Страница:
МОНАСТИРI, ЦЕРКВИ И ОСВIТА
Найбiльше любили запорожцi монастирi - Самарський, Мотронинський,
Межигiрський та Братський.
Монастир у Самарi заснували дво старих козакiв десь року 1576-го,
себто за часiв гетьмана Богданка (Ружинського). Вiн сто©ть i нинi в лiсi
за двi версти вiд запорозького мiста, що зветься тепер Новомосковськом.
Мотронинський монастир мiстився в лiсах Чигиринщини, Межигiрський - бiля
Днiпра, недалеко вiд Ки ва, а Братський - в самому Ки вi, на Подолi.
На Запорожжi в останнi його часи, крiм сiчово© церкви, iснували ще й
церкви в паланках. Монастирi й церкви не тiльки задовольняли духовнi
потреби козакiв, а водночас були осередками освiти й запомоги калiкам та
недужим. При всiх церквах Запорожжя працювали школи i шпиталi. Освiту
дiтям давало бiле духовенство; в сiчових же церквах та монастирях -
i ромонахи з рiзних мiсць та Ки во-Печерсько© лаври.
У сiчовiй школi вчилися не тiльки дiти (молодики та приймаки), а часом
i дорослi запорожцi, серед яких значна частина була добре письменна.
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на
запорожцiв був такий великий, що, скажiмо, року 1775-го, пiд час нападу на
Сiч вiйська генерала Текелiя, священик умовив козакiв не проливати кров i
скоритися волi царицi.
** БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРА НИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки) **
УТИСКИ КОЗАЧЧИНИ
Перша доба козацького життя - часи, коли воно виникло та набувало сили
- закiнчилася смертю короля Стефана Баторiя. Той король хоч i завдавав
козакам кривд i намагався тримати ©х у сво©х руках, а проте визнавав
козацтво потрiбним для оборони Укра©ни й Польщi вiд татар i не тiльки не
мав на думцi його знищувати, а навiть наблизив права козакiв до прав
шляхетства. Наступник Стефана Баторiя - король Жигмонт III, що став королем
року 1587-го, був зовсiм iнших поглядiв на козацтво й невдовзi виступив
його запеклим ворогом.
Козацькi морськi походи 1584 - 1589 рокiв так роздратували турецького
султана, що у Стамбулi великий вiзир гримав на польського посланця, наче
на наймита, страхаючи, що кине на Польщу величезне вiйсько i всiх полякiв
поверне на бусурманiв Почувши такi погрози, король Жигмонт III
занепоко©вся й року 1590-го скликав сейм, щоб порадитися iз шляхтою що
робити Польськi пани дуже ремствували на сваволю козакiв Запорозька воля
була ©м найгiршою болячкою, бо баламутила ©хнiх укра©нських пiдданцiв,
нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вiльними, як козаки Пiд
час сейму шляхта вимагала вiд короля, щоб козацтво зрештою винищити Король
i сам був не вiд того, та тiльки коли постало питання, як же оборонятися
од турецького вiйська, що все-таки посуне на Польщу, то всi згодилися на
тому, щоб Запорозьке Вiйсько лишалося й надалi, але приборкати його так,
щоб воно не жило сво ю волею, а тiльки справляло королiвську службу
Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман iшов iз
вiйськом на Запорожжя й упорядкував по-новому Вiйсько Запорозьке, а саме
всiх свавiльникiв iз Сiчi вигнати, а над слухняними поставити ротмiстрiв
та сотникiв iз польсько© шляхти, всiх козакiв завести в ре стр iз тим, щоб
©х було не бiльше як 6000, i щоб вони присягнули на вiрнiсть польськiй
коронi, щоб без вiдома коронного гетьмана нiкого на Сiчi не брали,
призначити двох комiсарiв, якi б стежили за сiчовим життям, i, кого
спiймають на сваволi, щоб передавали до суду, заборонити по всiй Укра©нi
продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам i вiйтам
нiкого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть,
нарештi, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати
межi сусiднiх держав як суходолом, так i водою.
Такi постанови сейму зовсiм не стосувалися запорозького життя та
вiйськових звича©в, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину
вiльними голосами, мати необмежену владу вiйськовiй радi та записувати до
Сiчi всякого, хто постукав у дверi куреня. Могло статись одне з двох: або
мало скасуватися Вiйсько Запорозьке, або новi порядки мусили залишитися
тiльки на паперi. Так i вийшло.
Зачувши про постанови сейму, запорожцi зiбралися на раду i з великим
обуренням ухвалили зустрiти польське вiйсько й коронного гетьмана зi
збро ю в руках. Тi © ухвали було досить, щоб Польща залишила Сiч у споко©.
Але король вiдплатив запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то
замiсть 6000 козакiв було заведено до ре стру тiльки одну тисячу, та й то
не запорожцiв, а городових козакiв.
За постановами сейму здiйснювалися утиски лише тих городовикiв, якi не
увiйшли в ре стр, та ще укра©нських селян, що хотiли тiкати вiд панiв або
на Запорожжя, або за Днiпро - на схiд, де були вiльнi землi. Чутки про це
досягли й Сiчi, й на першiй же вiйськовiй радi пролунали голоси, що треба
Запорозькому Вiйську заступитися за укра©нське селянство й покарати панiв
за ©хнi утиски. Проте сiчова старшина й бiльшiсть запорозького товариства
вважали за неможливе зi збро ю нападати на вiйсько свого ж короля, та ще й
тодi, коли воно не зачiпало Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила
походу Вiйська Запорозького на Польщу.
КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ
Невдоволена такою ухвалою ради меншiсть запорозького товариства обрала
собi гетьманом курiнного товариша укра©нського шляхтича Криштофа
Косинського, якого особисто скривдили князi Острозькi, й року 1592-го пiд
його проводом козаки вирушили на Укра©ну карати польських панiв. До лав
Косинського прилучилося чимало городових козакiв - "випищикiв", яких було
позбавлено козацьких прав через те, що не вмiстилися в ре стр, i гетьман,
згуртувавши навколо себе понад 5000 городовикiв, напав на ма тки князя
Острозького, здобув збро ю замки в Бiлiй Церквi та Богуславi, пограбував
панське добро й забрав там гармати i зброю.
Те саме вчинив Косинський i з Переяславом, а далi пiшов iз козаками
господарювати на Волинь, руйнуючи польськi ма тки й замки. Але цей похiд
тривав недовго, бо коронний гетьман, князi Острозькi, Корецькi та iншi
пани, власники зруйнованих ма ткiв, зiбрали проти Косинського велику армiю
й, найнявши навiть угорське вiйсько, оточили його пiд мiстом П'яткою.
У князя Острозького тодi служив сотником ре стрових козакiв Северин
Наливайко, що згодом сам пiдняв повстання проти полякiв. Тепер вiн бився
проти сво©х, i це навiть викликало непорозумiння мiж запорожцями й
городовиками, що з часом переросло у ворожнечу.
Поляки перемогли пiд П'яткою козакiв, i Криштоф Косинський мусив
скоритися коронному гетьмановi й дати йому слово бiльше не зачiпати
шляхетських ма ткiв.
Пiсля того Косинський iз запорожцями пiшов на Сiч, але, перепочивши там
трохи, знову пiдмовив частину товариства i, дiждавшись весни 1593 року,
вирушив iз Сiчi на Укра©ну й пiдступив бiля Черкас до ма тку самого
коронного гетьмана Михайла Вишневецького. Щоб легше позбутися непроханого
гостя, господар пiдкупив кiлькох харцизяк, аби тi по-зрадницькому знищили
козацького гетьмана, й вони, пiдстеживши, коли Косинський з кiлькома
товаришами гуляв у корчмi бiля мiста, зайшли туди, нiби випити, а далi,
зчинивши з козаками сварку, вбили i гетьмана, i його запорозьких
товаришiв.
ГРИГОРIЙ ЛОБОДА
Втративши свого ватажка, сiчовики вернулися на Запорожжя й, зiбравши
раду, розповiли, що сталося. Кошовий отаман Вiйська Запорозького Григорiй
Лобода, почувши про ганебну зраду Вишневецького, пiшов iз частиною вiйська
пiд Черкаси, щоб помститися.
Коронний гетьман на той час уже розпустив сво вiйсько й, побачивши
козацьку силу, змушений був iменем короля пiдписати iз Лободою угоду про
те, що запорожцi можуть вiльно ходити на Укра©ну, купувати собi порох та
зброю, а укра©нськi люди не мали б перешкод для зв'язку iз Сiччю.
Не заспоко©вшись на цьому, козаки попливли Днiпром до Ки ва й примусили
там во воду Острозького виплатити ©м 12 000 злотих вiдкупу та пiдписати,
як i Вишневецький з ними, таку ж угоду.
Та не встиг Лобода з товариством прибути на Запорожжя, як там припала
вже нова робота. Турки, розпочавши вiйну iз Цiсарщиною, перевозили
турецьке й татарське вiйсько морем до Молдови повз Бiлгород, що стояв на
Днiстровському лиманi. Щоб перешкодити бусурманам напасти на християн,
Вiйсько Запорозьке пiд проводом Лободи вийшло в море, пiдпливло до
Бiлгорода, атакувало мiсто несподiвано, серед ночi, й, перебивши понад
2000 яничар та вирiзавши 8000 бусурманiв-мешканцiв, забрало на чайки
турецьке добро та бiлгородськi гармати й щасливо вiдчалило на Сiч.
На початку року 1594-го запорожцi знову вистежили, що кримська орда
разом iз турками рушила на вiйну з Цiсарщиною й стала перевозити вiйсько
через лиман в Очакiв. Щоб завадити здiйснити цей замiр, кошовий отаман
Вiйська Запорозького Богдан Микошинський вийшов iз козаками на 50 байдаках
пiд Очакiв, але, побачивши там великий флот султана, що складався з 8
галер бiльших i 15 менших та майже з пiвтори сотнi великих
човнiв-сандалiв, не наважився дати йому бiй; лише вночi потопив кiлька
сандалiв, забрав iз них туркiв у бранцi та й вiдплив на Запорожжя. А на
Сiчi вже чекав на нього посланець нiмецького цiсаря Рудольфа II - Ерiх
Лясота.
СПIЛКА ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО З НIМЕЦЬКИМ ЦIСАРЕМ
Наприкiнцi XVI столiття вропа перебувала в дуже скрутному становищi
вiд нападiв туркiв. Вони поруйнували й заполонили на берегах Чорного та
Середземного морiв усi iталiйськi колонi© (Генуезькi та Венедськi), дуже
притиснули iспанцiв, давно пiдтоптали собi пiд ноги Вiзантiйське грецьке
царство, всi слов'янськi народи Бал-канського пiвострова й, нарештi,
розгромили вiйсько нiмецького цiсаря й, вiдвоювавши в нього Угорщину,
загрожували навiть столицi всi © Цiсарщини - Вiдню.
Турецькi вiйськовi заходи стурбували самого папу римського Григорiя
XIII, i той спiльно з нiмецьким цiсарем Рудольфом II почав збирати велику
силу, щоб разом з усiма народами вропи розбити туркiв i вигнати ©х з
вропейських земель. Прочувши про бойовий хист запорозьких козакiв, папа й
цiсар послали до них просити, щоб запорожцi допомогли нiмцям перемогти
туркiв в Угорщинi.
Посланець папи римського Комулео не наважився ©хати на Сiч диким
степом, лише обмежився тим, що в травнi мав розмову з тими козаками, яких
зустрiв на Подiллi; посланець же Рудольфа II Ерiх Лясота в червнi 1594
року прибув Днiпром через пороги на Сiч i, дочекавшись повернення з походу
кошового отамана Микошинського, урочисто вручив Запорозькому Вiйську
надiсланi цiсарем клейноди - велику вiйськову корогву та срiбнi сурми.
Про цю подорож на Сiч та сво перебування там Лясота склав надзвичайно
цiкаве оповiдання. З нього ми довiду мось, що татари в тi часи тримали
понад порогами, на лiвому березi Днiпра, сво© чати й залоги й нападали на
козакiв, коли тi невеликими ватагами рухалися з Укра©ни на Запорожжя; що
Сiч Запорозька року 1594-го мiстилася на одному з островiв Базавлуку бiля
Чортомлицького Днiприща.
Рiчка Чортомлик впадала в Днiпро напроти Лугу Базавлугу, що подiля ться
на кiлькасот островiв; iз них лише на одному, що хоч i дуже змитий водою,
а i в нашi днi бiля Чортомлицько© Днiпрово© протоки, проти теперiшньо©
слободи Капулiвки, понинi вгадуються ознаки давнiх будiвель. Без сумнiву,
на цьому островi, прозваному пiзнiше Городищем, й стояла наприкiнцi XVI
столiття Запорозька Сiч. Iсторик Аполлон Скальковський назива ©©
"Баторi вою" через те, мабуть, що ©© закладено за часiв короля Стефана
Баторiя; iншi ж дослiдники не вiдрiзняють ©© вiд Старо© Сiчi
(Чортомлицько©), що iснувала й за кошового Iвана Сiрка, й, навiть малюючи
Базавлуцький острiв, звуть його Чортомлицькою Сiччю. Проте хто огляне
ру©ни на березi й островi, зрозумi , що залишки на островi давнiшi.
Далi, з оповiдання Ерiха Лясоти, ми зна мо, що на Базавлуцькiй Сiчi
запорожцi жили вже не в куренях, а по хатах, якi лише називалися куренями,
що вiйсько мало свою канцелярiю й вiйськового писаря (Левка Вороновича) i
що Базавлуцький острiв у тi часи був невеликий, так що коли Лясота вручав
запорозькому товариству переданi цiсарем грошi, то вiйськова рада
збиралася не на островi, а в степу - на березi проти Сiчi.
У сво©х нарадах iз козаками Лясота не всього досягнув, чого бажав. Хоча
йому й допомагав сво©м впливом колишнiй кошовий Лобода, запорожцi
запевняли, що охоче, як i завжди, воюватимуть проти бусурманiв, не
шкодуючи свого життя, але вони не можуть зараз, як ©х просить Лясота, йти
в Угорщину наздоганяти татар через те, що вони взимку захопили мало не
весь запорозький табун та й на Сiчi лишилося тiльки 3000 козакiв, а волохи
- дуже зрадливi люди, тому запорожцi й не зважувалися вирушати з такою
малою силою в похiд через Волощину й Молдову; до того ж, Лясота не мiг
висунути певних умов щодо харчування вiйська та плати за його участь у
вiйнi.
Таким чином, посланець нiмецького цiсаря ви©хав iз Сiчi, тiльки
заручившись обiцянкою запорожцiв, що вони воюватимуть проти туркiв на
сво©х шляхах i на Чорному морi.
ЛОБОДА Й НАЛИВАЙКО
Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького,
довiдавшись, що папа Римський та нiмецький цiсар закликають запорожцiв
пiдтримати ©х, облишив князiв Острозьких i на власну руку почав збирати
козакiв на Укра©нi, щоб наздогнати татар, якi пiшли на Угорщину. Про те,
як це було, розповiда нам народна пiсня з дещо пiзнiших часiв:
Корсунський полковник Хвилон,
як став в охотне вiйсько виряджати,
Осавулiв по вулицях розсилав,
Червонi© прапорки у руки давав;
Осавули по вулицях пробiгали,
Червонi© прапорки у руках пронощали,
Козакiв на Черкень-долину
в охотне вiйсько викликали.
Крикне-покрикне на винникiв,
на броварникiв,
На п'яницi, на костерникiв:
"Годi вам по винницях горiлок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
Годi вам по грубах, по запiчках валятися,
Товстим видом мух годувати,
Очей сво©х молодецьких
димом викуряти,
Сво©ми молодецькими плечима
сажу витирати:
Ходiть з Хвилоном,
корсунським полковником,
На Черкень-долину
в охотне вiйсько гуляти.
На заклик Северина Наливайка зiйшлося чимало охочих воювати; й доки
Лясота розмовляв на Сiчi iз запорожцями, Наливайко з 2000 козакiв уже
вирушив у похiд i, хоч не змiг сво ю силою перепинити шлях татарам до
нiмецьких земель, проте кiлька разiв бився з ними й захопив 4000
татарських коней.
Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку
Запорозького Вiйська й, знаючи, яка була на Запорожжi потреба в конях,
передав на Сiч 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через сво©х посланцiв
товариство за те, що торiк бився проти Криштофа Косинського.
Запорожцi примирилися з Наливайком i восени того ж 1594 року, обравши
кошовим отаманом знову переможця над турками в Бiлгородi Грицька Лободу,
виступили всiм вiйськом на Подiлля; з' днавшись там iз наливайкiвцями,
почали виганяти туркiв iз Молдови, а оскiльки молдавський господар Арон
був прихильником султана, то воювали i з ним.
З чималою силою в 12 000 козакiв Лобода й Наливайко перейшли пiд
Сороками Днiстер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши пiд Сучавою
турецьке й волоське вiйсько, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю,
знову вернулися за Днiстер.
Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й
Семиграддям, зректися туркiв, перейти на бiк нiмецького цiсаря й покликати
сво©х ворогiв - козакiв - собi на помiч. Зважаючи на те прохання, Лобода й
Наливайко року 1595-го знову пiшли бити туркiв i, захопивши мiсто Тягиню
(Бендери), Бiлгород i Килiю, поруйнували всi татарськi улуси на Буджаку й
понад низом Дунаю. Далi ж, побачивши, що мiж волохами й семигородцями
нема згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Укра©ну.
Тiльки завзятий Наливайко не заспоко©вся на тому; зi сво©ми козаками
вiн ходив-таки через Галичину й мiсто Самбiр за Карпатськi гори, на
Угорщину й Цiсарщину, допомагати цiсарю Рудольфу II в боротьбi проти
туркiв i татар.
У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер,
де тодi панували турки, але все-таки , i з них видно, як нелегко було
запорожцям боротися з бусурманами.
Ой, три лiта, три недiлi
Минулося на Вкра©нi,
Як козака турки вбили,
Пiд явором положили.
Пiд явором зелененьким
Лежав козак молоденький;
Його тiло почорнiло,
А од вiтру пострупiло.
Над ним коник зажурився,
По колiна в землю вбився.
- Не стiй, коню, надi мною,
Бачу вже я щирiсть твою!
Бiжи ж степом та гаями,
Долинами, байраками.
До мо © родиноньки,
До вiрно© дружиноньки!
Стукни в браму копитами
Та й забрязкай поводами,
Ой, вийде брат - понуриться;
Вийде мати - зажуриться;
Вийде мила - порадi ,
Стане, гляне та й зомлi !..
- Ой, десь, коню, пана скинув?
Кажи, коню, чи не згинув?
- Мене турки надiгнали,
Пана мого з мене стяли,
Пострiляли, порубали
Та над Днiстром поховали!
Ой, цить, мати, не журися!
Вже ж бо твiй син оженився:
Вiн взяв собi за жiночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку...
Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли
свого обов'язку обстоювати права укра©нського народу вiд полякiв, король
польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i
навiть усю укра©нську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення,
або унiю грецько© вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент.
Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi
пископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй -
прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних
укра©нцiв без церков.
Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну
укра©нську шляхту; отже, укра©нське панство, щоб мати посаду, почало й
собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри
вiдiрвала укра©нську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з ©хнього
боку ворожнечу до свого ж панства.
Лишившись без помочi освiчено© шляхти, укра©нськi мiщани й селяни
все-таки мiцно трималися православно© вiри та, обурюючись на гнiт,
повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом
до католицько© вiри, польського та свого споляченого шляхетства.
Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року
1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православно©
вiри, став зi збро ю на ©© оборону. Довiдавшись, що пископ луцький Кирило
Терлецький якраз по©хав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз
козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста
викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь.
Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Збро ю вiн захопив Слуцьк i,
забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив сво© лави та
й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши ©х, поруйнував
костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв,
сплюндрував ©хн добро; до того ж, ще змусив обо мiст платити викуп.
Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман
литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i
4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв сво вiйсько з
Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армi© короля таку вiдсiч,
що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати.
Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але
вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озбро не польськими панами.
Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки
це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого
Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь.
На початку року 1596-го Наливайко розташувався в ма тках князя
Острозького й, певний, що той мiцно трима ться православно© вiри, не чинив
йому жодно© шкоди, але почав шарпати ма тки брата пископа Терлецького та
польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од ©хнiх
панiв.
Вiстi про рух укра©нського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до
Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького
вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв
пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Укра©ну аж на Бiлу
Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали посто м у панських
ма тках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали
до непокори, проте насильства над панами не чинили.
Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у
Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському,
який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Укра©ну та приборкати
повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з
надвiрними ротами й, при днавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на
Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж
порозходилася дрiбними ватагами по селах i мiстах.
Наливайко зрозумiв, що в такому становищi не можна йому битися з
коронним вiйськом i, забравши сво© гармати, почав одходити на Брацлавщину,
а звiдтiля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слiдом, намагаючись
оточити козакiв, i це йому мало не вдалося на перевозi через одну рiчку.
Вiдчувши лихо, Наливайко потопив сво© гармати у водi, порох, кулi тощо
закопав у землю i, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до
Чорного Лiсу та Чути.
Жолкевський не наважився йти в лiси, а Наливайко, скориставшись iз
того, встиг послати кiлька козакiв до Лободи просити, щоб Вiйсько
Запорозьке взяло його до спiлки iз собою.
Запорожцi не вiдразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало
голосiв на радi, що пригадували, як вiн бився на боцi полякiв iз
сiчовиками; дехто натякав узагалi на непевнiсть ре стрових козакiв; проте
дiяльнiсть Наливайка, що обстоював православну вiру та волю укра©нського
люду, була до серця запорожцям, так що iдея дностi козацтва взяла
перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з вiйськом до спiлки й
разом боротися проти полякiв.
Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Бiлу Церкву з
тим, щоб розгромити Шаулу, який iз кiлькома полками та гарматами прямував
на з' днання з Лободою. Тiльки поляки не встигли випередити козакiв, i всi
тро ©хнiх ватажкiв: Шаула, Лобода й Наливайко - пiд Бiлою Церквою
з' дналися й на загальнiй радi обрали Матвiя Шаулу гетьманом усього
козацького вiйська.
Довiдавшись, що Жолкевський наступа на Бiлу Церкву з великими силами,
Шаула вивiв козакiв iз мiста i став табором в урочищi Гострий Камiнь бiля
озера. Весь табiр вiн оточив п'ятьма рядами возiв, скувавши ©х ланцюгами,
й, поставивши мiж возами двадцять чотири гармати, почав очiкувати нападу
польських вiйськ.
Жолкевський, маючи потужнiшi гармати й у бiльшiй кiлькостi, нiж у
запорожцiв, одразу став обстрiлювати вози козацького табору гарматними
кулями, а потрощивши ©х у кiлькох мiсцях, послав сво вiйсько в наступ.
Але козаки стояли мiцно: вiдбивали полякiв вогнем, а далi зустрiли списами
та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й
криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись iз свого табору,
вiдiгнали полякiв аж до Бiло© Церкви.
Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулi, що бився,
мов лицар, одiрвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кiлька
полковникiв та курiнних отаманiв Запорозького Вiйська поклали сво© голови
пiд час бою, а простих козакiв було вбито й поранено десь бiля 2000, що
складало чверть усього козацького вiйська.
Обраний гетьманом, замiсть Шаули, Григорiй Лобода зрозумiв, що
змагатися з польським вiйськом нема в козакiв сили, й через кiлька днiв,
знявши табiр, пiшов на Трипiлля, а далi став перевозити вiйсько на схiдний
берег Днiпра. Жолкевський не переслiдував Лободу й не заважав йому
переправлятися рiчкою, бо вiн i сам мав ще бiльшi втрати, нiж козаки.
Поляки не виходили з Бiло© Церкви, очiкуючи Потоцького, що, за наказом
короля, квапився до нього на пiдмогу з новим вiйськом.
За якийсь час, довiдавшись, що запорожцi вирушили на Переяслав, а в
Трипiллi лишили тiльки залогу, щоб заступити полякам перевiз, Жолкевський
пiшов на Василькiв, з' днався там iз Потоцьким i, просунувшись далi у
Ки©в, почав перевозити сво вiйсько на схiдний берег. Через такий марш
Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвiчi
меншi вiд полякiв.
Збагнувши, що запорожцi залишають Переяслав, мешканцi мiста, а
найбiльше козачi жiнки та дiти, страхаючись помсти, кинулися тiкати з
козаками, i з Переяслава на схiд потяглися сотнi возiв, у яких сидiли
жiнки й дiти.
За сучасних во н стороннiм людям не дозволяють iти разом iз вiйськом i
навiть виганяють ©х iз вiйськових таборiв; у запорожцiв же оборона
жiноцтва та всiляких немiчних була одним iз непорушних вiйськових правил,
i через те Лобода, хоч i знав, що жiноцтво заважатиме йому, та мав за
неможливе залишати жiнок iз дiтьми на поталу ворогам; до того ж, вiн ще
сподiвався на те, що поляки не пiдуть за ним далеко в степ, як не пiшли й
за Наливайком.
Та надi© й Лободи й Наливайка не здiйснилися. Жолкевський заповзявся
винищити козакiв i вирiшив переслiдувати ©х i в степах. Прибувши в
Переяслав, вiн там ще дiждався литовського вiйська, що його привiв
Огiнсь-кий, i, маючи вже силу втричi бiльшу проти козакiв, наздогнав
Лободу бiля Лубен i перетяв йому всi шляхи на схiд i на пiвдень. Козаки
змушенi були стати табором бiля Солоницi, за 5 верст од Лубен, i почали
там обкопуватись до оборони.
Польське вiйсько облягло козацький табiр з усiх бокiв i заходилося
громити його з гармат i брати приступом. Проте запорожцi трималися мiцно й
давали таку вiдсiч, що Жолкевський, не вдiявши нiчого за цiлий мiсяць
облоги i втративши чимало вiйська в боях, зрештою послав у Ки©в за
великими гарматами, а сам почав гнiтити оточених голодом.
На другому мiсяцi облоги в козацькому таборi справдi почалося тяжке
Найбiльше любили запорожцi монастирi - Самарський, Мотронинський,
Межигiрський та Братський.
Монастир у Самарi заснували дво старих козакiв десь року 1576-го,
себто за часiв гетьмана Богданка (Ружинського). Вiн сто©ть i нинi в лiсi
за двi версти вiд запорозького мiста, що зветься тепер Новомосковськом.
Мотронинський монастир мiстився в лiсах Чигиринщини, Межигiрський - бiля
Днiпра, недалеко вiд Ки ва, а Братський - в самому Ки вi, на Подолi.
На Запорожжi в останнi його часи, крiм сiчово© церкви, iснували ще й
церкви в паланках. Монастирi й церкви не тiльки задовольняли духовнi
потреби козакiв, а водночас були осередками освiти й запомоги калiкам та
недужим. При всiх церквах Запорожжя працювали школи i шпиталi. Освiту
дiтям давало бiле духовенство; в сiчових же церквах та монастирях -
i ромонахи з рiзних мiсць та Ки во-Печерсько© лаври.
У сiчовiй школi вчилися не тiльки дiти (молодики та приймаки), а часом
i дорослi запорожцi, серед яких значна частина була добре письменна.
За шпиталями при церквах так само наглядало духовенство. Вплив його на
запорожцiв був такий великий, що, скажiмо, року 1775-го, пiд час нападу на
Сiч вiйська генерала Текелiя, священик умовив козакiв не проливати кров i
скоритися волi царицi.
** БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРА НИ З-ПIД ПОЛЬЩI (1590-1649 роки) **
УТИСКИ КОЗАЧЧИНИ
Перша доба козацького життя - часи, коли воно виникло та набувало сили
- закiнчилася смертю короля Стефана Баторiя. Той король хоч i завдавав
козакам кривд i намагався тримати ©х у сво©х руках, а проте визнавав
козацтво потрiбним для оборони Укра©ни й Польщi вiд татар i не тiльки не
мав на думцi його знищувати, а навiть наблизив права козакiв до прав
шляхетства. Наступник Стефана Баторiя - король Жигмонт III, що став королем
року 1587-го, був зовсiм iнших поглядiв на козацтво й невдовзi виступив
його запеклим ворогом.
Козацькi морськi походи 1584 - 1589 рокiв так роздратували турецького
султана, що у Стамбулi великий вiзир гримав на польського посланця, наче
на наймита, страхаючи, що кине на Польщу величезне вiйсько i всiх полякiв
поверне на бусурманiв Почувши такi погрози, король Жигмонт III
занепоко©вся й року 1590-го скликав сейм, щоб порадитися iз шляхтою що
робити Польськi пани дуже ремствували на сваволю козакiв Запорозька воля
була ©м найгiршою болячкою, бо баламутила ©хнiх укра©нських пiдданцiв,
нагадуючи селянам, що й вони можуть бути такими ж вiльними, як козаки Пiд
час сейму шляхта вимагала вiд короля, щоб козацтво зрештою винищити Король
i сам був не вiд того, та тiльки коли постало питання, як же оборонятися
од турецького вiйська, що все-таки посуне на Польщу, то всi згодилися на
тому, щоб Запорозьке Вiйсько лишалося й надалi, але приборкати його так,
щоб воно не жило сво ю волею, а тiльки справляло королiвську службу
Постанови сейму зводилися до того, щоб коронний гетьман iшов iз
вiйськом на Запорожжя й упорядкував по-новому Вiйсько Запорозьке, а саме
всiх свавiльникiв iз Сiчi вигнати, а над слухняними поставити ротмiстрiв
та сотникiв iз польсько© шляхти, всiх козакiв завести в ре стр iз тим, щоб
©х було не бiльше як 6000, i щоб вони присягнули на вiрнiсть польськiй
коронi, щоб без вiдома коронного гетьмана нiкого на Сiчi не брали,
призначити двох комiсарiв, якi б стежили за сiчовим життям, i, кого
спiймають на сваволi, щоб передавали до суду, заборонити по всiй Укра©нi
продавати селянам порох, олово та зброю, наказати урядникам i вiйтам
нiкого не пускати на Запорожжя, а тих, хто дозволятиме, карати на смерть,
нарештi, заборонити козакам без дозволу коронного гетьмана переступати
межi сусiднiх держав як суходолом, так i водою.
Такi постанови сейму зовсiм не стосувалися запорозького життя та
вiйськових звича©в, бо вони забороняли: запорожцям обирати свою старшину
вiльними голосами, мати необмежену владу вiйськовiй радi та записувати до
Сiчi всякого, хто постукав у дверi куреня. Могло статись одне з двох: або
мало скасуватися Вiйсько Запорозьке, або новi порядки мусили залишитися
тiльки на паперi. Так i вийшло.
Зачувши про постанови сейму, запорожцi зiбралися на раду i з великим
обуренням ухвалили зустрiти польське вiйсько й коронного гетьмана зi
збро ю в руках. Тi © ухвали було досить, щоб Польща залишила Сiч у споко©.
Але король вiдплатив запорожцям тим, що коли минула турецька небезпека, то
замiсть 6000 козакiв було заведено до ре стру тiльки одну тисячу, та й то
не запорожцiв, а городових козакiв.
За постановами сейму здiйснювалися утиски лише тих городовикiв, якi не
увiйшли в ре стр, та ще укра©нських селян, що хотiли тiкати вiд панiв або
на Запорожжя, або за Днiпро - на схiд, де були вiльнi землi. Чутки про це
досягли й Сiчi, й на першiй же вiйськовiй радi пролунали голоси, що треба
Запорозькому Вiйську заступитися за укра©нське селянство й покарати панiв
за ©хнi утиски. Проте сiчова старшина й бiльшiсть запорозького товариства
вважали за неможливе зi збро ю нападати на вiйсько свого ж короля, та ще й
тодi, коли воно не зачiпало Запорожжя. Тому козацька рада не ухвалила
походу Вiйська Запорозького на Польщу.
КРИШТОФ КОСИНСЬКИЙ
Невдоволена такою ухвалою ради меншiсть запорозького товариства обрала
собi гетьманом курiнного товариша укра©нського шляхтича Криштофа
Косинського, якого особисто скривдили князi Острозькi, й року 1592-го пiд
його проводом козаки вирушили на Укра©ну карати польських панiв. До лав
Косинського прилучилося чимало городових козакiв - "випищикiв", яких було
позбавлено козацьких прав через те, що не вмiстилися в ре стр, i гетьман,
згуртувавши навколо себе понад 5000 городовикiв, напав на ма тки князя
Острозького, здобув збро ю замки в Бiлiй Церквi та Богуславi, пограбував
панське добро й забрав там гармати i зброю.
Те саме вчинив Косинський i з Переяславом, а далi пiшов iз козаками
господарювати на Волинь, руйнуючи польськi ма тки й замки. Але цей похiд
тривав недовго, бо коронний гетьман, князi Острозькi, Корецькi та iншi
пани, власники зруйнованих ма ткiв, зiбрали проти Косинського велику армiю
й, найнявши навiть угорське вiйсько, оточили його пiд мiстом П'яткою.
У князя Острозького тодi служив сотником ре стрових козакiв Северин
Наливайко, що згодом сам пiдняв повстання проти полякiв. Тепер вiн бився
проти сво©х, i це навiть викликало непорозумiння мiж запорожцями й
городовиками, що з часом переросло у ворожнечу.
Поляки перемогли пiд П'яткою козакiв, i Криштоф Косинський мусив
скоритися коронному гетьмановi й дати йому слово бiльше не зачiпати
шляхетських ма ткiв.
Пiсля того Косинський iз запорожцями пiшов на Сiч, але, перепочивши там
трохи, знову пiдмовив частину товариства i, дiждавшись весни 1593 року,
вирушив iз Сiчi на Укра©ну й пiдступив бiля Черкас до ма тку самого
коронного гетьмана Михайла Вишневецького. Щоб легше позбутися непроханого
гостя, господар пiдкупив кiлькох харцизяк, аби тi по-зрадницькому знищили
козацького гетьмана, й вони, пiдстеживши, коли Косинський з кiлькома
товаришами гуляв у корчмi бiля мiста, зайшли туди, нiби випити, а далi,
зчинивши з козаками сварку, вбили i гетьмана, i його запорозьких
товаришiв.
ГРИГОРIЙ ЛОБОДА
Втративши свого ватажка, сiчовики вернулися на Запорожжя й, зiбравши
раду, розповiли, що сталося. Кошовий отаман Вiйська Запорозького Григорiй
Лобода, почувши про ганебну зраду Вишневецького, пiшов iз частиною вiйська
пiд Черкаси, щоб помститися.
Коронний гетьман на той час уже розпустив сво вiйсько й, побачивши
козацьку силу, змушений був iменем короля пiдписати iз Лободою угоду про
те, що запорожцi можуть вiльно ходити на Укра©ну, купувати собi порох та
зброю, а укра©нськi люди не мали б перешкод для зв'язку iз Сiччю.
Не заспоко©вшись на цьому, козаки попливли Днiпром до Ки ва й примусили
там во воду Острозького виплатити ©м 12 000 злотих вiдкупу та пiдписати,
як i Вишневецький з ними, таку ж угоду.
Та не встиг Лобода з товариством прибути на Запорожжя, як там припала
вже нова робота. Турки, розпочавши вiйну iз Цiсарщиною, перевозили
турецьке й татарське вiйсько морем до Молдови повз Бiлгород, що стояв на
Днiстровському лиманi. Щоб перешкодити бусурманам напасти на християн,
Вiйсько Запорозьке пiд проводом Лободи вийшло в море, пiдпливло до
Бiлгорода, атакувало мiсто несподiвано, серед ночi, й, перебивши понад
2000 яничар та вирiзавши 8000 бусурманiв-мешканцiв, забрало на чайки
турецьке добро та бiлгородськi гармати й щасливо вiдчалило на Сiч.
На початку року 1594-го запорожцi знову вистежили, що кримська орда
разом iз турками рушила на вiйну з Цiсарщиною й стала перевозити вiйсько
через лиман в Очакiв. Щоб завадити здiйснити цей замiр, кошовий отаман
Вiйська Запорозького Богдан Микошинський вийшов iз козаками на 50 байдаках
пiд Очакiв, але, побачивши там великий флот султана, що складався з 8
галер бiльших i 15 менших та майже з пiвтори сотнi великих
човнiв-сандалiв, не наважився дати йому бiй; лише вночi потопив кiлька
сандалiв, забрав iз них туркiв у бранцi та й вiдплив на Запорожжя. А на
Сiчi вже чекав на нього посланець нiмецького цiсаря Рудольфа II - Ерiх
Лясота.
СПIЛКА ВIЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО З НIМЕЦЬКИМ ЦIСАРЕМ
Наприкiнцi XVI столiття вропа перебувала в дуже скрутному становищi
вiд нападiв туркiв. Вони поруйнували й заполонили на берегах Чорного та
Середземного морiв усi iталiйськi колонi© (Генуезькi та Венедськi), дуже
притиснули iспанцiв, давно пiдтоптали собi пiд ноги Вiзантiйське грецьке
царство, всi слов'янськi народи Бал-канського пiвострова й, нарештi,
розгромили вiйсько нiмецького цiсаря й, вiдвоювавши в нього Угорщину,
загрожували навiть столицi всi © Цiсарщини - Вiдню.
Турецькi вiйськовi заходи стурбували самого папу римського Григорiя
XIII, i той спiльно з нiмецьким цiсарем Рудольфом II почав збирати велику
силу, щоб разом з усiма народами вропи розбити туркiв i вигнати ©х з
вропейських земель. Прочувши про бойовий хист запорозьких козакiв, папа й
цiсар послали до них просити, щоб запорожцi допомогли нiмцям перемогти
туркiв в Угорщинi.
Посланець папи римського Комулео не наважився ©хати на Сiч диким
степом, лише обмежився тим, що в травнi мав розмову з тими козаками, яких
зустрiв на Подiллi; посланець же Рудольфа II Ерiх Лясота в червнi 1594
року прибув Днiпром через пороги на Сiч i, дочекавшись повернення з походу
кошового отамана Микошинського, урочисто вручив Запорозькому Вiйську
надiсланi цiсарем клейноди - велику вiйськову корогву та срiбнi сурми.
Про цю подорож на Сiч та сво перебування там Лясота склав надзвичайно
цiкаве оповiдання. З нього ми довiду мось, що татари в тi часи тримали
понад порогами, на лiвому березi Днiпра, сво© чати й залоги й нападали на
козакiв, коли тi невеликими ватагами рухалися з Укра©ни на Запорожжя; що
Сiч Запорозька року 1594-го мiстилася на одному з островiв Базавлуку бiля
Чортомлицького Днiприща.
Рiчка Чортомлик впадала в Днiпро напроти Лугу Базавлугу, що подiля ться
на кiлькасот островiв; iз них лише на одному, що хоч i дуже змитий водою,
а i в нашi днi бiля Чортомлицько© Днiпрово© протоки, проти теперiшньо©
слободи Капулiвки, понинi вгадуються ознаки давнiх будiвель. Без сумнiву,
на цьому островi, прозваному пiзнiше Городищем, й стояла наприкiнцi XVI
столiття Запорозька Сiч. Iсторик Аполлон Скальковський назива ©©
"Баторi вою" через те, мабуть, що ©© закладено за часiв короля Стефана
Баторiя; iншi ж дослiдники не вiдрiзняють ©© вiд Старо© Сiчi
(Чортомлицько©), що iснувала й за кошового Iвана Сiрка, й, навiть малюючи
Базавлуцький острiв, звуть його Чортомлицькою Сiччю. Проте хто огляне
ру©ни на березi й островi, зрозумi , що залишки на островi давнiшi.
Далi, з оповiдання Ерiха Лясоти, ми зна мо, що на Базавлуцькiй Сiчi
запорожцi жили вже не в куренях, а по хатах, якi лише називалися куренями,
що вiйсько мало свою канцелярiю й вiйськового писаря (Левка Вороновича) i
що Базавлуцький острiв у тi часи був невеликий, так що коли Лясота вручав
запорозькому товариству переданi цiсарем грошi, то вiйськова рада
збиралася не на островi, а в степу - на березi проти Сiчi.
У сво©х нарадах iз козаками Лясота не всього досягнув, чого бажав. Хоча
йому й допомагав сво©м впливом колишнiй кошовий Лобода, запорожцi
запевняли, що охоче, як i завжди, воюватимуть проти бусурманiв, не
шкодуючи свого життя, але вони не можуть зараз, як ©х просить Лясота, йти
в Угорщину наздоганяти татар через те, що вони взимку захопили мало не
весь запорозький табун та й на Сiчi лишилося тiльки 3000 козакiв, а волохи
- дуже зрадливi люди, тому запорожцi й не зважувалися вирушати з такою
малою силою в похiд через Волощину й Молдову; до того ж, Лясота не мiг
висунути певних умов щодо харчування вiйська та плати за його участь у
вiйнi.
Таким чином, посланець нiмецького цiсаря ви©хав iз Сiчi, тiльки
заручившись обiцянкою запорожцiв, що вони воюватимуть проти туркiв на
сво©х шляхах i на Чорному морi.
ЛОБОДА Й НАЛИВАЙКО
Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького,
довiдавшись, що папа Римський та нiмецький цiсар закликають запорожцiв
пiдтримати ©х, облишив князiв Острозьких i на власну руку почав збирати
козакiв на Укра©нi, щоб наздогнати татар, якi пiшли на Угорщину. Про те,
як це було, розповiда нам народна пiсня з дещо пiзнiших часiв:
Корсунський полковник Хвилон,
як став в охотне вiйсько виряджати,
Осавулiв по вулицях розсилав,
Червонi© прапорки у руки давав;
Осавули по вулицях пробiгали,
Червонi© прапорки у руках пронощали,
Козакiв на Черкень-долину
в охотне вiйсько викликали.
Крикне-покрикне на винникiв,
на броварникiв,
На п'яницi, на костерникiв:
"Годi вам по винницях горiлок курити,
По броварнях пив варити,
По лазнях лазень топити,
Годi вам по грубах, по запiчках валятися,
Товстим видом мух годувати,
Очей сво©х молодецьких
димом викуряти,
Сво©ми молодецькими плечима
сажу витирати:
Ходiть з Хвилоном,
корсунським полковником,
На Черкень-долину
в охотне вiйсько гуляти.
На заклик Северина Наливайка зiйшлося чимало охочих воювати; й доки
Лясота розмовляв на Сiчi iз запорожцями, Наливайко з 2000 козакiв уже
вирушив у похiд i, хоч не змiг сво ю силою перепинити шлях татарам до
нiмецьких земель, проте кiлька разiв бився з ними й захопив 4000
татарських коней.
Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку
Запорозького Вiйська й, знаючи, яка була на Запорожжi потреба в конях,
передав на Сiч 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через сво©х посланцiв
товариство за те, що торiк бився проти Криштофа Косинського.
Запорожцi примирилися з Наливайком i восени того ж 1594 року, обравши
кошовим отаманом знову переможця над турками в Бiлгородi Грицька Лободу,
виступили всiм вiйськом на Подiлля; з' днавшись там iз наливайкiвцями,
почали виганяти туркiв iз Молдови, а оскiльки молдавський господар Арон
був прихильником султана, то воювали i з ним.
З чималою силою в 12 000 козакiв Лобода й Наливайко перейшли пiд
Сороками Днiстер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши пiд Сучавою
турецьке й волоське вiйсько, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю,
знову вернулися за Днiстер.
Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й
Семиграддям, зректися туркiв, перейти на бiк нiмецького цiсаря й покликати
сво©х ворогiв - козакiв - собi на помiч. Зважаючи на те прохання, Лобода й
Наливайко року 1595-го знову пiшли бити туркiв i, захопивши мiсто Тягиню
(Бендери), Бiлгород i Килiю, поруйнували всi татарськi улуси на Буджаку й
понад низом Дунаю. Далi ж, побачивши, що мiж волохами й семигородцями
нема згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Укра©ну.
Тiльки завзятий Наливайко не заспоко©вся на тому; зi сво©ми козаками
вiн ходив-таки через Галичину й мiсто Самбiр за Карпатськi гори, на
Угорщину й Цiсарщину, допомагати цiсарю Рудольфу II в боротьбi проти
туркiв i татар.
У народних пiснях мало лишилося згадок про походи козакiв за Днiстер,
де тодi панували турки, але все-таки , i з них видно, як нелегко було
запорожцям боротися з бусурманами.
Ой, три лiта, три недiлi
Минулося на Вкра©нi,
Як козака турки вбили,
Пiд явором положили.
Пiд явором зелененьким
Лежав козак молоденький;
Його тiло почорнiло,
А од вiтру пострупiло.
Над ним коник зажурився,
По колiна в землю вбився.
- Не стiй, коню, надi мною,
Бачу вже я щирiсть твою!
Бiжи ж степом та гаями,
Долинами, байраками.
До мо © родиноньки,
До вiрно© дружиноньки!
Стукни в браму копитами
Та й забрязкай поводами,
Ой, вийде брат - понуриться;
Вийде мати - зажуриться;
Вийде мила - порадi ,
Стане, гляне та й зомлi !..
- Ой, десь, коню, пана скинув?
Кажи, коню, чи не згинув?
- Мене турки надiгнали,
Пана мого з мене стяли,
Пострiляли, порубали
Та над Днiстром поховали!
Ой, цить, мати, не журися!
Вже ж бо твiй син оженився:
Вiн взяв собi за жiночку
Зеленую долиночку
Та крутую могилочку...
Доки козаки були захопленi боротьбою з бусурманами i все ще не розумiли
свого обов'язку обстоювати права укра©нського народу вiд полякiв, король
польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсiм знищити i козакiв, i
навiть усю укра©нську нацiю. Вiн якраз розпочав здiйснювати те сполучення,
або унiю грецько© вiри з латинською, що вигадав римський папа Климент.
Пригнобленi за православну вiру й улещенi всiлякими обiцянками православнi
пископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Iпатiй Потiй -
прийняли унiю i стали висвячувати унiатських попiв, лишаючи православних
укра©нцiв без церков.
Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну
укра©нську шляхту; отже, укра©нське панство, щоб мати посаду, почало й
собi переходити в унiю, а часто й прямо до католицтва. Змiна вiри
вiдiрвала укра©нську шляхту вiд мiщанства та селян i викликала з ©хнього
боку ворожнечу до свого ж панства.
Лишившись без помочi освiчено© шляхти, укра©нськi мiщани й селяни
все-таки мiцно трималися православно© вiри та, обурюючись на гнiт,
повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть помiж козацтвом
до католицько© вiри, польського та свого споляченого шляхетства.
Повернувшись iз Цiсарщини з 2000 козакiв, Наливайко наприкiнцi року
1595 пiд впливом народних хвилювань, викликаних утисками православно©
вiри, став зi збро ю на ©© оборону. Довiдавшись, що пископ луцький Кирило
Терлецький якраз по©хав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов iз
козаками в Луцьк, понiвечив i пограбував майно вiдступника, взяв iз мiста
викуп i, нагнавши страху на всiх унiатiв, рушив далi, на Бiлу Русь.
Вiйсько в Наливайка швидко зростало. Збро ю вiн захопив Слуцьк i,
забравши там 12 гармат, 80 гакiвниць та 700 рушниць, змiцнив сво© лави та
й подався далi, на Бобруйськ i Могилiв, i, здобувши ©х, поруйнував
костьоли, передав унiатськi церкви православним, розiгнав панiв,
сплюндрував ©хн добро; до того ж, ще змусив обо мiст платити викуп.
Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман
литовський князь Радзивiл iз чималим вiйськом, а саме, з 14 000 литовцiв i
4000 татар. Дiзнавшись про це, козацький ватажок вивiв сво вiйсько з
Могилева на зручну для бою мiсцевiсть i там дав армi© короля таку вiдсiч,
що Радзивiл не наважився вдруге на нього нападати.
Вiдбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Рiчицю, але
вiдразу ж наткнувся на вiйсько Унiговсь-кого, озбро не польськими панами.
Його хотiли перепинити i знову навернути на бiй iз Радзивiлом, та тiльки
це не вдалося: козаки вщент розгромили полякiв, знищили самого
Унiговського й, поминувши Рiчицю, Турiв та Городню, пiшли на Волинь.
На початку року 1596-го Наливайко розташувався в ма тках князя
Острозького й, певний, що той мiцно трима ться православно© вiри, не чинив
йому жодно© шкоди, але почав шарпати ма тки брата пископа Терлецького та
польських магнатiв, одбираючи в унiатiв церкви й визволяючи селян од ©хнiх
панiв.
Вiстi про рух укра©нського люду проти полякiв невдовзi дiйшли й до
Запорожжя, й на початку 1596 року Григорiй Лобода з половиною козацького
вiйська виступив iз Сiчi Днiпром у Черкаси; друга ж половина запорожцiв
пiд проводом Матвiя Шаули вирушила кiньми через усю Укра©ну аж на Бiлу
Русь. Обидвi частини Вiйська Запорозького ставали посто м у панських
ма тках, забирали в економiях всiлякi припаси, а поспiльство пiдбурювали
до непокори, проте насильства над панами не чинили.
Наполохана й розгнiвана козаками польська шляхта кинулася iз скаргами у
Варшаву до короля, i Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському,
який був тодi з вiйськом у Молдовi, йти на Укра©ну та приборкати
повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з
надвiрними ротами й, при днавши те рушення, з коронним вiйськом прибув на
Волинь. Бiля Наливайка на той час зiбралося лише 1000 козакiв; решта ж
порозходилася дрiбними ватагами по селах i мiстах.
Наливайко зрозумiв, що в такому становищi не можна йому битися з
коронним вiйськом i, забравши сво© гармати, почав одходити на Брацлавщину,
а звiдтiля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слiдом, намагаючись
оточити козакiв, i це йому мало не вдалося на перевозi через одну рiчку.
Вiдчувши лихо, Наливайко потопив сво© гармати у водi, порох, кулi тощо
закопав у землю i, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до
Чорного Лiсу та Чути.
Жолкевський не наважився йти в лiси, а Наливайко, скориставшись iз
того, встиг послати кiлька козакiв до Лободи просити, щоб Вiйсько
Запорозьке взяло його до спiлки iз собою.
Запорожцi не вiдразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало
голосiв на радi, що пригадували, як вiн бився на боцi полякiв iз
сiчовиками; дехто натякав узагалi на непевнiсть ре стрових козакiв; проте
дiяльнiсть Наливайка, що обстоював православну вiру та волю укра©нського
люду, була до серця запорожцям, так що iдея дностi козацтва взяла
перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з вiйськом до спiлки й
разом боротися проти полякiв.
Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Бiлу Церкву з
тим, щоб розгромити Шаулу, який iз кiлькома полками та гарматами прямував
на з' днання з Лободою. Тiльки поляки не встигли випередити козакiв, i всi
тро ©хнiх ватажкiв: Шаула, Лобода й Наливайко - пiд Бiлою Церквою
з' дналися й на загальнiй радi обрали Матвiя Шаулу гетьманом усього
козацького вiйська.
Довiдавшись, що Жолкевський наступа на Бiлу Церкву з великими силами,
Шаула вивiв козакiв iз мiста i став табором в урочищi Гострий Камiнь бiля
озера. Весь табiр вiн оточив п'ятьма рядами возiв, скувавши ©х ланцюгами,
й, поставивши мiж возами двадцять чотири гармати, почав очiкувати нападу
польських вiйськ.
Жолкевський, маючи потужнiшi гармати й у бiльшiй кiлькостi, нiж у
запорожцiв, одразу став обстрiлювати вози козацького табору гарматними
кулями, а потрощивши ©х у кiлькох мiсцях, послав сво вiйсько в наступ.
Але козаки стояли мiцно: вiдбивали полякiв вогнем, а далi зустрiли списами
та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й
криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись iз свого табору,
вiдiгнали полякiв аж до Бiло© Церкви.
Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулi, що бився,
мов лицар, одiрвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кiлька
полковникiв та курiнних отаманiв Запорозького Вiйська поклали сво© голови
пiд час бою, а простих козакiв було вбито й поранено десь бiля 2000, що
складало чверть усього козацького вiйська.
Обраний гетьманом, замiсть Шаули, Григорiй Лобода зрозумiв, що
змагатися з польським вiйськом нема в козакiв сили, й через кiлька днiв,
знявши табiр, пiшов на Трипiлля, а далi став перевозити вiйсько на схiдний
берег Днiпра. Жолкевський не переслiдував Лободу й не заважав йому
переправлятися рiчкою, бо вiн i сам мав ще бiльшi втрати, нiж козаки.
Поляки не виходили з Бiло© Церкви, очiкуючи Потоцького, що, за наказом
короля, квапився до нього на пiдмогу з новим вiйськом.
За якийсь час, довiдавшись, що запорожцi вирушили на Переяслав, а в
Трипiллi лишили тiльки залогу, щоб заступити полякам перевiз, Жолкевський
пiшов на Василькiв, з' днався там iз Потоцьким i, просунувшись далi у
Ки©в, почав перевозити сво вiйсько на схiдний берег. Через такий марш
Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвiчi
меншi вiд полякiв.
Збагнувши, що запорожцi залишають Переяслав, мешканцi мiста, а
найбiльше козачi жiнки та дiти, страхаючись помсти, кинулися тiкати з
козаками, i з Переяслава на схiд потяглися сотнi возiв, у яких сидiли
жiнки й дiти.
За сучасних во н стороннiм людям не дозволяють iти разом iз вiйськом i
навiть виганяють ©х iз вiйськових таборiв; у запорожцiв же оборона
жiноцтва та всiляких немiчних була одним iз непорушних вiйськових правил,
i через те Лобода, хоч i знав, що жiноцтво заважатиме йому, та мав за
неможливе залишати жiнок iз дiтьми на поталу ворогам; до того ж, вiн ще
сподiвався на те, що поляки не пiдуть за ним далеко в степ, як не пiшли й
за Наливайком.
Та надi© й Лободи й Наливайка не здiйснилися. Жолкевський заповзявся
винищити козакiв i вирiшив переслiдувати ©х i в степах. Прибувши в
Переяслав, вiн там ще дiждався литовського вiйська, що його привiв
Огiнсь-кий, i, маючи вже силу втричi бiльшу проти козакiв, наздогнав
Лободу бiля Лубен i перетяв йому всi шляхи на схiд i на пiвдень. Козаки
змушенi були стати табором бiля Солоницi, за 5 верст од Лубен, i почали
там обкопуватись до оборони.
Польське вiйсько облягло козацький табiр з усiх бокiв i заходилося
громити його з гармат i брати приступом. Проте запорожцi трималися мiцно й
давали таку вiдсiч, що Жолкевський, не вдiявши нiчого за цiлий мiсяць
облоги i втративши чимало вiйська в боях, зрештою послав у Ки©в за
великими гарматами, а сам почав гнiтити оточених голодом.
На другому мiсяцi облоги в козацькому таборi справдi почалося тяжке