Страница:
лиша ться пiсля Рогволода? Чи й справдi ж на свiтi отой рай, чи вирiй,
чи iрiй, котрого в кожнiй укра©нi звуть по-рiзному, чи то тiльки втiшанка,
яку собi вигадала людина? Справдi-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому
все й кiнча ться. Була собi людина - й не стало. То вже саме тiло, воно
зогни й зникне. Але ж оте, що живе в тiловi, теплий дух, зiр, глибина
очей? А те, що в людинi любить, i сердиться, й плаче?
Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землi
си - в землю й пiдеш, i тiльки душа нетлiнна... Може, й правда все оте, й
вiн лише вiд ненавистi до грекiв не хоче його визнавати?
Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинiв поганцi. Чому поганцi?
Хiба юдейськi кумири кращi? Чим? Тим, що злiшi? Недоведи схибити - не
простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи
Гоморру. Був чоловiк, а вони зробили з нього соляний стовп. Iз свого ж
таки юдея!
Богдан знову глянув на двоюрiдного дiда, якого нiколи не любив i мав за
що не любити, й вiдчув, як усе те зда ться тепер нiкчемним i дрiб'язковим.
Йому стало цiкаво, чи вiдчува що-небудь зараз i Рогволод. Богдан аж
зiп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидiв i мовчав, i
жодна рисочка його виду не мiнилася, мовби й йому стало до всього
байдужiсiнько, бо нарештi зрозумiв, що все, як кажуть греки, су та су т.
Невже-таки правда на ©хньому боцi?
- Жаль за дiдом розбира ? - нахилився до нього Борислав, i князь не мiг
зрозумiти, чи вiн i досi кепку , чи таки мовить щиро. Але не знати нащо
вiдповiв, наче виправдовувався:
- Та нi... Подумав смь тiльки, чи... не правiйшi за нас... греки.
- Я ж виджу... - буркнув Борислав, теж, власне, нiчого не повiвши.
Богдан усмiхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також
усмiха ться.
- Не нашого то розуму дiло, - обiзвався по часi Борислав. - Як усi, так
i ми робiм, бо ж инак тiльки голова трiщати-йме.
В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий
князь прислухався до стишених розмов i линув собi меду зi дзбанка. Так
тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси
дужчали й сплiталися в суцiльне переплетиво, поминальники вже гомонiли не
тiльки сусiда з сусiдою, а й через одного, тодi навкiс, а далi знявся
справжнiй торг, i згодом хтось, не дуже смiливо, закинув, що небiжчик
любив i випити, й попо©сти, й поспiвати, а далi затяг упiвголоса пiсню. Та
коли подав пiвголоса, мусиш показувати й увесь, i пiсня заполонила потроху
всенький горб.
- Так i в нас тризну чинять!, - звеселiлими очима повiдомив один з
деревлян. - Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!
- Н , так тризну правимо тiльки ми, сiври!
Богдан, уже розважений, сам до себе всмiхнувся. В його вухах бринiв
рiзномовний гамiр, i йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть,
аж тепер домiгся дностi всiх укра©н сво © землi. Тирзна, тризна й
терзання... Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупi.
Так минула тризна.
Четвертого дня пiд човном було викопано глибоку яму, й корсту з
небiжчиком, прикривши мережаним вiком, пустили в землю й закотили
колодками. В холоднiй ямi, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до
дев'ятин, усi тi днi й ночi коло його останньо© хижi горiв вогонь i стояла
сторожа, бо вогню й меча бояться всi, навiть злi духи. Дев'ятого ж дня
почалася дев'ятизна, жiнки заходилися плакати й голосити ще вiд ганку
княжого всиротiлого терема, натовп рiс i рiс, до нього пристали й
чоловiки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закiнчилось iнакше.
В обiд навколо гори з княжою могилою зiбралося душ iз двiстi
комонникiв. Були й молодi, й старшi, й геть пiдстаркуватi, зате пiд кожним
вигравав добрий кiнь. Серед вершникiв мелькала й цибата постать велiйого
болярина Борислава, крутивсь i присадкуватий Вишата, й мало не всi можi
Рогволодовi, й багато Богданових. Один пiшець провiв сулицею довгу рiзу, й
комонники поставали на нiй. Тодi той самий розпорядник почав широким
кроком вiддалятись у бiк Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця
вкоченою колi ю. Йшов довго й ще довше вертався, й конi нетерпляче
тупцювалися пiд вершниками, збентеженi таким стоянням, битi мухами й
гедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на
пагорбi, й комонники рушили вскач, галасуючи й здiймаючи по собi хмари
пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарештi визначилася передня
купа десятка у пiвтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на рiзних
вiдстанях, стояли довгi вiхи, пiд вiхами ж маленькi горнятка. Маленькi,
але таки рiзно© величини, й у кожному лежала рiзна кiлькiсть золотих i
срiбних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горнятi найменше,
в найдальшому - найбiльше.
Комонники гнали й гнали, вже й крикiв ©хнiх не чути було, й не тiльки
через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав
свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi
гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло
самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду
вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по
вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив:
першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого сто©ть на сьому пагорi,
Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi
схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього.
- О! - похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду.
- Перший? - поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою.
Прискакав i велiй ки©вський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого
конюшого зуби.
- Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi
переставлялося.
Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його
щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом,
але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув:
- Смертi мо © захтiв си?
Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той
недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало
його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що дума й що ©й на
душi.
- Й вiн хтiв мо © смертi - й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк,
де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й
поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людсько©
душi, навкруг нава ж ©х багато - безлiч.
- Пощо речеш так, Гатиле? - з болем озвався Борислав. - Що зводиш на
мене?..
Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому.
Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко
побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк
стольного городу Витичева.
Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський
князь Божiвой, чiльник усi © Сiврсько© укра©ни, зненацька почав гуртувати
рать. До чого тi полки призначалися - того нiхто не знав, Божiвой теж
нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати
до Залозного шляху за городом Ки вим. Коли чернегiвському князевi спало на
думку щось лихе, його треба випередити.
Старцi землi Сiврсько©, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не
могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши
посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн
убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що
в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд.
Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому
князевi:
- Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти?
Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав ©©, й рушив
на полунiч.
I вже потiм йому розповiли про всi подi©, зв'язанi з похороном
Рогволода...
Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й
сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як
поклали.
Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались
неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване
©й Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi.
Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi
оголосили:
- Котра жона чи дiва ма хiть придружити померлого князя, нехай рече.
Рогволод власно© жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч
поляни-русичi не значили сього в сво му поконi, але се була данина
законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого
обряду, тому Великий князь усiх чотирьох укра©н повинен був перейти в
iрiй, чи в рай, придруженим.
Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали
всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок
навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих
у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася:
- Я маю хiть.
Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в
такому самому чорному полотку, що заповивав ©й голову й увесь вид, лишаючи
вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка
ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в
словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi
поцiкавилися, хто вона , чи ма собi можа й усяке таке, жона вiдповiла
коротко:
- Вдовиця смь.
I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама
погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать
анiчогiсiнько.
Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю - вiд
двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей
тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим
i по©ли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i
покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його викону й
дотриму .
Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони
спiвали ©й пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею
ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу
й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову
мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те
знала й не сторонилася ©©. Тiльки раз, охоплена несподiваним настро м,
голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на
груди старицi:
- Бабуню-у... ще ж я-м i молода.
Стариця спiвчутливо поплескала ©© по плечах i приголубила:
- Котрого ж си лiта повела?
- Чотирдесять i другого...
- Речеш "чотирдесять"... Чую, що си з мо©х земель... Зодкуду ж прийшла
си?
- Ой, бабу-у... - заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.
Стариця налила ©й повний келих мiцного бурого меду:
- На, спий, воно й трохи...
Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й
випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована
судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й
пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльно©, бо так
належало:
Ой летiла ча чка
Та сизокрилая,
Та ста на морiг, на морiг,
А на тому та на морогу
Сизий сокiл кличе,
личе та приклика :
Ой ча чко-вороча чко,
Та зодкуду, та куди летиш,
Полiта ш?
Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви
та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й
запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з
красно© свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли
дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з
полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у
яку був одягнений мрець, - теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою,
гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах.
Можi несли домовину, жони ж сипали ©м пiд поробошнi м'яту та любисток, i
плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали ©х у
труну.
Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на
пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни.
Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий
м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його
всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали
з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов
попрощатися зi сво©ми рiдними й городянами й зi сво©м диним сином, який
стояв найближче вiд поховально© ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав
носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.
Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли ©© й поклали на
звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв
роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод,
збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.
Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком,
з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд
руки наречену жону. © вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi
з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на
розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах,
яскравому наруччi з золота, срiбла та юпетського скла, на ногах, якi
нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевi©. Жону пiдвели до
напiвзакладено© колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi
поспитала:
- Що видиш там, отрочице?
Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:
- Виджу зелений сад-вiтроград.
- А що в тому саду видиш?
- Виджу, що там вельми лiпо...
- А кого видиш там?
Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.
- Виджу князя.
- А ще кого?
- Виджу матку свою й вiтця свого.
- Що вони чинять?
- Ходять по садi-вiтроградi й смiються.
- Й що вони речуть?
Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.
- Що речуть? - перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували
вречену, шепнула:
- Речи: гукають мене.
- Гукають мене... - ступлено повторила та. Стариця обминула яму й
драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору.
Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко
зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою ©© таки випхали, й
у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено
схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець
князево© чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно
маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А
стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого
теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли
полотно впало й затулило ©х од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий
нiж.
Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених
черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi
черевi©.
- Бабцю... - мовила зовсiм тверезим голосом жона. - Я-м тобi ще не все
рекла...
- Що? - не дивилася на не© стариця.
- Маю чотирьох дiток.
- Синiв?
- Трьох... трьох синiв. Се я заради них... Вiно кумирам нашим... За
них...
У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди
стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав
болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна
завiса й з-пiд не© визирнула запнута в чорне голова старицi.
- По всьому ... - сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони
та дiви знову заголосили.
Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в не© горiла ясними
цятками й стрiлами.
Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.
У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли,
дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його
Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало
©м дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода,
скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та
червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий
вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали
нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали ©х навколо князя й навколо його
наречено© жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель
аж до стрiхи поховально© хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i
просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче
голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич утихiй.
Над ямою виросла могила вогко© землi, яка ще не встигла висохнути.
Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звича м племен Деревсько© й
Сiврсько© укра©н i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом
одноплемiнцiв небiжчика - полян.
Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змi головим човном,
Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен
пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди
були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося
таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.
Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по
вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами
попiд горою й пили та ©ли, аби й небiжчиковi пилося й ©лося смачно на тiм
свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й
©ли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм
давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi
зiбрали сво© землi пiд меч полянського князя.
Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця,
небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
- Видiв си?
Той кивнув головою й зiтхнув.
- Повiда ш i йому?
Велiй ки©вський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все
Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя
клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та
муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкра©ну.
- Княже, - сказав велiй болярин, - спалили... Ясновиду.
Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе
закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у сво©й краснiй
ки©вськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому
сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, ©здили до маленького
села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що
колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й
лютiша, але розповiла Богдановi все.
Назад вони ©хали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн
досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину,
навiть не бачачи ©©. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й
розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди
перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем
усiх чотирьох укра©н, Гатило меститиме ©й за ту зневагу, якою вона вкрила
його чотирнадцять тому лiт.
I ще хотiла спокутувати провину синiв сво©х власним життям.
- Де дочка ©©? - глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в
вiчi:
- Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..
Князь ©хав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина
синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не
мiг, бо в полян звичаю сього не було.
Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чи© лiпшi кумири...
Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз
братом сво©м князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй
у грецькi землi Полунiчно© Фракi©. Десь тут помер старий Великий князь, i
молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його
перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.
Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер
вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа,
киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене
перед ним:
- Скiльки то?
- Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, - вiдповiв Плiнф по-руському.
Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому
iмператоровi ще не забув материно© мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись,
одказав:
- Добре. Але то за пiвлiта.
- Як! - здивувався Плiнф. - За цiле лiто , господарю! Так смо платили
дiдовi тво му Рогу ще з лiта божого 412-го.
- Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi - сiмсот лiтр. I так
буде.
Планко-Плiнф добре знав се слово - так буде - й мовчки перезирнувся з
Дiонiсi м. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.
Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:
- Не ма мо волостi тако© вiд iмператора, господарю.
- Тодi ©дьте й речiть сво му iмператоровi мою волю.
Я пожду.
Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий
Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того
смiху зробилося моторошно.
Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу
Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана
Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул.
Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони при©хали, навiть не
говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул
же двома галерами подався морем, при днавшись до Гатилового во©нства аж у
Березанi, яку греки називали Одiссом[11]
Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота - вдвiчi
бiльше, нiж за Рогволода.
В ЛIТО 439-е
Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь
ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi вдоксi©, й пiшли за
нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського
фiлософа-поганина й велi© премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав
руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й
ктитори-купцi, й поважнi городяни.
В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторi©
Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз
вдоксi ю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи ©м слова супротиву.
В ЛIТО 440-е
Вдруге прислали вiрмени слiв сво©х у землю Руську, просячи о помiч. I
зрядив Великий князь ки©вський Гатило рать велiю, й пiшли два князi
полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполонено© персами землi
Гурартсько©, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами
напившись гiрко© води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення
небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапно© язви.
Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi
були з того.
В ЛIТО 441-е
Була пря смертна межи iмператрицею вдоксi ю та сестрою iмператора
Пульхерi ю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi сво©й яблуко небачене
красне в дар. I мала вдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав
Павлин, i пiднесла йому вдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор
жону свою:
- Де те яблуко, котре-м дав тобi?
Й рекла вдоксiя:
- З'©ла-м його.
Й схопили вдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала
все сво му братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в кра© далекi
русалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у
хоромi царському тiльки голос Пульхерi© та iже з нею. А городянам було
голодно й холодно, як i за вдоксi©, й которилася земля грецька, й
грабували ©© всi, хто мав до того хотiння.
В ЛIТО 442-е
Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного
Кiра, та волость потрапила до рук не ©й, а безбородому внуховi Хрисафiю,
котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх
товстосумiв з багатого юпту.
В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших внухiв,
почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у
всьому Константиновому городi був Хрисафiй.
У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з
лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там сво©х
християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми
потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд на©здiв iнших племен i
язикiв. I став мир межи персами й греками.
В ЛIТО 443-е мiсяця стичня
Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду.
Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата
перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi.
Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова
й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже
став Сiкурдом, а Грима - Гримiльдою.
Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда.
Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий
граф Заградський поставив умову Гановi:
- За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч.
Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити
себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише
Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги
не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким
родичем.
Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге
окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн при©хав до
графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну
Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем"
i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою
доньку в незнанi кра©, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер
розрахувався зi сво©ми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в
дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя.
чи iрiй, котрого в кожнiй укра©нi звуть по-рiзному, чи то тiльки втiшанка,
яку собi вигадала людина? Справдi-бо, сумно й подумати, коли воно на сьому
все й кiнча ться. Була собi людина - й не стало. То вже саме тiло, воно
зогни й зникне. Але ж оте, що живе в тiловi, теплий дух, зiр, глибина
очей? А те, що в людинi любить, i сердиться, й плаче?
Може, таки й правда за греками? Греки кажуть: то порох, земля, з землi
си - в землю й пiдеш, i тiльки душа нетлiнна... Може, й правда все оте, й
вiн лише вiд ненавистi до грекiв не хоче його визнавати?
Але й що ж визнавати? Греки кажуть на русинiв поганцi. Чому поганцi?
Хiба юдейськi кумири кращi? Чим? Тим, що злiшi? Недоведи схибити - не
простять, як не простили отому, що взяв та й озирнувся на Содом чи
Гоморру. Був чоловiк, а вони зробили з нього соляний стовп. Iз свого ж
таки юдея!
Богдан знову глянув на двоюрiдного дiда, якого нiколи не любив i мав за
що не любити, й вiдчув, як усе те зда ться тепер нiкчемним i дрiб'язковим.
Йому стало цiкаво, чи вiдчува що-небудь зараз i Рогволод. Богдан аж
зiп'явсь, аби краще вловити вираз його обличчя. Рогволод сидiв i мовчав, i
жодна рисочка його виду не мiнилася, мовби й йому стало до всього
байдужiсiнько, бо нарештi зрозумiв, що все, як кажуть греки, су та су т.
Невже-таки правда на ©хньому боцi?
- Жаль за дiдом розбира ? - нахилився до нього Борислав, i князь не мiг
зрозумiти, чи вiн i досi кепку , чи таки мовить щиро. Але не знати нащо
вiдповiв, наче виправдовувався:
- Та нi... Подумав смь тiльки, чи... не правiйшi за нас... греки.
- Я ж виджу... - буркнув Борислав, теж, власне, нiчого не повiвши.
Богдан усмiхнувся й знову глянув на мерця, й йому здалося, що мрець також
усмiха ться.
- Не нашого то розуму дiло, - обiзвався по часi Борислав. - Як усi, так
i ми робiм, бо ж инак тiльки голова трiщати-йме.
В сьому вже була частка правди, й вона трохи розважила Богдана. Великий
князь прислухався до стишених розмов i линув собi меду зi дзбанка. Так
тривало ж, одначе, недовго. Випитий мед потроху розв'язував язики, голоси
дужчали й сплiталися в суцiльне переплетиво, поминальники вже гомонiли не
тiльки сусiда з сусiдою, а й через одного, тодi навкiс, а далi знявся
справжнiй торг, i згодом хтось, не дуже смiливо, закинув, що небiжчик
любив i випити, й попо©сти, й поспiвати, а далi затяг упiвголоса пiсню. Та
коли подав пiвголоса, мусиш показувати й увесь, i пiсня заполонила потроху
всенький горб.
- Так i в нас тризну чинять!, - звеселiлими очима повiдомив один з
деревлян. - Хвала вам, русичам, що вважили сте наш покон!
- Н , так тризну правимо тiльки ми, сiври!
Богдан, уже розважений, сам до себе всмiхнувся. В його вухах бринiв
рiзномовний гамiр, i йому подумалося, що Великий князь Рогволод, мабуть,
аж тепер домiгся дностi всiх укра©н сво © землi. Тирзна, тризна й
терзання... Дай, Боже, щоб хоч у сьому ми малися вкупi.
Так минула тризна.
Четвертого дня пiд човном було викопано глибоку яму, й корсту з
небiжчиком, прикривши мережаним вiком, пустили в землю й закотили
колодками. В холоднiй ямi, прикиданий лапками борини, Рогволод лежав до
дев'ятин, усi тi днi й ночi коло його останньо© хижi горiв вогонь i стояла
сторожа, бо вогню й меча бояться всi, навiть злi духи. Дев'ятого ж дня
почалася дев'ятизна, жiнки заходилися плакати й голосити ще вiд ганку
княжого всиротiлого терема, натовп рiс i рiс, до нього пристали й
чоловiки. Повторили те саме, що й на третини, хоч закiнчилось iнакше.
В обiд навколо гори з княжою могилою зiбралося душ iз двiстi
комонникiв. Були й молодi, й старшi, й геть пiдстаркуватi, зате пiд кожним
вигравав добрий кiнь. Серед вершникiв мелькала й цибата постать велiйого
болярина Борислава, крутивсь i присадкуватий Вишата, й мало не всi можi
Рогволодовi, й багато Богданових. Один пiшець провiв сулицею довгу рiзу, й
комонники поставали на нiй. Тодi той самий розпорядник почав широким
кроком вiддалятись у бiк Соляного шляху, що подекуди лищав проти сонця
вкоченою колi ю. Йшов довго й ще довше вертався, й конi нетерпляче
тупцювалися пiд вершниками, збентеженi таким стоянням, битi мухами й
гедзями. Не знати хто дав знак, Богдан того не чув, бо лишався стояти на
пагорбi, й комонники рушили вскач, галасуючи й здiймаючи по собi хмари
пилу. Вони потроху розтягалися й розтягались, нарештi визначилася передня
купа десятка у пiвтора, яка неслась до Соляного шляху. Десь там, на рiзних
вiдстанях, стояли довгi вiхи, пiд вiхами ж маленькi горнятка. Маленькi,
але таки рiзно© величини, й у кожному лежала рiзна кiлькiсть золотих i
срiбних номизм, руських гривен та прикрас: у найближчому горнятi найменше,
в найдальшому - найбiльше.
Комонники гнали й гнали, вже й крикiв ©хнiх не чути було, й не тiльки
через поважну вiдстань, а й через гамiр, що панував на горбi. Кожен мав
свого влюбленця й пiдбадьорював або ж лаяв його на всю горлянку, всi
гасали туди-сюди й вимахували руками. Нарештi комонники поставали коло
самого Соляного шляху, а потiм повернули коней назад. Попереду
вигарцьовували переможцi, тримаючи коло грудей череп'янi горщечки, по
вiнця чи по поясочок виповненi коштовностями. Богдан вiрив i не вiрив:
першим виступав на конi Вишата. Забувши, чого сто©ть на сьому пагорi,
Великий князь пустився бiгти йому назустрiч, але десь на пiвдорозi
схаменувся. Вишата помiтив Гатила й припустив до нього.
- О! - похвалився вiн, простягаючи князевi звойовану нагороду.
- Перший? - поспитав Богдан, i Вишата вiдповiв широкою усмiшкою.
Прискакав i велiй ки©вський болярин. Вiн реготав i шкiрив до старого
конюшого зуби.
- Тепер Вишата молити-йметься, щоби комождого лiта по князевi
переставлялося.
Богдан мов сказився. Йому було добре вiдомо, що Борислав любить його
щиро й вiддано, й та любов почалася давно, з дитинства, яке пройшло разом,
але такi слова раптом допекли, й вiн гримнув:
- Смертi мо © захтiв си?
Борислав розгублено всмiхнувся, Богдановi теж стало соромно за той
недоречний спалах лютi й за невиправданий докiр, але щось нiби штрикало
його пiд ребра, бо людина не завжди робить i каже те, що дума й що ©й на
душi.
- Й вiн хтiв мо © смертi - й ти хочеш? Гатило кивнув головою в той бiк,
де височiла нова, свiжозрубана теремниця о трьох стiнах. I сього вже й
поготiв чинити не слiд було, та бiси завжди знаходять шпарку до людсько©
душi, навкруг нава ж ©х багато - безлiч.
- Пощо речеш так, Гатиле? - з болем озвався Борислав. - Що зводиш на
мене?..
Великому князевi стало геть соромно, й той сором ще дужче допiкав йому.
Вiн трiпонув простоволосою головою, аж коса ляснула його мiж очi, й швидко
побравсь угору, до могили. Тодi 'передумав i почав спускатися в бiк
стольного городу Витичева.
Бiльше вiн i не був на похоронi. Сталося непередбачене. Чернегiвський
князь Божiвой, чiльник усi © Сiврсько© укра©ни, зненацька почав гуртувати
рать. До чого тi полки призначалися - того нiхто не знав, Божiвой теж
нiкому нiчого не казав i нiкому не погрожував, але Богдан мусив поспiшати
до Залозного шляху за городом Ки вим. Коли чернегiвському князевi спало на
думку щось лихе, його треба випередити.
Старцi землi Сiврсько©, навiть чернегiвськi нарочитi, нiчого сказати не
могли, й наступного ранку Богдан вирушив Соляною путтю на пiвнiч, лишивши
посадником у стольному Витичевi свого великого болярина Борислава. Сим вiн
убивав двох зайцiв: згладжував дурну вчорашню сварку й лишався певним, що
в його вiдсутнiсть у стольному городi все буде гаразд.
Борислав розумiюче всмiхнувсь, але не проминув дати здачi Великому
князевi:
- Мислиш, я вже-м розiвчився й мечем вертiти?
Богдан тiльки махнув рукою на сю шпильку, бо сам викликав ©©, й рушив
на полунiч.
I вже потiм йому розповiли про всi подi©, зв'язанi з похороном
Рогволода...
Требу поховання виконували за всiма правилами звичаю руського, й
сiврського, й деревського, й луганського, як рiкли старцi на вiчi й як
поклали.
Щодня вiдбувалися великi чи малi поминання, й сi днi кiнчались
неодмiнними стравами й пiснями. Людина з честю мусить приймати й дароване
©й Богом життя, й наслану ним же Морану, що несе в руках косу смертi.
Пiсля трисiдмичника, що вiдбувсь у двадцять перший день, старцi
оголосили:
- Котра жона чи дiва ма хiть придружити померлого князя, нехай рече.
Рогволод власно© жони не мав, вона померла ще давнiше, й хоч
поляни-русичi не значили сього в сво му поконi, але се була данина
законовi сiверян, законовi деревлян, та й деякi лугарi дотримували такого
обряду, тому Великий князь усiх чотирьох укра©н повинен був перейти в
iрiй, чи в рай, придруженим.
Спочатку нiхто не зголошувався йти доброхiттю з Рог-володом, хоч питали
всiх роб, i всiх челядниць, i витичiвських жiн i дiв, i смердок
навколишнiх сiл та городищ. I коли старцi вже збиралися послати нарочитих
у землi Сiврськi й Деревськi, раптом одна жона зголосилася:
- Я маю хiть.
Се була ще досить молода жiнка в чорному полоттi мало не до п'ят i в
такому самому чорному полотку, що заповивав ©й голову й увесь вид, лишаючи
вiльними самi синi очi та брови. Брови мала широкi й чорнi, з-пiд полотка
ж на спину висла товста руса коса. Жона розмовляла по-руському, але в
словах одчувався ледь помiтний сiврський приголос. Коли старцi
поцiкавилися, хто вона , чи ма собi можа й усяке таке, жона вiдповiла
коротко:
- Вдовиця смь.
I бiльше нiчого не сказала, та нiхто й не налягав, бо людина сама
погодилася придружити князя, й у такiй справi слова не важать
анiчогiсiнько.
Вiдтодi ся жона стала на виднотi, й тривало все те цiлу сiдмицю - вiд
двадцять першого до двадцять восьмого дня, коли мiсяць повернувся до людей
тим самим боком, яким був у нiч смертi Рогволода. Жону годували найкращим
i по©ли найкращим, i вона нi в чому собi не вiдмовляла, бо такий закон i
покон деревлян i сiверян, та навiть частина лугарiв його викону й
дотриму .
Коло жони завжди було багато жiн, i жiнок, i дiв, i дiвчат, i всi вони
спiвали ©й пiсень i намагалися розважити, як могли й чим могли, й за нею
ходила, мов тiнь, стара жона, мабуть, найстарiша з цiлого Витичева городу
й навколишнiх сiл i городищ. Стариця була вбрана в усе бiле, тiльки голову
мала запнуту чорним полотком, i то теж належало, й молода жона все те
знала й не сторонилася ©©. Тiльки раз, охоплена несподiваним настро м,
голосно плакнула, затулила вiчi кiнцем полотка й довiрливо тицьнулася на
груди старицi:
- Бабуню-у... ще ж я-м i молода.
Стариця спiвчутливо поплескала ©© по плечах i приголубила:
- Котрого ж си лiта повела?
- Чотирдесять i другого...
- Речеш "чотирдесять"... Чую, що си з мо©х земель... Зодкуду ж прийшла
си?
- Ой, бабу-у... - заплакала жона, та так бiльше нiчого й не сказала.
Стариця налила ©й повний келих мiцного бурого меду:
- На, спий, воно й трохи...
Жона шморгнула носом, одтулила полоток з гарного та бiлого обличчя й
випила ввесь мед, потому вдарила келихом об землю, й череп'яна мальована
судина х рипко брязнула й розсипалась. Жона випростала руки поперед себе й
пiшла корогодом навшпинячки. Дiви й ддвчата заспiвали весiльно©, бо так
належало:
Ой летiла ча чка
Та сизокрилая,
Та ста на морiг, на морiг,
А на тому та на морогу
Сизий сокiл кличе,
личе та приклика :
Ой ча чко-вороча чко,
Та зодкуду, та куди летиш,
Полiта ш?
Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви
та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й
запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з
красно© свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли
дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з
полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у
яку був одягнений мрець, - теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою,
гарну видрячу шапку з позолоченим тулом i м'яке зелене черев'я на ногах.
Можi несли домовину, жони ж сипали ©м пiд поробошнi м'яту та любисток, i
плакали, примовляючи, й витирали сльози бiлими полоточками та клали ©х у
труну.
Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на
пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни.
Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий
м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його
всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали
з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов
попрощатися зi сво©ми рiдними й городянами й зi сво©м диним сином, який
стояв найближче вiд поховально© ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав
носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.
Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли ©© й поклали на
звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв
роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод,
збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.
Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком,
з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд
руки наречену жону. © вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi
з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на
розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах,
яскравому наруччi з золота, срiбла та юпетського скла, на ногах, якi
нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевi©. Жону пiдвели до
напiвзакладено© колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi
поспитала:
- Що видиш там, отрочице?
Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:
- Виджу зелений сад-вiтроград.
- А що в тому саду видиш?
- Виджу, що там вельми лiпо...
- А кого видиш там?
Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.
- Виджу князя.
- А ще кого?
- Виджу матку свою й вiтця свого.
- Що вони чинять?
- Ходять по садi-вiтроградi й смiються.
- Й що вони речуть?
Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.
- Що речуть? - перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували
вречену, шепнула:
- Речи: гукають мене.
- Гукають мене... - ступлено повторила та. Стариця обминула яму й
драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору.
Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко
зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою ©© таки випхали, й
у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено
схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець
князево© чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно
маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А
стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого
теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли
полотно впало й затулило ©х од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий
нiж.
Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених
черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi
черевi©.
- Бабцю... - мовила зовсiм тверезим голосом жона. - Я-м тобi ще не все
рекла...
- Що? - не дивилася на не© стариця.
- Маю чотирьох дiток.
- Синiв?
- Трьох... трьох синiв. Се я заради них... Вiно кумирам нашим... За
них...
У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди
стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав
болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна
завiса й з-пiд не© визирнула запнута в чорне голова старицi.
- По всьому ... - сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони
та дiви знову заголосили.
Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в не© горiла ясними
цятками й стрiлами.
Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.
У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли,
дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його
Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало
©м дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода,
скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та
червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий
вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали
нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали ©х навколо князя й навколо його
наречено© жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель
аж до стрiхи поховально© хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i
просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче
голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич утихiй.
Над ямою виросла могила вогко© землi, яка ще не встигла висохнути.
Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звича м племен Деревсько© й
Сiврсько© укра©н i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом
одноплемiнцiв небiжчика - полян.
Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змi головим човном,
Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен
пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди
були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося
таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.
Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по
вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами
попiд горою й пили та ©ли, аби й небiжчиковi пилося й ©лося смачно на тiм
свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й
©ли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм
давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi
зiбрали сво© землi пiд меч полянського князя.
Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця,
небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
- Видiв си?
Той кивнув головою й зiтхнув.
- Повiда ш i йому?
Велiй ки©вський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все
Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя
клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та
муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкра©ну.
- Княже, - сказав велiй болярин, - спалили... Ясновиду.
Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе
закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у сво©й краснiй
ки©вськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому
сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, ©здили до маленького
села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що
колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й
лютiша, але розповiла Богдановi все.
Назад вони ©хали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн
досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину,
навiть не бачачи ©©. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й
розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди
перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем
усiх чотирьох укра©н, Гатило меститиме ©й за ту зневагу, якою вона вкрила
його чотирнадцять тому лiт.
I ще хотiла спокутувати провину синiв сво©х власним життям.
- Де дочка ©©? - глухо спитав старицю князь, i та засичала йому в
вiчi:
- Не вузьмеш! Рунки куцi! Замунж повели княжну!..
Князь ©хав, попустивши повiддя, й думав про те, що страшнiше: провина
синiв чи материна покута. Тодi намагавсь уявити собi смерть Ясновиди й не
мiг, бо в полян звичаю сього не було.
Й уперше по-справжньому засумнiвався в тому, чи© лiпшi кумири...
Пiсля похорону Рогволода Богдан Гатило, ополчивши рать велiю, разом iз
братом сво©м князем Володом перейшов Дунай i заглибився на п'ятсот стадiй
у грецькi землi Полунiчно© Фракi©. Десь тут помер старий Великий князь, i
молодий мусив продовжити почату ним вiйну. Й у городi Маркiанополi його
перестрiли сли грецького iмператора Плiнф i Дiонiсiй.
Рогволод прийшов сюди по дань, бо греки, як завжди, зволiкали. Тепер
вони привезли все належне, та Гатило спитав у головного сла Плiнфа,
киваючи на золотi номизми, дорогоцiннi чашi та коштовне оружжя, складене
перед ним:
- Скiльки то?
- Триста й п'ятдесят лiтр, господарю, - вiдповiв Плiнф по-руському.
Вiн був родом русин, звався колись Планком i за роки служби грецькому
iмператоровi ще не забув материно© мови. Богдан, презирливо посмiхнувшись,
одказав:
- Добре. Але то за пiвлiта.
- Як! - здивувався Плiнф. - За цiле лiто , господарю! Так смо платили
дiдовi тво му Рогу ще з лiта божого 412-го.
- Так сте платили досi Тепер платити-ймете вдвiчi - сiмсот лiтр. I так
буде.
Планко-Плiнф добре знав се слово - так буде - й мовчки перезирнувся з
Дiонiсi м. Але той нiчого не второпав, бо розмовляли по-русинському.
Вони вдвох пошепталися, й Плiнф сказав Гатиловi:
- Не ма мо волостi тако© вiд iмператора, господарю.
- Тодi ©дьте й речiть сво му iмператоровi мою волю.
Я пожду.
Й знову посмiхнувся, й усi князi та боляри голосно зареготали, бо новий
Великий князь виявляв ознаки доброго можа й державця. Слам же вiд того
смiху зробилося моторошно.
Того-таки дня, не гаючись анi години, вони рушили назад до царя-городу
Константинополя, везучи невтiшну новину. Й за мiсяць у стан до Богдана
Гатила прибули новi сли: сенатор Теодосiй та багатий ктитор Теодул.
Великий князь, через Вишату довiдавшись iз чим вони при©хали, навiть не
говорив з ними. Вiн наказав рушати додому. Теодосiя взяв iз собою, Теодул
же двома галерами подався морем, при днавшись до Гатилового во©нства аж у
Березанi, яку греки називали Одiссом[11]
Вiдтепер Вiзантiя мала платити Русi по сiмсот лiтр золота - вдвiчi
бiльше, нiж за Рогволода.
В ЛIТО 439-е
Здолавши сiрiйських церковникiв та патрiарха Несторiя, Константинополь
ожив. I зачувся в палатах царських голос iмператрицi вдоксi©, й пiшли за
нею всi книжники, й мудрецi, .й письмовцi, була-бо дочкою афiнського
фiлософа-поганина й велi© премудростi книжнi еллiнськi знала. Й держав
руку по нiй вельмiж константинопольський епарх Кiр, кому кланялися й
ктитори-купцi, й поважнi городяни.
В те ж лiто мiсяця снiжного в шостий день став Кiр префектом Преторi©
Всходу, й не було рiвного йому й володарству його, й правили вони вдвох iз
вдоксi ю-iмператрицею, й нiхто не смiв ректи ©м слова супротиву.
В ЛIТО 440-е
Вдруге прислали вiрмени слiв сво©х у землю Руську, просячи о помiч. I
зрядив Великий князь ки©вський Гатило рать велiю, й пiшли два князi
полянськi Божко й Красой, i дiсталися кресiв сполонено© персами землi
Гурартсько©, й сiча була велика з персами, й воротилися русичi, шоломами
напившись гiрко© води з моря Хвалинського, бо мали перси ополчення
небачене, конi ж русинськi падали вiд безводi й сапно© язви.
Та взнали вже руськi можi путь у далеку Персiю, й греки вельми радi
були з того.
В ЛIТО 441-е
Була пря смертна межи iмператрицею вдоксi ю та сестрою iмператора
Пульхерi ю. Дав одного дня iмператор Теодосiй жонi сво©й яблуко небачене
красне в дар. I мала вдоксiя при дворi друга лiпшого Павлина, й знедужав
Павлин, i пiднесла йому вдоксiя те яблуко. Другого днi спитав iмператор
жону свою:
- Де те яблуко, котре-м дав тобi?
Й рекла вдоксiя:
- З'©ла-м його.
Й схопили вдоксiю як зрадницю, бо Пульхерiя знала про яблуко й сказала
все сво му братовi, й зiслали iмператрицю в заслання в кра© далекi
русалимськi, й звалено було такоже й Кiра-префекта, й знову чувсь у
хоромi царському тiльки голос Пульхерi© та iже з нею. А городянам було
голодно й холодно, як i за вдоксi©, й которилася земля грецька, й
грабували ©© всi, хто мав до того хотiння.
В ЛIТО 442-е
Подолала Пульхерiя свою невiстку-iмператрицю, й префекта всесильного
Кiра, та волость потрапила до рук не ©й, а безбородому внуховi Хрисафiю,
котрий, не ховаючись, тяг руку за олександрiйського патрiарха та за всiх
товстосумiв з багатого юпту.
В те ж лiто препозитiв Хрисафiя та Макробiя, двох старiйших внухiв,
почали величати як i найвищих вельмож двору iмператорського, й першим у
всьому Константиновому городi був Хрисафiй.
У те ж лiто заратилися перси з греками, хоч було межи ними замир'я з
лiта 428-го, й греки втручались у справи перськi, бо мали там сво©х
християн, але запросили греки миру, й перси припинили рать, бо вельми
потерпали й вiд наскокiв руських дружин, i вiд на©здiв iнших племен i
язикiв. I став мир межи персами й греками.
В ЛIТО 443-е мiсяця стичня
Дев'яте лiто пiшло вiдтодi, як Гано повiв собi жоною Брунгiльду.
Дев'яте лiто зряду його вже не називали й Ганом. Вiн був Гунтером, Горвата
перехрещено в Гернота, а найменший, Огняп, тепер став Гагнi.
Не стало бiльше й Сiкура. Й хоч Гано-Гунтер дотримав даного тодi слова
й вiддав за нього свою сестру Гримнiцу, тобто Гриму, та Сiкур давно вже
став Сiкурдом, а Грима - Гримiльдою.
Й тiльки дружину Гана-Гунтера звали, як i ранiше, Брунгiльда.
Се сталося ще тодi, на 434 роцi пiсля народження Сина Божого. Старий
граф Заградський поставив умову Гановi:
- За поганця дочки не вiддам, хоч хай би вiн мав i Вотанiв меч.
Гано недовго вагався. Вони з Горватом тут-таки дали згоду охрестити
себе, Огнян, дивлячись на старших братiв, теж прийняв хрест на шию, й лише
Сiкур найдовше вiдмовлявся зрадити вiру прадiдiв. Але його граф до уваги
не взяв, бо Сiкур не доводився його зятевi нi братом, нi навiть делеким
родичем.
Се було на заручинах, а на весiллi Гано, тепер уже Гунтер, удруге
окрутив свого тестя. Набравши дорогою зграю волоцюг, вiн при©хав до
графського двору з великим почтом. За золоту монету, обiцяну
Ганом-Гунтером, кожен один з-поперед одного називав його могутнiм князем"
i "свiтлiстю", граф був просто заслiплений сими титулами й вiдпустив свою
доньку в незнанi кра©, давши по нiй багате вiно. За сi грошi Гано-Гунтер
розрахувався зi сво©ми "баронами" та "райтерами" й повiз молоду дружину в
дикi пралiси, сподiваючись на швидку смерть тестя.