Мушкетик Ю.. Гетьманський скарб

хурщики навiть хотiли побити нас. Мит мало було тi © горiлки, якою
пригощали його хурщики обознi, й вiн прокрутив дiрку в барилi й цмулив ©©
потихеньку, вдаючи, що перепочива в санях, а вицмуливши, скiльки
подужував, затикав дiрку чопиком. Менi ж пiсля того, як полишили обоз,
Миля сказав:
- Якби хоч горiлка була добра, оковита чи литовська, а то московська, з
пригарою. Треба ж ото за не© так куксуватися.
Миля - прибиш i дитина водночас, я так i не зрозумiв, хто вiн бiльше.
Тiльки ж скажу, що без нього я нiколи б не добувся до Укра©ни. Його чомусь
особливо жалiли сердобольнi молодицi, хоч вiн нiколи й не накликав на
жалощi. Довелося нам ©хати й з арештантським обозом, здебiльшого то були
селяни, якi самовiльно покинули канальнi роботи, варта, познiмавши з них
чоботи, заганяла на нiч до комори й полишала там не пильнуючи - куди втече
босий чоловiк!
Незабаром по тому, як ми полишили арештантський обоз, я захворiв на
гарячку. Спочатку мене доймав холод, а потiм почав спалювати жар. Два
тижнi лежав на дощатiй примостцi у литовськiй хатi, грошей у нас вже не
було, й Миля вiдробляв мо лежання роботою - косив на болотi осоку - нежар
та очерет, возив дрова з лiсу, допомагав ковалевi. Хатина була вдовина,
вдова - ще молода жiнка. Мовчазна й завше сумна, нахмарена. Сусiдка якось
сказала менi, що то ©й лиха свекруха наворожила, аби вона була завжди
скорботна, й те збулося. Бiля мене сидiв хлопчик рокiв семи, стрижений, як
вiвця, невiдривне дивився на мене, йому сказали, що я помру, й вiн хотiв
побачити, як те станеться, одначе кухоль з водою менi подавав. Я лежав i
думав тяжко про те, що помираю, не сповнивши волi гетьмана. Я не боявся
смертi, не зазнав у життi щастя й вiдав уже давно, що воно - марниця, всi
йдемо до одного кiнця, все мина в ньому, все пропада ... I щось зводилося
в менi, протестувало: пропада не все. Народжуються новi люди й
продовжують жити так, як жили ©хнi батьки. I чого ма пропасти все те, що
передали менi предки мо©, а восторжествувати чуже, не краще? Хiба ми гiршi
од iнших? Чому ма мо гнутися, сповняти чужий неправий закон? Чому ма мо
соромитися себе? А вже й такi. Зрiкаються батькiв сво©х, шабель сво©х,
бунчукiв сво©х, мови сво ©. А мова наша, бунчуки нашi од дiда-прадiда, з
сивих ковил, з води Днiпрово©, неба голубого. Нашi зорi свiтлi, небо -
голубе. Я - це Кий, i Щек, i Хорив, а сестра моя - Либiдь. Я читав книги
давнi, лiтописи нашi. Це ми - справжнi русичi, це в нас справдешня Русь, у
нас про це кричить кожен горбик, кожна травинка, кожен потiчок: I Рось, i
Росава, i Росавка, й Роставиця. Ми - з цих потiчкiв, з цих дерев, з цi ©
трави. Ми в себе одвiку. Князi ростовськi, володимирськi, рязанськi
називали русичами нас, тiльки Ки©вський та Чернiгiвський князь були
князями руськими. Так - у лiтописах.
Росiя Мала - це споконвiчна руська земля, як малий Рим, як Мала Грецiя,
а все iнше - Росiя Велика - землi, прилученi до не©. Я живу в Кра©,
Укра©нi, Вкра©нi, а всi iншi - за тим кра м. Моя земля Укра©на названа так
ще в написаному Нестором "Лiтописi минулих лiт", коли про Москву й згадки
не було. Мономахова мудрiсть у серцi мо му, в руках меч Святославiв,
Володимирова вiра - моя вiра, яку позичили в нас, а тепер вiддають у чужiй
-одежi. Всi вчать нас жити по-сво му, не бажаючи бачити, що ма мо свiй
триб, свiй закон, не гiрший за ©хнiй. I мусимо боронити цей закон навiть
цiною життя свого.
Отак отверзлися очi мо©, й так думав я, лежачи на смертному одрi. I
замiсть того, аби молитися Богу, щоб прийняв душу мою в сади сво©, я гiрко
та важко думав про мирське й печалився не о тiм, що душа моя може лишитися
неприкаяною, а що тiло мо не сповнить закону роду мого, переданого
вустами гетьмана. Мабуть, я запропащав свою душу, але запропащав не дарма,
й Бог-вседержитель почув правду мою, й вiдпустив грiх, й повелiв менi йти
далi дорогою, вгаданою мо©м серцем. То була праведна дорога. Бо ж, як
вiдомо, для всього свiй час i година своя кожнiй справi пiд небом: час
родитися i час помирати. Мiй час, моя година помирати ще не настала. I я
помалу почав одужувати, на радiсть Милi та на розчарування хлопчика,
стриженого, наче вiвця. В замiну того його розчарування, я, щойно трохи
окрiпнув, зробив йому з дерева коваликiв, якi кували молоточками, якщо
посмикати за вервечку, та навчив писати першу лiтеру його iменi - К -
Клим.
У мене ще дуже болiла спина, й Миля привiв бродячих циганiв, i вони
поводили по мо©й спинi ведмедя. Пiсля того я встав. А ще за три днi ми
торували путь далi. Знову лютували морози, й снiги лежали глибокi, через
них пробивалися над силу. Аж на Стрiтення, пообморожуванi, обшарпанi,
охлялi, пiшаницями добулися до першого сотенного козацького мiстечка
Димера. Димерський сотник Тихiн Борщ, вже немолодий, невисокого зросту,
широкоплечий, з велетенськими вусами, котрi стирчали по пiвлiктю вбоки,
довiдавшись, хто ми i звiдки, привiтав нас радо. Бо ж вельми поважав
Полуботка, а з мо©м батьком двiчi ходив у Кримськi походи, й долягали його
тi самi думки та клопоти, що й гетьмана. Я не вiдкрився йому до кiнця,
одначе розповiв, що генеральну старшину тримають у Пiтерi, чинять над нею
вивiд, а мене гетьман послав добути деякi папери.
Першого дня ми з Милею добряче попарилися в лазнi (вiн плескався й
пустував, наче хлопчик), а наступного, вимитi та виспанi, в чистiй одежi,
вiдстояли храмову лiтургiю й пригощалися громадським борщем, що його
зварили кращi мiстечковi господинi, м'ясним кулешем та печеною сом'ятиною
- триста заморожених сомiв димерцi тримали для тако© оказi©. Миля впився й
пиячив аж три днi, й ми не могли ви©хати з Димера. Тiльки на четвертий
день покульбачили конi, якi нам дав Тихiн Борщ. Дав вiн нам також тро
козакiв у супровiд. Наша путь стелилася на Нiжин.
До©хали до Лютежа й повернули на лiд, на зимову дорогу по Днiпру.
Чорна, в кiзяках, з яких злiтало гайвороння, бинда стелилася по бiлому
полотну, й незабаром праворуч викруглилися на горi банi ки©вських церков,
забевкав оддалiк дзвiн, неначе кликав нас, але ми не по©хали на його
зазивний клекiт, повернули -лiворуч, на Бровари.
Я намагався не думати, як зустрiнуся з Уляною, всю дорогу од Пiтера
проганяв тi думки, а воно думалося й передумувалося, й хвилювався я
вельми.
Одначе порiг полковницького дому в Нiжинi переступив спокiйно. Поко©вка
сказала, що ©х вельмосцi нема вдома, тiльки вчора по©хав до Ки ва, й менi
заприкрiло, адже виходило, розминулися в дорозi. Я постояв у порозi й,
чуючи, як розтiка ться в грудях тривожне тепло, попросив оповiстити панi
Уляну, що ©© хоче бачити Iван Сулима. Поко©вка вiдказала: панi
полковникова недужi, лежать у лiжку, одначе пiшла.
Чекати довелося довго, я нервувався, стоячи бiля вiкна, проти якого у
дворi сидiв великий кудлатий пес i, здавалося, розглядав мене крiзь шибу.
Я згадав свою давню пригоду в гетьманському саду - як перелазив через
паркан, згадав i назву пса - Тур, i менi засвiтилося в душi. Порiвняв себе
колишнього, такого дурного, такого невдатного, й пошкодував за тим, що
минуло. I навiть за собою колишнiм. Здавалося, минулi днi пригаду iнша
людина. Либонь, я справдi став iншим, навiть зовнi. Подолав довгу путь,
перехворiв, схуд, а почувався дужим. Жупан на менi лежав, немов улитий,
шкiряний пояс мiцно перетягував стан, на поясi - шабля та турецький нiж у
чохлику, а також пiстоль з ольстри.
Врештi поко©вка провела мене до маленько© бiло© кiмнатки з занавiшаними
фiранками вiкнами. Пофарбованi бiлою фарбою стiни, бiлi рушники на срiбних
iконах, бiлий венецiйський столик творили бiлий смерк. Тiльки лiжко було
коричневе, горiхове. На лiжку лежала Уляна. Мiй погляд чомусь найперше
впав на ©© руки на голубiй ковдрi, худi, з довгими пальцями, а тодi на
лице, й щось аж шарпнулося в менi - таке те лице було марне, чорне волосся
величезним крилом накрило подушку, обвисло, кiлька пасемець впали на
високе смагляве чоло... "Грецька цариця на смертнiм одрi",- майнуло, й
жаль стиснув горло.
Поко©вка все ще стояла, Уляна повела рукою на шкiряне крiсло, i я сiв.
Повела рукою вдруге, й поко©вка вийшла.
Я вже трохи оговтався й вiдзначив, що то Улянина смаглявiсть трохи
ввела мене в оману, ©© обличчя було не таке вже й марне.
Уляна завжди вмiла одгадувати чужi думки. Вiдгадала й цього разу.
- Страшна я? Вже одужую. Вчора й сьогоднi вставала з лiжка.
Я побачив на пiдлозi пару шовкових, обшитих лебединим пухом хатнiх
черевикiв.
- Я теж перехворiв... У дорозi,- мовив не вельми доречно.- Всi казали -
помру.
- От бачиш... Жити нам довго...- Й видивилася мене великими жадiбними
очима...Розповiдай, як живеш...
- Живу ненавистю...
Уляна здригнула.
- То зле. Ти колись прорiкав: "...добро робiть тим, хто ненавидить
вас..."
- Добро в замiну на зло не приносить нiчого, опрiч нових лих. Я мав на
увазi ненависть до наших незичливцiв...
- Батьку вони вкоротили вiку...
- Й хочуть увесь нарiд посадити за грати тюремнi...
- Дехто вже за гратами. Полуботок...
- Ти зна ш? - запитав вражено.
- З учора. Кур' р прибiгав з Ки ва вiд губернатора. I мiй... погнав на
Ки©в. А ти...- враз перемiнила розмову.- Зовсiм перемiнився... Дивлюся: ти
це чи не ти?
- Споганiв? Став гiрший?
- Гiрший,- чомусь зiтхнула.- Тодi ти був, наче дитина... Смiшний...
I... милий.Велика блискуча сльоза скотилася по ©© щоцi.- А зараз -
козак... Дiвчата, мабуть, сохнуть...
- Не треба, Улясю.
Те давн "Улясю" тьохнуло, як жалiбна струна.
Я дивився на Улянинi очi, на руки, й менi здавалося, що й Уляна зовсiм
не та, якою ©© знав. Навiть бiльше - iнша це людина... Десь бачена мною...
На iконi чи деiнде... Аж тепер помiтив на лiжку побiля подушки вангелi .
Уляна вловила мiй погляд:
- "I знайшов я рiч, гiршу вiд смерти - то жiнку, бо пастка вона, ©© ж
серце - тенета, а руки ©© - то кайдани!",- й засмiялася недобрим смiхом.
Той смiх вжалив мене в серце.
- Не кпи, Уляно... Я вже нiколи нiкого не полюблю... Мабуть, я
винуватий перед тобою страшно...- Менi шерхло в горлi, я почував
неймовiрне хвилювання i неймовiрну рiшучiсть i був готовий перевернути
догори дном увесь свiт.- Я винуватий... Не вистачило серця... Й боявся
заподiяти велике лихо... Твiй батько покiйний... гетьман... Цареве
велiння... Бiда для всього нашого люду... Твоя мати... Менi повiдала, що
ти сказала... Щоби... не з'являвся на очi...
Уляна звелася на лiктi. У ©© очах свiтився жах.
- Я не казала... Чекала... Коли б прийшов... на край свiту... У
степи... до моря.
Я зронив на груди голову i враз пiдвiв ©©.
- Ще й зараз не пiзно... Я кохаю. Втечемо...
- А грiх?..
- Нема грiха. Нема нiчого.- Я впав навколiшки й цiлував Улясинi
руки.- Бог простить... Освятить нашу любов...
Улянина голова повiльно опустилася на мережку подушки.
- Для всього свiй час... "Час кохати i час ненавидiти... Час обiймати i
час ухилятись вiд обiймiв..."
- Ти ненавидиш мене?
- За що маю ненавидiти?.. Ти нiчого не втямив. "Час народити..."
Хвороба моя з того...
Я розгубився. Повiльно сiв у крiсло й затулив обличчя долонями.
- Час... вiн нас обманув. Добре, що в тебе путь... Важка, але
праведна... А в мене... Час споминiв. Хоч жити менi, скажу правду, не
хочеться. Й не тiльки через те, що за нелюбом. Скiльки вiддаються з
приневолi, а живуть. Звикають. Я не скаржуся... Але... З iншого племенi
людина... З думками, звичаями... Й думки тi, звича©, погорда - мов
цвяхи... Й розмови... Лише про уряди, та конi, та грошi... А я... Ось i
вчора... Вiн говорить, а я слухаю, як гуси гелгочуть. Летять i
гелгочуть... Високо-високо.
Я подивився на Уляну з жахом. Нинi надворi зима...
- Не бiйся... Я при сво му розумi. Гуси - це зi споминiв. З серця...
Гуси - це ми... Ти, я, iншi... Тобi ще летiти й летiти... Не втрап пiд
пострiл. Вчора Петро... Петрович казав, що вас усiх взято в Пiтерi до
в'язання тюремного.
- Всiх. Опрiч челядникiв. Тiльки я вирвався. Й маю пильну справу... до
Петра Петровича.
- Яку?
Я оповiв.
Уляна довго лежала, заплющивши очi.
- Не дасть вiн... Себто, не дав би, якби й мав... Вiн любить нашi
вареники, борщi та галушки нашi... I не любить порядки нашi, людей наших.
Листа того вже просили Жураковський з Нилом. При©здили сюди. I Петро
сказав, що його нема . А спалив у грубцi наступного дня по ©хньому
вiд'©здi... Й реготiвся... Не говори йому об тiм нiчого... Та що я кажу:
втiкай звiдси мерщiй, поки вiн не повернувся.
- Уляно, менi страшно...
- Що?
- Страшно... за тебе...
- За мене не страшися. Вiн... бо©ться мене. Лишень мене... I я не
збираюся вмирати. Чу ш! Ще й потанцюю на банкетi життя. А що менi
лиша ться? Побенкетую... По©ду в Пiтер... Накуплю стро©в французьких та
нiмецьких... Намист дорогих... Не те що... Барометрум!.. Дзигар нещасний,
брехливий...- I вихопила з-пiд подушки барометрум й зi всi © сили
пожбурила до порога. Жалiбно дзенькнули скельця, колiщата та тиблики
поскакали по пiдлозi.
Вбiгла злякана поко©вка, витрiщилася на розбитий барометрум, на мене.
Уляна ридала.
- Йди! Вижени його, Прiсько!.. Це вiн... Чекай!.. Не жени... Вийди!..
Вийди прiч, я сказала!-Й потому, як Прiська вийшла...- Нагнися, Iване.
Поцiлуй мене - Не так, не в чоло... В губи... Тепер iди... Назавжди... Й
нехай Господь благословить тебе i твою путь.
Неслухняними ногами я ступив за порiг. У головi гуло, наче в горнi.
Довго стояв у сiнях, аж поки не прийшов до тями. Й прокляв себе. I все
ж... мусив жити, сповняти волю Полуботка. Лише ця ниточка тримала мене
тодi на свiтi.
...Була вiдлига, й стояли тумани великi над Посуллям, як ми пiд'©жджали
до Лубен. У такому туманi не одразу збагнеш: чи то постать виднi ться
попереду, чи мокра верба чорнi при дорозi, ще й пливе все перед очима -
кущi, дерева, стоги на лузi, а то пливуть не вони, а туман, котиться без
вiтру по чорно-рудих травах. У тому туманi ми зачули гарматнi пострiли,
вони гупали глухо, здавалося, хтось гатить довбнею по мокрому дереву. Але
Милине вухо, призвича не до гарматних пострiлiв, розгадало ©х: салюти
пускають... Бувало пливемо в туманi, й гупне попереду, ну, зовсiм
близенько, й тодi шпарко поверта мо корабель, аби не зiткнутися з тим, що
попереду. Й самi теж стрiля мо час вiд часу.
Пiд'©хали ближче - стрiляли на полковницькому подвiр'©. Мене це вельми
стривожило, хоч i бачив, що люди тим не клопочуться, з хат не вибiгають, в
лози не втiкають, отже, не ворог облiг славне мiстечко Лубни, а таки
вiдгадав Миля - лунають салюти. Я на них не поспiшав. Розпитався в одного
господаря, в другого, й довiдався, що в молодого наказного пана полковника
- гостi, й стрiляють вже третiй день. Але хто тi гостi, дядьки не знали.
Врештi натрапили на писаря з полково© канцелярi©, i той оповiв, що при©хав
аж з Пiтербурха, од самого царя пан з якихось великих чинiв, на прiзвисько
Рум'янцев, i пан полковник прийма його з великими почестями. Тижнiв три
тому полковниченко Якiв приймав iншого значного гостя - секретаря
Малоросiйсько© колегi© з Глухова Iвана Артельного, й теж вiддавав йому
салюти, й коня молодого дарував, i полювали вони з собаками гончими на
зайцiв та лисиць на Засуллi, й влаштовували саннi перегони та iншi веселi
грища. Либонь, пан полковниченко Якiв перебува у великiй честi в нинiшнiх
урядiв обох столиць, коли його навiдують такi гостi.
При згадцi про Рум'янцева, Миля аж губи склав трубочкою, щоб свиснути,
одначе не свиснув, лише виразно подивився на мене. Отже, царський вивiдних
добувся сюди ранiше за нас. Що це ма означати: довiдався вiн про щось i
вже чинить вивiд, ма вiд когось доручення до лубенського полковника чи
об'©здить всi полки пiдряд? Так чи так, але потикатися перед його очi ми
не мали намiру. I не по©хали до постоялого двору, заночували в титаря,
вдiвця, у котрого були вже доросла, незамiжня дочка та син пiдпарубчак.
Титар-бiдний, дочка скапарила на вечерю лемiшку, а пiвшматка сала принiс
Миля, й ще вiн принiс пляшку горiлки. Миля вицмулив ©© вдвох з титарем, i
той розбалакався й повiдав нам про життя лубенське, надто про пана
полковниченка, на ту стежку ми з Милею раз по раз його наводили. Розповiв,
як нещодавно сталася у них у мiстi пожежа, загорiлася хата. й вогонь
перекинувся на сусiднi хати, спалахнуло пiввулицi, як гасили люди пожежу,
а драгуни, котрi стоять у мiстi посто м, замiсть того, щоб гасити,
грабували людей, хапали все, що тi виносили з хат, якщо ж хтось не давав,
того били. По пожежi люди вимагали вiд полковниченка позову проти
драгунiв, але вiн позову не подав. Коли б був його батько, вчинив би
по-iншому. Полковник-чоловiк строгий i не боязкий. Хоч також зажерливий.
Оце недавно примусили вони з сином Свiчку Лук'яна продати, сливе вiддати
задарма, свiй хутiр Корова©. Свiчка охмолостався, спробував позиватися,
але полковник нинi в походi у фортецi Святий Хрест десь аж бiля Перського
царства. А син посила ться на батька.
Я зрозумiв, чому такими густими були салюти Якова Марковича - вони
мають заглушити голос Лук'яна Свiчки та iнших скаржникiв.
У титаря ми просидiли цiлих пiвтори доби, доки, таки ж пiд гарматнi
стрiли, не вiд'©хав з Лубен Рум'янцев.
У суботу пополуднi ми з Милею стукотiли мiдним кiльцем у новi, з
башточкою, ворота полковницького дому. На стукiт вiдтулилося вiконечко, в
нього виглянула таранкувата пика з обсмаленими вусами. Пика гаркнула:
- Чого гамселите, наче на пожежу. Дверi розвалите.
- Такi дверi й тараном не розiб' ш,- сказав Миля.- Ми до пана.
- До якого? - зiщулила очицi пика.
- До молодого; пана Якова,- вiдказав я.
- А хто будете? - не вгавала пика.
- Сулима Iван,- дратувався вже й я.
- З Пiтера,- додав Миля.
Не знаю, яким робом вирвалося в Милi оте "з Пiтера". Вiн вельми
обережний, розважливий, iнодi хитруватий, в ступi його не вцiлиш, а тут
дав хука. Хотiв справити на челядника враження.
- Зараз,- долинуло вже з-за зачиненого вiконця. Чекали ми дуже довго.
Так довго, що втратили терпець i знову почали гатити кiльцем у ворота. Але
на наш стукiт нiхто не вiдгукнувся. Ми стукотiли ще кiлька разiв - i
кiльцем, i рукiв'ями шабель, i чобiтьми. Десь у глибинi двору валували
собаки, знялося i втихло якесь тупотiння, але вiдгуку ми не почули.
Врештi знову брязнуло вiконце, в ньому появилася та сама пика.
- Пана нема вдома.
- Вiдчиняй! - процiдив я крiзь стисненi зуби.- Я - з столицi.
Забрязкотiли важкi дерев'янi цюцики, вiдчинилась маленька фiрточка.
Поруч була велика, рiзьблена фiртка, нам вiдчинили маленьку, в яку
доводилося заходити низько зiгнувшись.
Я вiдштовхнув челядника, який стояв бiля сiнешних дверей, зайшов у
сiни, звiдти - до свiтлицi. Посеред свiтлицi, обiпершись рукою об стiл,
стояла Оленка, чи то розгублена, чи то злякана.
Я привiтався й розстiбнув верхнi гаки кожуха.
- Де пан Якiв?
-_ Не знаю... По©хав у Сваркiв,-пробелькотiла вона й почервонiла.
Мабуть, я знову спалахнув, бо Оленка куснула губку й швидко сказала:
-_ Нема його, от ©й-Богу.
Я пригадав тупотiння, гупiт у промiжках мiж нашим калатанням й
зрозумiв, що Якiв вiд'©хав щойно, по тому, як йому доповiли про наш
при©зд, i губився в здогадах, чого вiн утiка . Вiн зна , що я при©хав з
Пiтера вiд Полуботка, здогаду ться, що маю вiд нього якесь доручення, й не
хоче те доручення виконувати. Але ж вiн хитрий, мiг би пообiцяти виконати,
й по тому. Отже, погнало його з двору ще щось.
Я опустився на зелене сукно лави. Почував страшенну втому, хоч бiльше
доби вiдпочивав у титаря.
- Я вiд твого тата, Оленко...
- Татусь передав поклiн?.. Як вiн там?.. Кажуть, у тому мiстi страшенно
холодно... Чи вiн не мерзне?
Думки застрибали в мо©й головi, неначе сполоханi коники в травi. Отже у
вона не зна , що Полуботок в тюремнiм в'язанню... Вони тут ще не вiдають
про те? Але ж... Рум'янцев не сказав? Чи ута©в Якiв? Чого при©здив
Рум'янцев? I що тепер робити менi? А потiм: казати Оленцi про батька чи не
казати? Певно, треба сказати. Вона ма знати страшну правду.
- Твiй тато, Оленко,. а мiй дядько, ув'язнений царем,- мовив тихо.
Оленка скрикнула, ©© очi розчинилися на цiлий свiт, вона дивилася на
мене з жахом.
- Неправда!
- Правда. I Чарниш, i Савич, i всi нашi.
Оленка сiла на стiлець. Тримала руку бiля рота, мовби й далi гасила
крик.
- За вiщо?-прошепотiла.
- За Укра©ну! - твердо сказав я.- За те, що любить ©©, як самого Бога.
- Нi, нi,- знову застогнала Оленка.
Я пiдвiвся з лави, повернувся спиною до Оленки. Розстiбнув кожух i
кунтуш, розмотав пояс. i з потайно© складочки дiстав перстень, поклав його
на стiл.
- Таткiв! - скрикнула Оленка. Взяла перстень i тримала на розкритiй
долонi, дивилася, видивлялася, немов намагалася щось прочитати на ньому.
А я розмiрковував, я вже розумiв майже все i уклав рiшення.
- Як це сталося? - прошелестiла.
Я розповiв, як ми ©хали, як нас прийняли в столицi, до кого ходили з
вiзитами i як привезли коломацьку грамоту та як вручали ©© царевi. А як
цар скаженiв, не сказав.
- Нащо, нащо татко дозволив подати ту грамоту! - заломила руки Оленка.-
Невже вiн... Адже Якiв не пiдписав ©© на Коломацi. Якiв розумi , а вiн...
- Ти звiдки зна ш?
- Зiзнався менi...
- А про те, що гетьман у тюрмi, вiн тобi не сказав?
- А хiба вiн?..
- Зна ! Зна напевно. Рум'янцев чинить про гетьмана вивiд, збира все
погане про нього...
- Вони довго гомонiли наодинцi. Й годив йому Якiв...
- Через те й годив. Вiн утiк? Щойно? Оленка похилила голову.
- Посiпака,- сказав я.- Шкура!
Оленка тремтiла, немов у пропасницi, ©© точене личко стало дрiбне,
носик вигострився. Я поспiвчував ©й у душi: вона любить батька i жоною
Якова. Як по днати те...
I однак простягнув руку:
- Дай©
- Це таткiв перстень...
- Вiн менi потрiбний.
- Для чого?
- Зробити те, що мав би зробити Якiв.- Спалахнув i одразу пошкодував i
на сво© слова, й на свiй гнiв. Узяв ©© руку в свою разом з перетнем, i
тримав довго, не знаючи, що менi робити. Потому сховав перстень. Оленка
зiтхнула й заговорила мовби сама до себе:
- А я тепер розумiю... чому ми тинялись по далеких хуторах, чому
перестали ©здити в Глухiв. Якiв ховався вiд тата. Боявся. Вiн... Вiн
розумний,- пiдвела голову й знову опустила.- Ну, може... хитрий. Через те
й Артельний... i iншi офiцери... У карти ©м програвав, i цьому Рум'явцеву
також... А сам... Та його чорти обiграти не зможуть, якщо захоче. Жид
же...- I несподiвано: - А що буде з батьком?
Я намагався заспоко©ти ©©, але й сам гаразд не знав, що загрожу
гетьману. Одначе вiдав: цар iз сво©х кам'яниць випуска рiдко кого. I не
випадково чинить усi цi дiзнання сам. Вiн не лише проти Полуботка, а проти
всi © Укра©ни. Задумав так...
Все ж сказав:
- Не знаю. У пана гетьмана грiхiв нема . Либонь, потримають i
випустять. Цей Рум'янцев визбиру всiлякi колючки. Хтось комусь щось
недодав, хтось у когось щось взяв. Але ж... Ось i у вас побував. А надiсь,
вiд'©хав задоволений?
- Ще й як. Рота до вух розтягував. Якiв йому подарункiв надавав.
Ми ще погомонiли трохи, i я сказав:
- Оленко, накажи, щоб поставили нашi конi, та й ми в тiй дорозi далекiй
животи не розпасли.
- Ой, яка я...- скрикнула Оленка, а поза тим кинула на мене пильний
погляд: ©©, либонь, здивувало, що я майже вiддав ©й велiння.
Оленка пiшла, а я пiдвiвся, аби розiм'ятися, знову розглядався по
свiтлицi. Тi самi iкони, картини: гармата, а бiля не© козак; бичок з
головою ведмедя; у нiмецькiй шафi бiля вiкна на полицях вишикувалися
пляшечки з лiками, ступки, стояли там i штандглази, аби брати точну мiру
лiкiв. "Бо©ться смертi Якiв, бо©ться",подумав я злостиво. На маленькому
столику з рiзьбленими нiжками лежав товстий зшиток. Я не втримався й
заглянув до нього, а далi перегорнув кiлька сторiнок. "Присланий з
Малоросiйсько© колегi© ундер-офiцер з указом брати штрафи з бородатих
купцiв",- читав я.- "У лазнi з братом Андрi м мився й коня дарував йому
молодого, гуляного". "Пригощався". "П'явки приймав i пiгулки, й лексацiю
пiсля них мав хорошу". "Оглядав свинарник, поросних свиней 15, кабанiв З".
"Метiль була велика, тетерукiв i рябчикiв повно". "Золотарю Iвану за
позолоту до рондiв i шаблi дав червiнець". "Дав Чубу за чинбу зайцiв i
куниць 9 копiйок. На нитки до кунтуша 3 копiйки". "Програв у карти 5
карбованцiв". "Переглядав табуни: лошакiв 42, телят 49". "Принесли вовка",
"Прийшов указ втiкачiв з Ладоги всiх розшукати". "Февраля 7 недiля - сирнi
запусти". "Розказував один чоловiк, що десь у рiчцi риба запливла, 24
аршини, вода спала, i вона осталася". "Кагви напився. Кав'яру купив 1 пуд
за один карбованець, i шкури шкапинi дешевi".
Далi я не захотiв читати. Бридко менi стало й образливо страшенно.
Рушиться небо, свiт наш укра©нський рушиться, а вiн у сво му дарiушi...
про свинi пороснi та шкури шкапинi. Довго проживе цей чоловiк,
пожитково... i - порожньо.
Вечеряли ми з Оленкою в тiй самiй кiмнатi, нарiжнiй, що й колись.
Слугувало двi наймички. Оленка розпитувала про Пiтер, звича© й порядки
московитiв, в що одягаються тамтешнi молодицi (звичайне, жiнка!), а потiм
запитала, що я збираюся робити далi.
Я вiдказав: сповнятиму гетьманове велiння, а яке, сказати не можу. Вона
допитувалась, але я мовчав. Оленка розгнiвалася, одначе й одiйшла одразу,
мовила:
- Якийсь ти не такий, Iване, як був колись.
Я подумав, що за кiлька останнiх днiв чую це вдруге.
- Як це не такий?
- Ну, зовсiм-зовсiм одмiнився. Я усмiхнувся.
- Може, й так... Хоч... нiби такий самий, як був. Але знаю правду
людську, це правда батька твого, а тепер i моя. I не боюся нiчого, навiть
смертi, за правду стоятиму до загину.
Довго бесiдували ми того вечора.
Рано-вранцi ми з Милею посiдлали конi. Треба було поспiшати до
Михайлiвки, доки туди не допався Вельямiнов.

* * *

Через два днi пiд'©жджали до Псла. Було це увечерi, нам не радили
переправлятися в сутiнках на той бiк, Псьол - рiчка швидка, в багатьох
мiсцях крига пiдлизана водою, але я не захотiв чекати ранку. Взявши
палицю, перейшов по кризi сам, подекуди пританцьовував - випробував ©©
мiць, потому вернувся, й перевели з Милею конi. Вийшли на берег за сто
сажнiв вiд ма тку Полуботкiв. Перед нами зводилася крута громада, я
подивився вгору й не побачив неба, то були горби чи гори, на яких стояв
лiс, велетенськi дерева розчепiрили, неначе покалiченi руки, голе вiття,
праворуч сiрiли будiвлi ма тку. Ми постукали у ворота, завалували собаки,
челядник по той бiк ворiт довго розпитував нас, хто ми й звiдки, нарештi
впустив, бiля його нiг стояв величезний пес, вiн не гарчав, тiльки очi