Страница:
- Аякже, аякже. Лучиться нагода - скажу царевi. А ви теж скажiть вашим
старшинам: царiв небесних i земних прихиляють до себе покiрливiстю та
ласкою. Так i в книгах святих сказано, i мiй розум те пiдказу .
Негiдник, погань у саккосi, прости менi. Господи, вiн обiцяв прихилити
до нас рай, а вже прихилив пекло - пiдло обмежив гетьмана, доповiв у
Та мну канцелярiю, буцiмто Полуботок мав нишковi перетрактацi© з Пилипом
Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з вiйськом
пiд Васильковом. Буцiмто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув пiд
Василькiв, а той нiбито вiдповiв, що кочу тут, бо в приморськiй сторонi
повiтря морове настало i, мовляв, бо©ться, щоб не вчепилася зараза.
Нiкчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрi не
помирилися мiж собою, i кожен хотiв повiсити ту байку на шию сво му
недруговi. Нил стверджував, буцiм ту байку повiдала Самборовичу панi
полковникова Полуботкова.
Брехня плавала, як олiя в юшцi. Тiльки божевiльна мал-жонка могла так
обмовити чоловiка. Чого б то Полуботок посилав сво©х людей, аби почути на
вiдповiдь таку нiсенiтницю. Там i далi було наплетено немало iнших
дурниць, буцiмто в тих мiсцях на баталiях пошатковано на капусту Галагана
й Танського, а вони козакували в сво©х полках та попивали пиво, не
вiдаючи, що вже мертвi.
Одначе та байка знадобилася псковському пископу, аби ще раз
прислужитися деспотовi, показати вiдданiсть трону царському й тому, хто на
ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не
цiкавило. Будь-якою цiною вгору, будь-якою цiною ближче до царевого
ботфорта!
Боже, як я потiм проклинав пухкощокого негiдника в митрi з пископською
патерицею в руцi! Скiльки днiв проблукав бiля його поко©в, сподiваючись
зустрiтись i... вбити. Ну... вбити, либонь, я не змiг би. Я ще нiкого не
вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно!
Сказав би, й поволiк залiза в Петропавловку. На се був готовий. Мо серце
горiло ненавистю, душа прагла помсти.
Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовне вiд
Самборовича вiдвiту, й той одхрестився вiд брехнi, вiдписав, що зроду-вiку
його вуха не чули подiбного шемрання й не казав нiкому нiчого. Одначе,
оскiльки в царя та його лакуз не було iншо© зачiпки на зраду гетьмана,
вирiшили прилаштувати цю.
На Укра©ну було та мно споряджено найдошпетнiшого в тих нечестивих
справах фiскала, котрий вмочив сво© руки по самi плечi в кров царевича
Олексiя, не зупинявся перед будь-яким пiдступом, будь-якою брехнею,
бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав та мнi повелiння вiд царя
знайти всiх людей, котрi хоч слухом чували о тiй справi, обнадiяти ©х,
пообiцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та iнших старшин,
i, таким робом добувши свiдчення про зносини Полуботка з Орликом,
вiдправити цих людей у Пiтер. Отримав Рум'янцев також велiння збирати по
укра©нських мiстах людей та впевняти, що ©м вестиметься лiпше, коли
матимуть старшинами росiян, а не укра©нцiв, пiдбивати козакiв та
посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпiдлiшими наустами,
все те списувати, пакувати й надсилати до Та мно© канцелярi©. Вже
навздогiн Рум'янцеву Петро надiслав листа, в якому ще раз нагадував: за
добуту фальшивку матиме нагороду. "Потщись послати кого в Запорожжя (краще
б з таких, що вельми озлобленi на старшину), щоби такого листа дiстати, i
грошей на це можеш дати до 5 000 iз взятих старшинських, i сподiваюся, за
цю суму таке отримати можна". Оренда корчми за рiк на той час коштувала
один карбованець.
I ще одне велiння отрима Рум'янцев: налякати старшин, якi пiдписали
чолобитнi на закриття колегi© Малоросiйсько©, аби вони вiдмовилися вiд
пiдписiв, а також добути вiд кiлькох козацьких громад листи, в котрих би
свiдчили, що вони нiчого не вiдають, що все то викрутнi старшини, яка ©м
ненависна.
Тримали все те у великiй та мницi, i все ж ми довiдалися про лиху
функцiю Рум'янцева. Перший неясну чутку принiс Миля, котрий майже не
потикався на подвiр'я бутурлiнське, пропадав у шинках, де пиячив з
iноземними та московитськими шкiперами, матросами, солдатами. П'яний ундер
проговорився, що iде зi сво©м паном на Укра©ну на якусь важливу факцiю,
одначе на яку, не знав чи не хотiв казати. Ундер служив при
Юстиць-колегi©, в Савича там був знайомий пiддячий, чи, як вони тепер
називались, асесор. Торiк пiддячий при©здив на Укра©ну, жив у Савича, в
дорозi тяжко захворiв, i був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не
покликав нiмця-лiкаря, заплативши йому чималi грошi, а далi лiкував за
приписом лiкаря та доглядав дбайливо. Й дякував пiддячий Савичу щиро,
кланявся доземно, клявся в дружбi довiчнiй. I ось тепер Савич вечiрньою
годиною навiдав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, пiддячий
злякався й тим переляком засвiдчив, що зна про той нечестивий замисел,
довго вiдмовлявся, а потiм таки оповiв. Вiн готував папери Рум'янцева в
дорогу, й був там окремий папiр, iнструкцi ю званий, од самого царя, в
ньому списано по пунктах все, що ма робити Рум'янцев.
Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горницi в Полуботка.
Поклали негайно послати когось на Укра©ну, аби попередив Жураковського про
ту московську iнкурсiю, вибiр упав на служника Рублевського з Савичевого
почту, персона вiн незначна, i його вiдсутностi не помiтять. Рублевському
дали копiю з чолобитно©, яку пiдписали старшини, аби пригадали, що писали,
решту ж мав переповiсти на словах. Одначе по кiлькох днях тривог,
турбацiй, рад-перерад вирiшили послати когось певнiшого, мудрiшого,
тямковитiшого, а саме - Василя Биковського. Склали цiлу промеморiю, кому i
як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всiляких шванок, щоб
помирилися з кривдниками, все то справи дрiбнi, ними ж можна згубити
справу велику - всi © Укра©ни. "Помирiться, годiться правi й винуватi
перед лихом, вiд якого потiм не буде рятунку",напоумлював землякiв через
Биковського Полуботок. А самому пропiкала душу гаряча дума, що теж через
особисту кривду в рокований час не обстав праве дiло; покривдив його
вельми пiдозрiливий i себелюбний Мазепа, ой, як гiрко покривдив, саме
через те й не пiшов з ним у трудну для Укра©ни хвилину. Розпеченим цвяхом
загрузла в серцi образа, не змiг висмикнути того цвяха. А що всi тi
образи, кривди перед тим великим, необмiрним, яким Укра©на! Так, нехай
би вiн потерпiв поразку вкупi з сво©м кривдником, зате нинi була б
спокiйна душа. А то ж мучиться скiльки рокiв. Жодного разу нiкому не
освiдчився в тiм, несе покуту в трагiчнiй самотинi. Ото i нинi...
Переливав той гiркий досвiд у слова...
Рум'янцев збиратиме всiляке смiття, пiдбиратиме всiляку нечисть й
висипле те на нашi голови. Антону Ганському, полковнику ки©вському,
гетьман велiв помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив
з сотництва супроти волi Полуботка, сотнику Любецькому - з попом, вiд то©
сварки чадний дим обкурю i гетьмана, i всiм iншим матися обачно, не
давати вивiдцям нiяких пiдстав для очорнiння порядкiв укра©нських.
Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував
дорожнi сакви, а зашнурував сво© челядник Полуботка Микола Лагович, всю
нiч вiн вчив напам'ять промеморiю, а на ранок ©© спалили. Лагович вiд'©хав
на Укра©ну.
Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку вiд Жураковського при©хав
вiйськовий канцелярист Романович. Вiн розповiв: старшим над вiйськом
укра©нським i московським, яке сто©ть постоями на Укра©нi, Голiцин, вiн
повiв москалiв на Слобожанщину, звелiвши Лизогубовi вести туди укра©нськi
полки. Лизогуб полки повiв, i одразу туди вирушив Жураковський, а з ним
кiлька бунчукових товаришiв, капелан з дячком, п'ять сурмачiв, три
трубачi, довбиш, артилерiйський отаман з гармашами, хорунжий i писар,
гармашi пiшi та кiннi, козаки на палуби, ковалi й шорники - увесь
вiйськовий штаб генеральний на чолi вiйська. Й вельми було сумне те
видовище: хорунжий без велико© хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачi без
сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлiв, писар без печатки -
Вельямiнов одiбрав усi знаки вiйськовi й запечатав, i вiйсько йшло, неначе
похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очi.
До©хали до Веприка на Пслi, й там ©х нагнали гiнцi Вельямiнова на
змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно
здогадався, що похiд цей обмильний, Голiцин iде не на татар, а виводить з
Укра©ни козацьке вiйсько. До Коломака було рукою подати, й Жураковський
покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до вiйська. Вiн зiбрав старшину в
наметi Апостола - полковника миргородського, й радилися вони шiсть
дзигаревих годин, i допiкав усiх Жураковський, жалив словами гiркими,
нагадував про побори московськi, про кривди, про стацi© вiйськовi, казав
високi слова про честь, в багно втоптану, про славу батькiв i подвиги
©хнi.
Старшини розхвилювалися й собi почали нарiкати на московську неволю,
спочатку Буцький, наказний полтавський, i Бурляй, полковник сердюцький, а
далi iншi, не змовчали навiть Галаган та Милорадович, тiльки Апостол довго
крутiйствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав
царевi чолобитну, в якiй плакався, що сорок рокiв вiрно служить
полковником, а справжньо© вiддяки не ма , а вiн би згодний, аби й не було
гетьманських виборiв, а цар дав гетьманську булаву з сво©х рук. Але й
Апостол, присоромлений iншими, сказав правдиве слово, й калiграфували
чолобитну велику, з досто©нством написану, й виповiли в нiй усе.
Нагадали царевi його обiцянки перед баталi ю Полтавською, клятвою
скрiпленi, про те, що пiсля перемоги над шведом вiн зменшить побори з
народу укра©нського й вольностi козацькi ствердить монаршим указом, а
замiсть цього увiв колегiю, яка останнi вольностi попира та одбира,
злiквiдову суди нашi, податi небаченi наклада , i все це, мовляв,
робиться згiдно статтей Хмеля, прохальних та вирiшальних статтей Олексiя
Михайловича, а нiчого такого в тих статтях нема . I ось тепер ми в походах
при Коломацi, а iншi при Святому Хрестi справля мо вашу службу, а в нас
удома генерал Вельямiнов забира останн з млинiв та перевозiв, пасiк та
шинкiв, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманiв нiколи не
було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в
ув'язненнях, неначе якихось лайдакiв. Люди втiкають на слободи та за
Днiпро, край спустошу ться. Сподiваючись на вашу милiсть, наважу мося
сказати про це через посланцiв Семена Кгалецького, сотника
новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай
благословить Господь вас на царство. А те, що пiдозри виникли, буцiм у
судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всiм показано, що
неправда. При Коломацi, з обозу, 1723 року, октоврiя 1 писано. I пiдписи
Апостола, Галагана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, i полки
Лубенський, Полтавський, Переяславський, i просимо дозволити за давнiми
правами вiльними голосами обрати гетьмана, бо всi справи не йдуть.
I ще одну чолобитну про дрiбнiшi кривди вiд москалiв повезли сотник
новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли
через Глухiв, i про це довiдався Вельямiнов та ув'язнив посланцiв, одначе
при арештi ©м вдалося непомiтно передати листа Романовичу.
Два довгi осiннi вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними
чолобитними, адже бачили, як драту ться цар, вiдали, що можуть вони впасти
на ©хнi голови великим лихом. I тодi сказав Полуботок:
- А з чим вернемося на Укра©ну? В якому образi? Рабiв? Вже ми звика мо
пiдписувати: "раб нiжайший". Чи ма мо право вертатися туди в такiй
функцi©? При©демо, скажемо людям: хилiться, гнiться, як похилилися ми,
старшини вашi, рабство наше вже навiчно. I як подивимося у вiчi братам
нашим, котрi там, при Коломацi, кровiю писали цi листи? Раб iнодi також
спожива солодкi напо© та смачнi страви. Але вiн раб, i цим сказано все.
Нi, краще вже смерть, анiж така ганьба! Хто бо©ться, в чи©й душi страх
бiльший, нiж вiдвага, нехай вiд'©жджа на Укра©ну. Навiть якщо по©дете
всi, я залишуся й подам цi листи царевi: хоч краще було б, якби ©х подав
пан Романович, цим засвiдчивши, що привiз ©х просто з Коломака од всього
товариства вiйськового. Козаки похилили голови, сором випiкав очi.
Залишилися в Пiтербурху всi й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити
царевi цi листи.
* * *
Менi здавалося, що я дуже багато побачив у Пiтерi, я дивився широко
вiдкритими очима й тiльки потiм зрозумiв, що не бачив нiчого. Блукав,
немов слiпець, який бреде по вибитому худобою тирлi й дума , що прошку по
зеленiй оболонi. Зате мене, виявля ться, бачили тисячi очей. Ми всi слiпцi
в цьому свiтi, бредемо, не зна мо куди, йдемо туди, куди нас штовха
випадок долi, i всi ми роздiленi на тих, якi пiдглядають за кимось, i тих,
за якими пiдглядають, на тих, якi чигають, i на тих, на кого чигають. На
мене, на всiх нас чигали повсякчас, вдень i вночi. Я лише потiм зрозумiв,
чому на наш двiр ходить стiльки калачникiв, збитенщикiв, квасникiв,
шорникiв, всiляких iнших людей, котрi самi набивалися в дружбу, пригощали
дармовими горiлками та винами, довiрчо розпитували про наше життя-буття,
про родичiв до десятого колiна, про старшин, служникiв. О, якби пiдступ та
зради мали сво© запахи! Ними просмердiвся б увесь наш двiр. Одначе вони
пахли заморськими тютюнами, пирiжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за
iншими запахами, нудьгував за iншими видивами - за Укра©ною. Нiколи ранiше
не думав, що можна так сумувати за рiдним кра м, що вiн снитиметься
ночами, тривожитиме, мучитиме. Нiчого вiн менi не дав, нiчого я в ньому не
доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.
Менi снилися то Ки©в, то Глухiв, то дорога в росохатих вербах, якi
поспускали вiти до само© землi, а обiч дороги жито стiною, i в ньому
волошки. Вiтер гойда жито, й зеленi хвилi та мниче котяться до обрiю, й у
тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвiчна та мниця, яка
пророста з року в рiк, i пада , пiдiтнута гострим лезом, i пророста
знову. Хововка в житi перепел; невидимий, вiн теж та мниця, така сама, як
i я, часточка Божого свiту.
Менi опротивiло мiсто, в якому жив. Опротивiли його дива, його зваби,
його прямi поземнi i понебеснi лiнi©. Щось у ньому було несправжн ,
придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити
за ворота, сидiв бiля маленького вiконечка з книгою в руках i думав. Щось
зрiло в менi, щось викiльчувалося, я думав про наше життя в Пiтерi, про
те, що сидимо не сво ю волею, що й дома житимемо також не сво ю волею, й
щодалi, либонь, буде гiрше, а що робити, не зна нiхто. Можливо, щось зна
гетьман? Вiн зробився ще мовчазнiший i стемнiв лицем.
Зненацька увечерi мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою
бандуру. Це - вперше од нашого при©зду в Пiтер. Гетьман сидiв, схилившись,
бiля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Вiн не
пiдвiв голови, не вiдiрвав погляду вiд вогню, а тiльки мовив:
- Сiдай.
Я сiв i також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго,
навiть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.
- Бачу, тобi опiка вже не вельми потрiбна,- нараз мовив.- Ста ш
козаком. А батько боявся...
- Се путь не моя,- одповiв.- Але iншо© не маю.
- А хто зна , де наша путь? - пiдвiв голову.- Нiхто. Прожива мо життя,
а в кiнцi бачимо, що пiшли не тi ю стежкою. Я також, Iване... Хотiв стати
вченим богословом... Вечорами сидiти пiд грушею з такими ж книжниками. А
довелося... Ось навiть з тобою нiколи не погомонiли до ладу. Все справи та
справи... Нудний я, Iване, чоловiк.
Я подумав, що, либонь, вiн правий, i ще подумав, що нуднi всi праведнi
люди. Неправеднi люди, вони здебiльшого й веселi, а ще ж брехливi,
обвiшанi всiлякими пригодами, перелюбами, мають що оповiсти, вмiють
розкутурхати iнших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета ©хня:
здобути грiш, переспати з удовицею, випити на дармiвщину. А коли в людини
велика й праведна мета, згнiчують ©© важкi думки, не дають забутися нi на
мить. Праведну мету обстояти важко.
- Матiр... не забув? Я похилив голову.
- Неземна вона була... Iнодi-повеселi ... А тодi як затужить,
засуму ... й би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... I любила
безумно. А в сьому свiтi з великою любов'ю жити не можна... Любов - се
печаль i м'ягкiсть. Ми всi, укра©нцi... з голубо© глини.
- Про вас сього не сказати...- Й знiтився.
- Життя мене довго та круто мiсило. От i став на сей пруг. Пробач... се
не гординя - бiльше нiкому... Ну, та гаразд. Заграй менi щось до серця.
Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав
струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самi почали пiсню:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Та помира за Дуна м
Козак молоденький.
А як став вiн помирати,
Став товариша прохати:
"Ой товаришу, вiрний брате,
Та й дай отцю-неньцi знати,
А нехай при©де за Дунай
Свого сина ховати..."
Ще я проспiвав "Ой у лузi над водою калина цвiте" та "Прип'яв коня до
пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив:
- Заграй про Нечая.
I я розпочав:
Ой з-за гори високо©,
З-пiд чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
"Утiкай, Нечаю!" -
"Не бiйтеся, не бiйтеся,
Пани отамани,
Поставив я стороженьку
Усiма шляхами.
Як я маю, козак Нечай,
Звiдси утiкати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?" -
"А я тебе, мiй Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собi коня в сiдлi
Для свого звичаю.
А я тебе, мiй Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собi шабелечку
Та пiд опанчею!"
Вiн так i сидiв, високо пiдвiвши голову, лiва брова звелася круто, й
таким запам'ятав я його на все життя.
...Ой як стисне козак Нечай
Коня острогами,
За ним ляхiв сорок тисяч
З голими шаблями,.
Ой не дбали вражi ляхи
На козацьку вроду,-
Рвали тiло по кавалку,
Пускали на воду.
Не скажу, що я спiвав того вечора гарно, щось менi муляло, щось мене
долягало, але коли спiва ш однiй людинi, та ще ту людину любиш, спiва ш
особливо, мовби передарову ш ©й пiсню з осмутою власно© душi, i пiсня
завжди зда ться новою, незнайомою, й хвилю обох.
I ще попросив мене гетьман заспiвати про отамана Матяша. Либонь, вiн
радився сам з собою, виважував у душi свiй важкий рiшинець. Бо ж пiсня
весь час вертала його до того самого:
Козаки, панове-молодцi,
Небезпечно ви майте,
Козацьких коней iз припона не пускайте,
Сiдла козацькi© пiд голови пiдкладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалеко тут земля татарськая...
Ще тiльки я почав спiвати пiсню-думу про Матяша, до свiтлицi зайшов
Iван Романович, канцелярист, який при©хав вiд вiйська з Коломаку, за ним
Чарниш та Савич, а по хвилi суддя гадяцький Григорiй Грабянка, писар полку
Чернiговського Iван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро
Корецький i останнiм - Микола Ханенко. Вiн щiльно причинив дверi, либонь,
знав - бiльше нiхто не ма заходити. Старшини неквапливо сiдали на лавах,
декотрi повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.
Я скiнчив грати, запала мовчанка. Гетьман пiдвiвся, а тодi усмiхнувся,
поклав менi на плече руку:
- Спасибi, Iване. Гарнi пiснi, й гарно ти спiва ш. Скiльки в нас таких
хлопцiв на Укра©нi! А пiсень скiльки! Не загине Укра©на, житиме, вiрю в те
всiм серцем. Нема тако© сили, котра б могла вбити пiсню й землю таку.
Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у пiснях живуть, у хлопцях
цих живуть, i житимуть у дiтях ©хнiх. Себто, у наших дiтях i внуках. I
все, що ми робимо нинi... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас.
Я втямив, що сказано це було не тiльки менi, а всiм, хто сидiв у
свiтлицi.
Хвилю помовчав.
- Сiдай i ти, Iване, чого пiдвiвся. Тут лише сво© люди. Будемо радити
раду.
* * *
Була недiля, двадцять третя седмиця по п'ятидесятницi, Iвана
Милостивого, на все життя я запам'ятав ©© й те, що вона саме Iвана
Милостивого. Ще з суботи знали, що пiдемо до церкви Свято© Тройцi, отож
понаваксовували чоботи, подiставали новi жупани та кунтушi, курцi
повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Свято© Тройцi - на майданi
бiля колегiй, вона дерев'яна, з широкою вiдкритою дзвiницею, на якiй дуже
багато дзвонiв, ще й невеликi куранти, котрi кожний квадранс - чверть
години - грають "Господи, помилуй". I вельми мелодiйний передзвiн лине
понад мiстом вiд дзвiницi, той передзвiн любить цар i майже завжди ходить
слухати Божу службу до Свято© Тройцi.
Вiн i сьогоднi слухав лiтургiю тут. I слухали разом з ним гетьман,
Чарниш та Савич, i безлiч усiлякого високоповажного люду пiтерського
набилося в церкву - князi та генерали, президенти колегiй, сенатори,
офiцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не
впускали - на сходах стояли гвардiйськi офiцери i вiдпихали, хто не по
чину хотiв протовпитись у церкву. Стояла вiдлига, дзвони гули глухiше, нiж
у морознi днi, зате було не холодно. Довкола церкви зiбралося чимало
простого та чиновного люду - аби побачити царя, вiддалiк стояли критi та
вiдкритi сани - декотрi вельможнi пани при©хали ви©здами.
Служба тривала недовго (цар не любив довго© вiдправи, при ньому
справляли малу або середню лiтургiю), i враз вдарили всi дзвони - загули
великi, забемкотiли меншi, заплакала мiдь малих дзвонiв, так що в тому
передзвонi потонуло "Господи, помилуй" курантiв, i вибiг з церкви
чорноризець у клобуцi, за ним вийшли чвалом два архiмандрити, i вже за
ними двома рядами гвардiйськi офiцери, розчищаючи дорогу царевi. Тримаючи
пiд лiвою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього
дрiботiв Феофан Прокопович, перехняблювався набiк, аби заглянути в очi
царевi, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому
ланцюзi з парсуною царя. Казали, вiн i спить з тi ю лядункою. Царську
парсуну псковський пископ носив замiсть iкони. I щось говорив, говорив, а
цар слухав та всмiхався. Посмiшка не скрашувала, а спотворювала його
обличчя. Воно й так було непри мне. За кiлька рокiв, вiдколи бачив царя,
вiн ще дужче розмордатiв i одутлiв. Обличчя - важке, похмуре, недобре, ще
й булькатi, напiввиряченi рачачi очi. Цар зiйшов зi сходiв, гвардiйськi
офiцери прокричали тричi "ура", дзвони затихли, барабани прогуркотiли
"славу" й затихли теж. Прокопович, пiдтягуючись до царевого вуха, i далi
щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученiшого лакея.
I враз сталося несподiване - несподiване для натовпу i для царя: просто
з-за мо © спини вийшов Iван Романович, канцелярист вiйськовий, пружним
кроком пiдiйшов до царя. Середнього зросту, мiцний, туго перетягнутий у
станi зеленим шовковим поясом, на якому висiла дорога шабля, Романович
тричi низько вклонився царевi й простягнув на витягнутих руках синю тафту,
вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папiр.
- До вашо© величностi вiд усiх полкiв гетьманських, котрi на рiчцi
Коломацi стоять i вийшли для iнкурсi© з турецьким адверсором,- голосно
проказав вiн. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими ж
бровами було незворушне, чисте й трохи на©вне. Останн , либонь, менi
здалося. А може, Романович навмисно напустив на себе на©вностi,
вiдтручався вiд чолобитно©, мовляв, нiчого не знаю, я тiльки гiнець,
сповняю чужу волю.
Петро здивовано витрiщився на тафту, вiдтак згрiб ©©, наче коршак
курча, не вiддав ад'ютантовi, котрий пiдскочив, а, ще раз роззирнувшись на
всi боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який стояв за
два десятки крокiв лiворуч, вiд церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких
останнiм часом чимало з'явилося в мiстi, на однi дверi та четверо вiкон на
площу, критий гонтом дах пiдтримувало шiсть дерев'яних стовпiв - по три з
кожного боку дверей. Цар простукотiв чобiтьми по ганку й зник за дверима.
На майданi запала тиша. Одiрвалася вiд даху й дзенькнула об сходи крижана
бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротiв,
клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися нашi старшини, пiтерськi
вельможнi пани також зиркали один на одного, було невтямки, чого подався
до кофейнi цар. Адже мав вiддати комусь чолобитну й прочитати в сво му
кабiнетi. Одначе до царевих дивацтв звикли, покiрно мовчали. Може,
закортiло йому зненацька кави?.. Прокопович двiчi обкрутився на мiсцi, вiн
не мiг стояти без дiла, тратити час даремно, й одразу ж пiддрiботiв до
Меншикова, задзигорiв до нього. Свiтлiиший поблажливо й милостиво
погойдував довгою, завитою в кiльця перукою. На площi перед церквою
почалося шемрання, декотрi подумали насправжки, що цар пiшов пити кагве й
це триватиме довго, iншi просто поспiшали додому, до святкових обiдiв,
натовп поплив вздовж вулицi. Стояли гвардiйцi, i високi урядовцi, й
укра©нськi старшини.
Та враз дверi кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й на ганок
вилетiв цар. Вiн був страшний. Очi виряченi по-скотинячому, рот
роззявлений i перекривлений набiк, щоки здутi, неначе за кожною застряло
по пирiжковi (може, вiн справдi пiдобiдував i, розпасiйований, вилетiв на
ганок, не прожувавши страви), голова тикалася на лiвий бiк. Шматував
руками голубу тафту, шматував папiр i вигукував незрозумiлi слова. А тодi
ще раз тiпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота:
- Iзменнiкi... бунтовщикi... не предаваться впр дь... Ферфлюхт...
учинiть...- I затупотiв ногами.
По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Натовп вiдхитнувся,
завмер, переднi почали тиснутися назад, але заднi не вiдступали - страх
тих, що позаду, завжди менший, вони хотiли побачити, що буде далi.
Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, нiхто не одважувався пiдiйти
до бiснуватого царя.
I враз у повiтрi майнуло щось голубе й малинове, то скинулася, неначе
крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на нижнiй сходинцi
став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокiйне, вiн дивився знизу
вгору вiдкритим прямим поглядом. У правiй руцi тримав шапку, лiва лежала
на держаку шаблi. Здавалося, гетьман не бачить, що ко©ться з царем,
старшинам: царiв небесних i земних прихиляють до себе покiрливiстю та
ласкою. Так i в книгах святих сказано, i мiй розум те пiдказу .
Негiдник, погань у саккосi, прости менi. Господи, вiн обiцяв прихилити
до нас рай, а вже прихилив пекло - пiдло обмежив гетьмана, доповiв у
Та мну канцелярiю, буцiмто Полуботок мав нишковi перетрактацi© з Пилипом
Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з вiйськом
пiд Васильковом. Буцiмто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув пiд
Василькiв, а той нiбито вiдповiв, що кочу тут, бо в приморськiй сторонi
повiтря морове настало i, мовляв, бо©ться, щоб не вчепилася зараза.
Нiкчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрi не
помирилися мiж собою, i кожен хотiв повiсити ту байку на шию сво му
недруговi. Нил стверджував, буцiм ту байку повiдала Самборовичу панi
полковникова Полуботкова.
Брехня плавала, як олiя в юшцi. Тiльки божевiльна мал-жонка могла так
обмовити чоловiка. Чого б то Полуботок посилав сво©х людей, аби почути на
вiдповiдь таку нiсенiтницю. Там i далi було наплетено немало iнших
дурниць, буцiмто в тих мiсцях на баталiях пошатковано на капусту Галагана
й Танського, а вони козакували в сво©х полках та попивали пиво, не
вiдаючи, що вже мертвi.
Одначе та байка знадобилася псковському пископу, аби ще раз
прислужитися деспотовi, показати вiдданiсть трону царському й тому, хто на
ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не
цiкавило. Будь-якою цiною вгору, будь-якою цiною ближче до царевого
ботфорта!
Боже, як я потiм проклинав пухкощокого негiдника в митрi з пископською
патерицею в руцi! Скiльки днiв проблукав бiля його поко©в, сподiваючись
зустрiтись i... вбити. Ну... вбити, либонь, я не змiг би. Я ще нiкого не
вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно!
Сказав би, й поволiк залiза в Петропавловку. На се був готовий. Мо серце
горiло ненавистю, душа прагла помсти.
Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовне вiд
Самборовича вiдвiту, й той одхрестився вiд брехнi, вiдписав, що зроду-вiку
його вуха не чули подiбного шемрання й не казав нiкому нiчого. Одначе,
оскiльки в царя та його лакуз не було iншо© зачiпки на зраду гетьмана,
вирiшили прилаштувати цю.
На Укра©ну було та мно споряджено найдошпетнiшого в тих нечестивих
справах фiскала, котрий вмочив сво© руки по самi плечi в кров царевича
Олексiя, не зупинявся перед будь-яким пiдступом, будь-якою брехнею,
бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав та мнi повелiння вiд царя
знайти всiх людей, котрi хоч слухом чували о тiй справi, обнадiяти ©х,
пообiцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та iнших старшин,
i, таким робом добувши свiдчення про зносини Полуботка з Орликом,
вiдправити цих людей у Пiтер. Отримав Рум'янцев також велiння збирати по
укра©нських мiстах людей та впевняти, що ©м вестиметься лiпше, коли
матимуть старшинами росiян, а не укра©нцiв, пiдбивати козакiв та
посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпiдлiшими наустами,
все те списувати, пакувати й надсилати до Та мно© канцелярi©. Вже
навздогiн Рум'янцеву Петро надiслав листа, в якому ще раз нагадував: за
добуту фальшивку матиме нагороду. "Потщись послати кого в Запорожжя (краще
б з таких, що вельми озлобленi на старшину), щоби такого листа дiстати, i
грошей на це можеш дати до 5 000 iз взятих старшинських, i сподiваюся, за
цю суму таке отримати можна". Оренда корчми за рiк на той час коштувала
один карбованець.
I ще одне велiння отрима Рум'янцев: налякати старшин, якi пiдписали
чолобитнi на закриття колегi© Малоросiйсько©, аби вони вiдмовилися вiд
пiдписiв, а також добути вiд кiлькох козацьких громад листи, в котрих би
свiдчили, що вони нiчого не вiдають, що все то викрутнi старшини, яка ©м
ненависна.
Тримали все те у великiй та мницi, i все ж ми довiдалися про лиху
функцiю Рум'янцева. Перший неясну чутку принiс Миля, котрий майже не
потикався на подвiр'я бутурлiнське, пропадав у шинках, де пиячив з
iноземними та московитськими шкiперами, матросами, солдатами. П'яний ундер
проговорився, що iде зi сво©м паном на Укра©ну на якусь важливу факцiю,
одначе на яку, не знав чи не хотiв казати. Ундер служив при
Юстиць-колегi©, в Савича там був знайомий пiддячий, чи, як вони тепер
називались, асесор. Торiк пiддячий при©здив на Укра©ну, жив у Савича, в
дорозi тяжко захворiв, i був би, мабуть, помер, якби генеральний писар не
покликав нiмця-лiкаря, заплативши йому чималi грошi, а далi лiкував за
приписом лiкаря та доглядав дбайливо. Й дякував пiддячий Савичу щиро,
кланявся доземно, клявся в дружбi довiчнiй. I ось тепер Савич вечiрньою
годиною навiдав боржника. Щойно запитав про посилку Рум'янцева, пiддячий
злякався й тим переляком засвiдчив, що зна про той нечестивий замисел,
довго вiдмовлявся, а потiм таки оповiв. Вiн готував папери Рум'янцева в
дорогу, й був там окремий папiр, iнструкцi ю званий, од самого царя, в
ньому списано по пунктах все, що ма робити Рум'янцев.
Довго радилися того вечора старшини, зачинившись у горницi в Полуботка.
Поклали негайно послати когось на Укра©ну, аби попередив Жураковського про
ту московську iнкурсiю, вибiр упав на служника Рублевського з Савичевого
почту, персона вiн незначна, i його вiдсутностi не помiтять. Рублевському
дали копiю з чолобитно©, яку пiдписали старшини, аби пригадали, що писали,
решту ж мав переповiсти на словах. Одначе по кiлькох днях тривог,
турбацiй, рад-перерад вирiшили послати когось певнiшого, мудрiшого,
тямковитiшого, а саме - Василя Биковського. Склали цiлу промеморiю, кому i
як матися, кому що робити, написали, щоб не вчиняли всiляких шванок, щоб
помирилися з кривдниками, все то справи дрiбнi, ними ж можна згубити
справу велику - всi © Укра©ни. "Помирiться, годiться правi й винуватi
перед лихом, вiд якого потiм не буде рятунку",напоумлював землякiв через
Биковського Полуботок. А самому пропiкала душу гаряча дума, що теж через
особисту кривду в рокований час не обстав праве дiло; покривдив його
вельми пiдозрiливий i себелюбний Мазепа, ой, як гiрко покривдив, саме
через те й не пiшов з ним у трудну для Укра©ни хвилину. Розпеченим цвяхом
загрузла в серцi образа, не змiг висмикнути того цвяха. А що всi тi
образи, кривди перед тим великим, необмiрним, яким Укра©на! Так, нехай
би вiн потерпiв поразку вкупi з сво©м кривдником, зате нинi була б
спокiйна душа. А то ж мучиться скiльки рокiв. Жодного разу нiкому не
освiдчився в тiм, несе покуту в трагiчнiй самотинi. Ото i нинi...
Переливав той гiркий досвiд у слова...
Рум'янцев збиратиме всiляке смiття, пiдбиратиме всiляку нечисть й
висипле те на нашi голови. Антону Ганському, полковнику ки©вському,
гетьман велiв помиритися з кобижчанським сотником, котрого Ганський зсадив
з сотництва супроти волi Полуботка, сотнику Любецькому - з попом, вiд то©
сварки чадний дим обкурю i гетьмана, i всiм iншим матися обачно, не
давати вивiдцям нiяких пiдстав для очорнiння порядкiв укра©нських.
Проте в останню мить Полуботок завагався, й Биковський розшнурував
дорожнi сакви, а зашнурував сво© челядник Полуботка Микола Лагович, всю
нiч вiн вчив напам'ять промеморiю, а на ранок ©© спалили. Лагович вiд'©хав
на Укра©ну.
Щойно зачинилися за ним ворота, як з Коломаку вiд Жураковського при©хав
вiйськовий канцелярист Романович. Вiн розповiв: старшим над вiйськом
укра©нським i московським, яке сто©ть постоями на Укра©нi, Голiцин, вiн
повiв москалiв на Слобожанщину, звелiвши Лизогубовi вести туди укра©нськi
полки. Лизогуб полки повiв, i одразу туди вирушив Жураковський, а з ним
кiлька бунчукових товаришiв, капелан з дячком, п'ять сурмачiв, три
трубачi, довбиш, артилерiйський отаман з гармашами, хорунжий i писар,
гармашi пiшi та кiннi, козаки на палуби, ковалi й шорники - увесь
вiйськовий штаб генеральний на чолi вiйська. Й вельми було сумне те
видовище: хорунжий без велико© хоругви, бунчужний без бунчука, сурмачi без
сурм, политаврщики без литавр, довбуш без котлiв, писар без печатки -
Вельямiнов одiбрав усi знаки вiйськовi й запечатав, i вiйсько йшло, неначе
похоронне шестя, й козаки соромилися дивитися один одному в очi.
До©хали до Веприка на Пслi, й там ©х нагнали гiнцi Вельямiнова на
змилених конях з наказом Жураковському вернутися назад. Жураковський давно
здогадався, що похiд цей обмильний, Голiцин iде не на татар, а виводить з
Укра©ни козацьке вiйсько. До Коломака було рукою подати, й Жураковський
покинув обоз й верхи погнав у Коломак, до вiйська. Вiн зiбрав старшину в
наметi Апостола - полковника миргородського, й радилися вони шiсть
дзигаревих годин, i допiкав усiх Жураковський, жалив словами гiркими,
нагадував про побори московськi, про кривди, про стацi© вiйськовi, казав
високi слова про честь, в багно втоптану, про славу батькiв i подвиги
©хнi.
Старшини розхвилювалися й собi почали нарiкати на московську неволю,
спочатку Буцький, наказний полтавський, i Бурляй, полковник сердюцький, а
далi iншi, не змовчали навiть Галаган та Милорадович, тiльки Апостол довго
крутiйствував, адже самому кортить булава гетьманська. Ще недавнечко писав
царевi чолобитну, в якiй плакався, що сорок рокiв вiрно служить
полковником, а справжньо© вiддяки не ма , а вiн би згодний, аби й не було
гетьманських виборiв, а цар дав гетьманську булаву з сво©х рук. Але й
Апостол, присоромлений iншими, сказав правдиве слово, й калiграфували
чолобитну велику, з досто©нством написану, й виповiли в нiй усе.
Нагадали царевi його обiцянки перед баталi ю Полтавською, клятвою
скрiпленi, про те, що пiсля перемоги над шведом вiн зменшить побори з
народу укра©нського й вольностi козацькi ствердить монаршим указом, а
замiсть цього увiв колегiю, яка останнi вольностi попира та одбира,
злiквiдову суди нашi, податi небаченi наклада , i все це, мовляв,
робиться згiдно статтей Хмеля, прохальних та вирiшальних статтей Олексiя
Михайловича, а нiчого такого в тих статтях нема . I ось тепер ми в походах
при Коломацi, а iншi при Святому Хрестi справля мо вашу службу, а в нас
удома генерал Вельямiнов забира останн з млинiв та перевозiв, пасiк та
шинкiв, показенщину й покабанщину, править, чого за гетьманiв нiколи не
було, солдати тягнуть до Глухова старшину за неплату й тримають в
ув'язненнях, неначе якихось лайдакiв. Люди втiкають на слободи та за
Днiпро, край спустошу ться. Сподiваючись на вашу милiсть, наважу мося
сказати про це через посланцiв Семена Кгалецького, сотника
новогородського, та Кирила Криштофенка, сотника сенецького. Нехай
благословить Господь вас на царство. А те, що пiдозри виникли, буцiм у
судах наших тяганина та хабарництво, то вже розстежено й всiм показано, що
неправда. При Коломацi, з обозу, 1723 року, октоврiя 1 писано. I пiдписи
Апостола, Галагана, Ганського, Зарудного, Родзянки й ще багатьох, i полки
Лубенський, Полтавський, Переяславський, i просимо дозволити за давнiми
правами вiльними голосами обрати гетьмана, бо всi справи не йдуть.
I ще одну чолобитну про дрiбнiшi кривди вiд москалiв повезли сотник
новогородський Семен Кгалецький та сенецький Кирило Криштофенко. Везли
через Глухiв, i про це довiдався Вельямiнов та ув'язнив посланцiв, одначе
при арештi ©м вдалося непомiтно передати листа Романовичу.
Два довгi осiннi вечори старшина радилися, що робити з тими привезеними
чолобитними, адже бачили, як драту ться цар, вiдали, що можуть вони впасти
на ©хнi голови великим лихом. I тодi сказав Полуботок:
- А з чим вернемося на Укра©ну? В якому образi? Рабiв? Вже ми звика мо
пiдписувати: "раб нiжайший". Чи ма мо право вертатися туди в такiй
функцi©? При©демо, скажемо людям: хилiться, гнiться, як похилилися ми,
старшини вашi, рабство наше вже навiчно. I як подивимося у вiчi братам
нашим, котрi там, при Коломацi, кровiю писали цi листи? Раб iнодi також
спожива солодкi напо© та смачнi страви. Але вiн раб, i цим сказано все.
Нi, краще вже смерть, анiж така ганьба! Хто бо©ться, в чи©й душi страх
бiльший, нiж вiдвага, нехай вiд'©жджа на Укра©ну. Навiть якщо по©дете
всi, я залишуся й подам цi листи царевi: хоч краще було б, якби ©х подав
пан Романович, цим засвiдчивши, що привiз ©х просто з Коломака од всього
товариства вiйськового. Козаки похилили голови, сором випiкав очi.
Залишилися в Пiтербурху всi й почали шукати способу та нагоди, щоб вручити
царевi цi листи.
* * *
Менi здавалося, що я дуже багато побачив у Пiтерi, я дивився широко
вiдкритими очима й тiльки потiм зрозумiв, що не бачив нiчого. Блукав,
немов слiпець, який бреде по вибитому худобою тирлi й дума , що прошку по
зеленiй оболонi. Зате мене, виявля ться, бачили тисячi очей. Ми всi слiпцi
в цьому свiтi, бредемо, не зна мо куди, йдемо туди, куди нас штовха
випадок долi, i всi ми роздiленi на тих, якi пiдглядають за кимось, i тих,
за якими пiдглядають, на тих, якi чигають, i на тих, на кого чигають. На
мене, на всiх нас чигали повсякчас, вдень i вночi. Я лише потiм зрозумiв,
чому на наш двiр ходить стiльки калачникiв, збитенщикiв, квасникiв,
шорникiв, всiляких iнших людей, котрi самi набивалися в дружбу, пригощали
дармовими горiлками та винами, довiрчо розпитували про наше життя-буття,
про родичiв до десятого колiна, про старшин, служникiв. О, якби пiдступ та
зради мали сво© запахи! Ними просмердiвся б увесь наш двiр. Одначе вони
пахли заморськими тютюнами, пирiжками, квасом, вином. Я ж нудьгував за
iншими запахами, нудьгував за iншими видивами - за Укра©ною. Нiколи ранiше
не думав, що можна так сумувати за рiдним кра м, що вiн снитиметься
ночами, тривожитиме, мучитиме. Нiчого вiн менi не дав, нiчого я в ньому не
доп'яв, а от же нудьгував безнастанно.
Менi снилися то Ки©в, то Глухiв, то дорога в росохатих вербах, якi
поспускали вiти до само© землi, а обiч дороги жито стiною, i в ньому
волошки. Вiтер гойда жито, й зеленi хвилi та мниче котяться до обрiю, й у
тих хвилях загубилася й моя доля, й якась моя одвiчна та мниця, яка
пророста з року в рiк, i пада , пiдiтнута гострим лезом, i пророста
знову. Хововка в житi перепел; невидимий, вiн теж та мниця, така сама, як
i я, часточка Божого свiту.
Менi опротивiло мiсто, в якому жив. Опротивiли його дива, його зваби,
його прямi поземнi i понебеснi лiнi©. Щось у ньому було несправжн ,
придумане, нав'язане, застрашливе й хворобливе. Я майже перестав виходити
за ворота, сидiв бiля маленького вiконечка з книгою в руках i думав. Щось
зрiло в менi, щось викiльчувалося, я думав про наше життя в Пiтерi, про
те, що сидимо не сво ю волею, що й дома житимемо також не сво ю волею, й
щодалi, либонь, буде гiрше, а що робити, не зна нiхто. Можливо, щось зна
гетьман? Вiн зробився ще мовчазнiший i стемнiв лицем.
Зненацька увечерi мене покликали до нього. Й попросили взяти з собою
бандуру. Це - вперше од нашого при©зду в Пiтер. Гетьман сидiв, схилившись,
бiля грубки, яку називають голландською, й дивився на вогонь. Вiн не
пiдвiв голови, не вiдiрвав погляду вiд вогню, а тiльки мовив:
- Сiдай.
Я сiв i також, мов заворожений, дивився на вогонь, дивився довго,
навiть подумав, що гетьман забув, для чого кликав мене.
- Бачу, тобi опiка вже не вельми потрiбна,- нараз мовив.- Ста ш
козаком. А батько боявся...
- Се путь не моя,- одповiв.- Але iншо© не маю.
- А хто зна , де наша путь? - пiдвiв голову.- Нiхто. Прожива мо життя,
а в кiнцi бачимо, що пiшли не тi ю стежкою. Я також, Iване... Хотiв стати
вченим богословом... Вечорами сидiти пiд грушею з такими ж книжниками. А
довелося... Ось навiть з тобою нiколи не погомонiли до ладу. Все справи та
справи... Нудний я, Iване, чоловiк.
Я подумав, що, либонь, вiн правий, i ще подумав, що нуднi всi праведнi
люди. Неправеднi люди, вони здебiльшого й веселi, а ще ж брехливi,
обвiшанi всiлякими пригодами, перелюбами, мають що оповiсти, вмiють
розкутурхати iнших, вдарити, як кажуть, лихом об землю. Бо й мета ©хня:
здобути грiш, переспати з удовицею, випити на дармiвщину. А коли в людини
велика й праведна мета, згнiчують ©© важкi думки, не дають забутися нi на
мить. Праведну мету обстояти важко.
- Матiр... не забув? Я похилив голову.
- Неземна вона була... Iнодi-повеселi ... А тодi як затужить,
засуму ... й би в монастир... А вона сплодила тебе... Пробач... I любила
безумно. А в сьому свiтi з великою любов'ю жити не можна... Любов - се
печаль i м'ягкiсть. Ми всi, укра©нцi... з голубо© глини.
- Про вас сього не сказати...- Й знiтився.
- Життя мене довго та круто мiсило. От i став на сей пруг. Пробач... се
не гординя - бiльше нiкому... Ну, та гаразд. Заграй менi щось до серця.
Я давно не брав до рук бандури, не знав, що заграти. Тихо перебирав
струни, й вони рокотали, рокотали, й мовби самi почали пiсню:
Ой гай, мати, ой гай, мати,
Ой гай зелененький,
Та помира за Дуна м
Козак молоденький.
А як став вiн помирати,
Став товариша прохати:
"Ой товаришу, вiрний брате,
Та й дай отцю-неньцi знати,
А нехай при©де за Дунай
Свого сина ховати..."
Ще я проспiвав "Ой у лузi над водою калина цвiте" та "Прип'яв коня до
пакола", та враз гетьман рвучко випростався, попросив:
- Заграй про Нечая.
I я розпочав:
Ой з-за гори високо©,
З-пiд чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
"Утiкай, Нечаю!" -
"Не бiйтеся, не бiйтеся,
Пани отамани,
Поставив я стороженьку
Усiма шляхами.
Як я маю, козак Нечай,
Звiдси утiкати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?" -
"А я тебе, мiй Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собi коня в сiдлi
Для свого звичаю.
А я тебе, мiй Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собi шабелечку
Та пiд опанчею!"
Вiн так i сидiв, високо пiдвiвши голову, лiва брова звелася круто, й
таким запам'ятав я його на все життя.
...Ой як стисне козак Нечай
Коня острогами,
За ним ляхiв сорок тисяч
З голими шаблями,.
Ой не дбали вражi ляхи
На козацьку вроду,-
Рвали тiло по кавалку,
Пускали на воду.
Не скажу, що я спiвав того вечора гарно, щось менi муляло, щось мене
долягало, але коли спiва ш однiй людинi, та ще ту людину любиш, спiва ш
особливо, мовби передарову ш ©й пiсню з осмутою власно© душi, i пiсня
завжди зда ться новою, незнайомою, й хвилю обох.
I ще попросив мене гетьман заспiвати про отамана Матяша. Либонь, вiн
радився сам з собою, виважував у душi свiй важкий рiшинець. Бо ж пiсня
весь час вертала його до того самого:
Козаки, панове-молодцi,
Небезпечно ви майте,
Козацьких коней iз припона не пускайте,
Сiдла козацькi© пiд голови пiдкладайте,
Бо се долина Кайнарськая,
Недалеко тут земля татарськая...
Ще тiльки я почав спiвати пiсню-думу про Матяша, до свiтлицi зайшов
Iван Романович, канцелярист, який при©хав вiд вiйська з Коломаку, за ним
Чарниш та Савич, а по хвилi суддя гадяцький Григорiй Грабянка, писар полку
Чернiговського Iван Янушкевич, наказний полковник стародубський Петро
Корецький i останнiм - Микола Ханенко. Вiн щiльно причинив дверi, либонь,
знав - бiльше нiхто не ма заходити. Старшини неквапливо сiдали на лавах,
декотрi повитягали люльки, понабивали тютюном, але не палили.
Я скiнчив грати, запала мовчанка. Гетьман пiдвiвся, а тодi усмiхнувся,
поклав менi на плече руку:
- Спасибi, Iване. Гарнi пiснi, й гарно ти спiва ш. Скiльки в нас таких
хлопцiв на Укра©нi! А пiсень скiльки! Не загине Укра©на, житиме, вiрю в те
всiм серцем. Нема тако© сили, котра б могла вбити пiсню й землю таку.
Вбили Нечая, вбили Морозенка, а вони живуть, у пiснях живуть, у хлопцях
цих живуть, i житимуть у дiтях ©хнiх. Себто, у наших дiтях i внуках. I
все, що ми робимо нинi... аби пам'ятали... Аби прийшли... По нас.
Я втямив, що сказано це було не тiльки менi, а всiм, хто сидiв у
свiтлицi.
Хвилю помовчав.
- Сiдай i ти, Iване, чого пiдвiвся. Тут лише сво© люди. Будемо радити
раду.
* * *
Була недiля, двадцять третя седмиця по п'ятидесятницi, Iвана
Милостивого, на все життя я запам'ятав ©© й те, що вона саме Iвана
Милостивого. Ще з суботи знали, що пiдемо до церкви Свято© Тройцi, отож
понаваксовували чоботи, подiставали новi жупани та кунтушi, курцi
повитрушували крихти тютюну з кишень. Церква Свято© Тройцi - на майданi
бiля колегiй, вона дерев'яна, з широкою вiдкритою дзвiницею, на якiй дуже
багато дзвонiв, ще й невеликi куранти, котрi кожний квадранс - чверть
години - грають "Господи, помилуй". I вельми мелодiйний передзвiн лине
понад мiстом вiд дзвiницi, той передзвiн любить цар i майже завжди ходить
слухати Божу службу до Свято© Тройцi.
Вiн i сьогоднi слухав лiтургiю тут. I слухали разом з ним гетьман,
Чарниш та Савич, i безлiч усiлякого високоповажного люду пiтерського
набилося в церкву - князi та генерали, президенти колегiй, сенатори,
офiцери. Ми, канцеляристи, до церкви не втовпилися, та таких туди й не
впускали - на сходах стояли гвардiйськi офiцери i вiдпихали, хто не по
чину хотiв протовпитись у церкву. Стояла вiдлига, дзвони гули глухiше, нiж
у морознi днi, зате було не холодно. Довкола церкви зiбралося чимало
простого та чиновного люду - аби побачити царя, вiддалiк стояли критi та
вiдкритi сани - декотрi вельможнi пани при©хали ви©здами.
Служба тривала недовго (цар не любив довго© вiдправи, при ньому
справляли малу або середню лiтургiю), i враз вдарили всi дзвони - загули
великi, забемкотiли меншi, заплакала мiдь малих дзвонiв, так що в тому
передзвонi потонуло "Господи, помилуй" курантiв, i вибiг з церкви
чорноризець у клобуцi, за ним вийшли чвалом два архiмандрити, i вже за
ними двома рядами гвардiйськi офiцери, розчищаючи дорогу царевi. Тримаючи
пiд лiвою рукою капелюха, Петро ступав широким кроком, поруч нього
дрiботiв Феофан Прокопович, перехняблювався набiк, аби заглянути в очi
царевi, так перекобенювався, що провисала лядунка на товстому золотому
ланцюзi з парсуною царя. Казали, вiн i спить з тi ю лядункою. Царську
парсуну псковський пископ носив замiсть iкони. I щось говорив, говорив, а
цар слухав та всмiхався. Посмiшка не скрашувала, а спотворювала його
обличчя. Воно й так було непри мне. За кiлька рокiв, вiдколи бачив царя,
вiн ще дужче розмордатiв i одутлiв. Обличчя - важке, похмуре, недобре, ще
й булькатi, напiввиряченi рачачi очi. Цар зiйшов зi сходiв, гвардiйськi
офiцери прокричали тричi "ура", дзвони затихли, барабани прогуркотiли
"славу" й затихли теж. Прокопович, пiдтягуючись до царевого вуха, i далi
щось говорив. Петро озирався, неуважно слухаючи свого найученiшого лакея.
I враз сталося несподiване - несподiване для натовпу i для царя: просто
з-за мо © спини вийшов Iван Романович, канцелярист вiйськовий, пружним
кроком пiдiйшов до царя. Середнього зросту, мiцний, туго перетягнутий у
станi зеленим шовковим поясом, на якому висiла дорога шабля, Романович
тричi низько вклонився царевi й простягнув на витягнутих руках синю тафту,
вже розшиту з одного боку. З тафти виглядав папiр.
- До вашо© величностi вiд усiх полкiв гетьманських, котрi на рiчцi
Коломацi стоять i вийшли для iнкурсi© з турецьким адверсором,- голосно
проказав вiн. Його вузьке вродливе обличчя з пшеничними вусами й такими ж
бровами було незворушне, чисте й трохи на©вне. Останн , либонь, менi
здалося. А може, Романович навмисно напустив на себе на©вностi,
вiдтручався вiд чолобитно©, мовляв, нiчого не знаю, я тiльки гiнець,
сповняю чужу волю.
Петро здивовано витрiщився на тафту, вiдтак згрiб ©©, наче коршак
курча, не вiддав ад'ютантовi, котрий пiдскочив, а, ще раз роззирнувшись на
всi боки, раптом швидко закрокував до кофейного будиночка, який стояв за
два десятки крокiв лiворуч, вiд церкви. Звичайний кофейний будиночок, яких
останнiм часом чимало з'явилося в мiстi, на однi дверi та четверо вiкон на
площу, критий гонтом дах пiдтримувало шiсть дерев'яних стовпiв - по три з
кожного боку дверей. Цар простукотiв чобiтьми по ганку й зник за дверима.
На майданi запала тиша. Одiрвалася вiд даху й дзенькнула об сходи крижана
бурулька, хтось забухикав простудним кашлем. Пара валувала з сотень ротiв,
клубочила над головами. Я бачив, як переглядалися нашi старшини, пiтерськi
вельможнi пани також зиркали один на одного, було невтямки, чого подався
до кофейнi цар. Адже мав вiддати комусь чолобитну й прочитати в сво му
кабiнетi. Одначе до царевих дивацтв звикли, покiрно мовчали. Може,
закортiло йому зненацька кави?.. Прокопович двiчi обкрутився на мiсцi, вiн
не мiг стояти без дiла, тратити час даремно, й одразу ж пiддрiботiв до
Меншикова, задзигорiв до нього. Свiтлiиший поблажливо й милостиво
погойдував довгою, завитою в кiльця перукою. На площi перед церквою
почалося шемрання, декотрi подумали насправжки, що цар пiшов пити кагве й
це триватиме довго, iншi просто поспiшали додому, до святкових обiдiв,
натовп поплив вздовж вулицi. Стояли гвардiйцi, i високi урядовцi, й
укра©нськi старшини.
Та враз дверi кофейного будиночка з грюкотом розчахнулися, й на ганок
вилетiв цар. Вiн був страшний. Очi виряченi по-скотинячому, рот
роззявлений i перекривлений набiк, щоки здутi, неначе за кожною застряло
по пирiжковi (може, вiн справдi пiдобiдував i, розпасiйований, вилетiв на
ганок, не прожувавши страви), голова тикалася на лiвий бiк. Шматував
руками голубу тафту, шматував папiр i вигукував незрозумiлi слова. А тодi
ще раз тiпнув головою, витягнув шию, аж набрякли жили, й виплюнув з рота:
- Iзменнiкi... бунтовщикi... не предаваться впр дь... Ферфлюхт...
учинiть...- I затупотiв ногами.
По натовпу мовби прокотився смертоносний вихор. Натовп вiдхитнувся,
завмер, переднi почали тиснутися назад, але заднi не вiдступали - страх
тих, що позаду, завжди менший, вони хотiли побачити, що буде далi.
Розгубилися сенатори, розгубилися генерали, нiхто не одважувався пiдiйти
до бiснуватого царя.
I враз у повiтрi майнуло щось голубе й малинове, то скинулася, неначе
крило, покрита голубим оксамитом кирея, й перед царем на нижнiй сходинцi
став Полуботок. Його обличчя було незворушне, спокiйне, вiн дивився знизу
вгору вiдкритим прямим поглядом. У правiй руцi тримав шапку, лiва лежала
на держаку шаблi. Здавалося, гетьман не бачить, що ко©ться з царем,