Страница:
видатних славiстiв уже новiтнього часу. Лише один iз них, Ян
Розвадовський, трохи орi нтувався в укра©нськiй мовi та укра©нських
науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують
Укра©ну та укра©нiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали
укра©нський фольклор, вони довiдалися б що Днiпро ма й другу, паралельну
назву - Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де
шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в
Ки вi ж, крiм Днiпра-Словути, ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд
землю.
Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У
Саксона Граматика та Й. Меурсiя спiльний епiзод про те, що Ерманарiк
потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого
так i сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В iншому епiзодi Саксон пише:
"Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже
володiв Фродо III, король готiв-датчан" (Саксон Граматик. Iсторiя Данi©. -
10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в
епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить
щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.
Чи не помилка знову? Виявля ться, нi, не помилка й не випадковiсть.
Трохи нижче Й. Меурсiй оповiда , що син Фродо III, Фрiдлев (од гунсько©
царiвни) виховувавсь у... Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за
дружину собi цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона
(iм'я Грубо й досi побуту серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну
котро©сь сусiдньо© кра©ни. А що держава Фродо III межувала iз
Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його
ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися
королем Данi© та Вандалi©, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами.
Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафi м до гунiв. Тако©
думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх.
Таким чином, виплива ще один висновок: вандали та бургунди теж
слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова
"вандали" в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то
побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й
пiдтверджень цьому в iсторiографi© скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей
назива Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з яко© витiка Ельба, горами
Вендськими, а Дiон Кассiй - горами Вандальськими. Говорячи про завоювання
готiв-датчан, називаючи учасникiв цi © вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич
- вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому
згодний з ним, тут уточню Меурсiя: Струнич - Sclavorum rex, або rex
Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавi© й пiдкорили
вандалiв.
Нiдерле також зна про те, що слов'ян часом несправедливо називали
вандалами.
Про зафiксоване iсторi ю переселення частини захiдних слов'ян, тобто
вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та
Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: "В цей
час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли ©хнi древнi
одноплемiнцi". А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також
неврожа©в, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн назива вандалiв родичами кiфiв,
то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть.
Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами
син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям
Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього
князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший
французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечу , або ж уточню : Iзiмир був roi
de Vandales, тобто вандальським королем 5.
Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i
справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними
мiцно встановлю ться назва, яка вiдрiзня ©х вiд слов'ян схiдних, слов'ян
скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами:
"слов'яни" й "скiфи"? Далебi, нi.
Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це
скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто
Слов'янська держава (thiod означа держава, царство, народ). А якщо suavi
написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi,
scuifi1. Отже - скiфи. А ще дужче зближаються грецькi "скiфи" (в iншому
написаннi - "скiти") з Тацiтовими сiтонами: тут передн латинське s
переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтово© "Германi©", - слов'яни. Й
хоча сам вiн вiдносить ©х, як i вандалiв, до германських племен, але сюди
ж, на його думку, належать i так званi лугi©, ба навiть венеди. Щодо
венедiв нема нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугi© - то лужицькi слов'яни.
Тако© думки дотриму й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта
про венедiв сказано дуже невиразно, а лугi© тут - "загальна назва ряду
германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою".
Зi сказаного вище, мiж iншим, виплива й ще одне запитання: хто були
так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографi© свеви? Чи належать вони
до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з
лугi©в? I тут на допомогу нам також прийде оте "л", яке через
захiднослов'янське "I" органiчно перетворилося на "в" та "у" (й): слеви -
slewy - suevi - svevi - свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала
назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних
авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й
отi свеви - теж слов'яни, ма мо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв
рiзного часу. Автор "Iсторi© нiмецького народу" Г. Луден свiдчить, що всiм
вiдомi свеви - то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк
Густав Гей р на початку минулого сторiччя писав про стосунки
ранньосередньовiчних народiв Швецi© - свевонiв та готiв. Цього автора
важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто
великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявля ться дужчою за
тенденцiйнiсть, i тодi чита мо: "Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та
готiв доводять, що днiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила
©хньо© незалежностi й вза мно© зненавистi".
Хай нас не бентежить твердження про якусь днiсть: просто в цьому
абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи - "чиста"
германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е.
Гей р сам себе заперечу : "Однак цi народи, що нинi змiшуються, були
довгий час рiзними. Хоча давн теократичне правлiння зблизило ©х".
Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi
пам'ятали про те, що вони - рiзнi народи, й тiльки оте Гей рове "давн
теократичне правлiння" "зблизило" ©х, тобто колонiзаторська,
асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу.
Таким чином, можна зробити висновок, що це племена кра©ни Славонi©, до
яко©, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi,
славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших
авторiв. А нi в кого ж, зда ться, не виклика сумнiвiв усiм вiдомий факт з
iсторi© Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данi© в Скандiнавiю. Отже
ж, готи в Скандiнавi© не аборигени - тут вони вже застали давнiший народ,
яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi
топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецi© й свого часу стали
приводом для рiзних норманiстських теорiй.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного?
Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись
чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв,
але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок ново© ери основне
населення пiвночi та надр вропи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та
мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю
племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди
натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.
У 20 - 30-х роках серед укра©нських археологiв усталилася була
сво рiдна "мода" - всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так
званого "сiроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливiв".
Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю вропу й
дату ться першими сторiччями ново© ери. На нашу думку, та "мода" була дуже
"зручною" - просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати
етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате
вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити
будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.
Може, тi © "моди" не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим
бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому
нема , що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi:
адже ця смуга й ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не
ще далi на захiд.
Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, укра©нських родичiв аж у
Шотландi©, то це, мабуть, не означа , що укра©нцi шотландського
походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британi© з
надр Велико© Скитi© (шотландцi й досi називають себе "скотами", а це щось
та ма означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотiв"; цiкавим вида ться
порiвняння слiв "сколоти" й "кельти" в площинi так званого повноголосся
-оро-, -оло-, - ре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi вза мини
сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу
Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх
поселенцiв теперiшньо© Францi© - галлами. А чи не можна сказати, що до
цього ж кореня належить i слово "галичани"? Адже ж саме цим iм'ям назива
й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв.
Групи слов'янських племен були на стадi© давно осiлих суспiльств iз
глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i
культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в трет тисячолiття до
ново© ери. Займаючи на материку найкращi територi©, придатнi для ©хнього
основного заняття - хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали - й не
могли не стати - об' ктом експансi© для iнших народiв, якi ще не мали в
вропi "постiйно© прописки" й, отже, прагнули до перерозподiлу земель
континенту.
Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз
слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна
всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто зна , як обернулися б справи,
коли б о ту пору християнство не набуло тако© моди. Для готiв арiанська
ресь цi © релiгi© стала збро ю, яка допомогла ©м вiдвоювати в чужiй
вропi мiсце пiд сонцем.
Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з
блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами яко©
рабство прижитт ве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин
над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, - з прийняттям же
хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу
християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало
страждальцям царство небесне.
Свiдками цi © нещадно© боротьби за житт вий простiр й залишки колись
великих народiв у надрах германцiв, i ру©ни десяткiв i десяткiв квiтучих
мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi вропи у виглядi сотень
тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше,
коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо
грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою
всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого
спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з ©хньою мiфологi ю, а отже,
й iсторi ю.
На думку перших видавцiв епосу "Вiлькiна сага", наприклад, вiн
склада ться частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть
частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву
слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок,
пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок.
Фольклор - то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не ма мо права
ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблi©, в
яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацi©, -
археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши
слiдами еллiнського епосу часiв Троянсько© вiйни - "Iлiади" й "Одiссе©" -
Генрiх Шлiман вiдкрив ру©ни Тро©.
Це стосу ться й писано© iсторi©. На перший погляд незначна ба навiть
чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тi ю ниточкою, яка
розплута безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i
тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намага ться ховати кiнцi в воду: "Хто
не зна звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни
прибирають собi македонськi, греки - римськi, сармати - германськi. Готи ж
здебiльшого запозичають сво© iмена в гунiв". Хоча це було вже через сто
рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави.
Иордана спростувати неважко. Так, вiн ма рацiю: всiм вiдомi факти,
коли люди однi © нацi© прибирають iмена людей нацi© iншо©. Це часом
робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через
приналежнiсть до однi © релiгi©, або ж через нацiональну чи духовну
залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв).
Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i
присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi
слов'янськi наймення "геро©чного" змiсту були присвятою стародавньому
боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означа Юрiв), i цiла низка
типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували
богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д.
Щось подiбне ма мо й у тому випадку, який так старанно намага ться
виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний
звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З
доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм
було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв)
носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу
найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлю Йордан:
Германарiха. Чи не правда - як звучить? Найславетнiший король i завойовник
у германцiв - Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше:
Ерманарiк, у Саксона Граматика - Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв -
Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах - Йормунрекс. I коли пiти за
Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх - iм'я гунське, то
й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi
прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську
приналежнiсть: Вольдемар - Володимир, Ярiслайфр - Ярослав, Валамер -
Велiмир i т. д.
Висновок тут напрошу ться подвiйний: насамперед, готи тривалий час були
складовою того чи того слов'янського царства й на честь сво©х зверхникiв
давали iмена сво©м дiтям (побiжно пiдтверджу ться й синонiмiчнiсть понять
"слов'яни" й "гуни"). Крiм того, звiдси виплива , що так званi "гуни"
з'явилися в вропi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376
року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато
слов'ян, ставши в пiзнiшi часи диновiрцями готiв, згодом повнiстю
засимiлювались, i ©хнi наймення - то сво рiднi топонiми, релiкти
слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у
рiднiй iсторi©, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з
Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи
бiблiйне). Що, до речi, завда чимало клопотiв при iдентифiкацi©.
В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що
звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них
ховаються колишнi дiячi нашо© рiдно© iсторi©.
Ми, наприклад, i досi диву мося, чому остроготи Видимира, Тодомира й
Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв
i жодного разу не зрадили ©х, тим часом як новонаверненi готи - бургунди,
франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном - були в згаданiй битвi
пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не
слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян,
якi билися на боцi сво©х кревних родичiв? I чи не родичi ©м усi отi
названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж
нiбелунги й за iсландськими сагами - родичi гунам або й просто гуни),
франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi,
мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)?
Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Ть ррi пише про
Каталаунську битву: "Сангiбан, во вода аланський, якого пiдозрювали в
зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його
дiями i, якщо зрадить, - покарати".
Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць
примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А
чи не швидше - рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру
християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так
само як i припущення про остроготiв. У сво©й "Хронiцi" Фома Архiдиякон
каже про тих остроготiв, яких 376 року "гунський" цар Велiмир переселив у
Панонiю, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважа за
готiв, тим часом як вони насправдi слов'яни.
Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджу ; всi
землi, що лежать на схiд вiд Данi©, називалися спершу Острогардом, а
пiзнiше - Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?
Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом
прохоплю ться щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням
чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло
визволитися з-пiд гунсько© влади - тiльки з настанням бажано© для всiх
узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли...". А О.
Скржинська, не повiривши власним очам, вигуку в сво©х коментарях: "Хоч як
це дивно, Йордан, сам варвар, - назвав готiв "скiфським плем'ям".
Та це не диний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн
завважу : до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла
i його брат Фро©ла, "до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса".
Всi тро згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й
це ж таки пiдтверджу його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не
припускаючи жодно© спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами,
вважа , що це помилка Йордана.
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не
менш та мничу, внаслiдок яко© нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд
стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю
з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути "бич божий" од
"столицi всiх столиць". Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в
Iталiю? Тим часом як мiфiчнi "переможцi" - готськi полки та римськi
легiони - мов у землю запалися.
Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi
уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджу й англiйський iсторик
кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля
уявно© перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданово© "Гетики",
Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й
його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз.,
самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на сво©х землях,
нехай i не в ореолi колишньо© слави й величi.
Ось що каже про них сучасник Йорданiв - Прокопiй Кесарiйський: "Якщо
йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними,
належать варварам - гунським племенам".
Але це тема ширша й заслугову на окрему розмову. А тепер на хвилинку
звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунсько©
битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi
та схiднi креси. Про "вандалiв" царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але,
крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними
конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення да сам
Йордан. У сво©й працi вiн без жодних вагань заявля : "Галицiю й Лузитанiю
споконвiку населяли свави". А хто такi свави, ми вже також зна мо. То чи
не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю -
лужичi? Бо спробуймо написати слово "лужичi" латиною - й одержимо
"luzici", а звiдси й "Luzitania" (до речi, оте "luzici" поляк теж прочита
як "лужiчi"). Так само - galici, galisi. Адже народ, який мешка по той
бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у
Л. Нiдерле чита мо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться
сербами. В наш час ужива ться назва "лужицькi серби".
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв:
улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани),
бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия)
слов'ян, сво рiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому
користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi
якимось iншим повинностям. Це стверджу , в уже цитованiй книзi О. X.
Вельтман, засвiдчу й Аммiан: "Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо
всi вони були благородно© кровi".
Флавiй визнача ©хню етнiчну приналежнiсть: "Алани - це скiфське
плем'я, що живе побiля Тана©су й Меотiдського озера". Цiлком згоден з ним
i Лукiан: "Мова й одяг - це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в них
тiльки волосся". Тобто стрижка. Скiфами назива ©х i Птолемей. Аммiан же
да не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн назива аланiв гарними
людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але
мають грiзний вигляд, який ляка iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i
затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба
трохи стриманiшi.
Традицiя "волинi" через форми всiх вiдомих "бродникiв", якi iснували в
часи Ки©всько© Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто
виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означа "вiльна людина".
Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки -
печенiги, половцi, беренде©, чорнi клобуки та iншi - перейняли таку назву
вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези
походження назви "козак" вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе
збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою
священний обряд постригання, лишаючи на тiм'© одну кiску, пiзнiше названу
"оселедцем"; звiдси - косар, косак i козак). й iнша версiя: козарами й
козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV - III тисячолiттi до ново©
ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога -
Коза (варiанти - козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив сво
походження вiд Священно© Кози, що збереглося до наших днiв у циклi
новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником тако© гiпотези був нинi вже
покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт.
Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-во©нiв одним з найголовнiших
доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х
сторiччi, що Великий князь ки©вський Святослав голив бороду та голову,
носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'©, "а це було ознакою високого
роду". Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти во©нiв сво©х
племен. Згадаймо гипет, Ассiрiю тощо.
Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг:
косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi.
Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто
асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян.
Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого
приймали так само з урочистим ритуалом "обручання", як i в козаки. Про це
дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що
"постриг" - давньослов'янський обряд.
I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть
на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i
гелонiв, i козарiв, а це щось та означа . Тож нiчого дивного в тому нема,
що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй вропi. Рамки цього
дослiдження не дозволяють придiлити повнiшо© уваги таким землям, як Галлiя
або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале
перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто
звернутися до крайнього заходу континенту.
Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони - такi самi, як
i лужичi ("лугi©"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка
почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв
та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та ©хнi
близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На сво©й картi
Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми ©х бачимо в Геродота,
- тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок
бачимо амадокiв та амаксозi©в. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж
iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолеме м та
його картою. Цiкаво з двох мiркувань.
По-перше: Амадокiя розташована саме там, де сто©ть Ки©в. Найближчi
сусiди амадокiв - амаксовi©. Коли ж заглянути до давньогрецького словника,
то знайдемо переклад: амакса, амаксея - вiз, хура, а похiдне вiд них
амаксеiс (амаксей) - перевiзник, фурман. Отже, Птолеме вi амаксовi© -
перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який
переказу легенду, нiбито засновник Ки ва також був перевiзником"
Несторовi здавалося, що це принижу гiднiсть монарха - бути
Розвадовський, трохи орi нтувався в укра©нськiй мовi та укра©нських
науках. I наслiдки промовистi. Щоразу, коли вченi-славiсти iгнорують
Укра©ну та укра©нiку, вони опиняються в глухому кутi. Якби цi вченi знали
укра©нський фольклор, вони довiдалися б що Днiпро ма й другу, паралельну
назву - Славута, Словута, Славутич. I не розводили б розпачливо руками, де
шукати гiдронiм, що тисячi рокiв тому дав назву слов'янським племенам. А в
Ки вi ж, крiм Днiпра-Словути, ще й рiчка Клов, хоча й загнана нинi пiд
землю.
Та повернiмося знову до того, як германцi називали захiдних слов'ян. У
Саксона Граматика та Й. Меурсiя спiльний епiзод про те, що Ерманарiк
потрапив у полон до слов'янського князя Iсмара (певно, Iзiмира), про якого
так i сказано: "Ismarus, Slavorum rex". В iншому епiзодi Саксон пише:
"Слов'яни пiд проводом свого князя Струнича напали на пiвострiв, яким уже
володiв Фродо III, король готiв-датчан" (Саксон Граматик. Iсторiя Данi©. -
10, 3.). I якщо в усьому iншому цi стародавнi iсторики iдентичнi, то в
епiзодi про напад слов'ян на згаданий пiвострiв Йоган Меурсiй твердить
щось зовсiм iнше: нападники в нього названi вандалами.
Чи не помилка знову? Виявля ться, нi, не помилка й не випадковiсть.
Трохи нижче Й. Меурсiй оповiда , що син Фродо III, Фрiдлев (од гунсько©
царiвни) виховувавсь у... Русi! Так, у Русi: in Russia relicta. Та й за
дружину собi цей "руський вихованець" узяв Юрицю, доньку Грубо, чи Грубона
(iм'я Грубо й досi побуту серед сербiв), отже, теж слов'янську князiвну
котро©сь сусiдньо© кра©ни. А що держава Фродо III межувала iз
Слов'янщиною, про це свiдчить той-таки Саксон Граматик: володiння його
ширилися вiд Рейну до Русi (Pusciam). Крiм того, перш нiж назватися
королем Данi© та Вандалi©, Фродо три руськi рiчки наповнив трупами.
Бургунди, найближчi родичi вандалiв, зарахованi Агафi м до гунiв. Тако©
думки дотримувало чимало iсторикiв, у тому числi й новiтнiх.
Таким чином, виплива ще один висновок: вандали та бургунди теж
слов'янськi народи. Й коли, скажiмо, взяти до уваги всi рiзнописання слова
"вандали" в рiзних авторiв, наприклад: вени, вiнули, вендли, вендiли, то
побачимо, що всi вони дуже зручно лягають в одне синонiмiчне гнiздо. Й
пiдтверджень цьому в iсторiографi© скiльки завгодно. Скажiмо, Птолемей
назива Рифiйськi гори та гору Ерц Гебiрге, з яко© витiка Ельба, горами
Вендськими, а Дiон Кассiй - горами Вандальськими. Говорячи про завоювання
готiв-датчан, називаючи учасникiв цi © вiйни, Й. Меурсiй каже, що Струнич
- вандальський король. Але його колега Саксон Граматик, в усьому iншому
згодний з ним, тут уточню Меурсiя: Струнич - Sclavorum rex, або rex
Slaviae. Та й сам Йордан свiдчить: готи прийшли iз Скандiнавi© й пiдкорили
вандалiв.
Нiдерле також зна про те, що слов'ян часом несправедливо називали
вандалами.
Про зафiксоване iсторi ю переселення частини захiдних слов'ян, тобто
вандалiв, лужичiв, бургундiв та iнших на пiвденний схiд, до Днiпра та
Дунаю, шведський iсторик середини XVIII столiття Олаф Далiн каже: "В цей
час скiфи мовби набули нових сил, коли сюди з пiвночi надiйшли ©хнi древнi
одноплемiнцi". А це ж було, найвiрогiднiше, пiд тиском готiв, а також
неврожа©в, у VI сторiччi. I якщо О. Далiн назива вандалiв родичами кiфiв,
то нiякими родичами германцiв вони одночасно бути не можуть.
Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами
син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям
Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього
князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший
французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечу , або ж уточню : Iзiмир був roi
de Vandales, тобто вандальським королем 5.
Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i
справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними
мiцно встановлю ться назва, яка вiдрiзня ©х вiд слов'ян схiдних, слов'ян
скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами:
"слов'яни" й "скiфи"? Далебi, нi.
Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це
скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda, тобто
Слов'янська держава (thiod означа держава, царство, народ). А якщо suavi
написати так, як писало багато авторiв, то матимемо: svivi, scuavi,
scuifi1. Отже - скiфи. А ще дужче зближаються грецькi "скiфи" (в iншому
написаннi - "скiти") з Тацiтовими сiтонами: тут передн латинське s
переходить у sc. А сiтони, судячи з Тацiтово© "Германi©", - слов'яни. Й
хоча сам вiн вiдносить ©х, як i вандалiв, до германських племен, але сюди
ж, на його думку, належать i так званi лугi©, ба навiть венеди. Щодо
венедiв нема нiякого сумнiву, а Тацiтовi лугi© - то лужицькi слов'яни.
Тако© думки дотриму й О. Скржинська. На жаль, в останньому виданнi Тацiта
про венедiв сказано дуже невиразно, а лугi© тут - "загальна назва ряду
германських племен, якi жили на пiвнiч вiд Карпат, мiж Одром i Вiслою".
Зi сказаного вище, мiж iншим, виплива й ще одне запитання: хто були
так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографi© свеви? Чи належать вони
до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з
лугi©в? I тут на допомогу нам також прийде оте "л", яке через
захiднослов'янське "I" органiчно перетворилося на "в" та "у" (й): слеви -
slewy - suevi - svevi - свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала
назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних
авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й
отi свеви - теж слов'яни, ма мо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв
рiзного часу. Автор "Iсторi© нiмецького народу" Г. Луден свiдчить, що всiм
вiдомi свеви - то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк
Густав Гей р на початку минулого сторiччя писав про стосунки
ранньосередньовiчних народiв Швецi© - свевонiв та готiв. Цього автора
важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто
великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявля ться дужчою за
тенденцiйнiсть, i тодi чита мо: "Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та
готiв доводять, що днiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила
©хньо© незалежностi й вза мно© зненавистi".
Хай нас не бентежить твердження про якусь днiсть: просто в цьому
абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи - "чиста"
германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е.
Гей р сам себе заперечу : "Однак цi народи, що нинi змiшуються, були
довгий час рiзними. Хоча давн теократичне правлiння зблизило ©х".
Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi
пам'ятали про те, що вони - рiзнi народи, й тiльки оте Гей рове "давн
теократичне правлiння" "зблизило" ©х, тобто колонiзаторська,
асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу.
Таким чином, можна зробити висновок, що це племена кра©ни Славонi©, до
яко©, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi,
славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших
авторiв. А нi в кого ж, зда ться, не виклика сумнiвiв усiм вiдомий факт з
iсторi© Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данi© в Скандiнавiю. Отже
ж, готи в Скандiнавi© не аборигени - тут вони вже застали давнiший народ,
яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi
топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецi© й свого часу стали
приводом для рiзних норманiстських теорiй.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного?
Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись
чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв,
але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок ново© ери основне
населення пiвночi та надр вропи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та
мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю
племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди
натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.
У 20 - 30-х роках серед укра©нських археологiв усталилася була
сво рiдна "мода" - всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так
званого "сiроглинного гончарства", вважати "культурою римських упливiв".
Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю вропу й
дату ться першими сторiччями ново© ери. На нашу думку, та "мода" була дуже
"зручною" - просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати
етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате
вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити
будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.
Може, тi © "моди" не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим
бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому
нема , що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi:
адже ця смуга й ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не
ще далi на захiд.
Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, укра©нських родичiв аж у
Шотландi©, то це, мабуть, не означа , що укра©нцi шотландського
походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британi© з
надр Велико© Скитi© (шотландцi й досi називають себе "скотами", а це щось
та ма означати; згадаймо хоча б Геродотових "сколотiв"; цiкавим вида ться
порiвняння слiв "сколоти" й "кельти" в площинi так званого повноголосся
-оро-, -оло-, - ре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi вза мини
сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу
Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх
поселенцiв теперiшньо© Францi© - галлами. А чи не можна сказати, що до
цього ж кореня належить i слово "галичани"? Адже ж саме цим iм'ям назива
й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв.
Групи слов'янських племен були на стадi© давно осiлих суспiльств iз
глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i
культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в трет тисячолiття до
ново© ери. Займаючи на материку найкращi територi©, придатнi для ©хнього
основного заняття - хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали - й не
могли не стати - об' ктом експансi© для iнших народiв, якi ще не мали в
вропi "постiйно© прописки" й, отже, прагнули до перерозподiлу земель
континенту.
Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз
слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна
всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто зна , як обернулися б справи,
коли б о ту пору християнство не набуло тако© моди. Для готiв арiанська
ресь цi © релiгi© стала збро ю, яка допомогла ©м вiдвоювати в чужiй
вропi мiсце пiд сонцем.
Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з
блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами яко©
рабство прижитт ве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин
над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, - з прийняттям же
хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу
християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало
страждальцям царство небесне.
Свiдками цi © нещадно© боротьби за житт вий простiр й залишки колись
великих народiв у надрах германцiв, i ру©ни десяткiв i десяткiв квiтучих
мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi вропи у виглядi сотень
тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше,
коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо
грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою
всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого
спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з ©хньою мiфологi ю, а отже,
й iсторi ю.
На думку перших видавцiв епосу "Вiлькiна сага", наприклад, вiн
склада ться частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть
частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву
слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок,
пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок.
Фольклор - то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не ма мо права
ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблi©, в
яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацi©, -
археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши
слiдами еллiнського епосу часiв Троянсько© вiйни - "Iлiади" й "Одiссе©" -
Генрiх Шлiман вiдкрив ру©ни Тро©.
Це стосу ться й писано© iсторi©. На перший погляд незначна ба навiть
чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тi ю ниточкою, яка
розплута безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i
тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намага ться ховати кiнцi в воду: "Хто
не зна звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни
прибирають собi македонськi, греки - римськi, сармати - германськi. Готи ж
здебiльшого запозичають сво© iмена в гунiв". Хоча це було вже через сто
рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави.
Иордана спростувати неважко. Так, вiн ма рацiю: всiм вiдомi факти,
коли люди однi © нацi© прибирають iмена людей нацi© iншо©. Це часом
робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через
приналежнiсть до однi © релiгi©, або ж через нацiональну чи духовну
залежнiсть (при цьому брались iмена поневолювачiв).
Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i
присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi
слов'янськi наймення "геро©чного" змiсту були присвятою стародавньому
боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означа Юрiв), i цiла низка
типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували
богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д.
Щось подiбне ма мо й у тому випадку, який так старанно намага ться
виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний
звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З
доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм
було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв)
носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу
найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлю Йордан:
Германарiха. Чи не правда - як звучить? Найславетнiший король i завойовник
у германцiв - Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше:
Ерманарiк, у Саксона Граматика - Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв -
Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах - Йормунрекс. I коли пiти за
Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх - iм'я гунське, то
й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi
прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську
приналежнiсть: Вольдемар - Володимир, Ярiслайфр - Ярослав, Валамер -
Велiмир i т. д.
Висновок тут напрошу ться подвiйний: насамперед, готи тривалий час були
складовою того чи того слов'янського царства й на честь сво©х зверхникiв
давали iмена сво©м дiтям (побiжно пiдтверджу ться й синонiмiчнiсть понять
"слов'яни" й "гуни"). Крiм того, звiдси виплива , що так званi "гуни"
з'явилися в вропi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376
року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато
слов'ян, ставши в пiзнiшi часи диновiрцями готiв, згодом повнiстю
засимiлювались, i ©хнi наймення - то сво рiднi топонiми, релiкти
слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у
рiднiй iсторi©, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з
Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи
бiблiйне). Що, до речi, завда чимало клопотiв при iдентифiкацi©.
В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що
звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них
ховаються колишнi дiячi нашо© рiдно© iсторi©.
Ми, наприклад, i досi диву мося, чому остроготи Видимира, Тодомира й
Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв
i жодного разу не зрадили ©х, тим часом як новонаверненi готи - бургунди,
франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном - були в згаданiй битвi
пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не
слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян,
якi билися на боцi сво©х кревних родичiв? I чи не родичi ©м усi отi
названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж
нiбелунги й за iсландськими сагами - родичi гунам або й просто гуни),
франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi,
мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)?
Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Ть ррi пише про
Каталаунську битву: "Сангiбан, во вода аланський, якого пiдозрювали в
зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його
дiями i, якщо зрадить, - покарати".
Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць
примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А
чи не швидше - рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру
християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше припущення, так
само як i припущення про остроготiв. У сво©й "Хронiцi" Фома Архiдиякон
каже про тих остроготiв, яких 376 року "гунський" цар Велiмир переселив у
Панонiю, що цих "далматських слов'ян" багато хто помилково вважа за
готiв, тим часом як вони насправдi слов'яни.
Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджу ; всi
землi, що лежать на схiд вiд Данi©, називалися спершу Острогардом, а
пiзнiше - Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?
Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом
прохоплю ться щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням
чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло
визволитися з-пiд гунсько© влади - тiльки з настанням бажано© для всiх
узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли...". А О.
Скржинська, не повiривши власним очам, вигуку в сво©х коментарях: "Хоч як
це дивно, Йордан, сам варвар, - назвав готiв "скiфським плем'ям".
Та це не диний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн
завважу : до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла
i його брат Фро©ла, "до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса".
Всi тро згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й
це ж таки пiдтверджу його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не
припускаючи жодно© спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами,
вважа , що це помилка Йордана.
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не
менш та мничу, внаслiдок яко© нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд
стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю
з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути "бич божий" од
"столицi всiх столиць". Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в
Iталiю? Тим часом як мiфiчнi "переможцi" - готськi полки та римськi
легiони - мов у землю запалися.
Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi
уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджу й англiйський iсторик
кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля
уявно© перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданово© "Гетики",
Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й
його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз.,
самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на сво©х землях,
нехай i не в ореолi колишньо© слави й величi.
Ось що каже про них сучасник Йорданiв - Прокопiй Кесарiйський: "Якщо
йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними,
належать варварам - гунським племенам".
Але це тема ширша й заслугову на окрему розмову. А тепер на хвилинку
звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунсько©
битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi
та схiднi креси. Про "вандалiв" царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але,
крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними
конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення да сам
Йордан. У сво©й працi вiн без жодних вагань заявля : "Галицiю й Лузитанiю
споконвiку населяли свави". А хто такi свави, ми вже також зна мо. То чи
не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю -
лужичi? Бо спробуймо написати слово "лужичi" латиною - й одержимо
"luzici", а звiдси й "Luzitania" (до речi, оте "luzici" поляк теж прочита
як "лужiчi"). Так само - galici, galisi. Адже народ, який мешка по той
бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у
Л. Нiдерле чита мо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться
сербами. В наш час ужива ться назва "лужицькi серби".
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв:
улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани),
бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия)
слов'ян, сво рiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому
користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi
якимось iншим повинностям. Це стверджу , в уже цитованiй книзi О. X.
Вельтман, засвiдчу й Аммiан: "Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо
всi вони були благородно© кровi".
Флавiй визнача ©хню етнiчну приналежнiсть: "Алани - це скiфське
плем'я, що живе побiля Тана©су й Меотiдського озера". Цiлком згоден з ним
i Лукiан: "Мова й одяг - це i в аланiв, i в скiфiв однакове. Рiзне в них
тiльки волосся". Тобто стрижка. Скiфами назива ©х i Птолемей. Аммiан же
да не тiльки соцiальний, а й етнiчний опис; вiн назива аланiв гарними
людьми iз свiтлим волоссям, вони високi на зрiст, швидкi й стрiмкi, але
мають грiзний вигляд, який ляка iнших, бо в поглядi в них похмурiсть i
затамована лють. Алани майже нiчим не вiдрiзняються вiд гунiв, може, хiба
трохи стриманiшi.
Традицiя "волинi" через форми всiх вiдомих "бродникiв", якi iснували в
часи Ки©всько© Русi, передалася пiзнiше й славному нашому козацтву (дехто
виводить це слово з тюркських мов, де воно нiбито означа "вiльна людина".
Та хiба не могло бути навпаки: що нашi постiйнi кочовi сусiди-тюрки -
печенiги, половцi, беренде©, чорнi клобуки та iншi - перейняли таку назву
вiд постiйних мешканцiв краю? Бо дiйсно правдивiшими видаються гiпотези
походження назви "козак" вiд нашого слова: людина, яка присвятила себе
збройному служiнню батькiвщинi й на честь цього вчинила над собою
священний обряд постригання, лишаючи на тiм'© одну кiску, пiзнiше названу
"оселедцем"; звiдси - косар, косак i козак). й iнша версiя: козарами й
козаками називав себе в тотемiчнi часи, в IV - III тисячолiттi до ново©
ери, народ, головним божеством якого був Мiсяць, а атрибутом цього бога -
Коза (варiанти - козуля, сарна, лань, олень). Той народ виводив сво
походження вiд Священно© Кози, що збереглося до наших днiв у циклi
новорiчнорiздвяних свят. Палким прибiчником тако© гiпотези був нинi вже
покiйний Олександр Павлович Знойко, чия головна праця щойно побачила свiт.
Ну, а для прибiчникiв касти косакiв-во©нiв одним з найголовнiших
доказiв буде цитата з вiзантiйського iсторика Льва Диякона, який писав у Х
сторiччi, що Великий князь ки©вський Святослав голив бороду та голову,
носив тiльки вуса й довгу косу на тiм'©, "а це було ознакою високого
роду". Царi та вождi в давнi часи справдi належали до касти во©нiв сво©х
племен. Згадаймо гипет, Ассiрiю тощо.
Ми не випадково пов'язали всi цi слова в один ланцюг:
косак-козак-гусар-улан-алан-волинянин, бо щось подiбне знаходимо й у Римi.
Чи то була стародавня традицiя, принесена в Рим i античну Iталiю тими, хто
асимiлював етрускiв, чи ж згодом слов'яни перейняли цей звичай вiд римлян.
Бо в римському суспiльствi теж був привiлейований стан вершникiв, до якого
приймали так само з урочистим ритуалом "обручання", як i в козаки. Про це
дуже переконливо написано в книзi О. Вельтмана. Нiдерле твердить, що
"постриг" - давньослов'янський обряд.
I хоча в Аммiана аланами називаються всi племена й народи, якi живуть
на схiд вiд Днiстра, однак Аммiан називав аланами й неврiв, i будинiв, i
гелонiв, i козарiв, а це щось та означа . Тож нiчого дивного в тому нема,
що в IV столiттi аланiв знаходимо в Захiднiй вропi. Рамки цього
дослiдження не дозволяють придiлити повнiшо© уваги таким землям, як Галлiя
або Iспанiя. А тут же безлiч топонiмiв, якi свiдчать про довготривале
перебування в цих краях слов'ян i, на нашу думку, iсторикам варто
звернутися до крайнього заходу континенту.
Описуючи землi по цей бiк Ельби, Тацiт каже, що сiтони - такi самi, як
i лужичi ("лугi©"), лише управляють ними жiнки. Ця давня iсторiя, яка
почалася ще з Геродота, мусила йти вiд помилки Геродотових переписувачiв
та продовжувачiв або навiть вiд самого оригiналу, де амазони та ©хнi
близькi сусiди алазони трактуються зовсiм по-iншому. На сво©й картi
Птолемей садовить. алазонiв уже зовсiм не там, де ми ©х бачимо в Геродота,
- тобто не бiля Днiпра, а над Волгою. На мiсцi ж Геродотових амазонок
бачимо амадокiв та амаксозi©в. Це дуже цiкаво, хоча дехто з-помiж
iсторикiв, серед них i М. С. Грушевський, не погоджувалися з Птолеме м та
його картою. Цiкаво з двох мiркувань.
По-перше: Амадокiя розташована саме там, де сто©ть Ки©в. Найближчi
сусiди амадокiв - амаксовi©. Коли ж заглянути до давньогрецького словника,
то знайдемо переклад: амакса, амаксея - вiз, хура, а похiдне вiд них
амаксеiс (амаксей) - перевiзник, фурман. Отже, Птолеме вi амаксовi© -
перевiзники. Ось чому варто пригадати собi слова Нестора Лiтописця, який
переказу легенду, нiбито засновник Ки ва також був перевiзником"
Несторовi здавалося, що це принижу гiднiсть монарха - бути