Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА
Кажуть, мудрiсть вироста з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi
вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочина ться з радостi? Але
радiсть скороминуща, вона затуманю розум, робить людину слiпою. Ми живемо
в очiкуваннi ©©, страждаючи. Здебiльшого одне народжу iнше. З найбiльшо©
радостi поста найбiльша печаль, яка iнодi познача все наше життя.
Саме так сталося зi мною.
Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi на
вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв
невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими
дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику
Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного
ось для таких оказiй, як ця - коли полковник при©здив до гетьмансько©
столицi за велiнням Генерально© канцелярi© або у власних справах. У
вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим
морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя: нi
саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового мешкання. У дворi
притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були
задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi.
Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них
стояв босий кучер Охрiм i мастив ©х квачиком, отож i пахло на все подвiр'я
добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однi © з комор i тихенько
награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньо© комори походжало з десяток
голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,- я насипав туди
крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися - здичавiли. Я - це Iван
Судима, син генерального хорунжого Iвана Сулими, внук гетьмана Iвана
Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами
чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи
не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем
книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi мо©
товаришi, спуде© Ки©всько© Академi©, я не здобував та не обороняв у
вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабешiв та
бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам
налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах
чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до
справжньо©, довготривало© вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть
у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останн й суперiнтендант
Академi©, i сам префект дивилися крiзь пальцi.
Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо царя пiднебесного,,
грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пi©тицi. Цi © весни
успiшно скiнчив клас пi©тики й перейшов до класу риторики. При©хав до
батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi мо©
книги й замкнув до велико©, ошпунтовано© залiзними штабами скринi. Вiн i
ранiше не шанував Академi©, не обминав ©© клином, а того дня, погомонiвши
зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя, вибила з
мо © голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного во©на,
котрий якщо не сягне дiдово© слави, то хоч батькового уряду, а бачить
перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побира ться попiдвiконню,
чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у
далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I за
вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Ки©вську Академiю,
декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до
батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi
звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся
й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня.
Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв:
- Були й з поповичiв гетьмани.
- Хто? - зiпонув батько.
- Самойлович...
- Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi я сказав батьковi
таке:
- Вчуся я на славу Божу й користi ради душi мо ©, у пам'ять неньки й
вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ©© не потяти шаблею i
з гармати не встрiлити.
Боже, що тут зчинилося по сих мо©х словах! Батько зламав у руках
нагайку ("Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду
поповичiв!,), пожбурив ©© менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн
геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому: "Закрию
очi, й хто опережеться мо©м чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто
сяде на мого коня?!, Батько був ще й добрячий лицедiй. Вiн промовляв
слова, якi змушували мо серце стискатися вiд страху. Мав батько ще дiти
вiд друго© жiнки (моя мати, Полуботкiвна, померла), але дрiбнi, дво
дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав велико© надi© побачити його
в сiдлi.
Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав
заперечення, що забира мене з Академi© та вiдда до вiйська... "Може, ще
вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,.
Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав.
На всiй Укра©нi нема валечнiшого, славетнiшого козака, як
чернiгiвський полковник.
Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрiбник,
плакали струни мо © скрипки...
Одначе по©хав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовне скучав за
Академi ю, хоч не все там було миле менi. Може, навiть навпаки, бiльше
немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й
нiтився з будь-яко© причини, i надi мною кепкували колегiанти-академiсти.
Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою водночас.
Мене одразу записали до хору, яким керував неймовiрно лихий, злючий,
котрий бив рiзками без будь-яко© причини, регент. Я боявся його, як
гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну джерельну воду,-
не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку, югу,i я, хлоп'я, яко
солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i за регентом,
який ©хав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в слободу
вiдспiвувати суддю полкового, й саме тодi рушив лiд, i дво спiвакiв
утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки крижина,
i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк слiдом за iншими
хлопцями. Це теж властивiсть мо © вдачi: жахатися, але не складати рук,
боротися.
Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа по дворах
багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин ходили на днi
©хнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих
людей, я ж якийсь час навiть мешкав у бурсi. Найперше, що до Академi©
втрапив проти батьково© волi. Батько вважав, що менi вистачить двох-трьох
рокiв Чернiгiвсько© колегi©. Я провчився в нiй три роки й вважався
найкращим учнем, мене навiть були якось призначили авдитором, одначе
змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками
семiнаристами. Бачачи мо© старання, а також знаючи, що батько хоче забрати
мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа
до Ки©всько© Академi©, хоч я на той час провчився тiльки два роки, одначе
був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тiльки
читав, а й розмовляв. Ки©вська Академiя здавалася менi Атенами науки, i
марив я нею, i вiтець префект перейнявся мо©ми скорботами та написав листа
до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу
дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися в
Академi©, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки не
пробитися, он i в Пiтерi цар посила учитися за границю боярських дiтей.
Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зi знатного роду,
вибився трудами ратними, впертiстю та хоробрiстю. Пан ректор Академi©
проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ©© й не нюхав, вписав до
класу пi©тики, перед тим вiдмiрявши тридцять рiзок за обман, який ми
вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в усiх iнших науках
ки©вським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та
у вiдважностi. То були найпам'ятливiшi роки для ки©вського мiщанства.
Голодне, знахабнiле ки©вське спудейство зайшло у великий розмир з
ки©вським купецтвом, цехами, вимагало вiдкупiв, а то й вдавалося до
грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом,
який тягнувся вiд колишньо© Десятинно© церкви до Козиного болота, по
крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та
халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного, а
то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували й деякi
спудеi. Там вiдвага, пила мед, а нахабство - чорну брагу, там
перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спуде© налiтали на
купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив ©х, пообiцявши
на завтра вiдкуп, аби тiльки вiдчепитися, при©жджий з Кам'янця
купець- врей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в
при©знiм дворi, i як одбивалися купець зi сво©ми хурщиками, i як втiкали
вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi
в Академi© проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори,
сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I
був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону,
i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i стусанiв.
Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину
кобзу, одразу повiривши, що опаную ©©. Мислили вони так: кому потрiбна
тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд,
на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею
бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза - то струмент
чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване, козацького роду! То таки правда,
почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати ©© на всi стро©, i
сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не
ходив, i врештi на мене махнули рукою,
Може, я вже й занадто напускаю туманiв про сво©х колегiантiв, було ж бо
серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i
грецькою, i латинською, i врейською, i французькою, ширмували
Арiстотелеви ми словами, i грали сповненi високого смислу комедi© та
трагедi©, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а
також при©жджих людей. I влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi
свята,- на Великдень, на Маковiя та Спаса,- здебiльшого в урочищi
Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких
сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у
заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й
спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним
козакам.
Тодiшнi ки©вськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв
нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси,
ки©вська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та
на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила
блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах.
На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом
чи й просто на апетицi© - просити по дворах, i, як я вже казав,
примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого
того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то
тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене
брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з мо©м жалiбним голосом можна
приносити повнi торби. Я ©м на те нiчого не одказував, а сам думав, що
обманювати людей грiх, навiть жалiбним голосом, адже не маю тако©
скорботи, за яку попросив би в людей спiвчуття, скорбота по дну ться з
молитвою, а молитися всу -грiх.
Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати мене
в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не тiльки
на свята,- ©х нишком передавала мати. Вона й при©здила до мене частiше за
батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я дивувався, чому вона плаче.
Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi мо му, а тут зi мною i
Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i преподобнi печорськi Еразм та
Лаврентiй.
Якось, при©хавши, прийшла вона просто до нашо© церкви. Я стояв на хорах
i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився я солов' м,
моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз.
I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я сказав ©й, що
менi тут добре, що свiтло розуму влива ться в свiтло мо © вiри, я знаю всi
дiяння апостолiв i захищу себе та ©© святою молитвою.
Не захистив.
...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив
я з хором у двiр ки©вського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,, i дали
нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а ре нту три копи грошей, ми ©ли
святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в ре нта всiм грошей по шагу, й
ре нт розлютився, почав шмагати рiзками всiх пiдряд, i хористи
збунтувалися, побили ре нта, i, поки старшi бурсаки його товкли, молодшi
били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам велико© кари, але того вечора
з'явилася на заходi комета, сво©м вогняним ядром i роздво ним хвостом
перелякала всiх мирян, за нею в Академi© забули про бунт хористiв, комета
з'являлася в сутiнки i висiла над землею червоною мiтлою. В Академi©
комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що то небесне тiло, хлопцi
веселилися, а на мене найшла туга-безпричинна, i тодi увiйшов
дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн уже зна ? Хто це йому
сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертно© постелi?, Нiхто
менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi мо©
нещастя вiщувало серце.
...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського
полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в
Чернiгiвськiй колегi©, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як
одного разу вiн вiд'©здив на вiйну з турками, i ми спiвали в церквi
напутнiй молебень; полковник ©хав попереду козакiв на вороному конi,
покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми, майорiли на
вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим, я
малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi
завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою
Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарi© в домi купчика Крячка, зрiдка
навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника бачив дуже рiдко, а
потiм почав уникати зовсiм, до того призвiв один випадок. Той випадок
зруйнував у мо©й уявi образ, який склався в думках,- людини мужньо©,
валечно©, але й справедливо© та милосердно©.
Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити сво© новенькi
чоботи, якi чомусь полiзли по рантах, бiг стежечкою попiд будинками й
трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв по стежцi з
шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами, схлипував, шанобливо кланявся
широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай я почорнiю,
як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи ©© -
не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно,
вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли вздовж тiла:
"Що ж менi робити тепер?, Полковник не зупинився, навiть не оглянувся.
"Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я
зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв ©х i пiшов назад. Нiкого
не помiчав, навiть не привiтав поклоном зустрiчного i ромонаха, i той
осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не мiг
вийняти ©х iз сво © пам'ятi. Я осудив полковника, адже нема в свiтi
бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн, той
козачок, не зробив. Вiн ма таке ж право жити, як i пан полковник. Бог
любов. Любов вiра. Вона - в серцi людському. В серцi пана полковника
нема нi того, нi iншого, й через те не хочу бiльше нiчого про нього
знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в iм'я
любовi
Той спомин жив у мо©й пам'ятi, i я не мiг його прогнати. Хоч щось i
почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн не послав мене у
вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi
доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярi© не бував,
хоч знедавна i почав туди заникувати з добро© волi. I кiлька разiв
полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним,
розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я
читаю, що знаю з них. Щоправда, сво©х мiркувань майже не висловлював.
Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що
його син, себто я, не найду ться у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм
порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiта на
драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошива ться в
чернiгiвськiй полковiй канцелярi©. Але Полуботок остудив його жар.
- Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся до сина твого.
Очеретинка... Очеретинка... Злама мо стебельце..., Нiжна душа, чуле
серце... Ще й стражденне... Таке вже .
- Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав
мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я.
Розмова велася в мо©й присутностi, вони зовсiм не зважали на мене,
мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм.
- Не кажи... Чуле серце,- отже, справедливий, совiстливий. Нехай
спочатку через папери погуля по бойному полi. Так би мовити, звикне до
слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч
нема в мене нiякого почту,- у ©здки всiлякi я його незабаром почну брати.
Вiн ще... ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви
його з мо ю сестрою... Одинак...
- А як не звикне? - хрипко запитав Судима.
- Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм шаблею махати... Я тобi потiм
скажу... Напевно скажу...
- А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи
бойно©. Хто краще, анiж ти, зна ©©,- полестив хитро.- Й того... Тримай
його, сучого сина, в шорах, тримай...
- В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в
козаки. Правда, Iване? - це вже до мене.
Я мовчав.
* * *
...Чомусь хрипiла на мо©й скрипцi басова струна. Я почав шукати ©й
строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв
на лаву.
Був це статечний, повновидий, мiцно© високо© статури чоловiк п'ятдесяти
семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та
голубi шаровари. Вiн вийняв з глибоко© кишенi люльку й почав шукати
кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не
було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька срiбних монет,
все це поклав на столик перед собою.
Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад тином прокотилася шапка з
зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з вузлом у руцi з'явився
козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн зiйшов по
сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишно© квiтчасто©
хустки, з яко©, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою.
Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув:
- Пан гетьман прислав з узваром. Вiншу й запиту про здоров'я.
Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,- вiн мiг пiти й припалити
люльку вiд вогню в печi, бо ж саме топилося, не йшов,- i козак враз
гмукнув чи хоркнув з переляку - половину гетьманових слiв розтрусив по
дорозi й згадав аж тепер:
- Узвар з медом!
З медом, отже, гетьман запрошу на обiд. Полуботок i далi нiчого не
казав, i козак нагадав:
- Його милiсть запиту вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на стiл
люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними пальцями
обох рук скрутив його, подав козаковi.
Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках:
- Його милiсть запиту вашмосцi...
У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина з
розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша (двi iншi давно
замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце,
неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку.
- Як гарно пахне!
Взяла глечик i почала пити.
- Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом!
- Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.- Оленка
поставила глечик на стiл.
Полуботок ледь-ледь повiв на не© оком, хотiв насварити, але враз
подобрiв очима, всмiхнувся.
- Пiди хоч косу заплети.
Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй запасцi,
боса, сонце вицiловувало дрiбненьке муратиння довкола кирпатенького
носика.
Козак переступав важкими чобiтьми:
-Його милiсть запиту вашмосцi...
- Я вiдповiв, йди.
Козак повiльно зiйшов з ганку. Брiв через двiр, обмiтав високим
споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi скручений в
трубку таляр.
Його рот був широко розтулений.
- Що я скажу його милостi?..
Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече:
- Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого
таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.
Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло,
похитав головою й пiшов. Я реготiвся.
Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму
вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медя ться, аж пощiпу
в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний.
Полуботок узяв однi ю рукою глечик, довго пив узвар.
- Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять?
Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса.
Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими
вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову
й раптом нагнулася та поцiлувала ©©.
Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi
брови.
- Розходилася, курiпка.- I пiдвiвся.- Йдiть, дiти, чепурiться,
прибирайтеся, ©демо до гетьмана в гостину.
- Всi? - здивувалася Оленка.
- Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну?
- Ой, хочу,- сплеснула в долонi Оленка.- Може, я ще встигну змити
голову...
- Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького кунтуша,
скинь цю халамиду. Вподобав ти ©©...
- Та ж зручна.
* * *
...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що
воно набагато гарнiше за Ки©в, у ньому багато церков та будинкiв, якi
милують око сво ю довершенiстю. Сто©ть воно на пагорбi над рiчкою Есмань,
обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого
гнiзда, отож i ©хати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить ©хати, а
не йти.
Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з
королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок i я посiдали на
конi. Полковник був у святковому стро© - в жупанi з рясними гудзиками,
пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка, застiбнута бiля горла
застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався
на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й
зауважив:
- Ти нiби стягнув його з когось...
Я знiяковiв, густо почервонiв.
Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до яко© коней в'яжуть по
чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник
прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я - до
мiдного.
На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до
мешкань усiх iнших, знаних на Вкра©нi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани
- Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах,
гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив.
Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений
високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також простi, з хвiрткою. На
подвiр'© - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi кiмнати
з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без пiдлоги, печi кахлянi -
бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях сiни рубленi, в свiтлицях -
столи липовi, лави сосновi, вiкна червонi, скла врамловського, з
вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де гетьман прийма
вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна.
Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей - цiлий хутiр, в
самому кiнцi двору - двi хати чорнi, для челядi, й погрiб дубовий з
залiзним шандалом на ланцюзi, i пекарня, й льодовня, i довга-предовга
комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi, за
тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани кованi, бiля них походжали
кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку - нужник з дощок, критий
дранкою, вiд гетьманово© та гетьманшино© свiтлиць до нужникiв вели критi
переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi,
холоднi, а гетьман хворi на застуднi хвороби, любить тепло та сiльський
затишок. Справдi, на подвiр'© можна було знайти чимало затишних куточкiв,
скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi в кружок невеликi
липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на тих грядках, у
якi химерi© не сплiталися, гетьманша любила водити помiж грядок гостей,
розказувала й пишалася, прикладаючи до губiв рожеву шовкову хусточку.
Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив су ти,
поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi узвари
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
ЧАСТИНА ПЕРША. ГЕТЬМАНIВНА
Кажуть, мудрiсть вироста з печалi. Печалей я мав багато, але мудростi
вони менi не принесли. Тодi, либонь, вона розпочина ться з радостi? Але
радiсть скороминуща, вона затуманю розум, робить людину слiпою. Ми живемо
в очiкуваннi ©©, страждаючи. Здебiльшого одне народжу iнше. З найбiльшо©
радостi поста найбiльша печаль, яка iнодi познача все наше життя.
Саме так сталося зi мною.
Розпочалося ж усе буднього ранку початку червня 1717 року в Глуховi на
вулицi Дергачiвськiй, де, притiнений двома високими осокорами, стояв
невеликий чепурний будинок з рiзьбленими вiконницями та рiзьбленими
дерев'яними пiдпорами кружганку. Будинок належав чернiгiвському полковнику
Павлу Леонтiйовичу Полуботку i був куплений позаторiк у купця Затирного
ось для таких оказiй, як ця - коли полковник при©здив до гетьмансько©
столицi за велiнням Генерально© канцелярi© або у власних справах. У
вузенькому вiдгородженому вiд вулицi високим тином, зарослому кучерявим
морiжком дворi стояли конюшня та двi рубленi комори Оце i все обiйстя: нi
саду, нi городу, нi палiсадника - дiм для тимчасового мешкання. У дворi
притулилися ридван та два вози; дишель ридвана й голоблi возiв були
задертi на тин i стримiли, наче велетенськi гакiвницi.
Помiж голобель на кiлках тину висiли великi юхтовi чоботи, бiля них
стояв босий кучер Охрiм i мастив ©х квачиком, отож i пахло на все подвiр'я
добрим сосницьким дьогтем. Я сидiв на ганку однi © з комор i тихенько
награвав на скрипцi. По стрiсi сусiдньо© комори походжало з десяток
голубiв, скошували зизi очi, заглядали на ганок комори,- я насипав туди
крихт iз хлiба,- але спурхнути вниз боялися - здичавiли. Я - це Iван
Судима, син генерального хорунжого Iвана Сулими, внук гетьмана Iвана
Сулими (котрий скопирснув у Днiпро неймовiрно мiцно вгрунтований ляхами
чорнославетний Кодак), сестринець полковника Полуботка, Одначе мене нiколи
не вабили анi слава дiда, анi, значно менша, батькова. Я був хлопцем
книжним, богобоязливим, плохим, надi мною збиткувалися майже всi мо©
товаришi, спуде© Ки©всько© Академi©, я не здобував та не обороняв у
вимрiях фортець i не викрадав красунь, цурався спудейських кабешiв та
бешкетiв, через те мене не бачили не те що в гiркопам'ятних усiм киянам
налогах тодiшнiх розбiйних спудейських ватаг, котрi шарпали по базарах
чумацькi вози та налiтали на купецькi постоялi двори, що привело до
справжньо©, довготривало© вiйни помiж магiстратом та спудеями, а й навiть
у набiгах на знаменитi сирецькi баштани,- на це останн й суперiнтендант
Академi©, i сам префект дивилися крiзь пальцi.
Прикоханий ченцями, виспiвував на криласi "Славмо царя пiднебесного,,
грав у iнтермедiях дячкiв та пiддячкiв, вправлявся в пi©тицi. Цi © весни
успiшно скiнчив клас пi©тики й перейшов до класу риторики. При©хав до
батька на вишнi та першi меди, й батько раптом одiбрав у мене всi мо©
книги й замкнув до велико©, ошпунтовано© залiзними штабами скринi. Вiн i
ранiше не шанував Академi©, не обминав ©© клином, а того дня, погомонiвши
зi мною, почав йойкати i кричати, що та "дурисвiтська Академiя, вибила з
мо © голови останнiй розум, що вiн плекав надiю на сина, валечного во©на,
котрий якщо не сягне дiдово© слави, то хоч батькового уряду, а бачить
перед собою чи то дячка, чи то миркача, котрий побира ться попiдвiконню,
чи то лицедiя з вертепу. Мовляв, нащо жив, нащо так тяжко гарував у
далеких походах, для кого всi оцi шаблi, булдимки, посрiбленi ронди. I за
вiщо йому така кара: скiльки козачих синiв покiнчало Ки©вську Академiю,
декотрi потерлися й по заграничних академiях, i всi поверталися до
батькiвського козацького шабельного ремесла, були серед них вiкопомнi
звитяжцi: Сагайдачний, Хмiль, Морозенко, Палiй, Мазепа (тут вiн закашлявся
й оглянувся), тiльки його син чомусь забув, з якого вiн кореня.
Я знiтився i, щоб втiшити батька, вiдповiв:
- Були й з поповичiв гетьмани.
- Хто? - зiпонув батько.
- Самойлович...
- Згинув у Сибiру, й слава по ньому запала. I тодi я сказав батьковi
таке:
- Вчуся я на славу Божу й користi ради душi мо ©, у пам'ять неньки й
вашого дому на честь i хвалу. Книжна мудрiсть свята, ©© не потяти шаблею i
з гармати не встрiлити.
Боже, що тут зчинилося по сих мо©х словах! Батько зламав у руках
нагайку ("Ну в кого, в кого ти такий удався, не було в нашому роду
поповичiв!,), пожбурив ©© менi пiд ноги, а я дуже злякався й замовк. А вiн
геть розпасiювався, то лаявся чорно, то приголошував по-жiночому: "Закрию
очi, й хто опережеться мо©м чересом, хто почепить до нього мою шаблю, хто
сяде на мого коня?!, Батько був ще й добрячий лицедiй. Вiн промовляв
слова, якi змушували мо серце стискатися вiд страху. Мав батько ще дiти
вiд друго© жiнки (моя мати, Полуботкiвна, померла), але дрiбнi, дво
дiвчаток i хлопчик трьох лiт, отже, не плекав велико© надi© побачити його
в сiдлi.
Трохи охолонувши, батько сказав суворо, голосом, який виключав
заперечення, що забира мене з Академi© та вiдда до вiйська... "Може, ще
вийде з тебе хоч якийсь ледачкуватий козачок,.
Два днi думав, до якого вiйська послати, й надумав.
На всiй Укра©нi нема валечнiшого, славетнiшого козака, як
чернiгiвський полковник.
Згнiтивши серце, я мусив скоритися. Плакав, заховавшись за погрiбник,
плакали струни мо © скрипки...
Одначе по©хав до Полуботка. Тяжко переживав, невимовне скучав за
Академi ю, хоч не все там було миле менi. Може, навiть навпаки, бiльше
немилого, нiж доброго. Як уже зазначив, був хлопцем тихим, затинався й
нiтився з будь-яко© причини, i надi мною кепкували колегiанти-академiсти.
Мiй дзвiнкий, тонкий i сумовитий голос став менi втiхою i карою водночас.
Мене одразу записали до хору, яким керував неймовiрно лихий, злючий,
котрий бив рiзками без будь-яко© причини, регент. Я боявся його, як
гаспида, пив, аби пропав голос, конопляну олiю, холодну джерельну воду,-
не допомогло. Хор ходив на виноси,- в дощ, спеку, югу,i я, хлоп'я, яко
солiст, мусив тюпачити за дебелими чубатими семiнаристами i за регентом,
який ©хав попереду на слiпiй кобилчинi. Якось iшли аж за Днiпро в слободу
вiдспiвувати суддю полкового, й саме тодi рушив лiд, i дво спiвакiв
утопилося, а ми бiгли по кризi, й раптом стала передi мною дибки крижина,
i я закричав з жаху, одначе не зупинився, а побiг убiк слiдом за iншими
хлопцями. Це теж властивiсть мо © вдачi: жахатися, але не складати рук,
боротися.
Кликали нас i на весiлля, на Рiздво та Пасху славили Христа по дворах
багатих старшин та купцiв, до найбiльших урядових старшин ходили на днi
©хнього народження. Майже всi старшинськi дiти жили по квартирах у багатих
людей, я ж якийсь час навiть мешкав у бурсi. Найперше, що до Академi©
втрапив проти батьково© волi. Батько вважав, що менi вистачить двох-трьох
рокiв Чернiгiвсько© колегi©. Я провчився в нiй три роки й вважався
найкращим учнем, мене навiть були якось призначили авдитором, одначе
змiстили з причини мого м'якосердiя, бо ж не мiг справитися з бешкетниками
семiнаристами. Бачачи мо© старання, а також знаючи, що батько хоче забрати
мене додому, старенький вiтець префект написав менi рекомендацiйного листа
до Ки©всько© Академi©, хоч я на той час провчився тiльки два роки, одначе
був вельми вправний у багатьох науках, грецькою та латинською не тiльки
читав, а й розмовляв. Ки©вська Академiя здавалася менi Атенами науки, i
марив я нею, i вiтець префект перейнявся мо©ми скорботами та написав листа
до ректора, свого колишнього спудея, аби той вписав мене до класу
дiалектики. Вiн же потiм умовив i мого батька дати менi змогу повчитися в
Академi©, мовляв, настають такi часи, що на вищi уряди тепер без науки не
пробитися, он i в Пiтерi цар посила учитися за границю боярських дiтей.
Батько погодився через силу, бо ж сам, хоч походив зi знатного роду,
вибився трудами ратними, впертiстю та хоробрiстю. Пан ректор Академi©
проекзаменував мене на дiалектику й побачив, що я ©© й не нюхав, вписав до
класу пi©тики, перед тим вiдмiрявши тридцять рiзок за обман, який ми
вчинили з вiтцем префектом. Хоч потiм виявилося, що в усiх iнших науках
ки©вським спудеям я не поступався, одначе вельми поступався в нахабствi та
у вiдважностi. То були найпам'ятливiшi роки для ки©вського мiщанства.
Голодне, знахабнiле ки©вське спудейство зайшло у великий розмир з
ки©вським купецтвом, цехами, вимагало вiдкупiв, а то й вдавалося до
грабункiв, розбивало комори на ринку, шарпало з возiв. За потрiйним валом,
який тягнувся вiд колишньо© Десятинно© церкви до Козиного болота, по
крутосхилах, ярах та байраках повростали в землю у запущених садах хижi та
халупи, чимало з них слугували пристановиськом для всiлякого непевного, а
то й просто злодiйського, розбiйного люду, туди часто заникували й деякi
спудеi. Там вiдвага, пила мед, а нахабство - чорну брагу, там
перепродували крадене й дiлили ще не захоплене, звiдти спуде© налiтали на
купецькi та ремiсницькi двори. Пам'ятаю й нинi, як обдурив ©х, пообiцявши
на завтра вiдкуп, аби тiльки вiдчепитися, при©жджий з Кам'янця
купець- врей i як вистежили його чубатi фiлософи та богослови, обступили в
при©знiм дворi, i як одбивалися купець зi сво©ми хурщиками, i як втiкали
вони потiм по дахах будинкiв, i один хурщик зiрвався з даху i вбився. Тодi
в Академi© проводили велике дiзнання, в яке включилися всi цензори,
сеньйори, директори, водили на те дiзнання й мене, але я нiчого не знав. I
був я серед того спудейства бiлою вороною, i не приймав його злого закону,
i знову ж таки терпiв вельми, дiсталося на мою долю й клинiв, i стусанiв.
Але потроху i я охмолостався. Колеги-фiлософи купили менi в складчину
кобзу, одразу повiривши, що опаную ©©. Мислили вони так: кому потрiбна
тонкоголоса скрипочка, а на рокiт кобзи сходиться всiлякий базарний люд,
на той рокiт i в селi в суворого господаря зiрветься скупа сльоза, а з нею
бризнуть в карнавку два-три шаги, та й просто кобза - то струмент
чоловiчий, козацький, а ти ж, Iване, козацького роду! То таки правда,
почав перебирати струни кобзи, почав випробовувати ©© на всi стро©, i
сподобалася вона менi, i вже я бринькав залюбки, одначе на базар з нею не
ходив, i врештi на мене махнули рукою,
Може, я вже й занадто напускаю туманiв про сво©х колегiантiв, було ж бо
серед них чимало люду розважливого вiдданого науцi, розмовляли мiж собою i
грецькою, i латинською, i врейською, i французькою, ширмували
Арiстотелеви ми словами, i грали сповненi високого смислу комедi© та
трагедi©, i влаштовували прилюднi диспути, на якi сходилося багато киян, а
також при©жджих людей. I влаштовували разом з мiщанами пишнi та веселi
свята,- на Великдень, на Маковiя та Спаса,- здебiльшого в урочищi
Глибочиця, й приходили туди дiвчата у вiнках та стрiчках, ладненьких
сап'яновим чобiтках, статечнi поважнi значковi товаришi, купецька молодь у
заморських капелюхах, панянки в дорогих кунтушах; грали там музики й
спiвали хори, одного разу i я зiграв на бандурi кiлька пiсень статечним
козакам.
Тодiшнi ки©вськi академiсти жили бiдно, бо, на вiдмiну вiд часiв
нинiшнiх, там навчались дiти й людей нестаткових. Як i всi iншi бурси,
ки©вська являла собою страхiтливе видовище Старшi бурсаки спали на полу та
на лавах, малеча копошилася в соломi пiд полом та в пiдпiччi, чавила
блощиць, котрi лiзли зi шпарин по стiнах.
На Рiздво та iншi храмовi свята бурсаки ходили зi звiздою та вертепом
чи й просто на апетицi© - просити по дворах, i, як я вже казав,
примушували й мене ходити з ними, бо ж мав тонкий голос, але я здебiльшого
того уникав. Я любив церковний спiв, а якщо й спiвав поза церквою, то
тiльки нишком, на самотi. Свiтського спiву соромився зовсiм. За те мене
брали на висмiхи бурсаки, вони казали, що з мо©м жалiбним голосом можна
приносити повнi торби. Я ©м на те нiчого не одказував, а сам думав, що
обманювати людей грiх, навiть жалiбним голосом, адже не маю тако©
скорботи, за яку попросив би в людей спiвчуття, скорбота по дну ться з
молитвою, а молитися всу -грiх.
Та й все-таки я не злидарював, хоч мiй батько й намагався тримати мене
в строгостi, в тiлi чорному, одначе посилки з дому отримував, i не тiльки
на свята,- ©х нишком передавала мати. Вона й при©здила до мене частiше за
батька i обливала мою голiвку слiзьми, а я дивувався, чому вона плаче.
Адже матiнка хоч i далеко, але завсiгди в серцi мо му, а тут зi мною i
Арiстотель, i Тацiт, i святi апостоли, i преподобнi печорськi Еразм та
Лаврентiй.
Якось, при©хавши, прийшла вона просто до нашо© церкви. Я стояв на хорах
i побачив матiнку, i знеслася моя душа понад хори, i залився я солов' м,
моя душа облилася слiзьми й затрiумфувала. Таке зi мною траплялось не раз.
I почула мiй спiв матiнка, й заплакала, i запишалася. А я сказав ©й, що
менi тут добре, що свiтло розуму влива ться в свiтло мо © вiри, я знаю всi
дiяння апостолiв i захищу себе та ©© святою молитвою.
Не захистив.
...За два тижнi до того рокованого дня, на другий день Великодня, ходив
я з хором у двiр ки©вського вiйта, ми спiвали "Да воскресне Бог,, i дали
нам гостинцiв чимало, усiм спiвакам, а ре нту три копи грошей, ми ©ли
святковий обiд, i хлопцi почали вимагати в ре нта всiм грошей по шагу, й
ре нт розлютився, почав шмагати рiзками всiх пiдряд, i хористи
збунтувалися, побили ре нта, i, поки старшi бурсаки його товкли, молодшi
били в обiднiй дзвiн. Не минути б усiм нам велико© кари, але того вечора
з'явилася на заходi комета, сво©м вогняним ядром i роздво ним хвостом
перелякала всiх мирян, за нею в Академi© забули про бунт хористiв, комета
з'являлася в сутiнки i висiла над землею червоною мiтлою. В Академi©
комети не боялися, ми знали вiд професорiв, що то небесне тiло, хлопцi
веселилися, а на мене найшла туга-безпричинна, i тодi увiйшов
дячок-наглядач, подивився на мене й мовив: "Вiн уже зна ? Хто це йому
сказав, що його мати при смертi i кличе його до смертно© постелi?, Нiхто
менi того не казав, моя душа сама вiдгадала лихо. I потiм не раз менi мо©
нещастя вiщувало серце.
...Отож за батьковим велiнням я опинився в услузi в пана чернiгiвського
полковника. Треба сказати, що до цього знав його мало. Коли вчився в
Чернiгiвськiй колегi©, Полуботок не вибував з походiв, пам'ятаю лишень, як
одного разу вiн вiд'©здив на вiйну з турками, i ми спiвали в церквi
напутнiй молебень; полковник ©хав попереду козакiв на вороному конi,
покритому шовковою попоною, дзвенiли литаври, сурмили сурми, майорiли на
вiтрi прапори та значки, вiн видався менi надто грiзним, надто суворим, я
малiв перед ним i пишався ним перед iншими бурсаками. Таким видавався менi
завжди, зблизька ж я його майже не знав, вiн жив за Чернiговом, над рiчкою
Стрижнем, я ж мешкав неподалiк вiд семiнарi© в домi купчика Крячка, зрiдка
навiдуючись до дядини в гостi. Але пана полковника бачив дуже рiдко, а
потiм почав уникати зовсiм, до того призвiв один випадок. Той випадок
зруйнував у мо©й уявi образ, який склався в думках,- людини мужньо©,
валечно©, але й справедливо© та милосердно©.
Було це восени, в хляпавицю. Я нiс до чоботаря полагодити сво© новенькi
чоботи, якi чомусь полiзли по рантах, бiг стежечкою попiд будинками й
трохи не наштовхнувся на зiгнуту спину козачка, що дрiботiв по стежцi з
шапкою в руках. Вiн аж заплiтався ногами, схлипував, шанобливо кланявся
широкiй спинi в оксамитi i дзигорiв жалiбним голосом: "Нехай я почорнiю,
як земля, пане полковнику, якщо кажу неправду,.- "Ти менi хоч гризи ©© -
не повiрю,,- прогудiло спереду. Козачок зашпортнувся, далi пiшов повiльно,
вирiвняв крок, тiльки руки - в однiй тримав шапку - обвисли вздовж тiла:
"Що ж менi робити тепер?, Полковник не зупинився, навiть не оглянувся.
"Вiзьми мотузок i повiсся,,- вiдказав рiвним голосом. Мене струсив дрiж. Я
зупинився i впустив пiд ноги чоботи. Далi пiдняв ©х i пiшов назад. Нiкого
не помiчав, навiть не привiтав поклоном зустрiчного i ромонаха, i той
осудливо похитав головою. Страшнi слова горiли в менi. Потiм довго не мiг
вийняти ©х iз сво © пам'ятi. Я осудив полковника, адже нема в свiтi
бiльшого грiха, як вiдмовити iншiй людинi в правi на життя. Що б вiн, той
козачок, не зробив. Вiн ма таке ж право жити, як i пан полковник. Бог
любов. Любов вiра. Вона - в серцi людському. В серцi пана полковника
нема нi того, нi iншого, й через те не хочу бiльше нiчого про нього
знати, не хочу його бачити. Всi його дiяння, всi його подвиги - не в iм'я
любовi
Той спомин жив у мо©й пам'ятi, i я не мiг його прогнати. Хоч щось i
почало мiнятися в менi в ставленнi до полковника, Вiн не послав мене у
вiйсько, поки що я жив у його домi над Стрижнем, виконував такi-сякi
доручення, здебiльшого домашнi, й навiть у полковiй канцелярi© не бував,
хоч знедавна i почав туди заникувати з добро© волi. I кiлька разiв
полковник погомонiв зi мною, й, що найдавнiше, не зверхньо, а як з рiвним,
розпитував про нинiшню Академiю, про навчателiв, а також якi книги я
читаю, що знаю з них. Щоправда, сво©х мiркувань майже не висловлював.
Отож жилося менi некепсько, одначе небавом старший Судима довiдався, що
його син, себто я, не найду ться у вiйськовiй сторожi на ляхiвськiм
порубiжжi, не печеться пiд сонцем в охоронi обозiв, навiть не лiта на
драбантi - вогненному жеребцевi в полковниковому почтi, а ошива ться в
чернiгiвськiй полковiй канцелярi©. Але Полуботок остудив його жар.
- Не одразу, Iване, не одразу... Пильно я приглянувся до сина твого.
Очеретинка... Очеретинка... Злама мо стебельце..., Нiжна душа, чуле
серце... Ще й стражденне... Таке вже .
- Та на чорта менi його нiжна душа. Дiвка вiн, чи козак? Ох, покарав
мене Господь, i не знаю за вiщо. Прогледiв я.
Розмова велася в мо©й присутностi, вони зовсiм не зважали на мене,
мовби я був сухим пеньком або опудалом городнiм.
- Не кажи... Чуле серце,- отже, справедливий, совiстливий. Нехай
спочатку через папери погуля по бойному полi. Так би мовити, звикне до
слiв отих: армата, похiд, обоз вiйськовий... Як ти кажеш, в почт мiй - хоч
нема в мене нiякого почту,- у ©здки всiлякi я його незабаром почну брати.
Вiн ще... ну, просто мало що тямить у справах житейських. Збалували ви
його з мо ю сестрою... Одинак...
- А як не звикне? - хрипко запитав Судима.
- Що ж, Iване... Так i буде. Не всiм шаблею махати... Я тобi потiм
скажу... Напевно скажу...
- А що ж вiн тодi робитиме? Прошу тебе, Павле, навчай його справи
бойно©. Хто краще, анiж ти, зна ©©,- полестив хитро.- Й того... Тримай
його, сучого сина, в шорах, тримай...
- В шорах не в шорах, але потачки йому не буде. I, може, таки вийдемо в
козаки. Правда, Iване? - це вже до мене.
Я мовчав.
* * *
...Чомусь хрипiла на мо©й скрипцi басова струна. Я почав шукати ©й
строю, i саме тодi на ганок вийшов пан полковник Полуботок, позiхнув i сiв
на лаву.
Був це статечний, повновидий, мiцно© високо© статури чоловiк п'ятдесяти
семи лiт, зодягнений у бiлу полотняну, пiдшиту на плечах шовком сорочку та
голубi шаровари. Вiн вийняв з глибоко© кишенi люльку й почав шукати
кресало. Воно кудись запропало, трут у срiбнiй трубочцi був, а кресала не
було. Полуботок вийняв кисет, перстень з печаткою, кiлька срiбних монет,
все це поклав на столик перед собою.
Зненацька на вулицi пролунав тупiт, понад тином прокотилася шапка з
зеленим шликом, почулося тпрукання, i в дворi з вузлом у руцi з'явився
козак у жаркому, з опушкою, жупанi; витираючи рукавом пiт, вiн зiйшов по
сходах на ганок, поставив вузол на стiл, розв'язав кiнцi пишно© квiтчасто©
хустки, з яко©, неначе лебiдь з пiни, випiрнув срiбний глечик з накривкою.
Козак облизав великi, як вареники, пересохлi губи й прогув:
- Пан гетьман прислав з узваром. Вiншу й запиту про здоров'я.
Полуботок мовчав, вперто шукав кресало,- вiн мiг пiти й припалити
люльку вiд вогню в печi, бо ж саме топилося, не йшов,- i козак враз
гмукнув чи хоркнув з переляку - половину гетьманових слiв розтрусив по
дорозi й згадав аж тепер:
- Узвар з медом!
З медом, отже, гетьман запрошу на обiд. Полуботок i далi нiчого не
казав, i козак нагадав:
- Його милiсть запиту вашмосцi про здоров'я. Полуботок поклав на стiл
люльку, взяв з купки срiбних талярiв один, великими i вказiвними пальцями
обох рук скрутив його, подав козаковi.
Той узяв таляр, здивовано вертiв у пучках:
- Його милiсть запиту вашмосцi...
У цю мить скрипнули присiнковi дверi, на ганок вийшла молода дiвчина з
розпущеною русою косою - Оленка, Полуботкова наймолодша (двi iншi давно
замiжнi, два сини поодружуванi), батькова пестунка, примружилася на сонце,
неначе кицька, побачила коштовний глечик, пiдняла покришку.
- Як гарно пахне!
Взяла глечик i почала пити.
- Узвар вiд гетьмана!-значуще мовив Полуботок.- З медом!
- Я ж бо чую, що смачний. Так пити захотiлося... Ох i смачний.- Оленка
поставила глечик на стiл.
Полуботок ледь-ледь повiв на не© оком, хотiв насварити, але враз
подобрiв очима, всмiхнувся.
- Пiди хоч косу заплети.
Оленка й далi стояла на ганку, в тонкiй бiлiй сорочцi, тонкiй запасцi,
боса, сонце вицiловувало дрiбненьке муратиння довкола кирпатенького
носика.
Козак переступав важкими чобiтьми:
-Його милiсть запиту вашмосцi...
- Я вiдповiв, йди.
Козак повiльно зiйшов з ганку. Брiв через двiр, обмiтав високим
споришем пилюку з чобiт, здивовано нiс поперед себе в долонi скручений в
трубку таляр.
Його рот був широко розтулений.
- Що я скажу його милостi?..
Охрiм, котрий бачив i чув усе, кинув через плече:
- Дурний ти, як попова кобила. Та ж здоровий пан полковник, якщо такого
таляра скрутив у дудочку. Спробуй-но розкрути.
Козак справдi спробував розкрутити таляр, але в нього нiчого не вийшло,
похитав головою й пiшов. Я реготiвся.
Полковник врештi знайшов кресало i викресав вогню. Перший ковток диму
вiд учора - неймовiрна насолода, аж голова ледь-ледь медя ться, аж пощiпу
в грудях, другий - вже не такий, третiй - звичайний.
Полуботок узяв однi ю рукою глечик, довго пив узвар.
- Смачний, гемонський, правда твоя, дочко. З чого вони його варять?
Кухар у нього нiмецький.- Витер чепурнi, опущенi вниз вуса.
Оленка дивилася згори вниз на батька, на його круглу, з невеликими
вухами, густим чубом, в якому посерединi почала пробиватися лисина, голову
й раптом нагнулася та поцiлувала ©©.
Полуботок на мить розгубився, вдавано нахмурив неширокi, густi дугастi
брови.
- Розходилася, курiпка.- I пiдвiвся.- Йдiть, дiти, чепурiться,
прибирайтеся, ©демо до гетьмана в гостину.
- Всi? - здивувалася Оленка.
- Узвар з медом - отже, всi. Чи ти не хочеш побачити Уляну?
- Ой, хочу,- сплеснула в долонi Оленка.- Може, я ще встигну змити
голову...
- Встигнеш,-сказав Полуботок.- Одягни й ти, Iване, козацького кунтуша,
скинь цю халамиду. Вподобав ти ©©...
- Та ж зручна.
* * *
...Глухiв - мiсто надзвичайно гарне, iноземнi мандрiвники кажуть, що
воно набагато гарнiше за Ки©в, у ньому багато церков та будинкiв, якi
милують око сво ю довершенiстю. Сто©ть воно на пагорбi над рiчкою Есмань,
обваловане й оточене палiсадом, все вкупочцi, нiби грудки ластiв'ячого
гнiзда, отож i ©хати в ньому, власне, нiкуди, але регула велить ©хати, а
не йти.
Оленка, в бiлоносовому штофному кунтушi, в запасцi з свiтлого штофу, з
королевим цвiтом у косах, пурхнула в ридван. Полуботок i я посiдали на
конi. Полковник був у святковому стро© - в жупанi з рясними гудзиками,
пiдперезаний дорогим поясом, на плечах - накидка, застiбнута бiля горла
застiбкою в каменi, я - в новенькому кунтушi, котрий повiдстовбурчувався
на плечах, ще й не застiбався на всi застiбки, полковник не стримався й
зауважив:
- Ти нiби стягнув його з когось...
Я знiяковiв, густо почервонiв.
Бiля гетьманського двору - довга конов'язь, до яко© коней в'яжуть по
чину: до кiлець позолочених, срiбних, мiдних та залiзних. Полковник
прив'язав свого сiрого, в яблуках, румака до кiльця позолоченого, я - до
мiдного.
На цiй конов'язi й закiнчувалася подiбнiсть мешкання Скоропадського до
мешкань усiх iнших, знаних на Вкра©нi, гетьманiв. Усi дотеперiшнi гетьмани
- Дорошенко, Многогрiшний, Самойлович, Мазепа - жили в палацах, у палатах,
гетьманський двiр Скоропадського дивував усiх, хто вперше його бачив.
Стояв вiн бiля церкви Миколи Чудотворця й був з усiх бокiв обгороджений
високим парканом, ворота хоч i брусовi, а також простi, з хвiрткою. На
подвiр'© - кiлька критих гонтом хат, в кожнiй по однiй або по двi кiмнати
з пiдлогою дерев'яною або цегляною, а то й без пiдлоги, печi кахлянi -
бiлi, зеленi або кольоровi, при свiтлицях сiни рубленi, в свiтлицях -
столи липовi, лави сосновi, вiкна червонi, скла врамловського, з
вiконницями. В однiй iз хат - канцелярiя та вiтальня, де гетьман прийма
вiдвiдувачiв та гостей, у нiй стiни оббитi сукном i пiч полив'яна.
Будинок гетьманшi - окремо, й ще будинок для гостей - цiлий хутiр, в
самому кiнцi двору - двi хати чорнi, для челядi, й погрiб дубовий з
залiзним шандалом на ланцюзi, i пекарня, й льодовня, i довга-предовга
комора, i колодязь пiд дашком з колесом, обкованим залiзом. А ще далi, за
тином - хлiви й конюшнi, там стояли ридвани кованi, бiля них походжали
кучери в синiх жупанах. Бiля кожного будинку - нужник з дощок, критий
дранкою, вiд гетьманово© та гетьманшино© свiтлиць до нужникiв вели критi
переходи. Потiм менi пояснили, що будiвлi дерев'янi, бо мiсця тут низиннi,
холоднi, а гетьман хворi на застуднi хвороби, любить тепло та сiльський
затишок. Справдi, на подвiр'© можна було знайти чимало затишних куточкiв,
скрiзь по двору росли чепурнi яблуньки або обстриженi в кружок невеликi
липи й надили очi квiтники: якi тiльки квiти не буяли на тих грядках, у
якi химерi© не сплiталися, гетьманша любила водити помiж грядок гостей,
розказувала й пишалася, прикладаючи до губiв рожеву шовкову хусточку.
Гетьман, огрядний, довговидий, старий, лисий на пiвголови, не любив су ти,
поспiху, не любив, коли до нього йшли з справами, вiн любив смачнi узвари