Бiлик Iван. Меч Арея

що Тодорiк бо©ться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой
меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого.
Тiльки ж кого?
Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат
рiдний Волод iз сином Осто м.
- Княже, - мовила вона, - коли Волод упустив ©© до себе. - Маю щось
повiдати, але самому... - Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой
скривився й прокволом вийшов за дверi.
Отець нiколи не вiдстороняв його, й се непри мно вразило хлопця. Та тут
господинею була Гримiльда, й не можна сперечатися з дядиною.
Коли Гримiльда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити
довгий оселедець на кулацi - точнiсiнько, як се робив у хвилини задуми
його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провiщала жодних
надiй. Волод так i сказав:
- Супротиву братових гостей не пiду.
Й з вiдразою глянув на невiстку. Той погляд одбив ©й усяке бажання
продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не
зiткнувшись у сiнях з Осто м. . Вона бiгла до сво © жiночо© свiтлицi,
найдужче боячися зустрiти зараз сво©х братiв.
До самого вечора Гримiльда не виходила на люди й навiть не ©ла цiлий
день, а ввечерi перейшла до спочивальнi, й Гатило застав ©©.
- Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с...
- Усi речуть, а нiкому до мене дiла нема, - сердито вiдповiла
Гримiльда.
- А що хiба стало?
Вона раптом зiрвалася:
- Болять менi рани Сiкурдовi! Печуть у серцi, й не можу вгамувати ©х!
Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що
дi ться, й про що вона мовить, i що означають отi ©© натяки та
недоказування. Почекавши, поки виплачеться, вiн мовив суворим голосом:
- Речи.
Його теж розбирала лють, i вiн у душi поклявся, що рука його буде
мiцною й не затремтить.
Гримiльда, дохлипуючи, розповiла йому все, що знала про смерть свого
першого чоловiка. Й укiнцi мовила:
- Сiкурда забили вони: Горват i Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не
вiдаю тiльки де.
Й оскiльки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсiм
незрозумiлим йому голосом примолилася:
- Будь за мене месником, княже!
Гатило сидiв край лiжка, низько схиливши голову. Гримiльда не вгавала:
- Сiкурд мав велi© багатства. Ти того-с не вiдав.
Гатило нарештi проказав:
- Чув смь за тотi багатства. Гомонять, наче Сiкурд убив Змiя
Горянина...
- Бач, правда ! - похопилася Гримiльда. - Вiдбери ти тi багатства.
Вiдбери собi й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому
серцi!
Великий князь ки©вський устав i ще суворiше, нiж допiру, мовив:
- Хай я не чую про те жодного слова бiльше. Закон вiтчий i дiдень не
дасть менi переступити рiд i кров рiдну. Коли русиновi приходить гiсть,
русин послiдню жменю пшона вiддасть йому. Братове тво© в мо му вогнищi, й
нiхто не зможе, нi ти, нi хтось инчий, намовити мене супротиву ©х.
Вiн, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримiльда лишилася сама в
спочивальнi, сама на цiлу нiч, нездатна нi заснути, нi позбутися тi ©
настирливо© думки, що гризла ©© зсередини й пекла пекучим вогнем. I десь
аж удосвiта ©й сяйнуло в головi: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник
Володово© дружини. За сi днi, вiдколи поселились у ©© дворi, сотник не
проминав нагоди, щоб не здибати Гримiльду десь в окремiшньому кутку чи
бодай здалеку позирити на не©. Ярень! Ярень i тiльки вiн. Остання надiя й
остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нiчого, значить, так
вирiшило небо, значить, руський закон i тут виявився всесильним i
нездоланним. Дев'ять рокiв... Хiба ж вона в тому винна, що минуло цiлих
дев'ять?..
Ярень погодився. Вона пообiцяла йому щит, кований золотом, i ще одне,
чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би ©© пiсля сього
й живцем на коноплянiй кострицi спалили, як перевiтницю.
Наступного вечора вiдбувавсь одпускний пир. Iз сонцем Волод мав вести
весiльний по©зд на той бiк Днiпра, в город Чернегiв. Разом з ним збиралися
©хати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера
просити за сина свого руки друго© доньки Божiвоя, знаючи, що князь
чернегiвський не вiдмовить володаревi всi© Русi, а державi з того буде
тiльки користь.
Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Днiпром
пiднявся повний мiсяць, i Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й
оскiльки се був не ратний пир чи святкування Юра Побiдника, то в молодий
садок запросили всiх - i князiв та боляр, i можiв, i дружинникiв Гатилових
та новолунгських, i всiх жiн вельмiжних.
Десь пiд опiвнiч, коли за столами стояв переплутаний хмiльний гамiр,
княгиня пiдморгнула через широкий стiл Яреневi. Сотник для годиться
помулявся, тодi глянув на мiсяць i сказав королевому братовi Горватовi:
- Пiду гляну... Треба навiдати сторожу свою.
Горват-Гернот пiдозрiливе зiщулив очi, але не зрушив iз мiсця. Вiн
увесь вечiр сидiв похмурий. Учора Тодорiк Бернський натякнув йому, що
княгиня Гримiльда мислить ©м зле. На сестру вiн уникав дивитись, але в бiк
Гатила позирав частiше, нiж би й самому хотiлось, i щоразу на думку
спадали старi домашнi пiдозри. Що ж ма означати той знак iз перснем у
вовчiй шкурi? Гатило теж мовчав i був зовсiм несхожий на того щирого
хлiбосiльника, яким видавався минулi днi. То хто ж iз них двох - вiн чи
сестра?
Горват-Гернот намагався перезирнутись iз братом, але король
новолунгський жваво гомонiв iз хитрим вельможем Войславом i навiть не
дивився в бiк брата свого.
Тiльки Гатилiв брат Волод iнколи кидав погляд у бiк нього та княгинi, й
Горват не мiг уторопати, що знакують отi його зиркання. Тупа неприязнь
iзбурювалася в Горватовiй душi на Волода, й вiн не знав, як себе повести.
Захоплений болiсними здогадами, Горват i незчувся, як за столами
порiдшало. Вiн обмацав пирувальникiв очима й так i не второпав, де зникло
стiльки люду, й коли, й хто то такi. Тепер найбiльше здавалося новолунгiв,
i се трохи заспоко©ло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд
сво©, якось та буде. Сестра теж бавилася зi сво©м Яренем. Горват-Гернот
дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду
чи таки в Гатила.
Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й
пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв - i великого, й
малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся.
Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда
взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав
на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг
позбутися набридливо© думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про
нього.
Княгиня й справдi шептала княжичевi:
- Того мовчуна видиш?
- Виджу.
- Хто то ?
- Вуйко мiй.
- А ти його любиш?
- Нi.
- Пощо?
- Бо сердитий.
- А страха шся його?
Шестирiчний опецьок випнув груденята:
- Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!
- Коли не страха шся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi...
Малюк завагався. Вихваляння - одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi -
зовсiм iнша рiч.
- Таки страха шся, - глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич
випорснув ©й з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.
- Ей, - сказав вiн йому. - Анум нахилися!
Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь i щосили
вдарив його кулачиськом по носi. Якусь мить обо дивились одне на одного,
однаково розгубленi й зляканi. Горватовi з роз'юшеного носа цибонула кров,
заливаючи бороду й дорогу одiж. Вiн раптом схаменувся й ухопив малого
небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.
- Се вигадка тво © матерi, недоноску! - закричав Горват-Гернот, вихопив
меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову - аж телiпнулась у
його руцi на довгому чорному волоссi. - В сьому домi вино дороге,
платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi!
Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але
не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко
розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому
скривавленому волоссi, голова ©© сина.
Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув:
- Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!..
Виймайте мечi й щербiть ©х об голови руськi!
Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було
мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли ©х зусiбiч. Дехто
люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який
у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що ©х вiн
привiтав у сво му вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв
голосиськом:
- Поляни! Русичi!..
I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного
новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в
калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися
голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих.
- Я-м рiк учора Горватовi! - крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський.
Король ошалiв:
- Рiк си, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся!
Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був
боронитися.
Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до
Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до
розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром
протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з
Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж
столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому
теж схибила.
Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44]
Та не встиг зрадiти сво©й перемозi, як навстрiч йому виступив старий
кравчий, князь луганський Годой - простоволосий, iз довгим сивим оселедцем
на тiм'©. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годо©в меч дiстав йому
горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор.
Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши ©х з трьох бокiв. Тепер сiча
велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами.
Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати,
сам же зчепився з Горватом-Гернотом.
- Казав си, що-с ти наш друг! - мiж ударами меча гукав королевий брат.
- Казав смь, але не я-м почав, а ти! I тебе я також протну, як i твого
брата, хоч ти й друг менi!
- Лише словом не паскудь! - лютився Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав,
i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця
кiнчиком двосiчного меча.
Обо знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi,
здавалося, не буде нi краю нi впину.
Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та,
пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до
ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи
полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до
городсько© Полуднево© брами, з Перунового пагорка ©х ударили новi можi.
Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в
будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед
просторого двору, й нiхто не втручався в сi по динки.
- Палiть будiвлi! - кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову
насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi.
Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих
можiв, якi билися й помирали на ©хнiх очах. Котрась тонко голосила,
тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i
рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь.
Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся.
Князь i досi не знав, що ж викликало сю несподiвану бiйку. То мало бути
справою рук його жони Гримiльди, але княгиня стояла обiч i тiльки в
розпачi заламувала руки. Невже вона-таки?
Дворищем бiгали, вигукуючи нестямнi слова, можi з кривавими
смолоскипами в руках, тут i там лежали пораненi та вбитi, Гатило ж не
знаходив у собi сили пiдняти меч. То було якимось насланням, i в головi
йому маяли окремi слова, перекошенi вiд болю та лютi обличчя й невпинний
ляскiт оружжя.
Тодорiк Бернський нарештi здолав охопленого шалом i люттю
Горвата-Гернота. Вiн ударив його пiд праве нижн ребро, коли той спробував
досягти його кра м меча й поточивсь уперед, не зустрiвши супротивника,
якому пощастило вхилитись од страшного випаду. Горват-Гернот став на одне
колiно, тодi сперся на меч i спробував пiдвестись. Але була вражена
печiнка, й вiн знав, що то вже край. Узявшись обома руками за довге
вруччя, вiн так i стояв, поклавши знесилену голову на хрестовину. Тодi
зiмлiлi руки сковзанули вниз, i, забагривши блискуче лезо свiжою червоною
кров'ю, вiн упав набiк, не випускаючи лезо з скривавлених долонь.
Тодорiк Бернський, важко сапаючи, подався до во©нсько©. Русини вже
пробилися всередину, й тепер бойовi крики чулися приглушенi й мов
несправжнi. Гримiльда прочнулась. Пiднявши з землi голову свого малого
сина, вона здерев'янiлими ногами попростувала туди, де ще точився бiй,
обережно переступала через трупи й iшла. Повз не© пробiгав молодий мiж зi
смолоскипом. Княгиня раптом кинула синову голову й учепилась обома руками
в смолоскип. Мiж оддав i побiг далi, Гри-мiльда ж нахилилася й стала
навколiшки. Бiля не© лежав, одкидавши руки, Горват-Гернот. Вона приклала
вухо йому до грудей. Брат ще дихав, i серце билося в грудях.
Княгиня пiднесла йому запалений смолоскип до розплющених очей. В очах
була зненависть i бiль. Вона заходилася повiльно засмолювати йому киплячою
смолою й очi, й рот, i нiс. Горват судомивсь i пручався, та незабаром
утих. Княгиня встала, повернулася до святкових столiв i заходилась
освiтлювати трупи смолоскипом, який трiщав i порскав жагучими краплями.
Знайшовши свого старшого брата, вона заварила й йому вуста. Але
Гано-Гунтер i не ворухнувся. Вiн був мертвий.
- Гатиле! Дивися! - пролунало в не©. за спиною. - Глянь, як жона твоя
мучить сво©х братiв!
То був Тодорiк Бернський. На його поклик прибiг Великий князь i ще
кiлька вiльних од бою можiв.
- То демон! - кричав Тодорiк. - Перевiтниця! Вона згубилiа стiлькох
витязiв, щоб упитися ©хньою кров'ю!
- Перевiтниця!.. - залунало зусiбiч.
Тодорiк пiдiйшов до Гримiльди, яка й досi стояла навколiшки над сво©м
старшим братом, й одним махом розтяв ©© навпiл.
Гатило раптом замахнувся мечем, та рука його так i впала додолу.
Тодорiк проказав:
- Аби-с убив тую перевiтницю зразу, живi були б усi отi можi...
Великiй князь ки©вський, упустивши меча, згорбився й повiльнiм хитким
кроком подався через двiр до хорому. В усьому дворi була моторошна тиша -
й у дворi, й у во©нськiй, де добили останнього новолунга.
Й тiльки собаки в городi вили, вiдчувши кров, яко© тут давно не чути
було, вили протягло й тоскно, втупившись мордами в ясний повний мiсяць,
який сiдав за Щекавицею, набачившись такого жаху.


В ЛIТО 453-е мiсяця травного

Й знову настала пора весняного буяння, й знову вдяглись у молоденьке
липуче листячко берести за Хрещатим Яром, вiвтарi вивели з княжих кошар
овець на першу зелену пашку, й кияни, загнанi холодом у хижi, виходили на
повiтрi й задирали голови: з-поза Либiдь-рiки на Оболонь летiли сiрi гуси,
бiлi лебедi та журавлi, летiли з кра©в iрiйських, де нiколи не бува
холодiв, i в усi пори цвiтуть квiти й дерева, й у всi днi ся сонце. Так
повторялося щовесни, й у тому був правiчний закон Землi, бо в травному
мiсяцi душi померлих згадують родичiв живих i шлють ©м тепло, й квiти, й
трави. Люди радiли, дивлячись, як ожива природа навколо, й самi мов
оживали, й перероджувались i молодiли: весна!..
Й тiльки в душi однi © людини було порожньо й холодно, й весняний вiтер
не будив у нiй нi жаги, нi любовi, нi нетерплячого поривання скорiше
сiдлати коней i ©хати в степ. За сей рiк Богдан Гатило зсутулився й геть
посивiв, хоч йому ще було небагато, коли подумати - зовсiм небагато лiт.
Той день, що забрав у нього разом, одним ударом, стiльки рiдних та
близьких людей, - i сина малого Яромира, й кревного брата Володаря, й
друзiв та соратникiв без числа, й жону, кохану жону Гриму, наче пiдiтнув
йому жили, вбив у ньому вiру в себе й у людей, i тепер Богдан Гатило жив,
як увi снi, й ходив, як увi снi, й усе здавалося йому сiрим i позбавленим
будь-якого товку сном.
Позавчора кияни поминали сво©х можiв, що полягли в тому безглуздому
бою. Гатило навiть не пiшов на поминання. Рiк тому Гримiльду спалили на
вогнищi, й пiд нею горiли не дуби й не берести та сосни, а сипуче смiття
конопляно© кострицi, бо всi казали, що то не жона, але перевiтниця, й
Богдан нiчого не мiг мовити супротиву ©м.
Вiн тепер не знав, де вона й похована, бо спалили тiло ©© на Чортовому
беремищi, в Чортори©, й у те нечисте мiсце русин з добро© волi нiколи не
ступить ногою. Та й попiл розвiяли на всi вiтри, щоб не перевернулася ©©
хижа душа вдруге й не почала ссати кров з немовлят i з дорослих. Бо коли
упиря й перевiтника просто вбити, вiн знайде спосiб покропитися спершу
мертвою, тодi живою водою й ожити завдруге - на те вiн i перевiтник-упир.
Богдан i вiрив, i не вiрив у тi слова, бо вiн кохав Гримiльду
по-справжньому й переживав ©© смерть ще болiснiше, нiж смерть сина та
брата. Вiн уже рiк майже не виходив з опочивально© свiтлицi - тут i спав,
тут i ©в, коли йому приносили, тут його шукали в нагальних справах i
вельможi, хоч йому все остогидло й державнi клопоти викликали в душi тупу
вiдразу. Всi, кого любив i хто любив його, тепер були далеко. Однi пiшли в
iрiй до прадiдiв, iншi лишалися за дев'ятими горами й десятьма лiсами. Й
тiльки молодший син Юрко був поряд i зв'язував його з сим життям.
Богдан знав, що мусить жити, поки Юрко бодай трохи розуму набереться,
щоб передати в руки йому важку булаву й ще важчий меч Юра Побiдника. Знав
i ще дужче карався, бо не мав нi бажання, нi сил працювати й показувати
майбутньому Великому князевi приклад мудростi й звитяги. Та й син останнiм
роком почав уникати вiтця свого.
В хвилину розпачу Гатило наказав старому конюшому писати ябеду до
Борислава. Вiн одчував, що, коли сюди не при©де хоча б ся людина, з якою
прожив вiку, все пiде шкереберть - i держава, й рать, i всi ©хнi спiльнi
мрi©.
Борислав Борич лишив Задунайськi землi посадниковi Дiю й при©хав. I
тiльки з сим другом дитинства Гатило на мить забував про все й нiби
молодiв. Але згодом i Борислав уже не мiг розвiювати княжого смутку.
Гатило сидiв край вiкна й зазимкувато горнувсь у баранячу гуню. На
стiнах спочивальнi висiло рiзне оружжя, але воно теж не надихало Великого
князя на подвиги й не будило в душi того щему й жаги, як ранiше. Богдан
знав тут кожну рiч до найменшо© дрiбнички й уже навiть не бачив нiчого.
Помiчав тiльки золоченi доспiхи, якi привезли йому були шуряки з Нового
Лугу: калантир iз шоломом, та меч, та перський лук, зроблений з крутих
турячих рiг i напнений турячою жилою.
Всi речi, якi належали Гримiльдi, челядники попалили, бо перевiтниця
могла вселитися в будь-яку з них. Се ж оружжя не належало ©й, i Гатило сам
порозвiшував його в спочивальнi: воно хоч нагадувало про не© й про тi
далекi й майже забутi часи, коли вiн був щасливою людиною. Богдан дививсь
на зброю й подумки розмовляв iз людьми, яких давно не було на свiтi й
нiколи бiльше не буде. Й се тепер лишалося диним його заняттям в усi
довгi днi й ще довшi, майже нескiнченнi ночi.
Вiн устав i, тягнучи по пiдлозi поли гунi, почав ходити вiд однi ©
стiни до iншо©, й ходив довго, поки йому не помлiли ноги, й у спочивальнi
було тихо, мов у трунi, тiльки жалiбно порипували дошки. Й аж коли почало
сутенiти, в дверi хтось пошкрябав пальцем. Богдан знав наперед, хто то
може бути. Ввiйшла Iладiка, яка останнiх кiлька мiсяцiв приносила Великому
князевi страву. Се була надзвичайно вродлива чорнобривка лiт вiсiмнадцяти.
© позаторiк привiз Данко талем вiд князя Iлi© Херсонського, бо дiйшли
чутки, нiбито Iлiя змовля ться поза спиною в Данка й самого Богдана з
булгарами й саками.
Iладiка, вдягнена в довгу грецьку сукню, пропливла через опочивальню з
двома полумисками на випнутих уперед руках i зупинилася коло Гатила.
- Куди поставити, князе?
За сi роки в Ки вому городi Iладiка перейняла мову й говорила майже як
русинка, й тiльки "ж" та "ш" вимовляла не завжди, особливо, коли
хвилювалася.
Богдан мовчки кивнув на пiдвiконня, бо стiл був до краю заставлений
усiляким посудом.
Княжна Iладiка зробила, як вiн сказав, тодi пропливла до столу й тихо
йойкнула:
- Все сто©ть незайняте!
Князь нiчого не вiдповiв ©й, чекаючи, коли вона вийде, щоб знову
поринути в забуття. Та княжна вклякла бiля столу й дивилася на Гатила
такими широко розплющеними карими очима, що вiн аж засовався.
- Чого сто©ш?
- А сцо? Зору, поки попо©си.
- Йди.
Дiвчина грайливо заблимала:
- Не пiду, поки не попо©си. Бити-ймеш? Усi в дворi рецуть, сцо то я
тебе так зле годую...
- То й що тобi ?
- Менi боляце... - серйозно проказала грекиня й довiрливо спитала: -
Мозе, хай хтось инчий носе тобi страву?
Гатило махнув рукою й вiдвернувся. Йому було зовсiм-таки байдуже, хто
носитиме тi полумиски й чи носитиме ©х узагалi. Вiн сидiв так, обличчям до
вiкна, поки Iладiка й вийшла. Власне, вiн i не чув, коли дiвчина зникла, а
як поглянув назад, у спочивальнi не було нiкого.
Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися
дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був
повернутися, тодi роздумав i собi сiв поряд, навiть не глянувши, хто то .
- Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую...
Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався
розважувати його сво©ми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його
пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм...
- Тодi я-м був ще молодий.
Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував
здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався.
Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.
- А з русальсько© недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi.
Шумило вже сидiв удома - Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в
ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору,
пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на
вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й
Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами сво©х коней.
- А се-м намислив помирати абощо... Не доведи, Боже.
Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так бо©ться смертi.
Вiн глухим голосом спитав:
- Страхiтне?
Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив:
- Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiда ш.
- I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: - Але страхаюся
вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану... - Вiн знову
бухикнув й аж тодi спитав: - Гатиле, чи нема де ратi в землi тво©й?
- Нема, - байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi...
Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн
щоразу повiдомляв Великого князя про сво© дi©, але то було для годиться,
бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по
обiдi.
- Слю в греки Годоя, - сказав вiн.
- Для чого?
- Дань.
- А-а...
Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзi© в городi
кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину
боргу iмператор Маркiан хотiв гасити товарами. Богдан торiк погодивсь, але
сього року виявилося, що товари такi русинам непотрiбнi й вони можуть
купувати ©х дешевше на всхiдних марках - у Персi© чи деiнде.
- Добре робиш, Боричу, - сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що
й дiяти з такою державою.
Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у
його бiк. Щось ма повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано
шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку:
Чу ш, Гатиле... Я-м багато слухався тебе... Тепер послухай мене
маломудрого.
- Речи, - сказав Гатило.
- Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився
землi Русько©.
- Нехай, - кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як
про нього мислить i що каже.
- Але то ще не все...
- Речи...
- Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла... зворожений.
- Ким?
- Перевiтницею, - не зразу вiдповiв болярин. - Зворожений i не може нi
на коня сiсти, нi з хорому вийти - ноги вiдняло.
Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й , бо вже рiк вiн i справдi
не виходив за стiни городу Ки вого.
- Мусиш, Гатиле...
- Що?
- Мусиш, речу, показати ©м... готам i всiм, хто не дiждеться смертi
тво ©, що живий си й у сiдлi трима шся.
Великий князь мовчав, i ки©вський болярин шукав дошкульного слова.
- Мусиш се зробити для землi Русько©.
Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим
Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що ма сказати йому ще, аби вивести
з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до
розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:
- Чини, як зна ш.
Борислав ще не йняв вiри вухам сво©м i дуже несмiливо, щоб не напсувати
справi, промовив:
- По©дьмо в Захiдню Русь.
Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав
дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на
перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло,
який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало
шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:
- Хай на тво му буде, Борисе.
Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку
путь
Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись
удосвiта й мiг зашкодити.
Та коли людинi до всього байдуже, ©й однаково, чи йде дощ, а чи смажить
сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого
застояного яблукатого жеребця.
Ви©хавши з Полудневих ворiт, сотня на чолi з Бориславом i Гатилом