Страница:
у одного гайдая, чий це обоз i куди вiн праву , гайдай вiдказав, що обоз -
пана полковника прилуцького, праву до Удаю, де пан полковник хоче
поставити млин лоцiйний, великий. Пана полковника ми здибали на березi
Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрiвало сонце, й пiдбита
песцями лямпарова вильчура та червоний шовковий жупан пана полковника
лежали на колодi, вiн був у льнянiй сорочцi, пiджупаннику, без шапки,
жваво, навiть весело вiддавав якiсь велiння, вимахував руками, щось мiряв
кроками. Мабуть, мiряв свiй майбутнiй лоцiйний млин, який збирався
спустити на воду цi © весни. З себе пан Галаган тiлистий, дорiдний,
здавалося, велике черево тiльки й втриму тугий шовковий пояс. А сорочка
аж репалася на його плечах. Пiдстаркуватий пан Галаган - дотепний, охочий
до всiляких жартiв i кабешiв, жартiв грубих, а то й жорстоких, безжурний i
безмрiйний. "Була б тiльки чарка, а до чарки дiвка". Мрi тiльки бiдняк,
багатому це нi до чого, у нього багатство. Галаган бравував сво ю
неосвiченiстю: "Ми люди простi, по колегiях не вчилися",- похвалявся
високим протегуванням: "нас цар жалу сво©ми милостями". Тi милостi
проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку надав Галаган москалям по
зруйнуванню Запорозько© Сiчi, колиски нашо© слави та вольностi. Каяттям
Галаган не переймався й далi жив весело. Надто полюбляв заявитися до
якогось свого приятеля, теж пана, у якого зiбралися гостi, в дранiй свитi,
постолах, пiдмальовував фарбою твар, мiняв голос. Здiйнявши шапку-бирку,
доповiдав "сво му пановi": "Здохлу свиню я вже закопав" або "Нужник
почистив", пани за столом бридилися, кривилися, а господар на ©хн
обурення звертався до "наймита": "Чарку вип' ш?" - "А чого ж",- вiдказував
той i сiдав до столу. Деякi гостi пiдводилися i йшли, деякi починали
проганяти нахабного "наймита", а кiнчалося все реготом, коли Галаган
скидав з себе наймитську машкару, втирався i всi впiзнавали його.
Уславився пан Галаган i iншими витiвками, але уславився також й сво ю
хитрiстю.
Але й йому не велося, як хотiлося. Здобувшись на високий уряд, шпарко
вклюнувся в торговельнi справи - вклав туди все сво багатство,- його
обози ходили у Гданськ, Вiльно, Кенiгсберг i навiть у далеку Австрiю та
Францiю. Його купцi продавали полтавськi тютюни, сало, шкiру, мед, вiск,
привозили золоте шитво, сукна, вина, родзинки та всiлякий iнший крам.
Одначе Петро заборонив купувати сукна та нитки за кордоном, укра©нцi
мусили купувати поганi московськi сукна, нитки та панчохи, а потiм було
поставлено на кордонi розорнi для укра©нських купцiв митницi, далi
вiдмiненi укра©нськi пашпорти, й мусили купцi видобувати тi пашпорти за
великi грошi в ки©вського губернатора, а по тому й укра©нськi обози зовсiм
перестали випускати через захiднi кордони, мусили бони волоктися в далекий
Архангельськ. Й знову ж таки платити великi мита на росiйському кордонi.
Поляки, нiмцi та французи посилали до царя депутацi©, аби вiдмiнив укази
на заборону торгiвлi з Укра©ною, але цар стояв непохитно. З Укра©ною
торгiвлi не мало бути. Й захирiла велика торгiвля, лишилася дрiбна в самiй
Укра©нi, й настав розор для колись багатих купцiв, хухом пiшли ©хнi добра.
Галагановi - насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж сво© воли, й
тютюни вiн бiльше не садив. I буркотiв невдоволено на тi царськi заборони,
й казав Полуботковi, що мають домагатися вiдмiни ©х.
Миля лишився з кiньми неподалiк вiд кринички, а я, переступаючи через
колоддя, пiшов до полковника.
- Спасе Бог вашу вельможнiсть,- привiтався й зачекав, поки Галаган
закiнчить розмову з старшим майстром. Коли той пiшов, я ступив ще два
кроки вперед.
- Я до вашо© вельможностi вiд пана гетьмана.
Галаган простягнув руку:
- Давай цидулу.
- Цидули нема . Велено сказати вам, аби ви ©хали до Глухова, бо
потрiбно погомонiти об тiй самiй матерi©. Я бачив, як розгубився Галаган.
- О якiй матерi©? - запитав, але по очах було видко, що вiда , о якiй,
а запиту , аби оговтатись.
- Об тiй самiй,- ще раз притиснув я.
- Не вiдаю, про що йдеться.- I вдав надмiрну заклопотанiсть, а вид
вiдвертав i нервово м'яв у руках матерчаний сажень.- Не до гомiнок менi
зараз, бачиш же - млин лоцiйний будую i церкву також. По©ду - все
розладна ться, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то дiло. Богу
угодне, обiтницю я дав...- Галаган ухопився за церкву й тепер затулявся
нею i вiд мене, i вiд Полуботка, i вiд усього свiту.
- Гетьман велiв,- сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений.
- Менi велить Бог,- так само одвертаючи вид, одказав Галаган.- Вiн над
нами всiма.
- Воля ваша,- мовив i пiшов.
Галаган дрiботiв поруч мене, i його великий живiт тремтiв, неначе
холодець. Либонь, почував сором, страх (навiяний з пiвночi страх був
бiльший), намагався хоч якось затушкувати свою вiдмову, запобiгав передi
мною. Вiн i далi говорив щось про церкву, про пожежу, яка пожерла стару
церкву, але я мовчав.
Ми пiдiйшли до криницi в пониззi помiж кущiв верболозу, де стояли нашi
конi та сидiв на теслицi, покладенiй на два обаполи. Миля. Бiля його нiг
стояв цебер з водою.
- Як водиця? - запитав Галаган.
- Хороша вода. Холодна - зуби ломить,- вiдказав Пилип.
- Знаменита криниця. Скорикова назива ться. Стояв тут хутiр запорожця
Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим знався. Бачили
його в тiй непевнiй кумпанi©. I все бiля цi © криницi. Й свiтилося на днi.
Скарб вiн у нiй заховав. I тодi мiй батько з сусiдом Уласом вирiшили той
скарб видобути. Улас лишився нагорi, а батько почав пiрнати. За третiм
разом ухопив чобiт i вивергнувся з ним нагору. А той чобiт повен
червiнцiв. Вiн борса ться в водi й гука до Уласа: "Тримай" Та в ту мить
чобiт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло, як завирувало!
Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Вилiз, а Улас - бух йому в
ноги. "Прости,- каже,- брате, прости. Хотiв убити тебе за тi грошi, вже й
сокиру вхопив. Убив би неодмiнно, якби чобiт не порвався. Прости! Бог
вiдвернув вiд того".
Потiм скiльки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало ©х
джерело... Чи сила нечиста... А криницю ми освятили, й смачнiшо© води
нема в жоднiй волостi.
Я мовчав. Галаган у обмiн на свою вiдмову дарував нам ба чку.
- Не раджу бiльше нiкому про це розповiдати,- сказав я.
- Чому? - здивувався Галаган.
- Нещодавно був царський указ, у якому записано, "не проявляет ли кто
для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?" Дуже
грiзний указ.
Полковник розгубився.
- Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було...
- Ну що, по©хали, Пилипе,- взяв я у Милi повiддя свого коня.
- Куди ж ви,- насправжки заклопотався Галаган.- ©дьте на мiй двiр.
Вiдпочинете самi, конi вiдпочинуть. I... той... дулiвки скушту те.
- Тiсний ваш двiр, пане полковнику, i гiрка дулiвка. Галаган насупився.
Ясна рiч, виглядало кепсько: канцелярист грубiянив полковнику. А тут ще
Миля розтулив рот i прорiк:
- Корова реве, ведмiдь реве, а хто кого дере, i чорт не розбере.
Вiн часто казав приказки, якi не стосувалися нi до чого. Скаже, а воно
тулиться, як горбатий до стiни. А може, цього разу приказка таки була до
дiла? Бо й Галаган почервонiв. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час
мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не скле©лося з
паном полковником.
* * *
Довго я не спав се© ночi. Лежав i думав. Чудно думав. Про себе, про
Галагана, про всiх iнших, якi не ©дуть у Глухiв на гетьманiв поклик. Про
всiх нас. Либонь, ми втратили себе, розвiяли серед цих розкiшних лук,
гречаних полiв, садiв, якi цвiтуть так, як цвiли перед грiхопадiнням
людським. Ми мовби й не завойованi, але й не вiльнi. При нас наша зброя, з
нами наша молитва, але зброю ми вийма мо за чужою командою i молимося за
здоров'я чужих державцiв. Ми п' мо студену джерельну воду i вдиха мо
п'янкий запах бузку, й не помiча мо, що тi запахи отру нi чужим порохом.
Почува мо, що щось не так, та нам чогось не вистача до велико©
смiливостi, велико© самопожертви. До того ж зна мо, що можемо померти за
найменшо© провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безлiч
дрiбних страхiв, дрiбних справ поглинають нас без решти. Ми заспокою мо
себе, кажемо, що живемо за законами батькiв, за договорами, якi уклали
нашi визначнi антецесори, й волимо не помiчати, що давно не дотриму мося
тих законiв, а договори сповiда мо, як того вимагають нашi поневолювачi.
Мали б помолитися сво му Боговi, поскаржитися, попросити, щоб укрiпив
наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими
кривдниками (©х називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це
дуже тяжко - один Бог, i хтозна за кого вiн. А ще тяжче, що один
державець, i дехто вiрить, що вiн наш, наш по справедливостi, посланий нам
Всевишнiм, i щиро хилиться перед ним.
I всi ми неначе заблудилися в лiсi, у власному лiсi, й не зна мо, як з
нього вийти i навiть з якого боку сходить сонце.
У суботу ми в'©жджали в Лубни. При самому в'©здi трапилася пригодонька:
вiдстала й почала хляботiти пiдкова на правiй переднiй нозi мого коня, вiн
закульгав, ми запитали, де кузня, й пiд'©хали до не©. Але коваля не було,
пiшов у мiсто, його довелося довго чекати. Я сидiв у темнiй приземкуватiй
хатi, розмовляв з дiдом, який вигрiвав на лежанцi костi, в мене на колiнах
лежав попелястий кiт i стиха мурликав. Приходили мiщани - той жало на сапi
одтягти, той чаплiю полагодити, при©хав i Марковичiв челядник, привiз
пiвв'язки залiза на лемешi, розпитався в мене, хто я й звiдки, та й
по©хав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жiнка й сказала, що
коваль лежить у корчмi п'яний. Тодi Миля сам узяв молоток та вухналi й
пiдкував коня. Милю я залишив у корчмi, а сам потрюхикав до полковницького
двору. Багатий то був двiр i чепурний, хлiви та клунi, погреби i льодовнi
критi гонтом, а будинок i флiгель - черепицею, скрiзь порозбивано квiтники
й бiлiли посипанi пiском дорiжки.
Багатий господар полковник Андрiй Маркович. I крутий вельми. Почува
силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно
одягнув йому на шию голубу стрiчку. Скуплював багатства владною, дужою
рукою, одбирав землi в козакiв та посполитих, ставив млини на рiках та
горбах, рубав лiс понад Сулою та продавав на слободи.
Челядник провiв мене до свiтлицi, й там я зустрiв Оленку. Була чи то
розгублена, чи то розхвильована, поправляла на головi бiлий серпанок, який
носила замiсть очiпка, кутала плечi в зелену квiтчасту хустку, хоч було
зовсiм не холодно.
- Сiдай, Iване,- запросила трохи розгублено. Я сiв на оббиту зеленим
сукном лаву. I всi iншi лави були пооббиванi зеленим та синiм судном, i
стояли фотелi з високими стiнками, й стiл на лев'ячих лапах, i двi шафи з
горiзьбою. Й скрiзь на стiнах - зброя, вiд лукiв i кольчуг стародавнiх до
булдимок та карабiнiв найновiших. Здавалося, тут мешкають
щонайзаповзятливiшi вояки. Щоправда, полковник Андрiй - козацюра
справжнiй, вiн i нинi у Терськiм походi, а Якiв нюхав пороховий дим тiльки
на полюваннi, хоч нинi викону уряд наказного полковника. Що то значить
мати багатих i вельможних родичiв. Так дорiкнув йому в мислях за зброю i
одразу подумав, що й сам син предкiв славетних, а жодного разу не стрiлив
по ворогу.
На лавi поруч мене теж чомусь лежали двi шаблi та ронди.
- Збирався Якiв одвезти до золотаря, та от така недоля - занедужав,-
бiдкнулася Оленка.- Кашель у нього, магнезiю прийма .
Мене пойняла досада. Хоч i не був у тому винуватий, але не виконав
Полуботкового доручення: не по©хав у Глухiв Галаган i тепер ось не по©де
Якiв. Оленка, либонь, вловила розгубленiсть на мо му обличчi.
- Був лiкар солдатський, i наш цирулик... Вiск з живицею та здором на
яйцях замiшанi давали i мед з цибулею - а кашель не проходить.
В сусiднiй кiмнатi забухикало, i вона повела очима.
- Чу ш. Так бiдолашний мучиться... Я не знав, що сказати.
- Зайди на хвильку.- Оленка прочинила дверi спально© кiмнати.
Я переступив порiг. Скрiзь бiло, рожево, бiло-бiлi лiжка тонко©,
химерно© рiзьби, бiлi фiранки на вiкнах, бiла серпанкова завiска на iконах
у кутку, бiлi подушки й простирадла купою на одному лiжку, а на другому
з-пiд бiло© ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильцi
лiжка - халат бухарський рожевий, пiдбитий зайцем.
- Спасе Бог,- привiтався я.
- I тебе також,- прохрипiв Якiв.- Днина гожа... А я оце лежу. З чим
завiтав?
- Прислав пан полковник. Сподiвався побачити тебе, щоб погомонiти об
тiй самiй матерi©.
Якововi очi стрибнули горобцями.
- Куди менi... Хiба що на смерть.
- Бачу, бачу,- мовив я.
- Як там... батечко? - насилу ковтаючи слова, мовив Якiв.- Ломить
мене... Й сон морить.
- Здоровi пан гетьман. При©деш, як одужа ш. Одужуй швидше.
Я задки вийшов з спально© кiмнати.
- Купив Якiв спальню бiлу за двадцять тисяч i ось тепер валя ться на
тих лiжках,нi сiло нi впало мовила Оленка, мабуть, таки хотiла
похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила
досада. Перед ким вона хизу ться?
- Мабуть, ти втомився з дороги i зголоднiв,- сказала Оленка.- Заночу ш
у нас?
- Либонь, що так,- вiдказав.- Але я не сам. Зi мною козак, товариш мiй,
вiн у корчмi лишився. Я приведу його.
Вiд Милi пахло вином, але вiн не був п'яний. Мабуть, ще не встиг
напитися. Одначе дознав багато чого.
- Шинкарка крадене перехову . Хотiла мене женить на наймичцi,- сказав,
ледве ми вийшли з корчми.
- Отако швидко! - здивувався я.
- А чого валасатися,- засмiявся Миля.- Тiльки ряба дуже, ще й
кривонога.
На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На баштi стримiло
кiлька драгунiв, одягнених у чудернацькi чужоземнi капелюхи.
- Драгуни людей палицями луплять, а добродiйний зять нашого гетьмана
дивиться на те та вино з поручиком п' i родзинками закусю .
- Не бридь ледачого, Пилипе,- суворо сказав я.
- Та ще сьогоднi пив. З поручиком Сибiрського полку. В тiй самiй
корчмi...
- Брешеш! - гримнув я.- Пан Якiв лежить хворий.
- Вiн ще сьогоднi з конюхами лошака-стрижака вчив,- зупинився посеред
дороги Миля.-Там, у корчмi, його старший конюх i куренчикiв дво .
Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засмiявся.
- Од чого б це вiн мiг заслабнути так одразу? - Пошкрiб величезною
п'ятiрнею потилицю.
Я вже знав, чого заслаб Якiв. I чому не навiдувався в Глухiв, i чому не
слав сво му тестю подарункiв - птушок - тетерукiв та рябчикiв,
запольованих у власних лiсах. У мо му серцi клекотiв гнiв. Ми зайшли в
двiр. Челядниця покликала мене до господи, Милю - до челядницько©.
- Сподiваюся, горiлки менi дадуть? - мовив Миля.
- Дадуть,- запевнила челядниця.
Спершу я взагалi хотiв не йти на полковницький двiр, але потiм мене
пойняло дивне почуття. З то© митi, як довiдався про Яковове боягузтво, ба
- зраду, перестав поважати його, знав, що вже нiколи не знiяковiю перед
ним, не позаздрю йому.
Та й хотiлося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толстi з
Марковичами вельми.
Мабуть, за тi кiлька хвилин я дуже одмiнився, це помiтила й Оленка.
- Щось з тобою, Iване, сталося? - сказала.- Якийсь ти... Ну, не розберу
який.
- Такий, як i був. Хвороби мене не беруть, i магнезiю менi не
доводиться пити.
Оленка почервонiла до кiнчика носа.
Обiдали ми в нарiжнiй кiмнатi, i хоч за стiною покашлював Якiв,
почувався вiльно, невимушене, в менi справдi щось одмiнилося, я мовби
викупався в живiй водi й став зовсiм iншим. Я не боявся нiкого, насамперед
самого себе, всiх отих засторог, якi зринали невiдь з чого, а найперше вiд
думок про всiлякi темнi сили. I коли Оленка повела оповiдь про двох
лубенських упирiв - живого та мертвого,- один з яких, мертвий, п' людську
кров, я запитав:
- Де вiн?
- Живе десь там, пiд старими млинами... Для чого ти запиту ш?
- Щоб побити його.
Звичайно, я не збирався ставати на бiй з упирями, бо, опрiч всього,
знав, що ©х нема , вони - суть вигадка темних людей, але коли б довелося
виказати свою хоробрiсть, пiшов би вночi до тих млинiв.
Оленка сполотнiла й пильно подивилася на мене. Ми обiдали довго й пили
вино волоське, й на мо прохання стоянець того вина Оленка послала Милi.
Аж у кiнцi обiду я повiдав Оленцi, що ©© батька, пана гетьмана, покликано
в Пiтербурх, i це ©© вельми стривожило та налякало. Я заспокоював ©© й
пообiцяв, що обов'язково по©ду з паном гетьманом до пiвнiчно© столицi й
надсилатиму ©й звiдти вiстi. Вперше ми розмовляли.з нею про гетьманський
уряд, московськi посто© та Московiю, про те, що чека в найближчий час наш
край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстою ©©
батько, бо я вже здогадувався, що Якiв туманить ©й голову брехнею. Я
сказав Оленцi, що пан Полуботок супротивиться Малоросiйськiй колегi©, бо ж
вона хоче понищити нашi давнини, нашi вольностi, що цар хоче прибрати всю
Укра©ну до рук i завести в нiй панщину. Вже й судити самi себе не можемо,
й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати сво©, й тiльки тi, якi
нестеменно московськi, он i всiх спуде©в правобережних з Ки©всько©
Академi©, у якiй i я мав честь навчатися, вигнано, з тисячi спуде©в
лишилося сто шiстдесят один, нових спуде©в з правого берега Днiпра до
Академi© не приймають, i вже над нашим вiйськом у походах настановляють
тiльки московських начальникiв, i що всi нашi звича© цар хоче перемiнити
на нiмецькi та московськi. Цар намага ться забрати з гетьманових рук всю
владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади нема , побiжать з
доносами один на одного до московських урядовцiв, що вже й почалося. Отож
гетьман опира ться щосили, розсила сво© унiверсали й велить розбирати
справи тiльки сво©м судам. Поки Петро не мав тако©, як нинi, сили перед
Полтавою, та й пiсля не©, обiцявся тримати укра©нський народ у милостях,
яких "не ма жоден народ у свiтi", саме так сказав, i обiцявся, що во води
"не будуть iнтересуватися до укра©нського населення, вiйсько матиме над
собою сво©х проводирiв i без велико© потреби ©х не посилатимуть у походи".
А тепер он щороку десятками тисяч женуть козакiв на Ладогу, пiд Дербент,
де вони гинуть, як мухи.
- Ти сама поглянь, як зубожiв, як оскудiв люд наш, як його розорюють
московськi посто© i побори непосильнi, подивися, скiльки в нас калiк i
старцiв... Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як
горохом...
Оленка слухала, i ©© очi поймалися смутком.
- Я нiколи не думала про таке, i Якiв менi нiчого не розказував. Все
про птушок сво©х, та про зайцiв, та про свиней поросних. Вчора водив мене
©х оглядати, й тавра сво© ставив на свинячих вухах... А ти, Iване, такий
розумний.- I раптом вона заплакала: - Ой, таточку мiй, таточку. Боюся я за
нього.
- Йому iншо© путi нема ,- сказав суворо.- I менi теж. А ти... нiчого
такого Якову не кажи...
- Вiн - муж мiй...
- I однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринцiв побивав. I в
походах вiн увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Якiв...
Хiба випадково вiн захворiв, довiдавшись, що я при©хав од пана Полуботка?
Вiн вiда про все.
- А я думаю, чому ми в Глухiв перестали ©здити... Все в Нiжин та Нiжин.
Той Толстой такий потурмак...
- А Уляна?..- запитав, млiючи в душi.
- Змарнiла. Богомiльна стала.- I враз звела на мене очi.- Я все знаю,
Iване... Але ж ти, мабуть, вже забув?..
Слухав, як б' ться в грудях серце, як шуга у вухах кров.
- А якщо не забув?
- Воля Божа... звершилася.
- Хiба Божа? Царева...
- В церквi...
- Не треба, Оленко. Я все розумiю...
Оленка вiдпила маленький ковточок вина.
- Тобi потрiбно закохатися... Клин клином...
- У серце клин не вбивають.
- А добра чому сво© не вимага ш?
- Спочатку не хотiв. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне...
Наступного дня ми вiд'©жджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у
поводi коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу
близкiсть, нас пов'язували тi самi думки, та сама та мниця. Ця ниточка,
тонка, невидима нiкому, була мiцна, як сталевий ланцюг.
- Я знаю, що в батька пильна охорона,- сказала на прощання Оленка,-
сердюки там усiлякi й iншi козаки, але... але пообiцяй менi бути при ньому
й охороняти особисто.
Я пообiцяв.
Мiй кiнь з мiсця взяв скоком.
* * *
Сам не вiдаю, чому не розповiв гетьмановi правду про Якова, сказав, що
вiн хворий. А про Галагана розповiв. Гетьман мовчав, тiльки низько схилив
голову.
У мо©й головi ро©лися думки про те, що не варто було кликати Галагана,
погромника Сiчi, одначе не сказав нiчого. Кликали всiх. Я, Борзакiвський,
Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довiрений канцелярист Iван
Романович,- всi ми два тижнi не злазили з коней. Гетьман хотiв, щоб
чолобитну царевi пiдписала вся генеральна старшина i всi полковники,
сподiвався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну
депутацiю. Одначе чимало старшин не при©хало, вигадували всiлякi вiдмови,
прикидалися, як i Якiв Маркович, хворими. Галагана Полуботок таки вимусив
при©хати ("сим унiверсалом ознаменую i грiзно наказую"), пославшись на те,
буцiм на того дуже поважна скарга; Галаган при©хав, але, довiдавшись, що
скарги нема , одразу й ударився навтьоки. Загубився десь пiд Чернiговом
Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир i вiдгородився
монастирською стiною, не при©хав i ки©вський полковник Ганський i ще
чимало. За декого пiдписувалися - хто смiливiший - наказнi, суддi,
значковi та бунчуковi. I думав я... Що ж страха , що гне в дугу цих мужiв
зацних... Адже чимало ©х прославилися на полях ратних, вiдомi сво©ми
подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полi
бранi подвиг видимий усiм i смерть швидка; а тут, пiд теплим лiжником,
вiч-на-вiч з сво©ми думками та сумнiвами, важко виборювати себе в себе ж
таки, по крихiтцi, по дрiбочцi витискати з серця страх. А ще ж поруч жiнка
та дiти й добра, якi не охота втратити. I шепчуть у вуха двi сторони,
одна, що все це справа ризику гiдна, й iнша - справа ця бiльшою мiрою
сумнiвна, нiж здобутня. I якось так воно ведеться, що той, другий голос
чутнiший та переконливiший.
А тим часом ладнали вози, рахували грошi на про©зди та прожиття, писали
подорожнi. З Пiтера повернувся Вельямiнов, вiн тi подорожнi охоче
пiдписував. Був веселий, навiть привiтний. Цар схвалив усi його дiяння,
вiдкритi й пота мнi, пiдлi, пiдступнi - як пiдтяти пiд корiнь козацьке
врядування.
Гаятися далi не можна було. Полуботок доручив Жураковському зiбрати
пiдписи ще на однiй чолобитнiй - вiйськовiй,- ©© вiн при дна до цi ©, що
бере з собою, i разом подасть царевi. Замiсть себе залишив Василя
Жураковського та Якова Лизогуба.
...I вже стоять у дворi гетьмансько© канцелярi© вози високi, ошинованi,
налагодженi в дорогу, i вже в комору складають усiлякi дорожнi припаси, i
вже бiля возiв походжа десятеро добрих хлопцiв-компанiйцiв, тих-таки,
котрi видiленi в охорону. Якось, коли до вiд'©зду в Пiтербурх лишалося
п'ять чи шiсть днiв, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав гетьман,
я зайшов до нього. Вiн щось писав за столом, повернув голову, мовив:
- Заходь. Розповiдай.
Гетьман за звичкою крокував по кiмнатi, й наприкiнцi розмови я ступив
до нього, опинився бiля столу й, вже прощаючись, несамохiть поглянув на
стiл. Там лежали розкиданi папери, а також окрема купка паперiв, на першiй
сторiнцi горiшнього аркуша великими лiтерами було написано слово:
"Тестамент". У мене щось тенькнуло в душi, i я вийшов.
Згадую про ту купку паперiв не випадково, адже зацiлiв тiльки кiнець
тестамента, й потiм стiльки було розмов про гетьманськi скарби, буцiмто
вивезенi за границю в далекi Англiю або Бельгiю, стiльки вигадано
небилиць, а достеменно© правди не зна нiхто. Не знаю ©© й маю деякi
здогади, про них оповiм пiзнiше, а тут тiльки скажу, що в тому тестаментi
- це певно - йшлося про власнi, Полуботковi, добра. Вони були великi -
Петро, не дозволивши тисяча сiмсот восьмого року обрати його гетьманом,
намагався задобрити чернiгiвського полковника ланами й ма тками, та й сам
полковник побiльшив сво© ма тностi, йому велося й малося, i били в стiйлах
важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та вiвцi, й
не послiд, а добiрне зерно мололи вiтряки та водянi млини. Проте добутих з
тих ма ткiв золотих не вистачило б навiть присипати днища дiжок, про якi
йшло стiльки поголосу. Одначе... Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею
завжди володiв гетьман, тiльки вiн знав скiльки там грошей, тiльки вiн
давав одвiт, куди ©х витрача . Пiсля смертi Скоропадського вона перейшла
до Полуботка. Окрiм нього та генерального казначея, до не© нiхто не
заглядав. Генеральний казначей понiс та мницю в могилу. А я... Нi про те я
таки оповiм потiм. Бо навiть сказати напевно, чи мав вiн такий замисл, чи
мiг його мати, нiхто не може. Знаю одне гетьман розумiв, а може, й
передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям i тими ж таки
добрами, якими йому, вже мертвому, дорiкають царськi посiпаки. Бач, не
_дiсталися ©м! Гетьмана щось вело - велике й офiрне, що я й осягти тодi не
мiг, та й нинi не осягаю вповнi. Все його життя, всi його помисли були
вiдданi одному - вiтчизнi, задля не© жив, боровся, страждав. Й не те, щоб
не любив життя, його розкошi, нинi я знаю, що на старiсть людинi не
хочеться розлучатися з життям дужче, нiж за молодостi, одначе жертвував
усiм. То ж чи не мiг вiн пожертвувати талярами та дукатами? Всi тi днi вiн
про щось глибоко думав, але, як i завше, був спокiйний, розважливий,
намагався все залагодити, все передбачити. Видiв його роз'ятреним тiльки
раз, коли втiк Лизогуб.
- Пси смердючi. Вони думають, що та булава потрiбна менi,- грюкнув
кулаком по столу.- Вона потрiбна Укра©нi. Та й те ще: нинi вона така
гаряча, що тому, хто ©© вiзьме, обпалить i серце й душу. Якщо та душа
жива. © менi не дадуть. Не собi й прошу. Це - останн , що ще в Укра©ни.
Полуботок, Чарниш i Савич лаштувалися ©хати в Пiтер, а вся iнша
генеральна старшина готувалася до походу в татарськi степи. Такий прийшов
указ вiд царя. Полуботка забирали з Укра©ни, аби не заважав заводити
московськi порядки на Укра©нi, вiйсько виводили в степи, аби козаки не
збунтувалися. Старшим над вiйськом назначався князь Дмитро Голiцин.
Востанн вiрнi гетьмановi старшини зiбралися в нього дванадцятого
пана полковника прилуцького, праву до Удаю, де пан полковник хоче
поставити млин лоцiйний, великий. Пана полковника ми здибали на березi
Удаю серед обкорованого колоддя, плах, дощок. Пригрiвало сонце, й пiдбита
песцями лямпарова вильчура та червоний шовковий жупан пана полковника
лежали на колодi, вiн був у льнянiй сорочцi, пiджупаннику, без шапки,
жваво, навiть весело вiддавав якiсь велiння, вимахував руками, щось мiряв
кроками. Мабуть, мiряв свiй майбутнiй лоцiйний млин, який збирався
спустити на воду цi © весни. З себе пан Галаган тiлистий, дорiдний,
здавалося, велике черево тiльки й втриму тугий шовковий пояс. А сорочка
аж репалася на його плечах. Пiдстаркуватий пан Галаган - дотепний, охочий
до всiляких жартiв i кабешiв, жартiв грубих, а то й жорстоких, безжурний i
безмрiйний. "Була б тiльки чарка, а до чарки дiвка". Мрi тiльки бiдняк,
багатому це нi до чого, у нього багатство. Галаган бравував сво ю
неосвiченiстю: "Ми люди простi, по колегiях не вчилися",- похвалявся
високим протегуванням: "нас цар жалу сво©ми милостями". Тi милостi
проросли з смердючого зерна, з допомоги, яку надав Галаган москалям по
зруйнуванню Запорозько© Сiчi, колиски нашо© слави та вольностi. Каяттям
Галаган не переймався й далi жив весело. Надто полюбляв заявитися до
якогось свого приятеля, теж пана, у якого зiбралися гостi, в дранiй свитi,
постолах, пiдмальовував фарбою твар, мiняв голос. Здiйнявши шапку-бирку,
доповiдав "сво му пановi": "Здохлу свиню я вже закопав" або "Нужник
почистив", пани за столом бридилися, кривилися, а господар на ©хн
обурення звертався до "наймита": "Чарку вип' ш?" - "А чого ж",- вiдказував
той i сiдав до столу. Деякi гостi пiдводилися i йшли, деякi починали
проганяти нахабного "наймита", а кiнчалося все реготом, коли Галаган
скидав з себе наймитську машкару, втирався i всi впiзнавали його.
Уславився пан Галаган i iншими витiвками, але уславився також й сво ю
хитрiстю.
Але й йому не велося, як хотiлося. Здобувшись на високий уряд, шпарко
вклюнувся в торговельнi справи - вклав туди все сво багатство,- його
обози ходили у Гданськ, Вiльно, Кенiгсберг i навiть у далеку Австрiю та
Францiю. Його купцi продавали полтавськi тютюни, сало, шкiру, мед, вiск,
привозили золоте шитво, сукна, вина, родзинки та всiлякий iнший крам.
Одначе Петро заборонив купувати сукна та нитки за кордоном, укра©нцi
мусили купувати поганi московськi сукна, нитки та панчохи, а потiм було
поставлено на кордонi розорнi для укра©нських купцiв митницi, далi
вiдмiненi укра©нськi пашпорти, й мусили купцi видобувати тi пашпорти за
великi грошi в ки©вського губернатора, а по тому й укра©нськi обози зовсiм
перестали випускати через захiднi кордони, мусили бони волоктися в далекий
Архангельськ. Й знову ж таки платити великi мита на росiйському кордонi.
Поляки, нiмцi та французи посилали до царя депутацi©, аби вiдмiнив укази
на заборону торгiвлi з Укра©ною, але цар стояв непохитно. З Укра©ною
торгiвлi не мало бути. Й захирiла велика торгiвля, лишилася дрiбна в самiй
Укра©нi, й настав розор для колись багатих купцiв, хухом пiшли ©хнi добра.
Галагановi - насамперед. Не стало йому куди гнати на продаж сво© воли, й
тютюни вiн бiльше не садив. I буркотiв невдоволено на тi царськi заборони,
й казав Полуботковi, що мають домагатися вiдмiни ©х.
Миля лишився з кiньми неподалiк вiд кринички, а я, переступаючи через
колоддя, пiшов до полковника.
- Спасе Бог вашу вельможнiсть,- привiтався й зачекав, поки Галаган
закiнчить розмову з старшим майстром. Коли той пiшов, я ступив ще два
кроки вперед.
- Я до вашо© вельможностi вiд пана гетьмана.
Галаган простягнув руку:
- Давай цидулу.
- Цидули нема . Велено сказати вам, аби ви ©хали до Глухова, бо
потрiбно погомонiти об тiй самiй матерi©. Я бачив, як розгубився Галаган.
- О якiй матерi©? - запитав, але по очах було видко, що вiда , о якiй,
а запиту , аби оговтатись.
- Об тiй самiй,- ще раз притиснув я.
- Не вiдаю, про що йдеться.- I вдав надмiрну заклопотанiсть, а вид
вiдвертав i нервово м'яв у руках матерчаний сажень.- Не до гомiнок менi
зараз, бачиш же - млин лоцiйний будую i церкву також. По©ду - все
розладна ться, все пропаде. Не можу я церкву покинути, святе то дiло. Богу
угодне, обiтницю я дав...- Галаган ухопився за церкву й тепер затулявся
нею i вiд мене, i вiд Полуботка, i вiд усього свiту.
- Гетьман велiв,- сказав я суворо, хоч на те вже й не був повноважений.
- Менi велить Бог,- так само одвертаючи вид, одказав Галаган.- Вiн над
нами всiма.
- Воля ваша,- мовив i пiшов.
Галаган дрiботiв поруч мене, i його великий живiт тремтiв, неначе
холодець. Либонь, почував сором, страх (навiяний з пiвночi страх був
бiльший), намагався хоч якось затушкувати свою вiдмову, запобiгав передi
мною. Вiн i далi говорив щось про церкву, про пожежу, яка пожерла стару
церкву, але я мовчав.
Ми пiдiйшли до криницi в пониззi помiж кущiв верболозу, де стояли нашi
конi та сидiв на теслицi, покладенiй на два обаполи. Миля. Бiля його нiг
стояв цебер з водою.
- Як водиця? - запитав Галаган.
- Хороша вода. Холодна - зуби ломить,- вiдказав Пилип.
- Знаменита криниця. Скорикова назива ться. Стояв тут хутiр запорожця
Скорика. Викопав криницю... Був характерником. З нечистим знався. Бачили
його в тiй непевнiй кумпанi©. I все бiля цi © криницi. Й свiтилося на днi.
Скарб вiн у нiй заховав. I тодi мiй батько з сусiдом Уласом вирiшили той
скарб видобути. Улас лишився нагорi, а батько почав пiрнати. За третiм
разом ухопив чобiт i вивергнувся з ним нагору. А той чобiт повен
червiнцiв. Вiн борса ться в водi й гука до Уласа: "Тримай" Та в ту мить
чобiт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло, як завирувало!
Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Вилiз, а Улас - бух йому в
ноги. "Прости,- каже,- брате, прости. Хотiв убити тебе за тi грошi, вже й
сокиру вхопив. Убив би неодмiнно, якби чобiт не порвався. Прости! Бог
вiдвернув вiд того".
Потiм скiльки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало ©х
джерело... Чи сила нечиста... А криницю ми освятили, й смачнiшо© води
нема в жоднiй волостi.
Я мовчав. Галаган у обмiн на свою вiдмову дарував нам ба чку.
- Не раджу бiльше нiкому про це розповiдати,- сказав я.
- Чому? - здивувався Галаган.
- Нещодавно був царський указ, у якому записано, "не проявляет ли кто
для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?" Дуже
грiзний указ.
Полковник розгубився.
- Та я що... Я так... Давно це було. А може, й не було...
- Ну що, по©хали, Пилипе,- взяв я у Милi повiддя свого коня.
- Куди ж ви,- насправжки заклопотався Галаган.- ©дьте на мiй двiр.
Вiдпочинете самi, конi вiдпочинуть. I... той... дулiвки скушту те.
- Тiсний ваш двiр, пане полковнику, i гiрка дулiвка. Галаган насупився.
Ясна рiч, виглядало кепсько: канцелярист грубiянив полковнику. А тут ще
Миля розтулив рот i прорiк:
- Корова реве, ведмiдь реве, а хто кого дере, i чорт не розбере.
Вiн часто казав приказки, якi не стосувалися нi до чого. Скаже, а воно
тулиться, як горбатий до стiни. А може, цього разу приказка таки була до
дiла? Бо й Галаган почервонiв. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час
мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не скле©лося з
паном полковником.
* * *
Довго я не спав се© ночi. Лежав i думав. Чудно думав. Про себе, про
Галагана, про всiх iнших, якi не ©дуть у Глухiв на гетьманiв поклик. Про
всiх нас. Либонь, ми втратили себе, розвiяли серед цих розкiшних лук,
гречаних полiв, садiв, якi цвiтуть так, як цвiли перед грiхопадiнням
людським. Ми мовби й не завойованi, але й не вiльнi. При нас наша зброя, з
нами наша молитва, але зброю ми вийма мо за чужою командою i молимося за
здоров'я чужих державцiв. Ми п' мо студену джерельну воду i вдиха мо
п'янкий запах бузку, й не помiча мо, що тi запахи отру нi чужим порохом.
Почува мо, що щось не так, та нам чогось не вистача до велико©
смiливостi, велико© самопожертви. До того ж зна мо, що можемо померти за
найменшо© провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безлiч
дрiбних страхiв, дрiбних справ поглинають нас без решти. Ми заспокою мо
себе, кажемо, що живемо за законами батькiв, за договорами, якi уклали
нашi визначнi антецесори, й волимо не помiчати, що давно не дотриму мося
тих законiв, а договори сповiда мо, як того вимагають нашi поневолювачi.
Мали б помолитися сво му Боговi, поскаржитися, попросити, щоб укрiпив
наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими
кривдниками (©х називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це
дуже тяжко - один Бог, i хтозна за кого вiн. А ще тяжче, що один
державець, i дехто вiрить, що вiн наш, наш по справедливостi, посланий нам
Всевишнiм, i щиро хилиться перед ним.
I всi ми неначе заблудилися в лiсi, у власному лiсi, й не зна мо, як з
нього вийти i навiть з якого боку сходить сонце.
У суботу ми в'©жджали в Лубни. При самому в'©здi трапилася пригодонька:
вiдстала й почала хляботiти пiдкова на правiй переднiй нозi мого коня, вiн
закульгав, ми запитали, де кузня, й пiд'©хали до не©. Але коваля не було,
пiшов у мiсто, його довелося довго чекати. Я сидiв у темнiй приземкуватiй
хатi, розмовляв з дiдом, який вигрiвав на лежанцi костi, в мене на колiнах
лежав попелястий кiт i стиха мурликав. Приходили мiщани - той жало на сапi
одтягти, той чаплiю полагодити, при©хав i Марковичiв челядник, привiз
пiвв'язки залiза на лемешi, розпитався в мене, хто я й звiдки, та й
по©хав, не дочекавшись коваля. Зрештою, прийшла якась жiнка й сказала, що
коваль лежить у корчмi п'яний. Тодi Миля сам узяв молоток та вухналi й
пiдкував коня. Милю я залишив у корчмi, а сам потрюхикав до полковницького
двору. Багатий то був двiр i чепурний, хлiви та клунi, погреби i льодовнi
критi гонтом, а будинок i флiгель - черепицею, скрiзь порозбивано квiтники
й бiлiли посипанi пiском дорiжки.
Багатий господар полковник Андрiй Маркович. I крутий вельми. Почува
силу за собою велику. Побивав разом з Меншиковим Батурин, цар власноручно
одягнув йому на шию голубу стрiчку. Скуплював багатства владною, дужою
рукою, одбирав землi в козакiв та посполитих, ставив млини на рiках та
горбах, рубав лiс понад Сулою та продавав на слободи.
Челядник провiв мене до свiтлицi, й там я зустрiв Оленку. Була чи то
розгублена, чи то розхвильована, поправляла на головi бiлий серпанок, який
носила замiсть очiпка, кутала плечi в зелену квiтчасту хустку, хоч було
зовсiм не холодно.
- Сiдай, Iване,- запросила трохи розгублено. Я сiв на оббиту зеленим
сукном лаву. I всi iншi лави були пооббиванi зеленим та синiм судном, i
стояли фотелi з високими стiнками, й стiл на лев'ячих лапах, i двi шафи з
горiзьбою. Й скрiзь на стiнах - зброя, вiд лукiв i кольчуг стародавнiх до
булдимок та карабiнiв найновiших. Здавалося, тут мешкають
щонайзаповзятливiшi вояки. Щоправда, полковник Андрiй - козацюра
справжнiй, вiн i нинi у Терськiм походi, а Якiв нюхав пороховий дим тiльки
на полюваннi, хоч нинi викону уряд наказного полковника. Що то значить
мати багатих i вельможних родичiв. Так дорiкнув йому в мислях за зброю i
одразу подумав, що й сам син предкiв славетних, а жодного разу не стрiлив
по ворогу.
На лавi поруч мене теж чомусь лежали двi шаблi та ронди.
- Збирався Якiв одвезти до золотаря, та от така недоля - занедужав,-
бiдкнулася Оленка.- Кашель у нього, магнезiю прийма .
Мене пойняла досада. Хоч i не був у тому винуватий, але не виконав
Полуботкового доручення: не по©хав у Глухiв Галаган i тепер ось не по©де
Якiв. Оленка, либонь, вловила розгубленiсть на мо му обличчi.
- Був лiкар солдатський, i наш цирулик... Вiск з живицею та здором на
яйцях замiшанi давали i мед з цибулею - а кашель не проходить.
В сусiднiй кiмнатi забухикало, i вона повела очима.
- Чу ш. Так бiдолашний мучиться... Я не знав, що сказати.
- Зайди на хвильку.- Оленка прочинила дверi спально© кiмнати.
Я переступив порiг. Скрiзь бiло, рожево, бiло-бiлi лiжка тонко©,
химерно© рiзьби, бiлi фiранки на вiкнах, бiла серпанкова завiска на iконах
у кутку, бiлi подушки й простирадла купою на одному лiжку, а на другому
з-пiд бiло© ковдри виглядала чорна кучерява Яковова голова. На бильцi
лiжка - халат бухарський рожевий, пiдбитий зайцем.
- Спасе Бог,- привiтався я.
- I тебе також,- прохрипiв Якiв.- Днина гожа... А я оце лежу. З чим
завiтав?
- Прислав пан полковник. Сподiвався побачити тебе, щоб погомонiти об
тiй самiй матерi©.
Якововi очi стрибнули горобцями.
- Куди менi... Хiба що на смерть.
- Бачу, бачу,- мовив я.
- Як там... батечко? - насилу ковтаючи слова, мовив Якiв.- Ломить
мене... Й сон морить.
- Здоровi пан гетьман. При©деш, як одужа ш. Одужуй швидше.
Я задки вийшов з спально© кiмнати.
- Купив Якiв спальню бiлу за двадцять тисяч i ось тепер валя ться на
тих лiжках,нi сiло нi впало мовила Оленка, мабуть, таки хотiла
похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила
досада. Перед ким вона хизу ться?
- Мабуть, ти втомився з дороги i зголоднiв,- сказала Оленка.- Заночу ш
у нас?
- Либонь, що так,- вiдказав.- Але я не сам. Зi мною козак, товариш мiй,
вiн у корчмi лишився. Я приведу його.
Вiд Милi пахло вином, але вiн не був п'яний. Мабуть, ще не встиг
напитися. Одначе дознав багато чого.
- Шинкарка крадене перехову . Хотiла мене женить на наймичцi,- сказав,
ледве ми вийшли з корчми.
- Отако швидко! - здивувався я.
- А чого валасатися,- засмiявся Миля.- Тiльки ряба дуже, ще й
кривонога.
На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На баштi стримiло
кiлька драгунiв, одягнених у чудернацькi чужоземнi капелюхи.
- Драгуни людей палицями луплять, а добродiйний зять нашого гетьмана
дивиться на те та вино з поручиком п' i родзинками закусю .
- Не бридь ледачого, Пилипе,- суворо сказав я.
- Та ще сьогоднi пив. З поручиком Сибiрського полку. В тiй самiй
корчмi...
- Брешеш! - гримнув я.- Пан Якiв лежить хворий.
- Вiн ще сьогоднi з конюхами лошака-стрижака вчив,- зупинився посеред
дороги Миля.-Там, у корчмi, його старший конюх i куренчикiв дво .
Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засмiявся.
- Од чого б це вiн мiг заслабнути так одразу? - Пошкрiб величезною
п'ятiрнею потилицю.
Я вже знав, чого заслаб Якiв. I чому не навiдувався в Глухiв, i чому не
слав сво му тестю подарункiв - птушок - тетерукiв та рябчикiв,
запольованих у власних лiсах. У мо му серцi клекотiв гнiв. Ми зайшли в
двiр. Челядниця покликала мене до господи, Милю - до челядницько©.
- Сподiваюся, горiлки менi дадуть? - мовив Миля.
- Дадуть,- запевнила челядниця.
Спершу я взагалi хотiв не йти на полковницький двiр, але потiм мене
пойняло дивне почуття. З то© митi, як довiдався про Яковове боягузтво, ба
- зраду, перестав поважати його, знав, що вже нiколи не знiяковiю перед
ним, не позаздрю йому.
Та й хотiлося розпитати в Оленки про Уляну. Знав здружилися Толстi з
Марковичами вельми.
Мабуть, за тi кiлька хвилин я дуже одмiнився, це помiтила й Оленка.
- Щось з тобою, Iване, сталося? - сказала.- Якийсь ти... Ну, не розберу
який.
- Такий, як i був. Хвороби мене не беруть, i магнезiю менi не
доводиться пити.
Оленка почервонiла до кiнчика носа.
Обiдали ми в нарiжнiй кiмнатi, i хоч за стiною покашлював Якiв,
почувався вiльно, невимушене, в менi справдi щось одмiнилося, я мовби
викупався в живiй водi й став зовсiм iншим. Я не боявся нiкого, насамперед
самого себе, всiх отих засторог, якi зринали невiдь з чого, а найперше вiд
думок про всiлякi темнi сили. I коли Оленка повела оповiдь про двох
лубенських упирiв - живого та мертвого,- один з яких, мертвий, п' людську
кров, я запитав:
- Де вiн?
- Живе десь там, пiд старими млинами... Для чого ти запиту ш?
- Щоб побити його.
Звичайно, я не збирався ставати на бiй з упирями, бо, опрiч всього,
знав, що ©х нема , вони - суть вигадка темних людей, але коли б довелося
виказати свою хоробрiсть, пiшов би вночi до тих млинiв.
Оленка сполотнiла й пильно подивилася на мене. Ми обiдали довго й пили
вино волоське, й на мо прохання стоянець того вина Оленка послала Милi.
Аж у кiнцi обiду я повiдав Оленцi, що ©© батька, пана гетьмана, покликано
в Пiтербурх, i це ©© вельми стривожило та налякало. Я заспокоював ©© й
пообiцяв, що обов'язково по©ду з паном гетьманом до пiвнiчно© столицi й
надсилатиму ©й звiдти вiстi. Вперше ми розмовляли.з нею про гетьманський
уряд, московськi посто© та Московiю, про те, що чека в найближчий час наш
край. Оленка мала знати правду, яко дочка гетьмана, знати, що обстою ©©
батько, бо я вже здогадувався, що Якiв туманить ©й голову брехнею. Я
сказав Оленцi, що пан Полуботок супротивиться Малоросiйськiй колегi©, бо ж
вона хоче понищити нашi давнини, нашi вольностi, що цар хоче прибрати всю
Укра©ну до рук i завести в нiй панщину. Вже й судити самi себе не можемо,
й торгувати, з ким хочемо, й книжки видавати сво©, й тiльки тi, якi
нестеменно московськi, он i всiх спуде©в правобережних з Ки©всько©
Академi©, у якiй i я мав честь навчатися, вигнано, з тисячi спуде©в
лишилося сто шiстдесят один, нових спуде©в з правого берега Днiпра до
Академi© не приймають, i вже над нашим вiйськом у походах настановляють
тiльки московських начальникiв, i що всi нашi звича© цар хоче перемiнити
на нiмецькi та московськi. Цар намага ться забрати з гетьманових рук всю
владу, й, коли люди побачать, що в гетьмана влади нема , побiжать з
доносами один на одного до московських урядовцiв, що вже й почалося. Отож
гетьман опира ться щосили, розсила сво© унiверсали й велить розбирати
справи тiльки сво©м судам. Поки Петро не мав тако©, як нинi, сили перед
Полтавою, та й пiсля не©, обiцявся тримати укра©нський народ у милостях,
яких "не ма жоден народ у свiтi", саме так сказав, i обiцявся, що во води
"не будуть iнтересуватися до укра©нського населення, вiйсько матиме над
собою сво©х проводирiв i без велико© потреби ©х не посилатимуть у походи".
А тепер он щороку десятками тисяч женуть козакiв на Ладогу, пiд Дербент,
де вони гинуть, як мухи.
- Ти сама поглянь, як зубожiв, як оскудiв люд наш, як його розорюють
московськi посто© i побори непосильнi, подивися, скiльки в нас калiк i
старцiв... Он у ваших Лубнах вся церковна паперть обсипана ними, як
горохом...
Оленка слухала, i ©© очi поймалися смутком.
- Я нiколи не думала про таке, i Якiв менi нiчого не розказував. Все
про птушок сво©х, та про зайцiв, та про свиней поросних. Вчора водив мене
©х оглядати, й тавра сво© ставив на свинячих вухах... А ти, Iване, такий
розумний.- I раптом вона заплакала: - Ой, таточку мiй, таточку. Боюся я за
нього.
- Йому iншо© путi нема ,- сказав суворо.- I менi теж. А ти... нiчого
такого Якову не кажи...
- Вiн - муж мiй...
- I однаково не кажи. Батько його з Меншиковим батуринцiв побивав. I в
походах вiн увесь час з царем, цар вельми прихильний до нього. А Якiв...
Хiба випадково вiн захворiв, довiдавшись, що я при©хав од пана Полуботка?
Вiн вiда про все.
- А я думаю, чому ми в Глухiв перестали ©здити... Все в Нiжин та Нiжин.
Той Толстой такий потурмак...
- А Уляна?..- запитав, млiючи в душi.
- Змарнiла. Богомiльна стала.- I враз звела на мене очi.- Я все знаю,
Iване... Але ж ти, мабуть, вже забув?..
Слухав, як б' ться в грудях серце, як шуга у вухах кров.
- А якщо не забув?
- Воля Божа... звершилася.
- Хiба Божа? Царева...
- В церквi...
- Не треба, Оленко. Я все розумiю...
Оленка вiдпила маленький ковточок вина.
- Тобi потрiбно закохатися... Клин клином...
- У серце клин не вбивають.
- А добра чому сво© не вимага ш?
- Спочатку не хотiв. А тепер нема коли. Ось трохи вщухне...
Наступного дня ми вiд'©жджали. Оленка провела нас за ворота. Я тримав у
поводi коня, вона йшла поруч. Ми почували якусь особливу сув'язь, особливу
близкiсть, нас пов'язували тi самi думки, та сама та мниця. Ця ниточка,
тонка, невидима нiкому, була мiцна, як сталевий ланцюг.
- Я знаю, що в батька пильна охорона,- сказала на прощання Оленка,-
сердюки там усiлякi й iншi козаки, але... але пообiцяй менi бути при ньому
й охороняти особисто.
Я пообiцяв.
Мiй кiнь з мiсця взяв скоком.
* * *
Сам не вiдаю, чому не розповiв гетьмановi правду про Якова, сказав, що
вiн хворий. А про Галагана розповiв. Гетьман мовчав, тiльки низько схилив
голову.
У мо©й головi ро©лися думки про те, що не варто було кликати Галагана,
погромника Сiчi, одначе не сказав нiчого. Кликали всiх. Я, Борзакiвський,
Биковський, Рубець, Ханенко, Лагович, довiрений канцелярист Iван
Романович,- всi ми два тижнi не злазили з коней. Гетьман хотiв, щоб
чолобитну царевi пiдписала вся генеральна старшина i всi полковники,
сподiвався взяти одну чолобитну з собою, а з другою вирядити поважну
депутацiю. Одначе чимало старшин не при©хало, вигадували всiлякi вiдмови,
прикидалися, як i Якiв Маркович, хворими. Галагана Полуботок таки вимусив
при©хати ("сим унiверсалом ознаменую i грiзно наказую"), пославшись на те,
буцiм на того дуже поважна скарга; Галаган при©хав, але, довiдавшись, що
скарги нема , одразу й ударився навтьоки. Загубився десь пiд Чернiговом
Лизогуб, бунчужний генеральний, будував монастир i вiдгородився
монастирською стiною, не при©хав i ки©вський полковник Ганський i ще
чимало. За декого пiдписувалися - хто смiливiший - наказнi, суддi,
значковi та бунчуковi. I думав я... Що ж страха , що гне в дугу цих мужiв
зацних... Адже чимало ©х прославилися на полях ратних, вiдомi сво©ми
подвигами бойними, не раз важили життям. Важили життям! Либонь, на полi
бранi подвиг видимий усiм i смерть швидка; а тут, пiд теплим лiжником,
вiч-на-вiч з сво©ми думками та сумнiвами, важко виборювати себе в себе ж
таки, по крихiтцi, по дрiбочцi витискати з серця страх. А ще ж поруч жiнка
та дiти й добра, якi не охота втратити. I шепчуть у вуха двi сторони,
одна, що все це справа ризику гiдна, й iнша - справа ця бiльшою мiрою
сумнiвна, нiж здобутня. I якось так воно ведеться, що той, другий голос
чутнiший та переконливiший.
А тим часом ладнали вози, рахували грошi на про©зди та прожиття, писали
подорожнi. З Пiтера повернувся Вельямiнов, вiн тi подорожнi охоче
пiдписував. Був веселий, навiть привiтний. Цар схвалив усi його дiяння,
вiдкритi й пота мнi, пiдлi, пiдступнi - як пiдтяти пiд корiнь козацьке
врядування.
Гаятися далi не можна було. Полуботок доручив Жураковському зiбрати
пiдписи ще на однiй чолобитнiй - вiйськовiй,- ©© вiн при дна до цi ©, що
бере з собою, i разом подасть царевi. Замiсть себе залишив Василя
Жураковського та Якова Лизогуба.
...I вже стоять у дворi гетьмансько© канцелярi© вози високi, ошинованi,
налагодженi в дорогу, i вже в комору складають усiлякi дорожнi припаси, i
вже бiля возiв походжа десятеро добрих хлопцiв-компанiйцiв, тих-таки,
котрi видiленi в охорону. Якось, коли до вiд'©зду в Пiтербурх лишалося
п'ять чи шiсть днiв, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав гетьман,
я зайшов до нього. Вiн щось писав за столом, повернув голову, мовив:
- Заходь. Розповiдай.
Гетьман за звичкою крокував по кiмнатi, й наприкiнцi розмови я ступив
до нього, опинився бiля столу й, вже прощаючись, несамохiть поглянув на
стiл. Там лежали розкиданi папери, а також окрема купка паперiв, на першiй
сторiнцi горiшнього аркуша великими лiтерами було написано слово:
"Тестамент". У мене щось тенькнуло в душi, i я вийшов.
Згадую про ту купку паперiв не випадково, адже зацiлiв тiльки кiнець
тестамента, й потiм стiльки було розмов про гетьманськi скарби, буцiмто
вивезенi за границю в далекi Англiю або Бельгiю, стiльки вигадано
небилиць, а достеменно© правди не зна нiхто. Не знаю ©© й маю деякi
здогади, про них оповiм пiзнiше, а тут тiльки скажу, що в тому тестаментi
- це певно - йшлося про власнi, Полуботковi, добра. Вони були великi -
Петро, не дозволивши тисяча сiмсот восьмого року обрати його гетьманом,
намагався задобрити чернiгiвського полковника ланами й ма тками, та й сам
полковник побiльшив сво© ма тностi, йому велося й малося, i били в стiйлах
важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та вiвцi, й
не послiд, а добiрне зерно мололи вiтряки та водянi млини. Проте добутих з
тих ма ткiв золотих не вистачило б навiть присипати днища дiжок, про якi
йшло стiльки поголосу. Одначе... Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею
завжди володiв гетьман, тiльки вiн знав скiльки там грошей, тiльки вiн
давав одвiт, куди ©х витрача . Пiсля смертi Скоропадського вона перейшла
до Полуботка. Окрiм нього та генерального казначея, до не© нiхто не
заглядав. Генеральний казначей понiс та мницю в могилу. А я... Нi про те я
таки оповiм потiм. Бо навiть сказати напевно, чи мав вiн такий замисл, чи
мiг його мати, нiхто не може. Знаю одне гетьман розумiв, а може, й
передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям i тими ж таки
добрами, якими йому, вже мертвому, дорiкають царськi посiпаки. Бач, не
_дiсталися ©м! Гетьмана щось вело - велике й офiрне, що я й осягти тодi не
мiг, та й нинi не осягаю вповнi. Все його життя, всi його помисли були
вiдданi одному - вiтчизнi, задля не© жив, боровся, страждав. Й не те, щоб
не любив життя, його розкошi, нинi я знаю, що на старiсть людинi не
хочеться розлучатися з життям дужче, нiж за молодостi, одначе жертвував
усiм. То ж чи не мiг вiн пожертвувати талярами та дукатами? Всi тi днi вiн
про щось глибоко думав, але, як i завше, був спокiйний, розважливий,
намагався все залагодити, все передбачити. Видiв його роз'ятреним тiльки
раз, коли втiк Лизогуб.
- Пси смердючi. Вони думають, що та булава потрiбна менi,- грюкнув
кулаком по столу.- Вона потрiбна Укра©нi. Та й те ще: нинi вона така
гаряча, що тому, хто ©© вiзьме, обпалить i серце й душу. Якщо та душа
жива. © менi не дадуть. Не собi й прошу. Це - останн , що ще в Укра©ни.
Полуботок, Чарниш i Савич лаштувалися ©хати в Пiтер, а вся iнша
генеральна старшина готувалася до походу в татарськi степи. Такий прийшов
указ вiд царя. Полуботка забирали з Укра©ни, аби не заважав заводити
московськi порядки на Укра©нi, вiйсько виводили в степи, аби козаки не
збунтувалися. Старшим над вiйськом назначався князь Дмитро Голiцин.
Востанн вiрнi гетьмановi старшини зiбралися в нього дванадцятого