Страница:
А вони галасували всi разом, i в тому галасi годi було щось розiбрати.
- Загляньте в Статут, у Статут подивiться,- вимахував руками
дзьобоносий чоловiчок зi шрамом на щоцi, зодягнений в короткий жупанок.
Вiн вискочив на воза за спиною в Милi.
- Бортного злодiя не судять по праву, самi вотчинники призначають
кару,заперечили йому.
- Треба везти до полкового суду,- мовив староста.
- Бортних злодi©в вiшають самi бортники,- пролунало з натовпу.
Вимахнула палиця i впала на плечi Милi. За нею ще одна - далi загупотiло.
- Отако, виб' мо, сам здохне,- сказав староста й повернувся спиною до
воза.
- Вiн хоче стерти нам право,- гукнув дзьобоносий.- Громадо, це буде
злодiю легка смерть.
Палицi поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязку ланцюгом пес
та цокотять зуби в Дуди.
- Везiмо його до дуба,- прогув дiд у чорнiй шапцi, збитiй по-парубоцьки
на потилицю.
Кiлька чоловiк посунуло з двору, тодi староста зачинив ворота.
- Е нi, люди добрi,- сказав вiн,- якщо судити - то вже гуртом.
- Ми всi, вся громада присудили бортного злодiя до повiшення. Воля Божа
й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.
Дво дядькiв пiшли з двору й незабаром повернулися з попом.
Я здивувався, що пiп прийшов сповiдати засудженого самосудом. Я стояв
бiля ганку й тремтiв, наче в пропасницi. Все ще не вiрив, що такий присуд
звершиться, що самосуд вiдбудеться. Менi було страшно - вже не стiльки за
Милю чи за себе (цi люди можуть вчинити розправу й надi мною), скiльки за
цих козакiв i посполитих. Вони переймають на себе несосвiтенний грiх,
занапащають сво© душi i душi близьких ©м людей. Як ©м сказати про це?
Невже вiдро меду чи й кiлька вiдер мають переважити людське життя? Хiба
вони цього не знають? Вони самi згадували Божу волю й праведний закон. Але
я стояв i мовчав, а йогомосць тим часом причащав Милю. Той важко, але
спокiйно поцiлував хрест.
Ворота з хряпотом вiдчинилися, натовп посунув з двору. Посерединi його
- вiз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пiшов вслiд за натовпом, хоч мене й
не неволили до того. Йшли повз церкву, через мiсток на гребельцi, вийшли
за село й курною дорогою потяглися до лiсу, який вставав зеленою стiною за
пiвмилi вiд села. Жовтiли стернi, подекуди ще стояли полукiпки, двi
горлицi летiли до лiсу. I поле, i лiс, i горлицi видалися менi чорними,
чорний кiнь тягнув чорного воза, за возом iшли чорнi люди, (а може, то
йшли круки?), вони чи то потомилися, чи заспоко©лися, уклавши остаточне
рiшення. I я волiк чорнi чоботи, вiдставши вiд натовпу на кiлька крокiв.
Зринула думка: шелехнути вбiк i сховатися он у тих ситнягах, але я
вiдкинув ©©. Тепер i Миля, i я, i всi люди були приреченi на грiх, i
поводилися, як то й мають поводитись приреченi. Йшли i йшли до Милино© i
власно© смертi. Ми всi йдемо так майже все життя, тiльки не помiча мо
цього.
Сьогоднi я знаю, що ми всi приреченi: на безправне життя, на чужоземне
панування, на неправду, ми приреченi жити по законах, якi нам нав'язали
дужчi та спритнiшi, приреченi на неповагу до самих себе, на погибель
власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибира собi долi, вона
народжу ться в уже збудованому свiтi, й коли той свiт вiльний та
справедливий, хоч трохи вiльна й вона, а коли невiльний та несправедливий,
вона теж здебiльшого бува невiльною та несправедливою. Якщо ж вона хоче
цей свiт перебудувати, то тiльки перекида начиння з боку на бiк, все
лиша ться, як було, тiльки мiняються мiсцями погоничi й запряженi. Тодi ми
всi були приреченi на страту. Вже нiхто не лютився, не вар'ював, не
кричав: усi йшли мовчки, везли на страту одних i вели самi себе - свою
волю, сво милосердя, свою доброту.
Незабаром пiдiйшли до узлiсся, де росло кiлька старих крислатих дубiв,
у яких чомусь повсихали верхiвки, а бiчнi гiлки буяли. Бiля одного такого
дерева зупинилися. Тут росла високi трава, яка вже пожухла, й буланий
коник почав хапати ©© губами, й хтось одразу розгнуздав його, аби не
порiзав вудилами губи. Люди жалiли скотину.
Звiдкiлясь узявся мотузок, вже з петлею, ©© накинули на шию Милi. Вiн
пiдвiвся, ступив до дерева, для чогось закинув голову й подивився в
гущавiнь. Дерево шумiло, шелестiло, жило сво©м життям. I капнув звiдти,
неначе велетенська сльоза, присохлий жолудь. Дво дядькiв перекинули
кiнець мотузка через гiлляку. Однак тягнути нiхто не хотiв. Бортники
ховалися за спини один одного, вiдступали. Тодi розв'язали руки Дудi й
штовхнули до Милi:
- Тягни, якщо обiрветься, повiсимо й тебе,-наказали Дудi.
Дуду лихоманило. Тремтячими руками вiн узяв мотузок, перехрестився,
одначе не тягнув.
- Вiн сам не подужа ,-пролунало з натовпу. Усi чомусь подивилися на
старосту, але вiн стояв, обiпершись на полудрабок воза, дивився в поле.
I тодi наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловiчок у короткому
жупанi, тицьнув пальцем у мене.
- Ось вiн... з однi © злодiйсько© складки. Нехай тягне.
Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшу деревце од низу
до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до людей,
розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в мене нема
сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму мить
в мо му серцi несподiвано почало народжуватися щось шкарубке, тверде,
вiдчайне. I на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син.
Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою.
- Я... не з злодiйсько© складки,- тихо, але переконано заперечив.- Я
чесного отця син.
I знову в мене всерединi все завмерло, мовби приморозилося, я ледве
тямив, що тут вiдбува ться, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й
чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiва ться? Але я
сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в менi, ставало насупроти
всiх цих людей, у власну оборону.
- Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники.
- По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв.
- По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе
продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв,
сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся.
Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що
пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжнiй циган.
Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав:
- Якщо по десять копiйок, я згоден.
- По десять то й по десять,- погодилося одразу кiлька чоловiк. Iншi
мовчали, але ©хня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за
кiнець мотузка. I в ту мить щось зрушилося в менi. Й запанiкувало, й
заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi мною,
над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з мо©х очей, i я впав на
колiна.
- Люди добрi, що ви робите, схаменiться. Не берiть на себе такого
грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це поглине вогненна ге на.
Бог не простить вам цього. Ви нiчого не зна те, ви слiпi й темнi...
- Погляньте, ми темнi... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити
нас,погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупанi та високiй
сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi.
Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сiрих
безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених очей
i до живого обличчя.
- Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки
в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А
тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний. Ви побували на
вiйнi, зна те, яка вона... I нiхто його не прийняв до себе, нiхто не
втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам платять за
полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину...
Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось
почув, потiм пошкодував на сво© слова, але сливе вони вплинули найдужче.-
Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i ви заслужите царство
небесне...
З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось я втрачу голос, i
тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоску
©х, до того ж сприймуть мо© слова за обман. Я вмовк.
Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки iнакшим, не таким
твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од
самого початку був проти самосуду, але боявся рiшуче заперечити людям,
похмуро запитав:
- Ти справдi був прикутий до галери? Миля вiдказав спокiйно, з
гiднiстю:
- П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi втiк у городi
Амстердамi, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купцiв
обороняв.
- Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й для
чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон?
- Пiд Азовом. Тодi багато полкiв укра©нських ходили туди.
- Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив, а Хоботня не
вернувся... З якого ти полку?
- Прилуцького.- Далi Миля почав розповiдати, де стояв пiд Азовом
Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали, i як вiн, Миля,
потрапив у полон. Пилип бачив, що сво ю розповiддю укрiплю в вiрi те, що
сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про
сво© картки до царсько© канцелярi©, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи
просто боявся зачiпати царське iмення, за що мiг поплатитися потiм.
Пiзнiше я замислювався над цим не раз.
Вiтер надi© тепер вiяв у його бiк. Козаки вже не стояли сiрими
стовпцями, а заворушилися, загомонiли. Найдовше опиралися пограбованi
бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом
та подiлити помiж собою грошi.
Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким:
- Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять ки©в i вiдпустити. Якщо ж
хтось iз них упiйма ться ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем
на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок.
По одному, по дво люди йшли до села. Вони гомонiли, посмiхалися,
розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не сталося. Здавалося, це
були зовсiм iншi люди, всi вони були надзвичайно радi такому кiнцевi
справи.
I я подумав, що наодинцi люди люди, в гуртi ж, у вiйськових лавах
вони - юрба, слiпа й безглузда сила. м не треба збиратися в натовп, бо
вiн вирiшу не розумом, а ярiстю, митт вим спалахом, i той спалах легко
збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од вiку користуються всiлякi
пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах,
скiльки ©х втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв, всiляких крутi©в,
лихих отаманцiв... На землi один праведний гнiв, одна праведна лава -
та, що ста на захист вiтчизни.
Я наледве пiдвiвся з колiн, насилу додибав до села - так мене
стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця, оповила думки в
холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в головi гуло,
©© ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього села, пiти свiт за
очi, туди, де нема кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не стежать
недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стиска твою душу й не гнiтить думку -
де нема лихих людей, а значить, i лихих вчинкiв, де люди добрi,
спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого мiсця на землi
нема ,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба
якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й або примиритися з
ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим i
недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв, на жаль, у мене не
було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i всi
принади.
Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив сво© босi ноги в
порохню Чемерського шляху, як намiчав ранiше, уникнув би ще одного
великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився.
* * *
У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу, я не
мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою чи © несправедливостi став.
Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони
й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка - несправедливiсть десь
глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки, привести
до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано
заробив грiш, воiстину, трагiчне й смiшне ходять поруч: багата вдова,
пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб написав
проникливо та тримав усе в та мницi. Вийшло ж так, що сама того листа й
надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.
Суплiка була така: "...сво©ми паскудними губами шемряла, буцiм я -
жiнка легковажно© поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха,
з про©жджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А
мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою фантазi ю та хуками
Пiшла з мого двору, за одне те, мiй ясновельможний милостивий пане,
заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а також заслужила секвестру.
Презентуйте ©©, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вiк буду
Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся, коб же тiльки та псяюха
понесла кару заслужену".
Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки нема , хто лишень i чого в тебе не
просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей, iнший - золотих
дукатiв, третiй - доточити хоч день до стовченого хворобою життя,
четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий молить о спасiннi вiд зашморгу,
шостий сам сука мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудростi,
спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорнi "хуки"
грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з
жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все мо горе, попри
всi обiцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього свiту у щоб вiн аж
зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю
сво здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi хвороби
не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi ста
образливо - пiти й не вiдчути ©х, це гiрко, а обмiняти на них душу
страшно. Я таки триматиму ©© в чистотi та недоторканостi, я побачу все,
осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю душу нiчи ю
кров'ю, жодною краплиною, не потрушу ©© попелом чужого горя!
А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй полон.
На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового за
козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали
сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором i
послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою
печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох козакiв та московського
ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ,
малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано,
одначе козаки втямили, що тим указом велено "полковников и сотников не
выбирать, а назначать". Той указ упав на козачi голови, як вiтер на
дiброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до
сотенно© канцелярi©, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А
при©жджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча.
Солонець - богатирсько© статури, повновидий, поважний, статечний козак,
знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його ©м увесь знаний.
Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець, головою, з
метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не
сподобався ©м уже одним сво©м виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця...
- Волi мо свого, ми його зна мо! - гукали козаки.
- Вiн до людей уважливий.
- Хоробрий козак, достойний.
I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця шапками, й хтось уже
винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi. Вiн хотiв вручити
короговку Солонцю, але при©жджий з Глухова осавул пiдняв над головою
царський унiверсал i гукнув щосили:
- Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв i
звелiв писати листи - до полковника та гетьмана в Глухiв. Лист до
полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього цього я
не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося на
мо©х очах.
На свою суплiку носачiвцi отримали вiдмову, i тепер до Носачiвки
при©хав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвiницi
церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у
Носанiвцi широкий, посеред шляху з Ки ва на Нiжин, з одного його краю -
стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе люди оддавали
перевагу старiй), з другого - сотенна канцелярiя, ще далi - кiлька
крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар. Козаки
товпилися бiля управи, прийшло (з цiкавостi) й чимало посполитих, на
одному з рундукiв чорним табунцем з'юрмилися вре©-крамарi. Та ж таки
цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярi©, на
праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який пiдпирав
дашок ганку, щоб мене не затоптали.
Тепер бачив натовп i, коли повертав голову, тих, якi стояли на
ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачiвського
сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, вiн, як я зрозумiв з
розмов, лишився вдома, на що деякi козаки нарiкали. Полковий осавул
бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку
- погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той
самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого
короговку й тримав напоготовi, аби оддати ©© Хоменку.
Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi,
вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало:
- Бридня!
- Що бридня! - подався вперед осавул.
- Все бридня. Ти при©хав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду
оцьому недомiрку. Це - живодер. Ми вже зна мо. Отакий зашмарканий, i
живодер.
- Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий... У
секвестр!
- Нас - у секвестр!
Натовп сколихнувся i враз перетворився в живий вир. Неначе буря
пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно, а зовсiм
iншi. Одмiнилися обличчя, голоси, порозправлялися плечi. Я теж вiдчув
дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався погасити ©х: я тут
чужий, менi нема нiякого дiла до того, що вiдбува ться на цьому майданi.
Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого
рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало
зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в
той бiк,- яка то сила цар i що вiн може зробити. Який вiн грiзний,
жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за ятками на базарi,
оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв, знищив
Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi вiйни... Я про царя не склав
уповнi власно© думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався, але
боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi.
Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них.
Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн перекаламутив мо життя,
забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене, вчинив так з якихось
сво©х причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому якесь виправдання, я
багато читав про королiв, iмператорiв, ©хня воля - висока, продиктована
чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про царя,
як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в
ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога, опиратися владi -
опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чека кара.
Я ж подумав, що цi двi сили зовсiм рiзнi й нерiвнi, навiть хотiв
сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послуха , та й не мо це
дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь, оцi © церкви мають
себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать
неправду й не можуть з нею примиритися.
Люди вже не гомонiли, а кричали, пiдносили кулаки; роздратування,
злiсть все дужче й дужче опановували ними. Так опанову тривога згра ю
гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт або пес. До
того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй, медяна
десятина, а тепер ©м ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники. З
ним ©м жити, з ним iти на вiйну!
У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той уже простягнув
руку, але натовп витиснув з себе кiлька чоловiк аж на ганок, вони
опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука вихопила в писаря
царський указ i жбурнула пiд ноги, й загупотiли важкi чоботиська,
втоптуючи грiзне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе
короговку, а осавул ©© не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню
облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними очима,
темною дiркою рота, з яко© вилiтали погрози, прокляття, свист. Це було
безстрашне обличчя, яке не зна спину. Натовп не може, не вмi
розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й сво
горе, своя кривда, своя озлобленiсть, вони долучаються до кривди
спiльно©), в ньому кiлька призвiдцiв, людей дужих, безстрашних, хоч
бува й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на коротку
мить угору душами зварйовують усiх. I тодi ста ться вибух. Це схоже на
початок льодолому на рiчцi. Все мовби ще сто©ть непорушне, i враз
зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини змiять
по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й сам одного разу
опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто чи скiльки
там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однi © душi стають звитягою
та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ
писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому?
Короговку вирвали, й два чоловiки понесли ©© в церкву, полковий осавул
був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно. Хоменко шаснув попiд
руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами. А тим
часом кiлька чоловiк привели попiд руки Солонця. Вiн, либонь, хоч i
вдавав, що його ведуть силомiць, готувався до цього - нiс пiд пахвою
загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися,
деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до полкового осавула. Але
той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повiтрi вуса, й пiшов до
судовнi. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець
зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним.
Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився
мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу,
був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав напевно, що
цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки в менi взялося
таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi, де
мiцна влада, й бачив, чим закiнчу ться будь-який непослух, пам'ятав, як
шмагали рiзками здоровенних, як буга©, фiлософiв i богословiв, котрi
позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер i страшнi кари,
вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що тiльки сказано гострi
слова. Але з слiв усе почина ться. Спочатку було слово. В цьому випадку -
царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде далi? Цар
не подару ©м цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували в багно, за
його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей. А може,
©х i справдi потрiбно втоптати в багно? Я злякався цi © думки. Я звик
коритися великим i малим можновладцям, нiколи не помишляв про будь-який
спротив, то бiльше царевi. Попи читають за його здравi молитви й
закликають молитися за нього нас, бо цар - Божий помазаник, намiсник
Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над його
дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля...
Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може,
це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi церкви, ©хню
волю ми викону мо, ©хнi велiння сповня мо. Ми жили без царя, жили сво©ми
законами... Саме через те й звар'ювалися цi люди, що знехтувано ©хн
право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так вони
обирали завжди, i ©м було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд кого
те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно теж Боже.
Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк,
i принишкла моя думка. Отак i висiв на поручнях ганку - довгоногий,
довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб вибився з-пiд
сiро© шапки двома хвильками (бачив сво обличчя в круглiй шибi вiкна,
вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд то©
святотатно© думки).
Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хлiба не
взяв. Вiн навiть прочинив вiкно й погрозив пальцем, одначе одразу й
зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось
грудка, скло розкололося, але не висипалося.
Якийсь козак пiдняв угору волосатi руки,- рукава кунтуша i сорочки
закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у шибу. Там мовчали.
Либонь, осавул злякався.
- Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I послати з
нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю.
- Нашi права одвiку, не дамо ©х нехтувати!
- Не дамо, щоб нами попихали!
- Не вволить нашу волю, i його переоберемо.
- Суплiку, суплiку пишiть, де писар?
Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на ганку й щез, нiби
здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов на iншi
дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав
на мою скромну персону.
- Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисi
картку до сина.
Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi йти до
- Загляньте в Статут, у Статут подивiться,- вимахував руками
дзьобоносий чоловiчок зi шрамом на щоцi, зодягнений в короткий жупанок.
Вiн вискочив на воза за спиною в Милi.
- Бортного злодiя не судять по праву, самi вотчинники призначають
кару,заперечили йому.
- Треба везти до полкового суду,- мовив староста.
- Бортних злодi©в вiшають самi бортники,- пролунало з натовпу.
Вимахнула палиця i впала на плечi Милi. За нею ще одна - далi загупотiло.
- Отако, виб' мо, сам здохне,- сказав староста й повернувся спиною до
воза.
- Вiн хоче стерти нам право,- гукнув дзьобоносий.- Громадо, це буде
злодiю легка смерть.
Палицi поопускалися. Запала тиша, було чути, як побрязку ланцюгом пес
та цокотять зуби в Дуди.
- Везiмо його до дуба,- прогув дiд у чорнiй шапцi, збитiй по-парубоцьки
на потилицю.
Кiлька чоловiк посунуло з двору, тодi староста зачинив ворота.
- Е нi, люди добрi,- сказав вiн,- якщо судити - то вже гуртом.
- Ми всi, вся громада присудили бортного злодiя до повiшення. Воля Божа
й праведний закон велять нам учинити так. Кличте попа.
Дво дядькiв пiшли з двору й незабаром повернулися з попом.
Я здивувався, що пiп прийшов сповiдати засудженого самосудом. Я стояв
бiля ганку й тремтiв, наче в пропасницi. Все ще не вiрив, що такий присуд
звершиться, що самосуд вiдбудеться. Менi було страшно - вже не стiльки за
Милю чи за себе (цi люди можуть вчинити розправу й надi мною), скiльки за
цих козакiв i посполитих. Вони переймають на себе несосвiтенний грiх,
занапащають сво© душi i душi близьких ©м людей. Як ©м сказати про це?
Невже вiдро меду чи й кiлька вiдер мають переважити людське життя? Хiба
вони цього не знають? Вони самi згадували Божу волю й праведний закон. Але
я стояв i мовчав, а йогомосць тим часом причащав Милю. Той важко, але
спокiйно поцiлував хрест.
Ворота з хряпотом вiдчинилися, натовп посунув з двору. Посерединi його
- вiз з Милею та Дудою. Я чомусь теж пiшов вслiд за натовпом, хоч мене й
не неволили до того. Йшли повз церкву, через мiсток на гребельцi, вийшли
за село й курною дорогою потяглися до лiсу, який вставав зеленою стiною за
пiвмилi вiд села. Жовтiли стернi, подекуди ще стояли полукiпки, двi
горлицi летiли до лiсу. I поле, i лiс, i горлицi видалися менi чорними,
чорний кiнь тягнув чорного воза, за возом iшли чорнi люди, (а може, то
йшли круки?), вони чи то потомилися, чи заспоко©лися, уклавши остаточне
рiшення. I я волiк чорнi чоботи, вiдставши вiд натовпу на кiлька крокiв.
Зринула думка: шелехнути вбiк i сховатися он у тих ситнягах, але я
вiдкинув ©©. Тепер i Миля, i я, i всi люди були приреченi на грiх, i
поводилися, як то й мають поводитись приреченi. Йшли i йшли до Милино© i
власно© смертi. Ми всi йдемо так майже все життя, тiльки не помiча мо
цього.
Сьогоднi я знаю, що ми всi приреченi: на безправне життя, на чужоземне
панування, на неправду, ми приреченi жити по законах, якi нам нав'язали
дужчi та спритнiшi, приреченi на неповагу до самих себе, на погибель
власних душ. Людина приречена одмалку, бо вона не вибира собi долi, вона
народжу ться в уже збудованому свiтi, й коли той свiт вiльний та
справедливий, хоч трохи вiльна й вона, а коли невiльний та несправедливий,
вона теж здебiльшого бува невiльною та несправедливою. Якщо ж вона хоче
цей свiт перебудувати, то тiльки перекида начиння з боку на бiк, все
лиша ться, як було, тiльки мiняються мiсцями погоничi й запряженi. Тодi ми
всi були приреченi на страту. Вже нiхто не лютився, не вар'ював, не
кричав: усi йшли мовчки, везли на страту одних i вели самi себе - свою
волю, сво милосердя, свою доброту.
Незабаром пiдiйшли до узлiсся, де росло кiлька старих крислатих дубiв,
у яких чомусь повсихали верхiвки, а бiчнi гiлки буяли. Бiля одного такого
дерева зупинилися. Тут росла високi трава, яка вже пожухла, й буланий
коник почав хапати ©© губами, й хтось одразу розгнуздав його, аби не
порiзав вудилами губи. Люди жалiли скотину.
Звiдкiлясь узявся мотузок, вже з петлею, ©© накинули на шию Милi. Вiн
пiдвiвся, ступив до дерева, для чогось закинув голову й подивився в
гущавiнь. Дерево шумiло, шелестiло, жило сво©м життям. I капнув звiдти,
неначе велетенська сльоза, присохлий жолудь. Дво дядькiв перекинули
кiнець мотузка через гiлляку. Однак тягнути нiхто не хотiв. Бортники
ховалися за спини один одного, вiдступали. Тодi розв'язали руки Дудi й
штовхнули до Милi:
- Тягни, якщо обiрветься, повiсимо й тебе,-наказали Дудi.
Дуду лихоманило. Тремтячими руками вiн узяв мотузок, перехрестився,
одначе не тягнув.
- Вiн сам не подужа ,-пролунало з натовпу. Усi чомусь подивилися на
старосту, але вiн стояв, обiпершись на полудрабок воза, дивився в поле.
I тодi наперед вийшов дзьобонорий шрамоватий чоловiчок у короткому
жупанi, тицьнув пальцем у мене.
- Ось вiн... з однi © злодiйсько© складки. Нехай тягне.
Жах охопив мене, струснув од нiг до голови, як струшу деревце од низу
до верхiвки удар сокири при коренi. Душа рвонулася до Бога, очi до людей,
розпука розривала серце, я розумiв, що гину, гину назавжди, в мене нема
сили боротися, зараз я вiзьму в руки мотузка, i тодi... Та в ту саму мить
в мо му серцi несподiвано почало народжуватися щось шкарубке, тверде,
вiдчайне. I на жодну мить не зринуло бажання признатися, чий я син.
Пiзнiше я вельми пишався цим перед собою.
- Я... не з злодiйсько© складки,- тихо, але переконано заперечив.- Я
чесного отця син.
I знову в мене всерединi все завмерло, мовби приморозилося, я ледве
тямив, що тут вiдбува ться, я не розумiв, чому такi жорстокi всi цi люди й
чому мовчить, не проситься Миля. Вiн уже нi на що не сподiва ться? Але я
сподiвався. Оте тверде, вiдчайне розросталося в менi, ставало насупроти
всiх цих людей, у власну оборону.
- Тягни, ми заплатимо,- загомонiли бортники.
- По десять копiйок з чоловiка. Цiна добра. Буде кiлька талярiв.
- По десять багато, вистачить по два шаги. Вони торгувалися, неначе
продавали скотину або дрова, але самi тягнути мотузок не бажали. Я зрадiв,
сподiваючись, що добровiльного мiстра не знайдеться. Одначе вiн знайшовся.
Наперед виступив чоловiк з в'язкою недогнуздкiв та пут, либонь, пастух, що
пас конi, й пiдiйшов сюди, циганкуватий з вигляду чи й справжнiй циган.
Вiн обвiв товпу крапчатими очима, сплюнув пiд ноги й сказав:
- Якщо по десять копiйок, я згоден.
- По десять то й по десять,- погодилося одразу кiлька чоловiк. Iншi
мовчали, але ©хня мовчанка сприймалася як згода. Циганкуватий узявся за
кiнець мотузка. I в ту мить щось зрушилося в менi. Й запанiкувало, й
заголосило, й обурилося, озлилося, й рвонулося високо-високо - надi мною,
над натовпом, пiд самi хмари. Сльози вдарили з мо©х очей, i я впав на
колiна.
- Люди добрi, що ви робите, схаменiться. Не берiть на себе такого
грiха, не занапащайте самi себе. Усiх вас за це поглине вогненна ге на.
Бог не простить вам цього. Ви нiчого не зна те, ви слiпi й темнi...
- Погляньте, ми темнi... А ти хто такий будеш, шмаркачу, щоб учити
нас,погрозливо мовив немолодий козак у люстриновому жупанi та високiй
сивiй шапцi. У козака - обвислi вуса й шрам на пiдборiддi.
Я вчепився поглядом у цього козака, тепер я звертався не до сiрих
безликих облич, не до чорних байдужих проваль, а до живих, обiзлених очей
i до живого обличчя.
- Я, мабуть, нiхто, спудей недовчений, а вiн,- показав на Милю,- тiльки
в турецькiй неволi промучився цiлих п'ять рокiв... Прикутий до галери... А
тодi плавав на iнших подiях. I потопав, i був стрiляний. Ви побували на
вiйнi, зна те, яка вона... I нiхто його не прийняв до себе, нiхто не
втiшив, не подав окрайця хлiба. Скрiзь, на всiх землях воякам платять за
полон, але йому цар не заплатив... А цар править з вас медову десятину...
Так то ж цiла десятина! - Я ледве тямив, що кричу, про десятину вiд когось
почув, потiм пошкодував на сво© слова, але сливе вони вплинули найдужче.-
Бог велiв прощати всiм... Тодi й вам проститься, i ви заслужите царство
небесне...
З жахом вiдчував, що менi шерхне в ротi й ось-ось я втрачу голос, i
тодi згублю Милю, а може, й себе. Люди не прощають страху, вiн пiдхльоску
©х, до того ж сприймуть мо© слова за обман. Я вмовк.
Бортники теж мовчали, але це мовчання було трошки iнакшим, не таким
твердим, не таким погрозливим. Й тодi до Милi пiдiйшов староста, котрий од
самого початку був проти самосуду, але боявся рiшуче заперечити людям,
похмуро запитав:
- Ти справдi був прикутий до галери? Миля вiдказав спокiйно, з
гiднiстю:
- П'ять лiт. Навiть у Африку, до негрiв плавав. А тодi втiк у городi
Амстердамi, й мене знову завдали на корабель, на голландський. Купцiв
обороняв.
- Бач, заморських купцiв обороняв, а нас...- не доказав староста й для
чогось витер долонею обличчя.- Де трапив у полон?
- Пiд Азовом. Тодi багато полкiв укра©нських ходили туди.
- Це правда,- пiдтвердили з гурту.- Якiв Лихолап ходив, а Хоботня не
вернувся... З якого ти полку?
- Прилуцького.- Далi Миля почав розповiдати, де стояв пiд Азовом
Прилуцький полк, i де Нiжинський, i як вони наступали, i як вiн, Миля,
потрапив у полон. Пилип бачив, що сво ю розповiддю укрiплю в вiрi те, що
сказав я, проте не намагався розжалобити бортникiв. I нiчого не сказав про
сво© картки до царсько© канцелярi©, мабуть, вважав, що йому не повiрять чи
просто боявся зачiпати царське iмення, за що мiг поплатитися потiм.
Пiзнiше я замислювався над цим не раз.
Вiтер надi© тепер вiяв у його бiк. Козаки вже не стояли сiрими
стовпцями, а заворушилися, загомонiли. Найдовше опиралися пограбованi
бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом
та подiлити помiж собою грошi.
Староста ще раз обвiв поглядом юрбу i сказав двом десяцьким:
- Дати обом - Милi та Дудi - по тридцять ки©в i вiдпустити. Якщо ж
хтось iз них упiйма ться ще раз, висiтиме на оцiй гiлляцi,- вказав пальцем
на товсту гiлляку, на якiй гадюкою провис мотузок.
По одному, по дво люди йшли до села. Вони гомонiли, посмiхалися,
розмовляли з Милею та Дудою, немовби нiчого й не сталося. Здавалося, це
були зовсiм iншi люди, всi вони були надзвичайно радi такому кiнцевi
справи.
I я подумав, що наодинцi люди люди, в гуртi ж, у вiйськових лавах
вони - юрба, слiпа й безглузда сила. м не треба збиратися в натовп, бо
вiн вирiшу не розумом, а ярiстю, митт вим спалахом, i той спалах легко
збудити та спрямувати в будь-який бiк. Чим од вiку користуються всiлякi
пройдисвiти та авантюрники. Скiльки то люду погинуло в тих товпах i лавах,
скiльки ©х втрамбовували дороги у ватагах розбiйникiв, всiляких крутi©в,
лихих отаманцiв... На землi один праведний гнiв, одна праведна лава -
та, що ста на захист вiтчизни.
Я наледве пiдвiвся з колiн, насилу додибав до села - так мене
стермосовала лиха подiя, вичавила силу з тiла та серця, оповила думки в
холодну липку павутину. Ноги менi тремтiли й пiдгиналися, в головi гуло,
©© ломило вiд болю. Менi хотiлося пiти прiч з цього села, пiти свiт за
очi, туди, де нема кривди, захланностi, бiдностi, де за тобою не стежать
недовiрливi недобрi очi, де нiщо не стиска твою душу й не гнiтить думку -
де нема лихих людей, а значить, i лихих вчинкiв, де люди добрi,
спочутливi й тихi, як ангели. Проте я розумiю, що такого мiсця на землi
нема ,- он Миля побував по всiх свiтах i скрiзь попадав у приневолю; треба
якось призвичаюватися до цих людей, до цього свiту, й або примиритися з
ним та наперед погодитися на пiдданство усим сильним i всiм його добрим i
недобрим законам, або вiдточувати пазурi. Пазурiв, на жаль, у мене не
було. Лишалося одне - нi в що не втручатися, обминати всi небезпеки i всi
принади.
Отож якби я ще того дня полишив Носачiвку й занурив сво© босi ноги в
порохню Чемерського шляху, як намiчав ранiше, уникнув би ще одного
великого сум'яття душi та випробування духу. Але я залишився.
* * *
У наступнi днi я намагався зцiлитися, полiкувати потовчену душу, я не
мiг знайти рiвноваги, бо й не знав, жертвою чи © несправедливостi став.
Несправедливi жителi цього мiстечка чи несправедливий Миля, а може, i вони
й вiн, а може, нiхто... Пробивалася нагору думка - несправедливiсть десь
глибше, далi,- думка небезпечна, вона може потягнути iншi думки, привести
до сумнiвiв - на щастя не пробилася. На роботi не надривався,- несподiвано
заробив грiш, воiстину, трагiчне й смiшне ходять поруч: багата вдова,
пiдпанiя, замовила менi суплiку на свою сусiдку ще й просила, щоб написав
проникливо та тримав усе в та мницi. Вийшло ж так, що сама того листа й
надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.
Суплiка була така: "...сво©ми паскудними губами шемряла, буцiм я -
жiнка легковажно© поведiнки, нецнота, насправдi ж вона хльорка й потiпаха,
з про©жджими московськими офiцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А
мене сукою старою називала, дулi сукала i з великою фантазi ю та хуками
Пiшла з мого двору, за одне те, мiй ясновельможний милостивий пане,
заслужила вона канчукiв по срамному мiсцю, а також заслужила секвестру.
Презентуйте ©©, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вiк буду
Бога молити i в боргу перед Вами не залишуся, коб же тiльки та псяюха
понесла кару заслужену".
Свiте мiй, свiте, чого в тобi тiльки нема , хто лишень i чого в тебе не
просить! Один - миску пшона, нагодувати голодних дiтей, iнший - золотих
дукатiв, третiй - доточити хоч день до стовченого хворобою життя,
четвертий - погибелi сусiдовi, п'ятий молить о спасiннi вiд зашморгу,
шостий сам сука мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудростi,
спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорнi "хуки"
грiш... А чи правий вiн? Неяснi бажання тривожать мене. А iнодi навпаки, з
жахом вiдчуваю, що хочеться, хочеться й менi, попри все мо горе, попри
всi обiцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього свiту у щоб вiн аж
зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю
сво здорове тiло,- я не вельми дужий, скорiше кволий,- але нiякi хвороби
не змагають мене. Я знаю про принади свiту, вони спокушають, i iнодi ста
образливо - пiти й не вiдчути ©х, це гiрко, а обмiняти на них душу
страшно. Я таки триматиму ©© в чистотi та недоторканостi, я побачу все,
осягну розумом i серцем й нi в що не втручатимуся, не обагрю душу нiчи ю
кров'ю, жодною краплиною, не потрушу ©© попелом чужого горя!
А життя мовби смiялося надi мною, брало, неначе забавку, в свiй полон.
На мiсце померлого носачiвського сотника козаки вирiшили обрати нового за
козацькою регулою - достойного, доброчинного, смiливого. Таким усi вважали
сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором i
послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою
печаткою. А в недiлю з Глухова в супроводi двох козакiв та московського
ундера прибув осавул i в трьох мiсцях, тричi, вичитав новий царський указ,
малозрозумiлий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано,
одначе козаки втямили, що тим указом велено "полковников и сотников не
выбирать, а назначать". Той указ упав на козачi голови, як вiтер на
дiброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до
сотенно© канцелярi©, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А
при©жджi вже вели свого фамiльянта - сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча.
Солонець - богатирсько© статури, повновидий, поважний, статечний козак,
знаний носачiвцями оддавна в бою i за плугом, i рiд його ©м увесь знаний.
Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрiлий кавунець, головою, з
метушливими очицями, якi, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не
сподобався ©м уже одним сво©м виглядом, а ще ж - чужа-чужаниця...
- Волi мо свого, ми його зна мо! - гукали козаки.
- Вiн до людей уважливий.
- Хоробрий козак, достойний.
I посунули синi жупани вперед i вкрили Солонця шапками, й хтось уже
винiс сотенну короговку, й вона затрiпотiла на вiтрi. Вiн хотiв вручити
короговку Солонцю, але при©жджий з Глухова осавул пiдняв над головою
царський унiверсал i гукнув щосили:
- Проти закону! Проти царського закону! Солонець короговку не взяв i
звелiв писати листи - до полковника та гетьмана в Глухiв. Лист до
полковника повезло шiсть козакiв, лист у Глухiв - чотири. Всього цього я
не бачив, про це менi розповiли. А все, що вчинилося далi, вiдбувалося на
мо©х очах.
На свою суплiку носачiвцi отримали вiдмову, i тепер до Носачiвки
при©хав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвiницi
церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у
Носанiвцi широкий, посеред шляху з Ки ва на Нiжин, з одного його краю -
стара дерев'яна церква (нова, кам'яна - за греблею, одначе люди оддавали
перевагу старiй), з другого - сотенна канцелярiя, ще далi - кiлька
крамниць та рундукiв, пивниця, за крамницями та рундуками - базар. Козаки
товпилися бiля управи, прийшло (з цiкавостi) й чимало посполитих, на
одному з рундукiв чорним табунцем з'юрмилися вре©-крамарi. Та ж таки
цiкавiсть попхала на майдан i мене. Пропхався аж пiд ганок канцелярi©, на
праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який пiдпирав
дашок ганку, щоб мене не затоптали.
Тепер бачив натовп i, коли повертав голову, тих, якi стояли на
ганку,полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також носачiвського
сотенного писаря та хорунжого. Солонця не було, вiн, як я зрозумiв з
розмов, лишився вдома, на що деякi козаки нарiкали. Полковий осавул
бликнув на натовп з-пiд острiшкуватих брiв гострими очима - у тому позирку
- погроза й притамований страх - i звелiв писарю читати царський указ, той
самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого
короговку й тримав напоготовi, аби оддати ©© Хоменку.
Писар ще не дочитав указу, вiн затнувся, зашпортнувся на якомусь словi,
вiдшукував його пальцем, i тодi з натовпу пролунало:
- Бридня!
- Що бридня! - подався вперед осавул.
- Все бридня. Ти при©хав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду
оцьому недомiрку. Це - живодер. Ми вже зна мо. Отакий зашмарканий, i
живодер.
- Та ви... Та я...- бризнув слиною осавул.- Я вас у рiг баранячий... У
секвестр!
- Нас - у секвестр!
Натовп сколихнувся i враз перетворився в живий вир. Неначе буря
пролетiла по ньому, й були це вже не тi люди, якi стояли щойно, а зовсiм
iншi. Одмiнилися обличчя, голоси, порозправлялися плечi. Я теж вiдчув
дивну тривогу та дивне пiднесення, одначе намагався погасити ©х: я тут
чужий, менi нема нiякого дiла до того, що вiдбува ться на цьому майданi.
Стояв тихо, осягав усе вповнi. I дивувався. Люди сподiвалися справедливого
рiшення, але хiба вони не розумiли, що його не може бути, що велiння впало
зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в
той бiк,- яка то сила цар i що вiн може зробити. Який вiн грiзний,
жорстокий i нещадний, знали всi, про це шепотiлися за ятками на базарi,
оглядаючись по сторонах, гомонiли в шинку. Цар видушив батуринцiв, знищив
Запорожжя, тисячами гнав люд на кривавi вiйни... Я про царя не склав
уповнi власно© думки, чимось вiн менi подобався, чимось не подобався, але
боятися я його боявся. Мали б розумiти це i носачiвцi.
Але цар був десь дуже далеко, а несправедливiсть - тут, у них.
Увесь час думав: ненавидiти царя чи нi? Вiн перекаламутив мо життя,
забрав у мене найдорожче. Але ж вiн не знав мене, вчинив так з якихось
сво©х причин. Я то ненавидiв його то знаходив йому якесь виправдання, я
багато читав про королiв, iмператорiв, ©хня воля - висока, продиктована
чинниками, незрозумiлими простим людям. I хоч вже не мiг думати про царя,
як думав ранiше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в
ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада - вiд Бога, опиратися владi -
опиратися Боговi, це непростимий грiх, за це на тому свiтi чека кара.
Я ж подумав, що цi двi сили зовсiм рiзнi й нерiвнi, навiть хотiв
сказати про це, але розумiв, що мене нiхто не послуха , та й не мо це
дiло. Вони ось тут, пiд захистом оцих стрiх, тополь, оцi © церкви мають
себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать
неправду й не можуть з нею примиритися.
Люди вже не гомонiли, а кричали, пiдносили кулаки; роздратування,
злiсть все дужче й дужче опановували ними. Так опанову тривога згра ю
гракiв на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кiт або пес. До
того ж давно не було дощiв, двi пожежi за тиждень, бортний злодiй, медяна
десятина, а тепер ©м ще нав'язують чужого недоброго чоловiка в сотники. З
ним ©м жити, з ним iти на вiйну!
У цей час осавул хотiв передати короговку Хоменку, той уже простягнув
руку, але натовп витиснув з себе кiлька чоловiк аж на ганок, вони
опинилися помiж осавулом i Хоменком. I вже чиясь рука вихопила в писаря
царський указ i жбурнула пiд ноги, й загупотiли важкi чоботиська,
втоптуючи грiзне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе
короговку, а осавул ©© не вiддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню
облич, а одне, спотворене гримасою гнiву, з великими, вибалушеними очима,
темною дiркою рота, з яко© вилiтали погрози, прокляття, свист. Це було
безстрашне обличчя, яке не зна спину. Натовп не може, не вмi
розмiрковувати, вiн живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й сво
горе, своя кривда, своя озлобленiсть, вони долучаються до кривди
спiльно©), в ньому кiлька призвiдцiв, людей дужих, безстрашних, хоч
бува й навпаки: люди нервовi, слабкодухi, зi знесеними гнiвом на коротку
мить угору душами зварйовують усiх. I тодi ста ться вибух. Це схоже на
початок льодолому на рiчцi. Все мовби ще сто©ть непорушне, i враз
зводяться сторч крижини, й чути трiск, i небезпечнi трiщини-щiлини змiять
по кризi. Те я спостерiгав не раз на Деснi та Днiпрi, й сам одного разу
опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп - це не сто чи скiльки
там душ, це одна душа, найвищi звитяга та гнiв однi © душi стають звитягою
та гнiвом усiх. I знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ
писаний на всi полки й сотнi, а не тiльки на них, знають, що буде потому?
Короговку вирвали, й два чоловiки понесли ©© в церкву, полковий осавул
був притиснений до стiни, стояв бiлий, як полотно. Хоменко шаснув попiд
руками козакiв до судовнi й вилiз через вiкно та подався городами. А тим
часом кiлька чоловiк привели попiд руки Солонця. Вiн, либонь, хоч i
вдавав, що його ведуть силомiць, готувався до цього - нiс пiд пахвою
загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ганку, розступилися,
деякi посходили на землю, й Солонець пiдiйшов до полкового осавула. Але
той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повiтрi вуса, й пiшов до
судовнi. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець
зам'явся, потиснув плечима й пiшов за ним.
Натовп знову завихрив, знову синi жупани натиснули на ганок. Я вхопився
мiцнiше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу,
був чужаком, стороннiм i судив збоку - тверезо та ясно. Знав напевно, що
цi люди не викричать нiчого, окрiм бiди. Не знаю, звiдки в менi взялося
таке розумiння - з прочитаних книжок, з того, що жив у великому мiстi, де
мiцна влада, й бачив, чим закiнчу ться будь-який непослух, пам'ятав, як
шмагали рiзками здоровенних, як буга©, фiлософiв i богословiв, котрi
позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пiтер i страшнi кари,
вiд яких конали найвищi урядовцi царства. Поки що тiльки сказано гострi
слова. Але з слiв усе почина ться. Спочатку було слово. В цьому випадку -
царське слово, яке втоптане в глей яловими чобiтьми. Що ж буде далi? Цар
не подару ©м цього, вiн не звик, щоб його слова втоптували в багно, за
його наказом стинають голови тисячам нi в чому неповинних людей. А може,
©х i справдi потрiбно втоптати в багно? Я злякався цi © думки. Я звик
коритися великим i малим можновладцям, нiколи не помишляв про будь-який
спротив, то бiльше царевi. Попи читають за його здравi молитви й
закликають молитися за нього нас, бо цар - Божий помазаник, намiсник
Господа на землi. Вiн там, над усiма, донедавна я не задумувався над його
дiяннями, вони взагалi були далеко вiд мого житейського поля...
Одначе й сумнiви вже почали проростати в серцi. Цар - над нами? А може,
це й не зовсiм так, бо над нами - гетьман, нашi суди, вiтцi церкви, ©хню
волю ми викону мо, ©хнi велiння сповня мо. Ми жили без царя, жили сво©ми
законами... Саме через те й звар'ювалися цi люди, що знехтувано ©хн
право. Вони хочуть обрати собi в сотники чоловiка, якого знають, так вони
обирали завжди, i ©м було добре. Вони мали таке право - обирати. Вiд кого
те право? Вiн iнших державцiв, вiд дiдiв-прадiдiв?.. Тодi воно теж Боже.
Та якщо ще на користь людям... Я знову злякався, й заморочився, й принишк,
i принишкла моя думка. Отак i висiв на поручнях ганку - довгоногий,
довготелесий, худий, ще й вуха трохи вiдстовбурченi, й чуб вибився з-пiд
сiро© шапки двома хвильками (бачив сво обличчя в круглiй шибi вiкна,
вправленого в олово, й здавалося воно мовби iконою, я аж стенувся вiд то©
святотатно© думки).
Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хлiба не
взяв. Вiн навiть прочинив вiкно й погрозив пальцем, одначе одразу й
зачинив, бо на майданi затюкали, засвистiли. Хряпнула в шибу кинута кимось
грудка, скло розкололося, але не висипалося.
Якийсь козак пiдняв угору волосатi руки,- рукава кунтуша i сорочки
закотилися,- зсукав двi загогулистi дулi й тицьнув у шибу. Там мовчали.
Либонь, осавул злякався.
- Писати до полковника суплiку! - гукало кiлька чоловiк.- I послати з
нею найзначнiших... Нехай вволить нашу волю.
- Нашi права одвiку, не дамо ©х нехтувати!
- Не дамо, щоб нами попихали!
- Не вволить нашу волю, i його переоберемо.
- Суплiку, суплiку пишiть, де писар?
Кинулися, а писаря й слiд прочах. Допiру стояв на ганку й щез, нiби
здимiв. Хтось висловив здогад, що вiн зайшов досередини й вийшов на iншi
дверi. Побiгли до писаря додому, але не знайшли й там. I тодi хтось вказав
на мою скромну персону.
- Нехай вiн напише, у нього в'язь гарна, я сам бачив. Писав Гнатисi
картку до сина.
Я спробував вiдмовитися, але на мене гримнули, й довелося менi йти до