Гончаров Анатолий. Собор

вiн з такою непiдробною радiстю розгляда давнього свого товариша: ану-бо,
чи не дуже пересох знатний наш металург на iндiйських харчах? I, видно,
вдоволений оглядинами: не змiнили й тропiки сухорлявого зачiплянського
сталевара, такий же витрiшкуватий, з кучмою мiдного дроту на головi, з
твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не
той, з'явилась якась культурна стриманiсть, самоповага, шляхетнiсть, так
би мовити...
- Ну, як там? Контрасти бачив?
- Доводилось.
I нiби ще хотiв сказати: "Такi бачив контрасти, що тобi, брате й не
снилось". Але не сказав.
Володька розплився сво©м повним кирпатим лицем:
- Вгору йде наша Зачiплянка! У джунглi, за екватор ©© висуванцiв
запрошують, при©здiть, навчiть, дорогi укра©нськi металурги... Досвiд нам,
темним, передайте. Навчив ©х? Скiльки з поду печi беруть?
Баглай не квапився з вiдповiддю. Про Володьчиного батька запитав. Iзот
Iванович то ж учитель Iванiв, вiд нього Баглай набирався сталеварсько©
науки. Проводжаючи в Iндiю, суворо напучував його старий Лобода:
"Бережи там честь металурга, Iване. Щоб про майстрiв iз Днiпра i там
добра слава котилась..."
- Як вiн пожива на заслуженому, наш Iзот Iванович?
- В Будинку металурга розкошу старий, там хiба ж такий ще козарлюга...
Одначе проблеми . - I з якоюсь набiглою хмаркою Володька поясню , що роки
сво беруть, характер у батi псу ться. Старе - воно як мале, йому треба
годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? За©да ,
замордову текучка. Розiрвись надво , скажуть, чому не начетверо? Життя, у
нас, друже, це суцiльний iспит. Спробував був сiм'ю збудувати, тодi, може,
й старого назад забрав би, але ж братуха твiй так зi мною повiвся - в мене
досi оскома. Поперек дороги став!..
Iван уже чув дещо про тi зачiплянськi заручини з несподiваним "хеппi
енд"... Видно, бойова степовичка попалася, дво таких орлiв вийшли за не©
на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цiлину десь гайнула... Для
Iвана щось веселе в цiй iсторi©, а для Володьки, виявля ться, то був
удар "у саме сонячне сплетiння", вiн з прискорбом жалi ться, як цим
хулiганським вчинком всi його житт вi плани порушено.
- Тяжко образив мене братуха твiй, ох тяжко, - довiрливим тоном
скаржиться Володька "iндiйському гостевi", одначе скарги його чомусь не
дуже проймають Iвана, вiн хотiв би iнше до кiнця з'ясувати: "Як же це ти,
голубчику, рiдного батька, ветерана працi, на казенний харч вiдправив?
Того, хто життя тобi дав, вiд усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам
висунувся... А тепер батько став тобi важкий?.."
-Не мстивий я, але Миколi цього не прощу, вiдверто кажу тобi. Вiн ще
вiдчу , на кого замахнувсь...
- Обидва ви, зда ться, облизня впiймали, так що раджу помиритись, -
усмiхнувся Iван i знов завiв мову про Лободу-батька.
- Я твого старого в Iндi© згадував не раз. Як тiльки трудно, так i до
нього: а як би, думаю, це Iзот Iванович проробив? Що б вiн пiдказав у цiм
випадку?
- Та знаю, ви з ним - душа в душу. Коли батя одержав вiд тебе листiвку,
оту, що з хвилями океану, з пальмами... як дитина, радiв. Зда ться, й досi
при собi носить. Бо в нас, металургiв, коли вже дружба, то мiцнiша за
сталь! Але ж тiльки скромняги ми, оце нам у життi заважа . Тихарi,
мовчуни! Яку геро©чну iсторiю ма м, а дали себе осiдлати!.. Не вмi м
кричати про себе, про сво© заслуги й права...
Володька, запалюючись, став розповiдати про тих, що Титана заводського
врятували пiд час окупацi©. Виявлено ж ©х нарештi! I в числi рятiвникiв,
уяви собi, фiгуря Катратий. Отакий! По сутi герой, а мовчав як риба. Iншi
теж. Хоч могли б свого часу заре струватися, перевiрку пройти, ще й
партизанськi документи одержали б...
- Ну, тепер ми це дiло поправимо, - обiцяв Лобода, - витягнемо цих
скромняг на свiт Божий, вони ще в нас у президiях сидiтимуть!
- А робота ж у тебе як? - запитав Баглай.
- Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення :
тебе проводжав iнструктором, а зараз сам iнструкторiв ганяю... Тiльки ж
зна ш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав
правильно вiдреагувати, i всi тво© зусилля - нанiвець. Викличуть, шию
намилять, а спробу ш характер показати, то й зовсiм виженуть: доводь тодi,
що ти не верблюд.
Помiтивши, що Баглай без особливо© зацiкавленостi слуха цi нарiкання,
Лобода змiнив тон:
- Оце хiба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з
ким-небудь кухоль перекинеш...
Iншi, мовляв, по кабiнетах, на телефонах сидять, але ж вiн не з таких,
у ньому зачiплянська закваска. Звик отут на мiсцi, у колишнього Филимона,
настрiй маси вивчати. Тут з роботягами побесiду ш по душах, щось i ©м
цiкаве пiдкинеш... Iдей хмари! I почав з запалом викладати про кольоретки,
про кiмнати щастя та про пошуки нових обрядiв...
Баглай, що завжди ставився трохи iронiчно до його бурхливо фонтануючих
iдей, не мiг стримати усмiшки. Володьку це одразу насторожило:
- Ти не схвалю ш? Не пройде, вважа ш?
- Не в тiм рiч. Про саму природу працi я думаю. Я за те, щоб коли вже
працювати, то не на холостому ходу...
Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руцi, пильно спiдлоба
приглядався до нього. Дворiчне перебування в капоточеннi, видно, таки
наклало на товариша свiй карб, досить небажаний - це стало ясно Лободi,
коли Баглай знову заговорив. Всяке буття страждання, так схiднi мудрецi
вчать. Нiрвана, кажуть. Стану нiрвани, мовляв, треба досягти, ото й буде
повне щастя по-нашому. А щоб нiрвана тобi вiдкрилась, мусиш зректися
всього земного, подолати в собi жагу життя, звiльнитись вiд усяких бажань
та су ти, цiлком вiддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього
фiлософiя iнша: труд звеличу людину. Звiсно, не скотячий. Не тiльки ради
шлунка. I не пустопорожнiй, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не
найбiльше, про декого справдi можна сказати: житимеш довго, але даремно.
Лобода в задумi постукував по столику пальцями.
- Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нiчого не варта?
Тво©й працi честь, ©© цiнують, а мою? Всi iде©, iнiцiативи - тiльки
показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Нi, вибачай: окозамилювачем я
нiколи не був.
- Був у нас уже Потьомкiн, тобi з ним не рiвнятись, - посмiхнувся
Баглай. - Ото перший окозамилювач. Генiй показухи.
Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений
зачiплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лiзе в якiсь нiрвани...
Нiхто досi не пiддавав сумнiвам дiяльнiсть Володимира Лободи. Навпаки,
цiнували, пiдтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смертi ж! Бо
знають, що вiдда ться роботi, себе не щадить... А цього послухай, то
виходить, усе порожняком? Усе на вiтер? По-багла вому виходить, що ти й на
культурi випадково сидиш, що всi зусилля тво© - мильнi бульбашки? Умреш, i
нiяка собака за тобою не гавкне?
- Завдав, завдав ти менi, Iване, думок сво©ми нiрванами, - зiтхнув
Лобода скрушно.
У цей час з'явилась на горизонтi й Вiрунька. Здалеку яснi усмiхом,
величаво несе сво© перса, ледь утримуванi новою нейлоновою блузкою. Щойно
з-пiд душу: освiжена, причесана, бiле тiло просвiчу крiзь прозорий
нейлон, увагу приверта . Але Вiрунька трима ться незалежно i не без
гордощiв - хай усi бачать, що ©й чоловiк з Iндi© привiз! I навiть якщо
десь на проспектi буде зуби поскалено мiськими модницями, що вiдстала,
мовляв, запiзнилася ця габаритна молодиця iз сво©м нейлоном принаймнi
рокiв на три, то Вiрунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собi
поговорять, а ©й подоба ться, i все. Хай де в чому й браку ще ©й смаку та
елегантностi, на жаль, i фiгурою розповнiла, зате не браку сили ©© рукам,
вмiння володiти краном.
- Чим ти йому насолив? - кивнула Вiрунька на Лободу, вловивши одразу
настрiй обох. - Тiльки зустрiлися i вже понадувались, як сичi.
- Вiдбулась розмова на вiльну тему, - коротко пояснив Вiруньчин
сталевар.
Ас-машинiст теж забажала пива. При мно ж отак iз сво©м законним
постояти бiля столика над кухлем, роздмухуючи пiну, i всiм видно, що не
безмужня яка-не-будь, а шанована чоловiком заводчанка пiсля роботи
вгоща ться, культурно вiдпочива .
- Вона теж ось бiгала на мене скаржитися в обком, - пожалiвся Iвановi
Лобода. - Своя ж, кума! I за що? За той нещасний собор!
I коротко переповiв iсторiю сутички. Аж тепер признався, що була
розмова "нагорi", дещо втратив пiсля цього в очах начальства, хоча, проте,
й досi на сво му сто©ть принципово.
- А як воно там ще обернеться, - час покаже. - В голосi його з'явилась
казенна непривiтнiсть. - Бо на впливове начальство може знайтися ще
впливовiше, таке, що правильну позицiю займе. Отже, рано, кумо, тобi та
тво©м однодумцям радiти, собор той i сьогоднi залиша ться ще пiд великим
знаком питання.
- А кому вiн заважа ? - здивувався Баглай. - Навпаки, при©жджим би
делегацiям його показувати, як отой ©хнiй Тадж-Махал. Я, коли ©хнi дива
оглядав, i наш собор не раз менi згадувався... Були i на Укра©нi майстри.
Були чудодiйцi.
Лобода глянув на годинник i, згадавши, що в нього ще справи, з холодною
квапливiстю розвiтався з Баглаями. Вiрунька гострим поглядом провела його
огрядкувату, сердиту постать.
- Ну й кум... Такий компанiйський, з усiма запанiбрата, простолюддя не
цура ться... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисi пiдда ... Добрячок.
А зна ш, який вiн бува злий? - I, щоб не залишити сумнiву, додала
енергiйно: - Злiшого, мабуть, на всю Зачiплянку нема, а ми його ще кумом
взяли...
I розповiла, як випадково була свiдком тако© сцени (це коли за соборну
таблицю шум пiднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як вiч-на-вiч
зустрiлися посеред Весело© дво : цей висуванець i Хома Романович - учень
iз сво©м учителем колишнiм.
- Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьцi, бо ти бачив би, яке в
нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка! Ошкiрився, аж
засичав на старого: "Виходить, рано вас реабiлiтували! Рано! Ото ма те
арифметику, то й занишкнiть, якщо не хочете вдруге в тундрi загоряти!"
Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра вiдправив би
старого назад у тундру. Недаром його й завкомiвцi декотрi нашi
остерiгаються: страшний, пiдступний i мстивий, кажуть, у тебе кум! Нi
перед чим не зупиниться...
- Хай i страшний, але не кожен тепер його бо©ться, не тi часи, -
заспоко©в Вiруньку Iван. I вона згодилась: так, не тi часи, страх iз людей
потроху виходить, менше ста заляканих...
- I кумом його давай бiльше не вважати.
- Розжалувала?
- Раз i назавжди, - твердо сказала Вiрунька.
Iван махнув рукою:
- Метушняк. Порожнiй дiяч...
I бiльше не стали про нього.
Тут у павiльйонi гарно. Прохолодний вiтерець тягне з Днiпра, при мно
обвiва роботяг пiсля цеху. В парку людей ще мало, кiлька поодиноких
пенсiонерiв куняють на лавах перед лiтньою естрадою; чортове колесо ще
непорушне; на карусельнiй розмальованiй тачанцi, теж непорушнiй, знайшла
собi пристанище безжурна парочка - солдат з дiвчиною: смiючись, ©дять
бублика, вiдкушують вiд нього по черзi - раз вiн, раз вона, а другий
бублик, ще цiлий, дiвчина трима в руцi про запас...
Гурт заводсько© молодi поспiша до причалу, серед них дво пiдручних
Багла вих - з ними вiн уже бачився сьогоднi; на ходу хлопцi весело
помахали сво му майстровi:
- На простiр, на острови! Перевiримо, чи на мiсцi вони, чи бюрократ
який-небудь не проковтнув!..
I вiддаляючись, знов обмiрковують щось сво , молоде, регочуть, - над
гуртом вилуню розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича:
- Ото був би номер! Ох i номер!
- Смiшним чимось пообiдали хлопцi, - зауважила Вiрунька i стала потiм
дiлитися з Iваном одним iз сво©х профспiлкових клопотiв, що, правда,
бiльше стосувався Марi© з восьмого крана. Сьогоднi була комiсiя ©©
чоловiковi, вiн у не© без руки з фронту. Весь день Марiя переживала,
навiть залiзним рукам крана передавалось, що жiнка в неспоко©. А як ©й
бути спокiйною? Хотiлось би й Вiруньцi в когось допитатися, для чого
щороку на перекомiсiю тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в
котрогось iз них за цей час рука або нога виросте?
- З безглуздям чинуш, Вiрунько, ще нам воювати та воювати, - почула
сумовите у вiдповiдь.
З'явились на але© ще якихось тро у синiх спецiвках, зупинились коло
сатирично© газети "Гаряча прокатка". Один iз них, важкоплечий, з мiцним
загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута!
Баглай гукнув йому:
- Здоров, Семене!
Таратута обернувся зарослим, сiрим обличчям i, побачивши Батлая з
дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим сво©м
компаньйонам.
- Здоров, здоров, Баглаю... Хiндi - русi бхай-бхай... Вирiшив
розгулятись на рупi©? Ну, частуй тодi. Бо менi ж ви так i не дали
заробити.
Iван сам наточив Таратутi пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на
здоров'я... Багла вi не хотiлося зараз повертатись до тi © непри мно©
iсторi© з Таратутою, котрий теж був на Бхiла© деякий час, був, та не
добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля - важка,
набрякла, з срiбною каблучкою, що аж у тiло врiзалась на товстому пальцi.
Вiрунька, не приховуючи цiкавостi, розглядала перстень.
- На обручку дивишся? - губи Таратутинi ворухнулись у кривiй усмiшцi, а
в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. - Оце i вся пам'ять про
Бхiла©. Зна ш, якi пiсля того в Союзi на мене нарахування зробили?
Збирався "Волгу" купити, та плакала моя "Волга". Даром тiльки на права
здавав.
- Ти де тепер?
- Був на заводi металоконструкцiй. А зараз знов на прокатку вернувся...
Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й пiдпис який дали:
Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують - хоч над сво©м
роботягою... Отак i тече життя. Розмiню м червiнцi лiт на мiдяки буднiв...
За час, вiдколи вони не бачились, Таратута помiтно змiнився: пiд очима
з'явилися мiхурi, обличчя брезкле, сiра втома на ньому лежить.
- З жiнкою помирився, Семене?
- З якою? - лукаво той блимнув з-пiд брови спершу на Iвана, потiм на
Вiруньку.
- Законну маю на увазi.
- Розкололи глек остаточно... Рiдня пiшла вiйною. Був Таратута
потрiбен, поки рекорди ставив, або рéкорди, як ми там у Бхiла©
говорили. Поки премi© носив. Тодi раднаргоспiвське начальство не
соромилось з Таратутою родичатись, у зятi взяло, в Бхiла© послало. - Свою
скаргу вiн адресував зараз бiльше Вiруньцi, яка, зда ться, слухала його
спiвчутливо. - А коли повернувся без лаврiв переможця... Та що там
говорити, - Таратута одним духом осушив кухля. - Потовклось по менi життя.
А тепер i сво© роботяги погрожують викишкати з бригади: уже вони, бачиш,
переросли Таратуту, уже вiн ©х ганьбить...
Справдi ж, видно, нелегко живеться цьому ©хньому заводчанину. Стрижена
©жаком Семенова голова iскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Пiсля
роботи й пiд душ не став - якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту,
кинутого, занехаяного, Баглай вiдчув щирий жаль до товариша. Досить iнодi
бува отак одного погляду, однi © яко©сь нотки в голосi, i вже ти простив,
вiдiйшов, уже душа наллята добротою прощення.
- Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, вiзьму.
- До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на воднiй станцi© -
той би менi клiмат пiдiйшов.
- Туди вас багато охочих, - вкинула Вiрунька невдоволено. - А хто ж
метал даватиме? Чи хай жiнки i до мартенiв стають?
Таратута надпив iз другого кухля.
- Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де
ще так вичавлюють, як на металургiйному? Скiльки не давай, усе мало, усе
женуть, усе штурмiвщина. Давай норму, давай двi, а жити коли?
- Кому як, - зауважив Баглай. - Для мене це i життя.
- Зна м, для тебе життя металурга - це гордiсть, шана, портрети в
газетах, а як на мене, то краще вже дрiжджами на базарi з-пiд поли
торгувати... або човни заводськi стерегти. Вичавлять тебе, а тодi ще й у
вiкно сатири, усiм на посмiх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про
мене? - Таратута скривився в гримасi. - Може, я людина в собi? Може, я не
по графiках жити хочу?
- Далися тобi тi графiки, - погамував усмiшку Баглай.
- Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графiкiв розбитися ладен...
Честь династi© i так далi...
- А що? - образилась Вiрунька. - Це ж Багла©! Потомственi металурги!
Честю сво ю дорожать, слава ©м даром не приходить.
-А за мною нiяко© слави, нема чим дорожити, - похилив свою немиту
голову бесiдник. - Хiба що гуляйпiльська яка-небудь, драна, гольтiпацька.
Де тiльки що сталося - так одразу тебе й на пiдозру беруть. Сталось пiд
вiадуком убивство, чули, мабуть? Справжнiх слiдiв не вистежать, а
Таратутою не забули поцiкавитись: де тi © ночi був? А вiн цiлу нiч у
заводi iшачив!
Дво Таратутиних приятелiв, що ждали його оддалiк, наблизились до
столика; один iз них, майже пiдлiток, минувши недобрим поглядом Баглая,
звернувся до Таратути:
- Вiн усiх тут вгоща ?
- Хто це вiн? - спохмурнiв Баглай, ображений його тоном.
- Ну, ти. В Бхiла© ж тобi жирно платили?
Вiрунька, стежачи за Iваном, бачила, що ось-ось вiн скипить. Поблiд,
зуби зцiпились, ще слово - i спалахне, в бiйку полiзе, як не раз
траплялося ранiш. Невже цей шмаркач не зна , що перед ним самбiст iз
сталевими м'язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пiв-оберта... А
шмаркач далi межи очi п'явся:
- Ну, вгощай, не шкодуй валюти...
"Зараз буде", - з жахом ждала вибуху Вiрунька. Але Iван тримав себе в
руках: жовна камiнно застигли пiд шкiрою. Не вiдповiдаючи, дивився на
пiдлiтка майже з сумом.
- Вiдзнач подiю: на Батькiвщину ж повернувся, - недобрим тоном докинув
другий з цi © компанi©.
- На Батькiвщину, але ж не до вас, хамлюги! - Iван ще дужче зблiд, i
ластовиння виступило на щоках помiтнiше. - Не ви менi Батькiвщина, ясно?
Питаю: вам ясно?
- Не зв'язуйся, - Вiрунька, взявши чоловiка пiд руку, мерщiй потягла
його, знервованого, з павiльйону. Аж коли вiдiйшли, дружина мовила з
полегкiстю:
- Вони, зда ться, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш.
- Кулак свербiв, - признався Iван. - Але все-таки хочеться бути
цивiлiзованим... Думаю iнодi: чого в нас так хамлюг багато? Всюди,
скажiмо, з першого ж кроку в аеропорту... Тiльки прилетiли, оформля мо
багаж, i там уже якась цвiкавка всю радiсть зустрiчi зiпсувала. Хлопцi до
не© з жартом, iз комплiментом, а ©м у вiдповiдь - крижаний тон, грубощi,
обхамила та особа всiх нас пiдряд i головне - нi за що. "Вас багато, а я
одна!" I це на службi. А в трамваях, у магазинi, на поштi... Просто дивно:
чому в нас такi люди злi? Звiдки ця злоба, зневага, неприязнь до iнших?
Бажання образити, принизити людину, свого ближнього - це, звичайно,
патологiя, але чому вона так поширена? Нi, тут не одноденнi профiлакторi©
потрiбнi...
- Профiлакторiями всьому не зарадиш, - згодилась Вiрунька. - Повезуть
його туди автобусом, переночу , виспиться добре... Але ж товариським судам
чомусь i пiсля того робота, та й не лише товариським...
Спустилися але ю вниз, вийшли до Днiпра. Обличчю Вiруньки знову
вернулась природна успоко на гордовитiсть, вираз цей для не©
найхарактернiший, бiля не©, тако©, Iван i сам легше поверта собi душевну
рiвновагу, Не хотiлось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, -
перед очима плескотiла на весь обшир рiдна прекрасна рiка. Дивлячись на
не©, Баглай почував у душi хвилювання, якого ранiш за собою тут не
помiчав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей
тi © кра©ни. Рiка батькiв, рiка рiдно© iсторi©... Вiльний, заллятий сонцем
Славутич, вiн бiльше, нiж небо, свiтить тут людям сво©м простором. Лiтають
по слiпучiй гладiнi легкi байдарки, гострi, мов щука, човни заводських
спортсменiв, мчать недавно завезенi сюди каное, торохкотять моторки.
Зблискуючи веслами, iдуть четвiрки, вiсiмки ритмiчно погойдуються
смаглюватi тiла, плавко опускаються весла на воду i знову злiтають -
червонi, жовтi, оранжевi...
Днiпро для тих людей - частка життя. Iван iз Вiрунькою сво одруження
завершували на Днiпрi, вперше вiн тодi покатав молоду дружину пiд парусом,
- весiлля молодих металургiв часто завершуються такими прогулянками...
- Скучив за Днiпром? - всмiхнувшись, пита Вiрунька.
Iван рудi чубом, випрямлений, суворий.
- Аж не вiриться, що був я вiд нього так далеко... Де та Iндiя! Дивно
спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такiй далечизнi?
Тiльки тому, що посилали? Цiкавiсть гнала? А повернувся звiдти i бачу, що
нi, не проста була наша мiсiя... Не покидьок, не хамлюга, дiло життя
вирiшу , Вiрунько. Пiдтримувати один одного - це ма бути законом помiж
людей. Хай iнше у них життя i звича© за Гiмалаями iншi, але хiба це
перепона для дружби? У Бхiла© метал ©х варити вчимо, i самi теж у них
дечого вчимось, мота мо на вус...
Бiля головного причалу багато молодi, сидять, стоять на понтонах,
готуються, зда ться, до якихось змагань. Один з-помiж них зоддалеки дуже
схожий на Миколу, Iвановi подумалось: справдi, може, брат повернувся?
Загорiлий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить
невагоме сво каное... Поклав його на берег, пiсля того допомiг дiвчинi
причалити i ©© човника. Пристояли, про щось розмовляють, смiються. Вилитий
Микола! Але ж не вiн... Хвилею накотилось тепле почуття до брата, почуття
майже батькiвське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах iз
ним та з матiр'ю на вгородах ховавсь. Рано, ще пiдлiтком випало Iвановi
вiдчути сво старшинство в сiм'©, взяти на себе тi обов'язки, що на нього
перейшли, коли батька не стало. I жорна робив, i ложки iз кабелю виливав,
ходив iз тiтками на села мiняти. По глибоких снiгах, по зав'южених
окупацiйних дорогах... Якось захворiв у дорозi: ледь живого тодi,
обмерзлого, пiдiбрали його заводчани пiд лiсосмугою, привели до матерi...
Якби не вони, в снiгу там би й закоцелiв з торбинкою ячменю... Пiзнiше в
ФЗУ пiшов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити iз заводу хлiбнi картки
для сiм'©. Життя склалося так, що з iнститутом розминувся, зате ж хоч
Микола тепер став студентом, буде перший у роду iнженер. Непоступливий
бува , колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вiршi та рiзнi
фантазi© на умi, розмови з друзями до пiвночi про смисл буття, про
гуманiзм... А ти скажи менi, брате, як бути гуманiстом з оцими, що
хамством та брудом поганять себе i людям отруюють життя? Як вичавити зло з
©хнiх душ? Як, як знаходити спiльну мову зi всiма? Давнi мудрецi
закликали, кажуть, усiх нас брататись, подолати одвiчну мiж собою
ворожнечу, i хiба ж не в тому, люди, наш порятунок?
- Баглаю, давай до нас! На Скарбне! - луна голос десь злiва.
Там мiж катерами чадить, гурка , то дихне, то знову заглухне мотор,
прилаштований на розлогiй байдi начальника доменного цеху. Мотор не
заводиться, сам господар, габаритний дядечко в майцi, сидить перед ним
упрiлий, люто смиче i смиче мотузок, силкуючись будь-що видобути iскру.
Бiля нього цiлий гурт заводських з вудками, з саквами, терпляче ждуть тi ©
iскри Божо©, щоб рушити нарештi в плавбу.
- Треба й нам буде спорядитись, - каже Вiрунька. - Дiтей мамi залишимо.
Бо нi разу без тебе й на островах не була. Все нiколи. Все клопоти:
дума м, що будемо вiчно жити, що встигнеться все... А лiта летять.
Iван розумi Вiруньчин настрiй. I лiта, i робота. Пiсля цiлого дня в
цеху, пiсля клiтi-кабiни крана, де бачиш тiльки гори брухту, шихти,
пiднято© куряви, - пiсля того особливо почува ш потребу дихнути простором,
почина ш бачити небо, помiчати блиск води, раду тебе дерево зелене... Чи
не це якраз i жене людей у далекi плавнi на поживу комарам?
Пiсля тривало© смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки
скорився, гучно затахкотiв, мотузок кинуто, i компанiя вiдчалю з
переможними вигуками кудись, може, й на цiлу нiч.
- За щуками! За карасями!
Все далi й далi ©хня чорна розлога байда з мотором на кормi. Вирвалась
на просторе, набира розгону, високо, задерикувато пiднявши носа з води...
"За щуками? Та чи тiльки за ними? - дума , дивлячись услiд ©м, Баглай.
- Не стiльки щук, як, може, саму себе там шука людина, шука дружби з
природою, гармонi© з отими водами, з небом, з отим рiдним простором... В
Iндi© вперше помiтив, як люди виявляють увагу кожнiй стеблинi чи комашинi,
прагнуть бути в близькостi до всього живого... Адже людина доти й людина,
допоки не втратила здатнiсть бачити, крiм потворностей життя, i його
красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гiрко питаючись,
хто я i навiщо, звiдки й куди?"
Надзахiдне сонце червонi за мостом. Велике, розпечене. I дедалi
бiльша . Маленькi, мов мишенята, машини, проповзаючи по мосту, перетинають
свiтило, без кiнця проходять через його велетенський розжарений диск.



XXI

Бiлий метал сонця над мiстом.
Чавунна постать Титана у горiшньому парку, над заводами. Закiптявiлий
вiн, аж сiрий вiд пилюки (давно не було дощiв).
Нижче, навпроти Титана, будинок заводоуправлiння i брама заводська.
Закурена, давня, з таблицею темно© мiдi, яка засвiдчу , що звiдси колись
виходили першi червоногвардiйськi загони.
Махновськi конi iржали бiля цi © брами. Доки iржали та били копитами
землю по цей бiк муру, по той бiк кувалися бронепо©зди. Сила вiку виходила
звiдти- звiдти й легенда виходить.
Кликав Махно металургiв до себе.
- Вiдчиняйте браму, хлопцi, та давайте до мене, до батька Махна! Пiдемо
по степах гуляти. Хiба це життя - сажу ковтати весь вiк? У вас дисциплiна,
а в мене свобода. У вас сажа, а нам Укра©на маками цвiте!
Вiдчинилася брама, i вийшов до Махна представник чорного заводського
люду. Руки - мов iз залiза кутi. Йде горновий помiж кiньми, вибира для
себе гриваня. Якого за гриву придавить, а той i впаде, i впаде. Так усiх
перепробував, i жоден не встояв.
- Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по менi коня...
I вiдтодi пiшли звiдти, iз цього заводу, гуляти по Вкра©нi бронепо©зди.
На одному з них був партизан Жел зняк. А на iншому, може, сусiдньому,
Баглай-горновий, що сини його й досi на Зачiплянцi живуть.
Зранку того дня лька браму заводську розглядала. Брама - рiдна для
Багла©в, вона щоранку й Миколу пропускала на завод, у цех. I з цi © ж
брами лягла йому потiм дорога до iнституту. Контрактований студент, вiн
пiсля захисту дипломно© знову повернеться сюди, звично зайде крiзь цю
заводську прохiдну, одягне свою синю iнженерську спецiвку - i то вже,