Страница:
корови, вертаючись з пашi, череда обкурила мене пилюкою - свiт жив i
вiдлунював тисячами згукiв, але тi згуки не зачiпали мене, обпливали,
вилущуючи в ще бiльшу самотнiсть. Я стояв беззбройний перед свiтом,
розумiв це, здушено хвилювався, не знав його законiв, нiчого не вмiв, мене
навчили тiльки молитися, складати вiршi та коритися Боговi, й мене на мить
охопив розпач. Навiть двi далекi подорожi мало що помiняли в менi. Стало
шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по мо©х щоках, а в
головi низалися якiсь рядки, i я шепотiв ©х пошерхлими губами:
Зашумiли бори, забриниш рiки,
Помер вiтець-мати - сирота навiки,-
Померли сестри, померли брати,
I пiшла сирiтка по свiту блукати
По свiту блукати, мамунi шукати.
Не знаю, звiдки бралися тi слова. Звiдай взялися бори та рiки, таких
вiршiв ми в колегiумi не писали, ми там вiршували про святих угодникiв,
бiблiйних геро©в, а тут була сирiтка, яка пiшла блукати в широкий свiт.
Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечi мiх i пiшов свiт
заочi, поклавши бiльше нiколи не вертатися на старi шляхи. Як буде, так i
буде, якось проживу, з сво ю печаллю, з сво ю бiдою..., з сво ю любов'ю.
Вона дина не зiв'яне в менi й не забудеться нiколи.
Поминув хутiрець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в
листi, який рiс на могилах. Могилки старi й новi... Одна - зовсiм свiжа,
при самiй дорозi. В тих могилках лежать всi - щасливi й нещаснi... Тi, що
©х кохали, i тi, що ©х не кохали, тi, якi обманювали, i тi, якi жили
чесно... Всiх урiвняла смерть.
Ця думка не розрадила, а тiль-тiль заспоко©ла мене.
Частина третя. Ой не пугай, пугаченьку
Важко ступити перший крок по дорозi. Молодiсть тим - i хороша, що
навiть у найбiльшому горi не зна довгих вагань i страхiв, бо не зна
справжнiх обширiв зла та пiдступу. Свiт повен невiдомостi та ваб, i хоч я
боявся ©х i давно поклав ©х уникати, й уникнути всього непевного, що
трапиться в дорозi, пообiцяв собi нi в що не втручатися, нi до яких
товариств, складок не вступати, в менi поза мо ю волею кiльчилися зерна
того гiрко-вабливого зела. Менi здавалося, що повiльно вмираю, я нiчого не
хотiв, але щось у менi само по собi притлумлено сподiвалося спiзнати нехай
не принади свiту, а ©хню гiрку отруту, й забутися в тому. Ми всi хочемо
зачерпнути грiха й лишитися чистими, тiльки однi зiзнаються в тому й
наставляють пригорщi, вимагають, допинаються, iншi ж чекають, коли вiн сам
вiзьме ©х у свiй полон. Тодi вони не винуватi!
Менi нiчого було лишати на мо©й батькiвщинi, передi мною лежала дорога,
вона напливала на мене, втягувала мене, дорога - вона не замкнена й
символiзу свободу, й, поки ми молодi, не бо©мося ©©. Опрiч усього, я сам
не знав, що мо серце, згорьоване й сплакане, жада лишень одного - волi.
I навiть те, що в мо©й кишенi лежало всього чотири мiднi шаги, а в
торбинi, окрiм бандури, псалтиря та книги без палiтурок якогось Антонiя
Алевенгока про тiло людське, писано© по-нiмецькому, не страхало мене, й
нiщо не було менi потрiбно.
Проте дуже швидко менi довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В
дорозi ©сти хочеться набагато дужче, нiж навiть у бурсi. Голод дужчий за
всi тво© думки, бажання i прагнення. Вже першого дня про©в два шаги,
наступного - два останнi. А ще наступного, опiвднi, сидiв на травi бiля
тину в шинковому дворi й жодна сила не могла змусити мене вiдвести погляд
вiд макiтри, яка стояла на столi пiд вишнею i з яко© четверо козакiв
неквапливо ©ли лемiшку з салом, запиваючи ©© пивом з глиняних кухлiв. До
пива був байдужий, а запах лемiшки викликав болючi спазми в горлi. То
заплющував очi, то знову вiдкривав ©х, намагаючись не дивитися в бiк
мальовано© макiтри, але те було понад мо© сили.
Козаки сидiли в кунтушах, порозстiбавши верхнi гаплики, прiли, лемiшку
кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною
ложки пiрнали в макiтру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помiтили
мене i зауважили мiй голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме
такi здоровi, дужi люди не помiчають голодного кошеняти. Гомонiли про
якихось волiв, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а
карась, себто пiр'©стий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних
волiв взагалi важко дiстати, зкуксуватiлася худоба, та, врештi, один з
козакiв - з ближчого до мене краю столу - повернув круглу, трохи
приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорiдний кавун на
баштанi, голову й лiнькувато запитав:
- А хто ти будеш, парубче, що обтира ш пилюку попiд чужим тином?
- Спудей,- вiдказав я, поштиво пiдводячись i здiймаючи шапку.- Миркач.
- Спудей,- здивовано вигнув вигорiлу на сонцi брову козак.- Чого ж сам?
Спуде© в гуртi ходять. I кунтуш на тобi козацький, хоч i обтрiпаний.
Тодi ще по дорогах ходило безлiч усiлякого люду - тi ж спуде©-миркачi,
мандрiвнi дяки, яких ще iнодi називали дяками-пиворiзама, ченцi, котрi
покинули монастир з яко©сь причини, але майже всi вони ходили в гуртi.
Стануть пiд вiкном у багатого господаря, заспiвають канта. Сам канта не
заспiва ш. Я вирiшив нiкому не давати приводу для висновкiв про сво© сумнi
справи й трохи затинаючись, сказав:
- Одбився од гурту. А кунтуш - батькiв.
- Це - кепсько,- тягуче, знiчев'я волiк балачку козак.- Самому в дорозi
погано. Всяке може трапитись. Розбiйники найчастiше чатують на самотнiх
перехожих... Чи захворiв... То вже кiнець. А що ж ти, спудею, вмi ш? Чим
на хлiб заробля ш? Якi науки пройшов?
- Фару. Iнфиму...-белькочу я.
- А чим-таки заробля ш на хлiб?
Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозi тiльки й думав про те, до чого
менi вдатися i яким робом прохарчуватися. У шкiряному мiшку, зав'язаному
налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але
не наважився видобути ©©. Менi здавалося встидним отако нi сiло нi впало
веселити посеред дня грою на кобзi - на батьковiй кобзi - незнайомих
людей, та й не мав я на те права, "визвiлка", щоб заробляти кобзою грошi,
те право мiг дати тiльки справжнiй кобзар. Побринькати може кожен,
повеселити сусiдiв, а от грати за грошi...
- Трохи вмiю спiвати. В хорi,- вибовкнув i зрозумiв, що сказав
дурницю,- Молитви знаю, читати вмiю.- I враз мовби щось сяйнуло в мо©й
головi: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирiшив не показувати.- в мене
книга, дуже цiкава. Можу продати.
- Книга? - здивувалися козаки.- Ану покажи. Я розв'язав торбину i
дiстав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках
книгу й так i сяк, не могли знайти ©© початку - вона була без палiтурок i
писана не по-нашому.
- По-якому ж це воно писано? - запитав таранкуватий, з лисиною на всю
голову козак i для чогось пошкрябав нiгтем по книзi.
- По-нiмецьки,- пояснив я.
- Поглянь, i сюди нiмець сягнув. Про що ж вiн розказу в цiй книзi?
Вже охмолостався, почав пояснювати жваво i, як менi здавалося,
зрозумiло:
- Книга сiя про тiло людське, про його обсервацi© через мiкроскоп...- i
затнувся на цьому словi. Сам тiльки двiчi бачив мiкроскоп у старшого
лiкаря академiчного i раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нiчого не
зрозумiють, i намагався пояснити ©м якомога краще.- така коробочка з
скельцями, якi збiльшують. Тi скельця збiльшують все в тисячу разiв.
Береш, скажiмо, з голови волосину, кладеш на нижн скельце, а бачиш
голоблю...
- Го-го-го,- зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповiдь за витiвки
штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосiб заробля на хлiб цех миркач.
Я захвилювався.
- Справдi волосина зда ться завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на
скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, iстот тобто, кругленьких i
довгеньких, безмiрно мало© фiгури. Капнеш оцту - вони всi одразу вмирають.
Козак, перестали смiятися, перезиралися.
- Ану прочитай... просто з книги,- сказав довгоши©й козак, вочевидь не
вiрячи, що таке може бути написано.
Я прочитав одне речення по-нiмецькому й одразу його переклав: "Тiло
людське суть лузгою покрите, i лузга захища його". Бачив розгубленiсть на
обличчi козакiв i поспiшив ©й пояснити:
- Тут оповiда ться все про тiло, яке воно, з чого, i якi його факцiи А
знаючи це, легше лiкувати людину. Кожна частина тiла потребу сво©х лiкiв.
- Покрите лузгою,- мовив, мовби про себе, лисий козак i помацав шкiру
на руцi.
- Лусочки тi такi маленькi, що ©х простим оком не видно,- розтлумачував
я.- ©х видно тiльки пiд мiкроскопом.
- Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охрiме, як у карася,- кинув третiй
козак, i всi вони засмiялися. Засмiялася й шинкарка, яка стояла в дверях
шинку. Я розумiв, що не треба було показувати цю книгу та читати з не©,
одначе було пiзно.
- Мда-а, мудрацiйна книга,- сказав довгоши©й козак.- Не нашого, знать,
розуму. А що, коли б оце лемiшки пiд цю саму мiзорскопу кинути, га,
хлопцi? Може, i в нiй тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся
на твiй товар.
Козаки реготiлися, аж луна йшла понад рiчкою. Хихотiла й шинкарка.
- Шкода, що ©©, лемiшки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею квашi,
може, в нiй тих тварюк менше, повтопли.
Хтодорка чомусь не поспiшала, й козак мовив з притиском:
- Дай, не шкодуй, я заплачу.
Хтодорка винесла кухоль квашi й скибку хлiба.
Я жадiбно з'©в хлiб i випив квашу.
- Насип йому, Хтодорко, квашi ще,- знову вимогливо мовив козак, i
шинкарка, хвилину пом'явшись, пiшла та винесла ще один кухоль квашi. Тепер
менi кваша не засмакувала, була якась гiрко-кисла.
Подякував козакам, подякував шинкарцi, поклав книжку в торбу й пiшов.
У дорозi в мене розболiвся живiт, напала бiгачка, а далi почало
вивертати шлунок. Рiзало немилосердно, неначе там полосували гострою
бритвою. Я зрозумiв, що козаки позбиткувалися надi мною: кваша була
прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотiла менi ©© давати - нема
небезпечнiшо© ©жi, як несвiжа кваша,- козаки знали, що кваша зiпсована й
наказали нагодувати мене нею. За вiщо вони надi мною позбиткувалися, думав
я? За мою невдатну вченiсть, беззахиснiсть? I яка то втiха, що людина буде
мучитися, страждати... Адже це грiх вiд Бога. Вони не почувають грiха i
докорiв совiстi? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих
страждань ©м байдуже... Мене вразило, що в свiтi iсну таке нiчим
невиправдане зло, така несправедливiсть, яка робила сам свiт мовби
надщербленим. Виходить, люди не такi, як я про них думаю? Свiт не такий?
Надi мною потiшалися бурсаки, спуде©, але то були дитячi кабешi, часом
злi, одначе там не було осмислено© грiховно© зумисностi, там були гра,
буяння сил, молода дурiсть, яким при бажаннi i вмiннi можна протиставати
те саме, надi мною позбиткувалася мачуха, але ©© кривда хоч була
поясненна, а цi © кривди я не мiг зрозумiти.
За кiлька годин хвороба стермосувала i витiпала мене до краю. Я лежав
пiд кущиком глоду при дорозi й стогнав, i по тому стогону мене знайшли
вiвчарi. х було тро - отагас i дво пастухiв, отагасовi рокiв п'ятдесят,
дво пiдпасичiв молодшi. Всi тро в просмолених полотняних сорочках, у
постолах, за собою волокли довгi канчуки. 3 ними було четверо курт -
короткохвостих кудлатих собак темно© мастi. Пастухи привели мене до ярка,
до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тодi скип'ятили в казанку
води й запарили якогось зеленого зiлля та дали напитися ще раз. По
недовгому часовi бiль у животi стих, я лежав умиротворений, геть
знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити ©м свою
вдячнiсть, та бiльше вони не звертали на мене жодно© уваги, сидiли довкола
багаття, варили кулiш, мовчали. Вже як зварився кулiш, перемовилися про
якийсь "шльонський штиб", та про царський указ, з того я нiчого не
зрозумiв, вже пiзнiше довiдався, що цар Петро, по©здивши по заграницях,
вирiшив усе життя у сво©й державi перевести на iноземний лад, отож наказав
усi вiвцi в державi винищити та завести шльонськi. Де ©х брати, за якi
грошi купувати, в указi не писалося, просто там розповiдалося, якi хорошi
шльонськi вiвцi та поганi нашi й дурнi нашi вiвчарi, бо не розводять
шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потiм
влетiло багатьом укра©нським старшинам, особливо наказному гетьману
Полуботку, а отари просто винищували. Отож вiвчарi й бiдкалися.
Цей клопiт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нiчого не
зрозумiв з перемови вiвчарiв, думав про те, який незбагненний цей свiт,
який хисткий i непевний. Двiчi за один день в одному й тому кра© я побував
на двох кiнцях кладки, першого разу незнайомi менi люди нiзащо тяжко
позбиткувалися надi мною, а другого такi ж незнайомi люди, так само не
сподiваючись з мене нiякого хосену, пiдiбрали при дорозi, полiкували,
нагодували гарячою кулешею i вклали спати, накривши вiльчурою - вовчою
шкурою. Шкура тхнула непри мно, одначе я терпiв, бо звiдки було .цим людям
знати що я такий гидливий, що вирiс у великому мiстi й нiколи не
доторкався до вовчо© шерстi. Я взагалi тодi мало що знав, не знав, що
людинi нiколи не бува добре - хiба що на короткий час,- що ©й судилося
весь вiк блукати помiж двох берегiв i на жодному не знаходити собi
остаточного мiсця. Якщо вона самотня, якщо в не© нiкого нема , вона шкоду
на свою самотнiсть, на те, що нi з ким перемовитися словом, що нiхто ©й не
поспiвчува , а ©й самiй нема ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сiм' ю
i ©й потрiбно годувати дiтей, i ©хнi, а також iнших членiв сiм'© -
дружини, старих батькiв, турботи та хвороби покладенi на ©© плечi, вона в
глибинi душi, а то й уголос, скаржиться на долю, проклина свiт i годину,
в яку народилася. Якщо дiвчина мала вибiр i вiддалася за багатого, вона не
цiнуватиме те багатство й сво заможне життя, зiтхатиме увесь вiк по
втраченому коханню; якщо ж вийшла замiж по любовi, любов по короткому
часовi причахне, а злиднi ввiп'ються в печiнки, й вона зненавидить злиднi,
а вiдтак i сво кохання та того, кого кохала. I якщо навiть одружиться з
багатим i по любовi, то й те i друге теж незабаром стане буднями, i
захочеться ©й ще чогось, незнаного i небаченого. I може вона в якусь мить
зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.
Звiсно, всього того тодi ще не знав, лежав пiд вовчою шкурою, менi було
затишно, тепло, i думки мо© були химернi, зiтканi з якихось дивовижних
ниток, зiтканi в перевесельце одним iм'ям - Уляся. Всi цi днi я скрiзь
бачив ©©. Пройде попереду жiнка, пролетить птах, зашумить дерево, й перша
думка - Уляся. Нi птах, нi дерево ае мали нiякого стосунку до Улясi, але
чомусь викликали думку тiльки про не©, нею я бачив i чув свiт, нею жив -
вона жила в менi безтiлесне, радiстю i болем, й бачив я ©© безтiлесною, i
чекав, що свiт подасть про не© якийсь знак. Намагався уявити ©© такою, як
бачив у садку, саме такою, в тому одязi, з квiтами, вплетеними в коси, а
бачив якусь хмарку, чимось схожу на не©. I та хмарка весь час кудись
пливла. Мене мучило, що не бачу ©© ясно, отже, або не любив, або вже забув
©© образ, i я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала ©©
обличчям, i я подумав: чому ©© обличчя жовте, й пригадав, що тодi стояла
вона пiд кущем акацi©... У що була вдягнена, що казала - забув, пам'ятав
тiльки цвiт акацi©.
Вiдтручав вiд себе думки про Улясиие одруження, як це не диво, не
ревнував ©©. Знав, що Толстой не зможе взяти ©© душi, й це було хоч якоюсь
втiхою. Ясно чув увесь цей час слова Анастасi© Маркiвни, що Юлiана не
просто дiвчина, а гетьманiвна, i то не в ©© волi вiддатися за кого захоче.
Доля Укра©ни важливiша за власну... Високi слова, непомiрна жертва...
Любив за це ©© ще дужче.
Я почував безмiрну втому, менi здавалося, почуваю свою душу, як
зморщену торбинку з сухарями, i тiльки зовсiм усамiтнившись, зiбгавшись у
грудочку, мiг спочити.
Я дрiмав, коли в провiльглiй пiтьмi ночi загавкали пси, й пастухи,
котрi вже теж лежали, попiдводилися.
- На вовка,- сказав один.
- Нi, на людину,- мовив отагас.
Собаки завалували дужче, вони аж хрипiли з лютi, гавкiт наближався, i
незабаром з пiтьми випiрнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловiк,
широко ступаючи, пiдiйшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в
руцi бiлiла велика, обкорована палиця, якою й тримав на вiдстанi псiв, Я
дивився на чоловiка з повагою, майже з острахом, як це вiн не боявся таких
великих, таких лютих псiв, не боявся ночi, смiливо йшов до чужого багаття
А вiн вiддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечiр i сiв до
вогню. Поворушив палицею жар, попiдсовував кiлька недопалкiв, i вони
спалахнули, освiтивши його обличчя. Воно було широке, пласке, побите
ряботинням, з великим носом i важкою нижньою щелепою, спокiйне й та мниче.
Прибулець i далi нiчого не казав: хто вiн i куди йде, чого його застала в
дорозi нiч (а вiвчарi в свою чергу нiчого не запитували), вiн вийняв
кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив ©© тютюном i припалив
вiд жарини, тримаючи ©© просто у великих, товщих на кiнцях пучках.
Викуривши люльку й не зронивши i далi жодного слова, подлубався в торбинi,
яку принiс на одному, лiвому, зачепивши за нього обидвi лямки, плечi,
нiчого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю, поляпав по нiй
широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.
- Там, пiд кущем, у казанку трохи кулешi,- сказав отагас.
Чоловiк мовчки пiдвiвся, узяв казанок, дiстав з халяви чобота ложку й
неквапливо запрацював нею, Вишкрiбваи кулешу, вiдсунув ногою казанок,
заховав до халяви ложку й лiг спиною до вогню. Одна курта пiдiйшла до
нього, понюхала чобота, далi обличчя, вiн погладив ©©, й курта лягла поруч
нього. Люта, як гаспид, недовiрлива курта, що й на сво©х господарiв
шкiрила зуб, лягла бiля незнайомо© ©й людини.
Я заснув, а коли пробудився, незнайомця бiля вогню не було. Ще тiльки
свiтало, пастухи спали, понакривавшись - дво киреями, а один, я, i я,
вовчою шкурою. На вовчiй шерстi виблискувала роса. Я сидiв i думав про
того, хто прийшов i пiшов вiд нашого багаття, навiть не назвавшись по
iменi. Думав про нього з повагою, острахом i заздрiстю, заздрив його
вiдвазi, впевненостi, незалежностi.
Стати б таким самому!... Тодi б i отим козакам дав вiдкоша, та що там:
вони й самi не одважилися б на кривду,- тiльки так i можна прожити в цьому
свiтi. В менi аж щось рвонулося вслiд за незнайомим чоловiком,-
попроситись до нього в товаришi, молодшi товаришi, так б, мовити,
пiдпомiчники, "пiдсусiдки", але, його вже не наздогнати, не знайти, та й
хiба вiн захотiв би взяти собi в товаришi отакого невдатного парубка!
Я прожив з вiвчарями два днi, поки трохи не окрiп - на кулешi та
бринзi, допомагав ©м чим мiг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя
помiч була мала й не вельми потрiбна вiвчарям, я це розумiв, одначе все ще
боявся вирушати в подальшу путь i напитував роботи в сусiдньому селi.
Напитував без надi© й, на подив, знайшов ©©. Багатий господар - у нього
хата на двi половини, й на хатi, на димарi, дерев'яний пiвень - Окрiм
Легкий запропонував менi стерегти леваду в кiнцi села.
* * *
Левада лежала в напрочуд гарному мiсцi, над ставом, став обмежовував
леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже
майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молодi
верби, з двох iнших сторiн - од дороги та пастiвника - вона була
вiдгороджена новенькою огорожею в двi тичини. На левадi росла отава,
густа, яро-зелена, в отавi голубiли та жовтiли квiти, з яких я знав лише
однi - пiдморельник, вони пахли медяно, п'янко, ©х запах поглинав усi
iншi, вони менi пахли навiть увi снi. Робота моя була дуже легка, я навiть
не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу
траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.
Спорудив собi такий-сякий курiнь з гiлок i або дрiмав у ньому, або
сидiв над ставком, дивився, як сплеску риба, як пробiга вiд куща до куща
ситнягу по лататтi дика курочка - бiжить, i жоден листочок пiд нею не
здригне, неначе там зовсiм нема нiякого тiла, а тiльки пiр'я,- як вiтер
жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край,
благословенна левада, хоч i не благословенне життя. Я думав про те, що
жити потрiбно не вiддаючись на волю великих пристрастей, жити без
ненавистi й без хворобливо© любовi, споглядати свiт i брати собi в душу,
нi в що не втручаючись i нi з ким не змагаючись, змагаються люди захланнi,
втручаються в чужi сфери словолюбцi i владолюбцi, а менi тепер потрiбно
дуже мало. Миска юшки, окра ць хлiба, кiвшик джерельно© води. Поживу... Як
схимник. Живуть же печерники, знають одну любов - до Бога. Я теж вже
знатиму тiльки таку любов. Поспiшати менi бiльше нiкуди, свiтовi я нiчим
не зобов'язаний, вiльний вiд нього, i насамперед вiд людей, вiд ©хньо©
жадоби, захланностi, лютостi, нав'язливо© нещиро© доброти. Справжньо©
доброти менi вже не спiзнати нiколи... Шляхи ж вiдкритi всi, нiхто мене не
ма права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, i в
той же час кожен може позбиткуватися.
Людське життя, на мою думку, рiч найдешевша в свiта, часом за нього
нема нiчого дешевшого, його можуть вiдiбрати за кiлька мiдних монет, i
бува воно нiкому не потрiбним, остогидлим... Але в окремих випадках його
вартiсть необмiрна. Все це мене обходить i не обходить, я хочу, нехай i не
здобувшись на щось значне, жити в злагодi з власною совiстю i з Богом.
I немов у покару за щось тi © ночi менi наснилася Уляся. Наснилася
жаско, плотськи - боса, в самiй сорочцi, i я зривав з не© сорочку, й
цiлував ©© в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володiти нею, був
неначе лютий звiр. Це сталося в якiйсь комiрчинi, чи не в тiй, де лежав
хворий... Я таки зломив ©© в станi й повалив на брудне, iз зiбганими
ряднами лiжко...
Пробудився в поту й пiдхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким
себе не знав. Сором пропiкав мене наскрiзь, i водночас менi було мерзотно
гарно, мерзотно при мно, й солодкий, ламкий щем розтiкався по менi. Я
збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тiло, не тiльки Улясине, а будь-яке
гарне жiноче тiло, виходило, був здатен на невшетнiсть, на гвалт!
Уклавшись знову, довго не мiг заспоко©тись, i згадувався той сон багато
разiв, я омивав душу молитвою... i не мiг омити до кiнця. В споминi
лишалось щось вiд тi © жаскостi й мерзотно© при мностi. А коли приплющив
повiки, чомусь менi привидiвся Полуботок: великий-великий, як гора,
мовчазний, суворий, iде степом i погрожу менi: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я
не шанувався?
Виспавшись удень, я до пiвночi сидiв на вербовiм пеньку на левадi,
дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике
ясне кружало мiсяця. Погавкували в селi собаки, однотонно, не вгаваючи,
пищала на старiй ялинi сова: пi-пi-пi,- але тi звуки ще дужче
пiдкреслювали тишу. Ночi стояли яснi, величавi. По тому, як мiсяць
пiднiмався над вербами на двi чи три козацькi шапки, на став випливав
човником рибалка. Вiн чомусь рибалив уночi, мабуть, о цiй порi краще
ловилася риба. На водi бiлiла сорочка й погойдувалася тiнь вiд човника.
Рибалка iнодi кидав сiтi в ставку, але частiше правував до ледь помiтно© у
верболозових хащах протоки й випливав на рiчку. Повертався вiн по сходу
сонця. Загрiбав веслом дужо, неквапливо, був спокiйний, зосереджений i, як
чомусь менi здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка -
бiла-пребiла, жодного разу я ©ж бачив ©© помятою або брудною. Як вiн
вправлявся при такiй роботi триматися так охайно, не знаю. Одного разу
знявся вiтер, хвиля по ставу пiшла крута, човника пiднiмало й кидало вдiл,
а рибалка загрiбав так само спокiйно, впевнено, неквапливо. Менi вiн
здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотiлося бути схожим на нього.
Бачив себе в човнику в бiлiй сорочцi й грiб до зеленого бережку, i йшов до
невеличко© бiло© хати у мальвах та ружах, де на мене чекала... чекала
Уляся у такiй же бiлiй, тiльки квiтчастiй, сорочцi й усмiхалася менi. Я
проганяв ту думку й тодi бачив себе козаком з шаблею на баскому конi, мчав
по полю попереду козачо© лави, й трикутний прапорець майорiв над мо ю
головою, а мiй нинi щасливий суперник, якого нiколи, не бачив, утiкав з
поля бою, мчав далi й далi, мимо свого дому, до далеко© Москви. Одначе
частiше видiвся сам собi в тишi довго© високо© зали, заставлено© дубовими
шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав
такий самий книжник у скуфi©, i ми бесiдували про безсмертя душi та про
переселення в вiчнiсть.
Так я вiдпочивав шiсть днiв, на вiдмiну вiд Господа, який шiсть днiв
творив, а на сьомий вiдпочивав. Мене ж удосвiта сьомого дня розбудив
якийсь галас. Вилiз з курiнця, протер заспанi очi й побачив, що на леваду
валом валить скотина, а огорожа в двох мiсцях проламана й розкидана, якiсь
люди бiгають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насадженi
молодi вербички. Зголоднiлi за нiч корови жадiбно хапали траву, дядьки та
тiтки заганяли ©х у глибiнь левади. Оминаючи череду злiва, я наблизився до
дядькiв та тiток i запитав, навiщо вони висмикують вербички.
Босий, у закасаних до колiн полотняних штанях дядько ступив до мене, i
я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злiстю, а руки стиснутi
в кулаки.
- Ти ба, вiв ще запиту ...
- Менi велено...
У цю мить з-пiд руки дядька випiрнула гостролиця молодичка в бiлому
очiпку й засукала маленькими червоними кулачками перед мо©м обличчям.
- Лакиза, посiпака...
- По гамалику його,- хтось за мо ю спиною.
Щось цьохнуло в мене бiля вуха, i я вiдчув пекучий бiль на правому
плечi Хотiв обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки менi в
обличчя, влучивши одним у лiве око. Далi удари посипалися на мене з усiх
бокiв. Я не захищався, тiльки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не
вдарив мене по ногах, i я впав на землю. Мене били й далi - палiччям,
ногами, хтось навiть протягнув кiлька крокiв по травi й покинув!
Я ще довго лежав у столоченiй травi, а коли пiдвiвся, то побачив, що
огорожу в левада поламано й з другого боку i якiсь вершники виганяють туди
худобу, шмагають й довгими барбарами й шмагають тiток та дядькiв, якi
розбiгаються попiд вербами. Далi галас чинився на дорозi до села, худоба ж
розбiглася по городах. Я побрiв до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку
вiдлунював тисячами згукiв, але тi згуки не зачiпали мене, обпливали,
вилущуючи в ще бiльшу самотнiсть. Я стояв беззбройний перед свiтом,
розумiв це, здушено хвилювався, не знав його законiв, нiчого не вмiв, мене
навчили тiльки молитися, складати вiршi та коритися Боговi, й мене на мить
охопив розпач. Навiть двi далекi подорожi мало що помiняли в менi. Стало
шкода себе, шкода до смертельного болю. Сльози текли по мо©х щоках, а в
головi низалися якiсь рядки, i я шепотiв ©х пошерхлими губами:
Зашумiли бори, забриниш рiки,
Помер вiтець-мати - сирота навiки,-
Померли сестри, померли брати,
I пiшла сирiтка по свiту блукати
По свiту блукати, мамунi шукати.
Не знаю, звiдки бралися тi слова. Звiдай взялися бори та рiки, таких
вiршiв ми в колегiумi не писали, ми там вiршували про святих угодникiв,
бiблiйних геро©в, а тут була сирiтка, яка пiшла блукати в широкий свiт.
Поплакавши, витер рукавом лице, закинув за плечi мiх i пiшов свiт
заочi, поклавши бiльше нiколи не вертатися на старi шляхи. Як буде, так i
буде, якось проживу, з сво ю печаллю, з сво ю бiдою..., з сво ю любов'ю.
Вона дина не зiв'яне в менi й не забудеться нiколи.
Поминув хутiрець, поминув кладовище. Воно провело мене шумом вишняку в
листi, який рiс на могилах. Могилки старi й новi... Одна - зовсiм свiжа,
при самiй дорозi. В тих могилках лежать всi - щасливi й нещаснi... Тi, що
©х кохали, i тi, що ©х не кохали, тi, якi обманювали, i тi, якi жили
чесно... Всiх урiвняла смерть.
Ця думка не розрадила, а тiль-тiль заспоко©ла мене.
Частина третя. Ой не пугай, пугаченьку
Важко ступити перший крок по дорозi. Молодiсть тим - i хороша, що
навiть у найбiльшому горi не зна довгих вагань i страхiв, бо не зна
справжнiх обширiв зла та пiдступу. Свiт повен невiдомостi та ваб, i хоч я
боявся ©х i давно поклав ©х уникати, й уникнути всього непевного, що
трапиться в дорозi, пообiцяв собi нi в що не втручатися, нi до яких
товариств, складок не вступати, в менi поза мо ю волею кiльчилися зерна
того гiрко-вабливого зела. Менi здавалося, що повiльно вмираю, я нiчого не
хотiв, але щось у менi само по собi притлумлено сподiвалося спiзнати нехай
не принади свiту, а ©хню гiрку отруту, й забутися в тому. Ми всi хочемо
зачерпнути грiха й лишитися чистими, тiльки однi зiзнаються в тому й
наставляють пригорщi, вимагають, допинаються, iншi ж чекають, коли вiн сам
вiзьме ©х у свiй полон. Тодi вони не винуватi!
Менi нiчого було лишати на мо©й батькiвщинi, передi мною лежала дорога,
вона напливала на мене, втягувала мене, дорога - вона не замкнена й
символiзу свободу, й, поки ми молодi, не бо©мося ©©. Опрiч усього, я сам
не знав, що мо серце, згорьоване й сплакане, жада лишень одного - волi.
I навiть те, що в мо©й кишенi лежало всього чотири мiднi шаги, а в
торбинi, окрiм бандури, псалтиря та книги без палiтурок якогось Антонiя
Алевенгока про тiло людське, писано© по-нiмецькому, не страхало мене, й
нiщо не було менi потрiбно.
Проте дуже швидко менi довелося впевнитися, що я прикро помилявся. В
дорозi ©сти хочеться набагато дужче, нiж навiть у бурсi. Голод дужчий за
всi тво© думки, бажання i прагнення. Вже першого дня про©в два шаги,
наступного - два останнi. А ще наступного, опiвднi, сидiв на травi бiля
тину в шинковому дворi й жодна сила не могла змусити мене вiдвести погляд
вiд макiтри, яка стояла на столi пiд вишнею i з яко© четверо козакiв
неквапливо ©ли лемiшку з салом, запиваючи ©© пивом з глиняних кухлiв. До
пива був байдужий, а запах лемiшки викликав болючi спазми в горлi. То
заплющував очi, то знову вiдкривав ©х, намагаючись не дивитися в бiк
мальовано© макiтри, але те було понад мо© сили.
Козаки сидiли в кунтушах, порозстiбавши верхнi гаплики, прiли, лемiшку
кутуляли, неначе робили нелегку, вельми важливу роботу. З кожною хвилиною
ложки пiрнали в макiтру все глибше й глибше. Мабуть, козаки давно помiтили
мене i зауважили мiй голодний вид, але вдавали, що не бачать, часом саме
такi здоровi, дужi люди не помiчають голодного кошеняти. Гомонiли про
якихось волiв, один з яких калина, тобто червонястим, дуже гарний, а
карась, себто пiр'©стий, йому не до пари, а також про те, що тепер гарних
волiв взагалi важко дiстати, зкуксуватiлася худоба, та, врештi, один з
козакiв - з ближчого до мене краю столу - повернув круглу, трохи
приплюснуту й через те схожу на прикритий лопухом дорiдний кавун на
баштанi, голову й лiнькувато запитав:
- А хто ти будеш, парубче, що обтира ш пилюку попiд чужим тином?
- Спудей,- вiдказав я, поштиво пiдводячись i здiймаючи шапку.- Миркач.
- Спудей,- здивовано вигнув вигорiлу на сонцi брову козак.- Чого ж сам?
Спуде© в гуртi ходять. I кунтуш на тобi козацький, хоч i обтрiпаний.
Тодi ще по дорогах ходило безлiч усiлякого люду - тi ж спуде©-миркачi,
мандрiвнi дяки, яких ще iнодi називали дяками-пиворiзама, ченцi, котрi
покинули монастир з яко©сь причини, але майже всi вони ходили в гуртi.
Стануть пiд вiкном у багатого господаря, заспiвають канта. Сам канта не
заспiва ш. Я вирiшив нiкому не давати приводу для висновкiв про сво© сумнi
справи й трохи затинаючись, сказав:
- Одбився од гурту. А кунтуш - батькiв.
- Це - кепсько,- тягуче, знiчев'я волiк балачку козак.- Самому в дорозi
погано. Всяке може трапитись. Розбiйники найчастiше чатують на самотнiх
перехожих... Чи захворiв... То вже кiнець. А що ж ти, спудею, вмi ш? Чим
на хлiб заробля ш? Якi науки пройшов?
- Фару. Iнфиму...-белькочу я.
- А чим-таки заробля ш на хлiб?
Я розгубився, Хоч увесь цей час у дорозi тiльки й думав про те, до чого
менi вдатися i яким робом прохарчуватися. У шкiряному мiшку, зав'язаному
налигачем, який правив також за лямку, лежала кобза о трьох струнах, але
не наважився видобути ©©. Менi здавалося встидним отако нi сiло нi впало
веселити посеред дня грою на кобзi - на батьковiй кобзi - незнайомих
людей, та й не мав я на те права, "визвiлка", щоб заробляти кобзою грошi,
те право мiг дати тiльки справжнiй кобзар. Побринькати може кожен,
повеселити сусiдiв, а от грати за грошi...
- Трохи вмiю спiвати. В хорi,- вибовкнув i зрозумiв, що сказав
дурницю,- Молитви знаю, читати вмiю.- I враз мовби щось сяйнуло в мо©й
головi: "Алевенгок". Псалтир, звичайно, вирiшив не показувати.- в мене
книга, дуже цiкава. Можу продати.
- Книга? - здивувалися козаки.- Ану покажи. Я розв'язав торбину i
дiстав Алевенгока. Козаки крутили в порепаних, муругих од люльок пучках
книгу й так i сяк, не могли знайти ©© початку - вона була без палiтурок i
писана не по-нашому.
- По-якому ж це воно писано? - запитав таранкуватий, з лисиною на всю
голову козак i для чогось пошкрябав нiгтем по книзi.
- По-нiмецьки,- пояснив я.
- Поглянь, i сюди нiмець сягнув. Про що ж вiн розказу в цiй книзi?
Вже охмолостався, почав пояснювати жваво i, як менi здавалося,
зрозумiло:
- Книга сiя про тiло людське, про його обсервацi© через мiкроскоп...- i
затнувся на цьому словi. Сам тiльки двiчi бачив мiкроскоп у старшого
лiкаря академiчного i раз заглядав у скельце. Боявся, що козаки нiчого не
зрозумiють, i намагався пояснити ©м якомога краще.- така коробочка з
скельцями, якi збiльшують. Тi скельця збiльшують все в тисячу разiв.
Береш, скажiмо, з голови волосину, кладеш на нижн скельце, а бачиш
голоблю...
- Го-го-го,- зареготали козаки. Вони сприйняли мою розповiдь за витiвки
штукаря, мартопляса, мовляв, од у який спосiб заробля на хлiб цех миркач.
Я захвилювався.
- Справдi волосина зда ться завтовшки з голоблю. А якщо капнеш на
скельце слини, то побачиш незчисленних тварин, iстот тобто, кругленьких i
довгеньких, безмiрно мало© фiгури. Капнеш оцту - вони всi одразу вмирають.
Козак, перестали смiятися, перезиралися.
- Ану прочитай... просто з книги,- сказав довгоши©й козак, вочевидь не
вiрячи, що таке може бути написано.
Я прочитав одне речення по-нiмецькому й одразу його переклав: "Тiло
людське суть лузгою покрите, i лузга захища його". Бачив розгубленiсть на
обличчi козакiв i поспiшив ©й пояснити:
- Тут оповiда ться все про тiло, яке воно, з чого, i якi його факцiи А
знаючи це, легше лiкувати людину. Кожна частина тiла потребу сво©х лiкiв.
- Покрите лузгою,- мовив, мовби про себе, лисий козак i помацав шкiру
на руцi.
- Лусочки тi такi маленькi, що ©х простим оком не видно,- розтлумачував
я.- ©х видно тiльки пiд мiкроскопом.
- Це як у щуки чи в окуня? У тебе, Охрiме, як у карася,- кинув третiй
козак, i всi вони засмiялися. Засмiялася й шинкарка, яка стояла в дверях
шинку. Я розумiв, що не треба було показувати цю книгу та читати з не©,
одначе було пiзно.
- Мда-а, мудрацiйна книга,- сказав довгоши©й козак.- Не нашого, знать,
розуму. А що, коли б оце лемiшки пiд цю саму мiзорскопу кинути, га,
хлопцi? Може, i в нiй тварюки гасають? Роззяв, Грицьку, рота, я подивлюся
на твiй товар.
Козаки реготiлися, аж луна йшла понад рiчкою. Хихотiла й шинкарка.
- Шкода, що ©©, лемiшки, не лишилося. Дай, Хтодорко, спудею квашi,
може, в нiй тих тварюк менше, повтопли.
Хтодорка чомусь не поспiшала, й козак мовив з притиском:
- Дай, не шкодуй, я заплачу.
Хтодорка винесла кухоль квашi й скибку хлiба.
Я жадiбно з'©в хлiб i випив квашу.
- Насип йому, Хтодорко, квашi ще,- знову вимогливо мовив козак, i
шинкарка, хвилину пом'явшись, пiшла та винесла ще один кухоль квашi. Тепер
менi кваша не засмакувала, була якась гiрко-кисла.
Подякував козакам, подякував шинкарцi, поклав книжку в торбу й пiшов.
У дорозi в мене розболiвся живiт, напала бiгачка, а далi почало
вивертати шлунок. Рiзало немилосердно, неначе там полосували гострою
бритвою. Я зрозумiв, що козаки позбиткувалися надi мною: кваша була
прокисла, недарма шинкарка м'ялася й не хотiла менi ©© давати - нема
небезпечнiшо© ©жi, як несвiжа кваша,- козаки знали, що кваша зiпсована й
наказали нагодувати мене нею. За вiщо вони надi мною позбиткувалися, думав
я? За мою невдатну вченiсть, беззахиснiсть? I яка то втiха, що людина буде
мучитися, страждати... Адже це грiх вiд Бога. Вони не почувають грiха i
докорiв совiстi? Вони знають, що це для них мине безкарно, а до чужих
страждань ©м байдуже... Мене вразило, що в свiтi iсну таке нiчим
невиправдане зло, така несправедливiсть, яка робила сам свiт мовби
надщербленим. Виходить, люди не такi, як я про них думаю? Свiт не такий?
Надi мною потiшалися бурсаки, спуде©, але то були дитячi кабешi, часом
злi, одначе там не було осмислено© грiховно© зумисностi, там були гра,
буяння сил, молода дурiсть, яким при бажаннi i вмiннi можна протиставати
те саме, надi мною позбиткувалася мачуха, але ©© кривда хоч була
поясненна, а цi © кривди я не мiг зрозумiти.
За кiлька годин хвороба стермосувала i витiпала мене до краю. Я лежав
пiд кущиком глоду при дорозi й стогнав, i по тому стогону мене знайшли
вiвчарi. х було тро - отагас i дво пастухiв, отагасовi рокiв п'ятдесят,
дво пiдпасичiв молодшi. Всi тро в просмолених полотняних сорочках, у
постолах, за собою волокли довгi канчуки. 3 ними було четверо курт -
короткохвостих кудлатих собак темно© мастi. Пастухи привели мене до ярка,
до свого куреня, й дали попити якогось настою, а тодi скип'ятили в казанку
води й запарили якогось зеленого зiлля та дали напитися ще раз. По
недовгому часовi бiль у животi стих, я лежав умиротворений, геть
знесилений, безмежно вдячний цим людям. Я не знав, як висловити ©м свою
вдячнiсть, та бiльше вони не звертали на мене жодно© уваги, сидiли довкола
багаття, варили кулiш, мовчали. Вже як зварився кулiш, перемовилися про
якийсь "шльонський штиб", та про царський указ, з того я нiчого не
зрозумiв, вже пiзнiше довiдався, що цар Петро, по©здивши по заграницях,
вирiшив усе життя у сво©й державi перевести на iноземний лад, отож наказав
усi вiвцi в державi винищити та завести шльонськi. Де ©х брати, за якi
грошi купувати, в указi не писалося, просто там розповiдалося, якi хорошi
шльонськi вiвцi та поганi нашi й дурнi нашi вiвчарi, бо не розводять
шльонських овечок. За те, що не дотримувалися шльонського штибу, потiм
влетiло багатьом укра©нським старшинам, особливо наказному гетьману
Полуботку, а отари просто винищували. Отож вiвчарi й бiдкалися.
Цей клопiт мене не обходив, та й, як я вже сказав, майже нiчого не
зрозумiв з перемови вiвчарiв, думав про те, який незбагненний цей свiт,
який хисткий i непевний. Двiчi за один день в одному й тому кра© я побував
на двох кiнцях кладки, першого разу незнайомi менi люди нiзащо тяжко
позбиткувалися надi мною, а другого такi ж незнайомi люди, так само не
сподiваючись з мене нiякого хосену, пiдiбрали при дорозi, полiкували,
нагодували гарячою кулешею i вклали спати, накривши вiльчурою - вовчою
шкурою. Шкура тхнула непри мно, одначе я терпiв, бо звiдки було .цим людям
знати що я такий гидливий, що вирiс у великому мiстi й нiколи не
доторкався до вовчо© шерстi. Я взагалi тодi мало що знав, не знав, що
людинi нiколи не бува добре - хiба що на короткий час,- що ©й судилося
весь вiк блукати помiж двох берегiв i на жодному не знаходити собi
остаточного мiсця. Якщо вона самотня, якщо в не© нiкого нема , вона шкоду
на свою самотнiсть, на те, що нi з ким перемовитися словом, що нiхто ©й не
поспiвчува , а ©й самiй нема ким клопотатися, якщо ж вона обтяжена сiм' ю
i ©й потрiбно годувати дiтей, i ©хнi, а також iнших членiв сiм'© -
дружини, старих батькiв, турботи та хвороби покладенi на ©© плечi, вона в
глибинi душi, а то й уголос, скаржиться на долю, проклина свiт i годину,
в яку народилася. Якщо дiвчина мала вибiр i вiддалася за багатого, вона не
цiнуватиме те багатство й сво заможне життя, зiтхатиме увесь вiк по
втраченому коханню; якщо ж вийшла замiж по любовi, любов по короткому
часовi причахне, а злиднi ввiп'ються в печiнки, й вона зненавидить злиднi,
а вiдтак i сво кохання та того, кого кохала. I якщо навiть одружиться з
багатим i по любовi, то й те i друге теж незабаром стане буднями, i
захочеться ©й ще чогось, незнаного i небаченого. I може вона в якусь мить
зробити легковажний крок, на що шкодуватиме все життя.
Звiсно, всього того тодi ще не знав, лежав пiд вовчою шкурою, менi було
затишно, тепло, i думки мо© були химернi, зiтканi з якихось дивовижних
ниток, зiтканi в перевесельце одним iм'ям - Уляся. Всi цi днi я скрiзь
бачив ©©. Пройде попереду жiнка, пролетить птах, зашумить дерево, й перша
думка - Уляся. Нi птах, нi дерево ае мали нiякого стосунку до Улясi, але
чомусь викликали думку тiльки про не©, нею я бачив i чув свiт, нею жив -
вона жила в менi безтiлесне, радiстю i болем, й бачив я ©© безтiлесною, i
чекав, що свiт подасть про не© якийсь знак. Намагався уявити ©© такою, як
бачив у садку, саме такою, в тому одязi, з квiтами, вплетеними в коси, а
бачив якусь хмарку, чимось схожу на не©. I та хмарка весь час кудись
пливла. Мене мучило, що не бачу ©© ясно, отже, або не любив, або вже забув
©© образ, i я карався. Одного разу побачив жовту хмаринку, хмарка стала ©©
обличчям, i я подумав: чому ©© обличчя жовте, й пригадав, що тодi стояла
вона пiд кущем акацi©... У що була вдягнена, що казала - забув, пам'ятав
тiльки цвiт акацi©.
Вiдтручав вiд себе думки про Улясиие одруження, як це не диво, не
ревнував ©©. Знав, що Толстой не зможе взяти ©© душi, й це було хоч якоюсь
втiхою. Ясно чув увесь цей час слова Анастасi© Маркiвни, що Юлiана не
просто дiвчина, а гетьманiвна, i то не в ©© волi вiддатися за кого захоче.
Доля Укра©ни важливiша за власну... Високi слова, непомiрна жертва...
Любив за це ©© ще дужче.
Я почував безмiрну втому, менi здавалося, почуваю свою душу, як
зморщену торбинку з сухарями, i тiльки зовсiм усамiтнившись, зiбгавшись у
грудочку, мiг спочити.
Я дрiмав, коли в провiльглiй пiтьмi ночi загавкали пси, й пастухи,
котрi вже теж лежали, попiдводилися.
- На вовка,- сказав один.
- Нi, на людину,- мовив отагас.
Собаки завалували дужче, вони аж хрипiли з лютi, гавкiт наближався, i
незабаром з пiтьми випiрнула важка, загадкова постать. Незнайомий чоловiк,
широко ступаючи, пiдiйшов до пригаслого багаття, Був високий, плечистий, в
руцi бiлiла велика, обкорована палиця, якою й тримав на вiдстанi псiв, Я
дивився на чоловiка з повагою, майже з острахом, як це вiн не боявся таких
великих, таких лютих псiв, не боявся ночi, смiливо йшов до чужого багаття
А вiн вiддав тихе й коротке, що ми його ледве почули, добривечiр i сiв до
вогню. Поворушив палицею жар, попiдсовував кiлька недопалкiв, i вони
спалахнули, освiтивши його обличчя. Воно було широке, пласке, побите
ряботинням, з великим носом i важкою нижньою щелепою, спокiйне й та мниче.
Прибулець i далi нiчого не казав: хто вiн i куди йде, чого його застала в
дорозi нiч (а вiвчарi в свою чергу нiчого не запитували), вiн вийняв
кисет, химерну, з перекрученим цибухом люльку, набив ©© тютюном i припалив
вiд жарини, тримаючи ©© просто у великих, товщих на кiнцях пучках.
Викуривши люльку й не зронивши i далi жодного слова, подлубався в торбинi,
яку принiс на одному, лiвому, зачепивши за нього обидвi лямки, плечi,
нiчого там не взяв, мабуть, не знайшов, поклав на землю, поляпав по нiй
широкою, як праник, доловею, мабуть готуючись покластися спати.
- Там, пiд кущем, у казанку трохи кулешi,- сказав отагас.
Чоловiк мовчки пiдвiвся, узяв казанок, дiстав з халяви чобота ложку й
неквапливо запрацював нею, Вишкрiбваи кулешу, вiдсунув ногою казанок,
заховав до халяви ложку й лiг спиною до вогню. Одна курта пiдiйшла до
нього, понюхала чобота, далi обличчя, вiн погладив ©©, й курта лягла поруч
нього. Люта, як гаспид, недовiрлива курта, що й на сво©х господарiв
шкiрила зуб, лягла бiля незнайомо© ©й людини.
Я заснув, а коли пробудився, незнайомця бiля вогню не було. Ще тiльки
свiтало, пастухи спали, понакривавшись - дво киреями, а один, я, i я,
вовчою шкурою. На вовчiй шерстi виблискувала роса. Я сидiв i думав про
того, хто прийшов i пiшов вiд нашого багаття, навiть не назвавшись по
iменi. Думав про нього з повагою, острахом i заздрiстю, заздрив його
вiдвазi, впевненостi, незалежностi.
Стати б таким самому!... Тодi б i отим козакам дав вiдкоша, та що там:
вони й самi не одважилися б на кривду,- тiльки так i можна прожити в цьому
свiтi. В менi аж щось рвонулося вслiд за незнайомим чоловiком,-
попроситись до нього в товаришi, молодшi товаришi, так б, мовити,
пiдпомiчники, "пiдсусiдки", але, його вже не наздогнати, не знайти, та й
хiба вiн захотiв би взяти собi в товаришi отакого невдатного парубка!
Я прожив з вiвчарями два днi, поки трохи не окрiп - на кулешi та
бринзi, допомагав ©м чим мiг: збирав хмиз у соснячку, мив казанки, моя
помiч була мала й не вельми потрiбна вiвчарям, я це розумiв, одначе все ще
боявся вирушати в подальшу путь i напитував роботи в сусiдньому селi.
Напитував без надi© й, на подив, знайшов ©©. Багатий господар - у нього
хата на двi половини, й на хатi, на димарi, дерев'яний пiвень - Окрiм
Легкий запропонував менi стерегти леваду в кiнцi села.
* * *
Левада лежала в напрочуд гарному мiсцi, над ставом, став обмежовував
леваду з одного боку, з другого боку левада була обкопана канавою, яка вже
майже засунулася, заросла травою та бур'яном, понад канавою росли молодi
верби, з двох iнших сторiн - од дороги та пастiвника - вона була
вiдгороджена новенькою огорожею в двi тичини. На левадi росла отава,
густа, яро-зелена, в отавi голубiли та жовтiли квiти, з яких я знав лише
однi - пiдморельник, вони пахли медяно, п'янко, ©х запах поглинав усi
iншi, вони менi пахли навiть увi снi. Робота моя була дуже легка, я навiть
не знав, що тут стерегти, звичайно, траву, але хто зважиться викосити чужу
траву, скотина також не може сюди забрести, бо ж левада огороджена.
Спорудив собi такий-сякий курiнь з гiлок i або дрiмав у ньому, або
сидiв над ставком, дивився, як сплеску риба, як пробiга вiд куща до куща
ситнягу по лататтi дика курочка - бiжить, i жоден листочок пiд нею не
здригне, неначе там зовсiм нема нiякого тiла, а тiльки пiр'я,- як вiтер
жене по плесу рано зжовклий вербовий листочок. Благословенний край,
благословенна левада, хоч i не благословенне життя. Я думав про те, що
жити потрiбно не вiддаючись на волю великих пристрастей, жити без
ненавистi й без хворобливо© любовi, споглядати свiт i брати собi в душу,
нi в що не втручаючись i нi з ким не змагаючись, змагаються люди захланнi,
втручаються в чужi сфери словолюбцi i владолюбцi, а менi тепер потрiбно
дуже мало. Миска юшки, окра ць хлiба, кiвшик джерельно© води. Поживу... Як
схимник. Живуть же печерники, знають одну любов - до Бога. Я теж вже
знатиму тiльки таку любов. Поспiшати менi бiльше нiкуди, свiтовi я нiчим
не зобов'язаний, вiльний вiд нього, i насамперед вiд людей, вiд ©хньо©
жадоби, захланностi, лютостi, нав'язливо© нещиро© доброти. Справжньо©
доброти менi вже не спiзнати нiколи... Шляхи ж вiдкритi всi, нiхто мене не
ма права затримати чи приневолити до чогось такого, чого я не хочу, i в
той же час кожен може позбиткуватися.
Людське життя, на мою думку, рiч найдешевша в свiта, часом за нього
нема нiчого дешевшого, його можуть вiдiбрати за кiлька мiдних монет, i
бува воно нiкому не потрiбним, остогидлим... Але в окремих випадках його
вартiсть необмiрна. Все це мене обходить i не обходить, я хочу, нехай i не
здобувшись на щось значне, жити в злагодi з власною совiстю i з Богом.
I немов у покару за щось тi © ночi менi наснилася Уляся. Наснилася
жаско, плотськи - боса, в самiй сорочцi, i я зривав з не© сорочку, й
цiлував ©© в шию, в груди, а вона одбивалася. Я жадав володiти нею, був
неначе лютий звiр. Це сталося в якiйсь комiрчинi, чи не в тiй, де лежав
хворий... Я таки зломив ©© в станi й повалив на брудне, iз зiбганими
ряднами лiжко...
Пробудився в поту й пiдхопився. Я злякався. Злякався самого себе. Таким
себе не знав. Сором пропiкав мене наскрiзь, i водночас менi було мерзотно
гарно, мерзотно при мно, й солодкий, ламкий щем розтiкався по менi. Я
збагнув, що в ту мить взяв би будь-яке тiло, не тiльки Улясине, а будь-яке
гарне жiноче тiло, виходило, був здатен на невшетнiсть, на гвалт!
Уклавшись знову, довго не мiг заспоко©тись, i згадувався той сон багато
разiв, я омивав душу молитвою... i не мiг омити до кiнця. В споминi
лишалось щось вiд тi © жаскостi й мерзотно© при мностi. А коли приплющив
повiки, чомусь менi привидiвся Полуботок: великий-великий, як гора,
мовчазний, суворий, iде степом i погрожу менi: "Шануйся! Шануйся!" Чи ж я
не шанувався?
Виспавшись удень, я до пiвночi сидiв на вербовiм пеньку на левадi,
дивився на зачароване небо, на став, на верби, над якими випливало велике
ясне кружало мiсяця. Погавкували в селi собаки, однотонно, не вгаваючи,
пищала на старiй ялинi сова: пi-пi-пi,- але тi звуки ще дужче
пiдкреслювали тишу. Ночi стояли яснi, величавi. По тому, як мiсяць
пiднiмався над вербами на двi чи три козацькi шапки, на став випливав
човником рибалка. Вiн чомусь рибалив уночi, мабуть, о цiй порi краще
ловилася риба. На водi бiлiла сорочка й погойдувалася тiнь вiд човника.
Рибалка iнодi кидав сiтi в ставку, але частiше правував до ледь помiтно© у
верболозових хащах протоки й випливав на рiчку. Повертався вiн по сходу
сонця. Загрiбав веслом дужо, неквапливо, був спокiйний, зосереджений i, як
чомусь менi здавалося, гордовитий. Особливо дивувала мене його сорочка -
бiла-пребiла, жодного разу я ©ж бачив ©© помятою або брудною. Як вiн
вправлявся при такiй роботi триматися так охайно, не знаю. Одного разу
знявся вiтер, хвиля по ставу пiшла крута, човника пiднiмало й кидало вдiл,
а рибалка загрiбав так само спокiйно, впевнено, неквапливо. Менi вiн
здавався загадковим. Я трошки заздрив йому, хотiлося бути схожим на нього.
Бачив себе в човнику в бiлiй сорочцi й грiб до зеленого бережку, i йшов до
невеличко© бiло© хати у мальвах та ружах, де на мене чекала... чекала
Уляся у такiй же бiлiй, тiльки квiтчастiй, сорочцi й усмiхалася менi. Я
проганяв ту думку й тодi бачив себе козаком з шаблею на баскому конi, мчав
по полю попереду козачо© лави, й трикутний прапорець майорiв над мо ю
головою, а мiй нинi щасливий суперник, якого нiколи, не бачив, утiкав з
поля бою, мчав далi й далi, мимо свого дому, до далеко© Москви. Одначе
частiше видiвся сам собi в тишi довго© високо© зали, заставлено© дубовими
шафами з книгами, походжав з розкритою книгою в руках, поруч мене походжав
такий самий книжник у скуфi©, i ми бесiдували про безсмертя душi та про
переселення в вiчнiсть.
Так я вiдпочивав шiсть днiв, на вiдмiну вiд Господа, який шiсть днiв
творив, а на сьомий вiдпочивав. Мене ж удосвiта сьомого дня розбудив
якийсь галас. Вилiз з курiнця, протер заспанi очi й побачив, що на леваду
валом валить скотина, а огорожа в двох мiсцях проламана й розкидана, якiсь
люди бiгають вподовж канави, якою обкопана левада, й висмикують насадженi
молодi вербички. Зголоднiлi за нiч корови жадiбно хапали траву, дядьки та
тiтки заганяли ©х у глибiнь левади. Оминаючи череду злiва, я наблизився до
дядькiв та тiток i запитав, навiщо вони висмикують вербички.
Босий, у закасаних до колiн полотняних штанях дядько ступив до мене, i
я побачив, що його татаркувате обличчя спотворене злiстю, а руки стиснутi
в кулаки.
- Ти ба, вiв ще запиту ...
- Менi велено...
У цю мить з-пiд руки дядька випiрнула гостролиця молодичка в бiлому
очiпку й засукала маленькими червоними кулачками перед мо©м обличчям.
- Лакиза, посiпака...
- По гамалику його,- хтось за мо ю спиною.
Щось цьохнуло в мене бiля вуха, i я вiдчув пекучий бiль на правому
плечi Хотiв обернутися, але розлючена молодиця тицьнула кулачки менi в
обличчя, влучивши одним у лiве око. Далi удари посипалися на мене з усiх
бокiв. Я не захищався, тiльки крутився, затулявся руками, аж поки хтось не
вдарив мене по ногах, i я впав на землю. Мене били й далi - палiччям,
ногами, хтось навiть протягнув кiлька крокiв по травi й покинув!
Я ще довго лежав у столоченiй травi, а коли пiдвiвся, то побачив, що
огорожу в левада поламано й з другого боку i якiсь вершники виганяють туди
худобу, шмагають й довгими барбарами й шмагають тiток та дядькiв, якi
розбiгаються попiд вербами. Далi галас чинився на дорозi до села, худоба ж
розбiглася по городах. Я побрiв до ставка, щоб умитися. Мене водило з боку