Страница:
мiста, подалi вiд нього - в далекi села, в лiси, в занесенi снiгом хащi та
вертепи.
Дiзнавшись про це, Дмитро звелiв зачинити всi ворота i нiкого не
випускати. Тiльки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами
захисток. А потiм розiслав глашата©в у всi кiнцi, щоб заспоко©ти людей i
закликати зi збро ю на заборола.
Коли зiйшло сонце, Дмитро з синами та Добринею по©хали до Мстиславового
города[39] i пiднялися на вал. Унизу бiлiв приметений снiгом Днiпро,
вдалинi темнiли Дарницькi бори, а з-за них поволi випливало денне свiтило,
забарвлюючи всю схiдну частину голубого неба в холодний малиновий колiр.
Дмитро приклав руку козирком до лоба.
- Дивiться, хлопцi! Не видно? Дивiться! Всi розумiли, що во воду
цiкавить вiйсько Менту, i пильно вдивлялися в далину.
- Iдуть! - вигукнув раптом Степан.- Погляньте - йдуть!
- Де?
- Ген там, вирушають!
Тепер усi побачили рухомi темнi цятки на бiлiй рiвнинi Днiпра.
Монголо-татари почали переправу через замерзлу рiчку, пiшки, ведучи коней
за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторi
i швидко наближалися до ки©вського берега.
- Боже, яка сила! - прошепотiв Дмитро.- Лiзуть, мов комашня!
Дозорцi, що сидiли на дзвiницях, теж помiтили ворога i вдарили на
сполох. х пiдтримали подiльськi церкви - i густе, тривожне калатання
дзвонiв пiдняло на ноги весь Ки©в. Люди вибiгали на вулицi, мчали до сво©х
сотень i займали мiсця на валу.
Тим часом ординцi вже досягли ки©вського берега, гуртувалися в загони
i, роздiлившись на двi частини, почали охоплювати Ки©в - однi через
Дорогожичi i Глибочицю з пiвночi, а другi - Перевiсищем та Хрещатицьким
яром, мимо Лядських ворiт, з пiвдня. Зiмкнутися вони мали десь бiля
Золотих ворiт.
- По©демо туди,- сказав, спускаючись вниз, во вода.Щоб обступити весь
Ки©в, сил у Менгу малувате. Тут нам нiчого робити. Тут вiн на нас не
нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золотi, Лядськi або Бiлгородськi
ворота. дьмо! Швидше!
На Золотих воротях i на валах люди напружено чекали. Вже три роки
монголо-татари плюндрували Русь, i кияни знали, який це страшний i
безпощадний ворог. Знали - i готувалися до найгiршого.
Дмитро у супроводi синiв та Добринi по скрипучих дубових сходах
пiднявся на вал i зупинився на оглядовому майданчику над Золотими
ворiтьми. Тут уже стояло кiлька бояр та лiпших мужiв.
- Ну, що? Не видно ще?
- Не видно, але вже чути, як стугонить пiд кiнськими копитами мерзла
земля,- вiдповiв один iз бояр, огрядний чоловiк з великим, сизим вiд
морозу носом.
- Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось i вони! - Дмитро перехилився
через забороло надбрамно© вежi i глянув у бiк Хрещато© долини.- Надiйшла i
наша черга! Наш час, друзi!
З яру почали виринати передовi сотнi монголiв. Вони швидко вихопилися
нагору i з глухим, грiзним квоктанням - кху-кху! - ринули до Золотих
ворiт. Майже одночасно вiд Кудрявця, розлогого яру, порослого густим
чорнолiссям, долинули такi ж самi вигуки. Ки©в був оточений з пiвдня i з
пiвночi. Монголiв прибувало все бiльше i бiльше. Кожен загiн ставав пiд
сво©м бунчуком на широкому заснiженому майданi i завмирав.
Мовчать ки©вськi вали, мовчить i Золота брама. Кияни пильно i не без
страху розглядають чужинцiв, що мiцно, мов улитi, сидять на кошлатих, але,
видно, витривалих конях i хижо зирять на киян. Всi вони одягнутi в
чудернацькi кожухи вовною назовнi (кияни ще не знали, що вони подвiйнi i
що спiдня овчина повернута вовною до тiла), на головах - хутрянi шапки,
при боцi - крива шабля та булава, за спиною - сагайдак з луком та
стрiлами, а ззаду, бiля сiдла,- туго скручений жель та шкiряний хурджун -
торба для здобичi.
Перед вiйсько, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз
насупроти ворiт, в'©хали кiлька вершникiв, перед якими всi розступилися,
i, пiднявши голови, почали роздивлятися вал i киян на ньому.
- Менгу-хан, - прошепотiв Добриня. - Це вiн!
- Котрий? - спитав Дмитро.
- Отой, що на вороному конi.
Менгу, нiби вiдчувши, що про нього йде мова, раптом пiдняв руку i
посварився.
- Кияни, ви побили мо©х послiв, i я прийшов щоб покарати вас!
Якийсь половець вiдразу ж переклав його слова.
- Але я прощу всiх, якщо ви вiдчините ворота i зустрiнете мене за вашим
звича м з хлiбом-сiллю!
- Ми не вiдчинимо ворiт! - гукнув Дмитро.
- Ти хто? Менi вже вiдомо, що ваш князь утiк. А ти хто?
- Я во вода Дмитро.
- Ти великий зухвалець, во водо! Я зараз помчу по свiжих слiдах князя
Михайла, наздожену його - i вiн вiдчинить ворота мiста. I тодi я тебе
першого повiшу на цiй брамi! Це буде завтра або пiслязавтра. Отже, у тебе
час одуматися. Здача Киюва - життя, вiдмова - смерть!
З цими словами, не ждучи вiдповiдi, Менгу здибив коня i помчав геть -
до Бiлгородського шляху, по якому по©хав князь Михайло. За ним рушили,
дотримуючись суворого порядку, його сотнi. Спочатку поволi, а потiм усе
швидше i швидше, мов пiдстьобуване невидимим батогом, помчало все вiйсько
хана Менгу з гори в долину, до Либедi, де пролягала бита дорога на захiд.
Враженi кияни ще довго стояли на валах, аж поки останнiй вершник зник
за далекими заснiженими горбами, i не знали - радiти з того чи ждати ще
бiльшо© бiди.
8
У боярських хоромах було натоплено, пахло свiжим хлiбом i смаженою на
олi© цибулею. Правда, час для обiду давно минув, - сонце вже опускалося за
далекi приiрпiнськi бори, але стiл стояв накритий.
Бiля столу сидiла лише жiноча половина сiм'©. Коли Дмитро ввiйшов до
покою, бояриня кинулася йому назустрiч i, заплакавши, припала до плеча.
- Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Бiлгород?.. Люди бачили, як у тому
кра© щось горiло... Та ще кажуть, що спiймали князя. Невже це правда?
- Не вiр бабським чуткам, - вiдповiв боярин, одною рукою пригортаючи
жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслiд за ним, щоб сiдали до
столу. - Менгу справдi погнався за князем, але не думаю, щоб вiн наздогнав
його, а тим бiльше взяв Бiлгород.
Вiн сiв на сво мiсце i вiдрiзав собi шмат варено© телятини.
До нього нахилилася Янка.
- А якщо Менгу таки полонив князя i змусить його вiдчинити ворота
Ки ва? Що тодi? Невже нам усiм кiнець? Я не хочу помирати!
Вона вимовила останнi слова зовсiм тихо, але з таким болем i вiдча м у
голосi, що всi враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена
думка про смерть, i тому, що вона належала веселiй, непосидючiй,
житт радiснiй Янцi, до того ж наймолодшiй серед присутнiх, якiй ще жити б
та й жити, болюче вразила кожного.
Добринi шмат застряв у горлi. Йому уявилася ця тендiтна дiвчина з
мотузком або кангою на ши© у заснiженому степу, уявив, як тягне ©©
який-небудь бузувiр-баатур до сво © кибитки чи до юрти, а там - кида на
смердючу кошму, зрива з не© одяг, заломлю бiлi руки i, прикрившись
зверху шкарубким, пропахлим кiнським потом i гiрким димом кожухом,
накида ться на не©, як звiр... Бр-р-р!
Скiльки разiв бачив вiн таке!
А хiба всi тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хiба не глумилися над
дiвочою та жiночою честю тут же, серед пожарищ i трупiв, на очах у старих
матерiв та малих дiтей?
Вiн зцiпив зуби i зблiд, бо уявляв цi жахи краще, нiж будь-хто iнший.
Однак промовчав, щоб не завдавати страху i смутку Янцi та всiм присутнiм.
А Дмитро почав утiшати дочку. Простягнувши руку, погладив ©© по головi.
- Не бiйся, голубонько, я не дозволю вiдчинити ворота, хоч би князь
благав зробити це. Вiн залишив нас у таку важку годину - тож хай сам тепер
дба про себе! А ми будемо захищатися скiльки сил наших стане i, дасть
Бог, вiдiб' мося вiд песиголовцiв!
- А якщо не вiдiб' тесь?.. Я живою в руки не дамся - кинуся з валу або
з дзвiницi вниз головою! Краще зразу смерть, нiж мунгальський полон, нiж
довiчна наруга i неволя!
Всi знову занiмiли, враженi ще сильнiшим вибухом почуттiв дiвчини.
Потiм схлипнула бояриня, обняла дочку i притиснула ©© голову собi до
грудей. Заголосили невiстки, похнюпилися Микола та Степан.
Дмитро нахмурився ще бiльше - гримнув:
- Ну, годi вам! Годi! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Ки©в - не
Рязань, не Переяслав i навiть не Чернiгiв! Вали тут вищi, заборола
мiцнiшi, ворота обкованi залiзом, а мужностi киянам не позичати!
Вiдiб' мося! - I повернувся до Добринi. - А ти як гада ш? Ти багато бачив,
зна ш - скажи!
Щоб заспоко©ти жiнок, Добриня вiдповiв твердо:
- Висто©мо! Ворога в Ки©в не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться
брати приступом мiсто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, i не
затрима ться вiн довго пiд Ки вом... А от довколишнiм селам - бiда! Там
зараз лл ться кров, умирають люди, горять хижi та повiтi. I нiкому
захистити нещасних, нiкому допомогти.
Вiн згадав сво село, сво©х рiдних - i замовк. Гiркий клубок пiдкотився
до горла - перехопив дихання, а на очах мимоволi закаламутилися сльози...
Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
...Десь опiвночi Добриня прокинувся вiд того, що його хтось легенько
термосив за плече.
- Хто тут? Уже ранок? - спитав голосно, пiдводячись на лiкоть.
- Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! - почувся голос Янки. - Це я!
Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пiзно.
Украй здивований, вiн пiдвiвся i сiв на лiжку.
- Що сталося?
- Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... - Янка завагалася i сiла теж.
- Про що?
- Страшно менi. Лягла спати - не спиться. Перед очима постають жахи -
один страшнiший iншого. Все ввижа ться, як мунгали вриваються в Ки©в -
палять, хапають, убивають... Словом, я зрозумiла, що треба готуватися до
найгiршого - до смертi. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки.
Уявила, як я кидаюся з дзвiницi вниз, як рязанська княгиня впраксiя, i
вiдчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я i прийшла до тебе...
- Ну?
- Якщо будеш живий, допоможи менi в останню хвилину розпрощатися з
життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня
вигукнув:
- Ти збожеволiла, бояришне! Про вiщо мовиш? Як же я наважуся укоротити
тобi вiку? I чому обрала мене для цього?
- Ну, не просити ж батька чи братiв... Хто ж iз них погодиться?
- А я?
- Ти чужий. I я для тебе чужа. Тобi зробити це простiше.
- Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам
накладу на себе руки, нiж пiднiму на тебе... на таку... на таку...
- Яку?
Добринi раптом забракло слiв i мужностi, нiби йому було не двадцять
п'ять лiт, а п'ятнадцать. Язик задерев'янiв, думки в головi сплуталися.
Ну, навiщо вiн бовкнув - "на таку"? Справдi, тако©, як Янка, тако© чисто©,
нiжно©, гарно© i разом з тим сво вiльно© i недоступно© дiвчини вiн нiколи
в життi не зустрiчав. Та що з того? Для нього вона - як зоря на небi:
прекрасна, але недосяжна! Ну, навiщо вiн бовкнув оте дурне слово - "на
таку"?
Вiн мовчав. А вона знову - з притиском - запитала:
- Ну ж - яку?
Вiн опустив руку на лiжко i при цьому не помiтив, бо був схвильований,
як його рука лягла на ©© руку, прикриту складками ковдри.
- Ну, на таку... гарну, нiжну... таку юну... таку незвичайну! - Вiн
говорив тихо, хрипко, уривчасто i, розумiючи, що говорить не те, що треба,
швидко замовк.
Янка вiдсахнулась. Навiть у темрявi було видно, як злякано i гнiвно
блиснули ©© очi.
- Боже, що мовить сей смерд! - вигукнула вона i раптом, вирвавши свою
руку з-пiд його руки, навiдлiг ударила його долонею по щоцi. - Що ти
говориш? Як посмiв сказати менi таке? Як мiг подумати про мене так? Я
бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберiг мене вiд
ганьби, неслави i мук, а ти...
Вона схопилася на ноги.
Добриня сторопiв.
- Янко, за що ж ти мене так?.. - I потер щоку, терпнучи вiд думки, що
дiвчина здiйме крик i хто-небудь сюди зайде.
Але вона не крикнула, а гордо вiдрубала:
- Щоб знав сво мiсце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти -
смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти - старий дiдуган!
Ось ти хто!
Останнi ©© слова про старого дiдугана розсмiшили Добриню. Так
по-дитячому могла сказати тiльки зовсiм юна i чиста Янка. Однак вiдповiв
вiн серйозно:
- Янко, ти даремно мене обража ш. Я знаю сво мiсце. Я знаю, що я
смерд, а не боярин, що я був половецьким невiльником, мунгальським рабом.
I я нiколи не забуваю про це... Але менi дивно, що ти вважа ш мене за
старого дiдугана. Я зовсiм не дiд! I маю очi, щоб вiдрiзнити гарне вiд
бридкого, молоде вiд старого, чисте вiд брудного. Чим же я завинив перед
тобою? Чи тобi було б при мнiше, коли б я сказав, що ти бридка та
потворна?
- Ти насмiха шся з мене!
- Та нi ж - не насмiхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврiвноважена,
примхлива дитина, якiй у цьому домi все дозволя ться i все проща ться!
- Ти знову обража ш мене!
- Ну, як би я смiв?.. Я безмежно вдячний тво му батьковi, бояриновi
Дмитру, за те, що надав менi, смердовi, мунгальському конюховi, притулок у
сво©й господi. Вiн i всi його домочадцi - то святi для мене люди! Як би я
посмiв насмiхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?
- I все ж ти вiдмовля шся допомогти менi розпрощатися з бiлим свiтом,
якщо для всiх нас прийде край?
- Вiдмовляюся! - вiдрiзав Добриня. - На тебе рук я не здiйму!
Янка помовчала трохи, потiм зiтхнула.
- Всi ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федiр Юрiйович
був смiливцем! Один вiн...
- Федiр Юрiйович? Я не чув про такого.
- Про нього вже вся Русь зна ... А ти - не чув...
- Русь зна , а я був серед половцiв та мунгалiв, тому й не чув... Чим
же прославився князь Федiр, чим вразив тебе? Розкажи - знатиму i я.
- Ти хочеш знати?
- Хочу.
- Тодi слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма во©нами
сво©ми на Залiську Русь i став на рiчцi Воронежi, поблизу землi
Рязансько©. I прислав послiв до великого князя рязанського Юрiя
Iнгваровича, щоб той дав йому десятину всього: i князiв, i людей, i добра
всякого. Почув це князь Юрiй i зразу ж послав гiнцiв у Володимир до
великого князя Юрiя Всеволодовича, щоб допомiг вiдбити Батия. Але той
допомоги не дав - задумав сам зiйтися в бою з Бати м. Почув таку вiдповiдь
Юрiй Iнгварович i закликав собi на допомогу сво©х братiв - князiв Давида
Муромського, Глiба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а
сина свого, князя Федора Юрiйовича, послав з дарами до безбожного Батия...
I прибув князь Федiр Юрiйович до Батия, дари йому принiс i просив не йти
вiйною на землю Рязанську. А той дари прийняв i став, брехливий i
безбожний, у рязанських князiв дочок i сестер собi на ложе просити. А
хтось iз вельмож рязанських по заздростi донiс Бати вi, що ма князь Федiр
Юрiйович жону-княгиню iз царського вiзантiйського роду - лiпотою i тiлом
красна бе зело, краща за всiх. Лукавий i немилостивий Батий розпалився в
похотi сво©й i сказав князю Федору: "Дай менi, княже, звiдати красу жони
тво ©, тодi не пiду я на Рязань!" А князь Федiр засмiявся в лице Бати вi i
вiдповiв: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого,
жон сво©х на блуд. Коли нас одолi ш, тодi i жонами нашими володiтимеш!"
Безбожний Батий розлютився i зразу ж повелiв убити князя Федора Юрiйовича,
а тiло його кинути на розтерзання звiрам i птицям. Iнших во©нiв лiпших теж
повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по iменi
Апониця. Заховався вiн i гiрко плакав, дивлячись на свого мертвого
господаря. А вночi, побачивши, що нiхто його не стереже, та мно поховав
його i поспiшив у Рязань до княгинi впраксi© i розповiв, як i за що
нечестивий цар Батий убив ©© мужа, благовiрного князя Федора. Княгиня
впраксiя стояла в цей час у високому теремi з любим чадом сво©м - князем
Iваном Федоровичем. Почувши цi смертоноснi слова, сповненi туги, вона
притьмом кинулась з превисокого терема разом iз сином, князем Iваном,
прямо на землю i розбилась на смерть... - Янка зiтхнула ще важче i, трохи
помовчавши, тихим голосом закiнчила свою оповiдь: - Так розповiдали
втiкачi... Таким був князь Федiр Юрiйович, ось так учинила княгиня
впраксiя... Чому ж я не можу вчинити так само? Хiба я слабша за не©?
У ©© голосi прозвучав вiдчай, i тiльки тепер Добриня швидше вiдчув
серцем, нiж осягнув розумом, яка глибока розпука гнiтить душу цi ©
отроковицi. Видно, втiкачi з далеко© Рязанi розповiли ©й про Бати©в погром
пiвнiчно© Русi, вона уявила всi тi жахи, якi творили там завойовники, i
тепер не може позбутися ©х. Несподiваний прихiд Менгу пiд Ки©в приголомшив
усiх мешканцiв мiста, а ©© вразливу душу - особливо, i дiвчина шука
виходу iз безвихiдного, на ©© думку, становища, в якому опинилися всi
кияни. Справдi, що ©©, як i всiх, чека ? Життя? В це вона не вiрить.
Неволя? © вона бо©ться дужче за смерть. Отже, залиша ться смерть. Та як
померти, якщо ворог не вб' , а захоче взяти в полон? Накласти на себе
руки? На це не кожен зважиться... Ну, що ©й вiдповiсти?
- Янко, чому ти дума ш, що ма ш вчинити так, як вчинила княгиня
впраксiя? Може, до цього взагалi не дiйде! Я вiрю, що Менгу не вiзьме
Ки ва, бо не тi в нього сили, щоб узяти.
- А якщо вiзьме?
- Тодi я буду поблизу тебе.
- I зробиш те, про що я прошу?-
- Не знаю. Я захищатиму тебе.
- Ну, i за це дякую... А про нашу розмову - нiкому нi слова!
Вона швидко вислизнула з кiмнати i тихо причинила за собою дверi.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усiх
ки©вських церков. Крiзь ©хн холодно-басовите гучання проривалися далекi
тривожнi голоси:
- Мунгали! Мунгали!
- До збро©, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечi покритий зеленим двабом кожушок, натягла на
голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та
тул зi стрiлами i стрiмголов кинулася до ворiт.
- Куди-и?.. - вибiгла на ганок бояриня Анастасiя. Та дiвчина навiть не
оглянулась - хряпнула хвiрткою i на вулицi пiрнула в гамiрливий натовп, що
враз завертiв, закрутив i понiс до Золотих ворiт.
На вал вели старi скрипучi сходи. Янка поспiшила нагору, на надбрамну
вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут ©© помiтив Добриня.
- Янко! Ти? Сидiла б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли
й жiнкам треба бути на валу!
- Хто зна - той чи не той, - огризнулась дiвчина. - Та й ти менi не
вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозумiле дiвчисько! I на вмову не зда ться!
Що ж - хай iде. У не© батько, брати - нехай i говорять з нею! А тво ,
смерде, яке дiло?
Однак i вiн пiшов услiд за нею, ближче до гурту бояр, що з во водою
Дмитром вдивлялися в далечiнь, на Бiлгородський шлях, по якому наближалися
до Ки ва загони мунгалiв та валки бранцiв.
Уздрiвши дочку, Дмитро насупився.
- Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тiльки й не вистачало!
Aну, киш менi додому! Янка притупнула чобiтком.
- Не пiду! Хоч убий - не пiду! Усiм можна, а менi зась? З чого б то?
Бояри засмiялися.
- А в тебе, Дмитре, дiвка з перцем!
- За словом у кишеню не лiзе!
- Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
- I гарна достобiса!
Янка почервонiла, оченята ©© гнiвно блиснули.
- Гарна, та не про вас! Пащеку те тут, як перекупки на Бабиному
торжку[40]! А ще боярами назива тесь! Бояри зареготали ще дужче.
- Оце дiвчина! I стриже, i бри ! Тут подав голос Домажир, один з
найбагатших ки©вських бояр.
- Годi вам! Справдi розпащекувалися! - гримнув вiн. - Я не дозволю
насмiхатися з мо © майбутньо© невiсточки!
Всi затихли. Жарту боярин чи правду каже? I запитально поглянули на
Дмитра, але той знiяковiло мовчав.
А Янка, що вiд тих слiв здригнулася, як вiд ляпаса, раптом
випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку
дiвочу шийку i кинула йому в обличчя:
- Хай ваш Iвор не милиться, бо не буде бритися! Вiд несподiваного
одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся i почав на виду буряковiти. Гострi
слова дiвчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестiв
смiшок, а дехто вiдверто глузливо пирхнув.
- Тобто... Як це розумiти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, зда ться,
домовилися? Га?
- Тiльки не зi мною! - вiдрiзала Янка.
- Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесiду з тво©ми батьками, -
пром'ямлив Домажир. - Але якщо треба i з тобою, то ми з Iвором прийдемо -
погуторимо... Чого ж...
У Янки на вустах уже трiпотiла вiдповiдь, щоб злетiти, але тут пролунав
голосний крик:
- Дивiться, дивiться, татари завертають прямо сюди! Про Янку i Домажира
всi враз забули i глянули на дорогу.
Монголи з Либiдсько© долини вже вибралися на гору i темною звивистою
гадюкою пiдповзали до Ки ва. Попереду, в оточеннi нойонiв i баатурiв,
похитувався на вороному конi Менту. За ним розтяглеся кiлька сотень
вiйська, а в прогалинах мiж загонами брели полоненики, оточенi кiнною
вартою. Пов'язанi по десятку чоловiки - в кангах, що незугарне
погойдувалися на шиях; жiнки та пiдлiтки - пiд наглядом кiнних дозорцiв,
що довгими гарапниками пiдганяли тих, хто вiдставав чи збочував з дороги.
А ще далi - валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти
худоби... I знову - вiйсько.
Над Ки вом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався i з
болем i ненавистю вигукнув:
- Ох, окаяннi!
I знову - тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце,
а пiд черепом забилася болiсна думка: "Невже i зi мною таке буде? Невже i
мою жону з дiтьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край -
на страждання, на смерть?"
Вибравшись на гору, до Василькiвського шляху, Менгу з двома сотнями
баатурiв та сотнею полоненикiв раптом повернув лiворуч, до Золотих ворiт,
i зупинився на майданi, а iнших полонених i здобич сторожа повела вниз, до
Хрещато© долини, а звiдти - на Печорське, до Звiринця i далi, через
Днiпро, на схiд. Туди ж рушило i все монгольське вiйсько.
Менгу пiдвiв голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на
високих стiнах мiста, а потiм гукнув:
- Кияни! Ваш князь утiк, як останнiй боягуз! Я зневажаю його! Не за©хав
навiть у Бiлгород, щоб поснiдати, а дременув далi, залишивши i вас, i всю
свою землю напризволяще. Тепер ви самi господарi сво © долi, i я ще раз
раджу вам помиритися зi мною i визнати владу Бату-хана над Ки вом. Обiцяю
вам мир i життя, а також прощаю вам вашу провину - побиття мо©х послiв.
Ну? Що ви на це скажете?
Дмитро вислухав його i, не задумуючись, твердо вiдповiв:
- Нi! Ми вiльнi люди i нiчи © зверхностi не потерпимо i не визна мо!
Менгу пiдскочив у сiдлi, посварився на киян камчею.
- Нерозумнi! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивiться, що з
вами буде! Дивiться, кияни!
Вiн махнув рукою - баатури накинулися на пов'язаних мотуззям
полоненикiв. Блиснули шаблi, бойовi сокири та шокпари - пролунав болiсний
зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на бiлий снiг.
- Та стрiляйте ж у них! Стрiляйте! - вигукнула Янка, пiдводячи вгору
лука. - Чого ж ви сто©те? Стрiляйте!
Тятива ©© тонко бренькнула, просвистiла стрiла. Ще кiлька десяткiв
стрiл шугнули з валу вниз - на убивць. Але жодна не досягла цiлi - всi
впали за якихось двадцять чи тридцять крокiв вiд вершникiв.
Менгу зареготав i знову подав знак рукою.
Пiдкоряючись його волi, баатури миттю пiдняли сво© луки i, наклавши на
них стрiли, завмерли, чекаючи наказу стрiляти.
Добриня застережно гукнув:
- Пригнiться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосовi, миттю пригнувся, але були й такi,
хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерiгали, як во©ни
Менгу готуються до стрiльби. Янка теж вiдкрито стояла на за-боролi,
витягала з тула нову стрiлу.
Дiвчисько! Нерозурлне дiвчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до не© i, притиснувши
дiвчину до грудей, затулив ©© собою. В ту ж мить цьвохнули довгi
монгольськi стрiли, i тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд
пролунали такi ж болiснi скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з мiцних парубоцьких обiймiв i гнiвно глянула на
хлопця. Вона ще не розумiла, що сталося. Губи ©© тремтiли вiд образи, а
невеличкi кулачки часто затарабанiли йому в груди. Як вiн посмiв! Та ще й
на виду у всього Ки ва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут
раптом уздрiла в його спинi стрiлу. По нiй стiкала i капала на зачовганий
дощаний помiст яскраво-червона кров.
- Ой, що ж це? - Ноги ©© пiдкосилися. - Мiй Боже! До не© пiдскочив
во вода - пiдтримав.
- Ти не поранена, донечко?
- Я - нi! А ось вiн... Рятуючи мене...
- Я все бачив. Тепер ти розумi ш, як необачно вчинила, прийшовши сюди?
- суворо проказав Дмитро i додав рiзко: - Зараз же геть менi додому! Якого
горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подрiботiла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрiм
Добринi, було поранено ще кiлька чоловiк, серед них Миколу - у
передплiччя. Микола смикав стрiлу, щоб витягти з рани. Степан допомагав
йому, але невмiло, i стрiла зламалася.
- Нiчого тут не робiть - iдiть додому! - наказав Дмитро. - А я вiзьму
Добриню i зразу ж за вами! Вiн пiдвiв очi на парубка.
- Болить дуже?
- Терпiти можна.
- Зараз я знайду пiдводу i вiдвезу тебе додому, а там уже будемо
рятувати.
- Я сам дiйду, - вiдповiв Добриня. - Рана, зда ться, не глибока: стрiла
влучила в лопатку.
- Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що нашi стрiли не долетiли
до татар, а ©хнi на такiй же вiдстанi поранили стiлькох наших!
- У них тугiшi, далекобiйнiшi луки, i ©хнi стрiли летять далi, нiж
нашi, - вiдповiв Добриня.
- Тепер будемо знати, - гiрко сказав Дмитро. - Але якою цiною
здобува ться наука! А Менгу це знав!
- Вiн може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, во водо, нашим
людям, щоб не висовували без потреби носа iз-за заборола, - тихо промовив
Добриня, кривлячись вiд болю.
Дмитро обережно виглянув крiзь вузький отвiр бiйницi i вигукнув:
- Нi, Менгу вже не скориста ться новою нагодою послати в наших
безпечних киян ще одну сотню стрiл, вiн тiка ! Вiн облишив намiр обложити
мiсто! Ми врятованi! Боже, невже це правда?
На його слова всi кинулись до заборола i, перевiсившись через нього,
глянули на широкий перед-брамний майдан, де темнiли тiла побитих
полоненикiв, i на заснiжений посад обабiч Василькiвського шляху. I
полегшене зiтхання вирвалося з багатьох грудей.
Так, Менгу справдi вiдступився вiд думки взяти Ки©в. Вiд Золотих ворiт
вiн протореною дорогою спускався вниз, поспiшаючи навздогiн за сво©м
вiйськом, що, мов обжертий полоз, поволi виповзало з Хрещатого яру на
гору, до Печорського монастиря, i десь там зникало в iмлистiй безвiстi
далини.
Роздiл II. КАЛИНОВИЙ КУТ
1
Скрипнули дверi - i Добриня розплющив очi. До покою зайшов во вода
вертепи.
Дiзнавшись про це, Дмитро звелiв зачинити всi ворота i нiкого не
випускати. Тiльки впускати! Щоб кожен, хто хоче, знайшов за валами
захисток. А потiм розiслав глашата©в у всi кiнцi, щоб заспоко©ти людей i
закликати зi збро ю на заборола.
Коли зiйшло сонце, Дмитро з синами та Добринею по©хали до Мстиславового
города[39] i пiднялися на вал. Унизу бiлiв приметений снiгом Днiпро,
вдалинi темнiли Дарницькi бори, а з-за них поволi випливало денне свiтило,
забарвлюючи всю схiдну частину голубого неба в холодний малиновий колiр.
Дмитро приклав руку козирком до лоба.
- Дивiться, хлопцi! Не видно? Дивiться! Всi розумiли, що во воду
цiкавить вiйсько Менту, i пильно вдивлялися в далину.
- Iдуть! - вигукнув раптом Степан.- Погляньте - йдуть!
- Де?
- Ген там, вирушають!
Тепер усi побачили рухомi темнi цятки на бiлiй рiвнинi Днiпра.
Монголо-татари почали переправу через замерзлу рiчку, пiшки, ведучи коней
за поводи, щоб не провалити кригу. Вони розпорошилися на широкому просторi
i швидко наближалися до ки©вського берега.
- Боже, яка сила! - прошепотiв Дмитро.- Лiзуть, мов комашня!
Дозорцi, що сидiли на дзвiницях, теж помiтили ворога i вдарили на
сполох. х пiдтримали подiльськi церкви - i густе, тривожне калатання
дзвонiв пiдняло на ноги весь Ки©в. Люди вибiгали на вулицi, мчали до сво©х
сотень i займали мiсця на валу.
Тим часом ординцi вже досягли ки©вського берега, гуртувалися в загони
i, роздiлившись на двi частини, почали охоплювати Ки©в - однi через
Дорогожичi i Глибочицю з пiвночi, а другi - Перевiсищем та Хрещатицьким
яром, мимо Лядських ворiт, з пiвдня. Зiмкнутися вони мали десь бiля
Золотих ворiт.
- По©демо туди,- сказав, спускаючись вниз, во вода.Щоб обступити весь
Ки©в, сил у Менгу малувате. Тут нам нiчого робити. Тут вiн на нас не
нападе. Якщо буде приступ, то лише на Золотi, Лядськi або Бiлгородськi
ворота. дьмо! Швидше!
На Золотих воротях i на валах люди напружено чекали. Вже три роки
монголо-татари плюндрували Русь, i кияни знали, який це страшний i
безпощадний ворог. Знали - i готувалися до найгiршого.
Дмитро у супроводi синiв та Добринi по скрипучих дубових сходах
пiднявся на вал i зупинився на оглядовому майданчику над Золотими
ворiтьми. Тут уже стояло кiлька бояр та лiпших мужiв.
- Ну, що? Не видно ще?
- Не видно, але вже чути, як стугонить пiд кiнськими копитами мерзла
земля,- вiдповiв один iз бояр, огрядний чоловiк з великим, сизим вiд
морозу носом.
- Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось i вони! - Дмитро перехилився
через забороло надбрамно© вежi i глянув у бiк Хрещато© долини.- Надiйшла i
наша черга! Наш час, друзi!
З яру почали виринати передовi сотнi монголiв. Вони швидко вихопилися
нагору i з глухим, грiзним квоктанням - кху-кху! - ринули до Золотих
ворiт. Майже одночасно вiд Кудрявця, розлогого яру, порослого густим
чорнолiссям, долинули такi ж самi вигуки. Ки©в був оточений з пiвдня i з
пiвночi. Монголiв прибувало все бiльше i бiльше. Кожен загiн ставав пiд
сво©м бунчуком на широкому заснiженому майданi i завмирав.
Мовчать ки©вськi вали, мовчить i Золота брама. Кияни пильно i не без
страху розглядають чужинцiв, що мiцно, мов улитi, сидять на кошлатих, але,
видно, витривалих конях i хижо зирять на киян. Всi вони одягнутi в
чудернацькi кожухи вовною назовнi (кияни ще не знали, що вони подвiйнi i
що спiдня овчина повернута вовною до тiла), на головах - хутрянi шапки,
при боцi - крива шабля та булава, за спиною - сагайдак з луком та
стрiлами, а ззаду, бiля сiдла,- туго скручений жель та шкiряний хурджун -
торба для здобичi.
Перед вiйсько, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз
насупроти ворiт, в'©хали кiлька вершникiв, перед якими всi розступилися,
i, пiднявши голови, почали роздивлятися вал i киян на ньому.
- Менгу-хан, - прошепотiв Добриня. - Це вiн!
- Котрий? - спитав Дмитро.
- Отой, що на вороному конi.
Менгу, нiби вiдчувши, що про нього йде мова, раптом пiдняв руку i
посварився.
- Кияни, ви побили мо©х послiв, i я прийшов щоб покарати вас!
Якийсь половець вiдразу ж переклав його слова.
- Але я прощу всiх, якщо ви вiдчините ворота i зустрiнете мене за вашим
звича м з хлiбом-сiллю!
- Ми не вiдчинимо ворiт! - гукнув Дмитро.
- Ти хто? Менi вже вiдомо, що ваш князь утiк. А ти хто?
- Я во вода Дмитро.
- Ти великий зухвалець, во водо! Я зараз помчу по свiжих слiдах князя
Михайла, наздожену його - i вiн вiдчинить ворота мiста. I тодi я тебе
першого повiшу на цiй брамi! Це буде завтра або пiслязавтра. Отже, у тебе
час одуматися. Здача Киюва - життя, вiдмова - смерть!
З цими словами, не ждучи вiдповiдi, Менгу здибив коня i помчав геть -
до Бiлгородського шляху, по якому по©хав князь Михайло. За ним рушили,
дотримуючись суворого порядку, його сотнi. Спочатку поволi, а потiм усе
швидше i швидше, мов пiдстьобуване невидимим батогом, помчало все вiйсько
хана Менгу з гори в долину, до Либедi, де пролягала бита дорога на захiд.
Враженi кияни ще довго стояли на валах, аж поки останнiй вершник зник
за далекими заснiженими горбами, i не знали - радiти з того чи ждати ще
бiльшо© бiди.
8
У боярських хоромах було натоплено, пахло свiжим хлiбом i смаженою на
олi© цибулею. Правда, час для обiду давно минув, - сонце вже опускалося за
далекi приiрпiнськi бори, але стiл стояв накритий.
Бiля столу сидiла лише жiноча половина сiм'©. Коли Дмитро ввiйшов до
покою, бояриня кинулася йому назустрiч i, заплакавши, припала до плеча.
- Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Бiлгород?.. Люди бачили, як у тому
кра© щось горiло... Та ще кажуть, що спiймали князя. Невже це правда?
- Не вiр бабським чуткам, - вiдповiв боярин, одною рукою пригортаючи
жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслiд за ним, щоб сiдали до
столу. - Менгу справдi погнався за князем, але не думаю, щоб вiн наздогнав
його, а тим бiльше взяв Бiлгород.
Вiн сiв на сво мiсце i вiдрiзав собi шмат варено© телятини.
До нього нахилилася Янка.
- А якщо Менгу таки полонив князя i змусить його вiдчинити ворота
Ки ва? Що тодi? Невже нам усiм кiнець? Я не хочу помирати!
Вона вимовила останнi слова зовсiм тихо, але з таким болем i вiдча м у
голосi, що всi враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена
думка про смерть, i тому, що вона належала веселiй, непосидючiй,
житт радiснiй Янцi, до того ж наймолодшiй серед присутнiх, якiй ще жити б
та й жити, болюче вразила кожного.
Добринi шмат застряв у горлi. Йому уявилася ця тендiтна дiвчина з
мотузком або кангою на ши© у заснiженому степу, уявив, як тягне ©©
який-небудь бузувiр-баатур до сво © кибитки чи до юрти, а там - кида на
смердючу кошму, зрива з не© одяг, заломлю бiлi руки i, прикрившись
зверху шкарубким, пропахлим кiнським потом i гiрким димом кожухом,
накида ться на не©, як звiр... Бр-р-р!
Скiльки разiв бачив вiн таке!
А хiба всi тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хiба не глумилися над
дiвочою та жiночою честю тут же, серед пожарищ i трупiв, на очах у старих
матерiв та малих дiтей?
Вiн зцiпив зуби i зблiд, бо уявляв цi жахи краще, нiж будь-хто iнший.
Однак промовчав, щоб не завдавати страху i смутку Янцi та всiм присутнiм.
А Дмитро почав утiшати дочку. Простягнувши руку, погладив ©© по головi.
- Не бiйся, голубонько, я не дозволю вiдчинити ворота, хоч би князь
благав зробити це. Вiн залишив нас у таку важку годину - тож хай сам тепер
дба про себе! А ми будемо захищатися скiльки сил наших стане i, дасть
Бог, вiдiб' мося вiд песиголовцiв!
- А якщо не вiдiб' тесь?.. Я живою в руки не дамся - кинуся з валу або
з дзвiницi вниз головою! Краще зразу смерть, нiж мунгальський полон, нiж
довiчна наруга i неволя!
Всi знову занiмiли, враженi ще сильнiшим вибухом почуттiв дiвчини.
Потiм схлипнула бояриня, обняла дочку i притиснула ©© голову собi до
грудей. Заголосили невiстки, похнюпилися Микола та Степан.
Дмитро нахмурився ще бiльше - гримнув:
- Ну, годi вам! Годi! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Ки©в - не
Рязань, не Переяслав i навiть не Чернiгiв! Вали тут вищi, заборола
мiцнiшi, ворота обкованi залiзом, а мужностi киянам не позичати!
Вiдiб' мося! - I повернувся до Добринi. - А ти як гада ш? Ти багато бачив,
зна ш - скажи!
Щоб заспоко©ти жiнок, Добриня вiдповiв твердо:
- Висто©мо! Ворога в Ки©в не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться
брати приступом мiсто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, i не
затрима ться вiн довго пiд Ки вом... А от довколишнiм селам - бiда! Там
зараз лл ться кров, умирають люди, горять хижi та повiтi. I нiкому
захистити нещасних, нiкому допомогти.
Вiн згадав сво село, сво©х рiдних - i замовк. Гiркий клубок пiдкотився
до горла - перехопив дихання, а на очах мимоволi закаламутилися сльози...
Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.
...Десь опiвночi Добриня прокинувся вiд того, що його хтось легенько
термосив за плече.
- Хто тут? Уже ранок? - спитав голосно, пiдводячись на лiкоть.
- Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! - почувся голос Янки. - Це я!
Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пiзно.
Украй здивований, вiн пiдвiвся i сiв на лiжку.
- Що сталося?
- Бачиш, я прийшла, щоб попросити тебе... - Янка завагалася i сiла теж.
- Про що?
- Страшно менi. Лягла спати - не спиться. Перед очима постають жахи -
один страшнiший iншого. Все ввижа ться, як мунгали вриваються в Ки©в -
палять, хапають, убивають... Словом, я зрозумiла, що треба готуватися до
найгiршого - до смертi. А я не впевнена, що зможу накласти на себе руки.
Уявила, як я кидаюся з дзвiницi вниз, як рязанська княгиня впраксiя, i
вiдчула, що не зможу зважитись на таке. Тож я i прийшла до тебе...
- Ну?
- Якщо будеш живий, допоможи менi в останню хвилину розпрощатися з
життям! Щоб я не потрапила в полон! У наругу до поганина! Добриня
вигукнув:
- Ти збожеволiла, бояришне! Про вiщо мовиш? Як же я наважуся укоротити
тобi вiку? I чому обрала мене для цього?
- Ну, не просити ж батька чи братiв... Хто ж iз них погодиться?
- А я?
- Ти чужий. I я для тебе чужа. Тобi зробити це простiше.
- Чужий! То й що з того, що чужий? Та швидше я сам загину, швидше сам
накладу на себе руки, нiж пiднiму на тебе... на таку... на таку...
- Яку?
Добринi раптом забракло слiв i мужностi, нiби йому було не двадцять
п'ять лiт, а п'ятнадцать. Язик задерев'янiв, думки в головi сплуталися.
Ну, навiщо вiн бовкнув - "на таку"? Справдi, тако©, як Янка, тако© чисто©,
нiжно©, гарно© i разом з тим сво вiльно© i недоступно© дiвчини вiн нiколи
в життi не зустрiчав. Та що з того? Для нього вона - як зоря на небi:
прекрасна, але недосяжна! Ну, навiщо вiн бовкнув оте дурне слово - "на
таку"?
Вiн мовчав. А вона знову - з притиском - запитала:
- Ну ж - яку?
Вiн опустив руку на лiжко i при цьому не помiтив, бо був схвильований,
як його рука лягла на ©© руку, прикриту складками ковдри.
- Ну, на таку... гарну, нiжну... таку юну... таку незвичайну! - Вiн
говорив тихо, хрипко, уривчасто i, розумiючи, що говорить не те, що треба,
швидко замовк.
Янка вiдсахнулась. Навiть у темрявi було видно, як злякано i гнiвно
блиснули ©© очi.
- Боже, що мовить сей смерд! - вигукнула вона i раптом, вирвавши свою
руку з-пiд його руки, навiдлiг ударила його долонею по щоцi. - Що ти
говориш? Як посмiв сказати менi таке? Як мiг подумати про мене так? Я
бояришня! Боярська дочка! Я прийшла попросити тебе, щоб уберiг мене вiд
ганьби, неслави i мук, а ти...
Вона схопилася на ноги.
Добриня сторопiв.
- Янко, за що ж ти мене так?.. - I потер щоку, терпнучи вiд думки, що
дiвчина здiйме крик i хто-небудь сюди зайде.
Але вона не крикнула, а гордо вiдрубала:
- Щоб знав сво мiсце! Я бачила за столом, як ти зиркав на мене. Ти -
смерд, холоп, половецький конюх, мунгальський раб!.. Ти - старий дiдуган!
Ось ти хто!
Останнi ©© слова про старого дiдугана розсмiшили Добриню. Так
по-дитячому могла сказати тiльки зовсiм юна i чиста Янка. Однак вiдповiв
вiн серйозно:
- Янко, ти даремно мене обража ш. Я знаю сво мiсце. Я знаю, що я
смерд, а не боярин, що я був половецьким невiльником, мунгальським рабом.
I я нiколи не забуваю про це... Але менi дивно, що ти вважа ш мене за
старого дiдугана. Я зовсiм не дiд! I маю очi, щоб вiдрiзнити гарне вiд
бридкого, молоде вiд старого, чисте вiд брудного. Чим же я завинив перед
тобою? Чи тобi було б при мнiше, коли б я сказав, що ти бридка та
потворна?
- Ти насмiха шся з мене!
- Та нi ж - не насмiхаюся! Ти ще дитина, Янко! Неврiвноважена,
примхлива дитина, якiй у цьому домi все дозволя ться i все проща ться!
- Ти знову обража ш мене!
- Ну, як би я смiв?.. Я безмежно вдячний тво му батьковi, бояриновi
Дмитру, за те, що надав менi, смердовi, мунгальському конюховi, притулок у
сво©й господi. Вiн i всi його домочадцi - то святi для мене люди! Як би я
посмiв насмiхатися з кого-небудь чи ображати будь-кого?
- I все ж ти вiдмовля шся допомогти менi розпрощатися з бiлим свiтом,
якщо для всiх нас прийде край?
- Вiдмовляюся! - вiдрiзав Добриня. - На тебе рук я не здiйму!
Янка помовчала трохи, потiм зiтхнула.
- Всi ви боягузи! Ти теж боягуз!.. Один князь рязанський Федiр Юрiйович
був смiливцем! Один вiн...
- Федiр Юрiйович? Я не чув про такого.
- Про нього вже вся Русь зна ... А ти - не чув...
- Русь зна , а я був серед половцiв та мунгалiв, тому й не чув... Чим
же прославився князь Федiр, чим вразив тебе? Розкажи - знатиму i я.
- Ти хочеш знати?
- Хочу.
- Тодi слухай... Два роки тому рушив безбожний Батий з багатьма во©нами
сво©ми на Залiську Русь i став на рiчцi Воронежi, поблизу землi
Рязансько©. I прислав послiв до великого князя рязанського Юрiя
Iнгваровича, щоб той дав йому десятину всього: i князiв, i людей, i добра
всякого. Почув це князь Юрiй i зразу ж послав гiнцiв у Володимир до
великого князя Юрiя Всеволодовича, щоб допомiг вiдбити Батия. Але той
допомоги не дав - задумав сам зiйтися в бою з Бати м. Почув таку вiдповiдь
Юрiй Iнгварович i закликав собi на допомогу сво©х братiв - князiв Давида
Муромського, Глiба Коло-менського, Олега Красного, Всеволода Пронського, а
сина свого, князя Федора Юрiйовича, послав з дарами до безбожного Батия...
I прибув князь Федiр Юрiйович до Батия, дари йому принiс i просив не йти
вiйною на землю Рязанську. А той дари прийняв i став, брехливий i
безбожний, у рязанських князiв дочок i сестер собi на ложе просити. А
хтось iз вельмож рязанських по заздростi донiс Бати вi, що ма князь Федiр
Юрiйович жону-княгиню iз царського вiзантiйського роду - лiпотою i тiлом
красна бе зело, краща за всiх. Лукавий i немилостивий Батий розпалився в
похотi сво©й i сказав князю Федору: "Дай менi, княже, звiдати красу жони
тво ©, тодi не пiду я на Рязань!" А князь Федiр засмiявся в лице Бати вi i
вiдповiв: "Не годиться нам, князям руським, водити до тебе, нечестивого,
жон сво©х на блуд. Коли нас одолi ш, тодi i жонами нашими володiтимеш!"
Безбожний Батий розлютився i зразу ж повелiв убити князя Федора Юрiйовича,
а тiло його кинути на розтерзання звiрам i птицям. Iнших во©нiв лiпших теж
повбивав. Врятувався лише один отрок, улюбленець князя Федора, по iменi
Апониця. Заховався вiн i гiрко плакав, дивлячись на свого мертвого
господаря. А вночi, побачивши, що нiхто його не стереже, та мно поховав
його i поспiшив у Рязань до княгинi впраксi© i розповiв, як i за що
нечестивий цар Батий убив ©© мужа, благовiрного князя Федора. Княгиня
впраксiя стояла в цей час у високому теремi з любим чадом сво©м - князем
Iваном Федоровичем. Почувши цi смертоноснi слова, сповненi туги, вона
притьмом кинулась з превисокого терема разом iз сином, князем Iваном,
прямо на землю i розбилась на смерть... - Янка зiтхнула ще важче i, трохи
помовчавши, тихим голосом закiнчила свою оповiдь: - Так розповiдали
втiкачi... Таким був князь Федiр Юрiйович, ось так учинила княгиня
впраксiя... Чому ж я не можу вчинити так само? Хiба я слабша за не©?
У ©© голосi прозвучав вiдчай, i тiльки тепер Добриня швидше вiдчув
серцем, нiж осягнув розумом, яка глибока розпука гнiтить душу цi ©
отроковицi. Видно, втiкачi з далеко© Рязанi розповiли ©й про Бати©в погром
пiвнiчно© Русi, вона уявила всi тi жахи, якi творили там завойовники, i
тепер не може позбутися ©х. Несподiваний прихiд Менгу пiд Ки©в приголомшив
усiх мешканцiв мiста, а ©© вразливу душу - особливо, i дiвчина шука
виходу iз безвихiдного, на ©© думку, становища, в якому опинилися всi
кияни. Справдi, що ©©, як i всiх, чека ? Життя? В це вона не вiрить.
Неволя? © вона бо©ться дужче за смерть. Отже, залиша ться смерть. Та як
померти, якщо ворог не вб' , а захоче взяти в полон? Накласти на себе
руки? На це не кожен зважиться... Ну, що ©й вiдповiсти?
- Янко, чому ти дума ш, що ма ш вчинити так, як вчинила княгиня
впраксiя? Може, до цього взагалi не дiйде! Я вiрю, що Менгу не вiзьме
Ки ва, бо не тi в нього сили, щоб узяти.
- А якщо вiзьме?
- Тодi я буду поблизу тебе.
- I зробиш те, про що я прошу?-
- Не знаю. Я захищатиму тебе.
- Ну, i за це дякую... А про нашу розмову - нiкому нi слова!
Вона швидко вислизнула з кiмнати i тихо причинила за собою дверi.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усiх
ки©вських церков. Крiзь ©хн холодно-басовите гучання проривалися далекi
тривожнi голоси:
- Мунгали! Мунгали!
- До збро©, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечi покритий зеленим двабом кожушок, натягла на
голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та
тул зi стрiлами i стрiмголов кинулася до ворiт.
- Куди-и?.. - вибiгла на ганок бояриня Анастасiя. Та дiвчина навiть не
оглянулась - хряпнула хвiрткою i на вулицi пiрнула в гамiрливий натовп, що
враз завертiв, закрутив i понiс до Золотих ворiт.
На вал вели старi скрипучi сходи. Янка поспiшила нагору, на надбрамну
вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут ©© помiтив Добриня.
- Янко! Ти? Сидiла б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли
й жiнкам треба бути на валу!
- Хто зна - той чи не той, - огризнулась дiвчина. - Та й ти менi не
вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозумiле дiвчисько! I на вмову не зда ться!
Що ж - хай iде. У не© батько, брати - нехай i говорять з нею! А тво ,
смерде, яке дiло?
Однак i вiн пiшов услiд за нею, ближче до гурту бояр, що з во водою
Дмитром вдивлялися в далечiнь, на Бiлгородський шлях, по якому наближалися
до Ки ва загони мунгалiв та валки бранцiв.
Уздрiвши дочку, Дмитро насупився.
- Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тiльки й не вистачало!
Aну, киш менi додому! Янка притупнула чобiтком.
- Не пiду! Хоч убий - не пiду! Усiм можна, а менi зась? З чого б то?
Бояри засмiялися.
- А в тебе, Дмитре, дiвка з перцем!
- За словом у кишеню не лiзе!
- Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
- I гарна достобiса!
Янка почервонiла, оченята ©© гнiвно блиснули.
- Гарна, та не про вас! Пащеку те тут, як перекупки на Бабиному
торжку[40]! А ще боярами назива тесь! Бояри зареготали ще дужче.
- Оце дiвчина! I стриже, i бри ! Тут подав голос Домажир, один з
найбагатших ки©вських бояр.
- Годi вам! Справдi розпащекувалися! - гримнув вiн. - Я не дозволю
насмiхатися з мо © майбутньо© невiсточки!
Всi затихли. Жарту боярин чи правду каже? I запитально поглянули на
Дмитра, але той знiяковiло мовчав.
А Янка, що вiд тих слiв здригнулася, як вiд ляпаса, раптом
випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку
дiвочу шийку i кинула йому в обличчя:
- Хай ваш Iвор не милиться, бо не буде бритися! Вiд несподiваного
одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся i почав на виду буряковiти. Гострi
слова дiвчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестiв
смiшок, а дехто вiдверто глузливо пирхнув.
- Тобто... Як це розумiти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, зда ться,
домовилися? Га?
- Тiльки не зi мною! - вiдрiзала Янка.
- Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесiду з тво©ми батьками, -
пром'ямлив Домажир. - Але якщо треба i з тобою, то ми з Iвором прийдемо -
погуторимо... Чого ж...
У Янки на вустах уже трiпотiла вiдповiдь, щоб злетiти, але тут пролунав
голосний крик:
- Дивiться, дивiться, татари завертають прямо сюди! Про Янку i Домажира
всi враз забули i глянули на дорогу.
Монголи з Либiдсько© долини вже вибралися на гору i темною звивистою
гадюкою пiдповзали до Ки ва. Попереду, в оточеннi нойонiв i баатурiв,
похитувався на вороному конi Менту. За ним розтяглеся кiлька сотень
вiйська, а в прогалинах мiж загонами брели полоненики, оточенi кiнною
вартою. Пов'язанi по десятку чоловiки - в кангах, що незугарне
погойдувалися на шиях; жiнки та пiдлiтки - пiд наглядом кiнних дозорцiв,
що довгими гарапниками пiдганяли тих, хто вiдставав чи збочував з дороги.
А ще далi - валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти
худоби... I знову - вiйсько.
Над Ки вом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався i з
болем i ненавистю вигукнув:
- Ох, окаяннi!
I знову - тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце,
а пiд черепом забилася болiсна думка: "Невже i зi мною таке буде? Невже i
мою жону з дiтьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край -
на страждання, на смерть?"
Вибравшись на гору, до Василькiвського шляху, Менгу з двома сотнями
баатурiв та сотнею полоненикiв раптом повернув лiворуч, до Золотих ворiт,
i зупинився на майданi, а iнших полонених i здобич сторожа повела вниз, до
Хрещато© долини, а звiдти - на Печорське, до Звiринця i далi, через
Днiпро, на схiд. Туди ж рушило i все монгольське вiйсько.
Менгу пiдвiв голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на
високих стiнах мiста, а потiм гукнув:
- Кияни! Ваш князь утiк, як останнiй боягуз! Я зневажаю його! Не за©хав
навiть у Бiлгород, щоб поснiдати, а дременув далi, залишивши i вас, i всю
свою землю напризволяще. Тепер ви самi господарi сво © долi, i я ще раз
раджу вам помиритися зi мною i визнати владу Бату-хана над Ки вом. Обiцяю
вам мир i життя, а також прощаю вам вашу провину - побиття мо©х послiв.
Ну? Що ви на це скажете?
Дмитро вислухав його i, не задумуючись, твердо вiдповiв:
- Нi! Ми вiльнi люди i нiчи © зверхностi не потерпимо i не визна мо!
Менгу пiдскочив у сiдлi, посварився на киян камчею.
- Нерозумнi! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивiться, що з
вами буде! Дивiться, кияни!
Вiн махнув рукою - баатури накинулися на пов'язаних мотуззям
полоненикiв. Блиснули шаблi, бойовi сокири та шокпари - пролунав болiсний
зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на бiлий снiг.
- Та стрiляйте ж у них! Стрiляйте! - вигукнула Янка, пiдводячи вгору
лука. - Чого ж ви сто©те? Стрiляйте!
Тятива ©© тонко бренькнула, просвистiла стрiла. Ще кiлька десяткiв
стрiл шугнули з валу вниз - на убивць. Але жодна не досягла цiлi - всi
впали за якихось двадцять чи тридцять крокiв вiд вершникiв.
Менгу зареготав i знову подав знак рукою.
Пiдкоряючись його волi, баатури миттю пiдняли сво© луки i, наклавши на
них стрiли, завмерли, чекаючи наказу стрiляти.
Добриня застережно гукнув:
- Пригнiться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосовi, миттю пригнувся, але були й такi,
хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерiгали, як во©ни
Менгу готуються до стрiльби. Янка теж вiдкрито стояла на за-боролi,
витягала з тула нову стрiлу.
Дiвчисько! Нерозурлне дiвчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до не© i, притиснувши
дiвчину до грудей, затулив ©© собою. В ту ж мить цьвохнули довгi
монгольськi стрiли, i тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд
пролунали такi ж болiснi скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з мiцних парубоцьких обiймiв i гнiвно глянула на
хлопця. Вона ще не розумiла, що сталося. Губи ©© тремтiли вiд образи, а
невеличкi кулачки часто затарабанiли йому в груди. Як вiн посмiв! Та ще й
на виду у всього Ки ва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут
раптом уздрiла в його спинi стрiлу. По нiй стiкала i капала на зачовганий
дощаний помiст яскраво-червона кров.
- Ой, що ж це? - Ноги ©© пiдкосилися. - Мiй Боже! До не© пiдскочив
во вода - пiдтримав.
- Ти не поранена, донечко?
- Я - нi! А ось вiн... Рятуючи мене...
- Я все бачив. Тепер ти розумi ш, як необачно вчинила, прийшовши сюди?
- суворо проказав Дмитро i додав рiзко: - Зараз же геть менi додому! Якого
горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подрiботiла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрiм
Добринi, було поранено ще кiлька чоловiк, серед них Миколу - у
передплiччя. Микола смикав стрiлу, щоб витягти з рани. Степан допомагав
йому, але невмiло, i стрiла зламалася.
- Нiчого тут не робiть - iдiть додому! - наказав Дмитро. - А я вiзьму
Добриню i зразу ж за вами! Вiн пiдвiв очi на парубка.
- Болить дуже?
- Терпiти можна.
- Зараз я знайду пiдводу i вiдвезу тебе додому, а там уже будемо
рятувати.
- Я сам дiйду, - вiдповiв Добриня. - Рана, зда ться, не глибока: стрiла
влучила в лопатку.
- Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що нашi стрiли не долетiли
до татар, а ©хнi на такiй же вiдстанi поранили стiлькох наших!
- У них тугiшi, далекобiйнiшi луки, i ©хнi стрiли летять далi, нiж
нашi, - вiдповiв Добриня.
- Тепер будемо знати, - гiрко сказав Дмитро. - Але якою цiною
здобува ться наука! А Менгу це знав!
- Вiн може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, во водо, нашим
людям, щоб не висовували без потреби носа iз-за заборола, - тихо промовив
Добриня, кривлячись вiд болю.
Дмитро обережно виглянув крiзь вузький отвiр бiйницi i вигукнув:
- Нi, Менгу вже не скориста ться новою нагодою послати в наших
безпечних киян ще одну сотню стрiл, вiн тiка ! Вiн облишив намiр обложити
мiсто! Ми врятованi! Боже, невже це правда?
На його слова всi кинулись до заборола i, перевiсившись через нього,
глянули на широкий перед-брамний майдан, де темнiли тiла побитих
полоненикiв, i на заснiжений посад обабiч Василькiвського шляху. I
полегшене зiтхання вирвалося з багатьох грудей.
Так, Менгу справдi вiдступився вiд думки взяти Ки©в. Вiд Золотих ворiт
вiн протореною дорогою спускався вниз, поспiшаючи навздогiн за сво©м
вiйськом, що, мов обжертий полоз, поволi виповзало з Хрещатого яру на
гору, до Печорського монастиря, i десь там зникало в iмлистiй безвiстi
далини.
Роздiл II. КАЛИНОВИЙ КУТ
1
Скрипнули дверi - i Добриня розплющив очi. До покою зайшов во вода