Страница:
удавшись у батька, й не розлучався з маленьким бурим ведмежам, яке йому
привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах.
Княгиня Гримiльда стежила, як дво малюкiв борюкаються на слизькiй
дощатiй пiдлозi й щиро смiялася.
- Яреню! Вкусе!
- Не вку-уше, - запевняв хлоп'як i нахвалявсь: - Ошь я його шам
кушну!..
Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок,
ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й
вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до
iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них.
Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й
з нетерпiнням кохано© й закохано© жони чекала на свого можа.
Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд
несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора,
нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того
й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала
невидима й холодна тiнь.
Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе,
але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав
твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися.
В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливо© по©здки до Витичева
вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник
вiкна, сказала:
- Вже-м шесту зиму тут, у Ки вому гродi.
Гатило прислухавсь.
- А не спитав си анi раз, як жи ться менi тутки.
Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн
думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй
болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого
князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя
супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного
нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати
сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той
матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та
Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi
племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського
Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар,
невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi
гряницi землi Русько© або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум,
якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних
псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина.
Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу
провадила:
- Соромно менi жити в городi тво му, нiби я-м безрiдна сирота. То мама
таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж... братiв маю. Брата
мого молодшого Огняна взяв си талем та й завiз аж у козарську волость...
- То яку хiть ма ш? - спитав Гатило.
- Посли гiнця до братiв мо©х.
- Пощо?
- Хтiла би-м видiти ©х. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки
побачать небожа свого. Засумувала-м тут.
Гатило .вiдвернувсь i мовив:
- Зараз нiколи менi... Маю клопоти нагальнiшi...
Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге
нагадала:
- Тобi добре тутки... Ма ш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба
якась... Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв?
I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу
Ки вого? Й Гримiльдi буде при мно. Чи не ся гризота сушить ©й душу вже
стiльки лiт i не да впоко©тися?
Вiн сказав:
- Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна
дiстатись, а назад повернуться вже навеснi.
Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав,
що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi
минуло, як привiз ©© сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю
й не змiг зрозумiти сi © жони.
Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого
тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у
всхiдньому кутi городу Ки вого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши
сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича,
Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого
посадника малого болярина дарницького Судка.
Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому:
- Сли сюди ябедника.
- Нащо?
- Писати-ймемо ябеду братам мо©м - Гановi й Горватовi.
- Костана в Ки вому городi нема, - подумавши, сказав старий конюший.
- Сли котрогось инчого.
- Тi по-готському не знають.
- Давай абиякого. Мо© брати читати не знають нi по якому.
- Русич .
Княгиня махнула рукою. Русич - то й Русич. Вона була збуджена й
квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати сво слово.
Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс
високе писалище на бронзових нiжках, у другiй - згорнений трубочкою рiвно
вирiзаний шмат вовчо© сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та
тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi.
Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища
й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич
попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала
йому, нарештi ябедник спитав:
- По-грецькому чи по-руському?
Вона подумала.
- Черти по-руському.
Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала
старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав
пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й
глянув на княгиню:
- А печать яку?
Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований,
золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич
загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою
хрест-навхрест.
Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але
княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши ©м на дорогу по
коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч.
- Як вернетеся, дам ще, - сказала вона. - Чим швидше - тим бiльше.
Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж
нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив ©х. Вони сiли
верхи, закинули сво© гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку
путь.
Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так
несподiвано швидко, теж здивувався:
- В понедiлок?
Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть.
Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.
- В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Зна ш
його?
- Зна-аю, - лiнькуватим голосом протяг Маас.
- Бiжи й речи, хай прийде до мене.
- Бiжу-у... - промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей.
Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало
його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова
неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з
дитинства, коли той був робом батька його.
Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну
прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов
бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньо© студiнi, все
розпливалось i втрачало сво© риси. Люди були схожi на цибатих примар, а
конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi
подумалось, що й у життi бува таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку,
- нiби чужими очима, - й бачиш геть iнше... Невже ж i жона його Гримiльда
довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав
би розповiсти ©й все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив
приводу.
Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав
обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього
найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не
мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi.
Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у
приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння.
Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного
Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньо© iмперi©,
Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого
Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне
передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi
ранiше вiд ратi Гатилово©. Й нiкого не застав у хижi сво©й. Вона стояла
пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в
обличчя йому, вискочило тро здичавiлих котiв. Речей теж не було, й
ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який
куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змi ю,
й замахав на нього руками:
- Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!..
- А де мо©? Славка, дiти...
- Славка... Шукай ©© в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо...
Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного.
Людота поплентав дорогою в бiк городу Ки вого. На рудому току смерди
городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони
покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль
кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник.
Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на
Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою
стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого
Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч.
Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi
киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала
дину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги
припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати ©© за дiйку.
Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав
ловити ©© за вим'я.
Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в
горнчарню. Старий Велко сказав:
- Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту.
Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других
пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi,
бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились
прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно
пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста - рiч серйозна й законна.
Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до
Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в
сво му просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не
була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьо©
ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось
убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна.
Гатило наказав соцькому сво © стольно© дружини Воротиловi стерегти
Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..
Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей,
мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно
не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був
худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго
життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не
брала, й не було надi©, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i
старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його
страхи за жону та найменшого сина.
- Невiльний смь нiчого зробити месникам тво©м, Людото. Руський закон
так велить... - сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в
заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало
господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.
З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь
мовив:
- Увечерi сiдай на мажару й ©дь у Володарiв город, брата мого молодшого
вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.
Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi кра© була прикра,
та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.
- По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.
Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав.
Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:
- По©ду.
Й смерком, коли над Ки вим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила
студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою
княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольно© дружини подалася на
полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки
Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо - погонич i городиський
коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для
Людотино© родини та мiх iз вiвсом для коней.
Мiсяця травного
Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi,
реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король
новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав
розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.
- Дай сюди, - сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до
руських гайдарiв, яких прислала ©хня сестра Гримiльда: - Йдiть у столову
свiтлицю, вас там нагодують.
I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:
- Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули
дудою. А де ж печать?
Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав
золотий перстень.
Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:
- Матерi нашо© перстень виджу, брате. Впiзна ш?
- Упiзнаю, - вiдповiв Горват.
Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними
письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват
покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:
- Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.
Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з
римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат
його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала
Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi
сказав:
- А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?
Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший -
сивовусий гайдар.
- Я тямлю письмен руських, - сказав вiн i заходився четати послання
княгинi Гримiльди.
В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й
запросини вiдвiдати стольний город Ки©в, i брати впоко©лись.
Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.
Горват спитав його:
- Що-с намислив робити?
- Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна...
- Гагнi не в городi Ки вому. Його послано в далеку землю козарську,
до короля Данка.
- Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торiсмунд.
Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те,
що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже
згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу,
середульший брат озвався:
- Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?
Король насупив брови.
- Се колись, - вiв далi Горват, - мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер
його нема , спить на Каталаунах, у Галлi© Полунiчнiй.
- I що? - не втямив король.
- А те, що в усiй Ки©вськiй землi лиш одна людина, яка може нам
нагадати се. Й та людина - сестра наша.
Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:
- Рiдна сестра?
- Авжеж.
По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого нема , король Гано
пошепки сказав:
- Дурницi. Сiкурд - одне, а ми смо инче. Ми смо ©й рiднi братове.
- Братове... - глузливо повторив Горват.
- А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче
проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять...
Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспоко©вся. Навiть спитав:
- Давай попо©мо?
Дво челядникiв принесли ©м вечерю просто сюди, й вони, запиваючи
мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi
Сiкурда, нi сього послання з далекого Ки©в-городу. Й вже коли сидiли й
мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом
ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.
Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у
сiни:
- Ще двi свiчi!
Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало
добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно
дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.
- Що то ?
- Де?
- У руках тво©х.
- Скора, - вiдповiв Гано.
- Яка? Чия скора?
Король подивився на нього й присунув собi свiчник.
- Мабути, вовча...
- Вовча й ! - гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов
причинив ©х i, повернувшись до брата, сказав:
- Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в нiй
усерединi отой перстень. Нашо© матерi© Перстень у вовчiй скорi, ябеда не
руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш
перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми при©демо, нас
позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи
сими письменами сестра наша.
Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав
кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.
- Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли
прочетати. Бо то написано тiльки про людське око - Гатило сам писав, а
вона вклала в скору вовчу перстень свiй!
Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi
зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й
навiть Горват погодився з сим.
Король Гано-Гунтер сказав:
- По©демо до Ки вого?
Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн
завважив:
- Тiльки мусимо взяти во©в добру дружину.
Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi велико© учти важить
бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з
таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем
но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки
про того Торiсмунда...
По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився
тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi,
Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до сво © сестри та могутнього
зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився - то таки дурощi
Горватовi, але двi сотнi взяв.
У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й
Гано ©хав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних
рукавицях ревно© готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках
смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися
серця землi Русько© - городу Ки вого.
Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля
Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця,
виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи - Соляний i
Залозний, давно сподiваних гостей. А ©х не було й не було.
Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми.
Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах мло©в ©©
змучене серце - бува побояться й не при©дуть. По обiдi вирiшила трохи
спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:
- Княгине-е! дуть!
Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.
- Осе! - гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.
Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж.
З-поза стрiмко© Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася
довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та
шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд
копит валувала курява, та ©© вiдносив пружний полудневий вiтер.
- дуть, - сказав i сторожець. - Оно поначищали бороню свою...
- А менi болять i досi рани Сiкурдовi, - тихо проказала Гримiльда й
схаменулася, чи не почув хто ©© мимовiльного слова.
Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу
й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.
На дворi було завiзно. Три днi тому при©хав Гатиловий брат Волод. З
далеко© Паннонi© його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя
з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю
Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю сво му старшому
братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим
князем сiврiв. По©зд весiльний зупинився в городi Ки вому й незабаром мав
рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом
та Осто м ©хали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшо© й старшо© дружини
пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.
Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий
князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда
вбiгла до красно© свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.
- При©хали шуряки мо©? - спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця,
що сталось.
Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками
свiтлицю:
. - Маю ще гостей! Братове княгининi!
Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.
- Де вони? - вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда,
ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й
чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:
- Щекавицю хiба проминають.
- Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! - загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим
оселедцем на всi боки. - Виходьте, пiдемо встрiч гостям!
Весiльники завибиралися з красно© свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв
та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по
самi вiча, й пiшла на "гору".
Протилежнi чуття роздирали ©й душу, й вона не тямила, куди себе подiти.
Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi
братiв сво©х. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про
наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити,
й куди йти, а чи, може, сидiти в сво©й свiтлицi, як належить жонi
могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.
А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало ©й груди, й вона
сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над
Полудневими ворiтьми: "Болять менi рани Сiкурдовi... Свята Богородице, й
ти, боже Iсусе, що менi робити?.."
Вона таки дочекалася гостей у сво©й багато прибранiй жоночiй свiтлицi з
iконкою Марi© в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом,
Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила
очi. Гано так радо дивився на не©, що ©й стало соромно, й з очей ©й
бризнули сльози.
- Насилу дочекалася, - мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону
свою то на шурякiв. Йому було дуже при мно й дуже весело, що Гримiльда
нарештi вспоко©ться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме
©й вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, - безрiдна сирота.
Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з
усiма ©хнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди,
й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньо© ночi. Коли ж Гатило.
хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до
спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу
босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.
Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно
вiдтрутила руку його.
- П'яний си.
- То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чарку з шуряками
сво©ми... А твiй брат середульший - лiпий мiж ! - раптом почав хвалити
князь. - Бився на мечах з Осто м, сином Володовим, i не пiддався
княжичевi, хоч десятьма лiтами поступа ться йому.
Гримiльда перебила його:
- Що привезли тобi братове мо©? Багато золота й серебла?
- Нiякого золота й серебла. Гатило ма й свого доволi, не те що
Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло
новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о
золотому рукiв'©, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною
лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих рiг.
Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти
з нього давно розiвчився.
- Велю взавтра повiсити оружжя се отут, - вiн махнув рукою на гладенько
виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки
плакала, й плечi ©й судомно пересiпувались: - Для чого плачеш?
Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:
- А чи вiда ш ти, що по мо му першому можевi Сiкурдовi лишилися
незчисленнi багатства?
Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не
варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.
Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали,
Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського.
Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у
нього волость, прибивсь аж у город Ки©в, сподiваючись умовити Гатила, щоб
той гримнув на Торiсмунда.
Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:
- Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.
Тодорiк Бернський вiдмовився:
- Коли Великий князь ки©вський не захоче, то нiхто не зможе вмовити
його.
- Добре! - встала Гримiльда. - Я дам тобi стiльки золота й серебла, що
ти сам зможеш набрати собi во©в i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?
Залiтний князь похитав головою:
- Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове тво© менi
приятелi.
Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала,
привiз Гатило з осiннього полювання в Деревах.
Княгиня Гримiльда стежила, як дво малюкiв борюкаються на слизькiй
дощатiй пiдлозi й щиро смiялася.
- Яреню! Вкусе!
- Не вку-уше, - запевняв хлоп'як i нахвалявсь: - Ошь я його шам
кушну!..
Вiн i справдi кусав ведмедика за вухо чи за чорний поросячий писок,
ображений Бурко скавулiв i ховався пiд широке ложе. Ярень лiз i туди, й
вони вже вдвох викочувалися з-пiд ложа, примиренi й однаково ненаситнi до
iгор, i Гримiльда ще дужче реготала з них.
Тодi княгиня вкладала Яреня спати й iшла теж в опочивальну свiтлицю, й
з нетерпiнням кохано© й закохано© жони чекала на свого можа.
Та зненацька наставав ранок, коли вона прокидалася з пiдпухлими вiд
несну повiками й тупим болем у головi. Той бiль не проходив нi до вечора,
нi наступного дня, й Гримiльда ставала зосiм iнша. Вона знала причину того
й ховалася з ним, як могла, та Гатило теж усе помiчав, i мiж ними зависала
невидима й холодна тiнь.
Се тривало вже шостий рiк, i Гримiльда помалу привчилася тамувати себе,
але нi бiль у головi, нi безсоннi ночi не зникали, й у душi застигав
твердий камiнь, який рiс i рiс i якого вона не могла позбутися.
В кiнцi стичня мiсяця, коли Богдан пiсля втомливо© по©здки до Витичева
вже випростався в ложу, Гримiльда, дивлячись на свiтлий чотирикутник
вiкна, сказала:
- Вже-м шесту зиму тут, у Ки вому гродi.
Гатило прислухавсь.
- А не спитав си анi раз, як жи ться менi тутки.
Князь не вiдповiдав. Знову якiсь жiночi вереди, отже, вляжеться. Вiн
думав про ту розмову вчорашнього вечора з витичiвським посадником. Велiй
болярин Ждан, якому вже минуло сiмдесят, повернувся допiру з далекого
князiвства Гурарту. Князь гарменiв просить о помiч руського князя
супротиву персiв. Гатило з Витичева таки послав до нього ще одного
нарочитця. Тi землi межували iз волостю його старшого сина Давка, й лишати
сю справу так не можна було, бо хто володiтиме горами Гурартськими, той
матиме гору й над усiма язиками, що населяють степи мiж Хвалинським та
Руським морями, й над широкою рiчкою Iтиль, де сидять зараз войовничi
племена булгар. Вони визнають руку свого зверхника князя косарського
Данка, та коли в горах Гурартських з'явиться пiдступний перський цар,
невiдомо, як поведуть себе булгарськi хани й чи не зоголять всхiднi
гряницi землi Русько© або й вiдложаться, перескочать до персiв. Хан Крум,
якого булгари визнають помiж себе старiйшим, клявся Гатиловi на священних
псах, але береженого й кумири бережуть, i се стара iстина.
Гатило знову прислухався до того, що казала жона. Гримiльда впiвголосу
провадила:
- Соромно менi жити в городi тво му, нiби я-м безрiдна сирота. То мама
таки вмерла, вiтця ж я-м i не видiла нiколи, але ж... братiв маю. Брата
мого молодшого Огняна взяв си талем та й завiз аж у козарську волость...
- То яку хiть ма ш? - спитав Гатило.
- Посли гiнця до братiв мо©х.
- Пощо?
- Хтiла би-м видiти ©х. Маю сина твого, Яромира, нехай же й внуки
побачать небожа свого. Засумувала-м тут.
Гатило .вiдвернувсь i мовив:
- Зараз нiколи менi... Маю клопоти нагальнiшi...
Та Гримiльда не скiнчила розмову. Наступного вечора вона вдруге
нагадала:
- Тобi добре тутки... Ма ш усих родакiв кревних, а я-м неначе роба
якась... Пощо не заслеш гiнця чи гайдаря в Новий Луг до братiв?
I Гатило подумав: а чому й справдi не гукнути шурякiв до городу
Ки вого? Й Гримiльдi буде при мно. Чи не ся гризота сушить ©й душу вже
стiльки лiт i не да впоко©тися?
Вiн сказав:
- Речи Войславовi, нехай сле гайдарiв. До рiчки Райни за холоду можна
дiстатись, а назад повернуться вже навеснi.
Гримiльда не вiдповiла жодним словом, немов заснула, хоч Гатило знав,
що не спить. Вiн лежав i думав про свою жону. Стiльки лiт i зим одтодi
минуло, як привiз ©© сюди, в свiй город вiчний i в свiй дiм, а так до краю
й не змiг зрозумiти сi © жони.
Рано-вранцi Гримiльда, доручивши всi справи Адамiсовi, послала старого
тивуна гота Iнгельда до велiйого болярина Войслава, який замешкав у
всхiдньому кутi городу Ки вого, збудувавши собi добрий терем i перевiзши
сюди всю свою родину з краю турицького. Тепер, по смертi Вишати Огнянича,
Гатило зробив його старим конюшим, пославши в боляринову волость свого
посадника малого болярина дарницького Судка.
Войслав не забарився, й Гримiльда наказала йому:
- Сли сюди ябедника.
- Нащо?
- Писати-ймемо ябеду братам мо©м - Гановi й Горватовi.
- Костана в Ки вому городi нема, - подумавши, сказав старий конюший.
- Сли котрогось инчого.
- Тi по-готському не знають.
- Давай абиякого. Мо© брати читати не знають нi по якому.
- Русич .
Княгиня махнула рукою. Русич - то й Русич. Вона була збуджена й
квапилась, нiби Гатило мiг роздумати й зламати сво слово.
Ябедник i тлумач Русич прийшов iз усiм причандаллям: в однiй руцi нiс
високе писалище на бронзових нiжках, у другiй - згорнений трубочкою рiвно
вирiзаний шмат вовчо© сирицi. Каламар же з добре заткненою шийкою та
тонким очеретяним писалом висiли йому на жовтiм опоясi.
Вiн прилаштувався коло вiкна, потер писальце об скошену дошку писалища
й умочив у тетрамен. Гримiльда не знала, як йому пiдказувати, й Русич
попросив княгиню розповiсти, що вона хоче. Гримiльда довго пояснювала
йому, нарештi ябедник спитав:
- По-грецькому чи по-руському?
Вона подумала.
- Черти по-руському.
Коли ябедник закiнчив короткого листа, в якому Гримiльда запрошувала
старших братiв у гостi вiд свого й Гатилового ймення, Русич помахав
пергаментом, доки висохне шкiра, змережена кучерявими четними рiзами, й
глянув на княгиню:
- А печать яку?
Гримiльда, повагавшись, зняла з руки свiй, ще матiр'ю подарований,
золотий перстень iз голубим камiнцем i простягла ябедниковi. Русич
загорнув перстень у пергамен i скрутив його сирового ниткою
хрест-навхрест.
Вiсть можна було послати й узавтра, бо ж понедiлок день важкий, але
княгиня квапилася й вирядила двох гайдарiв негайно, давши ©м на дорогу по
коневi й по жменi грецьких срiбних нумизм на харч.
- Як вернетеся, дам ще, - сказала вона. - Чим швидше - тим бiльше.
Гайдарi були в нових баранячих гунях i не лякалися морозу, вiд якого аж
нiздрi липли. Й тiльки важкий день понедiлок трохи бентежив ©х. Вони сiли
верхи, закинули сво© гайди за спину й рушили з княжого двору в далеку
путь.
Гатило, довiдавшись од Войслава, що княгиня послала гайдарiв так
несподiвано швидко, теж здивувався:
- В понедiлок?
Але iншi клопоти вiдвернули його, й вiн одразу ж забув ту прикрiсть.
Гатило гукнув старого челядника Мааса, схожого на вирячкуватого цигана.
- В гридницях приворiтних сидить Людота, городиський коваль. Зна ш
його?
- Зна-аю, - лiнькуватим голосом протяг Маас.
- Бiжи й речи, хай прийде до мене.
- Бiжу-у... - промовив так само челядник i спроквола потягся до дверей.
Вiн усе робив повiльно, як i говорив, i те тягучке iм'я цiлком вiдповiдало
його лiнькуватiй вдачi: Ма-ас... Богдана завше дратувала Маасова
неквапливiсть, але вiн чомусь любив сього добродушного чоловiка ще з
дитинства, коли той був робом батька його.
Людота прийшов нескоро, й Гатило сидiв коло вiкна й дививсь у каламутну
прозорiнь слюдяних шибочок, убiльшки з дитячу долоню. За слюдою, що, мов
бджолиний стiльник, хистила свiтлицю вiд надвiрньо© студiнi, все
розпливалось i втрачало сво© риси. Люди були схожi на цибатих примар, а
конi незграбно переставляли ноги й теж здавалися несправжнiми, й Гатиловi
подумалось, що й у життi бува таке: робиш одне, а глянеш на нього збоку,
- нiби чужими очима, - й бачиш геть iнше... Невже ж i жона його Гримiльда
довiдалася про ту вродливу латинку, що приходила до нього серед ночi? Мав
би розповiсти ©й все те, але тодi не розповiв, а тепер уже не знаходив
приводу.
Богдан Гатило вирiшив одвернутись вiд тих дурних думок i почав
обмiрковувати, що скаже ковалевi. Коли б вiн погодився взяти з нього
найдорожчу виру за меч, князь би не катувавсь отак його долею, а тепер не
мiг i знову й знову сушив собi голову, як допомогти ковалевi.
Про нього розповiли йому гончар Велко та мiж Лосько, новий десятник у
приворiтнiх гридницях i тепер Гатило знав усi Людотинi поневiряння.
Вiддавши тодi Гатиловi меч у таборi пiд стiнами городу кам'яного
Медiоланума, що ще тому лiт кiлькадесят був стольницею Захiдньо© iмперi©,
Людота переплив човником на той берег рiчки Мiнцiуму й долиною глибокого
Паду пiшов на всхiд. Iшов швидко, його ввесь час пiдганяло тривожне
передчуття, яке й справдилось. Додому Людота прибився на цiлих двi сiдмицi
ранiше вiд ратi Гатилово©. Й нiкого не застав у хижi сво©й. Вона стояла
пусткою, й коли Людота ввiйшов усередину, звiдти притьмом, мало не в
обличчя йому, вискочило тро здичавiлих котiв. Речей теж не було, й
ковалевi болiсно стислося серце. Вiн подавсь до ворiт. Старий сусiда, який
куняв там i не помiтив спершу Людоти, тепер схопився, мов ужалений змi ю,
й замахав на нього руками:
- Тiкай, ковалику! Тiкай, бо Славутинi сини й онуки зживуть!..
- А де мо©? Славка, дiти...
- Славка... Шукай ©© в вiтця, в стольному городi. Втiкай, речу, бо...
Не дай менi грiха взяти на душу. Я-м у третьому колiнi роду Славутиного.
Людота поплентав дорогою в бiк городу Ки вого. На рудому току смерди
городиськi верекли жито чи пшеницю. Вгледiвши здаля самотнього путця, вони
покидали цiпи й заходились дивитися, приставляючи руки до брiв. Коваль
кiлька разiв озирнувся на них i ввiйшов у густий лiщинник.
Колишнiй роб Гатилiв, а його тесть Велко, був уже старий, мешкав на
Горнчарному кутку, що починавсь од Полунiчних ворiт i попiд новою високою
стiною тягся до самого повороту, де було тепер дворище старого конюшого
Войслава. Тесть займався горнчарством i мав коло хижi невелику пiч.
Городець його за хатою був маленький, на кiлька грядок, як i в бiльшостi
киян, i Людота знайшов свою жону на вгородчику з рискалем. Вона обкопувала
дину батькову яблуньку, а найменший син Людоти Ясько ловив за роги
припнуту до пакола дiдову рябу козу й намагався посмоктати ©© за дiйку.
Тварина тяглася й трiпала рогами, але малюка не била, й вiн знову починав
ловити ©© за вим'я.
Славка перелякано втупилась у можа свого й повела до батька в
горнчарню. Старий Велко сказав:
- Ховайся, бо вже двiчi приходили дiдовi онуки правити тобi помсту.
Людота байдуже махнув рукою й лишився ночувати в тестя. Але по других
пiвнях насилу здолав перелiзти в чужi завгороди, бо Славутинi кревнi,
бачивши його, коли вiн минав Рудий тiк пiд Городищем, не забарились
прийти. Наступного вечора все повторилося, певно, сторожа вiльно
пропускала городищан у стольницю, бо кревна мста - рiч серйозна й законна.
Тодi старий горнчар Велко, дивлячись на доччинi сльози, наважився пiти до
Великого князя й розповiв йому все. Гатило негайно дав Людотi гарну хижу в
сво му просторому дворi й вирiшив наставити його старим ковалем. То не
була вира[40] за Юрiв меч, а чесна робота, й коваль погодивсь. Але третьо©
ж ночi месники з'явилися знову, Людота, вiдбиваючись од них, котрогось
убив, i все ще дужче вскладнилося. Тепер помста мала вiдбутися подвiйна.
Гатило наказав соцькому сво © стольно© дружини Воротиловi стерегти
Людоту в дворi. Та чи ж довго могло так тривати?..
Нарештi Маас привiв Людоту в княжий терем. Коваль став коло дверей,
мнучи в руках сиву смушеву шапку. Волосся його, теж пойняте сивиною, давно
не бачило ножиць i кошлатiло круг макотера довгими баранцями. Вiн був
худезний i чорний, i Гатило знав, що то не з доброго дива й не вiд доброго
життя. Ся людина зробила йому стiльки, скiльки не робив нiхто, вири ж не
брала, й не було надi©, що будь-коли вiзьме. Людота не погодився б i
старим, ба навiть молодим ковалем сiсти в княжому дворi, коли б не його
страхи за жону та найменшого сина.
- Невiльний смь нiчого зробити месникам тво©м, Людото. Руський закон
так велить... - сказав Гатило, й Людота тiльки похмуро дивився в
заслюджене вiкно. Навiть не на князя, а в вiкно, та се не ображало
господаря. Вiн був у боргу перед ковалем i мусив щось учинити для нього.
З Людотиних постолiв збiгла додолу чорна калюжка розталого снiгу. Князь
мовив:
- Увечерi сiдай на мажару й ©дь у Володарiв город, брата мого молодшого
вiтчину. Забирай жону й отрока свого, й месники вляжуться.
Людота вперше глянув на Гатила. Думка полишити рiднi кра© була прикра,
та лiпшого навряд чи хто здатний вигадати.
- По сiмох же лiтах вертайся, коли мати-ймеш хiть.
Кревна помста пiсля семи рокiв утрачала вагу, й Людота се теж знав.
Переступивши з ноги на ногу й розтоптавши калюжку постолами, вiн кинув:
- По©ду.
Й смерком, коли над Ки вим городом кружляла завiрюха й усе зцiпила
студiнь, самотня мажара, поставлена вдень на полозки й запряжена парою
княжих коней, у супроводi двох вершникiв стольно© дружини подалася на
полудень, щоб, дiставшись Родня-городу, звернути понад лiвим берегом рiчки
Росi круто на захiд. У мажарi сидiло четверо - погонич i городиський
коваль iз жоною та сином, а в задку лежало два мiхи з житом i пшеницею для
Людотино© родини та мiх iз вiвсом для коней.
Мiсяця травного
Коли гайдарi прибули до Ворницi[41], городу стольного в Новому Лузi,
реченому Нови Лунг, або ж Бургундiя, почали танути снiги. Король
новолунгський Гунтер узяв од них увосьмеро складений пергамен, почав
розмотувати зав'язку й нiяк не мiг розв'язати.
- Дай сюди, - сказав середульший брат Горват-Гернот. Потому кивнув до
руських гайдарiв, яких прислала ©хня сестра Гримiльда: - Йдiть у столову
свiтлицю, вас там нагодують.
I коли гайдарi, вклонившись, вийшли, Горват сказав:
- Не до вподоби менi те, що ябеду склали, мов ганчiрку, а не згорнули
дудою. А де ж печать?
Печатi не було. Коли Горват розплутав зав'язку, з пергамену випав
золотий перстень.
Король Гано пiдняв його й подивився до свiтла:
- Матерi нашо© перстень виджу, брате. Впiзна ш?
- Упiзнаю, - вiдповiв Горват.
Вони розгорнули шкiряний аркуш. Пергамен був увесь iзмережаний чорними
письменами, не схожими нi на латину, нi на грецький скоропис. Горват
покликав свого ябедника, та старий розвiв руками:
- Не втямлю прочитати письма сього. То суть руськi четнi рiзи.
Iншого ябедника в королевому дворi не було, бо Гано мав справу тiльки з
римлянами та готами, якi теж послуговувалися латиною, й король та брат
його не знали, як прочитати сестриного листа. Неясна тривога зогортала
Горвата, коли вiн дивився на химернi рiзки та кружальця, й вiн урештi
сказав:
- А може, тi гiнцi втямлять письмен руських?
Вiн одразу ж послав челядника по них. Незабаром прийшов старiший -
сивовусий гайдар.
- Я тямлю письмен руських, - сказав вiн i заходився четати послання
княгинi Гримiльди.
В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й
запросини вiдвiдати стольний город Ки©в, i брати впоко©лись.
Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.
Горват спитав його:
- Що-с намислив робити?
- Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна...
- Гагнi не в городi Ки вому. Його послано в далеку землю козарську,
до короля Данка.
- Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо... Торiсмунд.
Iм'я нового конунга вiзiготського Торiсмунда нагадало Горватовi про те,
що належить озиратися й на той бiк, i в темнiй свiтлицi запала тиша. Й вже
згодом, коли роба внесла свiчку й поставила серед довгого столу,
середульший брат озвався:
- Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?
Король насупив брови.
- Се колись, - вiв далi Горват, - мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер
його нема , спить на Каталаунах, у Галлi© Полунiчнiй.
- I що? - не втямив король.
- А те, що в усiй Ки©вськiй землi лиш одна людина, яка може нам
нагадати се. Й та людина - сестра наша.
Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:
- Рiдна сестра?
- Авжеж.
По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого нема , король Гано
пошепки сказав:
- Дурницi. Сiкурд - одне, а ми смо инче. Ми смо ©й рiднi братове.
- Братове... - глузливо повторив Горват.
- А й кревна мста вже вмерла... Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче
проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять...
Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспоко©вся. Навiть спитав:
- Давай попо©мо?
Дво челядникiв принесли ©м вечерю просто сюди, й вони, запиваючи
мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi
Сiкурда, нi сього послання з далекого Ки©в-городу. Й вже коли сидiли й
мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом
ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.
Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у
сiни:
- Ще двi свiчi!
Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало
добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно
дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.
- Що то ?
- Де?
- У руках тво©х.
- Скора, - вiдповiв Гано.
- Яка? Чия скора?
Король подивився на нього й присунув собi свiчник.
- Мабути, вовча...
- Вовча й ! - гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов
причинив ©х i, повернувшись до брата, сказав:
- Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись... Вовча скора, а в нiй
усерединi отой перстень. Нашо© матерi© Перстень у вовчiй скорi, ябеда не
руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш
перстень! А ще й поперев'язувано мотузом... Коли ми при©демо, нас
позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи
сими письменами сестра наша.
Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав
кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.
- Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли
прочетати. Бо то написано тiльки про людське око - Гатило сам писав, а
вона вклала в скору вовчу перстень свiй!
Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли вранцi
зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й
навiть Горват погодився з сим.
Король Гано-Гунтер сказав:
- По©демо до Ки вого?
Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн
завважив:
- Тiльки мусимо взяти во©в добру дружину.
Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi велико© учти важить
бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з
таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем
но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки
про того Торiсмунда...
По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився
тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi,
Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до сво © сестри та могутнього
зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився - то таки дурощi
Горватовi, але двi сотнi взяв.
У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й
Гано ©хав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних
рукавицях ревно© готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках
смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися
серця землi Русько© - городу Ки вого.
Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля
Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця,
виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи - Соляний i
Залозний, давно сподiваних гостей. А ©х не було й не було.
Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми.
Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах мло©в ©©
змучене серце - бува побояться й не при©дуть. По обiдi вирiшила трохи
спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:
- Княгине-е! дуть!
Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.
- Осе! - гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.
Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж.
З-поза стрiмко© Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася
довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та
шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд
копит валувала курява, та ©© вiдносив пружний полудневий вiтер.
- дуть, - сказав i сторожець. - Оно поначищали бороню свою...
- А менi болять i досi рани Сiкурдовi, - тихо проказала Гримiльда й
схаменулася, чи не почув хто ©© мимовiльного слова.
Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу
й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.
На дворi було завiзно. Три днi тому при©хав Гатиловий брат Волод. З
далеко© Паннонi© його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя
з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю
Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю сво му старшому
братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим
князем сiврiв. По©зд весiльний зупинився в городi Ки вому й незабаром мав
рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом
та Осто м ©хали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшо© й старшо© дружини
пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.
Всi три днi не всихали келихи та братницi в Гатиловому хоромi. Великий
князь був веселий i пив бiльше за всiх, лишаючись найтверезiшим. Гримiльда
вбiгла до красно© свiтлицi й од дверей поманила можа свого. Богдан вийшов.
- При©хали шуряки мо©? - спитав вiн, одгадавши з виразу жониного лиця,
що сталось.
Княгиня схвильовано кивнула, й Гатило гукнув у перетоптану весiльниками
свiтлицю:
. - Маю ще гостей! Братове княгининi!
Свiтлиця затряслась вiд радiсного збудження.
- Де вони? - вихопився вперед великокняжий брат Волод, i Гримiльда,
ховаючись поза одвiрком, бо жонi сором бути на можiвському брагуваннi й
чаркуваннi, вiдповiла дiверовi:
- Щекавицю хiба проминають.
- Щекавицю! Вже ж у Дiбровi! - загорлав пiдпилий Волод, метляючи довгим
оселедцем на всi боки. - Виходьте, пiдемо встрiч гостям!
Весiльники завибиралися з красно© свiтлицi, радi й розпашiлi вiд медiв
та пива, й Гримiльда насилу протиснулася мiж ними, запнувшись хусткою по
самi вiча, й пiшла на "гору".
Протилежнi чуття роздирали ©й душу, й вона не тямила, куди себе подiти.
Ладна була втекти свiт за очi, щоб не видiти нi сих п'яних людей, нi
братiв сво©х. Вона ковтала сльози й думала про Гана, й про Горвата, й про
наймолодшого Огняна, якого торiк бачила всього раз. I не знала, що робити,
й куди йти, а чи, може, сидiти в сво©й свiтлицi, як належить жонi
могутнього Богдана Гатила, й вiтати гостей там.
А потiм починала важко дихати, щось немов пiдпирало ©й груди, й вона
сама собi повторювала те, що прохопилося було допiру на високiй вежi над
Полудневими ворiтьми: "Болять менi рани Сiкурдовi... Свята Богородице, й
ти, боже Iсусе, що менi робити?.."
Вона таки дочекалася гостей у сво©й багато прибранiй жоночiй свiтлицi з
iконкою Марi© в кутку. Й коли вони ввiйшли, супроводжуванi Гатилом,
Войславом, Володом та ще кiлькома болярами, Гримiльда спаленiла й потупила
очi. Гано так радо дивився на не©, що ©й стало соромно, й з очей ©й
бризнули сльози.
- Насилу дочекалася, - мовив Гатило, пускаючи хмiльнi бiсики то на жону
свою то на шурякiв. Йому було дуже при мно й дуже весело, що Гримiльда
нарештi вспоко©ться й перестане гризтися душею. Й нiхто бiльше не колотиме
©й вiчi тим, що вона, жона самого Богдана Гатила, - безрiдна сирота.
Короля бургундського новолунгського та його мiжнього брата разом з
усiма ©хнiми болярами потягли до столу в краснiй свiтлицi, й пиво, й меди,
й вина червонi, та бiлi, та золотi лилися до пiзньо© ночi. Коли ж Гатило.
хитаючись не так вiд хмелю, як од веселого збудження, прийшов до
спочивальнi, Гримiльда сидiла на широкому м'якому ложi, звiсивши додолу
босi ноги, майже по п'яти затуленi мережаною сорочкою.
Князь роздягся й почав, мов отрок, бавитися з жоною, та вона холодно
вiдтрутила руку його.
- П'яний си.
- То й що? Гатило не часто жонить небожiв. I не часто чарку з шуряками
сво©ми... А твiй брат середульший - лiпий мiж ! - раптом почав хвалити
князь. - Бився на мечах з Осто м, сином Володовим, i не пiддався
княжичевi, хоч десятьма лiтами поступа ться йому.
Гримiльда перебила його:
- Що привезли тобi братове мо©? Багато золота й серебла?
- Нiякого золота й серебла. Гатило ма й свого доволi, не те що
Валентинiан або Маркiан константинопольський. Зате привезли менi сiдло
новолузьке сермляне й оружжя ратне з Ховарезми: перський меч гнутий о
золотому рукiв'©, золочений шолом i добрий калантир[43] iз харалужною
лускою, такоже золоченою. Та ще... лук перський з турячих рiг.
Богдан запнувся, бо мало хто знав, що лука вiн не носить, та й стрiляти
з нього давно розiвчився.
- Велю взавтра повiсити оружжя се отут, - вiн махнув рукою на гладенько
виструганi стiни свiтлицi й раптом пiдвiвся на лiктi. Гримiльда мовчки
плакала, й плечi ©й судомно пересiпувались: - Для чого плачеш?
Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:
- А чи вiда ш ти, що по мо му першому можевi Сiкурдовi лишилися
незчисленнi багатства?
Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не
варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.
Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали,
Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського.
Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у
нього волость, прибивсь аж у город Ки©в, сподiваючись умовити Гатила, щоб
той гримнув на Торiсмунда.
Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:
- Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.
Тодорiк Бернський вiдмовився:
- Коли Великий князь ки©вський не захоче, то нiхто не зможе вмовити
його.
- Добре! - встала Гримiльда. - Я дам тобi стiльки золота й серебла, що
ти сам зможеш набрати собi во©в i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?
Залiтний князь похитав головою:
- Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове тво© менi
приятелi.
Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала,