Страница:
строгостi, то мiлiцiонер i про таблицю нагадав. Якщо вештатимуться,
мовляв, тут непрописанi всякi, то й не таке почне вночi пропадати... I
лька стояла перед ним i вiдчувала, як полум'ям горить ©© лице. Нiчого
проти й сказати не смiла, бо правду ж таки говорив цей крутов'язий у
новенькiм кашкетi, та коли й таблицю приплiв, образа здушила ©©. Виходило,
нiби й на не© пiдозра пада , ще цього тiльки й бракувало - таблицi з
собору красти! Мабуть, помiтивши, що дав перехопу, надужив влади,
мiлiцiонер вирiшив поправити дiло заспокiйливим жартом:
- Та якщо i до загсу дiйдеться, то там теж нiззя без прописки. Там
паспорт покажи з належним штампом...
Лободi, видно, урвався терпець, вирiшив нарештi втрутитись.
- У паперах вiн по вуха потонув, той ваш загс, - сказав до мiлiцiонера
тоном владним. - Формалiзмом вiд тi © установи за квартал вiдгонить.
Сидить яка-не-будь розмальована фiфа, що жениха собi нiяк не пiдчепить,
шкряба пером! Записала, вiдтарабанила, побажала казенним голосом щастя...
А чому б вам нових форм не шукати? Чому б, скажiмо, не органiзувати для
молодi свято одержання паспорта? Або загс на дому? Га? Можна б це,
товаришу Якiвець?
- Дiло, дiло ви кажете, Володимире Iзотовичу, - знайковито згодився
Якiвець. - Шлюб - рiч серйозна...
- Поставили б свою контору на колеса, та з букетами квiтiв, з вiршем
вiдповiдним, - розпалювався Лобода, - та на селища, в робiтничi райони, в
саму глибинку, до трудящих, до мiсця подiй!.. Ото був би сервiс!.. А
дiвчину, товаришу Якiвець, ви облиште, - сказав тихiше i пiдмигнув з
веселим пiдтекстом: - Вона пiд надiйним наглядом... Життьова ©© стежка
скоро визначиться.
Мiлiцiонер пiшов з двору з почуттям виконаного обов'язку, вiдкозиряв
чемно, навiть особi непрописанiй, однак льку вiзит його пригнiтив.
Насувалося нiби нещастя якесь, горе невiдхильне, пастка - таке виникло
передчуття.
Помiтивши ©© настрiй. Лобода, перед тим як залишити подвiр'я, сказав
заспокiйливо:
- Не хвилюйся. В мiлiцi© теж нашi... Все буде гаразд.
Наступного дня вiдбулася в льки ще одна важлива розмова,- з бабою
Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилiв, з городу, вiдкликала льку, повела аж у
кiнець сво © садиби, в той закуток, що його торiк вiдрiзала, вiдбатувала
комiсiя, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угiдь. Тепер тут гудуть
бурани. Шпачиха сьогоднi лагiдненька була, культурна, нiхто й не впiзнав
би зараз у цiй струдженiй, зiстаренiй i нiби поменшалiй особi ту войовничу
буянку, що й всi ю Зачiплянкою не погамувати, коли розiйдеться... Посiдали
на межi, й почались перетрактацi©. Щоб викликати льчину довiру, Шпачиха
здалеку зайшла, виповiдала про себе рiзнi iнтимнощi. Як бив ©© в молодостi
чоловiк, схильний до чарки, як навiть уночi за коси ©© по хатi волочив...
Усе витерпiла, бо справдi, мабуть, таки двожильна. Ради дiтей терпiла,
сама на розшуки бiгала, коли, бувало, пiсля получки господаря довго нема,
знала, куди бiгти, - на Клинчик мерщiй! А вiн там уже або поб' ться з
кимось, або, перепитий, в грязюцi валя ться... Пiдбере, додому приведе,
обчистить, чоботи йому скине i в чисту постiль спати вкладе, бо ж
годувальник, iз заводу не вилазить, раз хiба в мiсяць отак собi дозволить
розмахнутись, спробувати розкошiв життя. Нещадний, крутий був, а проте, як
помер, то вилила слiз за ним, бо вдовою дiтей пiдняти - це, дитинко,
нелегка ноша... Про сина ще розповiдала, що його фашисти десь замордували,
юного, як цвiт... Заговорила потiм про Володьку оцього Лободиного, що з
сином ©© дружив.
Коли про Лободу почала, то голос чомусь аж до шепоту збавила, наче
боялась сполохати льчине щастя. Володимир цей дарма що на проспектi живе,
але й нами, простими женщинами, не горду . Дарма, що вiн - влада, а
трапиться, то й корзину бабi на плечi пiддасть. Навiть у машину до себе
посадить, пiдвезе, ще по дорозi й небилицю якусь розкаже. От i сьогоднi
провiдав: не родич, а гостинця бабi принiс... I Шпачиха аж спiвала далi.
Та вiн же тебе, дитинко, нiколи й пальцем не торкне, за холодну воду не
дасть тобi взятися, дiточки пiдуть, на руках тебе носитиме! Зiв' ш
гнiздечко та й щаслива будеш, як Вiрунька Багла ва! Тут дiло надiйне,
дитинко. Цей як вiзьме, то на весь вiк, до iншо© не перекинеться, бо в них
там за це... б'ють! При його службi не розгуля шся. В машинi ©здитимеш на
базар i з базару, клункiв не тягатимеш, що аж очi з лоба вилазять!..
- Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випада , бо такi на дорозi не
валяються, такого швидко пiдхопить яка-небудь вертихвiстка з червоними
нiгтями... Подумай, дочко. Чого ждати? Дiвоча пора коротка, незчу шся, як
уже й переросток, молодших вибиратимуть... А без чоловiка ой наспотика шся
в життi!..
Мовчки слухала лька, не могла нiчого й заперечити Шпачисi, хоча не
таким уявлялося ©й щастя, не про таке мрiяла. Але хiба дiйдуть тво© думки
до цi © перестраждано© жiнки, яку саме горе вчило, як ходити по крутизнах
життя...
Пополуднi Ягор сво житечко косив. Комiсiя, вiдрiзаючи садиби, не все з
його Великого Лугу втяла, трохи таки й на житечко зосталось. I вродило
добре. Припiзнився тiльки трохи з косовицею, по той бiк саги у доменного
майстра Дiденка вже цiп гупа на току. Чи, може, навпаки, там скосили
зеленцем - ©м аби молотити скорiше, адже син-пiдводник при©хав у
вiдпустку. Донедавна Зачiплянка жила не дуже тiсно, не в одного можна було
побачити в кiнцi городу латочку хлiба посiяного, а тепер, зда ться, крiм
Ягора, тiльки Дiденки й зберегли ще симпатiю до хлiборобства. Коли в
степах жнивують, то й тут, за сагою, в доменного майстра теж з'явля ться
отой iдилiчний полукiпок, пiд садком мiж абрикосами сто©ть. Маленький,
непоказний у сусiдствi з темними металургiйними гiгантами, але сто©ть.
Жде, поки син Дiденкiв, офiцер-пiдводник, при©де з дружиною у вiдпустку
(всiх на лiто чомусь тягне на Зачiплянку, до цих кучугур та жаб'ячо©
саги!). Вибереться iз-пiд вiчних криг арктичного океану i вже тут, на цiй
грiшнiй землi, жито цiпом молотить. Справжнiм прадiдiвським цiпом, що йому
б мiсце в музе©... Ранкова змiна ще на роботу збира ться, а пiдводник уже
гупа , через сагу на всю Зачiплянку чути. Вдень, коли припече, хустинкою
голову обв'яже, як iндус, i снiп за снопом, поки все не доб' .
Ягор жито сво швидко повалив, тричi пройшовся, i вже в покосах житечко
його лежить. В'язати довелося льцi. 3 якою насолодою взялася вона за цю
роботу! Колосся - рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так
старалася чепурно уснопкувати, що на перший снiп аж Катратий задивився.
Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. I - чого ранiше
майже не бувало - раптом вiдтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле,
родинне.
- Хотiв я з тобою поговорити, лько, сурйозно... Мiлiцiонер оце ж
приходив неспроста... Правда, може, й пiдiсланий... Щось треба робити.
Вирiшуй. Свата ться влада. Ухажор вiн хоч i... кручений якийсь, але ж
дбатиме про тебе... Захист буде тобi.
Убiк дивився Ягор, коли говорив, видно, почував нiяковiсть, проте в
голосi його була турбота, родинна довiрливiсть. Хотiв би вiн, мовляв, ще
внукiв побачити. Щоб не зостався без насiння рiд.
- I хата оця, садок... з собою ©х у ту далеку командировку не заберу...
Вiдписав би все тобi.
Слухала лька, i щось спочутливе з'явилось до дядька Ягора, до його
самотностi, до його безнасiнно© старостi. Але й не знала, чим розвiяти
його журбу, з якою вiн оце вперше ©й вiдкрився. Невже таки справдi
змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед житт вими труднощами,
дiвчата там зараз ферми тримають на собi, а ти уявила себе кращою за
iнших, кинула все, подалася, як его©стка, легшо© дороги шукати... Ну ось
вона тобi й легша. Туди тобi й дорога - замiж! Хоч за нелюба! Нахилилася
палаючим обличчям аж до снопа, i наче й колосся палило ©© докором.
- Подумай, дочко,
- Подумаю, дядечку.
Вiзит мiлiцiонера все ж мав для льки i позитивний момент: вiдчула, що
вiльно може тепер виходити з двору на вулицю, ма право, не криючись, iти
по Веселiй, бо однаково ж незаконна i владi вже вiдомо про це. Отже, нема
чого ховатись.
Надвечiр надiвши чистеньке плаття, аж до собору пiшла - так, безцiльно.
Хоча не зовсiм i безцiльно, коли бути вiдвертою до кiнця. Мала глибоко
зата ну надiю, тiнь надi© - зустрiти студента Баглая. Випадково, зовсiм
ненароком! Може, повертатиметься з iнституту абощо. I нiяких iлюзiй щодо
нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усi iнститутськi дiвчата сохнуть,
хочеш - вибирай найкращу! По тому конкурсу льцi не пройти. Отже, нiчим
особливим себе не тiшила: просто ось так би зустрiти - i все. Проходячи
мимо подвiр'я Багла©в, вона вiдчула, як ©й жарко ста , кров вiдринула вiд
лиця, бо, й не дивлячись у той бiк, бачила, що студент був якраз на
подвiр'©, саме про щось сперечався зi сво©м другом, з отим механiком
облисiлим.
- Не зостанусь! Не умовляй! Бачити не хочу таких! - чула вона
знервований Миколин голос i потiм встигла загледiти вже з майдану, як
Баглай з рюкзаком на спинi подавсь городами до автобуса. В тих випадкових
словах його: "Не зостанусь!.. Бачити не хочу!.." - вловила щось образливе,
наче це ©© стосувалось, нiби ©© вiн бачити не хотiв. Розумом розумiла, що
не про не© мовилось, Микола взагалi ©© не помiтив, бо саме вкладав рюкзак,
але гiркота зосталась навiть вiд того рюкзака, що якось зневажливо блиснув
до не© зi спини студентово©, коли той, нi разу не озирнувшись, подався
через огороди, через вибалок до зупинки.
Бiля собору цього дня знову з'явилися тi, що ©м "за висоту не платять".
В тому ж темпi, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання,
рихтуючи його, мабуть, для iншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей
пiсля ©хнiх попереднiх вiдвiдин вiдкинувся, забрав iз собору лелечат i,
певне, десь у плавню перекочував. Реставратори не проминули нагоди
зачепити льку, коли проходила повз них, стали припрохувати до себе в
бригаду куховаркою, тому що ©м набридло, мовляв, усухомятку (саме
споживали тюльку з газети).
- Бери там у себе, голубонько, розрахунок - i до нас...
- До вас? - лька через плече глянула на них з подивом, з тi ю
спокiйною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в не© невiдомо звiдки час вiд
часу з'являлась. - Але ж вам за висоту не платять!
Щуплявий тип у беретi, бригадир цих ледачих верхолазiв, спробував
дошкулити ©й:
- А ти що, висоти шука ш?
- Шукаю.
- Нащо?
- Стрибати - так з високого мосту! - вiдрiзала ©м i, бiльше не
глянувши, далi пiшла поставно, гордовито, вихляючи стегнами, уже як
мiська. З край дороги вдивлялася у вiкна автобуса, що саме проходив. Людей
було напхом напхано, десь i той "нетутешнiй" iз сво©м рюкзаком мiж ними
загубився. Куди вiн? Може, на цiлину? А на кого ж залишить Зачiплянку,
товариство, всiх отих сво©х институтських, що й з мiста при©здили вечорами
послухати тьохкання його магнiтофонних солов'©в? Хто тепер розважатиме
Веселу сво©ми витiвками, жартами? Найбiльше льцi сподобалось, як цей
"нетутешнiй" зачмеленого рибiнспектора тi © ночi розiгрував. Прита©вшись
за парканом, все ж вона чула тодi... Високий, чубатий, у бiлiй сорочцi з
засуканими рукавами, з блиском усмiшки на смаглiм лицi, а воно, юшко©дське
порiддя, перед ним миршаве, скапелюшене, просто як пiгмей. Ох, насмiшив ©©
тодi цей студент! ж такi, що можуть одбрити нахабу дотепно так, весело,
з гiднiстю... Вмiють постояти за себе. А ще як вiн одного дня до льки
привiтався, як наче з душi вимовилось оте його "здрастуйте", коли вона
поливала чорнобривцi. I хоч лька нiчого собi i в думцi не поклала, надто
був недосяжний для не© цей студент, адже вiн, власне, далека й незнайома
тобi людина, але без нього, почувала, посумнiша Зачiплянка, дуже чогось
бракуватиме життю без його ранково© бiганини довколо саги...
Надвечiр Шпачиха дала концерт. Вiдпустила всi гальма. Не часто це з нею
трапля ться i нiколи не безпричинно, завжди на те буде поштовх внутрiшнiй,
тiльки ©й вiдомий.
Цього дня буря досягла ураганно© сили. Поливаючи грядку iз шланга,
дочка ©© весь час дослухалася, як стара в хатi чимось гуркоче, щось
трощить, але дочку це нiби не обходило, хай уже в хатi бешкету , аби б
тiльки на люди не з'являлась, щоб перед селищем не заживати сорому. Коли ж
буянцi ставало тiсно в хатi, дверi з гуркотом вiдчинялися, i на порозi вже
похитувалась буйно-розпатлана постать. I хоч язик заплiтався, стара
бралася когось клясти, викрикувала щось грубе й викривальне, i дочцi,
тихiй, несварливiй з природи, нiчого не залишалося, як вдатися до
крайнього, але безвiдмовного способу: повернути злегенька шланг у той
бiк... Поверне i пужне пружним струменем, щоб пригасити материн розбуялий
вогонь, щоб протверезилась, не докричалась до лиха зразкова квартальна,
геро©ня четверто© домни.
Орлянченка, звiсно, розважала ця сцена, вiн iз приятелями до впаду
реготав на вулицi, а льцi було сумно.
Пiзно цi © ночi вона знову виблукала на Широку. Автобуси вже не ходили.
З гнiтливими думками стояла лька край шляху пiд шатром нiчного дерева,
почувала, що життя знову заганя ©© в глухий кут. Невже так i розчавить
воно в нiй молоду затятiсть, рiзку, вперту вдачу, гордощi? |А була ж
колись житт любкою, умiла смiятись, - скiльки було того смiху, коли часом
ви©здили з дiвчатами у свята до лiсу, купатись на Вовчу... Обдавала ©х
плавня зеленими чарами, зливами солов'©ними...
Десь iз районiв саме гнали Широкою череду у мiсто на бойню. Заповнивши
всю вулицю, пiдгейкуванi з бокiв незграбними пастухами в кобеняках, сунули
в темрявi втомлено, розбито мимо льки ©© колишнi степовi знайомi:
телички, бичата, безрогi й рогатi, памолодь i старi, мабуть, вибаркуванi,
корови. Може, йшли тут i тi, що ©х сама з рук випоювала, що телятками
горнулись до не©, лизали ©й руки шорсткими язиками, шукаючи ласки. Може,
брела тут у темрявi й улюблениця ©©, рекордистка Княгиня, що ©© навiть на
виставку визначали? Серце льцi зайшлося жалем до цих закурених курявою
степiв, незграбно-великих, беззахисних створiнь. Ще вчора спокiйно паслися
десь по балках, а зараз iдуть виморенi, поперепадавшись, спотикаючись по
бакаюватому бруку; з сопiнням сунуть i сунуть мимо собору, пiд зляскування
батогiв проносять мимо льки свою понуру байдужiсть. Вона чу ©хнiх дух,
тепло, шурхiт ходи, сопiння, в очах уже вiдбиваються, переблискують вогнi
нiчного мiста. В поважнiй ходi ©хнiй була втомлена впертiсть i
нелякливiсть. Гейкання пастухiв на них не впливало, не лякала ©х, видно, й
ця нiч незнайома, червононеба, - з важким шелестiнням, помукуванням,
деколи аж стогнучи, сунуть i сунуть на мiсто, на його багрянi дими i,
мовби зневажаючи те, що ©х жде, якось майже погiрдно несуть на бойню, пiд
молотки, свою круторогу волю, степове життя.
XIV
Вiрунька Багла ва ще застала на Зачiплянцi той час, коли вранцi селища
будилися гудками заводiв. Хто хоч раз почу , нiколи не забуде ту вранiшню
пiсню гудкiв, ©хню потужну органну музику, вiльний - аж до Степiв -
переклик, коли, зда ться, все Заднiпров'я злива ться в дину симфонiю, у
якiй, проте, жоден з гудкiв не губиться, кожен спiва на свiй лад, кличе
людей до заводських закурених брам... I йдуть селища... I хоч зараз гудки
вже вiдмiнено, вiдспiвали назавжди, проте Вiруньцi й досi вони часом
озиваються в душi, адже пiд спiв цих гудкiв привело ©© кохання на
Зачiплянку. Як побрались з Iваном, тодi тiльки й зазнала Вiрунька
людського щастя, пiсля тяжких лiт, пiсля рокiв недо©дань, трудоднiв
копiйчаних, сирiтства...
Не балувало Вiруньку життя. Одразу пiсля вiйни мати санiтаркою
працювала при колгоспнiй амбулаторi©, при тому убогому закладi, де навiть
йоду не було. I коли часом хто обраниться, Вiруньку фельдшер посилав
мерщiй траву-ранник збирати - той ранник йод замiняв. Шорстколистий,
колючий ранник ©© дитинства, скупим цвiтом вiн цiле лiто по межах цвiте.
Пiзнiше життя трохи пiдлагодилось, стали при©здити шефи заводськi,
допомагали колгосповi звестися на ноги. Тодi, саме закiнчивши школу, й
зустрiлась Вiрунька iз Iваном Багла м. Дiвчата називали його рудим та
диким, а Вiруньку в ньому з першо© зустрiчi звабило все: i затятiсть у
роботi, коли вiн, увесь поглинутий дiлом, труби зварював, i усмiшка щира,
вiдкрита, коли гляне на тебе; не вiдлякувала дiвчину навiть копиця чуба на
головi, рудого, цупкого, мов дрiт. Того ж лiта вiн i привiв ©© на Веселу.
Весiлля гуляли по-тутешньому, коли три днi на хатi прапор саморобний
майорить, знак того, що на Зачiплянцi когось женять або замiж вiддають.
Пiвзаводу тут за тi днi перебува , натанцюються до впаду, наспiваються,
весiльних батька-матiр у возику вподовж вулички покатають - всяк зминай
тодi, коли перезва йде вулицею, гульбище буйне насува ться!.. А щоб
просторiше було танцюристам - то йдуть на соборний майдан, там мiсця на
всiх вистачить! На завершення всього батька-матiр весiльних ще й до саги
прокотять возиком, щоб там в одежi у воду перекинути, покупати на згадку
та на щастя молодим. Вiдгуде буря весiльна, прапор з хати знiмають, дають
спокiй молодому подружжю - живiть.
Зачiплянка полюбилася Вiруньцi ще й тим, що тут люди, як i в степах,
рано встають, схiд сонця не просипають.
Дружно з Iваном живуть, справдi душа в душу, надiйно з ним Вiрунька
почува себе. люди в усьому надiйнi - такий вiн. Не соромлячись,
хвалиться перед друзями, як вiн вдало Вiруньку вибрав, не так це просто,
мовляв, вибрати, а вiн зумiв. I справдi, шану , жалi дружину, вiдколи
побрались, ще нi разу руки на Вiруньку не пiдняв, хоча вдачi гарячо©,
задерикувато©, друзi кажуть про нього, що заводиться Iван з пiв-оберта!
Навiть iз директором вiн часом вступа в крутi суперечки, надто за отi
протяги в цеху, вiд яких жiнки заводськi часто застуджуються. Протяги,
правда, й досi зостались, але ж ©й увага Iванова дорога, оте слово його
турботи: "Бережи здоров'я, Вiрунько, i на внукiв. Ще й ©х треба буде
колихати".
Отакого ж прозорого ранку вiд'©здив, уся вуличка вийшла проводжати його
в Iндiю, а вiн, тамуючи гiркоту прощання, весело кинув чемодан у машину,
помахав на розтанок синам сво©м, баглайчатам:
- Ви дивiться менi тут: будьте лицарями!
Солодко сплять лицарi, шкода й будити. Нашвидкуруч приготувала ©м
снiданок, забiгла ще до сусiдки, до Лесi-фронтовички, попрохала простежити
за ними, бо старiй Багла©сi сьогоднi щось занедужалось.
I тодi вже на завод. За дiтей спокiйна. Будуть приглянутi, якщо Леся
взяла це на себе. 3 усi © Зачiплянки найближча Вiруньцi подруга оця Леся
Хомiвна, що в не© з фронту пiвлиця в шрамi червоному Зовнi сувора,
малопривiтна, фронтовичка вiд першого знайомства викликала у Вiруньки щиру
симпатiю, i не ввело в оману Вiруньку перше враження: постала перед нею
людина справжня, людина-кристал. Дiвчиськом вона пiшла на фронт, i всiй
Зачiплянцi вiдомо, що була в Лесi на фронтi любов, яка, можливо, й
кiнчилась би одруженням та щасливим родинним життям, але ж вiйна вiйна:
в 1945-му полiг ©© комбат смертю хоробрих на околицi якогось польського
мiстечка. Десь там його могила серед iнших могил радянських во©нiв,
брила гранiтна лежить з золотим написом, i Леся не втрача надi© з часом
по©хати в Польщу, провiдати знайомi мiсця, покласти квiти на могилу свого
комбата. В Лесинiй бiографi© комбат iсну вiдкрито, нi для кого вiн не
та мницею. Вся Зачiплянка звикла до нього, як до свого, чимось зв'язаного
з цим селищем металургiв.
Але про iнший iнтимний епiзод з життя фронтовички нiхто, крiм Вiруньки,
не зна . Ця Леся повернулася пiсля вiйни на рiдну свою Зачiплянку з
рясними медалями на гiмнастерцi, з ошпареною щокою, що й досi червонi
свiжо, наче й досi пече. Незважаючи на палаючий слiд на щоцi (чи, може,
навiть завдяки йому?), виявив був тодi до не© цiкавiсть молодий вихователь
з ремiсничого, виникло бажання зазнайомитись ближче iз заслуженою
фронтовичкою. Лесина суворiсть та неприступнiсть не злякали його, не
завадили йому запропонувати вчительцi свою юнацьку дружбу. Була вона,
правда, не афiшована, ця ©хня дружба, поза межами Зачiплянки починалась.
Але якось осiннього вечора хлопець той аж сюди, на Веселу, проводжав Лесю
i таки загiтував пiти поблукати за селищем у кучугурах. Було то перше i
останн ©хн блукання. Досi не може вона пробачити собi того вечора,
носить його в душi зата но, як грiх. Тiльки Вiруньцi й вiдкрилася у всiх
подробицях тi © прогулянки, бо все до найменшого в душi вiдкарбувалось:
розмова, iнтонацi©, непевнi сподiванки на щось. За погуком серця свого
тодi пiшла. Серце було юне, воно шукало дружби, прагнуло тепла, було
зваблене чимось новим, хистким, наче мрiя, збурене, схвильоване, воно вело
Лесю в темряву осiннього вечора, все далi й далi заводило в кучугури. Не
за душею, за тiлом його пiшла, однак це вона зрозумi тiльки
згодом-згодом!.. Хлопець таки чимось хвилював ©©, подобались Лесi його
енергiя, житт радiснiсть, кипучiсть, те, чого ©й, зда ться, бракувало
самiй, так рано пiдтятiй, надломленiй втратою. й лестило, що, незважаючи
на пошрамоване лице, юнак почува потяг до не©, домага ться ©© вза мностi,
у сво©х домаганнях вiн був завзятий, настiйливий i навiть деяку його
грубуватiсть можна було пробачити за цю палку щирiсть нестримних юнацьких
домагань... А потiм ота його нiби зовсiм невинна безтактнiсть.
Безтактнiсть, висловлена у формi легкого жарту, зрештою, досить поширеного
в тi часи серед тилового люду, коли йшлося про дiвчат-фронтовичок. Але тут
торкалось не тiльки Лесi, було тут зачеплено комбата, ©© фронтову любов.
"Хiба йому не однаково?" ("Йому" - себто комбатовi...) Чи зрозумiв той
хлопець хоч згодом, чому вона так спалахнула одразу, чому так рiзко
вiдштовхнула його вiд себе? "Чого ти? - щиро здивувався вiн. - Що я таке
сказав?" I знову повернувсь до свого грубого жарту: "Ах, тобi не однаково,
бо ти спала в землянцi з ним..." - "Спала! Спала! Ну й що?" - I за кожним
разом гучнi поляски чути було над кучугурами, аж дичина перелiтна, мабуть,
розполохалась на Радутi, а щогла високовольтна суворо гула вгорi, нiби
схвалюючи: так його, так, ще, ще!
Все там i вмерло серед кучугур.
Тiльки через роки Леся виповiла свою тайну Вiруньцi, вiдчувши, що ©©
зрозумiють, i не помилилась.
Пiсля того випадку Леся не пробувала шукати серцю вiдраду i вважала, що
випадок той ма стати ©й назавжди осторогою, то саме минуле ©й нагадало
про себе, i в життi ©й тепер, як найдорожча iнтимнiсть, знову залиша ться
тiльки ©© фронтовий комбат. Вiд нього свято душi, а буднями життя стали
школа, дiти, клас. Нещодавно возила вихованцiв сво©х пароплавом по Днiпру
на екскурсiю до Канева, вiдвiдали шевченкiвськi мiсця, село Кобзареве, де
з нагоди ювiлею поета все було причепурено - i дорога, й будинки; дiти
повернулись на Зачiплянку в захватi вiд побаченого, i тепер можна почути,
як вони часом галасують бiля саги, хором декламують пiдхоплену в подорожi
примовку-жарт:
- Спасибi Тарасу за шифер i трасу!
Металурги з усмiшками слухають той сучасний фольклор, такi речi ©м до
смаку.
Що б там не говорили скептики жовторотi, а коли Вiрунька пiсля
прохiдно© ступа на територiю заводу, що вранiшньо гримить, стугонить i
виру димами, вона почува гордiсть у душi. Не дими, звичайно, викликають
це почуття, а праця людська, що тут, у рiднiй тобi стихi©, звершу ться
щодня i щоночi.
Безперервним потоком влива ться на заводську територiю вранiшня змiна,
йдуть тисячi людей, щоб розтектися по цехах, зайняти сво© робочi мiсця, i
протягом цiло© змiни владуватимуть вони над цим гiгантом, над полум'ям
печей, над дiями механiзмiв, над сигнальними табло, вдивлятимуться в тi
палаючi надра, де кипить метал, де вiдбуваються процеси, для яких i
сьогоднi ще мало самого тiльки холодного обрахунку, а треба людсько© душi
i хисту; протягом змiни люди будуть зосередженi, у внутрiшнiй зiбраностi,
в напрузi, радiтимуть i гнiватимуться, бо не байдуже ©м буде нi те, як
кипить метал, як поводить себе пiч, i як вона завантажу ться, якi запаси
сировини сьогоднi на заводi i скiльки тонн буде дано понад план чи,
навпаки, недодано, i не байдужi будуть цi люди до безлiчi речей, до планiв
i графiкiв, до кiлькостей i якостей, хоч би кому й здавалось, що вони до
цього байдужi! На заводi людина якось нiби значнiша , десь поза брамою
зустрiнеш його з кухлем пива бiля автомата чи з вудочкою на Днiпрi, сидить
таке собi непоказне, нiчим не видне, а тут бачиш, що перед тобою майстер,
та часом ще й майстер не м'яко© рядово© сталi, а особливо©, що ©© тiльки
тут зварити зумiють...
Нiхто, звiсно, не каже, що металургiйний - це легко. Витриму не кожен.
I навантаги, протяги, постiйний гуркiт, жарота, а крiм того й небезпеки,
недарма ж у цеху дитячi личка з плакатiв усмiхнено-тривожно застерiгають:
"Тату, будь уважний! Вдома тебе жде сiм'я!" Та хоч i нелегко, зате й
дорога тут вiд людини до людини коротша, нiж будь-де, менше крутiйства та
тяганини, хапуги не тримаються, роботяги жартують: нема ©м, мовляв, у нас
спожитку, нiчого вкрасти, хiба що болванку. Цими днями була на заводi
делегацiя з пiдшефного колгоспу, з Вiруньчиного, ох, як роздивлялися тут
на все ©© односельцi© По всьому заводу ©х водили, на власнi очi, а не з
фiльму побачили працю заводську. Геро©в прокатки, що стома потами сходять.
I горнових, що гармату свою прилаштовують. I дiвчат на аглофабрицi, що в
респiраторних масках з лопатами, ледь виднi в бурiй курявi. I труд
кранiвниць побачили, якi то над жаркими ковшами пливуть, де ©х полум'я
обда , то в грюкотi над горами брухту глухнуть. Вiруньку на ©© робочому
мiсцi делегацiя теж вiдвiдала, не могли ж минути землячку. До кабiни крана
Вiрунька, звiсно, нiкого не запросила, iнструкцiя забороня , але на
площадку до них вийшла i марлеву маску зняла, щоб землякiв усмiшкою
привiтати. Запитала, як ©м завод, i дiдусь Юхим з городньо© бригади
подiлився враженням без утайки:
- Оце хоч перед смертю пекло побачив... А де ж головний пекельний?
- Мабуть, оце вiн, - вказала Вiрунька на молодого iнженера, свого
начальника цеху.
- А рiжкiв нема, - Одарка з птахоферми близько придивилась до нього, i
всi засмiялись.
Голова колгоспу, колишнiй батькiв товариш, висловив щире здивування:
- Зовсiм вашi хлопцi вогню не бояться: розжарений метал тече, а вiн у
мовляв, тут непрописанi всякi, то й не таке почне вночi пропадати... I
лька стояла перед ним i вiдчувала, як полум'ям горить ©© лице. Нiчого
проти й сказати не смiла, бо правду ж таки говорив цей крутов'язий у
новенькiм кашкетi, та коли й таблицю приплiв, образа здушила ©©. Виходило,
нiби й на не© пiдозра пада , ще цього тiльки й бракувало - таблицi з
собору красти! Мабуть, помiтивши, що дав перехопу, надужив влади,
мiлiцiонер вирiшив поправити дiло заспокiйливим жартом:
- Та якщо i до загсу дiйдеться, то там теж нiззя без прописки. Там
паспорт покажи з належним штампом...
Лободi, видно, урвався терпець, вирiшив нарештi втрутитись.
- У паперах вiн по вуха потонув, той ваш загс, - сказав до мiлiцiонера
тоном владним. - Формалiзмом вiд тi © установи за квартал вiдгонить.
Сидить яка-не-будь розмальована фiфа, що жениха собi нiяк не пiдчепить,
шкряба пером! Записала, вiдтарабанила, побажала казенним голосом щастя...
А чому б вам нових форм не шукати? Чому б, скажiмо, не органiзувати для
молодi свято одержання паспорта? Або загс на дому? Га? Можна б це,
товаришу Якiвець?
- Дiло, дiло ви кажете, Володимире Iзотовичу, - знайковито згодився
Якiвець. - Шлюб - рiч серйозна...
- Поставили б свою контору на колеса, та з букетами квiтiв, з вiршем
вiдповiдним, - розпалювався Лобода, - та на селища, в робiтничi райони, в
саму глибинку, до трудящих, до мiсця подiй!.. Ото був би сервiс!.. А
дiвчину, товаришу Якiвець, ви облиште, - сказав тихiше i пiдмигнув з
веселим пiдтекстом: - Вона пiд надiйним наглядом... Життьова ©© стежка
скоро визначиться.
Мiлiцiонер пiшов з двору з почуттям виконаного обов'язку, вiдкозиряв
чемно, навiть особi непрописанiй, однак льку вiзит його пригнiтив.
Насувалося нiби нещастя якесь, горе невiдхильне, пастка - таке виникло
передчуття.
Помiтивши ©© настрiй. Лобода, перед тим як залишити подвiр'я, сказав
заспокiйливо:
- Не хвилюйся. В мiлiцi© теж нашi... Все буде гаразд.
Наступного дня вiдбулася в льки ще одна важлива розмова,- з бабою
Шпачихою. Зайшла Шпачиха з тилiв, з городу, вiдкликала льку, повела аж у
кiнець сво © садиби, в той закуток, що його торiк вiдрiзала, вiдбатувала
комiсiя, вважаючи, що зайвина в баби присадибних угiдь. Тепер тут гудуть
бурани. Шпачиха сьогоднi лагiдненька була, культурна, нiхто й не впiзнав
би зараз у цiй струдженiй, зiстаренiй i нiби поменшалiй особi ту войовничу
буянку, що й всi ю Зачiплянкою не погамувати, коли розiйдеться... Посiдали
на межi, й почались перетрактацi©. Щоб викликати льчину довiру, Шпачиха
здалеку зайшла, виповiдала про себе рiзнi iнтимнощi. Як бив ©© в молодостi
чоловiк, схильний до чарки, як навiть уночi за коси ©© по хатi волочив...
Усе витерпiла, бо справдi, мабуть, таки двожильна. Ради дiтей терпiла,
сама на розшуки бiгала, коли, бувало, пiсля получки господаря довго нема,
знала, куди бiгти, - на Клинчик мерщiй! А вiн там уже або поб' ться з
кимось, або, перепитий, в грязюцi валя ться... Пiдбере, додому приведе,
обчистить, чоботи йому скине i в чисту постiль спати вкладе, бо ж
годувальник, iз заводу не вилазить, раз хiба в мiсяць отак собi дозволить
розмахнутись, спробувати розкошiв життя. Нещадний, крутий був, а проте, як
помер, то вилила слiз за ним, бо вдовою дiтей пiдняти - це, дитинко,
нелегка ноша... Про сина ще розповiдала, що його фашисти десь замордували,
юного, як цвiт... Заговорила потiм про Володьку оцього Лободиного, що з
сином ©© дружив.
Коли про Лободу почала, то голос чомусь аж до шепоту збавила, наче
боялась сполохати льчине щастя. Володимир цей дарма що на проспектi живе,
але й нами, простими женщинами, не горду . Дарма, що вiн - влада, а
трапиться, то й корзину бабi на плечi пiддасть. Навiть у машину до себе
посадить, пiдвезе, ще по дорозi й небилицю якусь розкаже. От i сьогоднi
провiдав: не родич, а гостинця бабi принiс... I Шпачиха аж спiвала далi.
Та вiн же тебе, дитинко, нiколи й пальцем не торкне, за холодну воду не
дасть тобi взятися, дiточки пiдуть, на руках тебе носитиме! Зiв' ш
гнiздечко та й щаслива будеш, як Вiрунька Багла ва! Тут дiло надiйне,
дитинко. Цей як вiзьме, то на весь вiк, до iншо© не перекинеться, бо в них
там за це... б'ють! При його службi не розгуля шся. В машинi ©здитимеш на
базар i з базару, клункiв не тягатимеш, що аж очi з лоба вилазять!..
- Не гребуй, дитинко, не гребуй, коли випада , бо такi на дорозi не
валяються, такого швидко пiдхопить яка-небудь вертихвiстка з червоними
нiгтями... Подумай, дочко. Чого ждати? Дiвоча пора коротка, незчу шся, як
уже й переросток, молодших вибиратимуть... А без чоловiка ой наспотика шся
в життi!..
Мовчки слухала лька, не могла нiчого й заперечити Шпачисi, хоча не
таким уявлялося ©й щастя, не про таке мрiяла. Але хiба дiйдуть тво© думки
до цi © перестраждано© жiнки, яку саме горе вчило, як ходити по крутизнах
життя...
Пополуднi Ягор сво житечко косив. Комiсiя, вiдрiзаючи садиби, не все з
його Великого Лугу втяла, трохи таки й на житечко зосталось. I вродило
добре. Припiзнився тiльки трохи з косовицею, по той бiк саги у доменного
майстра Дiденка вже цiп гупа на току. Чи, може, навпаки, там скосили
зеленцем - ©м аби молотити скорiше, адже син-пiдводник при©хав у
вiдпустку. Донедавна Зачiплянка жила не дуже тiсно, не в одного можна було
побачити в кiнцi городу латочку хлiба посiяного, а тепер, зда ться, крiм
Ягора, тiльки Дiденки й зберегли ще симпатiю до хлiборобства. Коли в
степах жнивують, то й тут, за сагою, в доменного майстра теж з'явля ться
отой iдилiчний полукiпок, пiд садком мiж абрикосами сто©ть. Маленький,
непоказний у сусiдствi з темними металургiйними гiгантами, але сто©ть.
Жде, поки син Дiденкiв, офiцер-пiдводник, при©де з дружиною у вiдпустку
(всiх на лiто чомусь тягне на Зачiплянку, до цих кучугур та жаб'ячо©
саги!). Вибереться iз-пiд вiчних криг арктичного океану i вже тут, на цiй
грiшнiй землi, жито цiпом молотить. Справжнiм прадiдiвським цiпом, що йому
б мiсце в музе©... Ранкова змiна ще на роботу збира ться, а пiдводник уже
гупа , через сагу на всю Зачiплянку чути. Вдень, коли припече, хустинкою
голову обв'яже, як iндус, i снiп за снопом, поки все не доб' .
Ягор жито сво швидко повалив, тричi пройшовся, i вже в покосах житечко
його лежить. В'язати довелося льцi. 3 якою насолодою взялася вона за цю
роботу! Колосся - рукою погладити хочеться, до щоки прикласти. Так
старалася чепурно уснопкувати, що на перший снiп аж Катратий задивився.
Уснопкувала, мовляв, як на виставку, моторна в'язальниця. I - чого ранiше
майже не бувало - раптом вiдтанув душею, ворухнулося в ньому щось тепле,
родинне.
- Хотiв я з тобою поговорити, лько, сурйозно... Мiлiцiонер оце ж
приходив неспроста... Правда, може, й пiдiсланий... Щось треба робити.
Вирiшуй. Свата ться влада. Ухажор вiн хоч i... кручений якийсь, але ж
дбатиме про тебе... Захист буде тобi.
Убiк дивився Ягор, коли говорив, видно, почував нiяковiсть, проте в
голосi його була турбота, родинна довiрливiсть. Хотiв би вiн, мовляв, ще
внукiв побачити. Щоб не зостався без насiння рiд.
- I хата оця, садок... з собою ©х у ту далеку командировку не заберу...
Вiдписав би все тобi.
Слухала лька, i щось спочутливе з'явилось до дядька Ягора, до його
самотностi, до його безнасiнно© старостi. Але й не знала, чим розвiяти
його журбу, з якою вiн оце вперше ©й вiдкрився. Невже таки справдi
змиритись? З колгоспу втекла, спасувала перед житт вими труднощами,
дiвчата там зараз ферми тримають на собi, а ти уявила себе кращою за
iнших, кинула все, подалася, як его©стка, легшо© дороги шукати... Ну ось
вона тобi й легша. Туди тобi й дорога - замiж! Хоч за нелюба! Нахилилася
палаючим обличчям аж до снопа, i наче й колосся палило ©© докором.
- Подумай, дочко,
- Подумаю, дядечку.
Вiзит мiлiцiонера все ж мав для льки i позитивний момент: вiдчула, що
вiльно може тепер виходити з двору на вулицю, ма право, не криючись, iти
по Веселiй, бо однаково ж незаконна i владi вже вiдомо про це. Отже, нема
чого ховатись.
Надвечiр надiвши чистеньке плаття, аж до собору пiшла - так, безцiльно.
Хоча не зовсiм i безцiльно, коли бути вiдвертою до кiнця. Мала глибоко
зата ну надiю, тiнь надi© - зустрiти студента Баглая. Випадково, зовсiм
ненароком! Може, повертатиметься з iнституту абощо. I нiяких iлюзiй щодо
нього, бо за таким хлопцем, певне ж, усi iнститутськi дiвчата сохнуть,
хочеш - вибирай найкращу! По тому конкурсу льцi не пройти. Отже, нiчим
особливим себе не тiшила: просто ось так би зустрiти - i все. Проходячи
мимо подвiр'я Багла©в, вона вiдчула, як ©й жарко ста , кров вiдринула вiд
лиця, бо, й не дивлячись у той бiк, бачила, що студент був якраз на
подвiр'©, саме про щось сперечався зi сво©м другом, з отим механiком
облисiлим.
- Не зостанусь! Не умовляй! Бачити не хочу таких! - чула вона
знервований Миколин голос i потiм встигла загледiти вже з майдану, як
Баглай з рюкзаком на спинi подавсь городами до автобуса. В тих випадкових
словах його: "Не зостанусь!.. Бачити не хочу!.." - вловила щось образливе,
наче це ©© стосувалось, нiби ©© вiн бачити не хотiв. Розумом розумiла, що
не про не© мовилось, Микола взагалi ©© не помiтив, бо саме вкладав рюкзак,
але гiркота зосталась навiть вiд того рюкзака, що якось зневажливо блиснув
до не© зi спини студентово©, коли той, нi разу не озирнувшись, подався
через огороди, через вибалок до зупинки.
Бiля собору цього дня знову з'явилися тi, що ©м "за висоту не платять".
В тому ж темпi, як мерзле горить, взялися завдруге лагодити риштовання,
рихтуючи його, мабуть, для iншого якогось чорногуза чи лелеки, бо цей
пiсля ©хнiх попереднiх вiдвiдин вiдкинувся, забрав iз собору лелечат i,
певне, десь у плавню перекочував. Реставратори не проминули нагоди
зачепити льку, коли проходила повз них, стали припрохувати до себе в
бригаду куховаркою, тому що ©м набридло, мовляв, усухомятку (саме
споживали тюльку з газети).
- Бери там у себе, голубонько, розрахунок - i до нас...
- До вас? - лька через плече глянула на них з подивом, з тi ю
спокiйною, якоюсь шляхтянською погордою, яка в не© невiдомо звiдки час вiд
часу з'являлась. - Але ж вам за висоту не платять!
Щуплявий тип у беретi, бригадир цих ледачих верхолазiв, спробував
дошкулити ©й:
- А ти що, висоти шука ш?
- Шукаю.
- Нащо?
- Стрибати - так з високого мосту! - вiдрiзала ©м i, бiльше не
глянувши, далi пiшла поставно, гордовито, вихляючи стегнами, уже як
мiська. З край дороги вдивлялася у вiкна автобуса, що саме проходив. Людей
було напхом напхано, десь i той "нетутешнiй" iз сво©м рюкзаком мiж ними
загубився. Куди вiн? Може, на цiлину? А на кого ж залишить Зачiплянку,
товариство, всiх отих сво©х институтських, що й з мiста при©здили вечорами
послухати тьохкання його магнiтофонних солов'©в? Хто тепер розважатиме
Веселу сво©ми витiвками, жартами? Найбiльше льцi сподобалось, як цей
"нетутешнiй" зачмеленого рибiнспектора тi © ночi розiгрував. Прита©вшись
за парканом, все ж вона чула тодi... Високий, чубатий, у бiлiй сорочцi з
засуканими рукавами, з блиском усмiшки на смаглiм лицi, а воно, юшко©дське
порiддя, перед ним миршаве, скапелюшене, просто як пiгмей. Ох, насмiшив ©©
тодi цей студент! ж такi, що можуть одбрити нахабу дотепно так, весело,
з гiднiстю... Вмiють постояти за себе. А ще як вiн одного дня до льки
привiтався, як наче з душi вимовилось оте його "здрастуйте", коли вона
поливала чорнобривцi. I хоч лька нiчого собi i в думцi не поклала, надто
був недосяжний для не© цей студент, адже вiн, власне, далека й незнайома
тобi людина, але без нього, почувала, посумнiша Зачiплянка, дуже чогось
бракуватиме життю без його ранково© бiганини довколо саги...
Надвечiр Шпачиха дала концерт. Вiдпустила всi гальма. Не часто це з нею
трапля ться i нiколи не безпричинно, завжди на те буде поштовх внутрiшнiй,
тiльки ©й вiдомий.
Цього дня буря досягла ураганно© сили. Поливаючи грядку iз шланга,
дочка ©© весь час дослухалася, як стара в хатi чимось гуркоче, щось
трощить, але дочку це нiби не обходило, хай уже в хатi бешкету , аби б
тiльки на люди не з'являлась, щоб перед селищем не заживати сорому. Коли ж
буянцi ставало тiсно в хатi, дверi з гуркотом вiдчинялися, i на порозi вже
похитувалась буйно-розпатлана постать. I хоч язик заплiтався, стара
бралася когось клясти, викрикувала щось грубе й викривальне, i дочцi,
тихiй, несварливiй з природи, нiчого не залишалося, як вдатися до
крайнього, але безвiдмовного способу: повернути злегенька шланг у той
бiк... Поверне i пужне пружним струменем, щоб пригасити материн розбуялий
вогонь, щоб протверезилась, не докричалась до лиха зразкова квартальна,
геро©ня четверто© домни.
Орлянченка, звiсно, розважала ця сцена, вiн iз приятелями до впаду
реготав на вулицi, а льцi було сумно.
Пiзно цi © ночi вона знову виблукала на Широку. Автобуси вже не ходили.
З гнiтливими думками стояла лька край шляху пiд шатром нiчного дерева,
почувала, що життя знову заганя ©© в глухий кут. Невже так i розчавить
воно в нiй молоду затятiсть, рiзку, вперту вдачу, гордощi? |А була ж
колись житт любкою, умiла смiятись, - скiльки було того смiху, коли часом
ви©здили з дiвчатами у свята до лiсу, купатись на Вовчу... Обдавала ©х
плавня зеленими чарами, зливами солов'©ними...
Десь iз районiв саме гнали Широкою череду у мiсто на бойню. Заповнивши
всю вулицю, пiдгейкуванi з бокiв незграбними пастухами в кобеняках, сунули
в темрявi втомлено, розбито мимо льки ©© колишнi степовi знайомi:
телички, бичата, безрогi й рогатi, памолодь i старi, мабуть, вибаркуванi,
корови. Може, йшли тут i тi, що ©х сама з рук випоювала, що телятками
горнулись до не©, лизали ©й руки шорсткими язиками, шукаючи ласки. Може,
брела тут у темрявi й улюблениця ©©, рекордистка Княгиня, що ©© навiть на
виставку визначали? Серце льцi зайшлося жалем до цих закурених курявою
степiв, незграбно-великих, беззахисних створiнь. Ще вчора спокiйно паслися
десь по балках, а зараз iдуть виморенi, поперепадавшись, спотикаючись по
бакаюватому бруку; з сопiнням сунуть i сунуть мимо собору, пiд зляскування
батогiв проносять мимо льки свою понуру байдужiсть. Вона чу ©хнiх дух,
тепло, шурхiт ходи, сопiння, в очах уже вiдбиваються, переблискують вогнi
нiчного мiста. В поважнiй ходi ©хнiй була втомлена впертiсть i
нелякливiсть. Гейкання пастухiв на них не впливало, не лякала ©х, видно, й
ця нiч незнайома, червононеба, - з важким шелестiнням, помукуванням,
деколи аж стогнучи, сунуть i сунуть на мiсто, на його багрянi дими i,
мовби зневажаючи те, що ©х жде, якось майже погiрдно несуть на бойню, пiд
молотки, свою круторогу волю, степове життя.
XIV
Вiрунька Багла ва ще застала на Зачiплянцi той час, коли вранцi селища
будилися гудками заводiв. Хто хоч раз почу , нiколи не забуде ту вранiшню
пiсню гудкiв, ©хню потужну органну музику, вiльний - аж до Степiв -
переклик, коли, зда ться, все Заднiпров'я злива ться в дину симфонiю, у
якiй, проте, жоден з гудкiв не губиться, кожен спiва на свiй лад, кличе
людей до заводських закурених брам... I йдуть селища... I хоч зараз гудки
вже вiдмiнено, вiдспiвали назавжди, проте Вiруньцi й досi вони часом
озиваються в душi, адже пiд спiв цих гудкiв привело ©© кохання на
Зачiплянку. Як побрались з Iваном, тодi тiльки й зазнала Вiрунька
людського щастя, пiсля тяжких лiт, пiсля рокiв недо©дань, трудоднiв
копiйчаних, сирiтства...
Не балувало Вiруньку життя. Одразу пiсля вiйни мати санiтаркою
працювала при колгоспнiй амбулаторi©, при тому убогому закладi, де навiть
йоду не було. I коли часом хто обраниться, Вiруньку фельдшер посилав
мерщiй траву-ранник збирати - той ранник йод замiняв. Шорстколистий,
колючий ранник ©© дитинства, скупим цвiтом вiн цiле лiто по межах цвiте.
Пiзнiше життя трохи пiдлагодилось, стали при©здити шефи заводськi,
допомагали колгосповi звестися на ноги. Тодi, саме закiнчивши школу, й
зустрiлась Вiрунька iз Iваном Багла м. Дiвчата називали його рудим та
диким, а Вiруньку в ньому з першо© зустрiчi звабило все: i затятiсть у
роботi, коли вiн, увесь поглинутий дiлом, труби зварював, i усмiшка щира,
вiдкрита, коли гляне на тебе; не вiдлякувала дiвчину навiть копиця чуба на
головi, рудого, цупкого, мов дрiт. Того ж лiта вiн i привiв ©© на Веселу.
Весiлля гуляли по-тутешньому, коли три днi на хатi прапор саморобний
майорить, знак того, що на Зачiплянцi когось женять або замiж вiддають.
Пiвзаводу тут за тi днi перебува , натанцюються до впаду, наспiваються,
весiльних батька-матiр у возику вподовж вулички покатають - всяк зминай
тодi, коли перезва йде вулицею, гульбище буйне насува ться!.. А щоб
просторiше було танцюристам - то йдуть на соборний майдан, там мiсця на
всiх вистачить! На завершення всього батька-матiр весiльних ще й до саги
прокотять возиком, щоб там в одежi у воду перекинути, покупати на згадку
та на щастя молодим. Вiдгуде буря весiльна, прапор з хати знiмають, дають
спокiй молодому подружжю - живiть.
Зачiплянка полюбилася Вiруньцi ще й тим, що тут люди, як i в степах,
рано встають, схiд сонця не просипають.
Дружно з Iваном живуть, справдi душа в душу, надiйно з ним Вiрунька
почува себе. люди в усьому надiйнi - такий вiн. Не соромлячись,
хвалиться перед друзями, як вiн вдало Вiруньку вибрав, не так це просто,
мовляв, вибрати, а вiн зумiв. I справдi, шану , жалi дружину, вiдколи
побрались, ще нi разу руки на Вiруньку не пiдняв, хоча вдачi гарячо©,
задерикувато©, друзi кажуть про нього, що заводиться Iван з пiв-оберта!
Навiть iз директором вiн часом вступа в крутi суперечки, надто за отi
протяги в цеху, вiд яких жiнки заводськi часто застуджуються. Протяги,
правда, й досi зостались, але ж ©й увага Iванова дорога, оте слово його
турботи: "Бережи здоров'я, Вiрунько, i на внукiв. Ще й ©х треба буде
колихати".
Отакого ж прозорого ранку вiд'©здив, уся вуличка вийшла проводжати його
в Iндiю, а вiн, тамуючи гiркоту прощання, весело кинув чемодан у машину,
помахав на розтанок синам сво©м, баглайчатам:
- Ви дивiться менi тут: будьте лицарями!
Солодко сплять лицарi, шкода й будити. Нашвидкуруч приготувала ©м
снiданок, забiгла ще до сусiдки, до Лесi-фронтовички, попрохала простежити
за ними, бо старiй Багла©сi сьогоднi щось занедужалось.
I тодi вже на завод. За дiтей спокiйна. Будуть приглянутi, якщо Леся
взяла це на себе. 3 усi © Зачiплянки найближча Вiруньцi подруга оця Леся
Хомiвна, що в не© з фронту пiвлиця в шрамi червоному Зовнi сувора,
малопривiтна, фронтовичка вiд першого знайомства викликала у Вiруньки щиру
симпатiю, i не ввело в оману Вiруньку перше враження: постала перед нею
людина справжня, людина-кристал. Дiвчиськом вона пiшла на фронт, i всiй
Зачiплянцi вiдомо, що була в Лесi на фронтi любов, яка, можливо, й
кiнчилась би одруженням та щасливим родинним життям, але ж вiйна вiйна:
в 1945-му полiг ©© комбат смертю хоробрих на околицi якогось польського
мiстечка. Десь там його могила серед iнших могил радянських во©нiв,
брила гранiтна лежить з золотим написом, i Леся не втрача надi© з часом
по©хати в Польщу, провiдати знайомi мiсця, покласти квiти на могилу свого
комбата. В Лесинiй бiографi© комбат iсну вiдкрито, нi для кого вiн не
та мницею. Вся Зачiплянка звикла до нього, як до свого, чимось зв'язаного
з цим селищем металургiв.
Але про iнший iнтимний епiзод з життя фронтовички нiхто, крiм Вiруньки,
не зна . Ця Леся повернулася пiсля вiйни на рiдну свою Зачiплянку з
рясними медалями на гiмнастерцi, з ошпареною щокою, що й досi червонi
свiжо, наче й досi пече. Незважаючи на палаючий слiд на щоцi (чи, може,
навiть завдяки йому?), виявив був тодi до не© цiкавiсть молодий вихователь
з ремiсничого, виникло бажання зазнайомитись ближче iз заслуженою
фронтовичкою. Лесина суворiсть та неприступнiсть не злякали його, не
завадили йому запропонувати вчительцi свою юнацьку дружбу. Була вона,
правда, не афiшована, ця ©хня дружба, поза межами Зачiплянки починалась.
Але якось осiннього вечора хлопець той аж сюди, на Веселу, проводжав Лесю
i таки загiтував пiти поблукати за селищем у кучугурах. Було то перше i
останн ©хн блукання. Досi не може вона пробачити собi того вечора,
носить його в душi зата но, як грiх. Тiльки Вiруньцi й вiдкрилася у всiх
подробицях тi © прогулянки, бо все до найменшого в душi вiдкарбувалось:
розмова, iнтонацi©, непевнi сподiванки на щось. За погуком серця свого
тодi пiшла. Серце було юне, воно шукало дружби, прагнуло тепла, було
зваблене чимось новим, хистким, наче мрiя, збурене, схвильоване, воно вело
Лесю в темряву осiннього вечора, все далi й далi заводило в кучугури. Не
за душею, за тiлом його пiшла, однак це вона зрозумi тiльки
згодом-згодом!.. Хлопець таки чимось хвилював ©©, подобались Лесi його
енергiя, житт радiснiсть, кипучiсть, те, чого ©й, зда ться, бракувало
самiй, так рано пiдтятiй, надломленiй втратою. й лестило, що, незважаючи
на пошрамоване лице, юнак почува потяг до не©, домага ться ©© вза мностi,
у сво©х домаганнях вiн був завзятий, настiйливий i навiть деяку його
грубуватiсть можна було пробачити за цю палку щирiсть нестримних юнацьких
домагань... А потiм ота його нiби зовсiм невинна безтактнiсть.
Безтактнiсть, висловлена у формi легкого жарту, зрештою, досить поширеного
в тi часи серед тилового люду, коли йшлося про дiвчат-фронтовичок. Але тут
торкалось не тiльки Лесi, було тут зачеплено комбата, ©© фронтову любов.
"Хiба йому не однаково?" ("Йому" - себто комбатовi...) Чи зрозумiв той
хлопець хоч згодом, чому вона так спалахнула одразу, чому так рiзко
вiдштовхнула його вiд себе? "Чого ти? - щиро здивувався вiн. - Що я таке
сказав?" I знову повернувсь до свого грубого жарту: "Ах, тобi не однаково,
бо ти спала в землянцi з ним..." - "Спала! Спала! Ну й що?" - I за кожним
разом гучнi поляски чути було над кучугурами, аж дичина перелiтна, мабуть,
розполохалась на Радутi, а щогла високовольтна суворо гула вгорi, нiби
схвалюючи: так його, так, ще, ще!
Все там i вмерло серед кучугур.
Тiльки через роки Леся виповiла свою тайну Вiруньцi, вiдчувши, що ©©
зрозумiють, i не помилилась.
Пiсля того випадку Леся не пробувала шукати серцю вiдраду i вважала, що
випадок той ма стати ©й назавжди осторогою, то саме минуле ©й нагадало
про себе, i в життi ©й тепер, як найдорожча iнтимнiсть, знову залиша ться
тiльки ©© фронтовий комбат. Вiд нього свято душi, а буднями життя стали
школа, дiти, клас. Нещодавно возила вихованцiв сво©х пароплавом по Днiпру
на екскурсiю до Канева, вiдвiдали шевченкiвськi мiсця, село Кобзареве, де
з нагоди ювiлею поета все було причепурено - i дорога, й будинки; дiти
повернулись на Зачiплянку в захватi вiд побаченого, i тепер можна почути,
як вони часом галасують бiля саги, хором декламують пiдхоплену в подорожi
примовку-жарт:
- Спасибi Тарасу за шифер i трасу!
Металурги з усмiшками слухають той сучасний фольклор, такi речi ©м до
смаку.
Що б там не говорили скептики жовторотi, а коли Вiрунька пiсля
прохiдно© ступа на територiю заводу, що вранiшньо гримить, стугонить i
виру димами, вона почува гордiсть у душi. Не дими, звичайно, викликають
це почуття, а праця людська, що тут, у рiднiй тобi стихi©, звершу ться
щодня i щоночi.
Безперервним потоком влива ться на заводську територiю вранiшня змiна,
йдуть тисячi людей, щоб розтектися по цехах, зайняти сво© робочi мiсця, i
протягом цiло© змiни владуватимуть вони над цим гiгантом, над полум'ям
печей, над дiями механiзмiв, над сигнальними табло, вдивлятимуться в тi
палаючi надра, де кипить метал, де вiдбуваються процеси, для яких i
сьогоднi ще мало самого тiльки холодного обрахунку, а треба людсько© душi
i хисту; протягом змiни люди будуть зосередженi, у внутрiшнiй зiбраностi,
в напрузi, радiтимуть i гнiватимуться, бо не байдуже ©м буде нi те, як
кипить метал, як поводить себе пiч, i як вона завантажу ться, якi запаси
сировини сьогоднi на заводi i скiльки тонн буде дано понад план чи,
навпаки, недодано, i не байдужi будуть цi люди до безлiчi речей, до планiв
i графiкiв, до кiлькостей i якостей, хоч би кому й здавалось, що вони до
цього байдужi! На заводi людина якось нiби значнiша , десь поза брамою
зустрiнеш його з кухлем пива бiля автомата чи з вудочкою на Днiпрi, сидить
таке собi непоказне, нiчим не видне, а тут бачиш, що перед тобою майстер,
та часом ще й майстер не м'яко© рядово© сталi, а особливо©, що ©© тiльки
тут зварити зумiють...
Нiхто, звiсно, не каже, що металургiйний - це легко. Витриму не кожен.
I навантаги, протяги, постiйний гуркiт, жарота, а крiм того й небезпеки,
недарма ж у цеху дитячi личка з плакатiв усмiхнено-тривожно застерiгають:
"Тату, будь уважний! Вдома тебе жде сiм'я!" Та хоч i нелегко, зате й
дорога тут вiд людини до людини коротша, нiж будь-де, менше крутiйства та
тяганини, хапуги не тримаються, роботяги жартують: нема ©м, мовляв, у нас
спожитку, нiчого вкрасти, хiба що болванку. Цими днями була на заводi
делегацiя з пiдшефного колгоспу, з Вiруньчиного, ох, як роздивлялися тут
на все ©© односельцi© По всьому заводу ©х водили, на власнi очi, а не з
фiльму побачили працю заводську. Геро©в прокатки, що стома потами сходять.
I горнових, що гармату свою прилаштовують. I дiвчат на аглофабрицi, що в
респiраторних масках з лопатами, ледь виднi в бурiй курявi. I труд
кранiвниць побачили, якi то над жаркими ковшами пливуть, де ©х полум'я
обда , то в грюкотi над горами брухту глухнуть. Вiруньку на ©© робочому
мiсцi делегацiя теж вiдвiдала, не могли ж минути землячку. До кабiни крана
Вiрунька, звiсно, нiкого не запросила, iнструкцiя забороня , але на
площадку до них вийшла i марлеву маску зняла, щоб землякiв усмiшкою
привiтати. Запитала, як ©м завод, i дiдусь Юхим з городньо© бригади
подiлився враженням без утайки:
- Оце хоч перед смертю пекло побачив... А де ж головний пекельний?
- Мабуть, оце вiн, - вказала Вiрунька на молодого iнженера, свого
начальника цеху.
- А рiжкiв нема, - Одарка з птахоферми близько придивилась до нього, i
всi засмiялись.
Голова колгоспу, колишнiй батькiв товариш, висловив щире здивування:
- Зовсiм вашi хлопцi вогню не бояться: розжарений метал тече, а вiн у