiв! Брати, а живемо, як лютi
вороги! - I пiдвiв очi на гiнця. -
Де ж зараз княгиня Олена?
- В Кам'янцi на Случi. Князь Ярослав силою захопив також це мiсто.
- Ще тiльки цього не вистачало! Та чи вiн сповна розуму? Половина
Русько© землi лежить у розрусi, на порозi нашо© хати сто©ть Батий зi
сво©ми кривавими ордами, а вiн нову котору[52] розпочина !
Князь охопив голову руками i так сидiв довго, похитуючись з боку на
бiк. Потiм, важко зiтхнувши, поглянув на гiнця, на його стомлене лице та
забрьоханий весняною грязюкою одяг.
- Ти ось що, парубче: пообiдай та лягай вiдпочивати. А я напишу листа
князю Ярославу - по©деш з мо©ми гiнцями!
- Гаразд, княже, - вклонився молодик i вийшов в покою.
Князь Данило пiдiйшов до високо© конторки, що стояла бiля вiкна,
розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув бiле гусяче перо в каламар i
вивiв першi слова послання: "Брате Ярославе, вiдпусти сестру до мене, бо
Михайло обом нам зло замишля ..."
Данило не лукавив: близькi родичi, вони з Михайлом не раз сходилися в
бою, як вороги, а потiм мирилися i вже спiльно воювали проти iнших князiв.
Теперь же, коли б вiн не визволив княгиню Олену з ©© домочадцями i
челяддю, Михайло поклав би зло не тiльки на Ярослава, а й на нього. Та й
взагалi - як можна не заступитися за сестру?
Написавши коротке послання, присипав його сухим пiском, щоб швидше
висохло, i погукав двiрського. Потрiбно було пiдiбрати i спорядити в
дорогу топкових гiнцiв.
7
Добриня давно загубив лiк дням i тижням, бо в ямi стояла безперервна
нiч - холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука
вiдтикала вгорi вузьке вiконце i подавала вниз окра ць черствого хлiба та
глечик води. Тодi в яму заглядав блiдий промiнчик ранкового - найчастiше
сiрого, туманного - свiтла, i по ньому вiн спочатку лiчив днi неволi, та
згодом, збившись з лiку, перестав. Що з того, що вiн знатиме, скiльки часу
провiв тут? Адже нiхто не сказав, скiльки ма провести. Рiк? Два? Чи до
самого скону?
Найбiльше дошкуляли i гнiтили його темрява i холод. До вiконця, щоб
вiдiткнути його i впустити трохи свiтла, вiн не мiг дотягнутися. А хоч би
й мiг, то утримався б вiд такого необережного вчинку, бо iнакше б зовсiм
тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирiсть, затхлiсть ще в
першу нiч, як вiн сюди потрапив, забралися пiд його одяг, пронизали все
тiло i не полишали ось уже який час.
Та найстрашнiшим був розпач, що народився i вирiс iз безнадi©. Вiн
з'явився не вiдразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть звiдси.
Хай на краще чи на гiрше, а витягнуть, випустять, i вiн побачить бiлiй
свiт. Але минав час - i нiхто не приходив, не випускав. Про нього,
зда ться, просто забули. Та, власне, i зна про нього лише один чоловiк -
Доман. То, може, вiн нiкому нiчого про нього не сказав i полишив його тут
на довiчно, аж до загибелi? Може, Iванка злочинцi пристукнули у пустинному
завулку, щоб не було свiдка, а його навмисне кинули сюди, щоб, перш нiж
загинути, вдосталь намучився?
З таких думок виникла безнадiя, а з не© вродився вiдчай, разпач.
Одного разу, коли у вiконечку блиснуло свiтло i безмовний наглядач
опустив йому на мотузцi черствий окра ць хлiба i глечик води, а вiн,
переливши воду у свiй посуд, сiпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом
здалеку долинув приглушений дiвочий голос:
- Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
Вiд несподiванки вiн завмер. Хто це? Невже Янка?
Нiби ©© голос! Вiн кинувся до вiконця, схопився руками за холодний,
осклизлий зруб i щосили загукав:
- Янко! Янко! Я тута-а!
Але було пiзно. Поки вiн стояв, остовпiлий, i думав, хто б це мiг бути,
поки надумав крикнути, наглядач заткнув вiконце, i його розпачливий зойк
завмер у темнiй ямi. Стало тихо i темно.
Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стiну - нiхто не почу .
Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хлiб i сам опустився у
знемозi на брудну холодну пiдлогу.
Що це було? Чий голос вiн чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?
Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро? Янка? Брат
Iванко?.. Отже, надiя, що наступить день, коли його муки скiнчаться?
Брязне засув на лядi, що вiдгороджу його вiд бiлого свiту, i вiн стане
вiльним?
Навже це може бути?..
А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?
Вiн торкнув себе за палаючого лоба, провiв долонею по худому, зарослому
м'якою бородою обличчю i, згорбившись, мимоволi застогнав. Свiтла надiя,
що блиснула в його душi, як зоря, раптом потьмянiла, погасла, i в серце
безшумно, як вуж, знову почав заповзати вiдчай.
8
Тисяцький Домажир iз сином Iвором заявилися в недiлю - якраз перед
обiдом, коли вся сiм'я ще не зiбралася, а за широким i довгим столом
сидiли вже боярин Дмитро з бояринею та метушилися чашники, розставляючи
посуд.
Боярин Дмитро не мав на Домажира серця i не вiдчував образи за те, що
той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Ки вi. Все в цьому свiтi
таке нестале, непостiйне, мiнливе, що ображатися на будь-кого за подiбну
змiну просто було б i нерозумно, i смiшно. Вчора - я, сьогоднi - ти, а
завтра, дивися, хтось третiй. Бо нiчого нема вiчного пiд зорями - все
пливе, все мина ... Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в
ньому щось нещире, слизьке. На устах - усмiх, а в душi - щось хитреньке,
непевне. Зразу й не розбереш - що за людина?
Однак привiтав його приязно.
- Дорогий боярине, прошу до столу!
Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятiрнею рудого чуба
i кошлату бороду.
- Хлiб-сiль господинi i господарю. Щастя домовi сьому! - Вiн сiв на
лаву i показав Iворовi, веснянкуватому парубковi, на мiсце поряд з собою.
- Та не обiдати ми завiтали до тебе, боярине, а хочемо погомонiти, як я
колись обiцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабнiше розцвiла i
стала окрасою Ки ва. Чи не могли б ми з тобою та бояринею Анастасi ю
породичатися? Гляньте на мого парубка - чим не красень? Вже ма
вiсiмнадцять лiт, пiсля мене успадку дiм, сукновальнi i млини, землi i
лiси. I здоров'ям бог не обдiлив, i розумом. А що трохи веснянкуватий, то
з лиця води не пити...
Iвор почервонiв, i веснянки на носi проступили ще яскравiше. Вiн це
знав, але нiчого з собою подiяти не мiг - червонiв ще дужче.
- Тату! - прошепотiв знiяковiло.
Та Домажир тiльки махнув на нього рукою i вiв далi:
- Пора вже йому обзаводитися сiм' ю... От я й подумав, Дмитре, чи не
гаразд нам буде поженити наших дiток та й самим об' днатися i тримати
владу в Ки вi? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогоднi - я, а завтра, дивись,
ти знову вивернешся - i менi буде пiдтримка. Бо, скажу я вам, князь
Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання - нiяко© надi©. От-от
Бог прийме його душу...
- Невже такий плохий?
- Гiрше бути не може... Уже й соборували... Тане, мов свiчка...
- Не щастить Ки ву на князiв, - похитав головою Дмитро. - Та ще в такий
час!
- Час справдi важкий i непевний, - погодився тисяцький.
- А ти заходився сина женити! - ухопився за його слова Дмитро. - Чи ж
на добро се?
- Хтозна - на добро се чи на лихо. Та коли так мiркувати, то й жити не
захочеться, - заперечив Домажир. - Справдi, нападе на нас Батий чи, може,
ранiше дiдько його схопить - ще баба надво ворожила, а ми живi i про живе
повиннi дбати.
- Може, й так, - погодився Дмитро i звернувся до бояринi:
- Тодi клич, Анастасi , Янку та всiх наших домочадцiв до столу.
Пообiда мо та гуртом i подума мо. А передусiм - запита мо дочку: хоче вона
замiж чи нi? Бо ж молода ще! I силувати ©© я не хочу... Ми з Анастасi ю
бралися по любовi, то й дочцi того бажа мо...
- По любовi! - хмикнув Домажир. - Яка химера! Пiп обвiнча - от i
полюбляться!
Бояриня вийшла i хутко повернулася з Янкою. Невдовзi за ними до горницi
зайшли Микола та Степан з сiм'ями. Враз стало людно i гамiрно. Та як
тiльки Дмитро кашлянув i пiдвiв очi, всi вмить затихли. Навiть дiти.
Боярин пiдняв чашу.
- Дорогi мо©, до нас у гостi завiтав тисяцький Домажир Бориславич iз
сином Iвором. Побажа мо ж ©м доброго здоров'я та смачного обiду!
Всi пiднесли чашi.
- Дякую, боярине! - сказав Домажир i перший приклався до духмяно© сити.
Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим
смiхом. Одна Янка сидiла мовчки. Лице ©© зблiдло, а в очах зача©вся страх.
"Це ж по мою душу прибули вони сюди, - кольнуло ©© в серце. - По мою
душу!.. Бач, старий шкарбан i сина притягнув на розглядини! А той витрiщив
баньки, мов теля, придивля ться! Не придивляйся - не купиш! Аби тiльки
батько силою не змусив..."
Дмитро помiтив ©© настрiй, прочитав страх в очах - i пiдбадьорливо
усмiхнувся, нiби хотiв викликати усмiх i на ©© устах. Але Янка не
усмiхнулася у вiдповiдь. Останнiм часом, як зник Добриня i вони з батьком
не змогли його розшукати, бо Домажир сказав, що нi вiн, нi його люди
нiчого про парубка не знають, вона замкнулася в собi i усмiхалася дуже
рiдко, хiба що до маленьких племiнникiв, з якими любила бавитися.
Взагалi в ©© душi робилося щось таке, чого вона й сама не розумiла i
про що нi з ким порадитися не смiла. Несподiвана зустрiч з Добринею
перевернула ©© життя. До того вона була дитина, пiдлiток, отроковиця,
безтурботно жила собi в сповненому достатком батькiвському домi, нi про що
серйозне не думала, а втiшалася новизною всього, що оточувало ©©, -
сонцем, мiсяцем, зимовими вiхолами, весняними воркiтливими струмочками,
спiвом жайворонкiв та п'янким запахом молодого зела, лiтнiми бурхливими
грозами та янтарним наливом садiв, осiннiми зграями чорного вороння, що
злiталося до Ки ва з навколишнiх лiсiв, а в сiм'© - незмiнною увагою та
любов'ю як до найменшо©.
I раптом все потускнiло, померкло. Життя роздiлилося навпiл: те, що
було до зустрiчi з Добринею, i те, що настало тепер. Цей незвичайний
смерд, половецький пастух, татарський невiльник чомусь, як вихор,
ввiрвався в ©© життя i в ©© юне серце. Чи вона знайшла в ньому щось
особливе? Так, вiн був не такий, як iншi, кого вона бачила в Ки вi, в
боярських хоромах. Вiн прийшов iз чужого ©й свiту, незнаного степу, вiд
смердючих половецьких багать та залитих руською i татарською кров'ю
сплюндрованих мiст, вiд нього вiяло напiвдикою силою степового коня i
разом з тим досвiдом i розумом людини, набагато старшо© за не©, людини, що
не тiльки бачила смерть довкола себе, а нiби, як здалося ©й, i сама
вирвалася з ©© чiпких пазурiв.
На ньому не було вишуканого одягу з дорогих тканин, що виробляли
ки©вськi чи заморськi умiльцi, не було i позолочено© збро©, як у ки©вських
молодих боярчукiв; у першу зустрiч, коли вона побачила його у батькiвськiй
горницi за трапезним столом, вiн ©й здався просто дикуном - зарослим,
бородатим, розпатланим, в одязi з чужого плеча, в чому вiн сам зразу ж
признався, з почервонiлим вiд морозних вiтрiв обличчям i мiцними,
потрiсканими до кровi кулаками. Але якi в нього були очi! ©й здалося, що
вiн поглянув на не© так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст
- зачудовано i нiжно. Так на не© не дивився нiхто - i вiд того серце ©©
здригнулося i завмерло вiд солодкого щему.
Хiба можна забути ту мить?
Звичайно, вона знала, що вiн не князь, не боярин, не купець i навiть не
ремiсник, а простий смерд. Правда - вiльний! Не раб, не закуп, а вiльний!
I все ж - смерд! Та коли поглянула в його чистi i чеснi очi, а особливо
коли побачила його постриженим, поголеним, на багато рокiв помолодiлим, то
геть вiдiгнала думки про те, що вiн смерд, та сповна вiддалася сво му
першому дiвочому поривовi, сво му блискавично розквiтлому почуттю.
Як це з нею трапилося, вона не розумiла. Та й не дуже дошукувалася
причини. Знала одне - вона раптово стала iншою. Була дитиною - стала
дорослою. Була безтурботною, а тут вiдчула, як щось незвичне i незвичайне,
та мниче невидимими сiтями обплутало ©© серце i прив'язало до однi © тепер
для не© на свiтi мило© людини - Добринi. Як це трапилося, було для не©
незбагненною та мницею. Але - трапилося. I чим бiльше часу минало, тим
сильнiше розгорялося полум'я в ©© юному палкому серцi, ©й хотiлося бачити
Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала тако© змоги, i це мучило ©©,
дратувало, так що вона швидко вiдчула, що кохання - це не тiльки радiсть,
а й невгасиме горе. А коли дiзналася вiд Iванка, що Добриня загадково
зник, вона втратила спокiй i сон, хоча нiкому нi словом не обмовилася про
це i думала, що жодна душа в свiтi не здогаду ться про ©© почуття болю й
розпачу.
Так вона думала, молодесенька i недосвiдчена.
Так вона думала.
А насправдi батько, боярин Дмитро, давно помiтив, що з дочкою щось
сталося. Його пильне око вiдразу, ще по вiд'©здi Добринi, побачило зажуру
в очах Янки, а потiм, коли парубок зник, глибокий бiль i душевну муку. I
вiн зрозумiв усе. I в ту ж нiч подiлився сво©м здогадом з бояринею
Анастасi ю.
- Цей смерд не повинен бувати в нашiй господi! - сказала твердо
бояриня. - Янка ще дитина i встигне знайти собi достойну пару! Зник - от i
добре! Мине мiсяць, пiвроку - i Янка забуде його iм'я!
- А якщо це справжн кохання?
- Ну, то й що? Хiба ти погодишся мати зятем смерда? Нас увесь Ки©в
засмi ! Ти не повинен шукати його!
Дмитро промовчав. Звичайно, Ки©в буде здивований. Але ж i Янку, свою
дину доньку-пестунку, жалко. I перед тим парубком, Добринею, совiсно... У
боярина були сво© погляди на життя i на поряднiсть - i вiн таки розшукував
Добриню, хоча безуспiшно. Хлопець як у воду впав.
Не знала Янка, що тут, за столом, ще одна людина, хитра й не менш
досвiдчена, умудрена життям, як ©© батько, яка ще в покоях хворого князя
розгадала душевне сум'яття дiвчини. Це був тисяцький Домажир. Зiставивши
зникнення смерда, про якого вiн справдi нiчого не знав, з заступництвом за
нього боярина Дмитра i з незвичайною схвильованiстю його дочки, вiн зразу
здогадався, якi почуття привели юну бояришню до князя. Правда, великого
значення вiн цьому не надав, бо не мiг навiть уявити, щоб Дмитро з
Анастасi ю вiддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, i пальцем
не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, вiн не сумнiвався,
хтось iз його людей або вже вiдправив на той свiт, або заховав так, що i
вдень зi свiчкою не знайдеш. Вiн навiть допускав, що смерд сидить у
князiвському порубi, бо якщо його схопила княжа сторожа, то запроторила
тiльки туди. Ну, й що? Хай сидить!
Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що не лiз ©й у горло, i
думала про те, як вiдкараскатися вiд несподiвано© напастi, i не могла дати
ради сво©м думкам. Все сплуталося в ©© головi, все здавалося таким
складним i нерозв'язним - зимовий наскок татар, Добриня, його зникнення,
тисяцький Домажир, його син... I чому вона така нещасна? Чого всi лиха
свiту разом упали на ©© голову?
Перебуваючи в задумi, вона не прислухалася до розмов, що, в мiру того,
як на©дкiв та напо©в зменшувалося на столi, все посилювалися. Тому, коли
почула сво iм'я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася i
пiдвела очi.
- Що?
- Про тебе тут мова, Янко, - сказав батько, зрозумiвши, що дочка так
була заглиблена в сво© думки, що нiчого не чула. - Боярин Домажир хоче
женити Iвора, свого сина.
- Той хай женить, - байдужим голосом вiдповiла Янка. Брати Микола та
Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасiя, осудливо глянувши на них,
так що вони враз замовкли, твердо промовила:
- Янко, ти не зрозумiла. Боярин Домажир просить для сина Iвора тво ©
руки!
- Що? - стрепенулася Янка. - Мо © руки? Для Iвора?
Вона зблiдла.
- Так! - з притиском сказала мати. - I ти повинна погодитися!
- Нiколи! - вигукнула дiвчина, схоплюючись на ноги. - Чу те - нiколи!!!
Я ще не хочу йти замiж! Не хочу! Навiщо ж ви мене проганя те з дому?
- Янко, ну хто ж тебе проганя ? Опам'ятайся! - лагiдно промовив боярин
Дмитро. - I в думцi у нас такого не було! Та й нiхто тебе не змушу зараз,
сьогоднi, йти замiж. Це ж тiльки заручини. А до замiжжя далеко - пiвроку,
Домажир перестав усмiхатися i розвiв руками. Дмитро почав блiднути,
почувши, на що наважилася дочка, бо знав ©© кращiй, нiж будь-хто iнший, i
не сумнiвався, що ©© погрози зовсiм не пустi слова. Вiн силомiць змусив ©©
сiсти побiля себе, обняв за плечi.
- Янко, заспокойся! Ти ж iще не ста ш пiд вiнець! А говорити можна про
все - навiть про тво весiлля. До того ж. Iвор, син боярина Домажира,
гарний хлопець, i кожна дiвчина в Ки вi мала б за честь вийти за нього
замiж. Та ще коли великий князь сам бажа бути посадженим батьком...
- А я не бажаю! Чу ш? Не бажаю! А коли я не бажаю, то навiть сам
великий князь не змусить мене нi за кого вийти замiж! - Вона знову
схопилася i вибiгла, грюкнувши дверима, з княжого покою.
Три немолодi чоловiки мовчки переглянулися. Домажир почервонiв з досади
та сорому, бо нiяк не сподiвався, що якесь там дiвчисько, хай навiть дочка
самого боярина Дмитра, викине такого коника - пiднесе його синовi, та де
там синовi - по сутi, йому, тисяцькому, гарбуза! Боярин Дмитро розвiв
руками, намагаючись згладити непри мне враження вiд вибрику Янки, а князь
засмiявся, зморщивши носа i витираючи сльози з очей.
- А хай йому грець, яка дiвчина! Га? З перцем! Цiкаво, чи вона
вiдмовила б i мо му синовi - княжичу? Ха-ха! Вiн чхнув i почав витиратися
рушником. Дмитро пiдвiвся.
- Пробач, княже, що так сталося. Головне - видужуй, а про сватання ми
ще, сподiваюся, поговоримо. Дивись, i Янка до того часу передума . Вона
справдi молода. Дитина ще!
- Гаразд, почека мо, - кволо махнув рукою князь, бо ця розмова стомила
його. - А про того смерда, якого ти розшуку ш, Домажир дiзна ться i
сповiстить тебе. Iди!
Боярин мовчки вклонився i вийшов.
5
На зустрiч з королем Белою князь Михайло взяв з собою сина Ростислава,
хоча княжич i опирався.
- Король не хоче родичатися з нами, батьку, - за цi кiлька мiсяцiв, що
я тут, нi разу не запросив до себе, нiби я не син великого князя
ки©вського, а простий купець. Тiльки й того, що на Рiздво та на Новий рiк
присилав вина та кошiль винограду. Це ж пряма образа! А королiвну Анну я
ще i в вiчi не бачив. Може, вона слiпа або кульгава...
- Не верзи казна-чого! - розсердився князь. - Я повинен висватати ©© за
тебе! Вона, кажуть, красуня, а твiй шлюб з нею змiцнить нас вiйськовою
пiдтримкою угорського короля! Самi проти Батия ми не висто©мо!
До королiвського замку в Естергомi вони пiд'©хали опiвднi в супроводi
боярина Федора та конюшого, ©х нiхто не ждав. Ворота були зачиненi.
- От бачиш - тебе зустрiчають так само, як i мене, - сказав Ростислав
зi злiстю. - Плюнув би я на все та повернув голоблi назад!
- Не гарячкуй, все зараз з'ясу ться, - заспокоював його князь, але було
видно, як вiн помiтно зблiд, бо не чекав такого безчестя. - Може, ми рано
прибули?
Конюший кiлька разiв стукнув залiзним кiльцем у ворота. Нi звуку. Нiби
замок вимер.
- Що ж сталося? Невже ми переплутали щось? - дивувався боярин Федiр. -
Так нi ж - королiвський посол ясно сказав: бути до обiду. Тут щось не те!
Нарештi, коли терпець ©м увiрвався i вони вже лагодилися сiдати на
коней, щоб ©хати назад, ворота розчинилися, i в них показався в супроводi
кiлькох охоронцiв сам Бела Четвертий. Це був сухорлявий чоловiк з
сiро-матовим, половецького типу обличчям, чорним волоссям, що спадало йому
на плечi, i карими, теж половецькими, очима. Вiн приязно усмiхнувся i
розкинув руки для обiймiв.
- Пробач, брате, що запiзнився. Важливi дiла затримали мене, - сказав,
обнiмаючи князя. - ©х завжди у правителiв - хоч вiдбавляй! Сам зна ш... А
тим часом - прошу до замку!
В невеликiй кiмнатi з високою склепiнчастою стелею i двома високими
вузькими вiкнами уже був накритий стiл - для трьох осiб - для короля,
князя i княжича. Товмач, молодий чорнявий русин з Пiдкарпатсько© Русi,
сидiв збоку i пильно пантрував за кожним порухом короля.
Меткий мовчазний чашник наповнив келихи вином i нечутно вийшов з
кiмнати.
- За твiй при©зд, брате, - пiдняв свого келиха король. - За тво
здоров'я, за здоров'я твого сина Ростислава i всi © родини!
Князь чекав, що король скаже "мого мойбутнього зятя", та вiн обмежився
сухими словами "твого сина Ростислава". Це непри мно вразило Михайла
Всеволодовича. Коли випили й трохи закусили, вiн вiдразу ж пiшов
навпростець:
- Брате, я при©хав сюди здалеку, з самого Ки ва, щоб просити у тебе для
сина Ростислава руки тво © доньки Анки та вiйськово© допомоги проти Батия.
Не приховаю, що далеко по свiту рознеслася слава про незрiвнянну красу
королiвни, ©© розум та дiвочу цнотливiсть, а про твою вiйськову силу
начуваний кожен на Русi.
- Дякую, брате, за добрi слова, - вiдповiв Бела. - Шкода, що королева i
моя донька Анна зараз вiдсутнi i не можуть ©х чути, а то б вони дуже
втiшилися ними. Однак я ©м передам ©х, щоб вони знали, як високо шанують у
свiтi угорську королiвну, ©м буде при мно це знати.
- Гаразд, брате. Тепер ми хотiли б почути твою вiдповiдь. - Вiдчуваючи
внутрiшнiм чуттям нещирiсть короля, князь Михайло вирiшив не церемонитися
i пiти напролом. - Що ти нам скажеш? Чи буде твоя згода на шлюб княжича
Ростислава з королiвною Анною?
Бела випростався, примружився, нiби збирався з думками, а потiм тихо
сказав:
- Княже, ти зна ш, що я прийняв у мою землю хана Котяна з ордою, мого
дядька по матерi?
- Знаю.
- Але ти не зна ш, якого лиха накликав я цим самим на себе i на свiй
народ. Батий вимага , щоб я вигнав половцiв геть...
- При чому тут хан Котян, брате? Я питаю про королiвну Анну©
- Е-е, зв'язок тут прямий... Ось i ти при©хав не так по мою дочку, як
шукати союзу проти Батия... Я це знаю... Та щоб ти зрозумiв, послухай, що
пише клятий язичник. - Король щось шепнув товмачевi - той подав червону
теку, що лежала на високiй конторцi бiля вiкна. Король вийняв з не© два
пергаментнi аркушi i один з них, розправивши, притиснув лiвою рукою. - Ось
той лист, написаний язичницькими лiтерами татарською мовою. Брат Ордену
проповiдникiв Юлiан ходив у Велику Угорщину[51] i, повертаючись назад
через землю Суздальську, одержав його вiд князя суздальського, а той
вiдiбрав його вiд ханських послiв, що ©хали до мене. Отож послухай, що
пише Батий: "Я, хан, посол Царя Небесного, якому вiн дав владу над землею
пiдносити тих, хто пiдкоря ться менi, i придушувати тих, хто противиться
менi, дивуюся тобi, королю угорський. Хоча я втридцяте посилаю до тебе
послiв, ти чомусь нi одного з них не повернув до мене назад, та й сво©х
послiв анi листiв не шлеш. Знаю, що ти король багатий i могутнiй, i що
много у тебе во©нiв, i один ти правиш великим королiвством. Тому-то тобi
важко по добрiй волi менi пiдкоритися. А це було б краще i кориснiше для
тебе, коли б ти пiдкорився менi добровiльно. Дiзнався я зверх того, що
рабiв мо©х, ку-манiв, ти трима ш пiд сво©м захистом. Я наказую тобi надалi
не тримати ©х у себе, щоб через них я не став проти тебе. Куманам легше
тiкати, нiж тобi, оскiльки вони, кочуючи в шатрах, можливо, i в змозi
тiкати. Ти ж, живучи в будинках, ма ш замки i мiста: як же тобi уникнути
руки мо ©?"
Король замовк i пiдвiв очi на Михайла Всеволодовича.
- Ну й що? - спитав князь. - Так вiн погрожу всiм.
- Я не хочу ще одно© погрози iз-за шлюбу мо © доньки з ки©вським
княжичем. Зрозумiй мене, брате, так, як я тебе розумiю. Ти хочеш
вiйськового союзу зi мною, щоб спiльно стати проти Батия, бо вiн уже
пiдiйшов пiд тво© стiни. А я не хочу, щоб вiн взагалi потикався в
Угорщину. Досить менi й того, що Котян зi сво©ми половцями навiв його на
мiй слiд. А тепер ще й ти хочеш пiдбурити Батия до нападу на мою землю!
Михайло Всеволодович розвiв руками.
- Ну, от - усi ми так: моя хата скраю! Брате, ти робиш велику помилку!
Чи так, чи iнак, а Батий коли-небудь добереться i до тебе. Згада ш мо©
слова! Згада ш, та буде пiзно! Якщо ми - ти, я, князь Данило, польськi
князi - не об' дна мося та не зупинимо Батия, тодi вже нiхто його не
зупинить!
- Може, вiн далi i не пiде, якщо його не дражнити?
- Мала на це надiя! - вигукнув роздратовано князь Михайло. - Вiн хоче
пiдкорити весь свiт! Такий, кажуть, заповiт сво©м синам та онукам дав,
умираючи, Чiнгiсхан.
Бела опустив голову, довго думав. Потiм, зiтхнувши, вiдповiв:
- Коли б же, брате, я сам правив Угорщиною! Так де там! Наплодилося
стiльки сво©х королев'ят-можновладцiв, бояр-банiв, що не знаю, як ©х i
приборкати. Не я ©м, а вони менi кажуть, що робити i що чинити! Мало не
зiпхнули мене з трону, коли дiзналися, що я дав притулок хану Котяну...
Ось так, княже! Нi, не можу я пiти на союз з тобою - нi на шлюбний, нi на
во нний, бо страшно менi не тiльки Батия, а й ворога домашнього!
- Це тво останн слово?
- Так, це мо останн слово!
Ки©вськi князi переглянулися i рвучко пiдвелися - вийшли з-за столу.
Михайло Всеволодович, зблiдлий, враз постарiлий, скрушно похитав сивою
головою. Вiн мало не плакав: в одну мить розбилися, розлетiлися всi його
надi©. З ким же рятувати Ки©в? З одним Данилом Галицьким? Але з ним вони
вже виступали проти татар на Калцi - i що з того сталося?
- Ех, королю, королю! - зiтхнув важко. - Нерозумно чиниш! I нас
залиша ш на поталу, i себе пiдставля ш пiд удар! Та що вдi ш? Залишайся
здоровий, а ми рушимо до князiв польських... Може, у них знайдемо те, що
шука мо.
6
По вiд'©здi князя Михайла з Галича минув тиждень. Потiм минув другий.
Данило Романович не знаходив собi мiсця. Де ж подiлася сестра, княгиня
ки©вська? Вже давно пора ©й бути тут! Навiть не поспiшаючи, можна було
дiстатися сюди за сiм днiв. Хай за десять. Але ж минуло п'ятнадцять! Де ж
вона?
Тепер кожен новий день вiн починав з одного i того ж запитання:
- Чи прибула княгиня Олена?
- Нема , княже, - винувато вiдповiдав двiрський Вавило.
- Щось трапилося! Щось трапилося з нею в дорозi! - зiтхав Данило.
Але що? I як про те дiзнатися?
Вiн посилав гiнцiв рiзними шляхами, по яких могла ©хати сестра, однак
тi поверталися нi з чим. Не ©хала.
Нiхто не бачив.
Нарештi одного дня в Галич прискакав гонець iз Кам'янця-Болохiвського,
що на Случi, подав князевi цидулку, написану поспiхом.
"Брате, - писала княгиня, - порятуй! Поспiшаючи в Угри, князь Михайло
залишив мене у Звижденi, i я поволi ©хала до тебе. А в Болохiвськiй землi,
в Колодяженi, напав князь Ярослав Iнгварович i захопив разом з
домочадцями, дружиною невеликою та челяддю. Згадав стару свару з князем
Михайлом i трима у себе як полоненикiв..."
Данило з досадою стукнув кулаком по столу.
- Якесь прокляття тяжi над родом Рюриковичiв! Брати, а живемо, як лютi
вороги! - I пiдвiв очi на гiнця. -
Де ж зараз княгиня Олена?
- В Кам'янцi на Случi. Князь Ярослав силою захопив також це мiсто.
- Ще тiльки цього не вистачало! Та чи вiн сповна розуму? Половина
Русько© землi лежить у розрусi, на порозi нашо© хати сто©ть Батий зi
сво©ми кривавими ордами, а вiн нову котору[52] розпочина !
Князь охопив голову руками i так сидiв довго, похитуючись з боку на
бiк. Потiм, важко зiтхнувши, поглянув на гiнця, на його стомлене лице та
забрьоханий весняною грязюкою одяг.
- Ти ось що, парубче: пообiдай та лягай вiдпочивати. А я напишу листа
князю Ярославу - по©деш з мо©ми гiнцями!
- Гаразд, княже, - вклонився молодик i вийшов в покою.
Князь Данило пiдiйшов до високо© конторки, що стояла бiля вiкна,
розправив невеликий аркуш пергаменту, вмокнув бiле гусяче перо в каламар i
вивiв першi слова послання: "Брате Ярославе, вiдпусти сестру до мене, бо
Михайло обом нам зло замишля ..."
Данило не лукавив: близькi родичi, вони з Михайлом не раз сходилися в
бою, як вороги, а потiм мирилися i вже спiльно воювали проти iнших князiв.
Теперь же, коли б вiн не визволив княгиню Олену з ©© домочадцями i
челяддю, Михайло поклав би зло не тiльки на Ярослава, а й на нього. Та й
взагалi - як можна не заступитися за сестру?
Написавши коротке послання, присипав його сухим пiском, щоб швидше
висохло, i погукав двiрського. Потрiбно було пiдiбрати i спорядити в
дорогу топкових гiнцiв.
7
Добриня давно загубив лiк дням i тижням, бо в ямi стояла безперервна
нiч - холодна, волога, тривожно-жорстока. Лише раз на добу чиясь рука
вiдтикала вгорi вузьке вiконце i подавала вниз окра ць черствого хлiба та
глечик води. Тодi в яму заглядав блiдий промiнчик ранкового - найчастiше
сiрого, туманного - свiтла, i по ньому вiн спочатку лiчив днi неволi, та
згодом, збившись з лiку, перестав. Що з того, що вiн знатиме, скiльки часу
провiв тут? Адже нiхто не сказав, скiльки ма провести. Рiк? Два? Чи до
самого скону?
Найбiльше дошкуляли i гнiтили його темрява i холод. До вiконця, щоб
вiдiткнути його i впустити трохи свiтла, вiн не мiг дотягнутися. А хоч би
й мiг, то утримався б вiд такого необережного вчинку, бо iнакше б зовсiм
тут замерз. Холод, або, швидше, якась могильна сирiсть, затхлiсть ще в
першу нiч, як вiн сюди потрапив, забралися пiд його одяг, пронизали все
тiло i не полишали ось уже який час.
Та найстрашнiшим був розпач, що народився i вирiс iз безнадi©. Вiн
з'явився не вiдразу. Спочатку думалося. Що ось-ось його витягнуть звiдси.
Хай на краще чи на гiрше, а витягнуть, випустять, i вiн побачить бiлiй
свiт. Але минав час - i нiхто не приходив, не випускав. Про нього,
зда ться, просто забули. Та, власне, i зна про нього лише один чоловiк -
Доман. То, може, вiн нiкому нiчого про нього не сказав i полишив його тут
на довiчно, аж до загибелi? Може, Iванка злочинцi пристукнули у пустинному
завулку, щоб не було свiдка, а його навмисне кинули сюди, щоб, перш нiж
загинути, вдосталь намучився?
З таких думок виникла безнадiя, а з не© вродився вiдчай, разпач.
Одного разу, коли у вiконечку блиснуло свiтло i безмовний наглядач
опустив йому на мотузцi черствий окра ць хлiба i глечик води, а вiн,
переливши воду у свiй посуд, сiпнув за мотузку, що, мовляв, готово, раптом
здалеку долинув приглушений дiвочий голос:
- Добрине! Добрине! Де ти? Добрине-е!
Вiд несподiванки вiн завмер. Хто це? Невже Янка?
Нiби ©© голос! Вiн кинувся до вiконця, схопився руками за холодний,
осклизлий зруб i щосили загукав:
- Янко! Янко! Я тута-а!
Але було пiзно. Поки вiн стояв, остовпiлий, i думав, хто б це мiг бути,
поки надумав крикнути, наглядач заткнув вiконце, i його розпачливий зойк
завмер у темнiй ямi. Стало тихо i темно.
Тепер хоч кричи, хоч головою бийся в стiну - нiхто не почу .
Добриня поставив глечика в куток, зверху поклав хлiб i сам опустився у
знемозi на брудну холодну пiдлогу.
Що це було? Чий голос вiн чув? Невже Янчин? Чи йому примарилося?
Отже, його не забули? Його розшукують? Хто? Боярин Дмитро? Янка? Брат
Iванко?.. Отже, надiя, що наступить день, коли його муки скiнчаться?
Брязне засув на лядi, що вiдгороджу його вiд бiлого свiту, i вiн стане
вiльним?
Навже це може бути?..
А якщо це все мана? Якщо голос Янки лише вчувся йому, приснився наяву?
Вiн торкнув себе за палаючого лоба, провiв долонею по худому, зарослому
м'якою бородою обличчю i, згорбившись, мимоволi застогнав. Свiтла надiя,
що блиснула в його душi, як зоря, раптом потьмянiла, погасла, i в серце
безшумно, як вуж, знову почав заповзати вiдчай.
8
Тисяцький Домажир iз сином Iвором заявилися в недiлю - якраз перед
обiдом, коли вся сiм'я ще не зiбралася, а за широким i довгим столом
сидiли вже боярин Дмитро з бояринею та метушилися чашники, розставляючи
посуд.
Боярин Дмитро не мав на Домажира серця i не вiдчував образи за те, що
той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Ки вi. Все в цьому свiтi
таке нестале, непостiйне, мiнливе, що ображатися на будь-кого за подiбну
змiну просто було б i нерозумно, i смiшно. Вчора - я, сьогоднi - ти, а
завтра, дивися, хтось третiй. Бо нiчого нема вiчного пiд зорями - все
пливе, все мина ... Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в
ньому щось нещире, слизьке. На устах - усмiх, а в душi - щось хитреньке,
непевне. Зразу й не розбереш - що за людина?
Однак привiтав його приязно.
- Дорогий боярине, прошу до столу!
Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятiрнею рудого чуба
i кошлату бороду.
- Хлiб-сiль господинi i господарю. Щастя домовi сьому! - Вiн сiв на
лаву i показав Iворовi, веснянкуватому парубковi, на мiсце поряд з собою.
- Та не обiдати ми завiтали до тебе, боярине, а хочемо погомонiти, як я
колись обiцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабнiше розцвiла i
стала окрасою Ки ва. Чи не могли б ми з тобою та бояринею Анастасi ю
породичатися? Гляньте на мого парубка - чим не красень? Вже ма
вiсiмнадцять лiт, пiсля мене успадку дiм, сукновальнi i млини, землi i
лiси. I здоров'ям бог не обдiлив, i розумом. А що трохи веснянкуватий, то
з лиця води не пити...
Iвор почервонiв, i веснянки на носi проступили ще яскравiше. Вiн це
знав, але нiчого з собою подiяти не мiг - червонiв ще дужче.
- Тату! - прошепотiв знiяковiло.
Та Домажир тiльки махнув на нього рукою i вiв далi:
- Пора вже йому обзаводитися сiм' ю... От я й подумав, Дмитре, чи не
гаразд нам буде поженити наших дiток та й самим об' днатися i тримати
владу в Ки вi? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогоднi - я, а завтра, дивись,
ти знову вивернешся - i менi буде пiдтримка. Бо, скажу я вам, князь
Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання - нiяко© надi©. От-от
Бог прийме його душу...
- Невже такий плохий?
- Гiрше бути не може... Уже й соборували... Тане, мов свiчка...
- Не щастить Ки ву на князiв, - похитав головою Дмитро. - Та ще в такий
час!
- Час справдi важкий i непевний, - погодився тисяцький.
- А ти заходився сина женити! - ухопився за його слова Дмитро. - Чи ж
на добро се?
- Хтозна - на добро се чи на лихо. Та коли так мiркувати, то й жити не
захочеться, - заперечив Домажир. - Справдi, нападе на нас Батий чи, може,
ранiше дiдько його схопить - ще баба надво ворожила, а ми живi i про живе
повиннi дбати.
- Може, й так, - погодився Дмитро i звернувся до бояринi:
- Тодi клич, Анастасi , Янку та всiх наших домочадцiв до столу.
Пообiда мо та гуртом i подума мо. А передусiм - запита мо дочку: хоче вона
замiж чи нi? Бо ж молода ще! I силувати ©© я не хочу... Ми з Анастасi ю
бралися по любовi, то й дочцi того бажа мо...
- По любовi! - хмикнув Домажир. - Яка химера! Пiп обвiнча - от i
полюбляться!
Бояриня вийшла i хутко повернулася з Янкою. Невдовзi за ними до горницi
зайшли Микола та Степан з сiм'ями. Враз стало людно i гамiрно. Та як
тiльки Дмитро кашлянув i пiдвiв очi, всi вмить затихли. Навiть дiти.
Боярин пiдняв чашу.
- Дорогi мо©, до нас у гостi завiтав тисяцький Домажир Бориславич iз
сином Iвором. Побажа мо ж ©м доброго здоров'я та смачного обiду!
Всi пiднесли чашi.
- Дякую, боярине! - сказав Домажир i перший приклався до духмяно© сити.
Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим
смiхом. Одна Янка сидiла мовчки. Лице ©© зблiдло, а в очах зача©вся страх.
"Це ж по мою душу прибули вони сюди, - кольнуло ©© в серце. - По мою
душу!.. Бач, старий шкарбан i сина притягнув на розглядини! А той витрiщив
баньки, мов теля, придивля ться! Не придивляйся - не купиш! Аби тiльки
батько силою не змусив..."
Дмитро помiтив ©© настрiй, прочитав страх в очах - i пiдбадьорливо
усмiхнувся, нiби хотiв викликати усмiх i на ©© устах. Але Янка не
усмiхнулася у вiдповiдь. Останнiм часом, як зник Добриня i вони з батьком
не змогли його розшукати, бо Домажир сказав, що нi вiн, нi його люди
нiчого про парубка не знають, вона замкнулася в собi i усмiхалася дуже
рiдко, хiба що до маленьких племiнникiв, з якими любила бавитися.
Взагалi в ©© душi робилося щось таке, чого вона й сама не розумiла i
про що нi з ким порадитися не смiла. Несподiвана зустрiч з Добринею
перевернула ©© життя. До того вона була дитина, пiдлiток, отроковиця,
безтурботно жила собi в сповненому достатком батькiвському домi, нi про що
серйозне не думала, а втiшалася новизною всього, що оточувало ©©, -
сонцем, мiсяцем, зимовими вiхолами, весняними воркiтливими струмочками,
спiвом жайворонкiв та п'янким запахом молодого зела, лiтнiми бурхливими
грозами та янтарним наливом садiв, осiннiми зграями чорного вороння, що
злiталося до Ки ва з навколишнiх лiсiв, а в сiм'© - незмiнною увагою та
любов'ю як до найменшо©.
I раптом все потускнiло, померкло. Життя роздiлилося навпiл: те, що
було до зустрiчi з Добринею, i те, що настало тепер. Цей незвичайний
смерд, половецький пастух, татарський невiльник чомусь, як вихор,
ввiрвався в ©© життя i в ©© юне серце. Чи вона знайшла в ньому щось
особливе? Так, вiн був не такий, як iншi, кого вона бачила в Ки вi, в
боярських хоромах. Вiн прийшов iз чужого ©й свiту, незнаного степу, вiд
смердючих половецьких багать та залитих руською i татарською кров'ю
сплюндрованих мiст, вiд нього вiяло напiвдикою силою степового коня i
разом з тим досвiдом i розумом людини, набагато старшо© за не©, людини, що
не тiльки бачила смерть довкола себе, а нiби, як здалося ©й, i сама
вирвалася з ©© чiпких пазурiв.
На ньому не було вишуканого одягу з дорогих тканин, що виробляли
ки©вськi чи заморськi умiльцi, не було i позолочено© збро©, як у ки©вських
молодих боярчукiв; у першу зустрiч, коли вона побачила його у батькiвськiй
горницi за трапезним столом, вiн ©й здався просто дикуном - зарослим,
бородатим, розпатланим, в одязi з чужого плеча, в чому вiн сам зразу ж
признався, з почервонiлим вiд морозних вiтрiв обличчям i мiцними,
потрiсканими до кровi кулаками. Але якi в нього були очi! ©й здалося, що
вiн поглянув на не© так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст
- зачудовано i нiжно. Так на не© не дивився нiхто - i вiд того серце ©©
здригнулося i завмерло вiд солодкого щему.
Хiба можна забути ту мить?
Звичайно, вона знала, що вiн не князь, не боярин, не купець i навiть не
ремiсник, а простий смерд. Правда - вiльний! Не раб, не закуп, а вiльний!
I все ж - смерд! Та коли поглянула в його чистi i чеснi очi, а особливо
коли побачила його постриженим, поголеним, на багато рокiв помолодiлим, то
геть вiдiгнала думки про те, що вiн смерд, та сповна вiддалася сво му
першому дiвочому поривовi, сво му блискавично розквiтлому почуттю.
Як це з нею трапилося, вона не розумiла. Та й не дуже дошукувалася
причини. Знала одне - вона раптово стала iншою. Була дитиною - стала
дорослою. Була безтурботною, а тут вiдчула, як щось незвичне i незвичайне,
та мниче невидимими сiтями обплутало ©© серце i прив'язало до однi © тепер
для не© на свiтi мило© людини - Добринi. Як це трапилося, було для не©
незбагненною та мницею. Але - трапилося. I чим бiльше часу минало, тим
сильнiше розгорялося полум'я в ©© юному палкому серцi, ©й хотiлося бачити
Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала тако© змоги, i це мучило ©©,
дратувало, так що вона швидко вiдчула, що кохання - це не тiльки радiсть,
а й невгасиме горе. А коли дiзналася вiд Iванка, що Добриня загадково
зник, вона втратила спокiй i сон, хоча нiкому нi словом не обмовилася про
це i думала, що жодна душа в свiтi не здогаду ться про ©© почуття болю й
розпачу.
Так вона думала, молодесенька i недосвiдчена.
Так вона думала.
А насправдi батько, боярин Дмитро, давно помiтив, що з дочкою щось
сталося. Його пильне око вiдразу, ще по вiд'©здi Добринi, побачило зажуру
в очах Янки, а потiм, коли парубок зник, глибокий бiль i душевну муку. I
вiн зрозумiв усе. I в ту ж нiч подiлився сво©м здогадом з бояринею
Анастасi ю.
- Цей смерд не повинен бувати в нашiй господi! - сказала твердо
бояриня. - Янка ще дитина i встигне знайти собi достойну пару! Зник - от i
добре! Мине мiсяць, пiвроку - i Янка забуде його iм'я!
- А якщо це справжн кохання?
- Ну, то й що? Хiба ти погодишся мати зятем смерда? Нас увесь Ки©в
засмi ! Ти не повинен шукати його!
Дмитро промовчав. Звичайно, Ки©в буде здивований. Але ж i Янку, свою
дину доньку-пестунку, жалко. I перед тим парубком, Добринею, совiсно... У
боярина були сво© погляди на життя i на поряднiсть - i вiн таки розшукував
Добриню, хоча безуспiшно. Хлопець як у воду впав.
Не знала Янка, що тут, за столом, ще одна людина, хитра й не менш
досвiдчена, умудрена життям, як ©© батько, яка ще в покоях хворого князя
розгадала душевне сум'яття дiвчини. Це був тисяцький Домажир. Зiставивши
зникнення смерда, про якого вiн справдi нiчого не знав, з заступництвом за
нього боярина Дмитра i з незвичайною схвильованiстю його дочки, вiн зразу
здогадався, якi почуття привели юну бояришню до князя. Правда, великого
значення вiн цьому не надав, бо не мiг навiть уявити, щоб Дмитро з
Анастасi ю вiддали доньку за смерда. Але, розгадавши цю загадку, i пальцем
не ворухнув, щоб розшукати якогось там Добриню, якого, вiн не сумнiвався,
хтось iз його людей або вже вiдправив на той свiт, або заховав так, що i
вдень зi свiчкою не знайдеш. Вiн навiть допускав, що смерд сидить у
князiвському порубi, бо якщо його схопила княжа сторожа, то запроторила
тiльки туди. Ну, й що? Хай сидить!
Янка мляво жувала якийсь несмачний кусок, що не лiз ©й у горло, i
думала про те, як вiдкараскатися вiд несподiвано© напастi, i не могла дати
ради сво©м думкам. Все сплуталося в ©© головi, все здавалося таким
складним i нерозв'язним - зимовий наскок татар, Добриня, його зникнення,
тисяцький Домажир, його син... I чому вона така нещасна? Чого всi лиха
свiту разом упали на ©© голову?
Перебуваючи в задумi, вона не прислухалася до розмов, що, в мiру того,
як на©дкiв та напо©в зменшувалося на столi, все посилювалися. Тому, коли
почула сво iм'я, вимовлене гучним Домажировим голосом, здригнулася i
пiдвела очi.
- Що?
- Про тебе тут мова, Янко, - сказав батько, зрозумiвши, що дочка так
була заглиблена в сво© думки, що нiчого не чула. - Боярин Домажир хоче
женити Iвора, свого сина.
- Той хай женить, - байдужим голосом вiдповiла Янка. Брати Микола та
Степан голосно зареготали, а бояриня Анастасiя, осудливо глянувши на них,
так що вони враз замовкли, твердо промовила:
- Янко, ти не зрозумiла. Боярин Домажир просить для сина Iвора тво ©
руки!
- Що? - стрепенулася Янка. - Мо © руки? Для Iвора?
Вона зблiдла.
- Так! - з притиском сказала мати. - I ти повинна погодитися!
- Нiколи! - вигукнула дiвчина, схоплюючись на ноги. - Чу те - нiколи!!!
Я ще не хочу йти замiж! Не хочу! Навiщо ж ви мене проганя те з дому?
- Янко, ну хто ж тебе проганя ? Опам'ятайся! - лагiдно промовив боярин
Дмитро. - I в думцi у нас такого не було! Та й нiхто тебе не змушу зараз,
сьогоднi, йти замiж. Це ж тiльки заручини. А до замiжжя далеко - пiвроку,