Страница:
Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були
справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд
нього, й вiн переймав i завертав ©©. Одне тому, що була неоружна, друге -
мала в подолi двох маленьких дiток, а трет - й тiкати не мала куди: лiта
436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже
вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньо© iмперi©, й
розсiяв ©х серед зроманiзованих галлiв i словiн.
Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв сво©м нащадкам довго
жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота,
награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в
графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота
принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi
Валентинiвну.
Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському
хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцi ю
бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона
приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки,
й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера
"мiй можновладний господарю". Й се в ©© вустах звучало дуже щиро.
Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з
посадженими на ©хнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi
Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi
Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому
закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких
завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi
вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька ©© руки, виявивсь таки
тямущою й провидною людиною.
На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона
й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по
господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У сво© тридцять лiт
вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй
ши© тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей
теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й
остерiгалися його.
Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довго© римсько© тунiки,
ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона
нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв,
але багато чула про ©хнi розкошi й витончений смак i намагалася
перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни
кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли
на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундi©.
- А се що? - в'©дливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту
мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.
- Та се... - замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати
тарiль.
- Не люблю, коли смердить вандальським духом, - поморщилася Брунгiльда
й вийшла, супроводжувана почтом.
Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер
походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо
заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому
пота нцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв
королiвського двору, хоч усi й носили на ши© мiднi та срiбнi хрестики.
Бургунди, чи©м володарем став Гунтер, належали до християнсько© ресi
арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що
й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали
вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у
переважнiй бiльшостi поклонялися сво©м богам. Землю, куди доля, й римський
iмператор, i готський конунг закинули ©х, вони в пам'ять про батькiвщину
звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим,
i з вiруваннями сво©х пiдданцiв.
Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не
зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна
релiгiя - арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не
хотiла поступатися, - готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати
слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.
Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони
придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята - зовиця королеви Гримiльда. При
входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася
незворушно сидiти на дубовому ослонi.
Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:
- Пощо ти не вста ш, коли я входжу, зовице?
Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала
сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не
повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:
- Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с
володаркою терема сього?
Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й
вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено
перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за
поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром
вернулася:
- Не йде, королево...
- Як то "не йде"?
- Рече: коли... Брунгiльда ма хiть, то нехай... сама прийде до мене.
Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона
мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати сво© хороми
далi. Проте в не© вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по
часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась
розшукати свавiльну зовицю.
Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована,
Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона
Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до
свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не
ворухнула до високо© гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.
- Може, менi вклонитися? - тихо проказала вона.
- Пощо? - вiдповiла Гримiльда. - То лишн . Ми смо з тобою вже
видiлися сього днi.
В ©© голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не
могла стриматися:
- Я-м королева й жона короля Бургундi©!
- Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.
- Що? - крикнула Брунгiльда. - Що? Гримiльда кинула кудись убiк:
- Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.
Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч ©й мов гора впала, та злiсть од
того не меншала.
- Що-с викрила менi! - зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. - Те я й
сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер король. Так, одуром, але ж отець
мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що си? Хто
твiй мiж Сiкурд?
I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили та мницi нi для
кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.
Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й
король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.
- Сестра твоя... - ображено закопилила губу королева.
Гунтер пильно глянув ©й у вiчi й перепитав:
- Бiльшого... не рекла нiчого?
- А що?
Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду
занепоко©ла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тi ю тривогою, тодi
таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:
- Що-с мала на оцi?
В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда
зумисне пiдвищила голос:
- А те, що не си королевою за поконом!
- Як то не смь?
- А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж
Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.
Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко диха .
- Хто повiдав тобi?
- Сам Сiкурд! - голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не
королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда
дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на
зовичинiй ши©, й пекуча згадка обпалила ©© всю. Перед очима промайнули
давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив
королеву.
Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, ©й здалося, що лицар, який
розпанахав ©й одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися
синi... В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто велико© ваги - в такому
станi може що завгодно привидiтись, а тепер ©й аж подих перехопило.
Вона притьмом ускочила до велико© свiтлицi, й хоч там, крiм короля
Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:
- То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?
- Я... - не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з
середульшим братом. - А що ти пита ш?
- Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший
ти, але ©© мiж Сiкурд.
Гунтер iз Герцогом заходилися споко©ти королеву, та ©хнi вспокоювання
ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що ©й кажуть неправду. Вона тiльки
повторила:
- Й Сiкурд рече так.
I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi
мовчанку порушив Горват-Гернот:
- Чу ш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на
середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се
траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.
- Пощо пита ш?
- Питаю... - вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. - Речуть, буцiмто
Сiкурд убив Змiя Горянина... Вiру ш у те?
Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить
Горват-Гернот, але то було неможливо.
- В Сiкурда меч Вотана.
- Ти вiру ш у те? - знову непри мно посмiхнувся середульший, i та
посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.
- Всi речуть так. I Сiкурд рече.
- Сiкурд, Сiкурд... Хто видiв його, той меч?
- Я-м видiв, - уже не стримував роздратування король. - Чув си, що
мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.
- Пощо маха ш?
Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як
посмiха ться, коли ма сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi,
вже сповито© сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський
Сватоплук. На ньому було товсте дорожн корзно, фарбоване цибулею, й
висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й
шапка, й корзно сивiли iне м, i нiс йому геть почервонiв од холодного
вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у
вiдповiдь.
- Iз чим прийшов си, герцоже? - спитав вiн готською мовою. Сватоплук
вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:
- Маю вiсника з возходу, - й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. - 3
возходу, з Русi
- Що рече вiсник?
- А що рече? - вiдповiв Сватоплук. - Люднiсть моя втiка до Русi, й у
Сiврську укра©ну, й у Деревську...
- Пощо-с не спинив ©х?! - гримнув король. Сьогоднi непри мностi падали
йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не
вистачало.
- Гатила зустрашився си? - крикнув королiв брат. - в си попару його,
тепер жаха шся й тiнi його?
- Й ти-с ©в, Горвате, - настовбурчився жупан. - Усi смо ©ли його
попару...
Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про
короля.
- Великий князь ки©вський Гатило пуска до себе на Луги, то люднiсть i
суне.
То був ©хнiй спiльний грiх - вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч
Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi
свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом,
переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось
порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив
горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:
- Сiдай, коли...
Жупан сiв од самих дверей.
Горват-Гернот обернув голову:
- Чув си про золотий скiт Змiя Горянина?
- Про Сiкура речеш? - перепитав жупан Сватоплук, - Чув смь.
Вони й досi розмовляли так - брати по-готському, лужицький жупан
по-сво му, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам
розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан
посмiха ться з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер
чекав, що скаже Сватоплук.
- Усяке речуть... - ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi.
Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. - Усяке таке...
- Що ж речуть? - пiдохотив королiв брат.
- Речуть, же скiт такий , що його стачило б на...
- На що?
- На полк лугарiв, - нарештi закiнчив свою думку старий жупан.
Короля се вивело з себе.
- Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою,
й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi
вирiшив не хибити душу:
- Лугарi служать тому, хто бiльше да , княже. Так ведеться спокону.
Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:
- Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:
- Гатиловi... До Гатила менi путь запалася.
- Чого б то так?
- Сам вiда ш...
Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще - той-таки Горват.
То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру
Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi
©м землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в
Сiврськiй укра©нi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому
лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепиту .
- Сам вiда ш, - повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого
зв'язку докинув: - А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту
званку в латинцiв...
Гернот упiймав-таки його думку й завважив:
- Вiзьми на груди хрест - i не наричати-ймуть вас так.
- Прийняти на груди хрест i стати готами? - Сватоплук рiшуче пiдвiвся.
- Парко менi. Пiду.
Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли
важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:
- Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.
- Пощо сидиш, брате? - нервово засмiявся Гернот. - Ждеш, поки все тво
крульство реготати почне?
Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова
стосувалися його безпосередньо.
- - А... сестра? - проказав вiн.
- Сестра? Грима ще молода.
- Молода... - повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджу ться,
чи заперечу .
- Ти... вiру ш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже
вдруге питав те саме.
- Не то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.
- Хто рече? - сiпонувся король Гунтер.
- Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось
там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жи в горах.
Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати ©© з
усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, ©й же не
так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на
язик двом жiнкам, його вже не втрима ш у темному кутку.
- Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його сво©м
мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король - речи йому!
- А сестра? - знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув
рукою:
- Знайде собi лiпшого!
- Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у
бiле вовняне корзно, Гримiльда.
- Така зима впала - тако©, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого
знайду я собi?
- Нiкого, - буркнув король i сердито блимнув на сестру. - Що ма ш
ректи?
- Щось мовили-сте про мене.
- А то забороня ться? - нахабно вишкiрився брат короля.
- Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.
- Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у сво
корзно.
- У вас очi лихi, братове, - сказала вона по хвилинi. - Вельми лихi.
Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул
подивився на сестру:
- Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i
гордовито пiднесла чоло.
- Нехай не пиша ться вельми. Вона королева, я ж смь сестра королю. Й
не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти
перед нею?
- Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала си з...
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило
нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:
- Що сте намислили? Що, що!?
В ЛIТО 444-е
Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за
Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати
землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти ©м греки, бо
©хнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а днались iз ними
противу сво©х стратигiв та епархiв.
В ЛIТО 445-е
Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб
могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi
цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл -
прасини тягли руку за Хрисафiя- внуха й усiх юпетських товстосумiв;
венети ж були супротиву ©м i хотiли зверхностi Константинополя та стольних
вельможiв.
I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi
дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
В ЛIТО 446-е
Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i
супротивник iмператоровi Теодосi вi Другому та чiльниковi внухiв
придворних Хрисафi вi, та всiх олександрiйцiв юпетських. I мислив
Хрисафiй- внух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий
патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то тiло боже.
I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому
дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав
Хрисафiй друга щирого - Дiоскора, який заступив померлого пископа
олександрiйського Кирила. Й було ©х тро - Хрисафiй, Дiоскор та iмператор
Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосi ва Пульхерiя тягла руку за
патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i
простих городян усi грошi, щоб платити дань ки©вському Великому князевi
Аттiлi.
В ЛIТО 447-е мiсяця березоля
Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора.
Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря.
Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним
кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю
й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло
Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдно© Римсько©
iмперi© величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й
усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзi ю разом.
При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною
в Азi© й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть
беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i
не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiля Полу-нiчну Фракiю од
Полуднево©. Недобитi залоги городiв прича©лися за Гемом i чекали сво ©
долi.
Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.
Так, iмператор Теодосiй i всi роме© добре знали причину сi © навали. ©
слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця
була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв
золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.
I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей
перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась
у стольному городi. Якихось п'ять день ходу - й ненависнi гуни будуть коло
мурiв Константинополя.
А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн,
варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й
щоразу махав рукою: хiба се ма якесь значення? Головне для нього - що вiн
зна не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби
в ©хнiх "варварських" тагмах - то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був
ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.
Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й
дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за
наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди
незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся "велика Скiфiя". Сей
рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном.
Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою.
Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до
Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав
би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi
звойовано© Полунiчно© Фракi©, а тут, на лiвому березi Дунаю.
Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонi© до Руського моря иачежить йому,
Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм
живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумi . Нехай-но пихатi
греки, ©дучи сюди, побачать, що ско©лося з ©хнiми неприступними городами,
а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський
розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.
Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей
берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло
вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до
грецько© стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд
Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв
назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце
вже хилилося на вечiр, а слiв не було.
Великий князь ки©вський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й
тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над
ним схилився Вишата.
- Що таке? - поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого
затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у
непевному сяйвi червоно© полотки мiдяним. - Що ?
- Он! - махнув рукою Вишата.
Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка
людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих,
нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i
хоч облич ©хнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi
зучора во©.
Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору
ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина.
Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, - й
повернувся до намету.
- Речи ©м, нехай iдуть борзiй, - кинув князь Вишатi.
- Вхекаються, - засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до
грекiв рукою.
- Хай ухекаються, - скривився Великий князь. - Ми смо бiльше ся
вхекали, з дому йдучи.
Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що
скажуть зараз греки й що скаже ©м вiн. Спершу спробував обдумати сво©
слова, тодi махнув рукою й востанн позiхнув. Як скажеться, так i буде, й
нехай лiпше греки виважують сво© слова - що мовить Гатило, на тому й
покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.
Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля
червоно© полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому.
Великий князь ки©вський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання.
Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди,
мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив
Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його
баб'яче обличчя застигло в лейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i
зморшках бiгали на всi боки.
- Iмператор роме©в, милiстю свято© трiйцi богопомазаний господар наш
Теодосiй Другий вiта свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення
довгих лiт та скромнi дари зi сво © скiтницi.
Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова
внуха.
- Як речешся? - спитав його Великий князь.
- Вiкiлла, господарю, - проказав тихшим голосом тлумач.
- Зодкуду зна ш по-русинському?
- Русин смь родом, господарю.
- Русин, - проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач
слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його
раптом пойняло роздратування, й вiн кинув внуховi:
- Що ще рiк твiй господар?
Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.
- Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя,
що вiн хоче вiд роме©в.
- Прийшов смь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить
менi дань.
Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи
вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а
скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й
солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.
- Прийшов еси довiдатися? - хитро прискалив замережанi вiчi внух. - I
забрав си всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю...
Богдан Гатило знову пiдвищив голос:
- Iмператор не платить менi вже четверте лiто!
- Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн
викона всi сво© обiцянки.
- Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто си?
- Богорiвного iмператора келiот смь, господарю.
- То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи сво му
господаревi: нехай вiдборгу всю дань за чотири лiта й за лiто наперед,
нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби
мо©, нехай вiда , що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дуна©, а в
Нiшавi, яку ви нарiка те Нiсса...
- Як?.. - не втримався внух.
- А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi
належали йому: вiд Паннонi© до моря Руського на п'ять день ©зди по правому
березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi
ки©вському, якого ви нарiка те гунським царем Аттiлою.
- Господарю! - писклявим голосом заволав внух. - Богоподiбний
iмператор зiтне менi голову... То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й
Фракiя...
Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий внух так i лишився з
роззявленим ротом.
справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд
нього, й вiн переймав i завертав ©©. Одне тому, що була неоружна, друге -
мала в подолi двох маленьких дiток, а трет - й тiкати не мала куди: лiта
436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже
вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньо© iмперi©, й
розсiяв ©х серед зроманiзованих галлiв i словiн.
Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв сво©м нащадкам довго
жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота,
награбованого ще графом у тих-таки римлян, пiшли на втвердження Гунтера в
графському титулi. Наступнi два лiта й вiдповiдна кiлькiсть золота
принесли йому корону короля, пiдвладного римському iмператоровi
Валентинiвну.
Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському
хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцi ю
бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона
приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки,
й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера
"мiй можновладний господарю". Й се в ©© вустах звучало дуже щиро.
Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з
посадженими на ©хнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi
Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi
Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому
закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких
завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi
вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька ©© руки, виявивсь таки
тямущою й провидною людиною.
На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона
й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по
господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У сво© тридцять лiт
вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй
ши© тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей
теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й
остерiгалися його.
Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довго© римсько© тунiки,
ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона
нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв,
але багато чула про ©хнi розкошi й витончений смак i намагалася
перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни
кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли
на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундi©.
- А се що? - в'©дливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту
мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.
- Та се... - замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати
тарiль.
- Не люблю, коли смердить вандальським духом, - поморщилася Брунгiльда
й вийшла, супроводжувана почтом.
Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер
походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо
заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому
пота нцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв
королiвського двору, хоч усi й носили на ши© мiднi та срiбнi хрестики.
Бургунди, чи©м володарем став Гунтер, належали до християнсько© ресi
арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що
й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали
вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у
переважнiй бiльшостi поклонялися сво©м богам. Землю, куди доля, й римський
iмператор, i готський конунг закинули ©х, вони в пам'ять про батькiвщину
звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим,
i з вiруваннями сво©х пiдданцiв.
Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не
зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна
релiгiя - арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не
хотiла поступатися, - готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати
слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.
Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони
придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята - зовиця королеви Гримiльда. При
входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася
незворушно сидiти на дубовому ослонi.
Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:
- Пощо ти не вста ш, коли я входжу, зовице?
Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала
сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не
повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:
- Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с
володаркою терема сього?
Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й
вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено
перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за
поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром
вернулася:
- Не йде, королево...
- Як то "не йде"?
- Рече: коли... Брунгiльда ма хiть, то нехай... сама прийде до мене.
Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона
мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати сво© хороми
далi. Проте в не© вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по
часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась
розшукати свавiльну зовицю.
Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована,
Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона
Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до
свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не
ворухнула до високо© гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.
- Може, менi вклонитися? - тихо проказала вона.
- Пощо? - вiдповiла Гримiльда. - То лишн . Ми смо з тобою вже
видiлися сього днi.
В ©© голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не
могла стриматися:
- Я-м королева й жона короля Бургундi©!
- Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.
- Що? - крикнула Брунгiльда. - Що? Гримiльда кинула кудись убiк:
- Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.
Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч ©й мов гора впала, та злiсть од
того не меншала.
- Що-с викрила менi! - зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. - Те я й
сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер король. Так, одуром, але ж отець
мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що си? Хто
твiй мiж Сiкурд?
I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили та мницi нi для
кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.
Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й
король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.
- Сестра твоя... - ображено закопилила губу королева.
Гунтер пильно глянув ©й у вiчi й перепитав:
- Бiльшого... не рекла нiчого?
- А що?
Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду
занепоко©ла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тi ю тривогою, тодi
таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:
- Що-с мала на оцi?
В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда
зумисне пiдвищила голос:
- А те, що не си королевою за поконом!
- Як то не смь?
- А так: брат мiй узяв тебе одуром. Роздяг тебе не вiн, а мiй мiж
Сiкурд. I не вельми пишайся передi мною.
Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко диха .
- Хто повiдав тобi?
- Сам Сiкурд! - голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не
королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда
дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на
зовичинiй ши©, й пекуча згадка обпалила ©© всю. Перед очима промайнули
давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив
королеву.
Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, ©й здалося, що лицар, який
розпанахав ©й одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися
синi... В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто велико© ваги - в такому
станi може що завгодно привидiтись, а тепер ©й аж подих перехопило.
Вона притьмом ускочила до велико© свiтлицi, й хоч там, крiм короля
Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:
- То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?
- Я... - не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з
середульшим братом. - А що ти пита ш?
- Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший
ти, але ©© мiж Сiкурд.
Гунтер iз Герцогом заходилися споко©ти королеву, та ©хнi вспокоювання
ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що ©й кажуть неправду. Вона тiльки
повторила:
- Й Сiкурд рече так.
I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi
мовчанку порушив Горват-Гернот:
- Чу ш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на
середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се
траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.
- Пощо пита ш?
- Питаю... - вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. - Речуть, буцiмто
Сiкурд убив Змiя Горянина... Вiру ш у те?
Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить
Горват-Гернот, але то було неможливо.
- В Сiкурда меч Вотана.
- Ти вiру ш у те? - знову непри мно посмiхнувся середульший, i та
посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.
- Всi речуть так. I Сiкурд рече.
- Сiкурд, Сiкурд... Хто видiв його, той меч?
- Я-м видiв, - уже не стримував роздратування король. - Чув си, що
мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.
- Пощо маха ш?
Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як
посмiха ться, коли ма сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi,
вже сповито© сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський
Сватоплук. На ньому було товсте дорожн корзно, фарбоване цибулею, й
висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й
шапка, й корзно сивiли iне м, i нiс йому геть почервонiв од холодного
вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру, й король кивнув у
вiдповiдь.
- Iз чим прийшов си, герцоже? - спитав вiн готською мовою. Сватоплук
вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:
- Маю вiсника з возходу, - й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. - 3
возходу, з Русi
- Що рече вiсник?
- А що рече? - вiдповiв Сватоплук. - Люднiсть моя втiка до Русi, й у
Сiврську укра©ну, й у Деревську...
- Пощо-с не спинив ©х?! - гримнув король. Сьогоднi непри мностi падали
йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не
вистачало.
- Гатила зустрашився си? - крикнув королiв брат. - в си попару його,
тепер жаха шся й тiнi його?
- Й ти-с ©в, Горвате, - настовбурчився жупан. - Усi смо ©ли його
попару...
Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про
короля.
- Великий князь ки©вський Гатило пуска до себе на Луги, то люднiсть i
суне.
То був ©хнiй спiльний грiх - вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч
Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi
свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом,
переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось
порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив
горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:
- Сiдай, коли...
Жупан сiв од самих дверей.
Горват-Гернот обернув голову:
- Чув си про золотий скiт Змiя Горянина?
- Про Сiкура речеш? - перепитав жупан Сватоплук, - Чув смь.
Вони й досi розмовляли так - брати по-готському, лужицький жупан
по-сво му, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам
розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан
посмiха ться з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер
чекав, що скаже Сватоплук.
- Усяке речуть... - ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi.
Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. - Усяке таке...
- Що ж речуть? - пiдохотив королiв брат.
- Речуть, же скiт такий , що його стачило б на...
- На що?
- На полк лугарiв, - нарештi закiнчив свою думку старий жупан.
Короля се вивело з себе.
- Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою,
й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi
вирiшив не хибити душу:
- Лугарi служать тому, хто бiльше да , княже. Так ведеться спокону.
Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:
- Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:
- Гатиловi... До Гатила менi путь запалася.
- Чого б то так?
- Сам вiда ш...
Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще - той-таки Горват.
То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру
Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi
©м землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в
Сiврськiй укра©нi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому
лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепиту .
- Сам вiда ш, - повторив уже впевненiше Сватоплук. I без видимого
зв'язку докинув: - А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту
званку в латинцiв...
Гернот упiймав-таки його думку й завважив:
- Вiзьми на груди хрест - i не наричати-ймуть вас так.
- Прийняти на груди хрест i стати готами? - Сватоплук рiшуче пiдвiвся.
- Парко менi. Пiду.
Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли
важкi кроки втихли за дверима свiтлицi:
- Рече: на полк лугарiв. Король змовчав.
- Пощо сидиш, брате? - нервово засмiявся Гернот. - Ждеш, поки все тво
крульство реготати почне?
Вiн знову перейшов на рiдну мову, й король зiтхнув, бо тi слова
стосувалися його безпосередньо.
- - А... сестра? - проказав вiн.
- Сестра? Грима ще молода.
- Молода... - повторив король, i незрозумiле було, чи вiн погоджу ться,
чи заперечу .
- Ти... вiру ш у Змiя Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже
вдруге питав те саме.
- Не то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.
- Хто рече? - сiпонувся король Гунтер.
- Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось
там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жи в горах.
Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати ©© з
усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, ©й же не
так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на
язик двом жiнкам, його вже не втрима ш у темному кутку.
- Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його сво©м
мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король - речи йому!
- А сестра? - знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув
рукою:
- Знайде собi лiпшого!
- Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у
бiле вовняне корзно, Гримiльда.
- Така зима впала - тако©, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого
знайду я собi?
- Нiкого, - буркнув король i сердито блимнув на сестру. - Що ма ш
ректи?
- Щось мовили-сте про мене.
- А то забороня ться? - нахабно вишкiрився брат короля.
- Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.
- Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у сво
корзно.
- У вас очi лихi, братове, - сказала вона по хвилинi. - Вельми лихi.
Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул
подивився на сестру:
- Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i
гордовито пiднесла чоло.
- Нехай не пиша ться вельми. Вона королева, я ж смь сестра королю. Й
не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти
перед нею?
- Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала си з...
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило
нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:
- Що сте намислили? Що, що!?
В ЛIТО 444-е
Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за
Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати
землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти ©м греки, бо
©хнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а днались iз ними
противу сво©х стратигiв та епархiв.
В ЛIТО 445-е
Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб
могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi
цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл -
прасини тягли руку за Хрисафiя- внуха й усiх юпетських товстосумiв;
венети ж були супротиву ©м i хотiли зверхностi Константинополя та стольних
вельможiв.
I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi
дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
В ЛIТО 446-е
Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i
супротивник iмператоровi Теодосi вi Другому та чiльниковi внухiв
придворних Хрисафi вi, та всiх олександрiйцiв юпетських. I мислив
Хрисафiй- внух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий
патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то тiло боже.
I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому
дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав
Хрисафiй друга щирого - Дiоскора, який заступив померлого пископа
олександрiйського Кирила. Й було ©х тро - Хрисафiй, Дiоскор та iмператор
Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосi ва Пульхерiя тягла руку за
патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i
простих городян усi грошi, щоб платити дань ки©вському Великому князевi
Аттiлi.
В ЛIТО 447-е мiсяця березоля
Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора.
Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря.
Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним
кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю
й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло
Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдно© Римсько©
iмперi© величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й
усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзi ю разом.
При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною
в Азi© й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть
беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i
не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiля Полу-нiчну Фракiю од
Полуднево©. Недобитi залоги городiв прича©лися за Гемом i чекали сво ©
долi.
Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.
Так, iмператор Теодосiй i всi роме© добре знали причину сi © навали. ©
слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця
була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв
золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.
I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей
перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась
у стольному городi. Якихось п'ять день ходу - й ненависнi гуни будуть коло
мурiв Константинополя.
А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн,
варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й
щоразу махав рукою: хiба се ма якесь значення? Головне для нього - що вiн
зна не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби
в ©хнiх "варварських" тагмах - то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був
ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.
Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й
дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за
наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди
незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся "велика Скiфiя". Сей
рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном.
Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою.
Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до
Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав
би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi
звойовано© Полунiчно© Фракi©, а тут, на лiвому березi Дунаю.
Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонi© до Руського моря иачежить йому,
Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм
живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумi . Нехай-но пихатi
греки, ©дучи сюди, побачать, що ско©лося з ©хнiми неприступними городами,
а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський
розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.
Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей
берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло
вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до
грецько© стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд
Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв
назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце
вже хилилося на вечiр, а слiв не було.
Великий князь ки©вський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й
тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над
ним схилився Вишата.
- Що таке? - поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого
затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у
непевному сяйвi червоно© полотки мiдяним. - Що ?
- Он! - махнув рукою Вишата.
Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка
людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих,
нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i
хоч облич ©хнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi
зучора во©.
Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору
ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина.
Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, - й
повернувся до намету.
- Речи ©м, нехай iдуть борзiй, - кинув князь Вишатi.
- Вхекаються, - засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до
грекiв рукою.
- Хай ухекаються, - скривився Великий князь. - Ми смо бiльше ся
вхекали, з дому йдучи.
Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що
скажуть зараз греки й що скаже ©м вiн. Спершу спробував обдумати сво©
слова, тодi махнув рукою й востанн позiхнув. Як скажеться, так i буде, й
нехай лiпше греки виважують сво© слова - що мовить Гатило, на тому й
покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.
Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля
червоно© полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому.
Великий князь ки©вський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання.
Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди,
мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив
Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його
баб'яче обличчя застигло в лейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i
зморшках бiгали на всi боки.
- Iмператор роме©в, милiстю свято© трiйцi богопомазаний господар наш
Теодосiй Другий вiта свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення
довгих лiт та скромнi дари зi сво © скiтницi.
Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова
внуха.
- Як речешся? - спитав його Великий князь.
- Вiкiлла, господарю, - проказав тихшим голосом тлумач.
- Зодкуду зна ш по-русинському?
- Русин смь родом, господарю.
- Русин, - проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач
слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його
раптом пойняло роздратування, й вiн кинув внуховi:
- Що ще рiк твiй господар?
Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.
- Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя,
що вiн хоче вiд роме©в.
- Прийшов смь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить
менi дань.
Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи
вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а
скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й
солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.
- Прийшов еси довiдатися? - хитро прискалив замережанi вiчi внух. - I
забрав си всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю...
Богдан Гатило знову пiдвищив голос:
- Iмператор не платить менi вже четверте лiто!
- Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн
викона всi сво© обiцянки.
- Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто си?
- Богорiвного iмператора келiот смь, господарю.
- То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи сво му
господаревi: нехай вiдборгу всю дань за чотири лiта й за лiто наперед,
нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби
мо©, нехай вiда , що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дуна©, а в
Нiшавi, яку ви нарiка те Нiсса...
- Як?.. - не втримався внух.
- А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi
належали йому: вiд Паннонi© до моря Руського на п'ять день ©зди по правому
березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi
ки©вському, якого ви нарiка те гунським царем Аттiлою.
- Господарю! - писклявим голосом заволав внух. - Богоподiбний
iмператор зiтне менi голову... То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й
Фракiя...
Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий внух так i лишився з
роззявленим ротом.