Страница:
туди. В тих нужденних селах не можна було купити нiчого; овес, сiно
коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск на
вогнi. I вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту
коней, якi худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками,
котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Згра© вовкiв iшли за нами,
й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах кров. Не
дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст - рознесуть, розшматують,
по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iне©, шаблi. А довкола бiла
пустка, лiси та болота, де очерет на десятки верст, мiрiади схожих на
запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть помiж верболозiв
бiлi снiговi змi©. На одному такому болотi одразу тро саней пiшли пiд лiд
у опар. Козаки почали роз'©жджатися вбоки, й провалилося ще дво саней.
Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала в
наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав - бо ж на
кого пролити його! На полковника ропкiна, приставленого до нас вiд
глухiвського мiнiстра-резидента Протась ва? Так полковник i сам
найдовався, як i ми. I ©в той самий кулiш. Щоправда, одного разу ропкiн
пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й саме
нагодився Полуботок, однi ю рукою стиснув ропкiна за руку, другою вирвав
палицю й кинув ©© в кущi.
Вони довго стояли один проти одного, ропкiн у кошлатiй бiлiй шапцi.
Полуботок у татарському башликовi, облямованому щетиною iнею, й врештi
шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi.
Не знаю, як я витримав той похiд - не вмер вiд виснаги, не замерз, не
провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i вшушкалм мене в
вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе
тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi я лежав на санях, вкритий
кожухами, бо чиряки обсипали мо тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. I
все ж, либонь, дужче за кожухи грiла мене й охороняла Улясина любов,
подарована нею пришита до натiльно© сторони сорочки червона весiльна
стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував ©© пальцями. I
тодi бачив Улясю такою, як на весiллi. В чорному стро©, з червоною
стрiчкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою на ши© - цi два
кольори надзвичайно пасували ©й, робили схожою на заморську царицю; була
горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було це чи не
було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд!
З маленьких радощiв пам'ятаю такi: стали у вiдлигу бiля вузенько©
рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато
риби й вона гуля на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзло© лози
запруду й поставили ©© в рiчку, й пробили кiлька дiрок та погнали до
ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ©© вичерпували
невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася, а далi завмирала.
Риба - дрiбна, особливо багато було в'юнiв, гори ©х чорнiли на снiгу.
Радощi-маленькi, а лиха величезнi. Дедалi дужче притискав козакiв
голод, уже дехто вдавався й до грабункiв по селах, якi вряди-годи
траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали в розбиту
ломами землю на горбочку пiд берiзками.
Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й навiть
вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч козаки
перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла. Нашим гаслом
було "Марiя,, а вiдгук: "Чернiгiв,, а на всi тимчасовi обирали назви
полкових мiст та мiстечок.
Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги, до того
проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв,
як тi, що через них ми йшли, я не бачив бiльше нiколи. I в нас на
Чернiгiвщинi бори, пущi, але не такi... Там ялини, неначе велетенськi
шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони в
безладдi на землi, як п'янi велети, й скрiзь припадi темнi, болота та
рiчки - нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд снiгами спить дорiжка,
протоптана влiтку вiд села до села, тепер ©© не вiдшукати. Можна вгадати,
що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне до гребельки. I
знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка
убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця без краю. I
ско©лося в тiй пущi лихо страшенне - почав помирати мiй батько, хорунжий
генеральний Iван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося, що
Полуботок знову надто занiжу мене ("кута в кожуха,), й зажадав, аби мене
доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто на переходi,
вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани, вкрили
кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли в лiсi
порожню лiтню хижу бiля смолокурнi, натопили глиняну грубку й поклали
хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв
жаром. Послали гiнцiв за лiкарем - вiн був тiльки один, у Полуботковiй
командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори, й курiли
по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу,
борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на свiжих конях з
цидулою до Полуботка, мною пiдписаною, а тим часом вiтець Симеон
Грем'ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського та осавула Куля
лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором часнику в розведенiй
водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та живицею, а
вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом.
Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й
бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помира батько, i
страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч i
не вiдав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зi мною такий
суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим
вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв ту думку, а вона з'являлася
знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди Ну що б, здавалося, в
тому... Адже знав уже про свiт чимало, бодай iз книг, навiть у Бiблi©
читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i забув, а
воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм'я.
* * *
Мати вже тодi почала хворiти, i я при©хав провiдати ©© й просто вiд ©©
постелi пiшов до хлiва й побачив, як батько, розпашiлий, без шапки,
розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з
хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити батьковi на очi, ви©хав до
Ки ва. Ну що б здавалося... Коли те було! На свiтi бiльшi зради та
кривди... А я не мiг пробачити батьковi цю. Iнодi починав думати, що,
може, це дiйма мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво - вже й не
видиво, а спомин про нього- вчепилося до мене. I навiть тут я не мiг
забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так...
Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав, а,
згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть, у мене батькiв нiс i батьковi
очi... Тiльки вдача не батькова.
Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав, над хижею гудiли сосни й
зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi вiтром шишки. Вся старшина
стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi на
дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Сулимi ставало все гiрше, я
знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi сови, старшини посунули до
мене:
- Йому легше?
- Гiрше.- Я спробував розстiбнути дерев'яну застiбку на кожусi бiля
горла, не розстiбнув, одiрвав. Воронькiвський сотник Василь Берла
пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрi м Грабовецьким, i
Берла прочинив до хижi дощанi дверi та покликав Грем'ячевського. Той
вийшов, витираючи з чола пiт - у хижi було жарко.
- Батюшко, тут вельми делiкатна справа,- мовив Грабовецький.- У пана
генерального хорунжого нинiшня жона - друга, перша померла, ви це зна те,
отож - дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому генеральному, нехай складе
духовну про сво добро, а то Iван не отрима нiчого. Нова малжонка вимогла
в нього заповiт на себе... Вони тримають це в та мницi, але я знаю. Пункти
Статусу потрактовують права не в Iванову користь...
- Менi не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся
до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв у ногах хворого. Вдивлявся в
обличчя генерального хорунжого, немов хотiв прочитати його долю.
Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина,
дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд
- Слухай, пане Iване,- мовив.- Усi ходимо пiд Богом. Може, видужа ш ти,
а може, й нi. Зна ш сам, якi плутанi тво© справи статковi. Склади
тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише.
- Що ви мене у гроб вганя те. Я не збираюся помирати,- вiдказав батько
й повiв на мене червоними очима.
- Дай Боже,- мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу
приступили Берла та Михайловський.
- Ну що?
Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обо зрозумiли - генеральний
хорунжий вiдмовився писати тестамент.
- А яка твоя думка про його житейську стезю?
- Не доживе до вечора.
- То зроби ласку, сходи ще раз.
Грабовецький переступив з ноги на ногу, снiг заскрипiв пiд
велетенськими чоботиськами - у них устiлки й по двi вовнянi онучi.
Мимохiть поклав руку на рукiв'я шаблi й вiдсмикнув - пронизало холодним
вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i врештi
зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi.
- Що, що ще? - прохрипiв хворий.- Лiкар скоро буде?
- Коли буде - не знаю. Хлопцi по©хали. А Йван i всi козаки духовно©
просять.
Обличчя хворого пересмикнулося, вiн повернувся обличчям до темно©
стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив:
- У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати,
знатиме, як розпорядитися добром...
- Для сво©х дiтей...
- Iван сво вiзьме. Нехай допина ться шаблею... А не зумi -хрестом.
- Не вiзьме... Вже були такi причинки.
- Та що ти мене на той свiт спроваджу ш! Душу з живого вийма ш...
Пiдпишу - помру... Вiсть така менi.
Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них привiв у гнiв
хорунжого.
- Йди ще ти,-звернувся до мене Берла.- Зайди сам. Без нiкого. Стань на
колiна й попроси.
- Не пiду,-вiдказав я,- Не треба менi того добра.
- Дурний ти,- сказав Михайловський.
- Може, й таке, але не пiду,- потвердив рiшуче.
- Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.
Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як i Полуботки. Тiльки
Полуботки вивернулися, вибилися знову в ма тнi люди, батько ж пiднiмався
важко, статкувати не вмiв, та й не велося йому, двiчi вiд моровицi
пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно, й
уряд той не статковий, уряд -- на всiляких посилках, в ньому тiльки назва
поважна - "генеральний,. Але й це мене тодi мало обходило, був
приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не подумав, що для
того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина... Проте не подумав. Хоч
потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi...
Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський вiдпустив
йому грiхи, причастив.
Генеральний хорунжий склепив повiки.
Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили в
якомусь селi. Та й не потрiбний вiн уже був. I стояли зморенi, в
задубiлих, неначе залiзних, киреях гiнцi, й стояли, схожi на сичiв,
старпшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з вiття снiг, i
вiн падав пластами. Гнулися пiд снiговою вагою вiти, ялини немов
поприсiдали, поопускали нижнi вiття на замети. Розгубилася старшина.
Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що дiяти? Лежить мертвий
©хнiй проводар, сто©ть, немов закам'янiлий, його син. Кому передати
пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю ватага, й
що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля хижi, везти з собою?
Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли.
I тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка.
Гiнцi по©хали й розповiли полковнику про смерть його швагера та про
туск, який сто©ть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi, на сiдлi,
довго мовчав, вiдтак пiдвiвся, вийшов надвiр i якийсь час крокував
туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю:
- Вiзьми каламар та розморозь чорнило.
На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар. Дво пер
були затемперованi, i вiн поклав ©х на барило, яке стояло неподалiк вiд
вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та очi, i писар писав листа
крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: "Милий сестринче. З першого
листа вiд тво © мосцi до мене писаного, а й од старшини полково©
принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi
пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш
такому його милостi припадку спiвчував мо©м швагерським серцем, однак
тепер з повторною звiсткою довiду мось, що його милiсть Божими неухронними
судьбами сво му життю останн прийняв пожекгован , сугубу мою печаль
слiзним мо©м оплакую серцем; оскiльки в сво му листi вимага те собi
наставлення, й насамперед як бути з тiлом проставленого, чи тут
похоронити, чи додолу провадити, то вiдповiм. Можна б i тут похоронити,
його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм кра© й iменi його
нiхто не згада , а до того i ©© милiсть панi хорунжева генеральна з усiм
сво©м домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели
належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось оне обiкласти, щоб у
трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ©© з
тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши добре
луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i, спорядивши так,
вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому,
звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм його милостi, й
музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш при командi, оскiльки вiн тут
потрiбний на конi iнодi на побудку вдарити на котлах. А коли тiло
запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна
буде взяти котли. Пановi осавуловi полковому для безпечнiшого з тiлом
переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною збро ю чоловiк десять,
об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо
буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи дiйти,
радив би й воли тут же в Торжку продати, оскiльки, годуючи ©х, велика
втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося
в червоних золотих, талярах битих, як i в дрiбних, на похiд вiдрахуй
золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней i iнших речей, що
знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину полкову, все те при
всiх заре струй, i сам на тiм ре стрi руку приклада, так i пiп i вся
старшина полкова нехай розпишуться, i один ре стр вручи пану Грабовецькому
i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi привезти, а другий
пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло, вели його везти битим
шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Укра©ну, а то для того, що
цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто
пiд час розливу. Лист подорожнiй, вiд себе писаний, посилаю, з яким
вiдправиш тiло, сам ма ш з командою сво ю при полку дальший путь до
означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий,
його царсько© величностi вiйська Запорозького полковник чернiгiвський
Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721,.
Поки писар грiв бiля вогню покляклi пальцi, полковник власноручно
написав подорожнього листа. Був вiн безконечно засмучений, одначе
спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрiбно
багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi та на путь зворотну.
Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав:
- Збирай, Грицьку, скарби сво©, по©деш i ти з Сулимами, живим та
мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдно© землi. Нехай мати поплаче,
нехай жiнка поплаче, нехай Укра©на заплаче. Вдома передаси уклiн усiм мо©м
i вiддаси оцю цидулу.- 3 тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа.- I
пильнуй за меншим Сулимою. Отрок вiн тендiтний, до стуж i тяжкостей
незвичний. При©ду - даси одвiт.
Переяславцi вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох
половинок велетенсько© сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали
мертвого генерального хорунжого, обiклавши його стружками, смолою iз
смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i
з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок шляху,
ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на
вози й рушили далi, через моря багнюки, через великi та малi рiки -
бродами та на плотах, й прибули на Вкра©ну, коли вже цвiли вишнi. Вони й
обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ©© привезли ми до
нашого дому.
Як я ©хав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не годний. Ще й
тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо жодного дня, жодно©
години не забував, що на мене чека кохана дiвчина, а отже - щастя. Це -
при домовинi!
Як в'©хали у двiр, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь
Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й
смола попiдтавала пiд весняним сонцем,- не впала. Впала вже в хатi, коли
домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила заплакане
обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:
- Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся
живий, а батька привiз мертвого.
Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось
в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав на
пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою, бо й
хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся з лiжка аж восени,
марний та виснажений.
Полк вернувся на початку осенi наступного року. Не вернувся кожен
третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби кораблi
везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди, мiдь на гармати i всiлякi
припаси на новi вiйни. I плакали по Укра©нi вдови, й плакали малi дiти, i
втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди.
* * *
Вставши, я одразу пiшов до церкви, хоч i не сподiвався, що вона
одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного притвору справдi ще були не
замiшенi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки високий довгов'язий
хлопець - свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже всi, лишилось з
пiвдесятка перед iконою Спасителя, i я вклякнув на колiна. Здивований
хлопець опустив свiчкогасну палицю, одступив убiк, i я довго стояв
навколiшки, молився гаряче, всi ю душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд
смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим
та здоровим, молився за козакiв - молився за добрих людей, мо©х побратимiв
у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка,i добре, що вона погасла,
бо про таке молитися встид,- помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за
©©- велику, жертовну.
Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть, то
виринав з не© на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'ятi, почув у
сiнях якусь метушню, тупотiння, а тодi рвучко розчинилися дверi й на
порозi стала... Уляся. В червонiй керсетцi, червоному жупанi i чорнiм
спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв:
- Улясю!
- Це я, Iване,-сказала Уляся. Тицялася по комiрчинi мачуха, полою
запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослiнчика, собою, сво©м
дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою кулешею
та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й
мовила голосно та твердо:
- Я прийшла, Iване, щоб ти не вмер. I ти не вмреш. Ти одужа ш, i ми
одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний...
- Улясю, я не мужнiй... Ти вигадала мене такого,- прошепотiв я...
- Не вигадала... Ти мужнiй серцем... I добрий, i справедливий та
нiжний. I я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi.
Я злякався.
- Не говори так...
- Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям.
Аж тодi обвела поглядом мо нужденне, убоге мешкання, знищувальним
поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом.
- Я пришлю лiкаря... i принесу чисту постiль...
Постiль вона не принесла, але то було й не потрiбно, далi мачуха
клопоталася мною дужче, нiж рiдинами дiтьми,- Улясю не пускала до мене
Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка, нехай i
хворого, можна накликати поговiр.
Уляся вiдповiла, що то не просто парубок, а ©© наречений, вона
заручиться зi мною по мо му одужанню. Анастасiя Маркiвна не заперечувала
©й, а вже по мо му одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку
зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладна ться,
i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це розповiла менi Оленка,
котра кiлька разiв навiдувала мене.
...I ось я стою на гетьманському подвiр'© у новiй сутностi: не просто
парубок, а парубок, чи© мислi та намiри щодо ©хньо© дочки вiдомi батькам.
Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля хвороби, чи то
вiд хвилювання, я ладан дременути на вулицю, але те неможливо: вад
гетьмашнi був знак, велiння, передане челядницею, аби завiтав до них у
недiлю пополуднi.
Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами по
викладанiй з цегли стежечцi до хати гетьманшi i я негнучкими ногами
переступив хатнiй порiг. У невеличкiй свiтличцi пiд образами, завiшаними
дорогими намiтками, обшитими перлами, сидiли гетьман з гетьманшею. Я
вклонився, притулився спивою до одвiрка, але гетьманша вказала рукою на
ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна - жiнка
рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду, яка ще
не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на не©), гоноровита i владна. Гетьман
тiльки покивував головою. Гетьман - вдачi плохо©, лагiдно©, полохливо©, та
й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней,
що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного, друга- за саньми не менш
вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з Укра©ни разом з
Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по всiх, навiть дрiбних справах
радився з царем, з Сенатом, намагався нiкого не покривдити, всiх
ускаржникiв одсилав до генерального суддi або писаря, коли ж таки
доводилось мовити сво вирiшальне слово, послуговувався думкою Анастас©©
Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив посидiти в
садочку за кухлем з пивом або узваром, погомонiти з святими вiтцями,
послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi кра©, про Афон, про дива та
чудернацi© свiту.
Анастасiя Маркiвна розпитувала мене про покiйницю матiр та про
покiйного вiтця, про нашi ма тностi, про Ладозький похiд. Гетьман же
втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що
вiрю в чуда свiту, ось одне з них - лишився живий,- i що всi вони з Божого
помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч свiтло розуму
таки ма вливатися в свiтло вiри, але ми волi мо докопуватися до всiх
та мниць, що часом грiх, i я заплутаний в тому грiху, бо ж iнодi
намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо вiд тих
заповiдей все далi й далi, пiдправля мо свiт за власними
недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все вiд Бога i в
його волi. Бачив: моя вiдповiдь сподобалася гетьмановi, а гетьманша
округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене самого, неначе
якесь чудо. А я й справдi був чудом: лобатий, вухатий, марний, у
батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на мо©х плечах, неначе
на кiлку. Що вона думала про мене, вiдгадати було неважко: оце така
потороча стане чоловiком мо © дочки? Гай-гай!
Я вловив той ©© погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав:
- Я зараз виморений i втомлений... I розум мiй утомлений. Я не вмiю
ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю про свiт бiльше,
нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я навчуся, але по бiлих аркушах
часом можна пройти далi, нiж про©хати по найкращiй дорозi на коневi.
Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усмiхнувся i
сказав:
- Достойна вiдповiдь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у
каламар i в надiлки Полуботково© шаблi. Його наука - золота. На початку
зими я ©ду до Москви. Зi мною ©де пан полковник чернiгiвський, вiн i тебе
вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я випрошу
для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi й те ...
Зручини ж...- Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. -
Справимо тобi заручини. А ти - шануйся... Шануйся, кажу,- чомусь вирiшив
скiнчити строгiстю.
На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що
говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи
пiдбадьорливо.
- Межи нас, Iване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка,- мовила.
Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасi© Маркiвни, кiлька
разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi.
- Пiвонi© потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось. я ©©...
- Не треба, матiнко...
- Така ти добра! Ось пожди, зама нi сво господарство, побачиш...
Над лiсом за Есманню загуло, загудiло, здавалося, звiдти приступа
ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний
гамiр.
- Пора йти,- сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв, що йти не до
господи, а менi додому.
Частина друга. КРИВАВI ЗАРУЧИНИ
Полуботок потвердив у Чернiговi, що по першому снiгу ви©жджа мо до
Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже знову я кiлька мiсяцiв не
бачитиму Улясi, навiть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало
коштували неймовiрно дорого. А наш фураж, наш провiант танули, як вiск на
вогнi. I вже козаки збували за безцiнь зброю, одяг, аби прохарчувати решту
коней, якi худнули й гинули. Наша путь була встелена чорними могилками,
котрi одразу присипав снiг, та кiнським трупом. Згра© вовкiв iшли за нами,
й вночi довкола табору стояло виття, вiд якого холонула в жилах кров. Не
дай, Боже, вiдбитися вiд валки на кiлька верст - рознесуть, розшматують,
по тому знаходили тiльки пiдкови та срiбнi, в iне©, шаблi. А довкола бiла
пустка, лiси та болота, де очерет на десятки верст, мiрiади схожих на
запорозькi чуби мiтелок метляються пiд вiтром, i течуть помiж верболозiв
бiлi снiговi змi©. На одному такому болотi одразу тро саней пiшли пiд лiд
у опар. Козаки почали роз'©жджатися вбоки, й провалилося ще дво саней.
Ми йшли i йшли вперед, немов приреченi на загибель, i кров замерзала в
наших жилах, i замерзала думка, й навiть гнiв i той пришерхав - бо ж на
кого пролити його! На полковника ропкiна, приставленого до нас вiд
глухiвського мiнiстра-резидента Протась ва? Так полковник i сам
найдовався, як i ми. I ©в той самий кулiш. Щоправда, одного разу ропкiн
пiдняв палицю на козака, який пiдпихав пiд гору полковниковi сани, й саме
нагодився Полуботок, однi ю рукою стиснув ропкiна за руку, другою вирвав
палицю й кинув ©© в кущi.
Вони довго стояли один проти одного, ропкiн у кошлатiй бiлiй шапцi.
Полуботок у татарському башликовi, облямованому щетиною iнею, й врештi
шапка попливла до саней, а башлик вперед по дорозi.
Не знаю, як я витримав той похiд - не вмер вiд виснаги, не замерз, не
провалився пiд лiд. Бо хоч Полуботок опiкувався мною, i вшушкалм мене в
вовчi кожухи, i було припоручено наглядати за мною одному козаковi, одначе
тяготи були неймовiрнi. Бiльшу частину путi я лежав на санях, вкритий
кожухами, бо чиряки обсипали мо тiло й приморозив пальцi на лiвiй нозi. I
все ж, либонь, дужче за кожухи грiла мене й охороняла Улясина любов,
подарована нею пришита до натiльно© сторони сорочки червона весiльна
стрiчка. Кожного разу, перед тим як заснути, я обмацував ©© пальцями. I
тодi бачив Улясю такою, як на весiллi. В чорному стро©, з червоною
стрiчкою довкола, голови, з червоною шовковою хусткою на ши© - цi два
кольори надзвичайно пасували ©й, робили схожою на заморську царицю; була
горда й неприступна для всiх, i така доступна менi. Боже, було це чи не
було? Буде ще чи не буде? Буде, якщо витримаю цей похiд!
З маленьких радощiв пам'ятаю такi: стали у вiдлигу бiля вузенько©
рiчечки, й хтось з козакiв невiдь-яким побитом дознав, що в рiчечцi багато
риби й вона гуля на вiдлигу. Козаки прорубали лiд, сплели з мерзло© лози
запруду й поставили ©© в рiчку, й пробили кiлька дiрок та погнали до
ополонки дерев'яними хохлями рибу, й пливла вона, як плав, ©© вичерпували
невеликими пiдсаками просто на снiг, риба ворушилася, а далi завмирала.
Риба - дрiбна, особливо багато було в'юнiв, гори ©х чорнiли на снiгу.
Радощi-маленькi, а лиха величезнi. Дедалi дужче притискав козакiв
голод, уже дехто вдавався й до грабункiв по селах, якi вряди-годи
траплялися нам. Грабiжникiв карали, двох розстрiляли, закопали в розбиту
ломами землю на горбочку пiд берiзками.
Вiдбивали також налоги розбiйникiв, вони тодi ходили ватагами й навiть
вiйськовими строями, й доводилося виставляти велику варту. Всю нiч козаки
перегукувалися гаслами, й часто доводилося мiняти тi гасла. Нашим гаслом
було "Марiя,, а вiдгук: "Чернiгiв,, а на всi тимчасовi обирали назви
полкових мiст та мiстечок.
Отак добилися до Валдаю й торували путь через лiси до Ладоги, до того
проклятого каналу, по якому цар хотiв пустити кораблi в Неву. Таких лiсiв,
як тi, що через них ми йшли, я не бачив бiльше нiколи. I в нас на
Чернiгiвщинi бори, пущi, але не такi... Там ялини, неначе велетенськi
шатрища, й берези височеннi, зi стемнiлою корою, й сосни, й лежать вони в
безладдi на землi, як п'янi велети, й скрiзь припадi темнi, болота та
рiчки - нетрi, крiзь якi не продертися. Десь пiд снiгами спить дорiжка,
протоптана влiтку вiд села до села, тепер ©© не вiдшукати. Можна вгадати,
що йде вона по долинi, там низка галявин i щось подiбне до гребельки. I
знову темний, похмурий лiс, довга вузька долина, над якою на горбi черiдка
убогих темних хаток та хлiвцiв. А далi пуща, пуща без кiнця без краю. I
ско©лося в тiй пущi лихо страшенне - почав помирати мiй батько, хорунжий
генеральний Iван Сулима. На той час я був при ньому, батьковi здалося, що
Полуботок знову надто занiжу мене ("кута в кожуха,), й зажадав, аби мене
доправили в його партiю. Батько занедужав зненацька, просто на переходi,
вiдчув ломоту в усьому тiлi й бiль у грудях, його поклали на сани, вкрили
кожухами й почали мерщiй шукати якогось захищеного мiсця. Знайшли в лiсi
порожню лiтню хижу бiля смолокурнi, натопили глиняну грубку й поклали
хорунжого на дощатий помiст. А йому вже болiла й голова, й увесь вiн пашiв
жаром. Послали гiнцiв за лiкарем - вiн був тiльки один, у Полуботковiй
командi. Але вночi прокотився буран, замети зводилися, як гори, й курiли
по гостряках бiлою порошею, двi дзигаревi години гiнцi били кiньми дорогу,
борсалися й вернулися знесиленi. Послали нових гiнцiв на свiжих конях з
цидулою до Полуботка, мною пiдписаною, а тим часом вiтець Симеон
Грем'ячевський при допомозi писаря Павла Черняхiвського та осавула Куля
лiкували Судиму. Дали попити потовченого зi здором часнику в розведенiй
водою горiлцi, натирали тiло генерального хорунжого воском та живицею, а
вiн кволо постогнував i дихав важко, з хрипом.
Я постояв трохи в хижi й вийшов, бо ж не знав, чим можу допомогти, й
бачив, що тiльки заважаю. Страшно менi було дивитися, як помира батько, i
страх той був то бiльшим, що почував мовби якусь провину перед ним, хоч i
не вiдав достеменно, чим завинив, що батько завжди був зi мною такий
суворий, такий далекий вiд мене i нещадимий. Щоправда, нещадимим i суворим
вiн був до всiх. Нi, таки вiдав, проганяв ту думку, а вона з'являлася
знову й знову, переслiдувала мене скрiзь i всюди Ну що б, здавалося, в
тому... Адже знав уже про свiт чимало, бодай iз книг, навiть у Бiблi©
читав про це, але прогнати те видиво не мiг. Мовби й простив, i забув, а
воно стримiло, як лiсовий клiщ, що впився в тiм'я.
* * *
Мати вже тодi почала хворiти, i я при©хав провiдати ©© й просто вiд ©©
постелi пiшов до хлiва й побачив, як батько, розпашiлий, без шапки,
розкучманий, тягнув у засторонок молоду челядницю. Я зрозумiв усе, вибiг з
хлiва й того ж дня, намагаючись не трапити батьковi на очi, ви©хав до
Ки ва. Ну що б здавалося... Коли те було! На свiтi бiльшi зради та
кривди... А я не мiг пробачити батьковi цю. Iнодi починав думати, що,
може, це дiйма мене якась хвороба, якийсь безум, що це видиво - вже й не
видиво, а спомин про нього- вчепилося до мене. I навiть тут я не мiг
забути ту кривду. Вже й не в докiр, а якось так...
Менi хотiлося плакати, хотiлося завити по-вовчому, але я не плакав, а,
згорбившись, стояв пiд ялиною. Кажуть, у мене батькiв нiс i батьковi
очi... Тiльки вдача не батькова.
Хоч метелиця вщухла, але вiтер не вгавав, над хижею гудiли сосни й
зрiдка голосно погупували по покрiвлi збитi вiтром шишки. Вся старшина
стовпилася бiля хижi, стояли в киреях, насунутих на чола кобках, схожi на
дивовижних нiмих птахiв. Гiнцi не верталися, а Сулимi ставало все гiрше, я
знову зайшов i вийшов, i, схожi на закляклi сови, старшини посунули до
мене:
- Йому легше?
- Гiрше.- Я спробував розстiбнути дерев'яну застiбку на кожусi бiля
горла, не розстiбнув, одiрвав. Воронькiвський сотник Василь Берла
пошепотiвся iз значковими Яковом Михайловським та Андрi м Грабовецьким, i
Берла прочинив до хижi дощанi дверi та покликав Грем'ячевського. Той
вийшов, витираючи з чола пiт - у хижi було жарко.
- Батюшко, тут вельми делiкатна справа,- мовив Грабовецький.- У пана
генерального хорунжого нинiшня жона - друга, перша померла, ви це зна те,
отож - дiти вiд обох. Скажiть пану хорунжому генеральному, нехай складе
духовну про сво добро, а то Iван не отрима нiчого. Нова малжонка вимогла
в нього заповiт на себе... Вони тримають це в та мницi, але я знаю. Пункти
Статусу потрактовують права не в Iванову користь...
- Менi не належите думати про мирене. Скажи сам. Грабовецький всунувся
до хижi й потягнув за полу мене, вiн сiв у ногах хворого. Вдивлявся в
обличчя генерального хорунжого, немов хотiв прочитати його долю.
Прочитував. Обличчя було наче з воску. Мене взяв страх. Чужа чужина,
дрiмучий лiс, i хворий батько, який чомусь одводив вiд мене погляд
- Слухай, пане Iване,- мовив.- Усi ходимо пiд Богом. Може, видужа ш ти,
а може, й нi. Зна ш сам, якi плутанi тво© справи статковi. Склади
тестамента, Павло Черняхiвський його на папiр спише.
- Що ви мене у гроб вганя те. Я не збираюся помирати,- вiдказав батько
й повiв на мене червоними очима.
- Дай Боже,- мовив Грабовецький i вийшов. Я вийшов слiдом за ним. Зразу
приступили Берла та Михайловський.
- Ну що?
Вiтер змiв з губiв значкового слова, але обо зрозумiли - генеральний
хорунжий вiдмовився писати тестамент.
- А яка твоя думка про його житейську стезю?
- Не доживе до вечора.
- То зроби ласку, сходи ще раз.
Грабовецький переступив з ноги на ногу, снiг заскрипiв пiд
велетенськими чоботиськами - у них устiлки й по двi вовнянi онучi.
Мимохiть поклав руку на рукiв'я шаблi й вiдсмикнув - пронизало холодним
вогнем. Для чогось одягнув заячi рукавицi й знову зняв, кашлянув i врештi
зайшов до хижi. Вiтер з ляскотом причинив за ним дощанi дверi.
- Що, що ще? - прохрипiв хворий.- Лiкар скоро буде?
- Коли буде - не знаю. Хлопцi по©хали. А Йван i всi козаки духовно©
просять.
Обличчя хворого пересмикнулося, вiн повернувся обличчям до темно©
стiни. Розсердився. Одначе по хвилi мовив:
- У мене друга малжонка, я з нею сплодив дiти, вони ще малi, вона мати,
знатиме, як розпорядитися добром...
- Для сво©х дiтей...
- Iван сво вiзьме. Нехай допина ться шаблею... А не зумi -хрестом.
- Не вiзьме... Вже були такi причинки.
- Та що ти мене на той свiт спроваджу ш! Душу з живого вийма ш...
Пiдпишу - помру... Вiсть така менi.
Грабовецький вийшов i нарiкав на старшин, що через них привiв у гнiв
хорунжого.
- Йди ще ти,-звернувся до мене Берла.- Зайди сам. Без нiкого. Стань на
колiна й попроси.
- Не пiду,-вiдказав я,- Не треба менi того добра.
- Дурний ти,- сказав Михайловський.
- Може, й таке, але не пiду,- потвердив рiшуче.
- Старцем лишишся. Бо й добро батькове не вельми велике.
Я це знав. Сулими втратили все за Мазепи, як i Полуботки. Тiльки
Полуботки вивернулися, вибилися знову в ма тнi люди, батько ж пiднiмався
важко, статкувати не вмiв, та й не велося йому, двiчi вiд моровицi
пропадала худоба, двiчi горiв. Хорунжим генеральним вiн зовсiм недавно, й
уряд той не статковий, уряд -- на всiляких посилках, в ньому тiльки назва
поважна - "генеральний,. Але й це мене тодi мало обходило, був
приголомшений i пригнiчений, молився в мислях Богу й не подумав, що для
того, щоб одружитися, потрiбен статок, вiтцiвщина... Проте не подумав. Хоч
потiм, вже вдома, попри мою волю, зривалися такi мислi...
Надвечiр хорунжий почав згасати. Отець Симеон Грем'ячевський вiдпустив
йому грiхи, причастив.
Генеральний хорунжий склепив повiки.
Гiнцi вернулися без лiкаря, вiн сам застудився в дорозi, його лишили в
якомусь селi. Та й не потрiбний вiн уже був. I стояли зморенi, в
задубiлих, неначе залiзних, киреях гiнцi, й стояли, схожi на сичiв,
старпшини, й гули, вiщо гули високi сосни, вiтер скидав з вiття снiг, i
вiн падав пластами. Гнулися пiд снiговою вагою вiти, ялини немов
поприсiдали, поопускали нижнi вiття на замети. Розгубилася старшина.
Розгубилася вперше за всю дорогу: що робити, що дiяти? Лежить мертвий
©хнiй проводар, сто©ть, немов закам'янiлий, його син. Кому передати
пернач, кому далi вести вiйсько, зморене й приголомшене смертю ватага, й
що робити з тiлом померлого. Закопати в снiг бiля хижi, везти з собою?
Куди й навiщо? Хтось пораяв поховати просто в хижi, ту пораду не прийняли.
I тодi порiшили знову послати гiнцiв до Полуботка.
Гiнцi по©хали й розповiли полковнику про смерть його швагера та про
туск, який сто©ть у вiйську. Полковник, котрий сидiв у наметi, на сiдлi,
довго мовчав, вiдтак пiдвiвся, вийшов надвiр i якийсь час крокував
туди-сюди помiж соснами. Вiдгорнув вилогу намету й сказав писарю:
- Вiзьми каламар та розморозь чорнило.
На вогнику, що горiв посеред намета, писар розiгрiв каламар. Дво пер
були затемперованi, i вiн поклав ©х на барило, яке стояло неподалiк вiд
вогню. Дим вiд березових дров ятрив горло та очi, i писар писав листа
крiзь сльози. Полковник промовляв спроквола: "Милий сестринче. З першого
листа вiд тво © мосцi до мене писаного, а й од старшини полково©
принесеного, почув я вiдомiсть невтiшну про слабiсть здоров'я його милостi
пана хорунжого генерального, коханого мого пана швагера, любо не менш
такому його милостi припадку спiвчував мо©м швагерським серцем, однак
тепер з повторною звiсткою довiду мось, що його милiсть Божими неухронними
судьбами сво му життю останн прийняв пожекгован , сугубу мою печаль
слiзним мо©м оплакую серцем; оскiльки в сво му листi вимага те собi
наставлення, й насамперед як бути з тiлом проставленого, чи тут
похоронити, чи додолу провадити, то вiдповiм. Можна б i тут похоронити,
його милiсть за такою далекою дорогою, однак же в цiм кра© й iменi його
нiхто не згада , а до того i ©© милiсть панi хорунжева генеральна з усiм
сво©м домом неоплакане завжди печальна була б, через те, пане Берло, вели
належну труну зробити, в яку тiло покласти, чимось оне обiкласти, щоб у
трунi нi трохи не гойдалося, й, осмоливши округ тую труну, поставити ©© з
тiлом чи в палубi, якщо можна таку знайти, чи у возi якому, вкривши добре
луб'ям для того, щоб бризки грязi на труну не падали, i, спорядивши так,
вiдправ його милiсть до господи при пану синовi та при пану Грабовецькому,
звелiвши як значковим при тiлi йти, так i курiнцям усiм його милостi, й
музицi вiйськовiй, тiльки довбиша залиш при командi, оскiльки вiн тут
потрiбний на конi iнодi на побудку вдарити на котлах. А коли тiло
запроваджено буде в нашу вiтчизну, то на похорони його в пана Бурляя можна
буде взяти котли. Пановi осавуловi полковому для безпечнiшого з тiлом
переходу придай з полку хоча б кашоварiв з належною збро ю чоловiк десять,
об чiм i я його прошу. Запаси кормовi й питнi можеш усi тут спродати, якщо
буде бiльш-менш заплачено, залиш тiльки те, з чим можна до господи дiйти,
радив би й воли тут же в Торжку продати, оскiльки, годуючи ©х, велика
втрата в грошах буде. З грошей усiх, скiльки тут у його милостi залишилося
в червоних золотих, талярах битих, як i в дрiбних, на похiд вiдрахуй
золотих триста, срiбла, рондiв, шабель, сукон, коней i iнших речей, що
знайдеться, запроси до себе панотця i всю старшину полкову, все те при
всiх заре струй, i сам на тiм ре стрi руку приклада, так i пiп i вся
старшина полкова нехай розпишуться, i один ре стр вручи пану Грабовецькому
i значковим, наказавши його цiлим у дiм його милостi привезти, а другий
пришли менi. Тiльки, коли будеш везти додому тiло, вели його везти битим
шляхом на Москву, на Калугу i далi мiстами на Укра©ну, а то для того, що
цей тракт, яким сюди йшли, особливо важкий для переходу за водами, надто
пiд час розливу. Лист подорожнiй, вiд себе писаний, посилаю, з яким
вiдправиш тiло, сам ма ш з командою сво ю при полку дальший путь до
означеного мiсця за мною продовжувати. Залишаюся всього добра зичливий,
його царсько© величностi вiйська Запорозького полковник чернiгiвський
Павло Полуботок. З Валдаю. Квiтня 2, року 1721,.
Поки писар грiв бiля вогню покляклi пальцi, полковник власноручно
написав подорожнього листа. Був вiн безконечно засмучений, одначе
спокiйний, мовби налитий якоюсь важкою силою. А сили йому було потрiбно
багато, на довгу путь, тяжке найдування на каналi та на путь зворотну.
Полковник покликав свого пiдпомiчного козака й сказав:
- Збирай, Грицьку, скарби сво©, по©деш i ти з Сулимами, живим та
мертвим. Хорунжого потрiбно довезти до рiдно© землi. Нехай мати поплаче,
нехай жiнка поплаче, нехай Укра©на заплаче. Вдома передаси уклiн усiм мо©м
i вiддаси оцю цидулу.- 3 тим дiстав з-за опушки рукава ще одного листа.- I
пильнуй за меншим Сулимою. Отрок вiн тендiтний, до стуж i тяжкостей
незвичний. При©ду - даси одвiт.
Переяславцi вчинили, як раяв Полуботок. Домовину витесали з двох
половинок велетенсько© сосни, вирубавши середину сокирами, туди поклали
мертвого генерального хорунжого, обiклавши його стружками, смолою iз
смолокурнi осмолили домовину, ще й обв'язали сосновою та ялиновою корою, i
з тим вантажем попрямували ми на Москву. То був найважчий вiдтинок шляху,
ми ледве встигли подолати його до скресання рiк. У Москвi помiняли сани на
вози й рушили далi, через моря багнюки, через великi та малi рiки -
бродами та на плотах, й прибули на Вкра©ну, коли вже цвiли вишнi. Вони й
обсипали цвiтом чорну страшну домовину, i так, у цвiту, ©© привезли ми до
нашого дому.
Як я ©хав, що думав при батьковiй домовинi, оповiсти не годний. Ще й
тому, що понад велике горе, понад несосвiтенне лихо жодного дня, жодно©
години не забував, що на мене чека кохана дiвчина, а отже - щастя. Це -
при домовинi!
Як в'©хали у двiр, моя мачуха заломила руки та заголосила на весь
Глухiв, хотiла впасти на домовину, але вона була надто брудна, подекуди й
смола попiдтавала пiд весняним сонцем,- не впала. Впала вже в хатi, коли
домовину заслали рушниками, й приголошувала, й щоразу пiдводила заплакане
обличчя та, дивлячись на мене, примовляла:
- Чом же ти його не вберiг! Та чом же ти його не вберiг!.. Сам вернувся
живий, а батька привiз мертвого.
Мабуть, саме те приголошування найдужче струснуло мене, й заколотилось
в мене все всерединi, й облило мене всього гарячою кип'ячкою, i я впав на
пiдлогу. А може, це була кара вiд батька, вiн тягнув мене за собою, бо й
хвороба моя була нестеменно, як у нього, й пiдвiвся з лiжка аж восени,
марний та виснажений.
Полк вернувся на початку осенi наступного року. Не вернувся кожен
третiй, услали кiстками канал царський, аби мiцнiше тримався, аби кораблi
везли царевi нових рекрутiв, сукна та меди, мiдь на гармати i всiлякi
припаси на новi вiйни. I плакали по Укра©нi вдови, й плакали малi дiти, i
втирали скупi сльози досугi, обкрученi в багатьох битвах дiди.
* * *
Вставши, я одразу пiшов до церкви, хоч i не сподiвався, що вона
одчинена о цiй порi. Одначе дверi бiчного притвору справдi ще були не
замiшенi, церква була порожня, у нiй походжав тiльки високий довгов'язий
хлопець - свiчкогас, гасив свiчi. Вiн уже погасив майже всi, лишилось з
пiвдесятка перед iконою Спасителя, i я вклякнув на колiна. Здивований
хлопець опустив свiчкогасну палицю, одступив убiк, i я довго стояв
навколiшки, молився гаряче, всi ю душею. Я молився, що Бог вберiг мене вiд
смертi та всiх напастей, молився за пана Полуботка, аби вiн вернувся живим
та здоровим, молився за козакiв - молився за добрих людей, мо©х побратимiв
у далекiй дорозi, i, коли погасла остання свiчка,i добре, що вона погасла,
бо про таке молитися встид,- помолився за нашу з Уляною любов. За мою i за
©©- велику, жертовну.
Бо, як лежав я у комiрчинi й то поринав у гарячу, маревну безвiсть, то
виринав з не© на якийсь час, одного разу, знаходячись при нам'ятi, почув у
сiнях якусь метушню, тупотiння, а тодi рвучко розчинилися дверi й на
порозi стала... Уляся. В червонiй керсетцi, червоному жупанi i чорнiм
спiдницi. Я подумав, що знову марю, й прошепотiв:
- Улясю!
- Це я, Iване,-сказала Уляся. Тицялася по комiрчинi мачуха, полою
запаски витирала триногого, поточеного шашелем ослiнчика, собою, сво©м
дорiдним тiлом прикривала другого ослiнчика з холодною учорашньою кулешею
та окрайцем черствого хлiба, але Уляся не помiчала того. Ступила до мене й
мовила голосно та твердо:
- Я прийшла, Iване, щоб ти не вмер. I ти не вмреш. Ти одужа ш, i ми
одружимось з тобою. Я заприсягаюся в цьому. Ти мужнiй i сильний...
- Улясю, я не мужнiй... Ти вигадала мене такого,- прошепотiв я...
- Не вигадала... Ти мужнiй серцем... I добрий, i справедливий та
нiжний. I я люблю тебе такого i нiкому тебе не вiддам, навiть Боговi.
Я злякався.
- Не говори так...
- Говорила й говоритиму. Нi Боговi, нi людям.
Аж тодi обвела поглядом мо нужденне, убоге мешкання, знищувальним
поглядом черкнула по мачусi, котра зiпала розтуленим ротом.
- Я пришлю лiкаря... i принесу чисту постiль...
Постiль вона не принесла, але то було й не потрiбно, далi мачуха
клопоталася мною дужче, нiж рiдинами дiтьми,- Улясю не пускала до мене
Анастасiя Маркiвна, бо то зовсiм негоже дiвцi ходити до парубка, нехай i
хворого, можна накликати поговiр.
Уляся вiдповiла, що то не просто парубок, а ©© наречений, вона
заручиться зi мною по мо му одужанню. Анастасiя Маркiвна не заперечувала
©й, а вже по мо му одужаннi мала з Улясею ще одну розмову, попросила дочку
зачекати, поклавшись на Бога, й таким чином все означиться та уладна ться,
i, як покаже Боже провидiння, так i буде. Про це розповiла менi Оленка,
котра кiлька разiв навiдувала мене.
...I ось я стою на гетьманському подвiр'© у новiй сутностi: не просто
парубок, а парубок, чи© мислi та намiри щодо ©хньо© дочки вiдомi батькам.
Ноги не тримають мене, я весь дрiбно тремчу, чи то пiсля хвороби, чи то
вiд хвилювання, я ладан дременути на вулицю, але те неможливо: вад
гетьмашнi був знак, велiння, передане челядницею, аби завiтав до них у
недiлю пополуднi.
Та сама челядниця провела мене помiж рясними пiвонiями та лаплахами по
викладанiй з цегли стежечцi до хати гетьманшi i я негнучкими ногами
переступив хатнiй порiг. У невеличкiй свiтличцi пiд образами, завiшаними
дорогими намiтками, обшитими перлами, сидiли гетьман з гетьманшею. Я
вклонився, притулився спивою до одвiрка, але гетьманша вказала рукою на
ослiнець, що стояв перед столом. Розмову вела Анастасiя Маркiвна - жiнка
рокiв сорока п'яти, набагато молодша за чоловiка, гарна на вроду, яка ще
не обсипалася до кiнця (Уляна схожа на не©), гоноровита i владна. Гетьман
тiльки покивував головою. Гетьман - вдачi плохо©, лагiдно©, полохливо©, та
й було чого полохатися: на його пам'ятi одна вiхола замела слiд вiд саней,
що повезли до Сибiру гетьмана Многогрiшного, друга- за саньми не менш
вiрного й догiдливого царевi Самойловича, а третя вимела з Укра©ни разом з
Мазепою пiввiйська козацького. Гетьман по всiх, навiть дрiбних справах
радився з царем, з Сенатом, намагався нiкого не покривдити, всiх
ускаржникiв одсилав до генерального суддi або писаря, коли ж таки
доводилось мовити сво вирiшальне слово, послуговувався думкою Анастас©©
Маркiвни. Волiв жити тихо, не любив будь-яких клопотiв, любив посидiти в
садочку за кухлем з пивом або узваром, погомонiти з святими вiтцями,
послухати оповiдi мандрiвного ченця про далекi кра©, про Афон, про дива та
чудернацi© свiту.
Анастасiя Маркiвна розпитувала мене про покiйницю матiр та про
покiйного вiтця, про нашi ма тностi, про Ладозький похiд. Гетьман же
втрутився тiльки раз, запитавши, що я думаю про чуда свiту. Я вiдказав, що
вiрю в чуда свiту, ось одне з них - лишився живий,- i що всi вони з Божого
помислу, одначе в свiтi багато темного, незрозумiлого, хоч свiтло розуму
таки ма вливатися в свiтло вiри, але ми волi мо докопуватися до всiх
та мниць, що часом грiх, i я заплутаний в тому грiху, бо ж iнодi
намагаються проникнути думкою за Божi заповiдi, ми всi вiдходимо вiд тих
заповiдей все далi й далi, пiдправля мо свiт за власними
недоскональностями, а жити треба сумирне й тихо, адже все вiд Бога i в
його волi. Бачив: моя вiдповiдь сподобалася гетьмановi, а гетьманша
округлила в подивi чорнi, смолянi брови й розглядала мене самого, неначе
якесь чудо. А я й справдi був чудом: лобатий, вухатий, марний, у
батьковому жупанi, котрий завеликий на мене i висiв на мо©х плечах, неначе
на кiлку. Що вона думала про мене, вiдгадати було неважко: оце така
потороча стане чоловiком мо © дочки? Гай-гай!
Я вловив той ©© погляд i вiдгадав його, й несподiвано для себе сказав:
- Я зараз виморений i втомлений... I розум мiй утомлений. Я не вмiю
ширмувати на шаблях, але прочитав багато книжок i знаю про свiт бiльше,
нiж декотрi iншi. На шаблях ширмувати я навчуся, але по бiлих аркушах
часом можна пройти далi, нiж про©хати по найкращiй дорозi на коневi.
Гетьманша здивувалася й зглянулася з гетьманом. Гетьман усмiхнувся i
сказав:
- Достойна вiдповiдь. Отож походи трохи по аркушах... Позаглядай у
каламар i в надiлки Полуботково© шаблi. Його наука - золота. На початку
зими я ©ду до Москви. Зi мною ©де пан полковник чернiгiвський, вiн i тебе
вiзьме. Подивишся на свiт, потрешся мiж розумними людьми. Може, я випрошу
для початку тобi якийсь пiдходящий уряд. А як повернемося, тодi й те ...
Зручини ж...- Гетьманша блимнула на нього очима, i вiн кашлянув у кулак. -
Справимо тобi заручини. А ти - шануйся... Шануйся, кажу,- чомусь вирiшив
скiнчити строгiстю.
На тому вiдпустили, й ми з Улясею ходили по саду. Я не знав, про що
говорити, чомусь соромився, Уляся поглядала на мене трохи глузливо, трохи
пiдбадьорливо.
- Межи нас, Iване, таке, мовби я парубок, а ти дiвка,- мовила.
Я погодився в думцi. Сковував мене й погляд Анастасi© Маркiвни, кiлька
разiв вона пiдходила до палiсадника, буцiмто в якiйсь справi.
- Пiвонi© потоптано курми. Оришка не догледiла. Ось. я ©©...
- Не треба, матiнко...
- Така ти добра! Ось пожди, зама нi сво господарство, побачиш...
Над лiсом за Есманню загуло, загудiло, здавалося, звiдти приступа
ворог. Далекi громи котились над Глуховом, в саду потемнiло, вщух пташиний
гамiр.
- Пора йти,- сказала Анастасiя Маркiвна, i я зрозумiв, що йти не до
господи, а менi додому.
Частина друга. КРИВАВI ЗАРУЧИНИ
Полуботок потвердив у Чернiговi, що по першому снiгу ви©жджа мо до
Москви. Мене не радувала та мандрiвка, адже знову я кiлька мiсяцiв не
бачитиму Улясi, навiть моя пристрасть до подорожей пригасла, радувало