Страница:
З ляхами пиво варити зачинайте:
Лядський солод, козацька вода,
Лядськi дрова, козацькi труда".
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превелике диво.
Пiд городом Корсунем вони станом стали,
Пiд Стебловим вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба тряс.
Ляхи чогось догадались,
Вiд козакiв чогось утiкали,
А козаки на ляхiв нарiкали:
"Ой ви, ляхове,
Песькi синове!
Чом ви не дожида те,
Нашого пива не допива те?"
Тодi козаки ляхiв доганяли,
Пана Потоцького пiймали,
Як барана в'язали
Та перед Хмельницького гетьмана примчали:
"Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе досi розум жiноцький?
Не вмiв ти си в Кам'янськiм Подiльнi
Поганого поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумi ш ти з нами, козаками, воювати
I житньо© соломахи з тузлуком уплiтати.
Хiба велю тебе до рук кримського хана,
Щоб навчили тебе кримськi дiти
сиро© кобилини жувати!"
Тодi ляхи чогось догадались,
На жидiв нарiкали:
"Гей, ви, жидове,
Поганськi синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
на милю по три корчми становили,
Великi мита брали:
Вiд возового
По пiвзолотого,
Вiд пiшого - по два грошi,
А ще не минали й сердешного старця -
Вiдбирали пшоно та яйця
А тепер ви тi© скарби збирайте
Та Хмельницького днайте;
А то як не будете Хмельницького днати,
То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного
прудко тiкати".
Жидове чогось догадались,
На рiчку Случу тiкали.
Которi тiкали до рiчки Случi,
То погубили чоботи й онучi;
А которi до Прута,
То була вiд козакiв Хмельницького
дорiженька барзо крута.
По рiчцi Случi
Обломили мiст, iдучи,
Затопили всi клейноди
I всi лядськi бубни.
Которi бiгли до рiчки Росi,
То зосталися голi й босi.
Обiзвався первий жид Гичик,
Та й хапа ться за бичик,
Обiзветься другий жид Шльома:
"Ой, я ж пак не буду на сабас дома!"
Третiй жид озоветься, Оврам:
"У мене невеликий крам:
Шпильки, голки,
Кремiння, люльки,
Так я свiй крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав".
Обiзветься четвертий жид Давидко:
"Ой, брате Лейбо! Уже ж пак iз гори
козацькi корогви видко!"
Обiзветься п'ятий жид Юдко:
"Нумо, до Полонного втiкати прудко!"
Тодi жид Лейба бiжить,
Аж живiт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидiвське зiв'яне:
"Ей, школо моя, школо мурована!..
Тепер тебе нi в пазуху взяти,
Нi в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам
на балаки покидати!"
Отже, панове-молодцi, над Полонним
не чорна хмара вставала:
Не одна панi-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна панi-ляшка:
"Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана".
Озоветься друга панi-ляшка:
Нема мого пана Кордаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до коша".
Озоветься третя панi-ляшка:
"Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки
та либонь, повiсили на дуба".
З-пiд Корсуня Богдан вiдрядив татар до Криму, а запорожцiв розпустив по
Укра©нi вимiтати загонами з русько© землi панiв та жидiв. Сам же гетьман
iз ре стровими козаками перейшов до Бiло© Церкви i заходився там складати
новi полки укра©нського козацького вiйська.
Запорожцi, при днавши до себе ватаги повстанцiв, ходили скрiзь,
руйнуючи польськi ма тки, замки й мiста та визволяючи людей з неволi, ©хнi
загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кiлька тисяч
козакiв i невдовзi ймення ©хнiх ватажкiв, полковникiв та курiнних отаманiв
Вiйська Запорозького - Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжi, Остапа,
Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркушi, Вовгури й багатьох
iнших - облетiли всю Укра©ну й прославилися в народних пiснях i думах, як
борцi за визволення поневоленого укра©нського люду; душi ж польсько©
шляхти та ©© прибiчникiв i пiдручних - жидiв - тi iмена виповнювали жахом.
Наймилiшими народовi героями повстання були, коли рахувати за кiлькiстю
складених про них пiсень, полковники Вiйська Запорозького - Перебийнiс,
Нечай та Морозенко. Одну з пiсень про Перебийноса можна й зараз почути на
Укра©нi, й не тiльки вiд кобзарiв, а й по селах, по бурсах i по вiйськових
школах:
Ой, не дивуйтеся, добрi© люде,
Що на Вкра©нi повстало;
Ой, за Дашевим, пiд Сорокою,
Множество ляхiв пропало!
Перебийнiс водить не много -
Сiмсот козакiв за собою;
Руба мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
"Ой, пийте, ляхи, води калюжi,
Води калюжi болотяно©,
А що пивали по тiй Вкра©нi
Меди та вина ситii".
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вiслi.
Лядську славу загнав пiд лаву,
Сам бравий козак гуля :
"Нуте, козаки, у скоки,
Заберiмося пiд боки,
Заженiм ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий".
Дивують ляхи, вражi сини,
Що тi козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибуху,
Ще й соломаху з водою.
Ой, чи бач, ляше, як козак пляше
На сивiм конi горою:
Мушкетом бере, аж серце в'яне,
А лях вiд страху вмира .
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу:
Як не схотiли, забунтували,
Та й утеряли Вкра©ну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтiм пiску пiдбився:
Вiд нас, козаки, вiд нас, юнаки,
Нi один ляшок не скрився:
"Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберiмося у боки;
Загнали ляхiв за рiчку Вiслу,
Що не вернуться i в три роки".
За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Укра©на вiд Днiстра й до
Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа,
перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська
молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озбро©вшись
©хньою збро ю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що
складав гетьман. Назва "ре стровий козак" стала зникати - козаком звав
себе кожен, навiть той, хто замiсть збро© тримав у руцi кийок. Селяни,
долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро
сво©х панiв, ©хн господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за
кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж,
заможними землевласниками.
Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати
на Укра©ну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це,
Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським
вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на ©©
берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар
i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта
сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником
Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно
кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди
за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн
ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до
гребель, або посiкли ©х, або потопили в рiчцi та в болотах.
Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала
на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського
вiйська, залишила все сво добро, що мала в обозi, i з великим переляком
кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали
в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у
великiй кiлькостi потопилися в рiчцi.
Про наслiдки Пилявського бою так згаду народна дума:
Те пан Хмельницький,
Житель Чигиринський,
То вiн ночей недосипа ,
Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв
доганя .
Скоро догнав увечерi пiзно,
I там стало дуже по вулицях тiсно:
I там до ©х прибува ,
Ще й на козакiв гука ,
Да ще й словами промовля :
"Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки
прибувайте,
Жидiв та ляхiв упень рубайте
I до ©х козацькими словами промовляйте:
"Ото буде по той бiк Случi ваше,
А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького
й наше!"
Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити
полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на
якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли
Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом ©хнiх домагань
Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву.
Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана.
Багатьох ©х гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких
полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик,
Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки сво©х побратимiв i
товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова укра©нська
старшина.
Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки
там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер
польський король Владислав, i новий державець Речi Посполито© Ян Казимир,
за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспоко©ти його й
улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на
Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на
Укра©ну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не
мав думки вiдлучати Укра©ну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на
запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Ки©в, ще з
походу дозволив козакам розходитися по домiвках.
У Ки вi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн
пiд'©хав до Золото© Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як
визволителя Укра©ни вiд польського ярма, а православно© вiри - вiд утискiв
католицтва; i серед радiсних вигукiв киян до©хав до собору свято© Софi©,
на папертi якого його вiтав митрополит Ки©вський i патрiарх I русалимський
Па©сiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з
незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли
й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас
Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив укра©нський народ до
нацiонально© свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчно© польсько©
неволi. Вся Укра©на вiд Карпатських гiр до верхiв'©в. Десни, Псла та
Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького.
Завершивши сво дiло - визволення Укра©ни, запорожцi з Ки ва подалися
на Сiч у сво© улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом
лишилися тiльки тi з них, хто став старшиною в нових полках укра©нських
козакiв.
** ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКО РУ НИ (1648-1680 роки) **
ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Спокiйне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало вiдпочивали на
Сiчi й запорожцi. Польський король Ян Казимир нiчого не зробив iз того, що
пообiцяв Хмельницькому, й на початку лiта року 1649-го вже збирав вiйсько,
щоб рушити на Укра©ну гамувати козаччину. Довiдавшись про цi замiри, й
Богдан так само заходився скликати козакiв, запросив i запорожцiв iз Сiчi
й домовився про допомогу свого спiльника - кримського хана. Король не змiг
зiбрати багато вiйська, i Хмельницький оточив його половину в Збаражi, а
другу, що була пiд проводом самого короля, у серпнi 1649 року, з' днавшись
iз татарами, вщент розбив бiля мiста Зборова. Козаки мало не взяли в
бранцi самого Яна Казимира, але гетьман зупинив ©х, бо все-таки мав короля
за свого державця. Вiн звелiв козакам, що вже мали полонити його,
припинити бiй i залишити польський табiр.
Та легкодухiсть Хмельницького дуже обурила запорожцiв... I, справдi, не
минуло й кiлькох днiв, як Богдановi довелося розкаюватись у сво му
вчинковi, а через рiк його примирливiсть мусила оплакувати гiркими
сльозами вся Укра©на. Король тим часом пiдкупив хана золотом, i той змусив
гетьмана погодитися з нiкчемними умовами полякiв: зректися визволених уже
земель Галичини, Волинi, Подiлля й Бiло© Русi; пустити на Укра©ну
польських панiв та ще й повернути ©м усi ©хнi ма тки й змусити поспiльство
знову коритися панам i працювати на них.
Такого вiдступу запорожцi не могли подарувати Хмельницькому, й пiсля
рiзких нарiкань зовсiм залишили його й пiшли на Запорожжя. Розбрат був
такий великий, що року 1650-го сiчова голота, або "чернь", обрала, було,
замiсть Богдана iншого гетьмана - козака Гудовського, та тiльки iм'я
Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожцiв,
i незабаром прихильники Богдана, взявши на Сiчi гору, схопили Гудовського
й вiддали гетьмановi до рук.
Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав
запорожцiв iти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар
молдавський Лупул не хотiв вiддати за нього замiж сво © дочки, сiчовi
козаки, хоч i не всiм вiйськом, а все-таки чималою кiлькiстю, пристали до
Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченковi взяти Ясси й
примусили Лупула дати великий окуп. З початку вiйни молдавський господар
сподiвався на помiч з боку Польщi й кiлька разiв звертався за нею до
коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському вiйську
воювати з козаками.
Цей похiд на Молдову укра©нський народ вважав верхом козацько© слави й
оспiвав у сво©й думi:
Як iз Низу iз Днiстра тихий вiтер повiва ,
Бог святий зна , бог святий i вiда ,
Що Хмельницький дума -гада .
Тодi ж то не могли знати нi сотники,
нi полковники,
Нi джури козацькi©,
Нi мужi громадськi©,
Що наш пан гетьман Хмельницький,
Батько Зинов-Богдан Чигиринський,
У городi Чигиринi задумав вже й загадав:
Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав,
А ще сам з города Чигирина вирушав;
За ним козаки йдуть,
Яко ярая пчола, гудуть;
Котрий козак не ма в себе шаблi булатно©,
Пищалi семип'ядно©,
Той козак кий на плечi забира ,
За гетьманом Хмельницьким ув охотне вiйсько
поспiша .
Отодi ж то, як до рiчки до Днiстра
прибував,
На три частi козакiв переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Пiд городом Сорокою шанцi копав,
У шанцях куренем стояв;
А це од сво©х рук листи писав,
До Василя Молдавського посилав,
А в листах приписував:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться?
Чи мириться?
Чи городи сво© Волоськi уступати?
Чи червiнцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"
Тодi Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Листи чита ,
Назад одсила ,
А в листах припису :
"Пане-гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!
Не буду я з тобою нi битися,
Нi миритися,
Нi городiв тобi сво©х волоських уступати,
Нi червiнцями полумискiв сповняти;
Не лучче б тобi покоритися меншому,
Нiж менi тобi, старшому?"
От тодi ж то Хмельницький, як тi слова зачував,
Так вiн сам на доброго коня сiдав,
Коло города Сороки по©жджав,
На гору Сороку поглядав
I ще стиха словами промовляв:
"Ей, городе, городе Сороко!
Що ти мо©м козакам-дiтям не заполоха, -
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великi скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на мiсяць
жалування давати".
От тодi-то Хмельницький, як похваливсь,
Так гаразд - добре й учинив:
Город Сороку у недiлю рано
знадобiддя взяв,
На ринку обiд пообiдав,
К полуднiй годинi до города Сичави припав,
Город Сичаву огнем запалив
I мечем сплюндрував.
От тодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали,
Усi до города Ясси повтiкали,
До Василя Молдавського стиха словами промовляли:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю наш Волоський!
Чи будеш за нас одностайно стояти?
Будем тобi податi давати;
Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
Будем iншому пану кров'ю вже голдовати".
От тодi-то Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотинi од'©жджав,
У Хвилецького капiтана стацi ю стояв,
Тодi ж то од сво©х рук листи писав,
До Iвана Потоцького, короля польського, посилав:
"Ей, Iване Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славнiй Укра©нi п' ш-гуля ш,
А об мо©й ти пригодi нiчого не зна ш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю Волоську обрушив,
Все мо поле коп' м iзорав,
Усiм мо©м волохам, як галкам,
З плiч голови познiмав,
Де були в полi стежки-дорожки,
Волоськими головками повимощував,
Де були в полi широкi© долини,
Волоською кров'ю повиповнював".
От тодi-то Iван Потоцький,
Король польський,
Листи чита ,
Назад одсила ,
А в листах припису :
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Коли ж ти хотiв на сво©й Укра©нi
проживати,
Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи
не займати,
Бо дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати.
У першiй вiйнi
На Жовтiй Водi.
П'ятнадцять тисяч мо©х лицарiв стрiчав -
Не великий ©м одвiт давав:
Всiм, як галкам, з плiч голiвки поздiймав;
Трьох синiв мо©х живцем узяв,
Турському султану в подарунок одiслав;
Мене, Йвана Потоцького,
Коронного польського,
Три днi на приковi край пушки держав,
Анi пить менi, нi ©сти не дав.
То дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати,
Буду його по вiк вiчний пам'ятати!"
То Василiй Молдавський до Ясс прибува ,
Словами промовля :
"Ой ви, Ясси мо©, Ясси!
Були сте барзо краснi,
Да вже не будете такi,
Як прийдуть козаки!" ,
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побiдив.
Гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава,
Вiйськовая справа!
Сама себе на смiх не давала!
Ворогiв пiд ноги топтала.
Пiсля Зборiвсько© згоди та молдавського походу Хмельницький бiльшiсть
вiйська розпустив, бо за умовою з поляками козакiв мало бути лише 40.000.
Проте вiдразу ж пiсля примирення виявилося, що нiяко© згоди мiж укра©нцями
й поляками нема, бо шляхта, ввiйшовши в Галичину й на Подiлля, вчинила
нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотiла зробити й на
Брацлавщинi (Побужжя), та полковники Вiйська Запорозького Нечай i Богун,
якi очолювали Винницький i Брацлавський полки козакiв, одмовилися коритися
Зборiвськiй згодi, незважаючи навiть на гетьманськi накази, й зi збро ю не
пускали польських панiв у ©хнi ма тки.
Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова
вiйна. Поляки з чималим вiйськом несподiвано напали на Нечая, коли вiн
необачно справляв масни-цю в мiстi Красному на Брацлавщинi, i хоч як
завзято козаки вiдбивалися, та все-таки поляки перемогли ©х, i навiть сам
полковник наклав там головою. Про цього оборонця волi простого люду
збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:
Ой, у Краснiм на ставочку туман осiда ,
Чатували козаченьки у зеленiм га©.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в мiстi,
А сам пiшов до кумасi звiнок риби з'©сти,
Та вiн засiв коло столу, здрiбна промовля
Та з кумою, iз любою, мед-вино кружля .
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: "Утiкай, Нечаю!"
"Як я маю, козак Нечай, звiдси утiкати,
Свою славу козацькую пiд ноги топтати?!"
Подивився козак Нечай в кватирку очима,
А вже ляшкiв сорок тисяч сто©ть за плечима.
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
"Сiдлай, джуро, сiдлай, малий, коня вороного!
Сiдлай менi вороного, собi буланого, -
Геть вирiжем ворожих ляхiв - геть що до одного!"
Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Повернувся козак Нечай на лiве плече,
А вже з ляшкiв, вражих синiв, кров рiчками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку -
Не вискочить Нечаiв кiнь iз людського трупу.
Недоскочив козак Нечай дубового тинку -
Покотилась Нечаева голова по ринку.
Зiбралися козаченьки в високi палати,
Стали думать та гадати, де Нечая поховати;
Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,
Ой, щоб розiйшлась по свiту Неча ва слава!
Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на iншого свого ворога
Богуна, який засiв у Винницi. Тiльки ©м не пощастило. Козаки дали там
добру вiдсiч i хитрощами потопили багато польського вiйська в Бузi.
Почувши про напад шляхти на сво©х полковникiв, Хмельницький знову почав
скликати козакiв i звернувся за пiдмогою до Вiйська Запорозького, та
тiльки запорожцi неприхильне поставилися до нього за те, що вiн обстоював
лише козакiв, а простий же люд забував. Обмiркувавши це на радi, Вiйсько
Запорозьке вiдмовило йому в допомозi. Тодi Богдан через турецького султана
попросив допомоги в хана. Iз султанського наказу татарська орда вирушила з
Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червнi, зблизившись iз
поляками пiд Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила - бiльш як
на 30 000, то вiн розгнiвався на Хмельницького, що той не застерiг його
про кiлькiсть польського вiйська й, повернувши з ордою назад, почав тiкати
на пiвдень: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його
зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон i повiз
iз собою.
Залишившись без гетьмана i спiльникiв, козацьке вiйсько, кiлькiстю до
80 000, не могло стримати натиск полякiв i пiсля кiлькох днiв змагань пiд
керуванням Богуна вiдступило потайки вночi за рiчку Пляшеву й пiшло на
Укра©ну, кинувши весь свiй табiр i багато неозбро ного люду.
Без участi Вiйська Запорозького року 1651-го виникла й Бiлоцеркiвська
згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого
сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожцi з кошовим
отаманом Лута м саме переносили Сiч iз Микитиного Рогу на устя Чортомлика.
Чому стався цей перехiд, невiдомо, а тiльки козаки обрали собi мiсце на
березi Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара
Сiч за часiв Жигмонта III, i весь 1652 рiк працювали над будуванням тут
куренiв, церкви й окопiв.
Тiльки аж року 1652-го пiсля того, як Хмельницький листом сповiстив Кiш
про нелюдськi вчинки на Укра©нi нового привiдця польського вiйська
Чарнецького, що випалював села й вирiзував до ноги людей, i про те, що
король наступа не лише з поляками, а ще й веде за собою спiльникiв -
угорцiв та волохiв, - i погрожу геть викорiнити укра©нський народ i
козацтво, тодi запорожцi вийшли всiм вiйськом i стали допомагати знову
Хмельницькому.
Вигнавши з Укра©ни Чарнецького, сiчовики разом iз гетьманськими силами
ходили на Подiлля пiд Жванець проти полякiв, що билися пiд проводом свого
короля. Наприкiнцi року 1653-го Хмельницький iз козаками опинився в дуже
скрутному становищi, бо кримський хан знову, i вже назавжди, вiдсахнувся
од спiлки з Богданом. Причини для цього були простi: татари вже кiлька
вiкiв жили торгiвлею укра©нськими невольниками; перебуваючи в спiлцi з
Укра©ною, Крим позбувся великих прибуткiв на людському ринку, бо хановi не
годилося забирати в неволю сво©х спiльникiв.
Виходило, що днання з Укра©ною татарам не на користь - i от, порвавши
ту спiлку пiд Жванцем, вони, замiсть того, щоб воювати проти полякiв,
кинулися на Укра©ну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не
лишалося нiчого, як кинути Подiлля й обороняти укра©нськi землi вiд
татарського нападу. Запорожцi в цiй вiйнi з татарами брали дiяльну участь.
Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожi загони,
вiдбиваючи й визволяючи ув'язнених землякiв.
СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ ДО МОСКВИ
Повиганявши татар з Укра©ни, Хмельницький подякував запорожцям за помiч
i, проводжаючи ©х на Сiч, надiслав до Коша листа, сповiщаючи товариство,
що через зраду кримського хана вiн задумав перейти пiд протекцiю
московського царя. Разом iз тим вiн просив Вiйсько Запорозьке дати йому в
цiй справi добру пораду.
У вiдповiдь на того листа запорожцi написали, що протекцiя Москви - рiч
непогана, та тiльки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьмановi треба
бути дуже обережним, щоб часом вiд того не вийшло чогось лихого для
неньки-Укра©ни та не зашкодило правам та вольностям козацьким.
8 сiчня року 1654-го пiсля вiйськово© ради, що вiдбулася в Переяславi,
Укра©на перейшла пiд руку московського царя Олексiя Михайловича й
прилучилася до Росi© як автономна кра©на iз сво©м власним вiйськом у
60000 козакiв.
ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА
Пiсля з' днання Укра©ни з Московським царством, яке вже почало
називатися Росiйським i стало далеко могутнiшим, нiж до того, ця змiна
дуже стурбувала як Польщу, так i Крим i навiть турецького султана. Всi
тро склали помiж себе спiлку й, зiбравши вiйська, рушили вiдплатити
Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголiтня боротьба не змiцнiло©
ще укра©нсько© держави з вiковiчними ворогами: поляками, татарами й
турками.
Наприкiнцi 1654 й на початку 1655 рокiв Укра©ну плюндрували великi
татарськi орди. Безлiч сiл, мiстечок i мiст були спаленi, а татари забрали
в неволю бiльш як 200 000 укра©нцiв. Поляки, допомагаючи ордi, й собi
захоплювали неозбро них людей та мiняли ©х на шаблi, сагайдаки й стрiли.
Весь той час Вiйсько Запорозьке перебувало на боцi Хмельницького,
б'ючись iз поляками та винищуючи татар, але сили були нерiвнi, й тяжко
доводилося Укра©нi й Запорожжю, й гинули в тiй боротьбi один по одному
славнi лицарi за визволення рiдного краю. Тодi ж наклав головою й
оспiваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих
боях.
Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкра©на плаче.
Не так тая Укра©на, як те горде вiйсько,
Заплакала Морозиха, iдучи на мiсто.
"Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,
Iди з нами, козаками, меду-вина напийся!"
"Ой, щось менi, миле браття, мед-вино не п' ться -
Ой, десь мiй син, Морозенко, з ворогами б' ться!"
"Нехай б' ться-руба ться, вiн у тому коха ться".
Iз-за гори, з-за круто© горде вiйсько виступа ,
Посамперед Морозенко сивим конем виграва .
А в нашого Морозенка червоная стрiчка:
Де по©де Морозенко - кривавая рiчка.
Ой, ви©хав Морозенко за Келебердою,
Ой, зустрiвся Морозенко з вражою ордою.
Ой, б' ться вiн три днi, три днi - три години,
Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милi.
Ой, став же Морозенко та в полi гуляти,
Стали його турки й ляхи обступати.
Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,
Морозенко, козаченько, в неволю попався.
Лядський солод, козацька вода,
Лядськi дрова, козацькi труда".
Ой, з того пива
Зробили козаки з ляхами превелике диво.
Пiд городом Корсунем вони станом стали,
Пiд Стебловим вони солод замочили;
Ще й пива не зварили,
А вже козаки Хмельницького з ляхами добре посварили:
За тую бражку
Зчинили козаки з ляхами велику дражку;
За той солод
Зробили ляхи з козаками превеликий колот;
А за той, не знать який, квас
Не одного ляха козак за чуба тряс.
Ляхи чогось догадались,
Вiд козакiв чогось утiкали,
А козаки на ляхiв нарiкали:
"Ой ви, ляхове,
Песькi синове!
Чом ви не дожида те,
Нашого пива не допива те?"
Тодi козаки ляхiв доганяли,
Пана Потоцького пiймали,
Як барана в'язали
Та перед Хмельницького гетьмана примчали:
"Гей, пане Потоцький!
Чом у тебе досi розум жiноцький?
Не вмiв ти си в Кам'янськiм Подiльнi
Поганого поросяти, курицi з перцем та шапраном уживати,
А тепер не зумi ш ти з нами, козаками, воювати
I житньо© соломахи з тузлуком уплiтати.
Хiба велю тебе до рук кримського хана,
Щоб навчили тебе кримськi дiти
сиро© кобилини жувати!"
Тодi ляхи чогось догадались,
На жидiв нарiкали:
"Гей, ви, жидове,
Поганськi синове!
Нащо то ви великий бунт, тривоги зривали,
на милю по три корчми становили,
Великi мита брали:
Вiд возового
По пiвзолотого,
Вiд пiшого - по два грошi,
А ще не минали й сердешного старця -
Вiдбирали пшоно та яйця
А тепер ви тi© скарби збирайте
Та Хмельницького днайте;
А то як не будете Хмельницького днати,
То не зарiкайтесь за рiчку Вiслу до Полонного
прудко тiкати".
Жидове чогось догадались,
На рiчку Случу тiкали.
Которi тiкали до рiчки Случi,
То погубили чоботи й онучi;
А которi до Прута,
То була вiд козакiв Хмельницького
дорiженька барзо крута.
По рiчцi Случi
Обломили мiст, iдучи,
Затопили всi клейноди
I всi лядськi бубни.
Которi бiгли до рiчки Росi,
То зосталися голi й босi.
Обiзвався первий жид Гичик,
Та й хапа ться за бичик,
Обiзветься другий жид Шльома:
"Ой, я ж пак не буду на сабас дома!"
Третiй жид озоветься, Оврам:
"У мене невеликий крам:
Шпильки, голки,
Кремiння, люльки,
Так я свiй крам
У коробочку склав
Та козакам п'ятами накивав".
Обiзветься четвертий жид Давидко:
"Ой, брате Лейбо! Уже ж пак iз гори
козацькi корогви видко!"
Обiзветься п'ятий жид Юдко:
"Нумо, до Полонного втiкати прудко!"
Тодi жид Лейба бiжить,
Аж живiт дрижить;
Як на школу погляне,
Його серце жидiвське зiв'яне:
"Ей, школо моя, школо мурована!..
Тепер тебе нi в пазуху взяти,
Нi в кишеню сховати,
Але ж доведеться Хмельницького козакам
на балаки покидати!"
Отже, панове-молодцi, над Полонним
не чорна хмара вставала:
Не одна панi-ляшка удовою зосталась.
Озоветься одна панi-ляшка:
"Нема мого пана Яна,
Десь його зв'язали козаки, як би барана,
Та повели до свого гетьмана".
Озоветься друга панi-ляшка:
Нема мого пана Кордаша!
Десь його Хмельницького козаки повели до коша".
Озоветься третя панi-ляшка:
"Нема мого пана Якуба!
Десь узяли Хмельницького козаки
та либонь, повiсили на дуба".
З-пiд Корсуня Богдан вiдрядив татар до Криму, а запорожцiв розпустив по
Укра©нi вимiтати загонами з русько© землi панiв та жидiв. Сам же гетьман
iз ре стровими козаками перейшов до Бiло© Церкви i заходився там складати
новi полки укра©нського козацького вiйська.
Запорожцi, при днавши до себе ватаги повстанцiв, ходили скрiзь,
руйнуючи польськi ма тки, замки й мiста та визволяючи людей з неволi, ©хнi
загони зростали з кожним днем, гуртували навколо себе по кiлька тисяч
козакiв i невдовзi ймення ©хнiх ватажкiв, полковникiв та курiнних отаманiв
Вiйська Запорозького - Нечая, Богуна, Перебийноса, Ганжi, Остапа,
Полов'яна, Морозенка, Гайчури, Кривошапки, Гаркушi, Вовгури й багатьох
iнших - облетiли всю Укра©ну й прославилися в народних пiснях i думах, як
борцi за визволення поневоленого укра©нського люду; душi ж польсько©
шляхти та ©© прибiчникiв i пiдручних - жидiв - тi iмена виповнювали жахом.
Наймилiшими народовi героями повстання були, коли рахувати за кiлькiстю
складених про них пiсень, полковники Вiйська Запорозького - Перебийнiс,
Нечай та Морозенко. Одну з пiсень про Перебийноса можна й зараз почути на
Укра©нi, й не тiльки вiд кобзарiв, а й по селах, по бурсах i по вiйськових
школах:
Ой, не дивуйтеся, добрi© люде,
Що на Вкра©нi повстало;
Ой, за Дашевим, пiд Сорокою,
Множество ляхiв пропало!
Перебийнiс водить не много -
Сiмсот козакiв за собою;
Руба мечем голови з плечей,
А решту топить водою.
"Ой, пийте, ляхи, води калюжi,
Води калюжi болотяно©,
А що пивали по тiй Вкра©нi
Меди та вина ситii".
Зависли ляшки, зависли,
Як чорна хмара на Вiслi.
Лядську славу загнав пiд лаву,
Сам бравий козак гуля :
"Нуте, козаки, у скоки,
Заберiмося пiд боки,
Заженiм ляшка, вражого сина,
Аж за Дунай глибокий".
Дивують ляхи, вражi сини,
Що тi козаки вживають:
Вживають вони щуку-рибуху,
Ще й соломаху з водою.
Ой, чи бач, ляше, як козак пляше
На сивiм конi горою:
Мушкетом бере, аж серце в'яне,
А лях вiд страху вмира .
Ой, чи бач, ляше, що по Случ наше,
По Костяную могилу:
Як не схотiли, забунтували,
Та й утеряли Вкра©ну.
Ой, чи бач, ляше, як пан Хмельницький
На жовтiм пiску пiдбився:
Вiд нас, козаки, вiд нас, юнаки,
Нi один ляшок не скрився:
"Нуте ж, козаки, у скоки,
Заберiмося у боки;
Загнали ляхiв за рiчку Вiслу,
Що не вернуться i в три роки".
За лiто, доки поляки скликали нове вiйсько, Укра©на вiд Днiстра й до
Путивля та Лубен стала вiльною. Повстання, мов величезна пожежа,
перехопилося навiть у Галичину й на Бiлу Русь. Уся мiська й сiльська
молодь узялася за ножi, сокири й коси й, повбивавши панiв та озбро©вшись
©хньою збро ю, пiшла козакувати, гуртуючись то в загони, то в полки, що
складав гетьман. Назва "ре стровий козак" стала зникати - козаком звав
себе кожен, навiть той, хто замiсть збро© тримав у руцi кийок. Селяни,
долiтнi й пiдстаркуватi, що лишилися по оселях, подiлили мiж собою добро
сво©х панiв, ©хн господарство й худобу, попаювали навiть землю, так що за
кiлька мiсяцiв iз поневолених крiпакiв стали вiльними людьми, до того ж,
заможними землевласниками.
Проте пiд осiнь поляки, зiбравши 80 000 вiйська, почали знову наступати
на Укра©ну й перейшли на схiдний бiк рiчки Случi. Почувши про це,
Хмельницький скликав до себе всi козацькi загони, щоб дати польським
вiйськам бiй. Вороги розташувалися табором бiля рiчки Пиляви, на ©©
берегах. Хмельницький не квапився нападати, сподiваючись на допомогу татар
i гадаючи оточити полякiв, як пiд Корсунем, з усiх бокiв. Проте шляхта
сама прискорила свою загибель. Роздратованi запорозьким полковником
Ганжею, що перемагав усiх польських богатирiв на герцi, поляки необережно
кинулися на козакiв i з кiлькома полками пiдступили через греблi та броди
за Пиляву аж до козацького табору. А Хмельницький тiльки того й чекав: вiн
ударив на них усiм вiйськом, i козаки, перетнувши полякам шлях назад до
гребель, або посiкли ©х, або потопили в рiчцi та в болотах.
Ця пригода з кiлькома полками так засмутила польське панство та нагнала
на нього такого страху, що шляхта, починаючи з привiдцiв польського
вiйська, залишила все сво добро, що мала в обозi, i з великим переляком
кинулася тiкати назад до Случi. За панством побiгли й жовнiри; вони тiкали
в такому безладi, що бiля Костянтинова завалили мiст через Случ i у
великiй кiлькостi потопилися в рiчцi.
Про наслiдки Пилявського бою так згаду народна дума:
Те пан Хмельницький,
Житель Чигиринський,
То вiн ночей недосипа ,
Коло Случi-рiчки ляхiв i жидiв
доганя .
Скоро догнав увечерi пiзно,
I там стало дуже по вулицях тiсно:
I там до ©х прибува ,
Ще й на козакiв гука ,
Да ще й словами промовля :
"Друзi панове-молодцi! До Случi-рiчки
прибувайте,
Жидiв та ляхiв упень рубайте
I до ©х козацькими словами промовляйте:
"Ото буде по той бiк Случi ваше,
А по сей бiк Случi буде пана Хмельницького
й наше!"
Проте Хмельницький не зупинився на Случi. Запорожцi хотiли вiдомстити
полякам у самiй Варшавi й обмити ворожою кров'ю майдан Старого мiста, на
якому було замордовано стiльки запорозьких гетьманiв. Вони вмовляли
Богдана взяти королiвську столицю, й пiд впливом ©хнiх домагань
Хмельницький пiшов через Костянтинiв та Зборiв на Львiв i Варшаву.
Запорожцi на той час вважали себе найближчими прибiчниками Богдана.
Багатьох ©х гетьман попризначав полковниками та осавулами козацьких
полкiв, а кожен iз тих полковникiв, як-от: Нечай, Богун, Джеджалик,
Пушка-ренко й iншi - закликали за собою в новi полки сво©х побратимiв i
товаришiв, i, таким чином, iз запорожцiв склалася нова укра©нська
старшина.
Побували запорожцi з Хмельницьким i у Львовi, i пiд Замостям. Та тiльки
там восени 1648 року гетьман почав вагатися - незадовго перед тим помер
польський король Владислав, i новий державець Речi Посполито© Ян Казимир,
за якого пiд час обрання голосував i Богдан, зумiв заспоко©ти його й
улестити обiцянками. Вiн запевнив Хмельницького, що й без походу на
Варшаву зробить усе, як бажають козаки, аби тiльки вiйська повернулися на
Укра©ну й там очiкували королiвських комiсарiв, адже гетьман тодi ще не
мав думки вiдлучати Укра©ну вiд Польщi. Вiн перестав зважати на
запорозьких порадникiв i, повернувши полки вiд Замостя на Ки©в, ще з
походу дозволив козакам розходитися по домiвках.
У Ки вi Хмельницького зустрiчали дуже урочисто. Верхи на конi вiн
пiд'©хав до Золото© Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як
визволителя Укра©ни вiд польського ярма, а православно© вiри - вiд утискiв
католицтва; i серед радiсних вигукiв киян до©хав до собору свято© Софi©,
на папертi якого його вiтав митрополит Ки©вський i патрiарх I русалимський
Па©сiй. I, справдi, було за що прославляти Богдана Хмельницького: з
незначною силою у 8000 запорожцiв спромiгся вiн зробити те, про що мрiяли
й чого не досягли його попередники: Наливайко, Лобода, Жмайло, Тарас
Трясило, Сулима, Павлюк, Остряниця, - збудив укра©нський народ до
нацiонально© свiдомостi, розбурхав його, визволив iз довговiчно© польсько©
неволi. Вся Укра©на вiд Карпатських гiр до верхiв'©в. Десни, Псла та
Ворскли стала вiльною i визнавала владу тiльки гетьмана Хмельницького.
Завершивши сво дiло - визволення Укра©ни, запорожцi з Ки ва подалися
на Сiч у сво© улюбленi степи та до батька Великого Лугу. З Богданом
лишилися тiльки тi з них, хто став старшиною в нових полках укра©нських
козакiв.
** ВIЙСЬКО ЗАПОРОЗЬКЕ ПIД ЧАС ВЕЛИКО РУ НИ (1648-1680 роки) **
ДОБА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Спокiйне гетьманування Богдана тривало недовго. Мало вiдпочивали на
Сiчi й запорожцi. Польський король Ян Казимир нiчого не зробив iз того, що
пообiцяв Хмельницькому, й на початку лiта року 1649-го вже збирав вiйсько,
щоб рушити на Укра©ну гамувати козаччину. Довiдавшись про цi замiри, й
Богдан так само заходився скликати козакiв, запросив i запорожцiв iз Сiчi
й домовився про допомогу свого спiльника - кримського хана. Король не змiг
зiбрати багато вiйська, i Хмельницький оточив його половину в Збаражi, а
другу, що була пiд проводом самого короля, у серпнi 1649 року, з' днавшись
iз татарами, вщент розбив бiля мiста Зборова. Козаки мало не взяли в
бранцi самого Яна Казимира, але гетьман зупинив ©х, бо все-таки мав короля
за свого державця. Вiн звелiв козакам, що вже мали полонити його,
припинити бiй i залишити польський табiр.
Та легкодухiсть Хмельницького дуже обурила запорожцiв... I, справдi, не
минуло й кiлькох днiв, як Богдановi довелося розкаюватись у сво му
вчинковi, а через рiк його примирливiсть мусила оплакувати гiркими
сльозами вся Укра©на. Король тим часом пiдкупив хана золотом, i той змусив
гетьмана погодитися з нiкчемними умовами полякiв: зректися визволених уже
земель Галичини, Волинi, Подiлля й Бiло© Русi; пустити на Укра©ну
польських панiв та ще й повернути ©м усi ©хнi ма тки й змусити поспiльство
знову коритися панам i працювати на них.
Такого вiдступу запорожцi не могли подарувати Хмельницькому, й пiсля
рiзких нарiкань зовсiм залишили його й пiшли на Запорожжя. Розбрат був
такий великий, що року 1650-го сiчова голота, або "чернь", обрала, було,
замiсть Богдана iншого гетьмана - козака Гудовського, та тiльки iм'я
Хмельницького, переможця над поляками, ще багато важило серед запорожцiв,
i незабаром прихильники Богдана, взявши на Сiчi гору, схопили Гудовського
й вiддали гетьмановi до рук.
Десь згодом, восени вже 1650 року, коли Хмельницький покликав
запорожцiв iти з його сином Тимошем походом на Молдову за те, що господар
молдавський Лупул не хотiв вiддати за нього замiж сво © дочки, сiчовi
козаки, хоч i не всiм вiйськом, а все-таки чималою кiлькiстю, пристали до
Тимоша, ходили у Волощину й допомогли Хмельниченковi взяти Ясси й
примусили Лупула дати великий окуп. З початку вiйни молдавський господар
сподiвався на помiч з боку Польщi й кiлька разiв звертався за нею до
коронного гетьмана Потоцького, та король не дозволив польському вiйську
воювати з козаками.
Цей похiд на Молдову укра©нський народ вважав верхом козацько© слави й
оспiвав у сво©й думi:
Як iз Низу iз Днiстра тихий вiтер повiва ,
Бог святий зна , бог святий i вiда ,
Що Хмельницький дума -гада .
Тодi ж то не могли знати нi сотники,
нi полковники,
Нi джури козацькi©,
Нi мужi громадськi©,
Що наш пан гетьман Хмельницький,
Батько Зинов-Богдан Чигиринський,
У городi Чигиринi задумав вже й загадав:
Дванадцять пар пушок вперед себе одiслав,
А ще сам з города Чигирина вирушав;
За ним козаки йдуть,
Яко ярая пчола, гудуть;
Котрий козак не ма в себе шаблi булатно©,
Пищалi семип'ядно©,
Той козак кий на плечi забира ,
За гетьманом Хмельницьким ув охотне вiйсько
поспiша .
Отодi ж то, як до рiчки до Днiстра
прибував,
На три частi козакiв переправляв,
А ще до города Сороки прибував,
Пiд городом Сорокою шанцi копав,
У шанцях куренем стояв;
А це од сво©х рук листи писав,
До Василя Молдавського посилав,
А в листах приписував:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Що тепер будеш думати й гадати:
Чи будеш зо мною биться?
Чи мириться?
Чи городи сво© Волоськi уступати?
Чи червiнцями полумиски сповняти?
Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?"
Тодi Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Листи чита ,
Назад одсила ,
А в листах припису :
"Пане-гетьмане Хмельницький,
Батьку Зинов-Богдане Чигиринський!
Не буду я з тобою нi битися,
Нi миритися,
Нi городiв тобi сво©х волоських уступати,
Нi червiнцями полумискiв сповняти;
Не лучче б тобi покоритися меншому,
Нiж менi тобi, старшому?"
От тодi ж то Хмельницький, як тi слова зачував,
Так вiн сам на доброго коня сiдав,
Коло города Сороки по©жджав,
На гору Сороку поглядав
I ще стиха словами промовляв:
"Ей, городе, городе Сороко!
Що ти мо©м козакам-дiтям не заполоха, -
Буду я тебе доставати,
Буду я з тебе великi скарби мати,
Свою голоту наповняти,
По битому таляру на мiсяць
жалування давати".
От тодi-то Хмельницький, як похваливсь,
Так гаразд - добре й учинив:
Город Сороку у недiлю рано
знадобiддя взяв,
На ринку обiд пообiдав,
К полуднiй годинi до города Сичави припав,
Город Сичаву огнем запалив
I мечем сплюндрував.
От тодi-то iншi сiчавцi гетьмана Хмельницького у вiчi не видали,
Усi до города Ясси повтiкали,
До Василя Молдавського стиха словами промовляли:
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю наш Волоський!
Чи будеш за нас одностайно стояти?
Будем тобi податi давати;
Коли ж не будеш за нас одностайно стояти,
Будем iншому пану кров'ю вже голдовати".
От тодi-то Василь Молдавський,
Господар Волоський,
Пару коней у коляску закладав,
До города Хотинi од'©жджав,
У Хвилецького капiтана стацi ю стояв,
Тодi ж то од сво©х рук листи писав,
До Iвана Потоцького, короля польського, посилав:
"Ей, Iване Потоцький,
Королю польський!
Ти ж бо то на славнiй Укра©нi п' ш-гуля ш,
А об мо©й ти пригодi нiчого не зна ш;
Що ж то в нас гетьман Хмельницький, русин,
Всю мою землю Волоську обрушив,
Все мо поле коп' м iзорав,
Усiм мо©м волохам, як галкам,
З плiч голови познiмав,
Де були в полi стежки-дорожки,
Волоськими головками повимощував,
Де були в полi широкi© долини,
Волоською кров'ю повиповнював".
От тодi-то Iван Потоцький,
Король польський,
Листи чита ,
Назад одсила ,
А в листах припису :
"Ей, Василю Молдавський,
Господарю Волоський!
Коли ж ти хотiв на сво©й Укра©нi
проживати,
Було б тобi Хмельницького у вiчнi часи
не займати,
Бо дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати.
У першiй вiйнi
На Жовтiй Водi.
П'ятнадцять тисяч мо©х лицарiв стрiчав -
Не великий ©м одвiт давав:
Всiм, як галкам, з плiч голiвки поздiймав;
Трьох синiв мо©х живцем узяв,
Турському султану в подарунок одiслав;
Мене, Йвана Потоцького,
Коронного польського,
Три днi на приковi край пушки держав,
Анi пить менi, нi ©сти не дав.
То дався менi гетьман Хмельницький
гаразд-добре знати,
Буду його по вiк вiчний пам'ятати!"
То Василiй Молдавський до Ясс прибува ,
Словами промовля :
"Ой ви, Ясси мо©, Ясси!
Були сте барзо краснi,
Да вже не будете такi,
Як прийдуть козаки!" ,
То пан Хмельницький добре учинив:
Польщу засмутив,
Волощину побiдив.
Гетьманщину звеселив.
В той час була честь, слава,
Вiйськовая справа!
Сама себе на смiх не давала!
Ворогiв пiд ноги топтала.
Пiсля Зборiвсько© згоди та молдавського походу Хмельницький бiльшiсть
вiйська розпустив, бо за умовою з поляками козакiв мало бути лише 40.000.
Проте вiдразу ж пiсля примирення виявилося, що нiяко© згоди мiж укра©нцями
й поляками нема, бо шляхта, ввiйшовши в Галичину й на Подiлля, вчинила
нелюдську розправу над повстанцями. Те саме вона хотiла зробити й на
Брацлавщинi (Побужжя), та полковники Вiйська Запорозького Нечай i Богун,
якi очолювали Винницький i Брацлавський полки козакiв, одмовилися коритися
Зборiвськiй згодi, незважаючи навiть на гетьманськi накази, й зi збро ю не
пускали польських панiв у ©хнi ма тки.
Через уперту оборону ними народних прав року 1651-го виникла нова
вiйна. Поляки з чималим вiйськом несподiвано напали на Нечая, коли вiн
необачно справляв масни-цю в мiстi Красному на Брацлавщинi, i хоч як
завзято козаки вiдбивалися, та все-таки поляки перемогли ©х, i навiть сам
полковник наклав там головою. Про цього оборонця волi простого люду
збереглося багато кобзарських дум, з яких тут подано уривки:
Ой, у Краснiм на ставочку туман осiда ,
Чатували козаченьки у зеленiм га©.
Ой, поставив козак Нечай та сторожу в мiстi,
А сам пiшов до кумасi звiнок риби з'©сти,
Та вiн засiв коло столу, здрiбна промовля
Та з кумою, iз любою, мед-вино кружля .
Ой, заржали кониченьки та посеред гаю,
Кличе козак молоденький: "Утiкай, Нечаю!"
"Як я маю, козак Нечай, звiдси утiкати,
Свою славу козацькую пiд ноги топтати?!"
Подивився козак Нечай в кватирку очима,
А вже ляшкiв сорок тисяч сто©ть за плечима.
Ой, як крикне козак Нечай на хлопця малого:
"Сiдлай, джуро, сiдлай, малий, коня вороного!
Сiдлай менi вороного, собi буланого, -
Геть вирiжем ворожих ляхiв - геть що до одного!"
Ой, не встигнув козак Нечай на коника спасти,
Взяв ляхами, як снопами, по два ряди класти.
Повернувся козак Нечай на лiве плече,
А вже з ляшкiв, вражих синiв, кров рiчками тече.
Повернувся козак Нечай на правую руку -
Не вискочить Нечаiв кiнь iз людського трупу.
Недоскочив козак Нечай дубового тинку -
Покотилась Нечаева голова по ринку.
Зiбралися козаченьки в високi палати,
Стали думать та гадати, де Нечая поховати;
Ой, сховаймо ж головоньку, а де церква Варвара,
Ой, щоб розiйшлась по свiту Неча ва слава!
Позбувшись Нечая, поляки негайно напали й на iншого свого ворога
Богуна, який засiв у Винницi. Тiльки ©м не пощастило. Козаки дали там
добру вiдсiч i хитрощами потопили багато польського вiйська в Бузi.
Почувши про напад шляхти на сво©х полковникiв, Хмельницький знову почав
скликати козакiв i звернувся за пiдмогою до Вiйська Запорозького, та
тiльки запорожцi неприхильне поставилися до нього за те, що вiн обстоював
лише козакiв, а простий же люд забував. Обмiркувавши це на радi, Вiйсько
Запорозьке вiдмовило йому в допомозi. Тодi Богдан через турецького султана
попросив допомоги в хана. Iз султанського наказу татарська орда вирушила з
Криму, але наступала мляво й неохоче. Коли ж у червнi, зблизившись iз
поляками пiд Берестечком, хан побачив, що в короля велика сила - бiльш як
на 30 000, то вiн розгнiвався на Хмельницького, що той не застерiг його
про кiлькiсть польського вiйська й, повернувши з ордою назад, почав тiкати
на пiвдень: коли ж гетьман, наздогнавши хана, став умовляти його
зупинитися й стати до бою, той розлютився, захопив Богдана в полон i повiз
iз собою.
Залишившись без гетьмана i спiльникiв, козацьке вiйсько, кiлькiстю до
80 000, не могло стримати натиск полякiв i пiсля кiлькох днiв змагань пiд
керуванням Богуна вiдступило потайки вночi за рiчку Пляшеву й пiшло на
Укра©ну, кинувши весь свiй табiр i багато неозбро ного люду.
Без участi Вiйська Запорозького року 1651-го виникла й Бiлоцеркiвська
згода гетьмана з поляками: року ж 1652-го, коли Хмельницький водив свого
сина Тимоша в Молдову брати шлюб з дочкою господаря, запорожцi з кошовим
отаманом Лута м саме переносили Сiч iз Микитиного Рогу на устя Чортомлика.
Чому стався цей перехiд, невiдомо, а тiльки козаки обрали собi мiсце на
березi Чор-томлицького лиману, проти острова, на якому перебувала Стара
Сiч за часiв Жигмонта III, i весь 1652 рiк працювали над будуванням тут
куренiв, церкви й окопiв.
Тiльки аж року 1652-го пiсля того, як Хмельницький листом сповiстив Кiш
про нелюдськi вчинки на Укра©нi нового привiдця польського вiйська
Чарнецького, що випалював села й вирiзував до ноги людей, i про те, що
король наступа не лише з поляками, а ще й веде за собою спiльникiв -
угорцiв та волохiв, - i погрожу геть викорiнити укра©нський народ i
козацтво, тодi запорожцi вийшли всiм вiйськом i стали допомагати знову
Хмельницькому.
Вигнавши з Укра©ни Чарнецького, сiчовики разом iз гетьманськими силами
ходили на Подiлля пiд Жванець проти полякiв, що билися пiд проводом свого
короля. Наприкiнцi року 1653-го Хмельницький iз козаками опинився в дуже
скрутному становищi, бо кримський хан знову, i вже назавжди, вiдсахнувся
од спiлки з Богданом. Причини для цього були простi: татари вже кiлька
вiкiв жили торгiвлею укра©нськими невольниками; перебуваючи в спiлцi з
Укра©ною, Крим позбувся великих прибуткiв на людському ринку, бо хановi не
годилося забирати в неволю сво©х спiльникiв.
Виходило, що днання з Укра©ною татарам не на користь - i от, порвавши
ту спiлку пiд Жванцем, вони, замiсть того, щоб воювати проти полякiв,
кинулися на Укра©ну й почали хапати людей у неволю. Хмельницькому не
лишалося нiчого, як кинути Подiлля й обороняти укра©нськi землi вiд
татарського нападу. Запорожцi в цiй вiйнi з татарами брали дiяльну участь.
Вони пригадали тут свою давню славу й завзято громили ворожi загони,
вiдбиваючи й визволяючи ув'язнених землякiв.
СТАВЛЕННЯ ЗАПОРОЖЦIВ ДО МОСКВИ
Повиганявши татар з Укра©ни, Хмельницький подякував запорожцям за помiч
i, проводжаючи ©х на Сiч, надiслав до Коша листа, сповiщаючи товариство,
що через зраду кримського хана вiн задумав перейти пiд протекцiю
московського царя. Разом iз тим вiн просив Вiйсько Запорозьке дати йому в
цiй справi добру пораду.
У вiдповiдь на того листа запорожцi написали, що протекцiя Москви - рiч
непогана, та тiльки, складаючи пакти (умови) з царем, гетьмановi треба
бути дуже обережним, щоб часом вiд того не вийшло чогось лихого для
неньки-Укра©ни та не зашкодило правам та вольностям козацьким.
8 сiчня року 1654-го пiсля вiйськово© ради, що вiдбулася в Переяславi,
Укра©на перейшла пiд руку московського царя Олексiя Михайловича й
прилучилася до Росi© як автономна кра©на iз сво©м власним вiйськом у
60000 козакiв.
ПОМСТА КРИМСЬКОГО ХАНА
Пiсля з' днання Укра©ни з Московським царством, яке вже почало
називатися Росiйським i стало далеко могутнiшим, нiж до того, ця змiна
дуже стурбувала як Польщу, так i Крим i навiть турецького султана. Всi
тро склали помiж себе спiлку й, зiбравши вiйська, рушили вiдплатити
Хмельницькому за зраду. Спалахнула тяжка довголiтня боротьба не змiцнiло©
ще укра©нсько© держави з вiковiчними ворогами: поляками, татарами й
турками.
Наприкiнцi 1654 й на початку 1655 рокiв Укра©ну плюндрували великi
татарськi орди. Безлiч сiл, мiстечок i мiст були спаленi, а татари забрали
в неволю бiльш як 200 000 укра©нцiв. Поляки, допомагаючи ордi, й собi
захоплювали неозбро них людей та мiняли ©х на шаблi, сагайдаки й стрiли.
Весь той час Вiйсько Запорозьке перебувало на боцi Хмельницького,
б'ючись iз поляками та винищуючи татар, але сили були нерiвнi, й тяжко
доводилося Укра©нi й Запорожжю, й гинули в тiй боротьбi один по одному
славнi лицарi за визволення рiдного краю. Тодi ж наклав головою й
оспiваний у народних думах Морозенко, та чимало й товариства полягло в тих
боях.
Ой, Морозе, Морозенку! Ти славний козаче!
За тобою, Морозенку, вся Вкра©на плаче.
Не так тая Укра©на, як те горде вiйсько,
Заплакала Морозиха, iдучи на мiсто.
"Не плач, не плач, Морозихо, об сиру землю не бийся,
Iди з нами, козаками, меду-вина напийся!"
"Ой, щось менi, миле браття, мед-вино не п' ться -
Ой, десь мiй син, Морозенко, з ворогами б' ться!"
"Нехай б' ться-руба ться, вiн у тому коха ться".
Iз-за гори, з-за круто© горде вiйсько виступа ,
Посамперед Морозенко сивим конем виграва .
А в нашого Морозенка червоная стрiчка:
Де по©де Морозенко - кривавая рiчка.
Ой, ви©хав Морозенко за Келебердою,
Ой, зустрiвся Морозенко з вражою ордою.
Ой, б' ться вiн три днi, три днi - три години,
Ой, лежить трупу, лежить орди на чотири милi.
Ой, став же Морозенко та в полi гуляти,
Стали його турки й ляхи обступати.
Морозенко, козаченько, як мак, розпускався,
Морозенко, козаченько, в неволю попався.