Страница:
та тиху бесiду про дива свiту, любив посидiти за широким столом у
свiтлицi, з яко© вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха й напастi
рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на це
подвiр'я було нелегко потрапити.
Я розглядав усi цi будiвлi, неначе збирався купити якусь iз них.
Цiкавiсть-то головна сутнiсть мого ства, через не© часте вскакую в
халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник, моя
душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь той смуток вона дивиться на
свiт. Тяжко пережив смерть матерi, так тяжко, що по тому свiт мовби
одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й обидва рази кликала мене до
смертного ложа, ©© передсмертне велiння виконували. Перший раз я при©хав,
i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано.
Я вперше бачив, як помира людина, до того ж це була найдорожча менi
людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в Боговi не
тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько,
на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а не
з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерi ю людське життя i
як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька мiсяцiв, зовсiм не
вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала ©жу тiльки,
коли годував ©© я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив
©©,- i потiм сказала, що ©й знову полегшало, i я повiрив, по©хав у Ки©в, а
то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги
вже до мертво© матерi.
* * *
...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна планета, догорала свiча в
хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут
i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi стояла задуха,
якась особлива, яка бува тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали
на стiл, я поривався до не© i чомусь боявся ©©, боявся сiсти на лавi, де
вона щойно лежала, боявся не матерi, а само© смертi, яка, здавалося, могла
навiть через вiддалений дотик перейти на мене.
Тодi вийшов у широкий, оступлений хлiвами, конюшнями, коморами,
клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом сливи,
шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував у березi соловей, i десь
спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в
ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна; свiт такий великий, такий
гарний, тривожний, кличний, вабливий i лячний, жорстокий, минущий. Що
збува ться в ньому? I що не збува ться? Не збува ться нiчого? А соловей
витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний, вiщий. I менi так защемiло
серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'©в, тiльки дивовижну
сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не
було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi
життя - один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за
вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й
таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: "Боже
милосердя пролилося на тебе,. I були скорбота по матерi й нез'ясненна
тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя.
Ховали матiр у п'ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися
прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А я дивився
на ©хнi обличчя й ненавидiв усiх.
З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився
вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж
прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ©© дiтей. А старший, та ще
набагато, син вiд першо© дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й
на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене
батька, й через те я волiв не при©здити додому.
На перших роках навчання в Академi© був у мене товариш, такий самий, як
i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися
вiд iнших спуде©в, розiгрували вдвох сценки з Святого письма, з творiв
древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але
зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому.
Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер.
Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через
мачуху, через товаришiв-спуде©в жорстокостей свiту й жив самiтником,
поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i
несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому
собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг,
а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом сво©м, розумом
сво©м, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали
сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано, що
вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною.
Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а
не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму влива ться в свiтло вiри, я знав усi
дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував ©х. I позасвiдоме
наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та
запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних
пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не
любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ©© дитинство,
на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них),
я тупцяв бiля не©, на вулицю майже на ходив, од не© перейнявся
спочутливiстю до покалiчено© пташки, зламано© галузки, вiд не© в менi
сумний спiв та щира молитва.
* * *
...Гостей зустрiчав управитель - господар двору регiментського,
розводив по хатах: старшин - до гетьмансько©, бiлу челядь - до хати
гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору до хати гостьово©, перед якою
бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв. Гостей прибуло чималенько -
генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний
писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, ки©вський полковник
Антiн Танський, миргородський - Данило Апостол, глухiвський сотник
Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Бога вський, кiлька
значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами. В дворi
стояли гомiн, пересмiхи, перегуки.
Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали
цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав
брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки та дiвчата
чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво,
мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли
- все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм не©, я тут не
знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов
до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi. Вiкна в хатi були
повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли.
Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй
ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс,
побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша
неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила
дощi, у нього вже на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали
його, але Полуботок кинув коротко "Су вiр'я,, i всi вмовкли, перевели
розмову на iнше.
Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки
надмiру балакучий, оповiв про недавню по©здку до Ки ва й сказав, що, як на
його око, при нинiшньому оскуднiннi Ки©в якось мовби злиняв, особливо
монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди.
Старiсть тих дiдiв i калiк гiрка, Запорожжя, яке утримувало ©х сво©м
коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на
сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля самого
монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди.
- I зi Скальського монастиря також при©хали ченцi, просять слушно©
детермiнацi©, щоб ©м повернули грунти, якi забрав за Ворсклою майор
Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той
звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I
сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в лукинських жителiв. А на тому
тижнi отримав я реляцiю про постiй на Укра©нi ще двох полкiв драгунських
новим чином - ротами, порцiями i рацiями.
Про постiй вже знали всi.
- А що ти одписав ки©вським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом.
- А ось що.- Зашелестiло, либонь, писар дiстав складеного аркуша й
прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бiдами i водночас
помилувалася ладом письма.
"Ясний у Бозi преосвященний мосце отче митрополите Ки©вський i
Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому отче й добродiю. Пан
вiйт ки©вський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх труднощах,
якi од вiйськ великоруських мiсту Ки ву, усiм без винятку громадянам
тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за дину вiдраду милiсть вашого
преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько стало жити
ченцям межигiрським, солдати грабують ©х на дорогах, не пускають у пущi,
забирають собi дрова в лiсi рубанi©, витравлюють монастирськi сiнокоси
кiньми сво©ми, отож жалоснi будьте, ваше високе в Бозi превелебство, й
содiйте милiсть та одведiть руки злi©,.
Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
- Ускаржився за ць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому самому
хвоста колодою прищемили. Написав би хоч ки©вському губернатору.
- Уже писав,- ображено вiдказав Савич.
- Матимемо лихо з цим новим посто м,- обiзвався хтось лiнькувато.-
Розорять вщент край наш, пооб'©дають усiх до п'ят.
- У мо му колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський капiтан
з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,-
розповiдав Савич.- Писар ©х не впустив, капiтан видобув шпагу, денщик -
палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до хати.
Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч садовлять, шелехнув капiтана, а
денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар
довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на
горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i
врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд...
- Будемо мовчати, поб'ють голови.
Я впiзнав голос Полуботка.
- Писар з драгунами потiм "учинили вiру,,- оповiдав далi Савич.-
Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив
i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж бо©ться: спробуй доведи, що не
вiн, а вони напали першi. ©х багато... Й судитиме вiйськовий суд.
- Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять.
- Нiхто нас не судить... Завели, неначе над покiйником. Ми що, на
похорони зiбралися?
Я здогадався, що то промовля гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати,
на кого гнiва ться йогомосць - на старшин чи на драгунiв.
- Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув
якусь нову?..
Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим
голосом кобзар повiв пiсню:
Пожурились, милi браття,
Що на ногах кайдани:
Ой тепер-но ми, милi браття,
На вiк вишнiй пропали.
Ой бери, пане, зброю й жупана,
Ще й коня вороного,
Тiльки не бери в неволеньку
Козака молодого...
- Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглi©... Йди прiч... Пiд церкву.
Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi.
На його обличчi-страх,-гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки
вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я
подумав. Людина - се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти,
помсти, совiстi. I все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного
тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого
в нiй бiльше. По-справжньому все проявля ться в найбiльшому щастi або в
найбiльшому горi.
Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати
страх.
У хатi - непри мна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос:
- Викуримо по люльцi, панове.
Перший, як i годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою
лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного
чи справжнього гнiву.
Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також
прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси
молодi.
-...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Укра©ну стояти не вмi ,
хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом чернiгiвського полковника,
не так би вiн за Укра©ну став i москалям ©© розоряти не дав. В його полку
москалi волi не мають.
- Стати б усiм сукупно... Вигострити шаблi... Тiльки цей голос i
упiзнав. Вiн належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника
Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три
роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в
походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала
полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академi©, одначе вiн старший вiд
мене, скiнчив ©© торiк.
- Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок -
козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському
полку. Й донощики мають волю. Втямили?
- Чого б то не втямити... Жарту мо ж...
Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я пiдвiвся й
пiшов стежечкою через палiсадник. Заздрив Якову Маркевичу, його
смiливостi, але... й осуджував його, хоч розумiв далеко не все, про що
говорилося в хатi.
Передi мною розкривалося щось таке, куди навiть не намагався
протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги, де дрiбнi
пригоди й велике нещастя, смерть мо © матерi, але було й ще щось зовсiм
iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на
болотi, як голос з ночi, який ляка та кличе. Мабуть, саме воно й було
справжнiм, а все iнше - то тiльки порох буття. А з iншого боку - нащо воно
менi, чому ма мене вабити, що воно може менi дати, саме менi...
Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа на землi цар i його
ведiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори, про це
не раз казав у сво©х божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович,
наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули,
нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали б собi
ладу. Вiн диний дума й пiклу ться про нас, як про сво©х дiтей. Так
прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашо©, наш найбiльший мудрець.
Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно ма мене обходити? В
мене мо© книги, скрипка. I бандура. Найлiпше ж викинути все те з
голови.
Я пiшов на вереск музик, до помосту. I не впiзнав його. Там чинилось
щось несусвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль... Танцювали майже всi парубки
та дiвчата. Танцювали в кружок. А посерединi вертiлася, крутилася,
вибивала дрiбушечки дiвчина. Молодесенька-молодесенька i струнка, як
тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси лiтали
довкруги не©, не здавитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд
ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а
ахкали i заливчасте смiялися брязкальцями. В ту мить у коло до дiвчини
влетiв ще один танцюрист - Якiв Маркевич, i закрутився, завертiвся довкола
дiвчищi. Чоботи в Якова з подзвоном - з срiбними дзвiнками, врiзаними в
закаблуки,- дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина летiла,
й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над чобiтьми, руки
©© були грацiйно розкинутi, здавалося, вони пливуть у повiтрi самi по
собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до катеринки, вiд
катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв до жидiвського триндика, якого
танцювали з вихилясами, жартiвливо.
За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм
зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому кораблику, зi складеними на
грудях руками. Вона посмiхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша!
Анастасiя Маркiвна. © зна в Глуховi старе й мале. Як знають i те, що
вона управля гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку,
милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi i якому
вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова, "вбачаючи знатного
вiйськового товариша Якова Маркевича до послуг вiйськових здiбностi й
надалi до оних його заохочуючи,. Так було написано в гетьманському
унiверсалi.
Бубнярi вдарили наостанку так, що затремтiло листя на молоденькiй
яблуньцi, й попадали в траву - удавано чи насправдi показуючи, що
танцюристи вморили ©х до знемоги. Парубки та дiвчата, захеканi, витирали
пiт шовковими хусточками, сходили з помосту. Якiв та чорнява дiвчина
стояли посеред помосту, там, де ©х застав кiнець танцю. Я згадав Якововi
слова про "вигостренi шаблi, й уважно подивився на нього.
Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека Гiстiя. Кругле
обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся, витке,
густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на всi боки. Очi у
Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Маркевичiв.
Батько Якова, Андрiй Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь
час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського
дядька, анiж на свого батька - прилуцького гендляра i купця Марка, сина
Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горiлчаний промисел.
врейсько© кровi в ньому - дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись,
одружився на дочцi багатого мiщанина Копi нка, мав трьох синiв i п'ять
дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких з'©жджалися парубки з
усього полку й розхапали ©х собi в жони: одну син стародубського
полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопiп,
найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а
коли вiн помер, на нiй одружився нинiшнiй гетьман, на той час також
удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав тестю дво
багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку
на Приудай©, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свiй чималий
статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори,
отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спiдницю.
Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi - де йому
було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн тодi вже був фiлософом, далi
богословом. Батьки при©здили до нього на всi свята, привозили повнi сакви
на©дкiв, а також гостинцi професорам i навiть самому ректору Феофану,-
Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя
на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi. Для нього ж свiтське козацьке
життя, либонь, мало бiльшi ваби, воно вже справджу ться наказним
полковництвом у двадцять три роки.
Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевiв його на дiвчину.
Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В очах -
бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi губи було
видно невеликi мiцнi зубки. © личко було мовби намальоване одним
непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, нiжне,
нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове:
нiс- прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi як смола, i
довгi чорнi вi©, вона чимось нагадала менi гипетську царицю - я бачив
такi малюнки в давнiх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь
приплющила очi, й тiнь вiд повiк упала на щоки, ступала гордовито,
груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть.
"Боже,- подумав я,- яка неземна i в той же час земна краса,. Менi
здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить вона ступила
вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки, котро© чомусь не помiтив. I
зблиснула в мо©й головi iскорка, i я зрозумiв, хто ця дiвчина - Уляна
гетьманiвна, чи, як ©© назива Оленка, Уляся. I вiдмiтив схожiсть з
гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i, наче
маленького, пiдвела його до Оленки та Уляни. Якiв iшов нiтрохи не
соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його
дзвiнкий смiх. Я ще не знав, що ми при©хали до Глухова на оглядини,
привезли туди Оленку, що гетьманша забажала по днати свого пестунця з
Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр сво © дружини.
Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч
нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив разiв зо два в церквi й
чомусь тодi не звернув на не© уваги), був той смiх притамований i проникав
менi глибоко-глибоко в рушу. Я вiдступив за парубоцькi спини й дивився,
дивився на не©, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився
трохи не так, але крихти тi © побожностi розсипалися в мо©й душi, менi
здалося, в обличчi дiвчини та©ться якась загадковiсть, як i в обличчях
отих гипетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям.
Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на
Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а на Веригiнi, за греблею, спiвали
майже до самого ранку; як витьохку соловейко, як десь тявка , не
втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою над верхньою
губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з
боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво не мiг. Не
розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною сталося... Мана, та й
годi. Таки мана. Бо знову заплющив очi... й побачив це саме обличчя,
повернуте вбiк... а тулубом до мене. Тулубом птицi. Птах, завбiльшки з
людину, випливав з-за наших сулимiвських рясних калин i отако, бока,
наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним тулубом. Я навiть
згадав, як назива ться цей птах - гарпiя. Одначе гарпi©, вони злi, а ця
-добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах не махав крильми, вони
були нанiврозкриленi, пiр'я на них i на всьому птаховi ряснiло
пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з
обличчям Уляни наближалась i наближалась, i я вже бачив притiненi i
глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася
на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось
промовляла до мене - очима. Та було надзвичайно страшно. I вабливо. Я
хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми
до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумiв,
що заснув. А видиво й далi стояло перед мо©ми очима, я чомусь подумав, що
сон - вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не
хочу втiкати:
Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв, а обличчя дiвчини зi
смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло передi мною
вже iнакше - живе, веселе, яким бачив його на танцях.
Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Микола©вською
церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись,
зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити ще раз i вiд'©хати та
забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз
почув по той бiк паркану дiвочий голос:
Ой на морi та на тихiй водi,
Там плавали бiлi© лебедi...
Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала тужну пiсню,
проте не тужно, скорiше, навпаки, весело:
...Де не взявся гарний хлопець - на бiду,
Та й застрелив лебiдочку молоду...
Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини.
Розлилася кров червона по морях,
Розсипалось бiле пiр'я по лугах.
Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий i сором'язливий,
нагледiв угорi гiлляку, ухопився за не© i вилiз на паркан. Тiльки хотiв
поглянути на дiвчину кра м ока й зiскочити назад, у провулочок. Але
дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися великi густi кущi
агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами, вони
творили суцiльну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи
вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся ще, випустив з
руки верхню гiлку i враз... шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве
втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу.
Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i
в ту мить щось налетiло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув
голову й зацiпенiв. Мене тримав за полу медвiдь. Так менi здалося
спочатку. А вже потiм розгледiв, що то пес. Велетенський, рудий,
головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався, сидiв на
заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг вирватися, та вже й не
намагався - злякався. Шкiра на мо©й головi чомусь свербiла, по спинi
повзли холоднi ковзкi гадючки.
Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав
владний дiвочий голос:
- А це що таке? Тур, пiшов геть!
Тур випустив полу мо © свити-кунтуша, винувато дивився на дiвчину.
Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.
-- Тур, додому!
Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi.
- Ти хто такий? - запитала Уляна.
- Я?.. Н-не знаю,- вичавив крiзь неслухнянi губи.
- Не зна ш, хто ти? А що тут робиш?
- Шапку шукаю.
- Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?
- Ну... Вiтром здуло... Йшов по вулицi.- I враз, не знаю, | як те
сталося: - Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз...- Я все
ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися.
- Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу... I який
же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався
в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка?
© очi смiялися.
- Який я зарiзяка... Шапку шукаю...
- От капосна шапка. Де ж вона?
- Оно за кущем...
- То бери ©©...
На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання.
свiтлицi, з яко© вигнано мух i вiконницi трохи причиненi. Лиха й напастi
рiдного краю болiли йому, але вiн вельми боявся пiдступiв, доносiв, на це
подвiр'я було нелегко потрапити.
Я розглядав усi цi будiвлi, неначе збирався купити якусь iз них.
Цiкавiсть-то головна сутнiсть мого ства, через не© часте вскакую в
халепи, з яких вибираюся осоромлений, з пом'ятою душею. Я - самiтник, моя
душа здебiльшого оповита смутком, i крiзь той смуток вона дивиться на
свiт. Тяжко пережив смерть матерi, так тяжко, що по тому свiт мовби
одмiнився для мене. Мати помирала двiчi й обидва рази кликала мене до
смертного ложа, ©© передсмертне велiння виконували. Перший раз я при©хав,
i матерi полегшало, вернувся в Академiю, а за мiсяць мене знову покликано.
Я вперше бачив, як помира людина, до того ж це була найдорожча менi
людина, вона одна розумiла мене, вчила молитов, вчила бачити в Боговi не
тiльки найвищу силу, а й порадника, вiрного друга, не штовхала, як батько,
на дороги труднi, мирськi, а вказувала дорогу до Бога. Тiльки з ним, а не
з батьком, нинi раджуся. Водночас побачив, якою мiзерi ю людське життя i
як може принизити людину смерть. Мати хворiла кiлька мiсяцiв, зовсiм не
вставала з лiжка, схудла на скiпку. Останнiй час мати приймала ©жу тiльки,
коли годував ©© я сам, ковтала через силу, жалiючи мене,- я плакав, просив
©©,- i потiм сказала, що ©й знову полегшало, i я повiрив, по©хав у Ки©в, а
то вона не хотiла, аби бачив, як вона помиратиме. Мене вернули з дороги
вже до мертво© матерi.
* * *
...Був четвер, планета Меркурiй, трагiчна планета, догорала свiча в
хлiбовi, на лавi зiтхали родичi, а мати лежала з вигостреним обличчям (тут
i вже десь далеко-далеко), розквитавшись з свiтом. У хатi стояла задуха,
якась особлива, яка бува тiльки там, де лежить мрець. Потiм матiр поклали
на стiл, я поривався до не© i чомусь боявся ©©, боявся сiсти на лавi, де
вона щойно лежала, боявся не матерi, а само© смертi, яка, здавалося, могла
навiть через вiддалений дотик перейти на мене.
Тодi вийшов у широкий, оступлений хлiвами, конюшнями, коморами,
клунями.двiр, а далi в сад. Цвiли в мiсячному сяйвi мертвим цвiтом сливи,
шумiли млиновi колеса на греблi, витьохкував у березi соловей, i десь
спiвали дiвчата. I пронизав серце той спiв, стислося воно з болю й туги, в
ту тугу вп'ялася ще якась iнша, нез'ясненна; свiт такий великий, такий
гарний, тривожний, кличний, вабливий i лячний, жорстокий, минущий. Що
збува ться в ньому? I що не збува ться? Не збува ться нiчого? А соловей
витьохкував, а мiсяць плив великий, ясний, вiщий. I менi так защемiло
серце, що вже не чув нi шуму млинових колiс, нi солов'©в, тiльки дивовижну
сумну мелодiю в собi. Сльози капотiли з очей, i туманився виднокiл, не
було в тих сльозах скарги на Бога - Вiтець Небесний вже двiчi зберiг менi
життя - один раз, коли хворiв на гарячку, а другий, коли погнався за
вовком, який тягнув порося, я думав, що то пес, i проганяв його лозиною, й
таки прогнав, потiм розповiв матерi, а мати поблiдла й сказала: "Боже
милосердя пролилося на тебе,. I були скорбота по матерi й нез'ясненна
тривога, i було мимовiльне запитання, що таке життя.
Ховали матiр у п'ятницю, пiд дощем, i в усiх обличчя свiтилися
прикованою радiстю - зима була малоснiжна, дощ чекали давно. А я дивився
на ©хнi обличчя й ненавидiв усiх.
З батьком порозумiння не знайшов. Може б, i знайшов, але батько женився
вдруге, i мачуха, як бiльшiсть мачух у свiтi, зненавидiла мене, бо ж
прагнула, аби всi добра Сулимiв перейшли до ©© дiтей. А старший, та ще
набагато, син вiд першо© дружини - то загроза немала. Вона не спробувала й
на крок наблизити мене до себе, пiдглядала за мною, нацьковувала на мене
батька, й через те я волiв не при©здити додому.
На перших роках навчання в Академi© був у мене товариш, такий самий, як
i я, несмiливий, нiяковий хлопчик, ми мiцно потоваришували, усамiтнювалися
вiд iнших спуде©в, розiгрували вдвох сценки з Святого письма, з творiв
древнiх авторiв, розумiли один одного з позирку, з покиву пальця, але
зненацька той товариш, Миколка, захворiв на сухоти, i його забрали додому.
Я не знаю й понинi, чи вiн живий. Мабуть, помер.
Отже, ще не сягнувши дорослого вiку, зазнав тяжких втрат, спiзнав через
мачуху, через товаришiв-спуде©в жорстокостей свiту й жив самiтником,
поклавши раз i назавжди триматися подалi од всiх його ваб i
несправедливостей. Любив зашитися в кропив'яну шалину й награвати самому
собi на скрипочцi або ж, заплющивши очi, мрiяти про те, що вичитав з книг,
а також щиро та вiддано молитися Богу. Слугував йому духом сво©м, розумом
сво©м, i Бог замiнив менi матiр i товаришiв та приятелiв. Проймали
сумнiви, що черпав силу для вiри в книгах, в Святому письмi ж сказано, що
вiра- в серцi, а не в словах; крiпка вiрою людини може бути й неграмотною.
Але я впевняв себе, що набагато краще, коли вона вiрить свiтлом розуму, а
не мерехтiнням тьми. Свiтло розуму влива ться в свiтло вiри, я знав усi
дiяння апостолiв та багатьох святих i свiдомо наслiдував ©х. I позасвiдоме
наслiдував матiр, добру, покiрну Боговi, сердобольну, задуману та
запечалену. Вона завжди щось наспiвувала, але чомусь спiвала тiльки сумних
пiсень. Поралася по господарству (батько тодi був тiльки сотником, та й не
любила мати сидiти, склавши руки, до працi ж звична, саме на ©© дитинство,
на дiвоцтво припали найтяжчi роки Полуботкiв по Мазепиних факцiях на них),
я тупцяв бiля не©, на вулицю майже на ходив, од не© перейнявся
спочутливiстю до покалiчено© пташки, зламано© галузки, вiд не© в менi
сумний спiв та щира молитва.
* * *
...Гостей зустрiчав управитель - господар двору регiментського,
розводив по хатах: старшин - до гетьмансько©, бiлу челядь - до хати
гетьманшi, молодь - у дальнiй кут двору до хати гостьово©, перед якою
бiлiв свiжотесаний помiст для танцiв. Гостей прибуло чималенько -
генеральний осавул Iван Судима, генеральний суддя Iван Чарниш, генеральний
писар Семен Савич, генеральний бунчужний Якiв Лизогуб, ки©вський полковник
Антiн Танський, миргородський - Данило Апостол, глухiвський сотник
Мануйлович, багатi глухiвськi пани Пироцький та Бога вський, кiлька
значкових та кiлька бунчукових товарищiв - майже всi з родинами. В дворi
стояли гомiн, пересмiхи, перегуки.
Парубки та дiвчата стовпилися довкола новенького помосту, там витинали
цимбали, скрипка та два бубни. Один з них дудонiв, а другий тьохкав
брязкальцями, а тодi починали дудонiти обидва. Однач, парубки та дiвчата
чомусь не йшли до танцю. Крутилося тiльки двi чи три пари, та й то мляво,
мовби знехотя. Чи то не обсвiйчилися, не перезнайомилися, чи то нiяковiли
- все-таки гетьманський двiр. Оленка кудись запропала, окрiм не©, я тут не
знав нiкого, танцювати не вмiв; потинявшись трохи поза спинами, пiдiйшов
до хати, в якiй обсiлася старшина, сiв на призьбi. Вiкна в хатi були
повiдчинюванi, отож я чув усе, про що там гомонiли.
Старшини спочатку вели мову про справи господарськi: про недавнiй
ярмарок, на якому цигани вкрали аж дванадцятеро коней, про сiнокiс,
побiдкалися на сушу, глухiвський сотник Мануйлович мовив, що суша
неспроста, треба б пошукати вiдьми, це вона зашила жабi рота й зашила
дощi, у нього вже на примiтi одна молодиця, кiлька чоловiк пiдтримали
його, але Полуботок кинув коротко "Су вiр'я,, i всi вмовкли, перевели
розмову на iнше.
Савич, Полуботкiв шуряк, розумний i хитрий, як майже всi писарi, тiльки
надмiру балакучий, оповiв про недавню по©здку до Ки ва й сказав, що, як на
його око, при нинiшньому оскуднiннi Ки©в якось мовби злиняв, особливо
монастирi, надто Межигiрський, у якому доживають вiку запорозькi дiди.
Старiсть тих дiдiв i калiк гiрка, Запорожжя, яке утримувало ©х сво©м
коштом, поруйноване, а козацькi державцi бояться давати грошi, оскiльки на
сiчовикiв упав гнiв монарший, упав та й учавив у прах земний. Бiля самого
монастиря став на постiй полк московський i чинить ченцям усiлякi шкоди.
- I зi Скальського монастиря також при©хали ченцi, просять слушно©
детермiнацi©, щоб ©м повернули грунти, якi забрав за Ворсклою майор
Греков,- оповiдав Савич.Ускаржилися вони до бригадира в Котельву, а той
звелiв усi копцi монастирськi знести й покопати новi, собi землю забрав. I
сагу, й пiвбайрака, купленого ченцями в лукинських жителiв. А на тому
тижнi отримав я реляцiю про постiй на Укра©нi ще двох полкiв драгунських
новим чином - ротами, порцiями i рацiями.
Про постiй вже знали всi.
- А що ти одписав ки©вським ченцям? - запитав хтось лiнивим голосом.
- А ось що.- Зашелестiло, либонь, писар дiстав складеного аркуша й
прочитав, аби старшина перейнялася чернечими бiдами i водночас
помилувалася ладом письма.
"Ясний у Бозi преосвященний мосце отче митрополите Ки©вський i
Галицький, архiпастиру милостивий, в духу святому отче й добродiю. Пан
вiйт ки©вський, будучи тут, у Глуховi, повiдав нам, що по всiх труднощах,
якi од вiйськ великоруських мiсту Ки ву, усiм без винятку громадянам
тамошнiм, навiть чорноризцям, чиняться, за дину вiдраду милiсть вашого
преосвященства маючи, жалiбно ускаржився, що особливо слизько стало жити
ченцям межигiрським, солдати грабують ©х на дорогах, не пускають у пущi,
забирають собi дрова в лiсi рубанi©, витравлюють монастирськi сiнокоси
кiньми сво©ми, отож жалоснi будьте, ваше високе в Бозi превелебство, й
содiйте милiсть та одведiть руки злi©,.
Хтось буркнув з кутка, я наледве розчув:
- Ускаржився за ць зайцевi. Що той митрополит може вдiяти? Йому самому
хвоста колодою прищемили. Написав би хоч ки©вському губернатору.
- Уже писав,- ображено вiдказав Савич.
- Матимемо лихо з цим новим посто м,- обiзвався хтось лiнькувато.-
Розорять вщент край наш, пооб'©дають усiх до п'ят.
- У мо му колишньому полку в селi Лiскiвцях п'яний драгунський капiтан
з денщиком не втрапили додому й почали грюкати в хату до писаря,-
розповiдав Савич.- Писар ©х не впустив, капiтан видобув шпагу, денщик -
палаша, i почали штрикати в дверi, а далi розбили вiкно й влiзли до хати.
Писар ухопив лопату, що нею хлiб у пiч садовлять, шелехнув капiтана, а
денщик утiк, покликав солдатiв, драгунiв, почали вони добувати хату. Писар
довго одбивався, а далi бачить, що непереливки, дiтей i жiнку запхав на
горище й сам туди вилiз, i драбину за собою втягнув. Тiльки тим i
врятувався. А солдати забрали сало i все чисто з скринi, побили посуд...
- Будемо мовчати, поб'ють голови.
Я впiзнав голос Полуботка.
- Писар з драгунами потiм "учинили вiру,,- оповiдав далi Савич.-
Драгуни поклялися на iконi, що не були в хатi, а писар, що нiкого не бачив
i нiхто на нього не нападав. Вiн бо теж бо©ться: спробуй доведи, що не
вiн, а вони напали першi. ©х багато... Й судитиме вiйськовий суд.
- Дожилися, козаки,- густий, басовитий голос - Чужi суди нас судять.
- Нiхто нас не судить... Завели, неначе над покiйником. Ми що, на
похорони зiбралися?
Я здогадався, що то промовля гетьман. У голосi гнiв, але не вгадати,
на кого гнiва ться йогомосць - на старшин чи на драгунiв.
- Чого заснув, кобзарю? Вшквар... Розвесели... Може, склав чи почув
якусь нову?..
Загули бунти, жалiбно задзвенiли приструнки, раз i вдруге, дужим
голосом кобзар повiв пiсню:
Пожурились, милi браття,
Що на ногах кайдани:
Ой тепер-но ми, милi браття,
На вiк вишнiй пропали.
Ой бери, пане, зброю й жупана,
Ще й коня вороного,
Тiльки не бери в неволеньку
Козака молодого...
- Оце розвеселив! Кобзарi пiшли... Скиглi©... Йди прiч... Пiд церкву.
Кобзар вийшов з хати, бандуру, неначе мертву гуску, нiс у правiй руцi.
На його обличчi-страх,-гетьманський гнiв не абищиця, але й iскорки
вдоволення в очах. Либонь, вдоволення було бiльшим, анiж страх. Саме так я
подумав. Людина - се мiра. Мiра багатства, страху, радостi, пiдлоти,
помсти, совiстi. I все те в нiй переколочене, перебовтане. Одного
тiль-тiль, iншого багато. Часом людина може прожити життя i не знати, чого
в нiй бiльше. По-справжньому все проявля ться в найбiльшому щастi або в
найбiльшому горi.
Кобзар iшов важко, голова хилилась нижче й нижче. Почав перемагати
страх.
У хатi - непри мна мовчанка. I враз чийсь догiдливий голос:
- Викуримо по люльцi, панове.
Перший, як i годиться, вийшов гетьман: сива, з величезною жовтою
лисиною голова похилена, вуса вiдвисли, на обличчi все ще слiди вдаваного
чи справжнього гнiву.
Я перейшов на iншу призьбу, за причiлок. Причiлкове вiкно також
прочинене, з хати знову долiтав гомiн, тепер вже притишений. Голоси
молодi.
-...Наш гетьман чоловiк сумирний i добрий, за Укра©ну стояти не вмi ,
хто не нападе, всi деруть... Нам би гетьманом чернiгiвського полковника,
не так би вiн за Укра©ну став i москалям ©© розоряти не дав. В його полку
москалi волi не мають.
- Стати б усiм сукупно... Вигострити шаблi... Тiльки цей голос i
упiзнав. Вiн належав молодому Маркевичу, сину лубенського полковника
Андрiя Маркевича, рiдного брата гетьманшi. Йому всього лиш двадцять три
роки, вiн один сидiв серед поважних старшин, його батько найдовався в
походi Дербентському, лишив на уряд сина, хоч проти того й повставала
полкова старшина. Я пам'ятав Якова по Академi©, одначе вiн старший вiд
мене, скiнчив ©© торiк.
- Ет, розпатякалися... Всi смiливi за столом бiля мисок. Полуботок -
козак доброго клича. Але мають, мають москалi волю i в Чернiгiвському
полку. Й донощики мають волю. Втямили?
- Чого б то не втямити... Жарту мо ж...
Либонь, до хати зайшов хтось з генеральних старшин. А я пiдвiвся й
пiшов стежечкою через палiсадник. Заздрив Якову Маркевичу, його
смiливостi, але... й осуджував його, хоч розумiв далеко не все, про що
говорилося в хатi.
Передi мною розкривалося щось таке, куди навiть не намагався
протиснутися думкою. Жив у iншому свiтi: де скрипка, де книги, де дрiбнi
пригоди й велике нещастя, смерть мо © матерi, але було й ще щось зовсiм
iнше, лячне i неясне й чимось манливе, як спалах блискавки, як вогники на
болотi, як голос з ночi, який ляка та кличе. Мабуть, саме воно й було
справжнiм, а все iнше - то тiльки порох буття. А з iншого боку - нащо воно
менi, чому ма мене вабити, що воно може менi дати, саме менi...
Знаю, всяка влада вiд Бога, намiсником Господа на землi цар i його
ведiння повиннi виконувати всi. Цьому нас навчали нашi професори, про це
не раз казав у сво©х божественних проповiдях наш ректор Феофан Прокопович,
наймудрiша людина, яку менi доводилося бачити. Без царя ми б всi погинули,
нас би пiдiм'яли й понищили чужоземнi народи, без царя ми не дали б собi
ладу. Вiн диний дума й пiклу ться про нас, як про сво©х дiтей. Так
прорiкав Феофан Прокопович, свiточ вченостi нашо©, наш найбiльший мудрець.
Повiрити в нинi почуте було важко. Та й чому воно ма мене обходити? В
мене мо© книги, скрипка. I бандура. Найлiпше ж викинути все те з
голови.
Я пiшов на вереск музик, до помосту. I не впiзнав його. Там чинилось
щось несусвiтенне. Вiтер, вихор, заметiль... Танцювали майже всi парубки
та дiвчата. Танцювали в кружок. А посерединi вертiлася, крутилася,
вибивала дрiбушечки дiвчина. Молодесенька-молодесенька i струнка, як
тополька. Личко розчервонiлося, очi горiли, двi чорнi-чорнющi коси лiтали
довкруги не©, не здавитися. А жовтi сап'янцi стукотiли, й витьохкували пiд
ними мостини, й повискувала скрипка, бубни вже не бубонiли, не дуданiли, а
ахкали i заливчасте смiялися брязкальцями. В ту мить у коло до дiвчини
влетiв ще один танцюрист - Якiв Маркевич, i закрутився, завертiвся довкола
дiвчищi. Чоботи в Якова з подзвоном - з срiбними дзвiнками, врiзаними в
закаблуки,- дорога, з кабарги, шапка збита на потилицю. А дiвчина летiла,
й одiж не встигала за нею, оголюючи бiлi смужки нiжок над чобiтьми, руки
©© були грацiйно розкинутi, здавалося, вони пливуть у повiтрi самi по
собi. Музиканти закiнчували зорьку й одразу переходили до катеринки, вiд
катеринки до закаблукiв, вiд закаблукiв до жидiвського триндика, якого
танцювали з вихилясами, жартiвливо.
За кiлька крокiв вiд себе я побачив дорiдну, немолоду, але ще не зовсiм
зiв'ялу красиву жiнку в дорогому парчевому кораблику, зi складеними на
грудях руками. Вона посмiхалася гордовито й зачудовано. Гетьманша!
Анастасiя Маркiвна. © зна в Глуховi старе й мале. Як знають i те, що
вона управля гетьманом й почасти всiм гетьманством. Милувала очима дочку,
милувала племiнника, пестунця, який i жив при гетьманськiм дворi i якому
вже виклопотала в гетьмана село Сваркiв бiля Глухова, "вбачаючи знатного
вiйськового товариша Якова Маркевича до послуг вiйськових здiбностi й
надалi до оних його заохочуючи,. Так було написано в гетьманському
унiверсалi.
Бубнярi вдарили наостанку так, що затремтiло листя на молоденькiй
яблуньцi, й попадали в траву - удавано чи насправдi показуючи, що
танцюристи вморили ©х до знемоги. Парубки та дiвчата, захеканi, витирали
пiт шовковими хусточками, сходили з помосту. Якiв та чорнява дiвчина
стояли посеред помосту, там, де ©х застав кiнець танцю. Я згадав Якововi
слова про "вигостренi шаблi, й уважно подивився на нього.
Якiв чимось нагадав менi нашого вчителя риторики грека Гiстiя. Кругле
обличчя, чепурнi вусики, невисока мiцна постава, й навiть волосся, витке,
густе, коли знiмав шапку, воно розсипалося кучерями на всi боки. Очi у
Якова великi, iмлистi, либонь тiльки в очах i вiдбилася порода Маркевичiв.
Батько Якова, Андрiй Маркевич, лубенський полковник, козак валечний, увесь
час у походах та походах, огрубiлий, засмаглий, дужче схожий на сiльського
дядька, анiж на свого батька - прилуцького гендляра i купця Марка, сина
Аврамового, який орендував у Прилуках млини та горiлчаний промисел.
врейсько© кровi в ньому - дещиця, Марк Аврамович Маркевич, вихрестившись,
одружився на дочцi багатого мiщанина Копi нка, мав трьох синiв i п'ять
дочок, писаних красунь, тiльки подивитися на яких з'©жджалися парубки з
усього полку й розхапали ©х собi в жони: одну син стародубського
полковника, другу моровський сотник, ще одну журавський протопiп,
найкрасивiшу ж, Настю, посватав генеральний бунчужний Костянтин Голуб, а
коли вiн помер, на нiй одружився нинiшнiй гетьман, на той час також
удiвець, старший вiд Настi на двадцять п'ять лiт. Гетьман дав тестю дво
багатих сiл у Прилуцькому полку, Малу та Велику Дiвицi, i той доживав вiку
на Приудай©, немов у раю. Настя Марковичева мала по Голубу свiй чималий
статок, яким пишалася, i мала круту вдачу, одразу взяла гетьмана в шори,
отож, гомонiли люди, що Настя носить штани, а Скоропадський спiдницю.
Якiв чомусь не впiзнавав мене, а може, не впiзнавав справдi - де йому
було впiзнати шмаркатого хлопчиська, вiн тодi вже був фiлософом, далi
богословом. Батьки при©здили до нього на всi свята, привозили повнi сакви
на©дкiв, а також гостинцi професорам i навiть самому ректору Феофану,-
Якiв був його улюбленцем, не знаю, чому вiн не пiшов слiдами свого вчителя
на вченi Олiмпи. Я не вагався б i митi. Для нього ж свiтське козацьке
життя, либонь, мало бiльшi ваби, воно вже справджу ться наказним
полковництвом у двадцять три роки.
Але я ненадовго зупинив на ньому погляд, перевiв його на дiвчину.
Стояла задихана, руки притисла до грудей, ледь-ледь усмiхалася. В очах -
бистрiнь, немов ще й досi летiла в танку, крiзь напiввiдтуленi губи було
видно невеликi мiцнi зубки. © личко було мовби намальоване одним
непомильним помахом пензля, воно не округле, а трохи продовгувате, нiжне,
нiжностi додавала чорна цятка родимки над верхньою губою, але й вольове:
нiс- прямий, рiвний, i рiвне, пряме пiдборiддя, брови чорнi як смола, i
довгi чорнi вi©, вона чимось нагадала менi гипетську царицю - я бачив
такi малюнки в давнiх книгах. Надто коли сходила з помосту, ледь
приплющила очi, й тiнь вiд повiк упала на щоки, ступала гордовито,
груденята несла так, що кожен, навiть я, розумiли, що то таки цiннiсть.
"Боже,- подумав я,- яка неземна i в той же час земна краса,. Менi
здалося, дiвчина йде до мене, i я обiмлiв. Одначе в ту мить вона ступила
вбiк, i я побачив, що вона йде до Оленки, котро© чомусь не помiтив. I
зблиснула в мо©й головi iскорка, i я зрозумiв, хто ця дiвчина - Уляна
гетьманiвна, чи, як ©© назива Оленка, Уляся. I вiдмiтив схожiсть з
гетьманшею, одначе невелику. Анастасiя Маркiвна пiдiйшла до Якова i, наче
маленького, пiдвела його до Оленки та Уляни. Якiв iшов нiтрохи не
соромлячись, хоч його вели, неначе хлопчака. За хвилину вже лунав його
дзвiнкий смiх. Я ще не знав, що ми при©хали до Глухова на оглядини,
привезли туди Оленку, що гетьманша забажала по днати свого пестунця з
Полуботкiвною i гетьман теж схвалив цей намiр сво © дружини.
Ще за мить смiялися всi четверо, але я одразу вирiзнив Улянин смiх, хоч
нiколи ранiше не чув його (гетьманiвну бачив разiв зо два в церквi й
чомусь тодi не звернув на не© уваги), був той смiх притамований i проникав
менi глибоко-глибоко в рушу. Я вiдступив за парубоцькi спини й дивився,
дивився на не©, як на диво, як на чудотворну iкону. Нi, на iкони я дивився
трохи не так, але крихти тi © побожностi розсипалися в мо©й душi, менi
здалося, в обличчi дiвчини та©ться якась загадковiсть, як i в обличчях
отих гипетських жiнок, якi жили хтозна-коли й молилися сонцевi та зорям.
Я не спав майже всю нiч. Чув, як спiвають дiвчата, спочатку замовкли на
Родiонiвцi, а вже потiм на Усiвцi, а на Веригiнi, за греблею, спiвали
майже до самого ранку; як витьохку соловейко, як десь тявка , не
втихаючи, пес. Заплющував очi й бачив личко з чорною цяткою над верхньою
губою та смоляними бровами, довгими вiями, бистрiнь у очах. Перевертався з
боку на бiк, навiть розсердився на себе, але прогнати видиво не мiг. Не
розумiв, чого воно вчепилось до мене, що зi мною сталося... Мана, та й
годi. Таки мана. Бо знову заплющив очi... й побачив це саме обличчя,
повернуте вбiк... а тулубом до мене. Тулубом птицi. Птах, завбiльшки з
людину, випливав з-за наших сулимiвських рясних калин i отако, бока,
наближався до мене. Птах з жiночою головою й пташиним тулубом. Я навiть
згадав, як назива ться цей птах - гарпiя. Одначе гарпi©, вони злi, а ця
-добра, усмiхнена. Проте менi стало лячно. Птах не махав крильми, вони
були нанiврозкриленi, пiр'я на них i на всьому птаховi ряснiло
пiстрявiстю, хвiст був невеликий, розпущений, немов у голуба. Птиця з
обличчям Уляни наближалась i наближалась, i я вже бачив притiненi i
глибокi очi. А потiм враз довгi повiки змигнули, i дiвчина-птах подивилася
на мене. Вона не мовила жодного слова, не розтулила вуста й одначе щось
промовляла до мене - очима. Та було надзвичайно страшно. I вабливо. Я
хотiв доторкнутися до дiвчини-птаха, але вона повiльно, й так само грудьми
до мене, вiдпливла праворуч i зникла за кущами. Змигнув очима й зрозумiв,
що заснув. А видиво й далi стояло перед мо©ми очима, я чомусь подумав, що
сон - вiщий, i менi вiд цього обличчя не сховатися, не втекти, бо й не
хочу втiкати:
Настав ранок, зiйшло сонце, мiй сон подаленiв, а обличчя дiвчини зi
смоляними бровами й чорною цяткою над верхньою губою стояло передi мною
вже iнакше - живе, веселе, яким бачив його на танцях.
Не пам'ятаю, чи снiдав i що робив уранцi, отямився вже за Микола©вською
церквою, бiля паркана, яким огороджена гетьманська садиба. Спам'ятавшись,
зрозумiв, що хочу побачити ту дiвчину, побачити ще раз i вiд'©хати та
забути назавжди. Довго блукав попiд парканом, вже хотiв пiти геть, та враз
почув по той бiк паркану дiвочий голос:
Ой на морi та на тихiй водi,
Там плавали бiлi© лебедi...
Я одразу впiзнав той голос. Спiвала вона, Уляна. Спiвала тужну пiсню,
проте не тужно, скорiше, навпаки, весело:
...Де не взявся гарний хлопець - на бiду,
Та й застрелив лебiдочку молоду...
Той голос манив, вабив, я вже не мiг пiти, не побачивши дiвчини.
Розлилася кров червона по морях,
Розсипалось бiле пiр'я по лугах.
Не знаю, не пам'ятаю, як те сталося, що я, боязкий i сором'язливий,
нагледiв угорi гiлляку, ухопився за не© i вилiз на паркан. Тiльки хотiв
поглянути на дiвчину кра м ока й зiскочити назад, у провулочок. Але
дiвчини не побачив. Унизу пiдi мною порозчепiрювалися великi густi кущi
агрусу, за ними росли якiсь деревця з густими пiдстриженими кронами, вони
творили суцiльну огорожу. Голос долинав з-за них. Я посунувся трохи
вперед, нагнувся, а що й далi не бачив нiчого, посунувся ще, випустив з
руки верхню гiлку i враз... шелехнув униз. Не встиг злякатися, бо ледве
втямив, що сталося. Лежав на травi, моя шапка полетiла пiд кущ агрусу.
Опам'ятавшись, почав пiдводитись, простягнув руку, щоб дiстати шапку, i
в ту мить щось налетiло на мене ззаду. Я смикнувся, рвонувся, повернув
голову й зацiпенiв. Мене тримав за полу медвiдь. Так менi здалося
спочатку. А вже потiм розгледiв, що то пес. Велетенський, рудий,
головатий, вельми схожий на медведя. Вiн не гарчав, не кусався, сидiв на
заднiх лапах i тримав мене за полу. А я не мiг вирватися, та вже й не
намагався - злякався. Шкiра на мо©й головi чомусь свербiла, по спинi
повзли холоднi ковзкi гадючки.
Не знаю, скiльки менi довелося б сидiти отако, коли б збоку не пролунав
владний дiвочий голос:
- А це що таке? Тур, пiшов геть!
Тур випустив полу мо © свити-кунтуша, винувато дивився на дiвчину.
Либонь, вона бачила, що я боюся пса, тупнула ногою.
-- Тур, додому!
Руда потвора знехотя потрюхикала по дорiжцi.
- Ти хто такий? - запитала Уляна.
- Я?.. Н-не знаю,- вичавив крiзь неслухнянi губи.
- Не зна ш, хто ти? А що тут робиш?
- Шапку шукаю.
- Де ж твоя шапка? Як вона тут опинилася?
- Ну... Вiтром здуло... Йшов по вулицi.- I враз, не знаю, | як те
сталося: - Я бачив учора тебе на танцях, хотiв побачити ще раз...- Я все
ще сидiв на землi. Дiвчина почала смiятися.
- Ти думав, що я танцюватиму перед тобою? Ой, пробi, не можу... I який
же ти кумедний... А як тебе Тур тримав за полу... То он ти чого вбрьохався
в чужий сад! А може, ти злодюжка? А чи зарiзяка?
© очi смiялися.
- Який я зарiзяка... Шапку шукаю...
- От капосна шапка. Де ж вона?
- Оно за кущем...
- То бери ©©...
На дорiжцi за деревами почулося неголосне тупотiння, далi покашлювання.