Страница:
Проте старим запорожцям i тим, що мали вже сiм'ю, не так-то легко було
втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого
з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у
запорожцiв хат i не чинити ©м утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки
на паперi.
Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився
в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра
Калнишевського та до царицi Катерини:
Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде,
Як по©деш до царицi, по-прежньому буде.
Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi,
Чи не вступить царство землi по прежнi границi?
Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi?
Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам нашi землi з темними лугами!"
"Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала,
Ой, щоб тво© луги й землi назад повертала!
Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi -
Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи.
Текла рiчка-невеличка, заросла лозами -
Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами:
"Ой, великий свiт, царице, i всiм ти влада ш,
А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiща ш,
Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает".
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче,
Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка,
- Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку!
Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: ©х разом
iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за
панських, але землi ©м було вiдмежовано небагато й про життя з полювання
та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося
братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосi©в".
Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi ©хнi живуть вiльним
козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених
запорожцiв пекучий бiль:
Ой, як був у мене коняка -
Був коняка-розбишака,
Була шабля i рушниця
Ще й дiвчина чарiвниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
I рушниця поламалась,
Ще й дiвчина вiдцуралась!
Мiж Буджацькими степами
Iдуть нашi з бунчуками,
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою!..
Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще
мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки.
Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Укра©нi, народ
укра©нський оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду":
Нема в свiтi правди, правди не зiськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панiв край порога,
А щира неправда сидить кiнець стола!
Уже тепер правда сидить у темницi,
А щира неправда з панами в свiтлицi!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами рида ,
А тая неправда все п' та гуля .
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь свiт зажерла!
Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати...
Де б ми ©© в свiтi могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, анi заслужити!
Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти,
Орлиними крилами радi б ми летiти.
Ой, як же тим дiткам без матерi бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже рiдного брата тепер стережися.
I з ним на суд стати - правди не зiськати,
Тiльки срiблом-злотом панiв насищати.
Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали
разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi
заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали
з великим недовiр'ям, як те видно з народно© пiснi:
Ой, пише москаль та й до кошового:
"А йдiть до мене жити,
Вiддам землю по-прежньому:
А до Днiстр гряницю!"
"Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, -
Хочеш пiддурити:
Як пiдемо ми до тебе,
Будеш лоби голити!"
Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому,
який за його наказом ©здив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш,
козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на
росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на
Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями.
Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати:
Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде.
Потьомкiну i взагалi Росi© запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер
зрозумiли, що мати ©х пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле;
але як же можна було вволити ©хню волю й повернути ©м вiйськовi землi,
коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж,
Потьомкiн залюднював тi землi сво©ми крiпаками iз середньо© Росi© й
поневолив та повернув у крiпацтво в Олександрiвському повiтi 247 душ
запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких
пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити,
а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись
про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону.
Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав
росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть
нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають
повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося,
то запорожцi лишилися за кордоном i надалi.
НА ДУНА
Пiсля того Росiя стала вимагати, щоб султан одсунув запорожцiв кудись
далi вiд росiйського кордону, покладаючись на те, що козаки нiбито
порушували межi й нападали на росiйських пiдданцiв. Щоб не мати з Росi ю
зачiпок, султан справдi звелiв козакам одiйти вiд Буга на Дунайськi гирла
i тим дуже погiршив ©хн становище. Запорожцi ще з давен звикли жити не
стiльки на Сiчi. скiльки на вольностях. Як на Запорожжi в Сiчi пробувала
звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дуна©, бо,
скупчившись у Сiчi, козаки не мали б iз чого жити. Через це наказ султана
дуже не подобався запорожцям.
На Дунайських гирлах козакiв одразу зустрiли неласкаво. На диному
здатному пiд будування Сiчi степу, за рiчкою Дунавцем, вже давно сидiли
донськi козаки (некрасiвцi, або липовани), що втекли пiсля Булавiнського
бунту з Дону на Тамань, а з Таманi - за Дунай. Султан, приймаючи пiд свою
руку запорожцiв, дав ©м пiд Сiч тi ж землi, на яких жили донцi, мiркуючи,
що й тi й тi козаки одно© вiри житимуть помiж собою лагiдно. Проте це було
непорозумiнням. Устрiй Вiйська Запорозького зовсiм iнший, нiж у донцiв,
пiсля ж дiяльно© участi донських козакiв у руйнуваннi Сiчi, запорожцi
дивилися на них лихим оком.
Донцi, або, як ©х звали запорожцi, липовани, не пустили сiчових козакiв
будувати Сiч на мiсцi, призначеному султаном, коли ж запорожцi хотiли
зiгнати ©х силою, то липовани послали султановi скаргу й почали одганяти
нових поселян збро ю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички мiж
запорожцями й донцями: "I то урус, i то урус, - казав вiн, - i не можуть у
злагодi жити!" Проте в суперечцi двох козацьких громад вiн потяг руку за
липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собi пiд
Сiч iншi землi.
Сiчовики неохоче зiйшли з Дунавця, бо на iнших протоках Дунаю не було
високого сухого степу, а скрiзь тiльки низькi плавнi, вкритi лiсом,
озерами та очеретами. Де осiли вони пiд той час кошем - невiдомо. Дехто
гада , що в Кара-Гарманi на островi святого Георгiя; iншi ж iсторики
твердять, що задунайськi запорожцi зовсiм не мали Сiчi аж до 1814 року,
коли вони таки збудували ©© на Дунавцi. Остання думка, як нам зда ться, не
може бути певною, бо коли б Сiч не iснувала з 1775 року до 1814-го, то за
такий тривалий час устрiй Вiйська Запорозького мусив би занепасти, чого,
однак, не сталося.
У першi десять рокiв життя запорожцiв у Туреччинi Сiч у них стояла десь
на дунайських гирлах, бо вiдомо, що повсякчас мiж запорожцями й донцями
виникали кривавi бiйки за лимани, озера й гирла, де рибалили тi й тi, й
нарештi року 1778-го донцi, вистеживши, коли на Сiчi було мало козакiв,
несподiвано напали на не©, знищивши чимало запорожцiв, спалили Сiч.
Коли сталася та подiя, запорожцi стали збиратися до вiйни, щоб
вiдплатити липованам, та султан запобiг тому лиховi й наказав запорожцям
перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - мiсцевiсть помiж Силiстрi ю та
Рущуком.
Запорожцiв це дуже образило й обурило. Вiдходити так далеко вiд Укра©ни
©м не хотiлося, бо це утрудняло зносини з рiдним кра м, та й ©здити на
рибальство iз Сеймен у гирла неблизько.
ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦIВ
Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, i
князь Потьомкiн року 1783-го розiслав по землях колишньго Запорожжя й за
Буг до турецьких запорожцiв заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них
будуть складенi охочi команди пiд персональним проводом самого Потьомкiна.
З росiйського Запорожжя зiбрались бiля тисячi козакiв, i князь призначив
©хнiм отаманом вiйськового запорозького старшину Сидора Бiлого, на помiч
йому дав колишнього суддю Вiйська Запорозького Антона Головатого.
Скориставшись негодою, Сидiр Бiлий 24 жовтня подав Потьомкiну прохання
про те, щоб визволити вiд панiв поневолених запорожцiв i дозволити ©м хоч
перейти в казеннi (колишнi запорозькi) села. Князь загадав губернаторам
переписати запорожцiв, якi опинилися в крiпацтвi, й з'ясувалося, що тiльки
в двох повiтах - Олександрiвському та Катеринославському - у 116 панiв
було крiпаками 3735 запорозьких козакiв i при них 2175 душ жiноцтва та ще
поневолених колишнiх запорозьких пiдданцiв - 3650. Тiльки з того перепису
нiчого не вийшло, бо Потьомкiн не мав права одiбрати в панiв крiпакiв, та
й сам сво©х поневолених запорожцiв не мав охоти зрiкатися.
Справа з татарами в Криму невдовзi скiнчилася, але Потьомкiн лишив
тисячний вiддiл запорожцiв на службi й 6 квiтня 1784 року добув дозвiл
царицi на те, щоб поновити Вiйсько Запорозьке як органiзацiю на зразок
вiйська Донського, а пiсля того послав Сидора Бiлого на Дунай закликати
запорожцiв повернутися в Росiю. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що
запорожцi були незадоволенi наказом султана про перехiд у Сеймени, вони не
захотiли вертатись i подали через Бiлого таку саме вiдповiдь, що й ранiше,
себто вимагали поновити Вiйсько Запорозьке з його клейнодами й
вольностями.
ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ТИСУ
Майже тодi запорожцi звернулися через австрiйського консула в Яссах до
цiсаря Иосифа II з проханням вiддати ©х пiд свою руку й вiдвести Вiйськовi
Запорозькому землю пiд Сiч й вольностi.
Цiсарю бажано було мати проти туркiв воякiв, слава про яких три
столiття линула по всьому свiтовi, й вiн призначив для Запорозького
Вiйська землю в провiнцiях Банатi та Бочцi, бiля рiчки Тиси, мiж мiстами
Цента й Панчова.
Наприкiнцi року 1785-го в Цiсарщину перейшло 8000 душ запорозьких
козакiв - здебiльшого запорожцiв iз Днiпра. За умовою з Австрiйським
урядом Вiйсько Запорозьке забезпечило собi: 1) свiй давнiй вiйськовий
устрiй; 2) право вiльного обрання вiйськово© старшини, при чому та
старшина визнавалася австрiйським урядом: кошовий отаман у рангу
полковника австрiйсько© служби, курiннi отамани в рангу ротмистрiв; 3)
свiй виборний вiйськовий суд; 4) право щорiчного подiлу вiйськових земель
помiж куренями (як одвiку бувало); 5) право носити сво запорозьке вбрання
i зброю, яка кому до вподоби; 6) дiставати од цiсаря жалування нарiвнi з
австрiйським вiйськом.
Зi свого боку за тi привiле© Вiйсько Запорозьке мало пiд час вiйни
складати окремий полк вершникiв i вiддiл козакiв на байдаках, щоб
випливати ними в Дунай.
Хто був пiд той час кошовим отаманом Вiйська Запорозького - не знати,
хоч, певно, в австрiйських архiвах можна було б знайти бiльш-менш докладнi
вiдомостi про життя запорожцiв на землях Угорщини.
Отож, запорожцi вийшли на Угорщину в значнiй кiлькостi, а проте
подальшi подi© виявляють, що й на Дуна© ©х лишилося чимало, бо вони брали
участь через два роки у вiйнi Туреччини з Росi ю. Треба гадати, що завдяки
втечi за Буг поневоленого люду iз Запорожжя та з Укра©ни, кiлькiсть
запорожцiв за Бугом за першi десять рокiв пiсля зруйнування Сiчi на
Пiдпiльнiй збiльшилась iз 5000 найменше, як до 15 000, i з то© кiлькостi
бiльше половини вiйська перейшло в Цiсарщину, а бiля 7000 лишилося в
Туреччинi, ставши кошем у Сейменах.
ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI
Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю
Катерину II, що намислила подивитися на сво придбання - Запорожжя й
Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала
зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю
до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку
"пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав,
рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку
Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв.
Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки сво © дiяльностi
на нових землях.
Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав
Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу
царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново
Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати
землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi.
Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка
запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в
Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час
царицино© подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми
бiля ©© карети.
Прибувши водою до Романкова, Катерина по©хала далi берегом. У Кодаку
зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила
до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi
переганяли через порiг ©© флот, дякувала ©м i була дуже ласкавою до
запорозько© старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврi©, козаки
знову-таки супроводжували ©© карету аж на Полтавщину.
Тим часом почало складатися на вiйну Росi© з Туреччиною, i Потьомкiн,
якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом,
зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки,
байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки
©м були вiдомi вiйськовi звича© туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога
й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську
службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доруча старшинам
Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку"
службу.
На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до
нього в лисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська
Запорозького Харко (Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа
на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на
Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому
полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга ©здив за Буг,
бачився зi сво©ми колишнiми товаришами й умовляв ©х переходити на
росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм
Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом
задунайського Коша i мав з ним розмову.
Лаштування туркiв до вiйни з Росi ю збентежило задунайських запорожцiв.
м випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом
мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збира
пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям
доведеться бити сво©х товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк
стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi.
Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися - та которому царю.
Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.
До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за
Укра©ною та сво ю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай
за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, сво©х коханих або
жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких пода мо
двi:
Ой, там за Дуна м -
Крутим бережечком.
Ой, там розмовля
Сокiл з козаком:
"Ой, ти, соколоньку.
Ти, братiку мiй!
Чи не був ти, брате,
В мо©й сторонi?
Чи не був ти, брате,
В мо©й сторонi?
Чи плаче, чи тужить
Дiвча по менi?"
"Не плаче, не тужить
На лiжку лежить,
Правою рукою
За серце держить!"
Ой, там за Дуна м
Та за тихим Дуна м
Молодець гуля .
Молодець гуля ,
Та молодець гуля .
На цей бiк гука :
"Подай перевозу,
Та подай перевозу,
Я перевезуся
На свою Вкра©ну
Та на свою Вкра©ну
Ще раз подивлюся!"
З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути сво ю
службою собi й сво©м поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за
пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на
схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл
байдаками i морем прибували до Прогно©в, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз
сво©м запорозьким товариством.
Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз
зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може
бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам трима в
крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських
запорожцiв лишилися на боцi туркiв.
Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв,
хоч, може, й не мав гадки вертати ©м колишню волю й права. Головатий,
Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i,
потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим
гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав.
До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою
Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилекле© з Чепiгою; у груднi ж, з наказу
генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогно©в у Василькове й,
заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi
сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом,
Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було
обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому
Вiйськовi".
Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав ©х у сво©х листах "Вiйськом
Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а
писав: "Вiйсько Вiрних козакiв".
У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять,
аби оселити ©х на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi
хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла,
що ©й при мно те чути й що вона доруча Потьомкiну надати запорожцям землю
так, як вiн сам ма за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила
Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не
зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч.
Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького
Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди:
корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв,
булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й
вiйськову печать.
Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й,
прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок
дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.
Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе
задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi
клейноди, справдi багато важила в очах запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом
за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi),
чимало запорожцiв почало переходити через Буг i при днуватись до Бiлого й
Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад
1000 душ.
Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од
казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну
козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву.
На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким
доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський
запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших,
почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина:
кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар,
вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан.
Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi
отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака.
З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло
до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони,
що лежали понад лиманами.
У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з
моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали
п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши
там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв
вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi сво©ми братами,
погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i
туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi -
до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга.
Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз
суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений
на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям
довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який
прослужив отаманом до кiнця вiйни.
21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського
Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали
пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiяко© шкоди запорожцям не
завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя
Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки
та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi
судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати ©х iз
великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню
славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз
байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли ©х на
туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а
решта одiйшла од Очакова.
Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згаду
народна пiсня:
Ой, ставали на Таванi проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина iз Чорного моря.
Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати,
Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати:
"Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору:
Ой, б' турок з Очакова з пушок на тривогу"
Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору,
Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду,
Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води,
Набралися сердешнi© превелико© бiди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу -
"Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду".
Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй.
Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було
переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не
мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували.
Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке
й кидалися штурмувати ©х. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя
через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз
величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого
було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв
хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю.
Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi
намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати
в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року
1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу
року 1625-го.
Поховавши за запорозьким звича м кошового, що не пошкодував свого
життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й
царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi
роздiлилися надво : першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса
мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i
розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо
кошовим - вiн б' i в полон бере бусурманiв!" "Та не дуже харкайте! -
гукали знову першi. - Головатого кошовим!" Скiнчилося все-таки на тому, що
обрали Чепiгу, i Потьомкiн затвердив те обрання.
В липнi Чепiга при©здив на кiш i передав там сво старшинування над
пiшим вiйськом та байдаками Антону Головатому. На радi, що при ньому
вiдбулася, Чепiга почув чимало нарiкань на росiйських генералiв за те, що
не постачають припасу, недодають жалування й таке iнше. Проте кошовий
зумiв заспоко©ти товариство i, зiбравши вiйськовi клейноди, вирушив до
коша свого комонного вiйська. Зi сво©м вiддiлом Чепiга весь час ходив
перед росiйським вiйськом на чатах, а коли Потьомкiн наблизився до Очакова
й почав облягати мiсто, Чепiга чатував iз боку Хаджибея й, пiдступивши
вночi потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранцi двох туркiв
i привiз ©х до князя. Пiсля цi © подi© козаки ще дужче стали шанувати
Чепiгу й навiть дивитись на нього, як на характерника.
Доки росiйське вiйсько стояло бiля Очакова, до задунайських запорожцiв
втiкати й вони разом iз дiтьми таки й опинилися в крiпацтвi. Скарги декого
з них до губернаторiв, хоч i мали наслiдком накази помiщикам не одбирати у
запорожцiв хат i не чинити ©м утискiв, та тi накази так i лишалися тiльки
на паперi.
Стогiн стояв на Запорожжi вiд утискiв помiщикiв, i той стогiн вiдбився
в народнiй пiснi покликом до останнього кошового отамана Петра
Калнишевського та до царицi Катерини:
Ой, встань, батьку, та встань, Петре, - кличуть тебе люде,
Як по©деш до царицi, по-прежньому буде.
Ой, пiди ж ти до столицi прохати царицi,
Чи не вступить царство землi по прежнi границi?
Чи не верне степи й поля, всi клейноди нашi?
Ой, царице, наша мати, змилуйся над нами,
Оддай же нам нашi землi з темними лугами!"
"Не на те ж я, запорожцю, москалiв заслала,
Ой, щоб тво© луги й землi назад повертала!
Не на те ж я запорожцi, Сiч розруйнувала,
Щоб назад вам степи й луги й клейноди вертала!"
Текла рiчка iз-за саду та й упала в кручi -
Заплакав же пан кошовий вiд царицi йдучи.
Текла рiчка-невеличка, заросла лозами -
Заплакав же пан кошовий дрiбними сльозами:
"Ой, великий свiт, царице, i всiм ти влада ш,
А вже ж ти нас, запорожцiв, з мiсця спомiща ш,
Та вже ти ж тих вражих панiв та все награждает".
Та летить крячок та на той бочок, та, летячи, кряче,
Та все вiйсько запорозьке та з Калниша плаче,
Та летить крячок, та на той бочок - де взявся шулiка,
- Ой, не буде в Сiчi города од нинi й до вiку!
Трохи легше було тим сiчовикам, що прибилися до великих сiл: ©х разом
iз селами записали в казеннi поселяни, й жили вони трохи вiльнiше за
панських, але землi ©м було вiдмежовано небагато й про життя з полювання
та рибальства, як за часiв Запорожжя, вже не могло бути й мови - довелося
братися до коси та плуга й перекинутись у "гречкосi©в".
Чутки про те, що недалеко за Бугом товаришi ©хнi живуть вiльним
козацьким життям, доходили й на Запорожжя i викликали в серцях поневолених
запорожцiв пекучий бiль:
Ой, як був у мене коняка -
Був коняка-розбишака,
Була шабля i рушниця
Ще й дiвчина чарiвниця!
Ой, коняку турки взяли,
Ляхи шаблю пощербали,
I рушниця поламалась,
Ще й дiвчина вiдцуралась!
Мiж Буджацькими степами
Iдуть нашi з бунчуками,
А я з плугом та сохою
Понад нивою сухою!..
Опрiч усiляких тягарiв, що падали на казенних поселенцiв, вони ще
мусили приставляти рекрутiв у пiкiнерськi полки.
Поневолення запорожцiв, разом iз змiцненням крiпацтва на Укра©нi, народ
укра©нський оспiвав у чудовiй пiснi про "Правду та Кривду":
Нема в свiтi правди, правди не зiськати!
Бо тепер неправда стала правдувати.
Уже тепер правда в панiв край порога,
А щира неправда сидить кiнець стола!
Уже тепер правда сидить у темницi,
А щира неправда з панами в свiтлицi!
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом напувають.
Уже тепер правда сльозами рида ,
А тая неправда все п' та гуля .
Десь ти, правдо, вмерла, чи ти заключена,
Що тепер неправда увесь свiт зажерла!
Тiльки в свiтi правди, що рiдная мати...
Де б ми ©© в свiтi могли одшукати?
Ой, орлице мати! Де ж тебе нам взяти?
Тебе не купити, анi заслужити!
Коли тебе, правдо, в свiтi увидiти,
Орлиними крилами радi б ми летiти.
Ой, як же тим дiткам без матерi бути?
Да щодня заплачуть, не можуть забути!
Вже рiдного брата тепер стережися.
I з ним на суд стати - правди не зiськати,
Тiльки срiблом-злотом панiв насищати.
Вiстi про таке поневолення запорожцiв на самому Запорожжi долiтали
разом iз втiкачами за Буг та Дунай, i через те не дивно, що всi
заманювання Потьомкiна i Манiфести царицi задунайськi запорожцi сприймали
з великим недовiр'ям, як те видно з народно© пiснi:
Ой, пише москаль та й до кошового:
"А йдiть до мене жити,
Вiддам землю по-прежньому:
А до Днiстр гряницю!"
"Ой, брешеш, брешеш ти, вражий москалю, -
Хочеш пiддурити:
Як пiдемо ми до тебе,
Будеш лоби голити!"
Всiм посланцям Потьомкiна, навiть вiйськовому старшинi Сидору Бiлому,
який за його наказом ©здив у 1784 роцi на Дунайський запорозький Кiш,
козаки вiдповiдали, що ранiш, нiж закликати запорожцiв вернутись на
росiйську сторону, Потьомкiн повинен вiддати тим, що лишилися на
Запорожжi, вiйськовi клейноди разом iз вiйськовими землями.
Ой, зiбралися пани генерали в Сенат сеймувати:
Ой, як же се вiйсько, славне запорозьке, зiбрати.
Хоч сеймуйте, пани генерали, да не так воно буде:
А вернiть вiйськовi клейноди, то й само вiйсько прибуде.
Потьомкiну i взагалi Росi© запорожцi дуже були потрiбнi, - всi тепер
зрозумiли, що мати ©х пiд час вiйни з турками на боцi ворогiв дуже зле;
але як же можна було вволити ©хню волю й повернути ©м вiйськовi землi,
коли сам Потьомкiн уже володiв величезною площею тих грунтiв. До того ж,
Потьомкiн залюднював тi землi сво©ми крiпаками iз середньо© Росi© й
поневолив та повернув у крiпацтво в Олександрiвському повiтi 247 душ
запорозьких козакiв та 508 душ колишнiх вiльних людей, запорозьких
пiдданцiв. Зрозумiло, що вимог запорожцiв про землю не могли задовольнити,
а щоб спинити щоденну втечу крiпакiв за Буг, то Потьомкiн став клопотатись
про те, щоб одсунути турецьких запорожцiв далi вiд росiйського кордону.
Ще року 1779-го росiйський уряд вимагав од султана, аби видав
росiйських утiкачiв-запорожцiв, та той вiдповiв на те, що не видасть
нiкого, а лише згоден дозволити тим iз запорожцiв, якi самi забажають
повернутись у свою землю, вийти з Туреччини. А позаяк таких не знайшлося,
то запорожцi лишилися за кордоном i надалi.
НА ДУНА
Пiсля того Росiя стала вимагати, щоб султан одсунув запорожцiв кудись
далi вiд росiйського кордону, покладаючись на те, що козаки нiбито
порушували межi й нападали на росiйських пiдданцiв. Щоб не мати з Росi ю
зачiпок, султан справдi звелiв козакам одiйти вiд Буга на Дунайськi гирла
i тим дуже погiршив ©хн становище. Запорожцi ще з давен звикли жити не
стiльки на Сiчi. скiльки на вольностях. Як на Запорожжi в Сiчi пробувала
звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дуна©, бо,
скупчившись у Сiчi, козаки не мали б iз чого жити. Через це наказ султана
дуже не подобався запорожцям.
На Дунайських гирлах козакiв одразу зустрiли неласкаво. На диному
здатному пiд будування Сiчi степу, за рiчкою Дунавцем, вже давно сидiли
донськi козаки (некрасiвцi, або липовани), що втекли пiсля Булавiнського
бунту з Дону на Тамань, а з Таманi - за Дунай. Султан, приймаючи пiд свою
руку запорожцiв, дав ©м пiд Сiч тi ж землi, на яких жили донцi, мiркуючи,
що й тi й тi козаки одно© вiри житимуть помiж собою лагiдно. Проте це було
непорозумiнням. Устрiй Вiйська Запорозького зовсiм iнший, нiж у донцiв,
пiсля ж дiяльно© участi донських козакiв у руйнуваннi Сiчi, запорожцi
дивилися на них лихим оком.
Донцi, або, як ©х звали запорожцi, липовани, не пустили сiчових козакiв
будувати Сiч на мiсцi, призначеному султаном, коли ж запорожцi хотiли
зiгнати ©х силою, то липовани послали султановi скаргу й почали одганяти
нових поселян збро ю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички мiж
запорожцями й донцями: "I то урус, i то урус, - казав вiн, - i не можуть у
злагодi жити!" Проте в суперечцi двох козацьких громад вiн потяг руку за
липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собi пiд
Сiч iншi землi.
Сiчовики неохоче зiйшли з Дунавця, бо на iнших протоках Дунаю не було
високого сухого степу, а скрiзь тiльки низькi плавнi, вкритi лiсом,
озерами та очеретами. Де осiли вони пiд той час кошем - невiдомо. Дехто
гада , що в Кара-Гарманi на островi святого Георгiя; iншi ж iсторики
твердять, що задунайськi запорожцi зовсiм не мали Сiчi аж до 1814 року,
коли вони таки збудували ©© на Дунавцi. Остання думка, як нам зда ться, не
може бути певною, бо коли б Сiч не iснувала з 1775 року до 1814-го, то за
такий тривалий час устрiй Вiйська Запорозького мусив би занепасти, чого,
однак, не сталося.
У першi десять рокiв життя запорожцiв у Туреччинi Сiч у них стояла десь
на дунайських гирлах, бо вiдомо, що повсякчас мiж запорожцями й донцями
виникали кривавi бiйки за лимани, озера й гирла, де рибалили тi й тi, й
нарештi року 1778-го донцi, вистеживши, коли на Сiчi було мало козакiв,
несподiвано напали на не©, знищивши чимало запорожцiв, спалили Сiч.
Коли сталася та подiя, запорожцi стали збиратися до вiйни, щоб
вiдплатити липованам, та султан запобiг тому лиховi й наказав запорожцям
перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - мiсцевiсть помiж Силiстрi ю та
Рущуком.
Запорожцiв це дуже образило й обурило. Вiдходити так далеко вiд Укра©ни
©м не хотiлося, бо це утрудняло зносини з рiдним кра м, та й ©здити на
рибальство iз Сеймен у гирла неблизько.
ПОЧАТОК ЧОРНОМОРЦIВ
Тим часом за два роки до того в Криму спалахнуло повстання татар, i
князь Потьомкiн року 1783-го розiслав по землях колишньго Запорожжя й за
Буг до турецьких запорожцiв заклики, щоб вони сходилися у Херсон, де з них
будуть складенi охочi команди пiд персональним проводом самого Потьомкiна.
З росiйського Запорожжя зiбрались бiля тисячi козакiв, i князь призначив
©хнiм отаманом вiйськового запорозького старшину Сидора Бiлого, на помiч
йому дав колишнього суддю Вiйська Запорозького Антона Головатого.
Скориставшись негодою, Сидiр Бiлий 24 жовтня подав Потьомкiну прохання
про те, щоб визволити вiд панiв поневолених запорожцiв i дозволити ©м хоч
перейти в казеннi (колишнi запорозькi) села. Князь загадав губернаторам
переписати запорожцiв, якi опинилися в крiпацтвi, й з'ясувалося, що тiльки
в двох повiтах - Олександрiвському та Катеринославському - у 116 панiв
було крiпаками 3735 запорозьких козакiв i при них 2175 душ жiноцтва та ще
поневолених колишнiх запорозьких пiдданцiв - 3650. Тiльки з того перепису
нiчого не вийшло, бо Потьомкiн не мав права одiбрати в панiв крiпакiв, та
й сам сво©х поневолених запорожцiв не мав охоти зрiкатися.
Справа з татарами в Криму невдовзi скiнчилася, але Потьомкiн лишив
тисячний вiддiл запорожцiв на службi й 6 квiтня 1784 року добув дозвiл
царицi на те, щоб поновити Вiйсько Запорозьке як органiзацiю на зразок
вiйська Донського, а пiсля того послав Сидора Бiлого на Дунай закликати
запорожцiв повернутися в Росiю. Проте й на цей раз, незважаючи на те, що
запорожцi були незадоволенi наказом султана про перехiд у Сеймени, вони не
захотiли вертатись i подали через Бiлого таку саме вiдповiдь, що й ранiше,
себто вимагали поновити Вiйсько Запорозьке з його клейнодами й
вольностями.
ВИХIД ЗАПОРОЖЦIВ НА ТИСУ
Майже тодi запорожцi звернулися через австрiйського консула в Яссах до
цiсаря Иосифа II з проханням вiддати ©х пiд свою руку й вiдвести Вiйськовi
Запорозькому землю пiд Сiч й вольностi.
Цiсарю бажано було мати проти туркiв воякiв, слава про яких три
столiття линула по всьому свiтовi, й вiн призначив для Запорозького
Вiйська землю в провiнцiях Банатi та Бочцi, бiля рiчки Тиси, мiж мiстами
Цента й Панчова.
Наприкiнцi року 1785-го в Цiсарщину перейшло 8000 душ запорозьких
козакiв - здебiльшого запорожцiв iз Днiпра. За умовою з Австрiйським
урядом Вiйсько Запорозьке забезпечило собi: 1) свiй давнiй вiйськовий
устрiй; 2) право вiльного обрання вiйськово© старшини, при чому та
старшина визнавалася австрiйським урядом: кошовий отаман у рангу
полковника австрiйсько© служби, курiннi отамани в рангу ротмистрiв; 3)
свiй виборний вiйськовий суд; 4) право щорiчного подiлу вiйськових земель
помiж куренями (як одвiку бувало); 5) право носити сво запорозьке вбрання
i зброю, яка кому до вподоби; 6) дiставати од цiсаря жалування нарiвнi з
австрiйським вiйськом.
Зi свого боку за тi привiле© Вiйсько Запорозьке мало пiд час вiйни
складати окремий полк вершникiв i вiддiл козакiв на байдаках, щоб
випливати ними в Дунай.
Хто був пiд той час кошовим отаманом Вiйська Запорозького - не знати,
хоч, певно, в австрiйських архiвах можна було б знайти бiльш-менш докладнi
вiдомостi про життя запорожцiв на землях Угорщини.
Отож, запорожцi вийшли на Угорщину в значнiй кiлькостi, а проте
подальшi подi© виявляють, що й на Дуна© ©х лишилося чимало, бо вони брали
участь через два роки у вiйнi Туреччини з Росi ю. Треба гадати, що завдяки
втечi за Буг поневоленого люду iз Запорожжя та з Укра©ни, кiлькiсть
запорожцiв за Бугом за першi десять рокiв пiсля зруйнування Сiчi на
Пiдпiльнiй збiльшилась iз 5000 найменше, як до 15 000, i з то© кiлькостi
бiльше половини вiйська перейшло в Цiсарщину, а бiля 7000 лишилося в
Туреччинi, ставши кошем у Сейменах.
ЧОРНОМОРЦI Й ДУНАЙЦI
Тим часом на Днiпрi всi росiйськi урядовцi лагодились вiтати царицю
Катерину II, що намислила подивитися на сво придбання - Запорожжя й
Таврiю. В Новому Кодацi споруджували царський палац, де iмператриця мала
зустрiтись з австрiйським цiсарем Иосифом II. Людей зганяли з усього краю
до Днiпра, щоб переконати царицю, як уже рясно залюднено запорозьку
"пустиню". Од села Половицi, де задумали закласти мiсто Катеринослав,
рiвняли шлях до Ненаситецького порогу й далi аж до Херсона. Через рiчку
Суру зводили величезний мiст, гребля вiд якого збереглася й до наших днiв.
Над усiм тим клопотався Потьомкiн, щоб показати наслiдки сво © дiяльностi
на нових землях.
Разом iз тим князь усе робив, щоб гостя побачила запорожцiв i викликав
Сидора Бiлого та Головатого iз ватагою запорозьких вершникiв для супроводу
царицi з Кременчука. Тепер вiн мав уже певнi замiри пiднести наново
Вiйсько Запорозьке тiльки з умовою, щоб не вертати йому Запорожжя, а дати
землю пiд вiйсько або в Прогноях, або на Таманi.
Певно, за згодою Потьомкiна Бiлий, Головатий, Легкоступ та ще деяка
запорозька старшина скористалася випадком i року 1787-го подала Катеринi в
Кременчуцi прохання про вiдновлення Вiйська Запорозького, а пiд час
царицино© подорожi запорожцi складали почесну варту й гарцювали кiньми
бiля ©© карети.
Прибувши водою до Романкова, Катерина по©хала далi берегом. У Кодаку
зустрiлася з нiмецьким цiсарем, а заклавши в Катеринославi собор, вирушила
до Ненаситецького порога й зi скелi Манастирка милувалась, як запорожцi
переганяли через порiг ©© флот, дякувала ©м i була дуже ласкавою до
запорозько© старшини. Коли мандрiвниця поверталася з Таврi©, козаки
знову-таки супроводжували ©© карету аж на Полтавщину.
Тим часом почало складатися на вiйну Росi© з Туреччиною, i Потьомкiн,
якому цариця Катерина доручила керувати всiм росiйським вiйськом,
зрозумiв, як дуже поттрiбнi тут запорожцi. Тiльки вони знали всi рiчки,
байраки i шляхи за Бугом та на Буджаку, де мала вiдбуватися вiйна. Тiльки
©м були вiдомi вiйськовi звича© туркiв, i козаки вмiли вистежувати ворога
й несподiвано нападати на нього. Щоб залучити запорожцiв на росiйську
службу, князь оголосив по всiх запорозьких землях, що доруча старшинам
Сидору Бiлому та Антону Головатому збирати всiх сiчовикiв на "козацьку"
службу.
На заклик Потьомкiна вiдгукнулося чимало запорожцiв, i першим прибув до
нього в лисаветград iз пiвсотнею товариства полковник Вiйська
Запорозького Харко (Захар) Чепiга. Потьомкiн дав i Харковi одкритого листа
на збирання колишнiх запорожцiв та "всяких людей", i не тiльки на
Запорожжi, а ще й за Бугом; у сiчнi ж року 1788-го князь вручив йому
полковницького пернача на ознаку його прав. З ним Чепiга ©здив за Буг,
бачився зi сво©ми колишнiми товаришами й умовляв ©х переходити на
росiйську сторону. Чи вдалося старому полковниковi побувати на Запорозькiм
Кошi у Сейменах - невiдомо, але вiн зустрiчався з вiйськовим осавулом
задунайського Коша i мав з ним розмову.
Лаштування туркiв до вiйни з Росi ю збентежило задунайських запорожцiв.
м випадало битися за бусурманiв проти одновiрних християн, i це багатьом
мучило сумлiння, коли ж Чепiга ще порозказував, що Потьомкiн, знову збира
пiд свою руку запорожцiв i що, таким чином, задунайським запорожцям
доведеться бити сво©х товаришiв, то чимало хто почав вагатися, на чий бiк
стати. Такий настрiй запорожцiв вiдбився навiть у пiснi.
Ой, наробили та славнi запорожцi та великого жалю:
Що не знали, кому поклонитися - та которому царю.
Ой, поклонилися турецькому - пiд ним добре жити,
А за все добре, за одно недобре - що брат на брата бити.
До такого настрою задунайських запорожцiв прилучилася ще й туга за
Укра©ною та сво ю родиною, бо чимало запорожцiв, якi поприходили на Дунай
за останнi десять рокiв покидали, тiкаючи од крiпацтва, сво©х коханих або
жiнок та дiтей. Про таку тугу народ склав багато пiсень, з яких пода мо
двi:
Ой, там за Дуна м -
Крутим бережечком.
Ой, там розмовля
Сокiл з козаком:
"Ой, ти, соколоньку.
Ти, братiку мiй!
Чи не був ти, брате,
В мо©й сторонi?
Чи не був ти, брате,
В мо©й сторонi?
Чи плаче, чи тужить
Дiвча по менi?"
"Не плаче, не тужить
На лiжку лежить,
Правою рукою
За серце держить!"
Ой, там за Дуна м
Та за тихим Дуна м
Молодець гуля .
Молодець гуля ,
Та молодець гуля .
На цей бiк гука :
"Подай перевозу,
Та подай перевозу,
Я перевезуся
На свою Вкра©ну
Та на свою Вкра©ну
Ще раз подивлюся!"
З таких причин молодi задунайськi запорожцi, сподiваючись добути сво ю
службою собi й сво©м поневоленим сiм'ям вiльне життя, в кiлькостi за
пiвтисячi душ, хто - поодинцi, хто - ватагами, почали переходити на
схiдний берег Бугу, а деякi загони прямо випливали з дунайських гирл
байдаками i морем прибували до Прогно©в, де вже стояв кошем Сидiр Бiлий iз
сво©м запорозьким товариством.
Проте Кiш Вiйська Запорозького не повiрив Потьомкiну, який уже раз
зрадив запорожцiв. На радi сiчова старшина доводила козакам, що не може
бути, щоб князь вiддав Вiйську Запорозькому права, коли вiн сам трима в
крiпацькiй неволi кiлька сот козакiв. Таким чином, бiля 6000 задунайських
запорожцiв лишилися на боцi туркiв.
Тим часом Потьомкiн справдi завзявся, щоб наново пiдняти запорожцiв,
хоч, може, й не мав гадки вертати ©м колишню волю й права. Головатий,
Бiлий та Чепiга зрозумiли його надзвичайне честолюбство та гонор i,
потураючи йому та величаючи його батьком i "найсвiтлiшим", або великим
гетьманом i таке iнше, випрошували в нього для запорожцiв все бiльше прав.
До кiнця 1787 року запорожцi збиралися пiшi в Прог-ноях пiд рукою
Сидора Бiлого, а верхiвцi - на Чилекле© з Чепiгою; у груднi ж, з наказу
генерала Суворова, пiшi козаки перейшли з Прогно©в у Василькове й,
заклавши там вiйськовий кiш та поставивши деякi куренi, завели на кошi
сiчовий лад. На загальнiй радi вони обрали Сидора Бiлого кошовим отаманом,
Антона Головатого - суддею, а Iвана Пiдлисецького - писарем. Разом було
обрано й 38 курiнних отаманiв, "як одвiку водилося з Запорозькому
Вiйськовi".
Суворов, звертаючись до запорожцiв, називав ©х у сво©х листах "Вiйськом
Вiрних Запорозьких козакiв"; Потьомкiн же слово "Запорозьких" не вживав, а
писав: "Вiйсько Вiрних козакiв".
У сiчнi року 1788-го Потьомкiн повiдомляв царицi, що запорожцi просять,
аби оселити ©х на Таманi, що вони у бiльшостi тепер одруженi й надалi
хочуть зректися свого бурлацького "розпутнього" життя. Цариця вiдповiла,
що ©й при мно те чути й що вона доруча Потьомкiну надати запорожцям землю
так, як вiн сам ма за краще. Разом iз тим 22 лютого вона радила
Потьомкiну вiдмiнити назву Вiйська Запорозького, щоб, мовляв, народ не
зрозумiв так, буцiмто за потрiбне визнали знову пiднести Запорозьку Сiч.
Того ж лютого, 27 числа, генерал Суворов прислав "Вiрного Запорозького
Вiйська отаману кошовому Бiлому" пожалуванi царицею вiйськовi клейноди:
корогву велику, бiлу iз синiм хрестом, кiлька менших корогов для куренiв,
булаву, бунчук i декiлька перначiв, а 13 травня Потьомкiн прислав ще й
вiйськову печать.
Запорожцi зустрiли на Кошi вiйськовi клейноди дуже урочисто й,
прочитавши на радi грамоти й ордена Потьомкiна, послали йому в подарунок
дванадцять дерев'яних ложок свого виробу та ваганки й стябло.
Разом iз тим Сидiр Бiлий знову вжив заходiв, щоб переманити до себе
задунайських запорожцiв. Звiстка про те, що Вiйську Запорозькому повернутi
клейноди, справдi багато важила в очах запорожцiв, i, гадаючи, що слiдом
за клейнодами Вiйську Запорозькому будуть вiдданi його вольностi (землi),
чимало запорожцiв почало переходити через Буг i при днуватись до Бiлого й
Чепiги так, що врештi задунайцiв зiбралося на росiйськiй сторонi понад
1000 душ.
Весь харчовий припас i деяку зброю Вiйсько Вiрних козакiв дiставало од
казни, як й iнше росiйське вiйсько; казеннi ж були й човни, й на весну
козаки добре упорядкувалися, Кiш навiть мав свою, похiдну церкву.
На самому початку вiйни виявилося трагiчне становище запорожцiв, яким
доводилося "брат на брата бити", як каже народна пiсня. Задунайський
запорозький кiш виставив на боцi туркiв 4000 козакiв почасти пiших,
почасти на байдаках iз гарматами. При Вiйську Запорозькому була старшина:
кошовий отаман Грицько, прозваний Абдулою, вiйськовий суддя Якiв Гончар,
вiйськовий писар Iван Iванько та вiйськовий хорунжий Грицько Табан.
Вiдомо, що кошовий отаман мав булаву, як i на Сiчi. Всi запорожцi
отримували в туркiв жалування десь 12 карбованцiв щороку на козака.
З того Запорозького Вiйська на початку вiйни бiля 1000 козакiв прибуло
до Очакова й звiдтiля вони стали човнами наскакувати на росiйськi кордони,
що лежали понад лиманами.
У вереснi року 1787-го турки хотiли захопити Кiнбурнзьку фортецю з
моря, а щоб виманити росiйське вiйсько з Кiнбурна в бiк озер, вони послали
п'ять байдакiв iз задунайськими запорожцями на схiд од Кiнбурна, наказавши
там висадитися. Побачивши десант, Суворов послав "вiрних" запорожцiв
вибити з берега ворогiв. Запорожцi зблизились зi сво©ми братами,
погорювали зi свого непевного становища й, зробивши про око росiян i
туркiв декiлька пострiлiв на вiтер, розiйшлися в рiзнi боки: задунайцi -
до турецького флоту, а "вiрнi" - до Кiнбурга.
Другий вiддiл задунайських запорожцiв турбував росiйськi кордони iз
суходолу через рiчку Буг, i пiд час одного з таких наскокiв був поранений
на смерть кошовий отаман Грицько Абдула, i замiсть нього запорожцям
довелося обирати нового кошового, й вони вручили булаву Гардовому, який
прослужив отаманом до кiнця вiйни.
21 травня року 1788-го турки пiдпливли до запорозького Василькiвського
Коша й перед свiтанком, коли в сiчовiй церквi вiдбувалася вiдправа, почали
пальбу по Сiчi з далечини i стрiляли довго, але нiяко© шкоди запорожцям не
завдали. Важче довелося запорожцям, коли 7 червня велика турецька флотилiя
Гасан-пашi iз 57 кораблiв вийшла з Очакова й напала на запорозькi байдаки
та росiйський флот. Пiд той час знялася велика хуртовина, й росiйськi
судна не могли йти проти вiтру, так що туркам легко було знищувати ©х iз
великих гармат. Тут-то запорожцi й нагадали всьому свiтовi про свою давню
славу. Не страхаючись турецьких гармат, вони вибiгли на гребках iз
байдаками наперед i, зачепивши росiйськi кораблi линвами, тягли ©х на
туркiв. Зчинився бiй. Три турецькi кораблi злетiли вгору вiд вибухiв, а
решта одiйшла од Очакова.
Вся слава того бою припала запорожцям, i, мабуть, про цей бiй i згаду
народна пiсня:
Ой, ставали на Таванi проти Яниколя;
Ой, там була хуртовина iз Чорного моря.
Ой, в недiлю пораненьку, як стало свiтати,
Ой, став наш Головатий на хлопцiв гукати:
"Пiднiмайте, добрi хлопцi, паруси всi вгору:
Ой, б' турок з Очакова з пушок на тривогу"
Пiднiмали добрi хлопцi всi паруси вгору,
Пiшли Днiпром проти води кораблi на воду,
Пiшли нашi добрi хлопцi Днiпром проти води,
Набралися сердешнi© превелико© бiди.
Ой, поглянув Головатий в прозорую трубу -
"Ой, тепер же вражих туркiв боятись не буду".
Через десять днiв у лиманi бiля Очакова спалахнув другий морський бiй.
Росiйським суднам, що були далеко меншi за турецьких, легше було
переходити мiлкi мiсця; триповерховi ж турецькi кораблi сiдали на дно, не
мали змоги хутко повертатись мiж пiскуватими косами лимана й бiдували.
Запорожцi ж скористались випадками, коли турецькi кораблi ставали на мiлке
й кидалися штурмувати ©х. Бiй був щасливий для росiян: турецька флотилiя
через якийсь час почала тiкати, але запорожцi, що переслiдували ворогiв iз
величезним запалом, мали великi втрати; кошового отамана Сидора Бiлого
було поранено на смерть, i наступного дня вiн помер; побитих же запорожцiв
хоч було небагато, та зате аж 235 козакiв дiсталися туркам у неволю.
Сталося те нещастя вiд того, що штурмувати турецькi судна запорожцi
намагалися невеликою силою, i на деяких кораблях турки, почавши вiдпливати
в море, забирали необачних лицарiв у полон. Таким чином, запорожцям року
1788-го випала точнiсiнько така ж пригода, як пiд час морського походу
року 1625-го.
Поховавши за запорозьким звича м кошового, що не пошкодував свого
життя, аби заслужити новонародженому вiйську козацькому ласку Потьомкiна й
царицi, запорожцi зiбрали раду, щоб обрати нового отамана. Голоси на радi
роздiлилися надво : першi гукали: "Виберемо Антона Головатого! Вiн з бiса
мудрий - буде добре правити кошем!" Iншi сперечалися: "Що ваш Антiн! Хоч i
розумний, та школяр, вiйськовi ж треба ватажка. Харка (Чепiгу) настановимо
кошовим - вiн б' i в полон бере бусурманiв!" "Та не дуже харкайте! -
гукали знову першi. - Головатого кошовим!" Скiнчилося все-таки на тому, що
обрали Чепiгу, i Потьомкiн затвердив те обрання.
В липнi Чепiга при©здив на кiш i передав там сво старшинування над
пiшим вiйськом та байдаками Антону Головатому. На радi, що при ньому
вiдбулася, Чепiга почув чимало нарiкань на росiйських генералiв за те, що
не постачають припасу, недодають жалування й таке iнше. Проте кошовий
зумiв заспоко©ти товариство i, зiбравши вiйськовi клейноди, вирушив до
коша свого комонного вiйська. Зi сво©м вiддiлом Чепiга весь час ходив
перед росiйським вiйськом на чатах, а коли Потьомкiн наблизився до Очакова
й почав облягати мiсто, Чепiга чатував iз боку Хаджибея й, пiдступивши
вночi потай до самого турецького замчища, сам захопив у бранцi двох туркiв
i привiз ©х до князя. Пiсля цi © подi© козаки ще дужче стали шанувати
Чепiгу й навiть дивитись на нього, як на характерника.
Доки росiйське вiйсько стояло бiля Очакова, до задунайських запорожцiв