Гончаров Анатолий. Собор

за це ж мусить ще сама й розплачуватись, стiльки довелось зазнати
принижень, випити кривд...
Навiть дiд-сторож якось уночi прикрався пiд вiкно, став шкребтись, як
собака:
- лько, лько, пусти перегрiтись...
Вiдчинила дверi навстiж, розлючена, крикнула межи очi:
- Дiду, щоб ви здохли!
Матерi сво©х синiв тепер вiд не© стерегли. Один спробував залицятись,
син бухгалтерiв, так мати його на все село розрепетувалась:
- Оту Чечiльку-байстрючку менi невiсткою? Iншi росу збили, а ти в хату
приведеш?
I все до ниточки виклала, як ця хвойда з бригадиром базарювала, який
вони там iз собору набирали комбiкорм... А втеклому бригадировi таки,
видно, зосталася в серцi скалка якась вiд тi © соборно© ночi. Через
пiвроку листа прислав, кликав i льку на шахти о При©зди. Розвод вiзьму.
Почнемо життя спочатку...
Подрузi найближчiй, Ганнусi з птахоферми, тiльки й довiрилася з листом.
- Якби мене кликав, я б по©хала, -сказала Ганнуся.
- А я скорiше вмру, нiж до нього по©ду. Бридкий вiн менi. Осоружний. I
всi вони такi. Нема , Ганнусю, чистих людей! То в книжках тiльки...
I справдi так думала. Нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон
перегнали! Брехня кругом, слова пустi, кожен тiльки для себе живе. Всi, як
той бригадир з руками залiзними, що таки домiгся свого, зiрвав вiнок,
брутально потоптав барвiнок весняний...
Подруга не згоджувалась, наводила льцi рiзнi приклади, та льку це
тiльки дужче розпалювало: нi i нi! Спротивився свiт. Знову й знову
верталась до думки податись, як iншi, геть iз села, на завод чи на якусь
новобудову.
- На носилки пiду, цеглу таскатиму, найтяжча робота менi не страшна.
Одначе в конторi ставились до цього iнакше. Голова, чоловiк лагiдний,
розважливий, що й до льки ставився доброзичливо, щоразу стримував ©©
запал, коли приходила в контору вимагати довiдки на вiд'©зд.
- Ми ж тебе цiну мо, лько... Ти роботяща в нас, принципова. Чим тобi
на фермi погано? За скiлькись лiт, може, тебе там орден жде... А що баби
плещуть язиками, то на те вони й баби, щоб плескати. Дiвчина красива, ти
ще свою долю знайдеш.
Раз урезонив i вдруге, i так тяглось до весни. Можливо б, i зосталась,
приго©лись би рани поступово, якби не той випадок, коли малахольна
зоотехнiчка, чоловiк яко© вдома не ночував, прибiгла на ферму й накинулась
бiля силосно© ями на ошелешену льку з прокльонами, хоч ця сном i духом
нiчого не знала. Шпурнувши вила в яму, подалася лька в контору з твердим
намiром бiльше не вiдступати.
Нi голови, нi парторга не було, сам бухгалтер за всiх святих. Сивий,
голова довга, як диня, одне око справжн , друге скляне.
- Паспорт - це, лько, сключа ться, - категорично сказав, вислухавши
вимогу. - Дуже розумнi всi поставали. Все кудись та кудись, а хто ж тут
матерiальнi блага творитиме?
Розлютили льку тi "блага"!
- Я вам що, припнута до цього мiсця? Чи до сивих кiс крiпачкою бути на
цьому вашому смердючому силосi? Пiдписки на неви©зд не давала!
- Ну-ну! - сторопiло вирячився на таку пiсню бухгалтер. - Оце
заспiвала... З яких книжок ти такого нахапалася, товаришко Чечiль? Чим
тобi змодилось наше виробництво? Молоко, вершки набридли - смачнiшого
хочеш?
- Свободи хочу!
- Он воно що! В нас тобi мало свободи?
- Iншо© пошукаю.
- Пошукай, може, знайдеш... Звiдтiль не одна вже разом iз свободою й
гвардiйця безхозного матерi приносила в пеленi... Чи, може, з сигареткою в
зубах вернешся до нас, шукачко свободи?
- Не вернусь. Нiколи. Ухрюкалась менi ваша ферма!
Бухгалтер iронiчно прискалив живе око.
- Куди ж помандру те, коли не секрет? Чи не слiдом за дiдом, на шахти?
- А там що, не моя кра©на? Тiльки й дива, що оця ваша задрипана ферма?
Дума те, плакатиму за нею, за вашими "благами"?
- Адресок пришли хоч, де ти будеш...
- Буду там, де нiхто мене на падлючитиме! Не обливатимуть брудом такi,
як ваша ротата супружниця!
- Тихiше, тихiше, - мимоволi прищулився бухгалтер, зиркнувши на вiкна,
i перейшов одразу на серйозний тон. - Коли б на мене, Олено, то я б тебе й
не тримав... хала б собi десь, щоб голови нашим хлопцям не баламутила, не
вносила в сiм'© розлад... А то й у мене вдома хаос, колотнеча, пережива м
за сина, хоч я й не знаю, чи для того пiдстави...
Ждав, видно, що лька щось скаже на це, але вона вiдмовчалась.
- Отже, як батько сiм'©, особисто я був би навiть зацiкавлений, щоб
дати тобi вiчну командировку... Але ж порядок порядок. Сама бачиш: не
вистача робочих рук. Чортма охочих мiсити багнюку. Добувати блага не
просто. Так що нам тво© руки ой як потрiбнi...
льку наче батогом цвьохнули.
- Вам руки мо© потрiбнi? Ось вони, потрiскались вiд ваших благ! - I аж
перед носом в бухгалтера змигнули льчинi тугi долонi.
- Тiльки без цього, - вiдхилився вiн, оберiгаючи сво скляне око.
- А в мене не тiльки руки! - розчервонiвшись, нiчого не чуючи,
вистрiлювала лька. - В мене ще й душа ! Не всю випекли. Не дасте довiдки
- так пiду!
- Безпачпортною, дiвчино, недалеко зайдеш... Там швидко пiдберуть. А
документа... вибачай. Анiяк. Хоч кричи, хоч проси, хоч землю отут ©ж.
I не видав.
Увечерi на бухгалтеровiм подвiр'© знову була сварка, знову звiдти на
все село розлiталося бухгалтершине дике, шмагаюче:
- Потоптанку оту? Хто росу збив, а ти в хату приведеш?
Цей викрик став льцi замiсть паспорта. З каменем цих слiв на душi -
"потоптанка... росу збив!" - вдосвiта подалася до мiста, щоб зникнути в
ньому, щоб у вирi iншого життя назавжди загубитись для односельцiв.



IV

Так опинилась вона в дядька свого по матерi, в Ягора Катратого на
Зачiплянцi.
Чим могла пояснити йому сво прибуття? Вiдпустили, мовляв, ма думку в
технiкум який-небудь вступати або на курси. Дядько наче й повiрив.
Раменистий, кремезний, з обличчям грубим, що його життя на глибоку оранку
поорало, уважно глянув на не© з-пiд дашка накошланих брiв:
- А документи ж як... у порядку?
- Не всi ще зiбрала, - зам'ялась племiнниця. - Але будуть.
Може, вiн навiть i догадався. А може, й до того щось уже про не©
перечув, бо не став далi допитуватись.
- Поживи, оговтайся. Та й менi чимось допоможеш. А то як овдовiв, у
хатi ладу нiкому дати. До того ж садок, огородець... Без баби й двiр
плаче.
Повiвши льку в садок, став показувати грядки полуниць, старезнi
абрикоси та грушу, яка, видно, була його улюбленицею:
- Сам оце на нiй нащепив... Дика була, а тепер, бачиш, начiплялись, як
рукавицi, висять.
Грушi справдi висiли на гiлках здоровезнi, шкарубкi, як у дядьковiй
хатi доменницькi його рукавицi. I кишку-шланг показав, i колодязь з
"Камою", маленьким моторчиком, що воду жене.
Сподобалось тут льцi.
Селище тихе, в садках, а за садками, за Днiпром день i нiч димлять
заводи. Вранцi, коли робiтники по©дуть на змiну, помiтно безлюднi
Зачiплянка, тiльки дiтлашня, за©дена шовковицею, галаса на вулицi та бiля
саги. Деколи сусiдка, баба Шпачиха, випроставшись, докине iз свого городу
до льки словом, дитиною назива . Та ще слiпий танкiст насвисту у себе в
дворi, без кiнця щось там лагодячи, майструючи. Очi випалило на фронтi, а
коли йде вулицею, ступа упевнено, нiби зрячий. Стрiчних усiх безпомильно
впiзна . Якось лька, бiжачи по хлiб, хотiла прошмигнути мимо нього
тихцем, вiн зупинив, аж розсердився:
- Ти чия, що не здоровка шся?
I вона, присоромлена, сказала тихо:
- Здрастуйте.
I зважилась глянути в темнi незрячi його окуляри.
Танкiст, дiтвора, зiгнута полiльниця на вгородi... Та ще у багла©вських
садках цiлоденне валя ться в гамаку студент-металург, той, що вранцi бiга
довкола саги, зарядку робить. Набiга ться i тодi або в хату з тим
голомозим механiком на цiлий день, або пiд шовковицею в гамак, затулившись
книжками та конспектами вiд усього свiту.
Зачiплянка хоч i живе вiд заводу, але й землi не цура ться, не
вiдiрвалась од не©. Катратий радi , дивлячись, як уродило, як рясно
понаростало всього: "Дари природи, лько... Не поскупилось лiтечко красне:
влiтку тiльки жуй, аби рот не лiнувався..." Щойно полуниця вiдходить, а
вже бурiють вишнi-петрикiвочки, шовковиця сиплеться, а там зажовтiють
абрикоси; бува , так наспi полуницi, що жiнкам невправка з нею, тодi
оголошу ться загальна мобiлiзацiя, вже й металурги лазять поруч з дiтьми
по садках, аж смiшно льцi дивитись, як цi люди, що на заводi боги, що
вмiють видавати наймiцнiшi сплави, може, й для мiжпланетних ракет, покiрно
повзають навкарачки по грiшнiй пiскуватiй землi, по чавких полуницях,
змагаючись з дiтьми, слухняно визбируючи дари щедро© зачiплянсько©
природи. Перегукуються, висмiюють сво полуничне рабство:
- Як там Кашубенкова бригада, норму да ? - долина десь крiзь садки, а
йому вiдгукуються:
- Штурмiвщина i тут, хай би ©й грець!
- А ще й кумi он треба подати соцдопомогу...
Всi тут куми, свати, брати. Нi злодi©в, нi лiтунiв. Батьки тут жили, i
синiв, поженивши, оселяють бiля себе, розбудовуються: на однiй садибi по
двi-три хати втиску ться, поруч iз старими виростають новi будинки, мiцнi,
битi зi шлаку. Ранiш, кажуть, жилось тут просторо, зараз тiснiша , проте
Зачiплянка не горю , весело живе. Життя в цих людей вiдкрите, живуть
поокремо, а якось нiби й спiльно, на виднотi. Жiнки знають одна про одну,
що яка пекла, що варила, чий не всю получку додому принiс, а хто на
лотерею виграв.
Дiтей тут густо насiяно, i чомусь дiтвора все липне до того студента
Баглая. Всяких жучкiв носять йому пiд шовковицю, трав'яних коникiв, кудись
кличуть, i вiн часом хоч i супиться невдоволено, але, вiдклавши конспекти,
йде з малечею на сагу або на кладовище...
Молодь на Зачiплянцi здебiльшого вишнева, пiвденного типу - живуть тут
хлопцi-смаглюки й дiвчата-смаглявки. Десь працюють, десь вчаться, зникають
на цiлий день i лише надвечiр повертаються на свою Веселу. О такiй порi
гомiнкiшою ста Зачiплянка, радiоли чути, моторчики джмелять, люди
перегукуються... Пiсля поливання збираються гуртами, то коло того
подвiр'я, то коло iншого, найчастiше в домiно грати, а що вуличка не
про©жджа, в сагу впира ться, то виносять столики просто на вулицю,
ставлять пiд лiхтарним стовпом, i там цiлий вечiр клацають, спокiйно себе
почуваючи: нiхто не про©де, не потривожить. Бiля гравцiв довкола столика i
жабенята стрибають, кмiтливi створiння знайшли дотепний спосiб полювання
на комашню: помiтили, що, обпiкшись об електричну лампочку лiхтаря,
комашня звiдти сама сиплеться, тiльки лови ©©, вже пiдсмажену...
Новий, не знайомий для льки зачiплянський свiт. Iнодi, прокравшись до
паркана, непомiчена, подовгу дивиться вона з темряви палiсадника на людей
Зачiплянки, на цих упертих крутолобих гравцiв у домiно. Для дядька Ягора
домiно не iсну , вiн вважа цю гру "пустим заняттям, вiд якого людина
тупi ", а льцi чомусь до вподоби гравецький азарт, отой мiцний перестук
кiсточок пiд лiхтарним стовпом. Серед металургiв чимало вродливих облич,
гарних не стiльки рисами, скiльки гiднiстю сво ю, споко м, незаляканiстю,
певнiстю в собi. Коли один дужче другого стука по столу, б' з усього
розмаху, то гуртом вони наче ворога якого лупцюють, аж зуби зцiплюють, i
видно тодi руки ©хнi, в декого до самих лiктiв чимось попеченi, у травмах
трудових, в рубцях якихось, що давно вже позарубцьовувались, - позаживавши
пiсля травм, завузлуватiвши, руки тi стали ще нiби мiцнiшi. В обличчях
часом блiдизна проступа , перевтома, але в них твердiсть,
зосередженiсть, думою в кожного повите чоло, хоч i думають металурги в
такий час, петне ж, не про Хiросiму та бюрократiв, а про те, як виграти,
як зробити "кришку" таку, щоб болiльники ревнули вiд захвату.
А молодь частiше юрту ться бiля Багла вого або ще далi, бiля
Орлянченкового двору. Хлопцi такi - мимоволi задивишся. Вдень вони десь по
цехах заводських, на водокачках, на кранах та самоскидах, а як вечiр, уже
нафранченi, причесанi, в модних чорних черевиках з'являються на Веселiй,
ступаючи бiльше по споришу, а не по пилюцi, щоб не закушпелити сво©
гостроносi. Часом i той Баглай-студент з'явля ться в цьому товариствi, i
уже не в вилинялому спортивному, що його цiлими днями не скида , а
причепурений по-вечiрньому, в бiлiй напрасованiй безрукавцi або в новому
сiрому светрi, що так йому до лиця... Довгобразий, високий, ставний... I
теж у гостроносих черевиках, до блиску начищених перед танцями - десь вiн
з котроюсь танцюватиме сьогоднi... Коли дiтлахи тягнуть його поганяти з
ними м'яча, студент вiдмага ться, показу ©м на черевики, на светр- не для
гри, мовляв, виряджався, - але ж хiба ©х перекона ш, не вiдстануть, поки
вiн таки злегка пiдсмикне рукава свого светра (якимось таким делiкатним
красивим жестом пiдсмикне!) i наставить руки пiд м'яч... Ув'язавшись у
гру, й про пилюку забуде, вона аж димить iз-пiд нiг, коли вiн кида ться
сюди й туди, випружиню ться в стрибках, полюючи за м'ячем, доки друзi
кликнуть, i студент схаменеться: поправить одяг, приставить ногу до лавки,
пилюку з черевика обмахне, вiзерунчастi шкарпетки - на лiвiй, потiм на
правiй - пiдсмикне акуратно. Тодi знов до товаришiв, i вже веселий ©хнiй
гурт поплив у бiк собору, мабуть, у парк шлакобетонного заводу на танцi...
Дядько Катратий не любить, коли лька задивля ться в той бiк.
- Доки не прописана, лько, побережись... Живи, наче тебе й нема.
Так поставив, i так воно йде. За двiр анi ногою. Живе, як i не живе.
Люди не докучають сво ю цiкавiстю, нiби вичiкують, що нова людина сама ©м
об'явиться. Вранцi-раненько часом степ озива ться до льки мiцним
перепiлчиним покликом: десь за садками, на кладовищi, прижилася
перепiлочка степова. Щоранку так житт радiсно пiдпадьомка ! лька заходила
туди, шукала в кладовищенських бур'янах степову свою землячку, хотiла
пiдгледiти, але та не далася на очi.
дина дорога, вiдкрита льцi, - це до Днiпра, до бакена, що його
обслугову Катратий. Через кладовище з духмяними, аж чадними, чебрецями,
через безлюднi дюни-кучугури з колючками та чаполоччю, де всупереч
антикозячому законовi робiтничi кози безтурботно пасуться, крiзь продерту
дiрку в колючому дротi, що ним обплутано територiю водокачки, - i вже ти
на березi, коло бакенсько© будки, коло човна. Яка тут воля, яка широчiнь
для душi! Моторки деркочуть по дзеркалу рiки, прослизають байдарки, бiлi
крила вiтрил пливуть, як увi снi... Протилежний берег - бастiони заводiв,
чорнi в димах, та сiрi шлаковi гори над самим Днiпром, тi, що цiлу нiч
текучою лавою палахкотять, а зараз темнiють, мов пригаслi вулкани. Трохи
вище по берегу, серед темно© зеленi парку, водна станцiя металургiв,
грацiозна, вiзерунчаста, блакитно-бiла вся, мов казковий якийсь палац.
Стоянки човнiв, кафе з музикою, на островах рiзнi заводськi турбази,
профiлакторi©... I цим усiм користа ться заводський люд, звичайнi смертнi,
такi, як i лька. Тут не тiльки витворюють блага, а самi й пожинають ©х!
Вiдробив змiну i гуляй, ще бiлий день, а вони в кiно, в парки, на Днiпро
та на весла... Десь тiльки згодом льчинi очi побачать iнше, коли
робiтникiв грузовиками розвозять на далекi слободи пiсля змiни, побачить
тодi лька людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, нiби вичавлених.
Заводськi дiвчата, ©дучи зi змiни, пiсень не спiвають, як там, у степу,
коли повертаються з поля... Там, де тiльки мчить з вечорових полiв
грузовик, всюди розпласту на вiтрi шмаття пiсень... Заводська людина
значно довше входить у норму пiсля цехово© виснаги, лька це згодом
помiтить. Поки що ж перед нею саме тiльки дозвiлля заводчан, святковiсть
лiта, тиха краса днiпровських вод; сюди й туди мчать цiлими родинами, з
дiтьми, а де промайне моторним човником тiльки пара - дiвчина i юнак,
засмаглявленi сонцем, безжурнi обо , летять, тримаючи курс на ледь мрiючi
днiпровськi острови, на призахiдно-розпалахкотiле сонце, на нiчнi багаття
з комарами, з пригодами, iз справжнiм коханням...
Буйну сила життя, димлять заводи, та мничi гуркоти долинають з
протилежного берега, з цитаделi металургiв; сонце сiда за повитi млою
пагорби, за далекi димарi, днiпрова гладiнь бузковi , рожевим береться,
хвиля, вигинаючись, колишеться пiд гаснучим промiнням важкими
переливами-оксамитами. Поступово густiшають, малиновiють оксамити Днiпра.
Мов плавучий острiв, пройде бiленький екскурсiйний пароплав iз заводським
людом, iз розливом музики, далеко чутно© над водою, пройде, i тiльки по
якомусь часi, не скоро докотиться зрушена ним хвиля до берега, лоскiтно
плесне на пiсок, на льчинi ноги.
"Велич!" - так би назвала лька отi вежi домен, отi чорнi iндустрiальнi
собори. Все повито димами, все в якихось глибинних двиготах, загадкових,
нiби пiдземних, гулах.
- I жiнки там працюють? - запитала якось дядька Ягора.
- Тисячi ©х там.
- Я б теж хотiла туди.
Нi, дядько цього ©й не бажав би. Не мед ©м там у курявi аглофабрики, ще
побачиш, на жаль, жiнок i з ломами на ремонтi колiй заводських, i на
кранах, коли вони над самим полум'ям ковшiв пропливають... Хiба ж то
жiноча робота? Хiба вона пiсля того дiтей родитиме? Настане час, що зовсiм
жiнок у цехах металургiйного не буде, хiба що вiтамiнний квас подаватимуть
металургам. Якби краще дбали, то вже й сьогоднi багатьох жiнок могла б
повивiльняти вiд шкiдливих робiт уся ота механiзацiя та автоматика, що йде
людинi на змiну. Адже тепер усе переiнакшу ться. За його, Ягорово©,
молодостi бiля домни людей було ще, як мурашнi. Щоб отаку домну нагодувати
рудою, самих каталiв треба було б тисячу чоловiк, а зараз ©© завантажують
дво ...
- Отак-то, лько...
При заходi сонця сядуть у човна iз дядьком, попливуть засвiчувати
бакени, погойдають льку бузково-малиновi оксамити днiпровськi. Деколи
опиняться аж поблизу тих шлакових гiр; в дядька Ягора вони викликають
задуму.
- Мабуть, такий вигляд мають вулкани, - задивившись, тихо каже лька.
- Отi гори, дочко, то все наша праця перекипiла. Димом тут вiчно
чадить, сажа пада чорна, лапата. Хто живе там пiд боком у заводу, той
бiлого снiгу не бачить, - гомонить дядько Ягор. - Випрану бiлизну не
вивiшуй, одразу чорна стане. Колись i я там жив. Наковтався. Вранцi, коли
йдеш на роботу, по сажi тiй слiди, як по снiгу, вiдпечату ш. На лавках, на
листях дерев, на всьому сажа. Тонни i тонни ©© випада на мiсто щодоби.
Давно балакають про те, щоб уловлювачi поставити, фiльтри, та поки що
бiльше язиками фiльтрують.
Нi, не для жiночих рук робота на металургiйному, знов перестерiга
племiнницю дядько Ягор, там i чоловiк не кожен витрима . Це ж не
випадково, мовляв, серед горнових миршавого не побачиш, усе здоров'яки,
там потрiбнi люди при силi.
- Нас, коли брали з бiржi, найперше по здоров'ю перевiряли, найперше,
було, мусиш лiкарiв пройти, здоров'я сво показати, а тодi вже
розмовляй...
лька ще вiд матерi чула, що дядько Ягор, пiсля того як розламалась пiд
ним махновська тачанка, як розкотились з-пiд не© колеса на чотири сторони
свiту, пiшов на завод, на роботу найважчу - каталем. Тепер i професi©
тако© нема, в минулому вся. Дивлячись на зношене тiло старече, важко льцi
навiть уявити його молодим, а був же колись...
- Дядечку Ягоре, а на заводi, пiсля степу... трудно було вам звикати?
- Не питай. Першу домну тодi вiдбудовували, тижнями з заводу не
виходили, там i ночували. А одного дня якось-таки вигайнув у степ. Як
побачив його пiсля розлуки, впав лицем на зелену траву, повiриш, качаюсь i
плачу... Смiюся i плачу... З лiтами, правда, обвикся за муром, полюбив
завод, дiла пiдладились...
- Втомило життя?
- Та не прогуляв його. Наробились оцi руки, лько, ох, наробилися на
вiку! Така вже доля в металурга: все життя лицем до вогню... Самого шлаку
ото гори... Метал наш i по морях ходить, i в небесах лiта...
Дими зблизька аж душать льку, важко стеляться вiд заводу, тепер ©й
хочеться швидше звiдси; старий, проте, не спiшить, вовтузиться бiля бакена
спокiйно, а тодi ще стане давати димам оцiнку: бiлий - то ще нiчого, та й
чорний, що клуб'ям валить, теж не найгiрший; найстрашнiший жовто-бурий
отой, аж червоний. Бува , розтягнеться по обрiю на кiлометри i довго
сто©ть стягою над селищами, робить небо iржавим... Ото вiд такого й зеленi
дерева жовкнуть...
На однiй iз труб газ горить, немов гiгантський свiтильник, голубе
полум'я трiпоче, бiга квiткою пелюсткатою.
- Що то над трубою безперервно горить?
- То, лько, все нашi грошики горять. Не встига мо газу
використовувати... А над парком, бачиш? На високiй колонi... То ж Титан.
Розiрвав кайдани, що ними був прикутий до скелi, i топче орла, який його
терзав... Титан Працi розкутий, Прометей труда... Самi заводськi нашi з
першого чавуну революцi© вiдлили його, самi й поставили. А при нiмцях
довелось йому зiйти з п' десталу, на вiдвалах перебув, у пiдпiллi...
Тепер, бач, знову пiдвiвсь над заводами... О, багато вiн бачив!
Загадковiстю покрите для льки дядькове минуле. Ще змалку чула про двох
материних братiв - один пiшов до червоних, i його десь на Перекопi вбито,
а другий, зовсiм пiдлiток, у Махна опинився, степова ота вольниця затягла,
розгульне тачанкове життя. I якщо перший навiть по смертi через багато лiт
був для матерi нiби якоюсь пiдтримкою, захистком, то про другого, живого,
мати лише зрiдка зважувалась розповiдати льцi. I цим другим був дядько
Яiгор. I хоч те минуле його давно вiдiйшло у далекiсть, жило, як пригасла
грiховна легенда, i давно дядько Ягор, трудяга-металург, був вiд того
всього мовби реабiлiтований, але й далi згадувалось про те впiвголоса,
стишено, щоб нiхто не чув. Та й сам Катратий теж не любить, коли
гуляйпiльську юнiсть йому нагадують.
Якось, коли бакени були засвiченi i вони, повернувшись, сидiли на
березi бiля човна, лька таки набралася духу i запитала, кортiло ©й знати,
що ж то було за Гуляйполе, що тiнь вiд нього через усе дядькове життя
протяглась.
Катратий цього разу не розсердився. Покурив, подумав, потiм мовив
глухо:
- Криваве юрмище то було.
- А свобода?
- Клаптями кривавими летiла вона з-пiд тачанок. Сльозами та кров'ю тая
свобода вмивалася, лько... Кiвш чавуну дорожчий за всi отi ру©нницькi
рейди...
Не було зараз нi ляку, нi бентеги в дядьковiм голосi, був тiльки смуток
i жаль за чимось. Сидiв згорбившись, тужно дивлячись на темнi потойбережнi
сво© заводи, на домни та сплески багрових спалахiв, вiд яких все небо час
вiд часу дихало, мов велетенськi легенi.
- Тi, що Укра©ну воздвигли, вони у вiках, лько... Не мати анархiя ©©
воздвигла. Батько Прометей...
Засидiлись довго того вечора бiля човна. В бузковiй далечi, край мiста,
де нiби не було нiчого, замерехтiли вогнi, чистi, незвичайного алмазного
блиску, якого ©м, певне, надавала ота синя туманиста мла, що з не© вони,
мов iз попелу, народились.
Зiбралися були вже додому, коли до них пiдчалила одна iз запiзнiлих
днiпровських моторок. Дво вийшли на берег, неквапно стали оглядати бiля
будки Ягорове рибальське начиння.
- А де ж рибка, Ягоре Захаровичу? - запитав один iз прибулих.
- У Днiпрi, - буркнув Катратий. - Рибу щодня ©сти - може надо©сти.
Прибульцi, сприйнявши спокiйно цей жарт, присiли бiля старого,
загомонiли.
лька сидiла осторонь i чула ©хню розмову про якiсь новi правила
риболовлi, про те, як учора браконь рiв з капроновими сiтками застукано
вночi бiля щогли... Заодно i Ягоровi було пiдкинуто жарт, що , мовляв, i
на нього анонiмка вiд днiпровсько© рибки...
Запалили вогнище iз ошмаття газет, що, спалахнувши, скоро й погасло.
При сплеску полум'я лька встигла загледiти, що один iз прибульцiв був
моложавий кирпань, вирлоокий, вдачi, видно, весело© - усмiшка грала на
круглих щоках; поруч нього скромно смоктав сигарету сам, певне, власник
моторки - неголений, худорбастий, в майцi, зашмарованiй мазутою...
Стишеними голосами стали дядька Ягора про льку розпитувати, чия вона,
звiдки. I коли почули у вiдповiдь, що при©хала дiвчина з намiром
поступати, то кирпань, одразу ожвавiвши, пiдгукнув льку i, хвацько якось
випроставшись у сво©м розстебнутiм пiджацi з парусини, приязно запитав,
куди ж саме вона ма намiр. лька була в сум'яттi, ©хня цiкавiсть застала
©© зненацька. Нiчого певного не могла вiдповiсти, проте вони самi стали
жваво радити, куди краще, де буде менший наплив, виявилось, що в них
знайомi i в театральнiм училищi, i в медичному... Ще можна б на курси
модель рок... лька потiм залишила ©х, а вони з дядьком Ягором вели
розмову далi, перекидалися жартами, йшлося здебiльшого про юшку з свiжого
улову.
- Не ловиться? Та ми й сво © привезем, аби тiльки зварили, - казав той
молодший, кирпонiс веселоокий. - Бо нiхто ж так не вмi варити, як ви.
Якщо не тут, то ми й додому до вас нагрянем, ми не гордi...
Були, видно, i ранiше знайомi з Катратим, знали бiографiю, бо в розмовi
котрийсь кинув нiби ненароком, нiби жартома:
- Ну, з вашим минулим, Ягоре Захаровичу...
I хоч кiнець фрази лька не розчула, ©й чомусь не сподобалось, що вони
не до речi нагадують дядьковi про минуле, наче не розумiють, що так
невнарок можна ранити людину. А яке ваше дiло торкатись того, що людина
давно, може, перепалила в собi, сама без вас, реабiлiтувала сво життя
отими шлаковими горами...
Ще потiм про занепад нравiв говорили, осуджували мiських дiвчат, в яких
тiльки й думки, мовляв, що про танцi та про ресторани.
- Труднощiв не знають, - долинало з сутiнi до льки, - на життя, як на
розвагу, дивляться... Дев'ятикласницi, а вже аборти роблять!
Говорилось про iнших, городських, однак льку непри мно кольнуло,
вiдчула, що зашарiлася в темрявi.
А все ж до льчино© долi, видно, зостались вони не байдужi, бо,
прощаючись, молодший кинув Катратому:
- I ©й допоможемо, коли що. Треба смiливiше давати дорогу отаким
трудiвницям з народу.
"Знали б ви, крiм дядьково©, ще й мою бiографiю, яко© б тодi
заспiвали", - подумалось льцi гiрко.
Поверталися додому мовчки. Спотикались по кучугурах - дядько Ягор
попереду поважки, лька за ним. Дроти високо© напруги весь час над ними
гули. Зоряно над селищами було, а там десь у степах хмара заходила i
безгрiмно ламалися стебла блискавок. лька почувала, як щемить ©© душа,
сама не зна чому, звiдки той щем. Крякають качки в очеретах на сазi, - чи
©х туча тривожить? Повiтря з присмаком чебрецю, по-степовому легке; та
лише коли вiтер обернеться вiд заводiв, одразу потягне чадним аж сюди,