Страница:
Добриня, вiдштовхуючись ножем, почав задкувати i тягти за собою
обважнiлого сотника, аж поки вiдчув, що лiд пiд ним мiцний - не
провалиться. Там зупинився i пiдвiвся. До нього наближалися переляканi
Жадiгеровi баатури.
- Вiзьмiть його та одягнiть у сухе,- сказав знесилено Добриня i,
кинувши на лiд ножа, повернувся i мовчки пiшов назустрiч Янцi, що,
вiдокремившись вiд гурту, поволi наближалася до нього.
5
Три довгих зимових мiсяцi - грудень, сiчень i лютий - Батий лив людську
кров, як водицю, у Ки©вськiй, Володимиро-Волинськiй та Галицькiй землях.
Вiн лютував, бо жоден город чи навiть маленький городок не здався
добровiльно. ©х усi довелося брати приступом. Лише Данилiв, Крем'янець та
Холм так i не пощастило взяти. Сили монгольськi танули. Та незрiвнянно
бiльшi втрати несло мiсцеве населення. В городах, якi чинили опiр, його
вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах
забирали у смердiв збiжжя, живнiсть, одяг, багатьох убивали, молодих жiнок
та чоловiкiв тягнули в полон.
Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав вiру, що це коли-небудь
скiнчиться. Зовсiм опустилися у нього руки пiсля того, як упав Галич -
столиця Галицько© землi. Галичани трималися до останнього. Татари пороками
пробили в кiлькох мiсцях вали i ввiрвалися в город, де ще цiлий день
тривала рiзанина, що забрала у Батия лише вбитими бiльше тисячi во©нiв.
Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрiвняти з землею.
Успенський собор, де сховалися жiнки i дiти, подiбно Десятиннiй церквi в
Ки вi, був зруйнований пороками.
Дмитро дивився, як горять князiвськi та боярськi хороми, церкви, колись
неприступнi заборола,- i плакав. О Боже, що робиться! Упав Ки©в, поник
Володимир, щез iз лиця землi гордий Галич, спустошенi Плiсненськ, Ясенiв,
Олесько, Бiльче Золоте, Болотня, Звенигород, Василiв. Половину люду з них
вирубано, а друга половина - в неволi... Що ж залиша ться? Надiя? На що?
Хiба може народ ожити, пiдвестися пiсля тако© розрухи, пiсля такого
нiколи, нiким i нiде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не вкоротив ти
менi вiку ще в Ки вi? Навiщо залишив живим? Щоб мучився? Щоб страждав?
Невже тобi, Господи, втiшно дивитися на мо© муки i страждання?
Туга точила душу. Вiн майже нiчого не ©в - зчорнiв на лицi i ледве
плентав ногами, хилячись од вiтру. Iнодi виникала думка - кинутись на
охоронцiв, що день i нiч пантрували його, щоб убили. Але знав, що не
вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зiницю ока!
Та найбiльше страждав вiд безсилля: чим вiн може допомогти сво му
народовi? Чим може зарадити його страшному горю? Адже йому нiхто не
допомiг - нi король угорський Бела, нi князi польськi та моравськi. Тепер
вони й самi потерпають у страху великому, бо на Польщу та Моравiю Батий
уже послав сво© тумени через Холм та Берестя, а на Белу, що не захотiв
об' днатися нi з князем Михайлом Чернiгiвським, нi з Данилом Галицьким,
який теж по©хав було просити допомоги, лише поки що хижо погляда через
Карпати... Ну, чим вiн може допомогти цьому бiдному народовi, що кожен
день зазна кривавого розбою, убивств та наруги?
Розоривши Галич, Батий розiслав сво© загони по всьому князiвству.
Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах - i не було краю, не було
впину катуванням, знущанням i насиллю над збожеволiлим вiд жаху людом.
Здавалося, наступили суднi днi, настав кiнець свiту.
Батий дав повну волю сво©м ордам: насилуйте, грабуйте, обжирайтеся
м'ясом, якого було по боярських оборах та смердiвських дворах вдосталь,
хапайте добро i полоненикiв i вiдправляйте в далеку дорогу - аж на Iтиль!
Ви - переможцi! Все ваше! Вiдпочивайте перед новими походами - до
весни! А там далi - на башкирцiв, на роме©в, на франкiв! Аж до Останнього
моря!
Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кiнця. А до весни
ж iще далеко, i кожен день - то чи сь обiрване життя! Та, може, не одне, а
десятки чи сотнi!
Що робити?
I тодi Дмитро зважився.
- Я хочу поговорити з Са©н-ханом,- сказав вiн джагуновi туленгiтiв, якi
охороняли його.- Передай йому мо бажання!
Наступного дня його привели в кiш, що розташувався над Днiстром. Всюди
понад рiкою на високому березi темнiли похiднi юрти кочовикiв, горiли
багаття, пахло вареною бараниною та кониною.
Провiвши Дмитра мiж двох вогнiв, щоб очистився вiд скверни, злих духiв
i злих помислiв, туленгiти ввели його до хансько© юрти.
Тут було тепло. Пiдлога застелена гуцульськими килимами. На стiнах теж
килими. Нi лав, нi стола. Лише попiд стiнами лежали рядами подушки пiд
вовняними лiжниками. На них сидiли монгольськi тайджi-царевичi Орду,
Казан, Бурин, Бучек та темники, а насупроти дверей, пiд стiною, на
узвишшi, возсiдав сам Батий.
Було видно, що тут щойно вiдбулася трапеза, бо обличчя царевичiв
розчервонiлися, маснi пальцi i роти вони витирали вишитими рушниками, а
перед кожним iз них стояли срiбнi чашки-кисе, наповненi холодним
бiлясто-сивим кумисом.
Дмитро не впав ниць, як велiв монгольський звичай, але скинув шапку i
низько вклонився Бати вi, торкнувшись правицею пiдлоги.
- Пiдiйди ближче, Думитре,- тихо промовив Батий i показав на подушку
бiля сво©х нiг.- Сiдай ось тут! Пий кумис з мого тостагана!
Це була висока честь. Видно, Са©н-хан був у доброму настро©.
Дмитро сiв, пiдiбгавши ноги, i торкнувся вустами срiбного ханського
поставця.
Батий уважно розглядав його.
- Я радий тебе бачити, Думитре,- порушив вiн мовчанку, i тут же старий
половець-терджуман переклав його слова.- Гадаю, ти за цей час, поки
перебував у мо му вiйську, багато чому навчився?
- Так, великий хане.
- Ти зрозумiв, що сила моя незмiрна, що нiхто у всьому Всесвiтi не може
устояти передi мною?
- Так, великий хане, сила твоя справдi незмiрна,погодився Дмитро,
думаючи, як почати розмову, заради яко© вiн сюди прийшов.
Всi цi днi Дмитра не покидала одна думка - як змусити Батия якнайшвидше
пiти геть iз Галицько© землi? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут
i що ще можна було врятувати?
Куди мав намiр пiти далi Батий, знали всi - на башкирдiв, на короля
угорцiв Белу. Знав це i Дмитро. Та нiхто не знав, коли саме Батий пiднiме
сво© тумени в похiд. Ось про це i хотiв дiзнатися во вода, щоб у розмовi
поступово пiдказати хановi сво© думки з приводу цього i пiдказати так, щоб
той повiрив йому.
- Тепер ти розумi ш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не
пiддавшись менi з Киювом i людом киювським?
- Що було, того не вернути,- ухилився вiд прямо© вiдповiдi Дмитро, але
сво му голосовi надав такого тону, що можна було подумати, що вiн справдi
жалку , що не здав Ки ва.
Саме так i зрозумiв його Батий, i ледь помiтна усмiшка задоволення
промайнула по його сiро-жовтому обличчю.
- Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут.
- То, може, великий хане, i досить менi вже цi © науки? Може, вiдпустиш
мене вiд себе? Батий розплющив вузькi очi.
- Ти хочеш пiти вiд мене? Тобi тут погано?
- Нi, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш цi землi i
пiдеш далi в похiд, а для мене тi далекi землi невiдомi. Мов та звича©в
тих народiв я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.
Батий пожував губами.
- Гм, у мене теж виникала така думка - вiдпустити тебе на всi чотири
боки,- замислено промовив вiн.- Раз милувати, то милувати до кiнця! Але я
думав зробити це пiзнiше, весною, коли рушу через гору Марактан[102] на
зарозумiлого короля башкирдiв Белу. А ти просишся зараз...
Дмитро з нетерпiнням ждав цi © митi. Ось вона!
- Як! - вигукнув вiн здивовано.- Великий хан хоче йти на короля Белу аж
весною? Але хiба ти не зна ш, що там весною, коли почнуть танути в горах
снiги, нi пройти, нi про©хати! Гiрськi потоки перетворяться в рiки, а рiки
- на моря! I обiйти ©х не можна, бо кругом - бескиди, i перепливти н©як,
бо течiя така бистра, що нiякий човен не втрима ться. Та й човнiв там
нема !.. Це затрима тебе ще на мiсяць чи й на два, поки повiнь спаде, а
тим часом король Бела збереться з силами i стане на гiрських перевалах, де
нi тво© пороки, нi твоя кiннота нiчого не вдiють...
Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на
царевичiв.
- Ви чули? Що скажете?
Всi загули. Старший брат Орду, що сидiв поряд i уважно слухав,
промовив:
- Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо...
Пам'ята ш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають
про©жджi снiговi дороги, а влiтку зовсiм сухо або течуть невеличкi руча©,
навеснi бурлять грiзнi потоки, що несуть камiння, яке зiб' з нiг кожного,
хто насмiлиться вступити в воду. Гадаю, i тут так само... А коли прога мо
час, Бела справдi збереться з силами i перегородить нам у горах шлях.
Треба виступати негайно! Така моя думка!
Батий до брата Орду ставився як до старшого - з шанобою i любов'ю.
- Орду, ти справдi впевнений, що нам треба до початку весни перебратися
через Марактан? - засумнiвався Батий.
- Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате,твердо вiдповiв
Орду.- Пам'ята ш ясу дiда нашого Чiнгiсхана? "Швидкiсть i несподiванiсть -
запорука перемоги! А ватажки туменiв, тисяч i сотень, що чинять
самовiльно, або вiдпочивають, коли треба дiяти, або приховують сво© дi©,
сховавшись, подiбно каменю в водi чи стрiлi, випущенiй у густi комишi,
повиннi зникнути з лиця землi. Такi ватаги не можуть стояти на чолi
вiйська!.." Це торка ться i нас з тобою, брате!
Царевичi загелготали:
- Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!
Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про
ки©вського во воду всi забули.
Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:
- Думитре, ти дав розумну пораду. Ми пiслязавтра виступа мо. А тебе я
вiдпускаю - можеш ©хати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срiбна пайцза
- вона дозволить тобi вiльно про©здити через усi мiста, де мо© застави.
Кожен даругачi[103], якому ти покажеш ©©, пропустить тебе, дасть змiнних
коней i все необхiдне в дорогу.
- Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також
вибрати кiлькох супутникiв з полонених. Дорога далека - можу захворiти,
можуть мене поранити. Хто допоможе? А так - будуть поряд близькi люди...
Та й збро© яко©-небудь хотiлося б мати - вiд злодi©в-лиходi©в захищатися.
- Гаразд. Усе тобi буде, що просиш,- кивнув головою Батий i заплющив
очi, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена.
6
Дорога йшла лiсом. Сiрий зимовий день хилився до заходу. Стомленi конi
тюпали поволi i вже не звертали уваги нi на вйокання вiзникiв, нi на удари
батогiв. В кiлькох критих санях ©хала пiд охороною трьох десяткiв гриднiв
сiм'я князя Михайла.
Сам старий князь iз сином Ростиславом, вiдiрвавшись вiд валки на чверть
поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля -
потрiбно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князевi
Михайловi вона була зовсiм чужа i незнайома. В його жилах текла половина
польсько© кровi, бо його мати була рiдною сестрою польського короля
Конрада, i вiн не раз у молодостi та й зовсiм недавно - всього пiвроку
тому - подорожував цими землями. I все ж це був чужий край. До того ж час
був неспокiйний, грiзний: десь позаду, на Волинськiй землi, вже
господарювали татари - брали штурмом городи, лили кров ©хнiх захисникiв,
палили села, гнали у рабство населення. Тут - бродили згра© грабiжникiв. I
втiкач-князь не знав, звiдки чекати небезпеки - спереду чи ззаду?
Пiднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздорiжжi, за
перестрiл чи й ближче, стояв чималий кiнний роз'©зд.
- Хто це? - спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темнi обриси
незнайомцiв.- Татари? Чи розбiйники якiсь?
Ростислав стенув плечима.
- На татар не схожi. Та й на розбiйникiв теж. Зараз дiзнаюся! А ти
залишайся тут!
Вiн приострожив коня - i, не поспiшаючи, готовий кожно© митi повернути
назад, по©хав до гурту людей, якi, не зрушуючи з мiсця, спокiйно пiджидали
його.
Незабаром вiн прискакав назад.
- Отче,- вигукнув схвильовано,- це князь Данило, мiй дядько! I треба ж
зустрiтися! Ти ж зна ш, що ще до приходу Батия пiд Ки©в вiн, як i ми з
тобою, по©хав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом
стати супроти мунгалiв. Дiзнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський
i Галич, вiн кружним шляхом ©де туди ж, куди й ми,- до князя Болеслава в
Мазовiю[104]. Нам нема чого боятися - ©дьмо! Князь Данило став на спочин
ген за тим лiском...
Михайло перехрестився.
- Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинцi-мунгали чи польськi
здрайцi! Почека мо валку, а тодi вже разом i рушимо.
Вiн справдi щиро зрадiв цiй зустрiчi, хоча, незважаючи на близьке
свояцтво, стосунки мiж князями були дуже нерiвнi, а часто переростали у
справжню ворожнечу, як це не раз бувало i мiж iншими князями.
Лише прихiд Менту пiд Ки©в змусив Михайла усмирити гординю i попросити
Данила надати, поки вiн ©здитиме в Угорщину, притулок княгинi Оленi та
всiй родиш. Однак, отримавши вiд Бели одкоша, вiн по©хав до короля
Конрада, сподiваючись, що дядько прийме його з розпростертими обiймами. Та
не так сталось, як гадалось. Король не тiльки не зрадiв при©здовi
племiнника, що позбувся спочатку чернiгiвського, а потiм i ки©вського
князiвства, не тiльки не видiлив хоч яко©-небудь захудало© волостi на
прокорм, а дав ясно зрозумiти, що при©зд його небажаний, бо може викликати
гнiв грiзного Батиги.
Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. I Михайло написав
Даниловi i його братовi Васильковi, князевi володимиро-волинському, листа:
"Багато разiв грiшили ми перед вами, братове, багато заподiяли вам шкоди i
обiцянок сво©х не виконували. А коли й хотiли жити з вами в дружбi, то
невiрнi бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що
нiколи не будемо ворогувати з вами!"
Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такi покаяннi слова, однак
написав, бо дiватися просто було нiкуди: нi притулку, нi прокорму.
Романовичi - Данило та Василько - вiдгукнулися швидко. Вони зразу ж
вiдпустили до нього свою сестру Олену, а потiм його з сiм' ю запросили до
себе: Ростиславовi Василько вiддав Луцьк iз волостю, а Данило Михайловi -
Ки©в. Так Михайло з усiм родом повернувся на Волинь.
Однак у Ки©в вiн не по©хав: боявся татар, що могли пiсля розвiдки Менгу
нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волинi, вiн ©здив по селах i з
дозволу Романовичiв збирав данину з поселян - назбирав багато пшеницi,
меду, бикiв, овець та iншо© всячини, яко© вистачило б йому з сiм' ю та
челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тiкати.
Недарма не по©хав вiн до Ки ва. Серце його нiби вiдчувало, що мирнi днi
Ки ва полiченi, що Батий уже поставив перед сво©м золототканим шатром
чорний дев'ятихвостий туг - знак вiйни.
Спочатку теплилася надiя, що Ки©в висто©ть i Батий не наважиться йти
далi, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втiкачi з Ки©всько© землi
розповiдали, як мужньо тримаються кияни. I хоча вiн не мав до цi ©
мужностi нiякого вiдношення, серце його сповнювалося i гордiстю, i надi ю.
Та ось у груднi хлинули на Волинь та Галичину цiлi натовпи втiкачiв - з
ближнiх вiд Ки ва городiв. Ки©в упав! За ним упали, б'ючись до останнього
во©на, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случi i Горинi. Страшна навала
накочувалася на Галицькi та Волинськi землi, змiтаючи все перед собою. I
вкотре вже Михайло з родом сво©м та челяддю ряту ться втечею. До Конрада
тепер не насмiв потикатися - повернув у Мазовiю, до двоюрiдного брата
князя Болеслава.
Поки цi спогади та думки ро©лися в головi, прибула валка. Михайло
наблизився до саней, де сидiла княгиня Олена з онуками, вiдкинув полог.
Дiти спали, княгиня, закутана в теплий кожух i барвисту вовняну хустку,
пов'язану поверх горноста во© шапки, запитально глянула на мужа.
- Що? При©хали? - А побачивши попереду незнайомих вершникiв,
стривожилась,- Боже! Хто то?
- Не хвилюйся, мати. То гриднi князя Данила,заспоко©в ©© Михайло.
- Данила? Брата? I вiн тут?
- Зараз ми його побачимо.
Валка прискорила рух i незабаром, повернувши на роздорiжжя праворуч,
опинилася на затишнiй лiсовiй галявинi. Там палахкотiло веселе багаття,
довкола нього грiлося кiлька десяткiв воякiв-галичан, поодаль стояли сани,
i конi бiля них смачно хрупали запашне лугове сiно.
Назустрiч валцi вiд вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь
Данило. Мiцний, гарний собою, сорокарiчний, вiн мiг би зiйти за сина князя
Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рiвнею - князi
чернiгiвський та галицький. До того ж - свояки.
Михайло спiшився. Княгиня Олена вилiзла з халабуди.
Данило розкинув руки - швидко пiдiйшов.
- Брате! Сестронько! От i дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а
на чужiй землi!
Вони по-родичiвському почоломкалися, обнiмаючись хрест-навхрест.
Княгиня Олена розплакалася.
- Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить,
крiвцею людською пiдплива ... Чи сподобить Господь нас iще раз ступити на
не©? Чи ми навiки покинули ©©, братику?
Данило майже не знав найстаршо© сестри, бо ходив пiд стiл пiшки, коли
вона вийшла замiж, але вона була так разюче схожа на покiйну матiр, що при
зустрiчах з нею вiн вiдчував у серцi якийсь священний трепет, i йому
завжди хотiлося цiлувати ©© руки, як цiлував колись маминi.
На його очах теж заблискотiли сльози, i вiн припав губами до сестриних
рук.
- Не знаю, рiдна! Не знаю! Втiкачi, яких я зустрiв по дорозi,
розповiдають, що страшне щось дi ться на Волинi та в Галичинi. Ще нiколи
народ наш не терпiв такого лихолiття, як зараз. Смерть i насильство не
розбираються, де чоловiк, де жiнка, де дитина чи стара людина,- всiх
пiдряд косить мунгальська коса, навiть у яму не кладучи, а залишаючи трупи
хижим птахам та звiрам на поживу... Чи доведеться нам ще раз побачити
рiднi мiсця - одному Господу нашому вiдомо!
- Що ж сказав тобi король Бела? - спитав Михайло.
- А-а!.. Бела, як i всi угорськi королi, спить i бачить себе ще й
князем галицьким та волинським. Мало йому сво © землi - погляда на нашу,
щоб загарбати ©©! Нерозумний! Не вiда , що дуже скоро може втратити i
свою... I не тiльки землю та корону, а й голову!
- Вiдмовив?
- Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки
його Констанцi© для сина Лева, щоб скрiпити наш союз. Та де там - i
слухати не захотiв!
- Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже вiн нам, як менi
Конрад: "Вибачайте та голоблi назад повертайте!" Га?
- Думаю, не скаже: не такий час, щоб не подiлитися по-братньому куском
хлiба... А втiм - побачимо. Ходiмо до вогню: пополудну мо та й рушимо
гуртом далi. Вже i Варшава недалеко - гадаю, дотемна будемо там.
7
Десь якраз у тi днi мiсяця лютого 1241 року, коли во вода Дмитро,
вiдпущений Бати м, вирушав iз розорено© Галицько© укра©ни на
Надднiпрянську укра©ну, а князi Михайло та Данило вступали до столицi
Мазовецького князiвства - Варшави, валка джагуна Жадiгера перебралася по
льоду через Iтиль i нарештi дiсталася до Бату-сарая, Бати во© столицi, яку
вiн заклав якраз перед походом на вечiрнi кра©ни.
З п'ятнадцяти тисяч полоненикiв, що вирушили з Ки ва, залишичася в
живих ледве половина. Iншi сво©ми кiстьми позначили скорботний шлях на
схiд, по якому вслiд за ними судилося пiти в неволю iншим тисячам.
Жадiгер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як
переможець, у якого радiсно на серцi, а як злочинець, якого жде неминуча
кара.
- Краще б ти мене не витягав з ополонки,- похмуро кинув вiн Добринi
наступного дня пiсля пригоди на Дону.- Ох, краще б ти мене не рятував! Що
ж скаже менi Са©н-каан, коли дiзна ться, що квадрига, якою вiн хотiв
прикрасити сво мiсто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та вiн
живого мiсця не залишить на мо му тiлi! Ох, краще б ти сам провалився,
перш нiж витягнув мене на люту погибель!
Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний,
безвiтряний. Трiщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на
це, всюди вешталися люди. З галасом, зi схвильованими покликами до валки
вiд юрт, що простяглися рядами зi сходу на захiд, по заснiженiй рiвнинi
бiгли жiнки, дiтваки, шкандибали старики. Кожному хотiлося побачити
вiйськову здобич, що свiдчила про перемогу монгольського вiйська,
розпитати про родичiв - хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться
вiйсько?
На якийсь час сторожа, оточена спiвплемiнниками, забула про
полоненикiв, i Добриня з Янкою та Iллею, ледве тримаючись на ногах вiд
голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що
гелготав, як розтривожена зграя гусей, на незлiченнi копички юрт, над
якими вилися сизi димки, на безладно розкиданi дерев'янi та кам'янi
новобудови на узвишшi, звiдки долiтав перестук сокир, рiзномовний гомiн
рабiв та рiзкi окрики наглядачiв.
Раптом Янка неголосно скрикнула:
- Боже! Дивiться!
Вона показала в протилежний бiк.
Там по втоптаному снiгу, нахилившись, брели невiльники. Було ©х чоловiк
двадцять чи тридцять. Тужачись зi всiх сил, вони довгими мiцними
вiрьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачi нагайками
пiдганяли ©х.
Звичайно, колоду було б легше i доцiльнiше тягнути кiньми. Та не це
вражало. Вражав вигляд невiльникiв. Худi, зарослi, обiдранi, вони
здавалися вихiдцями з того свiту. У багатьох крiзь лахи просвiчували синi
ребра, дехто був без шапки, без чобiт чи постолiв - ©хнi ноги були
обв'язанi якимись ганчiрками, а дво чи тро нещасних взагалi не мали на
тiлi нiчого, крiм якихось недоладних штанiв, пошитих iз рiзномастих шкурок
степових гризунiв - мишей, байбакiв, тушканчикiв, а на ногах - личакiв,
сплетених iз рогози.
Янка схлипнула.
- Боже! Та це ж справжн пекло! Невже i нам доведеться отак?
Добриня обняв ©© за плечi, притиснув до грудей, нiби хотiв закрити вiд
жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була
дивиною, та тут i йому, бувалому, вiдiбрало мову. Що вiн мiг сказати?
Безперечно, така доля ждала i ©х. Рано чи пiзно, але ждала.
Iлля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося вiд гнiву.
- Ну, я не доживу до такого стану! Нi, не доживу! Уб'ю якого-небудь
гада, щоб i менi заподiяли смерть! Янка схопила його за рукав.
- Братику! Що-бо ти мовиш!
Та Iлля не вiдповiв: несподiвано увесь напружився, витягнувся, очi
округлилися, а погляд мовби завмер - втупився в невисоку постать жiнки, що
поволi вилазила з критих кошмою саней.
- Марiам! - прошепотiли його зблiдлi вуста. Потiм вiн хрипко вигукнув:
- Марiам!
Жiноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.
То справдi була Марiам.
- Iлля! - зойкнула вона.- Iлля! Любий! Вона метнулася до нього i впала
йому на груди, забилася в глухому риданнi.
До не© вже бiг пiдстаркуватий наглядач-вiзничий. Але нi Марiам, нi Iлля
не бачили його. ©м так було багато що сказати одне одному! Так хотiлося
наговоритися!
- Марiам, ти жива!
- Жива, любий. I ти живий! Слава Богу!
- Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?
- Для Менгу,- i сльози знову хлинули з ©© очей.
- О Боже!
- Я не житиму! Я заподiю собi смерть! Тут вiзничий шарпнув дiвчину за
плече, замахнувся нага м.
- Iди! А то...
Iлля i Добриня схопили його за руки, навперебiй почали вмовляти його,
щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.
- Побачить джагун - i ©й, i менi перепаде! - i потягнув дiвчину до
саней.
- Марiам! - Iлля схопився за голову, вiдчай знову спотворив його схудле
обличчя.- Марiам!
- Я знайду тебе, Iлля! Знайду! - гукнула Марiам, але тут же ©© голос
обiрвався: вiзничий запхав ©© в халабуду i опустив важкий полог.
Валка знову рушила. Всi йшли мовчазнi, пригнiченi. Iлля ступав як
мертвий, нi на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього i погладила
йому рукав.
- Бiдний мiй братику! - прошепотiла ледь чутно.- Як тобi важко! Як
важко нам усiм!
Незабаром ©х знову зупинили. Наглядачi спiшилися i почали швидко
вiдлiчувати бранцiв по десятках i заводити у глинобитнi не то сара©, не то
хати без вiкон - хизари, обнесенi високою, теж глинобитною, огорожею.
Пiсля ясного сонячного дня в хизарi було темно. По обидва боки вiд
проходу лежали очеретянi мати, посеред примiщення, у великих череп'яних
посудинах, схожих на велетенськi миски, але з дiрочками по боках, жеврiв
жар, вiд якого йшло трохи тепла i свiтла, а ще бiльше - чаду.
Кияни - а було ©х десяткiв три чи й чотири - згромадилися при входi, з
острахом розглядаючи похмуре, непривiтне примiщення, що вiдтепер мало
стати ©хнiм житлом.
Прибулi мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом бiля
жаровнi пiдвiвся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
- Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди - хто перед нами! Клянусь шаблею
старого Кончака - це орусути! Клятi орусутськi свинi! I як ©х багато! Нам
i самим тут нiяк повернутися, а ©х привели на нашу голову, щоб вони
хлебтали з нам сорбу з однi © миски, щоб дихали одним повiтрям! Не
допустимо цього! - Вiн виступив наперед, худий, чорноголовий, i пiдняв
угору кiстлявi кулаки.- Ану, геть звiдси! Хiба не бачите - хизар
переповнений! Шукайте собi притулку деiнде!
Добриня, що лише один з киян добре розумiв половецьку мову, промовив:
- Але ж, чоловiче, ми прибули сюди не по власнiй волi. Нас силомiць
притягли сюди, в неволю, i ввiпхнули в цей свинюшник!
Кiстлявий розлютувався ще бiльше:
- Свинюшник! Ви чу те, люди,- свинюшник! Це наш хизар! Ми злiпили його
ось цими руками! - вiн затряс перед носом у Добринi чорними кулаками.- А
ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тiсно - iдiть собi геть!
Кияни мовчки топталися бiля дверей, ©х виганять з цього темного,
тiсного, але все ж теплого примiщення. Мунгал, що привiв ©х сюди, вже
зник. Куди ж ©м? На мороз? На снiг? Ночувати ще одну нiч надворi? Терпцю
уже нема ...
Закипаючи гнiвом, Добриня пiдвищив голос:
- Чоловiче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самi зайшли сюди - нас
привели! Та й нiч уже - мороз лютий, снiг. Добрий господар i собаку не
вижене з хати, а ти людей виганя ш... Ми сю нiч переночу мо тута, а завтра
побачимо, де опинимося. Буде так, як господарi скажуть, татарове...
- Не пущу! - вереснув половець i пiшов на Добриню з кулаками.
обважнiлого сотника, аж поки вiдчув, що лiд пiд ним мiцний - не
провалиться. Там зупинився i пiдвiвся. До нього наближалися переляканi
Жадiгеровi баатури.
- Вiзьмiть його та одягнiть у сухе,- сказав знесилено Добриня i,
кинувши на лiд ножа, повернувся i мовчки пiшов назустрiч Янцi, що,
вiдокремившись вiд гурту, поволi наближалася до нього.
5
Три довгих зимових мiсяцi - грудень, сiчень i лютий - Батий лив людську
кров, як водицю, у Ки©вськiй, Володимиро-Волинськiй та Галицькiй землях.
Вiн лютував, бо жоден город чи навiть маленький городок не здався
добровiльно. ©х усi довелося брати приступом. Лише Данилiв, Крем'янець та
Холм так i не пощастило взяти. Сили монгольськi танули. Та незрiвнянно
бiльшi втрати несло мiсцеве населення. В городах, якi чинили опiр, його
вирубували до ноги, будинки та храми спалювали, майно грабували. По селах
забирали у смердiв збiжжя, живнiсть, одяг, багатьох убивали, молодих жiнок
та чоловiкiв тягнули в полон.
Дивлячись, як гине люд, Дмитро втрачав вiру, що це коли-небудь
скiнчиться. Зовсiм опустилися у нього руки пiсля того, як упав Галич -
столиця Галицько© землi. Галичани трималися до останнього. Татари пороками
пробили в кiлькох мiсцях вали i ввiрвалися в город, де ще цiлий день
тривала рiзанина, що забрала у Батия лише вбитими бiльше тисячi во©нiв.
Батий наказав полонених не брати, а сам Галич спалити, зрiвняти з землею.
Успенський собор, де сховалися жiнки i дiти, подiбно Десятиннiй церквi в
Ки вi, був зруйнований пороками.
Дмитро дивився, як горять князiвськi та боярськi хороми, церкви, колись
неприступнi заборола,- i плакав. О Боже, що робиться! Упав Ки©в, поник
Володимир, щез iз лиця землi гордий Галич, спустошенi Плiсненськ, Ясенiв,
Олесько, Бiльче Золоте, Болотня, Звенигород, Василiв. Половину люду з них
вирубано, а друга половина - в неволi... Що ж залиша ться? Надiя? На що?
Хiба може народ ожити, пiдвестися пiсля тако© розрухи, пiсля такого
нiколи, нiким i нiде не баченого погрому? Боже, Боже, чом не вкоротив ти
менi вiку ще в Ки вi? Навiщо залишив живим? Щоб мучився? Щоб страждав?
Невже тобi, Господи, втiшно дивитися на мо© муки i страждання?
Туга точила душу. Вiн майже нiчого не ©в - зчорнiв на лицi i ледве
плентав ногами, хилячись од вiтру. Iнодi виникала думка - кинутись на
охоронцiв, що день i нiч пантрували його, щоб убили. Але знав, що не
вб'ють, бо пам'ятали наказ Батия: стерегти, як зiницю ока!
Та найбiльше страждав вiд безсилля: чим вiн може допомогти сво му
народовi? Чим може зарадити його страшному горю? Адже йому нiхто не
допомiг - нi король угорський Бела, нi князi польськi та моравськi. Тепер
вони й самi потерпають у страху великому, бо на Польщу та Моравiю Батий
уже послав сво© тумени через Холм та Берестя, а на Белу, що не захотiв
об' днатися нi з князем Михайлом Чернiгiвським, нi з Данилом Галицьким,
який теж по©хав було просити допомоги, лише поки що хижо погляда через
Карпати... Ну, чим вiн може допомогти цьому бiдному народовi, що кожен
день зазна кривавого розбою, убивств та наруги?
Розоривши Галич, Батий розiслав сво© загони по всьому князiвству.
Галичина палала, сходила кров'ю на пожарищах - i не було краю, не було
впину катуванням, знущанням i насиллю над збожеволiлим вiд жаху людом.
Здавалося, наступили суднi днi, настав кiнець свiту.
Батий дав повну волю сво©м ордам: насилуйте, грабуйте, обжирайтеся
м'ясом, якого було по боярських оборах та смердiвських дворах вдосталь,
хапайте добро i полоненикiв i вiдправляйте в далеку дорогу - аж на Iтиль!
Ви - переможцi! Все ваше! Вiдпочивайте перед новими походами - до
весни! А там далi - на башкирцiв, на роме©в, на франкiв! Аж до Останнього
моря!
Здавалося, цьому розгулу кривавого насильства не буде кiнця. А до весни
ж iще далеко, i кожен день - то чи сь обiрване життя! Та, може, не одне, а
десятки чи сотнi!
Що робити?
I тодi Дмитро зважився.
- Я хочу поговорити з Са©н-ханом,- сказав вiн джагуновi туленгiтiв, якi
охороняли його.- Передай йому мо бажання!
Наступного дня його привели в кiш, що розташувався над Днiстром. Всюди
понад рiкою на високому березi темнiли похiднi юрти кочовикiв, горiли
багаття, пахло вареною бараниною та кониною.
Провiвши Дмитра мiж двох вогнiв, щоб очистився вiд скверни, злих духiв
i злих помислiв, туленгiти ввели його до хансько© юрти.
Тут було тепло. Пiдлога застелена гуцульськими килимами. На стiнах теж
килими. Нi лав, нi стола. Лише попiд стiнами лежали рядами подушки пiд
вовняними лiжниками. На них сидiли монгольськi тайджi-царевичi Орду,
Казан, Бурин, Бучек та темники, а насупроти дверей, пiд стiною, на
узвишшi, возсiдав сам Батий.
Було видно, що тут щойно вiдбулася трапеза, бо обличчя царевичiв
розчервонiлися, маснi пальцi i роти вони витирали вишитими рушниками, а
перед кожним iз них стояли срiбнi чашки-кисе, наповненi холодним
бiлясто-сивим кумисом.
Дмитро не впав ниць, як велiв монгольський звичай, але скинув шапку i
низько вклонився Бати вi, торкнувшись правицею пiдлоги.
- Пiдiйди ближче, Думитре,- тихо промовив Батий i показав на подушку
бiля сво©х нiг.- Сiдай ось тут! Пий кумис з мого тостагана!
Це була висока честь. Видно, Са©н-хан був у доброму настро©.
Дмитро сiв, пiдiбгавши ноги, i торкнувся вустами срiбного ханського
поставця.
Батий уважно розглядав його.
- Я радий тебе бачити, Думитре,- порушив вiн мовчанку, i тут же старий
половець-терджуман переклав його слова.- Гадаю, ти за цей час, поки
перебував у мо му вiйську, багато чому навчився?
- Так, великий хане.
- Ти зрозумiв, що сила моя незмiрна, що нiхто у всьому Всесвiтi не може
устояти передi мною?
- Так, великий хане, сила твоя справдi незмiрна,погодився Дмитро,
думаючи, як почати розмову, заради яко© вiн сюди прийшов.
Всi цi днi Дмитра не покидала одна думка - як змусити Батия якнайшвидше
пiти геть iз Галицько© землi? Як урятувати те, що ще залишилося живого тут
i що ще можна було врятувати?
Куди мав намiр пiти далi Батий, знали всi - на башкирдiв, на короля
угорцiв Белу. Знав це i Дмитро. Та нiхто не знав, коли саме Батий пiднiме
сво© тумени в похiд. Ось про це i хотiв дiзнатися во вода, щоб у розмовi
поступово пiдказати хановi сво© думки з приводу цього i пiдказати так, щоб
той повiрив йому.
- Тепер ти розумi ш, що вчинив нерозумно, по-доброму, по-мирному не
пiддавшись менi з Киювом i людом киювським?
- Що було, того не вернути,- ухилився вiд прямо© вiдповiдi Дмитро, але
сво му голосовi надав такого тону, що можна було подумати, що вiн справдi
жалку , що не здав Ки ва.
Саме так i зрозумiв його Батий, i ледь помiтна усмiшка задоволення
промайнула по його сiро-жовтому обличчю.
- Отож-бо! Тепер я бачу, що ти багато чому навчився тут.
- То, може, великий хане, i досить менi вже цi © науки? Може, вiдпустиш
мене вiд себе? Батий розплющив вузькi очi.
- Ти хочеш пiти вiд мене? Тобi тут погано?
- Нi, не погано. Але ти, великий хане, кажуть, скоро покинеш цi землi i
пiдеш далi в похiд, а для мене тi далекi землi невiдомi. Мов та звича©в
тих народiв я не знаю, тому там буду для тебе зайвий.
Батий пожував губами.
- Гм, у мене теж виникала така думка - вiдпустити тебе на всi чотири
боки,- замислено промовив вiн.- Раз милувати, то милувати до кiнця! Але я
думав зробити це пiзнiше, весною, коли рушу через гору Марактан[102] на
зарозумiлого короля башкирдiв Белу. А ти просишся зараз...
Дмитро з нетерпiнням ждав цi © митi. Ось вона!
- Як! - вигукнув вiн здивовано.- Великий хан хоче йти на короля Белу аж
весною? Але хiба ти не зна ш, що там весною, коли почнуть танути в горах
снiги, нi пройти, нi про©хати! Гiрськi потоки перетворяться в рiки, а рiки
- на моря! I обiйти ©х не можна, бо кругом - бескиди, i перепливти н©як,
бо течiя така бистра, що нiякий човен не втрима ться. Та й човнiв там
нема !.. Це затрима тебе ще на мiсяць чи й на два, поки повiнь спаде, а
тим часом король Бела збереться з силами i стане на гiрських перевалах, де
нi тво© пороки, нi твоя кiннота нiчого не вдiють...
Подив його був природний, а порада слушна. Батий збентежено глянув на
царевичiв.
- Ви чули? Що скажете?
Всi загули. Старший брат Орду, що сидiв поряд i уважно слухав,
промовив:
- Войвода Думитро, схоже, правду каже. Пригадай, брате, Ала-Тоо...
Пам'ята ш, що робиться там весною? У долинах, де взимку пролягають
про©жджi снiговi дороги, а влiтку зовсiм сухо або течуть невеличкi руча©,
навеснi бурлять грiзнi потоки, що несуть камiння, яке зiб' з нiг кожного,
хто насмiлиться вступити в воду. Гадаю, i тут так само... А коли прога мо
час, Бела справдi збереться з силами i перегородить нам у горах шлях.
Треба виступати негайно! Така моя думка!
Батий до брата Орду ставився як до старшого - з шанобою i любов'ю.
- Орду, ти справдi впевнений, що нам треба до початку весни перебратися
через Марактан? - засумнiвався Батий.
- Я весь час думав про це. А тепер впевнений, брате,твердо вiдповiв
Орду.- Пам'ята ш ясу дiда нашого Чiнгiсхана? "Швидкiсть i несподiванiсть -
запорука перемоги! А ватажки туменiв, тисяч i сотень, що чинять
самовiльно, або вiдпочивають, коли треба дiяти, або приховують сво© дi©,
сховавшись, подiбно каменю в водi чи стрiлi, випущенiй у густi комишi,
повиннi зникнути з лиця землi. Такi ватаги не можуть стояти на чолi
вiйська!.." Це торка ться i нас з тобою, брате!
Царевичi загелготали:
- Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!
Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про
ки©вського во воду всi забули.
Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:
- Думитре, ти дав розумну пораду. Ми пiслязавтра виступа мо. А тебе я
вiдпускаю - можеш ©хати до свого Киюва чи куди хочеш... Ось срiбна пайцза
- вона дозволить тобi вiльно про©здити через усi мiста, де мо© застави.
Кожен даругачi[103], якому ти покажеш ©©, пропустить тебе, дасть змiнних
коней i все необхiдне в дорогу.
- Дякую, хане... Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також
вибрати кiлькох супутникiв з полонених. Дорога далека - можу захворiти,
можуть мене поранити. Хто допоможе? А так - будуть поряд близькi люди...
Та й збро© яко©-небудь хотiлося б мати - вiд злодi©в-лиходi©в захищатися.
- Гаразд. Усе тобi буде, що просиш,- кивнув головою Батий i заплющив
очi, даючи зрозумiти, що розмова закiнчена.
6
Дорога йшла лiсом. Сiрий зимовий день хилився до заходу. Стомленi конi
тюпали поволi i вже не звертали уваги нi на вйокання вiзникiв, нi на удари
батогiв. В кiлькох критих санях ©хала пiд охороною трьох десяткiв гриднiв
сiм'я князя Михайла.
Сам старий князь iз сином Ростиславом, вiдiрвавшись вiд валки на чверть
поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля -
потрiбно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князевi
Михайловi вона була зовсiм чужа i незнайома. В його жилах текла половина
польсько© кровi, бо його мати була рiдною сестрою польського короля
Конрада, i вiн не раз у молодостi та й зовсiм недавно - всього пiвроку
тому - подорожував цими землями. I все ж це був чужий край. До того ж час
був неспокiйний, грiзний: десь позаду, на Волинськiй землi, вже
господарювали татари - брали штурмом городи, лили кров ©хнiх захисникiв,
палили села, гнали у рабство населення. Тут - бродили згра© грабiжникiв. I
втiкач-князь не знав, звiдки чекати небезпеки - спереду чи ззаду?
Пiднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздорiжжi, за
перестрiл чи й ближче, стояв чималий кiнний роз'©зд.
- Хто це? - спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темнi обриси
незнайомцiв.- Татари? Чи розбiйники якiсь?
Ростислав стенув плечима.
- На татар не схожi. Та й на розбiйникiв теж. Зараз дiзнаюся! А ти
залишайся тут!
Вiн приострожив коня - i, не поспiшаючи, готовий кожно© митi повернути
назад, по©хав до гурту людей, якi, не зрушуючи з мiсця, спокiйно пiджидали
його.
Незабаром вiн прискакав назад.
- Отче,- вигукнув схвильовано,- це князь Данило, мiй дядько! I треба ж
зустрiтися! Ти ж зна ш, що ще до приходу Батия пiд Ки©в вiн, як i ми з
тобою, по©хав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом
стати супроти мунгалiв. Дiзнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський
i Галич, вiн кружним шляхом ©де туди ж, куди й ми,- до князя Болеслава в
Мазовiю[104]. Нам нема чого боятися - ©дьмо! Князь Данило став на спочин
ген за тим лiском...
Михайло перехрестився.
- Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинцi-мунгали чи польськi
здрайцi! Почека мо валку, а тодi вже разом i рушимо.
Вiн справдi щиро зрадiв цiй зустрiчi, хоча, незважаючи на близьке
свояцтво, стосунки мiж князями були дуже нерiвнi, а часто переростали у
справжню ворожнечу, як це не раз бувало i мiж iншими князями.
Лише прихiд Менту пiд Ки©в змусив Михайла усмирити гординю i попросити
Данила надати, поки вiн ©здитиме в Угорщину, притулок княгинi Оленi та
всiй родиш. Однак, отримавши вiд Бели одкоша, вiн по©хав до короля
Конрада, сподiваючись, що дядько прийме його з розпростертими обiймами. Та
не так сталось, як гадалось. Король не тiльки не зрадiв при©здовi
племiнника, що позбувся спочатку чернiгiвського, а потiм i ки©вського
князiвства, не тiльки не видiлив хоч яко©-небудь захудало© волостi на
прокорм, а дав ясно зрозумiти, що при©зд його небажаний, бо може викликати
гнiв грiзного Батиги.
Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. I Михайло написав
Даниловi i його братовi Васильковi, князевi володимиро-волинському, листа:
"Багато разiв грiшили ми перед вами, братове, багато заподiяли вам шкоди i
обiцянок сво©х не виконували. А коли й хотiли жити з вами в дружбi, то
невiрнi бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що
нiколи не будемо ворогувати з вами!"
Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такi покаяннi слова, однак
написав, бо дiватися просто було нiкуди: нi притулку, нi прокорму.
Романовичi - Данило та Василько - вiдгукнулися швидко. Вони зразу ж
вiдпустили до нього свою сестру Олену, а потiм його з сiм' ю запросили до
себе: Ростиславовi Василько вiддав Луцьк iз волостю, а Данило Михайловi -
Ки©в. Так Михайло з усiм родом повернувся на Волинь.
Однак у Ки©в вiн не по©хав: боявся татар, що могли пiсля розвiдки Менгу
нагрянути в будь-який день. Залишившись на Волинi, вiн ©здив по селах i з
дозволу Романовичiв збирав данину з поселян - назбирав багато пшеницi,
меду, бикiв, овець та iншо© всячини, яко© вистачило б йому з сiм' ю та
челяддю аж до нового врожаю. Вистачило б, коли б не довелося знову тiкати.
Недарма не по©хав вiн до Ки ва. Серце його нiби вiдчувало, що мирнi днi
Ки ва полiченi, що Батий уже поставив перед сво©м золототканим шатром
чорний дев'ятихвостий туг - знак вiйни.
Спочатку теплилася надiя, що Ки©в висто©ть i Батий не наважиться йти
далi, залишаючи у себе в тилу таку велику силу. Втiкачi з Ки©всько© землi
розповiдали, як мужньо тримаються кияни. I хоча вiн не мав до цi ©
мужностi нiякого вiдношення, серце його сповнювалося i гордiстю, i надi ю.
Та ось у груднi хлинули на Волинь та Галичину цiлi натовпи втiкачiв - з
ближнiх вiд Ки ва городiв. Ки©в упав! За ним упали, б'ючись до останнього
во©на, городи по Бугу, Здвижу, Тетереву, Случi i Горинi. Страшна навала
накочувалася на Галицькi та Волинськi землi, змiтаючи все перед собою. I
вкотре вже Михайло з родом сво©м та челяддю ряту ться втечею. До Конрада
тепер не насмiв потикатися - повернув у Мазовiю, до двоюрiдного брата
князя Болеслава.
Поки цi спогади та думки ро©лися в головi, прибула валка. Михайло
наблизився до саней, де сидiла княгиня Олена з онуками, вiдкинув полог.
Дiти спали, княгиня, закутана в теплий кожух i барвисту вовняну хустку,
пов'язану поверх горноста во© шапки, запитально глянула на мужа.
- Що? При©хали? - А побачивши попереду незнайомих вершникiв,
стривожилась,- Боже! Хто то?
- Не хвилюйся, мати. То гриднi князя Данила,заспоко©в ©© Михайло.
- Данила? Брата? I вiн тут?
- Зараз ми його побачимо.
Валка прискорила рух i незабаром, повернувши на роздорiжжя праворуч,
опинилася на затишнiй лiсовiй галявинi. Там палахкотiло веселе багаття,
довкола нього грiлося кiлька десяткiв воякiв-галичан, поодаль стояли сани,
i конi бiля них смачно хрупали запашне лугове сiно.
Назустрiч валцi вiд вогню, попереджений сторожею, вже йшов князь
Данило. Мiцний, гарний собою, сорокарiчний, вiн мiг би зiйти за сина князя
Михайла, якому звернуло на сьомий десяток, але були вони рiвнею - князi
чернiгiвський та галицький. До того ж - свояки.
Михайло спiшився. Княгиня Олена вилiзла з халабуди.
Данило розкинув руки - швидко пiдiйшов.
- Брате! Сестронько! От i дав Бог знову нам побачитися! Та не вдома, а
на чужiй землi!
Вони по-родичiвському почоломкалися, обнiмаючись хрест-навхрест.
Княгиня Олена розплакалася.
- Та в який недобрий час! В яку лиху годину! Вся земля наша горить,
крiвцею людською пiдплива ... Чи сподобить Господь нас iще раз ступити на
не©? Чи ми навiки покинули ©©, братику?
Данило майже не знав найстаршо© сестри, бо ходив пiд стiл пiшки, коли
вона вийшла замiж, але вона була так разюче схожа на покiйну матiр, що при
зустрiчах з нею вiн вiдчував у серцi якийсь священний трепет, i йому
завжди хотiлося цiлувати ©© руки, як цiлував колись маминi.
На його очах теж заблискотiли сльози, i вiн припав губами до сестриних
рук.
- Не знаю, рiдна! Не знаю! Втiкачi, яких я зустрiв по дорозi,
розповiдають, що страшне щось дi ться на Волинi та в Галичинi. Ще нiколи
народ наш не терпiв такого лихолiття, як зараз. Смерть i насильство не
розбираються, де чоловiк, де жiнка, де дитина чи стара людина,- всiх
пiдряд косить мунгальська коса, навiть у яму не кладучи, а залишаючи трупи
хижим птахам та звiрам на поживу... Чи доведеться нам ще раз побачити
рiднi мiсця - одному Господу нашому вiдомо!
- Що ж сказав тобi король Бела? - спитав Михайло.
- А-а!.. Бела, як i всi угорськi королi, спить i бачить себе ще й
князем галицьким та волинським. Мало йому сво © землi - погляда на нашу,
щоб загарбати ©©! Нерозумний! Не вiда , що дуже скоро може втратити i
свою... I не тiльки землю та корону, а й голову!
- Вiдмовив?
- Я просив допомоги, щоб разом стати супроти Батия. Просив руки доньки
його Констанцi© для сина Лева, щоб скрiпити наш союз. Та де там - i
слухати не захотiв!
- Куди ж нам тепер? До Болеслава? А чи не скаже вiн нам, як менi
Конрад: "Вибачайте та голоблi назад повертайте!" Га?
- Думаю, не скаже: не такий час, щоб не подiлитися по-братньому куском
хлiба... А втiм - побачимо. Ходiмо до вогню: пополудну мо та й рушимо
гуртом далi. Вже i Варшава недалеко - гадаю, дотемна будемо там.
7
Десь якраз у тi днi мiсяця лютого 1241 року, коли во вода Дмитро,
вiдпущений Бати м, вирушав iз розорено© Галицько© укра©ни на
Надднiпрянську укра©ну, а князi Михайло та Данило вступали до столицi
Мазовецького князiвства - Варшави, валка джагуна Жадiгера перебралася по
льоду через Iтиль i нарештi дiсталася до Бату-сарая, Бати во© столицi, яку
вiн заклав якраз перед походом на вечiрнi кра©ни.
З п'ятнадцяти тисяч полоненикiв, що вирушили з Ки ва, залишичася в
живих ледве половина. Iншi сво©ми кiстьми позначили скорботний шлях на
схiд, по якому вслiд за ними судилося пiти в неволю iншим тисячам.
Жадiгер вступав у Бату-сарай з низько опущеною головою. Не як
переможець, у якого радiсно на серцi, а як злочинець, якого жде неминуча
кара.
- Краще б ти мене не витягав з ополонки,- похмуро кинув вiн Добринi
наступного дня пiсля пригоди на Дону.- Ох, краще б ти мене не рятував! Що
ж скаже менi Са©н-каан, коли дiзна ться, що квадрига, якою вiн хотiв
прикрасити сво мiсто, назавжди втрачена? А що скаже Менгу-каан? Та вiн
живого мiсця не залишить на мо му тiлi! Ох, краще б ти сам провалився,
перш нiж витягнув мене на люту погибель!
Стояв полудень, коли валка вступила в Бату-сарай. День був сонячний,
безвiтряний. Трiщав лютий мороз, видушуючи з очей сльози. Незважаючи на
це, всюди вешталися люди. З галасом, зi схвильованими покликами до валки
вiд юрт, що простяглися рядами зi сходу на захiд, по заснiженiй рiвнинi
бiгли жiнки, дiтваки, шкандибали старики. Кожному хотiлося побачити
вiйськову здобич, що свiдчила про перемогу монгольського вiйська,
розпитати про родичiв - хто живий, хто загинув, де зараз знаходиться
вiйсько?
На якийсь час сторожа, оточена спiвплемiнниками, забула про
полоненикiв, i Добриня з Янкою та Iллею, ледве тримаючись на ногах вiд
голоду та втоми, байдужне дивилися на цей строкатий галасливий натовп, що
гелготав, як розтривожена зграя гусей, на незлiченнi копички юрт, над
якими вилися сизi димки, на безладно розкиданi дерев'янi та кам'янi
новобудови на узвишшi, звiдки долiтав перестук сокир, рiзномовний гомiн
рабiв та рiзкi окрики наглядачiв.
Раптом Янка неголосно скрикнула:
- Боже! Дивiться!
Вона показала в протилежний бiк.
Там по втоптаному снiгу, нахилившись, брели невiльники. Було ©х чоловiк
двадцять чи тридцять. Тужачись зi всiх сил, вони довгими мiцними
вiрьовками тягнули товсту дубову колоду. Два вершники-наглядачi нагайками
пiдганяли ©х.
Звичайно, колоду було б легше i доцiльнiше тягнути кiньми. Та не це
вражало. Вражав вигляд невiльникiв. Худi, зарослi, обiдранi, вони
здавалися вихiдцями з того свiту. У багатьох крiзь лахи просвiчували синi
ребра, дехто був без шапки, без чобiт чи постолiв - ©хнi ноги були
обв'язанi якимись ганчiрками, а дво чи тро нещасних взагалi не мали на
тiлi нiчого, крiм якихось недоладних штанiв, пошитих iз рiзномастих шкурок
степових гризунiв - мишей, байбакiв, тушканчикiв, а на ногах - личакiв,
сплетених iз рогози.
Янка схлипнула.
- Боже! Та це ж справжн пекло! Невже i нам доведеться отак?
Добриня обняв ©© за плечi, притиснув до грудей, нiби хотiв закрити вiд
жахливого видовища, що раптом постало перед ними. Для нього неволя не була
дивиною, та тут i йому, бувалому, вiдiбрало мову. Що вiн мiг сказати?
Безперечно, така доля ждала i ©х. Рано чи пiзно, але ждала.
Iлля стиснув кулаки. Обличчя його спотворилося вiд гнiву.
- Ну, я не доживу до такого стану! Нi, не доживу! Уб'ю якого-небудь
гада, щоб i менi заподiяли смерть! Янка схопила його за рукав.
- Братику! Що-бо ти мовиш!
Та Iлля не вiдповiв: несподiвано увесь напружився, витягнувся, очi
округлилися, а погляд мовби завмер - втупився в невисоку постать жiнки, що
поволi вилазила з критих кошмою саней.
- Марiам! - прошепотiли його зблiдлi вуста. Потiм вiн хрипко вигукнув:
- Марiам!
Жiноча постать випросталася, миттю повернулася на той поклик.
То справдi була Марiам.
- Iлля! - зойкнула вона.- Iлля! Любий! Вона метнулася до нього i впала
йому на груди, забилася в глухому риданнi.
До не© вже бiг пiдстаркуватий наглядач-вiзничий. Але нi Марiам, нi Iлля
не бачили його. ©м так було багато що сказати одне одному! Так хотiлося
наговоритися!
- Марiам, ти жива!
- Жива, любий. I ти живий! Слава Богу!
- Тебе везли в санях? Отже для якогось хана?
- Для Менгу,- i сльози знову хлинули з ©© очей.
- О Боже!
- Я не житиму! Я заподiю собi смерть! Тут вiзничий шарпнув дiвчину за
плече, замахнувся нага м.
- Iди! А то...
Iлля i Добриня схопили його за руки, навперебiй почали вмовляти його,
щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.
- Побачить джагун - i ©й, i менi перепаде! - i потягнув дiвчину до
саней.
- Марiам! - Iлля схопився за голову, вiдчай знову спотворив його схудле
обличчя.- Марiам!
- Я знайду тебе, Iлля! Знайду! - гукнула Марiам, але тут же ©© голос
обiрвався: вiзничий запхав ©© в халабуду i опустив важкий полог.
Валка знову рушила. Всi йшли мовчазнi, пригнiченi. Iлля ступав як
мертвий, нi на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього i погладила
йому рукав.
- Бiдний мiй братику! - прошепотiла ледь чутно.- Як тобi важко! Як
важко нам усiм!
Незабаром ©х знову зупинили. Наглядачi спiшилися i почали швидко
вiдлiчувати бранцiв по десятках i заводити у глинобитнi не то сара©, не то
хати без вiкон - хизари, обнесенi високою, теж глинобитною, огорожею.
Пiсля ясного сонячного дня в хизарi було темно. По обидва боки вiд
проходу лежали очеретянi мати, посеред примiщення, у великих череп'яних
посудинах, схожих на велетенськi миски, але з дiрочками по боках, жеврiв
жар, вiд якого йшло трохи тепла i свiтла, а ще бiльше - чаду.
Кияни - а було ©х десяткiв три чи й чотири - згромадилися при входi, з
острахом розглядаючи похмуре, непривiтне примiщення, що вiдтепер мало
стати ©хнiм житлом.
Прибулi мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом бiля
жаровнi пiдвiвся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
- Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди - хто перед нами! Клянусь шаблею
старого Кончака - це орусути! Клятi орусутськi свинi! I як ©х багато! Нам
i самим тут нiяк повернутися, а ©х привели на нашу голову, щоб вони
хлебтали з нам сорбу з однi © миски, щоб дихали одним повiтрям! Не
допустимо цього! - Вiн виступив наперед, худий, чорноголовий, i пiдняв
угору кiстлявi кулаки.- Ану, геть звiдси! Хiба не бачите - хизар
переповнений! Шукайте собi притулку деiнде!
Добриня, що лише один з киян добре розумiв половецьку мову, промовив:
- Але ж, чоловiче, ми прибули сюди не по власнiй волi. Нас силомiць
притягли сюди, в неволю, i ввiпхнули в цей свинюшник!
Кiстлявий розлютувався ще бiльше:
- Свинюшник! Ви чу те, люди,- свинюшник! Це наш хизар! Ми злiпили його
ось цими руками! - вiн затряс перед носом у Добринi чорними кулаками.- А
ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тiсно - iдiть собi геть!
Кияни мовчки топталися бiля дверей, ©х виганять з цього темного,
тiсного, але все ж теплого примiщення. Мунгал, що привiв ©х сюди, вже
зник. Куди ж ©м? На мороз? На снiг? Ночувати ще одну нiч надворi? Терпцю
уже нема ...
Закипаючи гнiвом, Добриня пiдвищив голос:
- Чоловiче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самi зайшли сюди - нас
привели! Та й нiч уже - мороз лютий, снiг. Добрий господар i собаку не
вижене з хати, а ти людей виганя ш... Ми сю нiч переночу мо тута, а завтра
побачимо, де опинимося. Буде так, як господарi скажуть, татарове...
- Не пущу! - вереснув половець i пiшов на Добриню з кулаками.