Бiлик Iван. Меч Арея

сулицi, й за звича м упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й
умикнута киянка.
- Дiду, благословiть...
Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти
духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки
найголовнiше: що Славка - роба ки©вського князя. Дiд про те не спитав, i
хлопець вирiшив до часу мовчати - як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде.
Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:
- Чи сприйма ш ти святих духiв роду нашого?
- Приймаю, - з готовнiстю вiдповiла Славка.
- Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого?
- Корити-ймуся.
- Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших?
- Шанувати-йму.
- Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?
- Шанувати-йму.
- Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашо©?
- Любити-йму.
- Клянися!
Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухо© чорно© землi й
поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребу вона ©хньою землею.
Дiвчина повiльно жувала, на зубах ©й хрумкав пiсок, але вона мужньо
ковтала ту землю, яка прийняла ©© за рiдну. По спинi в не© пробiгав
морозець, бо ся клятва навiки й переступати ©© не можна. Людота теж пильно
дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.
З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi
пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася ©м з
першого ж разу. Отець, глянувши на не© спiдлоба, суворо мовив:
- Будь.
Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка
ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться.
Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде
та буде, аби тво© коржi з маком. I мати теж сказала:
- Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть.
На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята
подалися до Яропiнi, на волю.
Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода
оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця,
й тодi очi ©© поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе
вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любо© серцю людини,
до свого лада, й нiхто не гримав на не©, й Людота дививсь ©й у вiчi, мов у
глибокi кринички.
Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного
племенi улучичiв, де Полудневий Бог злуча води сво© з тихоплинною
Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом - i
жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi,
перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту
побрали в полон - мало хто й урятувався тi © ночi. Тата з мамою та ©©,
маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у
грецькому городi Ольбi©. Греки перепродали ©х перським гостям, перси -
сво©м сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тi ©-таки Ольбi©. В
сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського
гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то
благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево,
гiсть купив i ©© разом iз вiтцем.
Так вони й потрапили до двiрця ки©вського князя Милодуха тому п'ять
лiт. Княгиня Рада визначила обрiк ©хньо© неволi - для батька шiсть лiт, а
для не© - десять. Наступно© масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi
ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з
дванадесято© весни, й хоч за не© княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька,
та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише
гривну, дiвчина ж пiвгривни.
Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого
вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра
вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт
на них чекала непри мна звiстка: при©здив з Ки вого городу тивун од
Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.
- Не пущу! - сказав уперто Людота. - Нехай дiдо виру да .
- Ой сину, не дасть вири дiдо, - засумнiвалась мати, батько ж мовчав i
навiть не дививсь у ©хнiй бiк. Людота побiг до старця.
- Дiду, благословили сте нас до злюбу, - сказав вiн, дивлячись собi пiд
ноги.
Та дiд мов ляснув його по щоцi:
- Чого ради не повiдав си, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб
сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.
Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився
заперечити старцевi:
- Дайте за не© виру...
- Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi - виру за нава, сього ж днi
- за дiвку. Не зумiв си вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай
iде до княжого двiрця. - Й повторив: - Так буде!
В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати
марно.
Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день,
дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали,
зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi
зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько
тупо дививсь пiд ноги.
- Вида те ©©, дiду? - похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо
вiдповiв:
- Не можу которитися з князем. Не мовив си того-днi, що вона роба
княжа.
Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб
утримати ©©, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i
скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули
мiж кiньми й повели до городу Ки вого. Нi старець, нi хтось iнший iз
сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома
можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов,
сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж
ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.
Дорога здалася Людотi такою довгою й жахливою, що вiн аж зубами
скреготав, плентаючи мiж кiньми, й, коли проминули Дiброву й попереду
зачорнiла стiна гостроколу, плюнув, мовивши слова страшного прокльону: над
Ки вим городом, виблискуючи проти високого сонця бiлими й чорними крильми,
лiтали голуби, сотнi голубiв, усяко© мастi, й се було поганою прикметою.
Князь Богдан зустрiв ©х на високому ганку, вбраний у полотняну сорочку,
заправлену в ногавицi, й босонiж... Вид його не провiщав нiчого доброго, й
Людота знову згадав голубину зграю.
- Осе вiн i ? - грубим голосом поспитав у тивуна князь. Усе в ньому
було грубе: й голос, i кремезнi плечi, й здоровезнi ноги, припорошенi
курявою (десь-то ходив двiрцем без поробошень), i широкi лопатища рук, i
навiть карий оселедець на блискучiй головi.
- Осе й , княже, - догiдливе мовив тивун. - А се та роба, що...
- Виджу, - проказав князь i зiйшов приступками додолу. Постоявши бiля
Людоти, вiн пiдняв його вперто схилену голову. Людота сiпнувся й
визволивсь iз князево© руки. - Пощо не зориш?
- Не маю хотi, - буркнув молодий смерд.
- А женитися мав си хiть?
Людота зле блимнув за князя, й той знову спитав його:
- Вiдав си, що дiва та моя роба?
- Вiдав смь! - вибухнув хлопець. I князь несподiвано вiдступив крок
назад, уражений незборимою зненавистю в очах сього скрученого юнака. Тодi
вже тихо спитав:
- Вiдав си - й умикнув? А чи-с вiдав те, що мiж роби ста такоже робом
осподаря ©©?
Було видно, як обличчя князеве закипа червцем i зловiсно виблискують
очi.
- Й се-м вiдав, - одповiв отрок i подививсь Богдановi просто в вiчi.
- Й умикнув таки-с?
- I вмикнув смь.
- Пощо?
- Бо так Дана захтiла! Дана! - роздратовано крикнув отрок, i всi
сподiвалися, що князь шмагоне сього непокiрця гарапником.
Та Богдан сказав тивуновi:
- Розкрутiть його.
Мовив тихо, незвично глухим i здавленим голосом, i всi були страшенно
здивованi, бо в тивунових руках уже бряжчало залiзне путо з хитрим
ки©вським замком, яким спутують коней i непокiрних робiв. I нiхто не знав,
про що дума в сю мить князь, i жоден з присутнiх, а найменше за всiх
Людота, не сподiвався, що вiн скаже:
- Пустiть i ©©. Опрощаю.
А вiн так i сказав, i Людоту розв'язали, й отрок мовчки розтирав
набряклi руки, немовби найголовнiше в тому й полягало, щоб терти долонями
червонi й глибокi рiвчаки на зап'ястках, i не смiв пiдвести очi, бо було
незрозумiле чому соромно й незручно, вже краще б, думалось йому в сю мить,
його б торсали й били, й се б вiн знiс легше, бо до сього ж був готовий.
Усi теж стояли, мов i ©м стало незручно, й, коли нарештi Людота
спромiгся на перший крок, тi, що стояли круга, полегшено зiтхнули. Юнець
поволi вiддалився, минув двiрцевi ворота, заспускавсь дорогою в окольний
город, не випроставши плечей i не обернувшись, а позаду, назирцi, й досi
не вiрячи в те, що сталося, йшла Славка...
До самого вечора й увесь день потому ки©вський князь тiльки й думав про
сей дивний для самого нього випадок. Думав не за те, що, зрештою, вiд
кiлькох утрачених гривен не зубожi - в княжiй скiтницi багато серебла й
золота. В головi снувались останнi слова молодого смерда й на душi було
порожньо й тоскно. Хiба ж не мiг i вiн учинити так само, як сей не
знайомий йому городищець? Хiба забракло сили й мiжностi прискакати на
доброму жеребцi, й схопити, й завезти на край свiту жону, яку любив од
малих лiт i почуття до яко© не згасли й сьогоднi?
Що б не робив Богдан i куди б не ходив, ота думка не давала спокою, й
сумнi заплаканi очi Ясновиди, якими запам'ятав ©х iз останньо© зустрiчi,
стояли перед ним i бентежили душу. Вже два лiта в княжому хоромi жила чужа
й нелюба людина, княгиня Руска, й се гнало Богдана з хорому в степ i в
лiс, аби далi, аби не дивитися на не©. Вiн цiлими тижнями блукав у далеких
дiбровах чи ©здив на прип'ятськi риболови й додому вертав лише з
необхiдностi. Все було б iнакше, все було б не так, якби йому в той день
позаторiшньо© весни не забракло рiшучостi.
У такому станi й застукав його Людота. Вiн, либонь, пантрував на
Богдана, бо постав перед очима саме в ту мить, коли той збирався сiсти на
коня й утопити смуток у зеленому шумовиннi Дiброви. Людота вийшов з-за
ворiт i мовив:
- Княже Богдане, що ти за... за се хочеш? Гатило здогадався, про що
мовить отрок, i тiльки скисливсь.
- Нiчого не хочу.
Людота наполягав:
- Нi, ти наречи - я й зроблю те .
- Нiчого не хочу! - вже роздратовано мовив ки©вський князь i смикнув
жеребця за вуздечку. Жеребець казився й не хотiв пiдставляти йому
стремено, й Богдан знову й знову смикав його, ще дужче дратуючись, бо
поряд стояв несхильний у сво©й упертостi хлопець, який нагадував князевi
про його власну безсиль.
- Уречи, княже Богдане! - пiдвищив голос Людота.
Й князь крикнув:
- Вречу, хай прокудять тебе з двiрця бичами!
Й нарештi-таки зловчився поставити ногу на стремено. Та Людота вхопив
коня за вузду.
- Хочеш, я здобуду тобi Юрiв меч?
- Який меч?.. - не вiрячи, перепитав Богдан.
- Юрiв!
У князевi все отерпло. Вiн проказав:
- Де-с чув про меч сей?
- А чув смь, - ухильно вiдповiв Людота.
- Ти хто си?
- Смерд!
Богдан подивувався, з якою гордiстю вимовив те слово хлопець, Людота ж
наче зумисне сказав удруге:
- Смерд смь i вiльний орач, княже! Й усi в роду мо му смерди, вiдай
про се. Й коли тобi смерд рече слово, то так i буде. Се видж!
По тому словi Людота пустив коня, нахилився, взяв й землi чорну
грудочку й з'©в ©©, як ©ла кiлька днiв тому його жона Славка. Богдановi
знову продерло спину морозом, ошпарило варом, i вiн тихо сказав:
- У чiм клянешся, смерде?
- У тiм, що чув си, - сказав, давлячись чорною землею, Людота, бо був
i сам до межi схвильований, адже се клятва найстрашнiша, й через Землю,
яка нас породила, ще нiхто й нiколи не переступав.
- Я не йму тобi вiри, смерде, - проказав Богдан, але хлопець уже здолав
ковтнути i вже твердим голосом одповiв:
- в землю-м.
I то щось таки значило, й князь ки©вський, широко розплющивши вiчi,
зорив на дивного смерда, який говорив незрозумiлi речi й ятрив у його
серцi глибоку й давно наболiлу, сховану вiд чужого вiча, виразку.
Людота торкнувся трави рукою, тепер уже як рiвний рiвному, бо пiсля
тако© клятви людина пiдноситься навiть у власних очах, i мовчки пiшов з
двiрця. Князь наздогнав його вже за ворiтьми, де дорога збiгала в окольний
город i помiж високими хатами та хоромами в'юнилася на той бiк засiки.
Гупнувши на землю, вiн повiв коня в руках. Людота стримано всмiхнувся
князевi, тодi раптом щиро й весело розтяг вуста до самих вух.
- Чу ш? - сказав Богдан. - Iди до мене.
- Куди се?
- До двiрця.
- Чого ради?
- До двiрця, та й годi.
- Що би-м там робив?
- А що тямиш. I що волiв би-с. Ковач смь, - одповiв Людота.
- То йди ковачем. Я маю добру кузню, велику.
- Я теж маю, княже Богдане. Ку мо собi з вуйком Стояном.
- Стояном? Я знаю Стояна. Вiн тебе вiдпусте.
- Я сам не маю хотi.
- Сам? Пощо ж?
- А так, не хо, та й годi. Менi й у нашому Городищi добре ма ться.
- Старець ваш Славута жи ?
- А жи .
- Скiльки ж се ма лiт Славута?
- Не вiдаю. Хiба сто або сто й десять...
Злоба до старця, що сими днями вже встигла була пригаснути, раптом
закипiла в Людотиному серцi знову, й вiн утратив хiть до дальшо© розмови.
Богдан спитав:
- То не волi ш?
- А речу ж, - i без зайвих слiв подався стежкою навпростець до Дiброви,
дубового лiсу, що починався за Ки вим.
Князь одним махом вихопився на коня, зострожив його й погнав до
Соляного шляху, а звiдти в Хрещатий Яр, i гнав доти, поки сiрий жеребець
пойнявся милом. Богдан був певен, що той отрок не зможе нiчого вдiяти, що
й про меч Юрiв чував десь випадково й не вiда , нi де його дiстати, нi що
воно , та не мiг заспоко©тися. Давно, лiт тому зо п'ять, чув байку, тi
зроненi слова про та мничий меч i думав, що вже геть забувся й за нього, й
за сво колишн бажання. Та варто було ковальчуковi нагадати - й душа в
Богдана спахнула новим вогнем, i серце закалатало в грудях, i руки сiпали
шпаркого жеребця за повiддя. Сам того не думаючи, вiн пригнав до стольного
Витичева. Сонце хилилося на захiднiй пруг, i досi жарке й розпечене, але
там, за лiсом, понад самими верхiвками слалася чорна повстяна хмара, й
Богдановi з пiдсвiдомого передчуття стислося серце. Й та хмара, й город
Великого князя, бiля якого вiн опинився, здались йому та мничим, злокобним
знаком, вiн страшливо зо-зирнувся й зашепотiв у всу вiрному потязi:
- Що сим речеш, Боже? Чи слави мо © зажадав си, чи погуби мо ©?
Вiдкрий менi волю твою, Боже, що полi чу та чорна хмара перед стольним
городом? Повiдай, Боже, i я зречуся й себе, й помислiв мо©х. Нехай лиш
Руськiй землi, де похованi мо© дiди й прадiди, свiтить сонце...
Кiнь, який утомлено ступав по майже зарослiй травою путi, раптом пiдняв
голову й тривожно заiржав у бiк столицi. Богдан зострожив його й смикнув
за повiддя:
- Й-йо!.. Й-йо!
Князевi стало страшно, що хтось може побачити його тут, бiля Витичева,
й вiн далi погнав коня...


В ЛIТО 427-е

Закоторилася земля грецька. Християни пiшли супротиву християн, i рiкли
однi: Iсус молодший за бога-Вiтця, отже, бог-Син ма початок, i зупершу
його не було. Тi ж вiдповiдали ©м: "То ресь, i ви сте ретики. Бог-бо
©ден у трьох парсунах, i не може такого бути, щоб бога спочатку не
iснувало".
Й роздiлилися, й почалися розпрi й которання, й гору брали то тi, то
сi, й во iм'я бога лилася кров, i сипалась у вино отрута, й син
возненавидiв вiтця свого та брат - брата. Й став занепадати цар-город
Константинополь, i город Олександрiя юпетська[9] не пiдкорялася йому й
чинила прю з ним.
I з'явився в стольному царi-городi Константинополi внух вельми мудрий
i зело хитрий i пiдкорив собi ввесь клiр, i молодого iмператора, й саму
всемогутню Пульхерiю, й тепер у царi-городi чувся голос Олександрi©,
городу юпетського.
Й було iм'я тому внуховi безбородому Хрисафiй.


В ЛIТО 428-е мiсяця стичня

Ки©вський князь Богдан Гатило вiтав гостей. I хоч вiн був ©м не дуже
радий, та закон i покон племенi руського й полянсько© землi змушував
одкривати перед гiстьми й ворота, й хороми, й серце. Вiн дивився на можа,
що сидiв за столом, i намагавсь оскресити в замулах пам'ятi далекий день
квiтного мiсяця, коли вперше бачив його.
То був луганський князь Годечан. Ки©вський володар спробував полiчити,
скiльки ж минуло вiдтодi лiт, i не мiг достеменно згадати сього. Князь
Годечан задумливо посмикував собi довгу русяву косу й мало чим нагадував
того кощавенького й хоробливого юнака, що назвався тодi Годо м. Скiльки ж
лiт минуло? Скiльки? П'ятнадесять? А може, й шiстнадесять. Про що вiн
дума , сей жилястий косак?
- Чи не мсту прийшов си чинити, княже? - з ледь прихованою
дратiвливiстю спитав Богдан i тут-таки зрозумiв, що зовсiм не те ма на
думцi гiсть. Князь Годой сумно всмiхнувся й трохи недоречно й для сво ©
коси лугарсько©, й для вiку, бо мав щонайменше лiт iз тридцять чотири,
зiтхнув:
- Пощо згадувати, княже, буле?
- си ж роду... - Богдан завагався, чи вимовити те ймення, чи нi, та
вже коли почав, мав i довершувати, й вiн сказав: - си ж роду Джюрджевого.
- Так , - неохоче вiдгукнувся луганський князь. - Брат смь утрет
йому. Та...
Вiн не доказав, бо ввiйшли Борислав iз Вишатою.
- Сих можiв знав си, княже? - спитав Богдан, кивнувши на ©хнiй уклiн.
- Були вони i тодi, коли ми смо з тобою вперше звидiлися. Сей мiж - боляр
Борислав Борич, а то - старий конюший Вогнянич.
Увiйшлi посiдали з княжо© лiво© руки, Борислав простягся до дзбана з
медом i налив собi й Вишатi. Вони вже знали, хто завiтав до двiрця, й
нашорошено дослухалися розмови. Ки©вський князь чекав, що казатиме далi
Годой, але косацький гiсть не виявляв балакучостi. Довгий стiл з
товстенних дубових дощок займав пiвсвiтлицi, попiд вiкнами й уздовж трьох
стiн тяглися вкритi картатими ряднами лавицi. Мiж вiкон горiла червоним
вогнем грубенька соснова скiпка, заливаючи помешкання мерехтливими
вiдлисками.
- Звiдкуду йдеш i куди путь побрав си, княже? - перервав мовчанку
Богдан.
- З Лугу йду. Переставилася, моя жона, царство ©й небесне, то надумався
смь...
Богдан у непри мному здогадi перебив його;
- Чи не си, княже, хрестатий?
- Вiрую в диного бога, - вiдповiв, схиливши зiр додолу, князь косакiв.
Ки©вський володар зневажливо посмiхнувся. Тепер йому було ясно, чому
Джурджiв родич не править з нього помсти. Вiн так i сказав йому. Годой
вiдповiв, наче виправдовуючись:
- Апостол наш Лука мовив: той, хто пiде за Христом, не матийме нi
вiтця, нi матерi, нi браттi, нi сестер... Бог наш сам так дiяв i нам
велiв: прощайте ближнiм грiхи ©хнi.
- Й кревну мсту? - перепитав Богдан, i Годой не вiдчув у тому нiяко©
пастки.
- Й кревну мсту, брате.
Богдан трiумфував:
- Так може ректи послiднiй страхливець!
Вiн пошукав пiдтримки в очах Борислава та Вишати й знайшов ©©. Старий
конюший тихо всмiхнувся, болярин же пiднiс угору свiй череп'яний полумисок
iз медом:
- П'ю до тебе, Гатиле.
Князь лугарiв не звернув на те уваги. Вiн сказав:
- Так нарiк тебе косацький отаман сотенний Шумило...
- Шумило жи ?
- Жи .
- То речеш: нi браттi, ©й сестер? - устряв у розмову Борислав.
Годой зiтхнув.
- I носиш на шворцi ©хнiй знак?
- Вiрую в святу трiйцю, боляре. - Й, може, рятуючись од непри мно©
розмови, сказав ки©вському князевi: - Був смь у... Ясновиди. Маю хiть
сватати ©©.
Гатило буркнув:
- Будь щасний.
Але Годой промовив:
- Не волi вона.
- Пощо ж, княже? - прискалив око болярин, а Гатило мовчав, хоч у
поглядi йому промайнув колючий вогник. Годой вiдповiв не боляриновi, а в
бiк осподаря дому:
- Через тебе, княже.
- Чого ради через мене? Так i рече?
- Нi, не рече. Я сам вiдаю.
- Се як же?
- Стариця... Ходив си до не©, й вона страха ться тебе.
- Я-м не дикун об жовтих iклах, аби мене страхатися, - знову буркнув
Богдан, але вже якось не так збентежено й сердито.
Борислав нагадав:
- Як же то , княже Годечане? Ваш закон лугарський не да женитися на
вдовицi.
- Мiй бiг да жонитися тричi, - сказав Годой.
- Переступив си через закон лугарський? А вона, княже? Вона ж роду
нашого, не грецького.
- Не умiю тебе, болярине.
- Пощо не умi ш? Мiж ©© князь Вогнян роденський умер, i вона мала
такоже вмерти.
Се було надто жорстоко. Богдан колись теж дорiкнув Ясновидi за зневагу
закону свого племенi, та бiльше не смiв, а може, й не хотiв, бо ж поляни
мали сво© звича©, й тi звича©, на його думку, були кращi й людянiшi. Пощо
мусить лягати в яму разом iз мертвим можем нi в чiм не винна жона? Якщо
колись i русичi шанували той закон, то вже давно забули про нього, й
узагалi про се краще не говорити, краще робити так, як робиться, й думати,
як дума ться, iнакше-бо на свiтi важко жити.
Але Богдана дратувала сама присутнiсть луганського князя. Про нього вiн
згадував часто пiсля того вечора, як зiтнув меча з князем Джурджем.
Згадував i думав, як про людину, що з нею ма колись перехрестити й свою
стежку, й свою зброю - того жадав закон кровi, й Богдан нiчого не мав
проти, бо так дiялося споконвiку, так мусить бути, доки сонце на небi
свiтить. А коли ©хнi стежки перехрестилися, Джурджiв родич повiв себе
зовсiм iнакше, й Богдан вiдчував якесь роздратування.
- Ти, княже, був си десять лiт серед хрещеного люду, - сказав Годой.
Богдан поправив:
- Дев'ять.
- То не важить. Прийми Христа в душу.
- Стати гречином? - посмiхнувся Богдан.
- Пощо? Можна вiрувати в святу трiйцю й бути русином, княже.
- То неуможне, - вiдповiв ки©вський володар i раптом зневажливо
реготнув: - Гидка менi вiра ваша!
- Пощо?
- Бо всi ви сте роби свого бога. Ми ж вiру мо в Бога, що породив небо
й землю, у Ладу, що мати Земля, й у Дажбога... Сi на небi, а инчi - на
землi: чинимо требу Божковi, бо стереже жито наше й стада нашi, молимося
Моранi...
- То суть iдоли, княже, бо чиненi з дерева.
- А вашi не iз дерева? Нашi, вирiзанi з дуба, жиють у нас, бо ©м суть
кланялися нашi дiди й дiдiв дiди. Вашi ж такоже деревлянi, лише не
струганi, а помальованi на дошцi й на стiнах.
- Нашi добрi, - обiзвався Борислав, тодi подумав i докинув: - Веселi!
Богдан теж згадав:
- Юдейськi ж боги злi й мстивi.
- Бiг милосердний, княже, - заперечив Годой, не помiчаючи в Богданових
очах iскрини.
- Злi вони. Як там пишеться в отих ваших книгах? Слухав смь, як рече
один попос. Був у гови народ, а потому щось той народ не догодив йому, й
гова став насилати на нього й чуму, й морову язву, й усякi хворощi,
потому взяв та геть прогнав той народ, а казав, що то народ божий. Га?
По тому взяв i розсипав свiй народ по всiй землi. Ти ж речеш - милостивий.
Княже-княже...
- Юде© суть прогнiвили бога.
- Й ми гнiвимо й Бога, й Дажбога, й Перуна, й Волоса, й Морану. Вони ж
не проганяють нас iз землi Русько©?
- Нашi веселi! - знову вставив Борислав i пiднiс полумисок меду вгору,
Вишата наслiдував його приклад, широко всмiхаючись. Борислав допiру мовив
йому, що може бути сiча, й потяг за собою в княжий хором, а тут усе
звелося до теревенiв, i нi меча, нi навiть голо© руки не треба. Такий
поворот Вишату влаштовував, i вiн спокiйно мiг випити келих настояного
меду.
Того вечора нiчого страшного не вiдбулося, просидiли вони в накадженiй
сосновими скiпками свiтлицi далеко за пiвнiч, Богдан перестав сiкатися до
Годоя, й Годой, забувши свою вiру, пiд кiнець розпився й собi й почав
обiйматися з цибатим Бориславом. Богдан пригадував походи, й ратнi сiчi, й
похмурий, високостiнний Константинополь, натоптаний попами,
ченцями-калугерами та гетерами, що за маленьку золоту номизму цiлу нiч
вiддавалися коханню будь з ким: i з патрикi м, i з грубим
вiйськарем-поганином.
- То чия вiра краща? - вже п'яним голосом гукнув до гостя Богдан. - I
гетери ж носять хрест у пазухах! Сам смь видiв...
Уранцi, як бувало завше пiсля пиття, в Богдана болiла голова, й вiн,
узявши зi ще не прибраного столу дзбан, пiшов до медушi. Роби й челядники
розбрелися, певно, невсипуща княгиня Рада позганяла ще вдосвiта, й мусив
iти сам. I на ганку зустрiвся з Годо м.
Луганський князь був уже вбраний для дороги, Богдан одразу здогадався,
куди вiн iде, й учорашня неприязнь розiбрала його знову.
- Втiка ш, княже? - недружелюбно буркнув вiн.
- Треба вже...
- Випий на похмiлля, тодi...
В господаревому голосi чулась неприязнь, i Годой не наважився
заперечувати. Ки©вський князь пiшов до медушi, дверi були замкненi, вiн
гахнув ©х поробошнем i виставив. Годой усе те бачив, i мовчав, i так само
згiдливо йшов за князем до свiтлицi, обгиджено© звечора. Вiн би не сказав
i слова про вчорашн , та сам господар, мов дратуючи й його, й себе, раз по
раз навертав розмову на слизьке.
- Речеш, прийми Христа. Зречися свого й прийми грецьке.
Годой мовчав, i се ще дужче дратувало Богдана, бо вiн знав, куди той
збирався, й куди по©де зараз, i з ким бачитиметься, й про що говоритиме.
- Й за брата свого забув си, й кревно© мсти не чиниш менi...
- Наш бiг милостивий, княже. Так сам робив, так i нам велiв.
- Що велiв?
- Опрощати.
- Що?
В Годоя теж гуло в головi, та вiн терпляче доводив Богдановi:
- Бути милостивими й любити ворогiв сво©х.
Богдан, уже випивши зо два келихи меду, пожвавiшав. Останнi слова Годоя
навiть розсмiшили його, й вiн лунко зареготав.
- Любити ворогiв! Осе так! I ти вiру ш у такого бога?
- Вiрую, княже. Христос рече: вдарять тебе по правiй ланитi - пiдстав i
лiву, бо в смиреннi сво му ти будеш любий боговi нашому.
- Я знаю грекiв, Годою, - сказав Богдан, тодi в очах йому спалахнули
чорнi вогники, вiн якийсь час ховав ©х за зведеними докупи брiвми, тодi
пильно глянув на гостя й пiдвiвсь. Годой занепоко но стежив, що робитиме
господар. Богдан же замахнувся й щосили ляснув Годоя по щоцi. Луганського
князя мов пружиною пiдняло. Встаючи, вiн турнув лаву, лава гримнула на всю
хату, й вiн вихопив меч iз пiхва.
Й тут Богдана мов прорвало. Вiн стояв i голосно реготав, а коли
вгамувався, червоний i вдоволений, сказав сво му гостевi:
- Брешуть тво© кумири! Брешуть! Якби вони були такi всесильнi, як ти
речеш, то не дали б руцi тво©й витягти меч. Ударив смь тебе по однiй
ланитi - пiдставляй другу! Ти ж си хрестатий! Будь милосердним i люби
того, хто вдаря тебе! Нащо ж тобi здався меч?
Годой розгублено клiпав. Такого повороту вiн не сподiвавсь. i тепер не
знав, що робити й що казати. Лiва щока палала, господар i досi реготав:
- Чи, може-м, не так тебе вдарив? Христос рече: як ударять по правiй. А