Страница:
правого берега та, перетнувши найдужчу бистрочiнь, почав наближатися до
лiвого.
Три скелi-монументи, що ©х лоцман назвав Стовпами, лишилися вже
правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi.
- Чого заметушилися? - загукав знову старий.
- Чого сiпа те гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй
матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею
ракiв годувати?
Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з право© руки Хортицю,
став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на
березi, а друга неподалiк берега у водi. На не© й почало зносити течi ю
нашого порона.
- Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще
раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у
Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете...
Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми
i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi
гребки, налягаючи на них сво©ми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги -
i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до
пiскуватого берега.
Цi © митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле
наскочило на скелi, що ми ©х обминули. Крига кололася на шматки й тi
крижини, пiд натиском сво © ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти
рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися.
Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що
рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце.
Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб
подивитися звiдти, як б' ться крига об скелi. Почувши про це, я й собi
схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона.
- Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i
навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас.
У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана:
- А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не
бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не
зачепить...
- Чому ж це так? - здивувалися ми.
- Бо вони таке слово знають. хнiй батько запорожцем були, так навчили
©х усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники.
- Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас
доживав вiку, теж, казали люди, характерник.
- Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж
крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою
вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке,
нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою
ловить та в нього навкида влуча . Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не
забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi,
от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся
вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце
вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у
цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де печери,
або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А
то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба
на помiч нам.
Трохи заспоко нi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом,
радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й
пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше
ставати ногою.
Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й
посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь.
- Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман
Сагайдачний.
- Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають?
- Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким
гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що
його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол),
то тут вiн i милувався фортецями й кра видами...
Перед очима на Днiпрi ко©лося щось неймовiрне. За переднiм крижаним
полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге,
неначе ще бiльше, а слiдом - уже трет ; далi ж угору все було бiле вiд
криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й
зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього
набiгло друге поле i всiм сво©м тягарем причавило його.
Мов отара сивих овець, полiзли крижанi скалки та грудки снiгу на
каменi, пiднiмаючись на кiлька сажнiв угору й зi стогоном падали звiдти
вниз, назустрiч новим крижинам, що пiд натиском заднiх повзли вгору. Шум i
шерех стояв у повiтрi... А згори Днiпра вiд Кiчкасу все насувалися великi
крижанi поля, надавлюючи на передн й потопляючи його сво ю вагою. Нарештi
почулися вибухи. Крижане поле роздво©лося й попливло обабiч Хортицi, а
одна половина навiть так повернулася, що зачепила кра м Дурну скелю й
наробила у Прорiзi чимало гармидеру.
Згодом лiд просунувся нижче Сагайдачного, й Днiпро знову засинiв.
Тiльки на скелях та берегами стояла широка смуга бiло© криги. Але доки
Славутич спромiгся скинути тут iз себе набридле, кальне покривало, згори
знову пiдступило льодове поле.
- Рушила вся крига з Вовчого Горла, - обiзвався Харько. - Тепер нам
дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кiчкасу.
- От i добре! - скрикнув брат. - Ми тут ночуватимемо з вами, як
ночували запорожцi, пiд вiльним небом. А ви нам розкажiть, про полозiв, що
ними нас ще змалку лякають.
- Полоз - то великий гад, змiй...
- Це той, - спитав я, - що лiта ? Менi нянька розказувала, що змiй
прилiтав навiть до царя та й украв у нього царiвну...
- Ну, то тiльки в казках таке розказують... Де таки змiя до царя
допустять?
- Так вiн же через димар... через комiн прилiта ... - запевняв я
Харька.
- Не вiрте. Хiба ж таки царевi не поставили б такого комена, щоб вiн
зачинявся. Кажуть, правда, люди, нiби такi змi©, що лiтають. Ось тут,
вище Кiчкасу, iсну велика печера, вона Школою зветься, то там,
подейкують, живе, але я власне нiколи того змiя не бачив та й батько мiй
оповiдали, що не бачили i що, може, про них люди брешуть...
- А полозiв бачили?
- Полозiв не тiльки бачив, а й убивав...
- Якi ж вони?
- А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.
- Вiн ©сть людей? - злякано спитав я.
- сти не ©сть, а давить. Обiв' ться навколо людини та й душить, доки й
дух iз не©. Та не тiльки людей, а навiть волiв i коней...
- А не ©сть?
- Не може проковтнути. От ягнят i зайцiв поволi ковта : так у себе й
утягне. Пташину також - яку спiйма ... Ось тут берегами - диких качок,
гусей тощо...
- Так iз пiр'ям i ковта ?
- Так, iз пiр'ям. Я одного через те й убив без рушницi, прямо ломакою.
Побачив, що вiн потяг собi в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспiв
проковтнути, от я й до нього та кийком по головi. Вiн хотiв ту гуску
виригнути, так пiр'я в горлянцi йому напружу ться i не да птицю викинути.
Я його вдруге по головi... Втрет . А кийочок у мене добрий був - iз
грабини. Тодi полоз хотiв мене хвостом ударити, але я встиг за дуба
одскочити, так що вiн по дубовi попав та так здорово розмахнувся, що ледь
не перекинувся. Я знов до нього: та по головi, по головi... Аж доки не
забив на смерть. Отож, люди, як довiдалися про цей випадок, то й почали
гомонiти, нiби я характерник, що без рушницi чи iншо© збро© полоза вбив...
- Це тут, у Сагайдачному, було?
- Нi, це було бiля Вовнигiв, порiг такий на Днiпрi , нижче Ненаситцю.
Там скрiзь понад порогами чимало полозiв траплялося, найбiльше, де
скелюватi байраки. Тепер людей побiльшало, то там ©х майже зовсiм
винищили. Дуже рiдко доводиться про них чути. Але ©х тут ще чимало.
Ми сходили вже з гори, i мене брав острах, таке слухаючи, але
признатись у тому було соромно.
- Такого, як я, вiн може проковтнути? - спитав я.
- Залюбки може!... - вiдповiв Харько. - Але ви не бiйтесь. Зараз вони
сплять i взагалi ©х уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей
кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза
здибати, то мерщiй тiкайте проти сонця. В нього такi очi, що свiтло ©х
заслiплю , i вiн нiчого не бачить i не може бiгти.
- А як же вiн бiжить? - поцiкавився брат. - Хiба в нього ноги?
- Нiг нема . Вiн колесом котиться, але умi якось так котитися, що
голову весь час високо держить. Я раз бачив, як вiн перебiгав з одного
байраку через степ до iншого. Дуже прудко бiг, як би сказати, добрий кiнь,
а голова вище трави стримiла.
- Ходiмте швидше, - попросив я, бо менi холодно. Мене справдi трусило
мов у пропасницi, але не так вiд свiжого повiтря, як од розповiдей про
полозiв.
- Розташовуйтеся, хлопцi, на нiч! - звернувся Харько до товаришiв, коли
ми наблизилися до порону. - Вся крига рушила з порогiв. Дивiться, чи й до
завтра перейде.
Почувши, що нам доведеться пробути всю нiч тут, у Сагайдачному, з яким
пов'язанi оповiдання про всiляку страховину, моя мати заплакали, бо чого
було ©й не заночувати в Олександрiвську в затишнiй теплiй хатi мо ©
хрещено©. А тут просто пiд вiльним небом... До того ж, вона боялася не
тiльки гадин i звiрiв, а й людей, себто наших лоцманiв. Селянка, що разом
iз чоловiком ©хала на поронi, пожалiла матiр i стала переконувати ©х, що
всi лоцмани - люди набожнi та правдивi й не те, що не заподiють нам
нiякого лиха, а навпаки, ще й вiд усього лиха оборонять. До того ж, i
вепрi, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку
силу людей нiколи не нападають...
Пiд впливом тих речей мати заспоко©лися й почали слатися на нiч. Мене
вони поклали всерединi фургону, добре замостивши подушками й покривалами.
Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи нi.
Скiльки проспав я, не знаю, але прокинувся вiд страшного галасу. Гукали
люди, вили вовки, хропли й харапудились конi... Я пiдвiвся й побачив, що
мати схилилася надi мною i плачуть. Брат також у фургонi поруч них.
Коней на поронi не було, й на возах сидiли жiнки й дiти, всi лоцмани й
селяни й наш кучер, як чути було з голосiв, метушилися недалеко на березi,
в лiсi.
Через хвилину-двi з темряви стали виринати конi. Вони були спутанi на
переднi ноги й через те важко стрибали, пiдкидаючи вгору голови.
Поблизу на березi палала купа хмизу й осявала найбiльшi дуби й високу
траву й коней жовтогарячим промiнням. Слiдом за кiньми почали виходити й
люди. З'явився i наш кучер.
- Трохи не розiрвали харцизяки нашого буланого, - казав вiн матерi,
оглядаючи коней та прив'язуючи ©х до фургону. - Ач! Таки один укусив за
литку, кров дзюрчить... Вiдбили його вовки вiд гурту та й оточили... Коли
б вiн не такий баский, то не вспiли б ми його й оборонити...
Крiзь сивий дим, що снувався мiж полум'ям iз купи хмизу, я побачив
Харька. Вiн пiдiйшов до вогню, поклав бiля себе сокиру, що з нею, мабуть,
ходив на вовкiв, i, сiвши долi, спокiйно взяв iз багаття жаринку, поклав
©© до сво © люльки й почав курити. Червоне полум'я освiтлювало його сивi
вуса, брови, чоло, люльку, могутнi плечi й навiки засмаленi сонцем
груди... I такий спокiй застиг у його постатi, що я враз зрозумiв
безпечнiсть нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув,
наче й не прокидався.
Коли вже прокинувся вдруге, був уже день i до мене крiзь вiття дубiв iз
ледве помiтним ще молодим листям сягав теплий промiнь весняного сонця.
Птаство виспiвувало й щебетало в лiсi так, що за тими голосами не чутно
було людського гомону. Конi вже стояли всi в поронi, а сам порон
ворушився, бо лоцмани вiдпихали його вiд берега. Поруч гойдався байдак на
вiсiм гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.
Доки я розпитував у матерi, що було вночi, шестеро лоцманiв, поскидавши
чоботи й закасавши широкi штани, лишилися на березi, тримаючи порона за
товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак.
За командою, яку подав Харько, лоцмани на березi, взявши канат на
плечi, пiшли вперед, а тi, що сидiли на гребках у байдацi, почали
громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, - й
порон помалу рушив проти води.
З обох бокiв у нас були величезнi скелi-гори, що ©х учора дiд Харько
назвав одну Середньою, а другу - Дурною; на ©хнiх шпилях весело вигравало
сонце сво©м ранковим рожевим промiнням. Я глянув на ту скелю, де був
учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й менi дуже закортiло ще раз
побувати там, посидiти на тому "Лiжковi" та оглянути звiдти околицi. Але
Харько мовби вiдгадав мою думку.
- Отепер, паничу, - сказав вiн до мене, - то я й сам не пустив би вас
на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грiтися.
- А жовтобрюх як укусить, то вмреш? - спитав мiй брат.
- Нi, може, й не вмреш... бо в них нема в ротi тако© отрути, як у
гадюки, але вони кусаються зубами гiрше за собаку, й пораза, коли вiн ©©
завдасть, дуже трудно го©ться...
Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелi
Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лiсом, який гущавиною
вкривав увесь схiдний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в
самiсiньку воду, перебродячи затоки, то пiднiмалися на берег i лiзли на
скелi там, де вони звисали над самою бистриною Днiпра. Довкола панувала
тиша, й рiчка неначе радiла, що позбулася кально©, огидно© криги, й
свiтилася на сонцi сво©ми блакитними, прозорими хвилями. Вiд усього, що
було навкруги, вiяло супоко м i пестощами. Здавалося, що в сяйвi ранку все
умлiвало й мовчки прислухалося до пiсень вiльного пташиного кохання, яке
повiтрям розносилося понад Днiпром.
Щодалi, то скелi Кiчкасу ставали все ближче й, нарештi, годин через двi
лоцмани пiдтягали порона до того мiсця, де ми мали причалити ще вяора
увечерi. Звiдсiль починався шлях на Олександрiвськ, i ми мусили залишати
порон. Наш кучер, замiсть четверика коней, запрiг тiльки трьох, четвертого
ж, буланого, вiн не зважився брати, бо в нього спухла нога...
Ми щиро попрощалися з Харьком, як iз рiдним, i ви©хали з порону.
Пiсля незабутньо© першо© подорожi менi не випадало ©здити повз Кiчкас,
аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава вiддавати в
гiмназiю. Тут на Кiчкаському перевозi я знову побачив Харька, що стояв на
стернi порона з люлькою в зубах, як стояв i вперше. Пiдручний Микола став
уже парубiйком i добре допомагав старому кермувати пороном.
Я дуже зрадiв Харьковi й почав розпитувати його про полозiв.
- Дуже ©х зменшу ться, - мовив Харько. - Людей бiльша , i вони
винищують полозiв... Та й добре роблять. Навiщо така погань на свiтi?
- Ну, а все ж таки вони ще ?
- Аякже. От позавчора нiмець у Сагайдачному ночував, то полоз його
собаку задавив, а господар ледве врятувався...
- Що ж, вiн не мав рушницi?
- Як не мав? Адже вiн на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза
тiльки й уб' ш, як у голову поцiлиш, а як у тiло, то що йому та кулька чи
дрiб зробить?
Почавши вчитися в Катеринославi, я щороку по кiлька разiв ©здив повз
Кiчкас i добре знав перевiз. Знав навiть, до якого камiння гнатиме Харько
порона вгору, проти води, де i як його поверне й пустить упоперек рiчки й
до якого мiсця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усi скелi
побiля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному менi
довелося вже в 1870 роцi.
ДРУГА ПОДОРОЖ
Ще рокiв iз семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батькiв
лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали i нас iз
собою, так що ми iз Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в
гiмназiю, ми й у Катеринославi мешкали на однiй квартирi й укупi читали
книжки.
У першi роки бiля мене не було тако© людини, щоб пораяла менi прочитати
iсторiю мо © батькiвщини - Укра©ни, та дiзнатися, хто я сам; у гiмназi©,
звичайно, навiть не натякали про це, i я, разом iз Семеном, найбiльше
читав оповiдання Майн Рiда та Фенiмора Купера; в хатi батькiв теж не було
нiчого, щоб надало менi нацiонально© свiдомостi. Навпаки, розмовляти в
присутностi батькiв "по-мужичому", себто по-укра©нському, менi суворо
забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тiльки з презирством
називала ©х хохлами, а ще й неодмiнно до слова "хохол" додавала термiн -
"проклятий". Але вiдокремити мене вiд селян-укра©нцiв у оселi батька було
неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до то© хвилини, доки
я не вибiгав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася
Укра©на й жодного московського слова там не вимовляли.
Отож, усi дитячi лiта я пробув бiля селян, часто бiгав до ©хнiх хат,
знав ©хн життя i злиднi, розумiв i любив правдиву й лагiдну душу селян, й
хоча вони були поспiль нацiональне несвiдомi, але деякi пiснi й
оповiдання, разом iз та мницею, що оповивала запорожця дiда Охрiма, й iз
словами лоцмана Харька уже трохи збудили в менi цiкавiсть до iсторi©
Запорожжя й Укра©ни.
На третiй рiк мого пробування в Катеринославi мене й Семена, на наше
щастя, поставили на квартирi в нiмця. То була культурна людина, яка мала
за обов'язок знати iсторiю того народу, на землi якого жив, i через те в
його шафi з книжками я випадково знайшов аж двi iсторi© Малоросi© -
Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 рокiв знав
уже, що малороси - окремий народ, а Укра©на - поневолений край, спершу
поляками, а далi московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань
i запорозьких походiв, але я ще не прилучав себе до малоросiв i не
почував, що слава Укра©ни - то моя слава. Через це я хоч i цiкавився
життям i вчинками запорожцiв, але все-таки мене бiльше захоплювали пригоди
з життя геро©в Майн Рiда.
Одного разу, пiд впливом романiв того письменника, ми з Семеном
надумали ©хати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити i де
добути грошей на подорож, коли зненацька менi запала в голову iнша думка.
- Чого нам ©хати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батькiв i
нечесно добувати грошi, коли я знаю поблизу Олександрiвська таке мiсце, де
водиться той самий "боа констрiктор" чи удав, як i в Америцi, такi вовки й
вепрi?
Я розповiв Семеновi про Сагайдачне й про те страхiття, про яке чув од
Харька, i мiй приятель, хоч i дуже шкодував, що в цьому урочищi ми не
знайдемо дикунiв, з яких можна знiмати скальпи, та все-таки погодився зi
мною, що, замiсть Америки, можна ранiше по©хати на полювання в Сагайдачне.
Доки настали вакацi©, ми добре обмiркували цю справу й, прибувши до
батькiв, за кiлька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися
погостювати в Олександрiвськ, до мо © хрещено© матерi, а Семен, до того ж,
випросив у батька дозволу взяти нам двi рушницi, щоб пiти в плавнi й там
настрiляти диких качок.
Стрiляти з рушницi мене навчив Семенiв батько, коли менi було ще десять
лiт, але я з цi ю сво ю наукою мусив пильно ховатися вiд матерi, бо вона
нiзащо не хотiла дозволити менi навiть близько пiдходити до збро©.
Озбро©тися нам було неважко, бо й мiй батько мали зброю ще з часiв
сво © вiйськово© служби на Кавказi та й у Семенового батька вся стiна бiля
лiжка була обвiшана рушницями... Треба було, кажу, тiльки ховатися вiд
мо © матерi.
Усякими хитрощами через кiлька днiв ми опинилися в Олександрiвську й,
погостювавши трохи в хрещено©, оголосили ©й, що наступного дня удосвiта ми
йдемо полювати на цiлий день, а може, ще й на нiч. Хрещена не хотiла нас
пускати, але ми рiшуче сказали, що пiдемо й самi, бо на те нам i рушницi
батьки дали, щоб з них стрiляли. Тодi впевнившись, що нiчого не вдi , вона
напхала нашi мисливськi торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала
берегтися, щоб не здибати десь вепра.
Уставши, тiльки-но почало свiтати, ми з Семеном рушили з двору. За
плечима в нас висiли рушницi, в халявах чобiт, одягнених поверх штанiв,
стримiли кинджали; через друге плече - торби, порохiвницi та iншi речi,
потрiбнi для полювання; у торбах, опрiч харчiв, мiстилися ще й подарунки
Харьковi, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка
горiлки.
Олександрiвськ у тi роки був ще зовсiм нiкчемним мiстом i тулився понад
рiчкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим
вiдрiзнялися вiд сiльських хат i майже всi вони без винятку були пiд
солом'яною стрiхою.
Бадьоро стукаючи чобiтьми пiд подихом вранiшньо© прохолоди, ми хутко
лишили останнi тини мiста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я
знав з iсторi©, що ©й уже дев'яносто дев'ять лiт, бо вона будувалася 1771
року, коли цариця Катерина намислила собi зруйнувати Сiч. Запорожцям
казали, нiби та фортеця проти татарiв, насправдi ж ©© зводили на випадок
змагання запорожцiв.
Шлях до Кiчкасу був для нас добре вiдомий, i, поминувши фортецю, ми за
пiвгодини пiднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребiвку, або
Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу
Днiпра. Наближаючись до нього, ми уздрiли згори, як порон, перевiзши на
цей бiк двi валки чумакiв, вертався за рештою на протилежний берег.
Доводилося чекати, й ми пiшли до хати, що стояла праворуч вiд перевозу,
притулена до скель, щоб там спитати молока та поснiдати.
У хатi нас зустрiв рудий жид Лейзер i досить чепурна його дружина
Ревекка, яка вiдразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам,
бо ©х аж восьмеро сидiло в хатi довкола столу й снiдало.
Коли по©вши ми виходили з хати повз чумакiв, один iз них,
посмiхнувшись, спитав:
- Куди ж це ви, паничi, так озбро©лися?
- У Сагайдачне! - одповiв я гордовито. - демо полювати на полозiв.
Помiж чумаками пiшов регiт.
- Добрий снiданок буде з вас полозовi! - смiявся той, що перший зачепив
нас.
- Як на полозiв, паничi, йти, - реготав другий, - то треба було вам
одягати штани з матнею, а не такi вузенькi!
Зрозумiвши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничi й
по-панському вбранi, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо
порон вертався на сей бiк.
Угледiвши ще здалеку, що на стернi, як i завжди, Харько, я зрадiв i,
подавши йому гостинцi, раптом приступився до нього з проханням, щоб
дозволив нам човном по©хати в Сагайдачне.
Харько не зразу вiдповiв на наше прохання, а перше почав дякувати за
подарунки. Згодом подивившись на тютюн, вiн iз жалем сказав:
- Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо вiн солодкий; менi
треба, щоб мiцний був...
Стало якось прикро за те, що я не догодив Харьковi, але вiн ураз
похопився:
- Та байдуже!.. Лейба змiня цей тютюн на такий, як я курю, та ще й
додачi дасть... Так от що, паничi, скажу я вам, - перебив Харько сам себе.
- Самим вам я човна не довiрю, бо ви iз Сагайдачного проти вiтру не
вигребете, або десь на каменi човна розiб' те та ще й самi потонете.
Доведеться, мабуть, менi самому з вами по©хати.
Нiчого лiпшого ми й не бажали й, радiючи, щиро подякували iз Семеном
Харьковi.
За пiвгодини лоцман, передавши порон комусь iз товаришiв, вийшов до
нас, маючи на плечах вудки, рагелю та iншi причандалля для рибальства й
повiв нас до свого човна.
Ми iз Семеном сiли на гребки, а Харько на стерно, i човен птицею понiс
нас униз. Перед нашими очима хутко побiгли: правим берегом - розписанi
фарбами будинки нiмецько© колонi© Ейнляге, а лiвим - чумацькi хури, що
одна за одною пiднiмалися на гору. З кожним помахом весел вiдсувалися
скелi Кiчкасу.
- Обидвi глибокi, а тiльки ранiше Старим Днiпром, що оце пiшов помiж
скелями праворуч, бiльше води йшло, й батько казали, що за часiв
запорожцiв усе Старим Днiпром плавали. Недурно ж там, на Малiй Хортицi, й
фортеця стародавня сто©ть.
- А ви оглядали ту фортецю?
- Аякже? Скiльки разiв доводилося там i ночувати, як плоти та барки
"згори" водив. Поосiдали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за
Сагайдачного будована, щоб ворожих човнiв повз Хортицю не пускати. Там,
Старим Днiпром, як бува дуже спаде вода, з пiску вигляда безлiч давнiх,
великих байдакiв, таких великих, як тi, що по морю ходять... Навiть i
гармати на них ...
- Що ж тi чайки тут потопилися чи що?
- Авжеж, не без того, щоб пiд хуртовину яка об камiнь не черкнула. Адже
каменiв тут страшенна сила. А може, запорожцi тi байдаки й будували; чи то
вони ворожi кораблi сюди приганяли та тут ©х покинули, коли переходили на
iнше мiсце.
- От цiкаво б подивитися на тi чайки...
- Тепер неможливо, бо вода велика, а от пiд осiнь, та й то не щороку, а
як дуже мала вода, тодi ©х видно. На жаль, ©х скоро не стане, бо нiмцi
беруть тi кораблi собi на будову.
- Так хоч би фортецi оглянути.
- Фортецi, якщо охота, то тут i ближче можна подивитися, проти
Сагайдачного, на Великiй Хортицi.
- А туди можна пiд'©хати?
- А чом би й нi? Тут пiд'©хати зручно. Харько трохи повернув човна, й
ми пiшли так, що Стовпи лишилися в нас iз право© руки, а Стоги - з лiво©.
Коли ми про©здили побiля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були
дуже великi й високi, мов триповерховi будинки.
- I на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда,
певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч i водою ©©
змивало.
Нас хутко несло до переднiх скель Хортицi, перед якими жовтiла
невеличка пiскувата коса. Я дивився на цi скелi й на великий острiв, i в
мо©й уявi поставала картина, як до цi ©-от Хортицi пiд'©здив Тарас Бульба
iз синами i що вони побачили тут, у Запорозькiй Сiчi: як тут сiчове
товариство працювало над чайками й пило горiлку та грало на бандурах...
Зненацька злiва на островi виникла слобiдка з чепурними високими
хатами.
- Та на Хортицi слобода ! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе,
мов та хмара. Сивi брови зрештою заступили очi... I, не дивлячись на
будинки,
Харько ледве вимовив крiзь сцiпленi зуби:
- Нiмцi живуть...
Поминувши переднi скелi Хортицi, човен пристав до не©, саме там, де
жовтiв пiсок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого
рясним дубом, Дубового.
- Ось тут, - сказав лоцман, - як злiзете на горб, знайдете окопи.
Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручнiше було пiднятися
наверх. А це нелегко, бо скелi скрiзь майже сторчовi. Нарештi ми вибрали
видолинок, де помiж камiнням росли чагарi, якi полегшували б нам
сходження, i ми полiзли на скелi.
Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбiк:
лiвого.
Три скелi-монументи, що ©х лоцман назвав Стовпами, лишилися вже
правобiч, а до нас насувалися двi iншi - великi, незграбнi.
- Чого заметушилися? - загукав знову старий.
- Чого сiпа те гребки, немов дiвки кужiль?.. Надмись, лихо вашiй
матерi!.. Не бачите, як на Стоги почало нас перти? Чи хочете пiд Хортицею
ракiв годувати?
Незабаром i Стоги проминули, й порон, лишаючи з право© руки Хортицю,
став наближатися до двох велетенських скель, що одна з них стояла на
березi, а друга неподалiк берега у водi. На не© й почало зносити течi ю
нашого порона.
- Ще наддай, хлопцi... - знову залунав голос стернаря. - Ще раз... ще
раз, бо лихо буде, як зачепимося за Дурну скелю. Ось зараз станемо у
Прорiзi, на тихiй водi, тодi й вiдпочинете...
Гребцi знесилилися. Нi жартiв, нi розмов. Усi зблiдли з виду вiд утоми
i, стоячи без шапок, iз нагрiтими чубами, ледве вже пiднiмали важкi
гребки, налягаючи на них сво©ми широкими грудьми. Але ще хвилина напруги -
i порон, обминувши скелю, зайшов у тиху воду й почав приставати до
пiскуватого берега.
Цi © митi з боку Днiпра почулося гуркотiння й шум... То крижане поле
наскочило на скелi, що ми ©х обминули. Крига кололася на шматки й тi
крижини, пiд натиском сво © ваги, здиралися на скелi вгору, а звiдти
рушилися вниз на те саме крижане поле, вiд якого вiдiрвалися.
Лоцмани тим часом посходили на берег i прив'язували порона до дубiв, що
рясним лiсом, зусебiч, оточили це мiсце.
Братовi забаглося злiзти на скелю, що горою здiймалася помiж дубiв, щоб
подивитися звiдти, як б' ться крига об скелi. Почувши про це, я й собi
схопився бiгти iз братом, але мати завернула нас обох до фургона.
- Я чула, - сказала вона, - що тут, у Сагайдачному, сила жовтобрюхiв i
навiть полозiв. Нiкуди з порону не пущу вас.
У нашу суперечку з матiр'ю встряв i Микола, пiдручний лоцмана:
- А ви, паничi, спитайте у дiда Харька... Як вiн дозволить, то не
бiйтеся нiчого; лiзьте прямо на скелю, i нi жовтобрюх, нi полоз вас не
зачепить...
- Чому ж це так? - здивувалися ми.
- Бо вони таке слово знають. хнiй батько запорожцем були, так навчили
©х усяку гадину замовляти. Вони всi, запорожцi, були характерники.
- Це i я чув, - сказав брат, - бо дiд Охрiм, запорожець, що у нас
доживав вiку, теж, казали люди, характерник.
- Дурний ти, Миколо... - обiзвався старий Харько. - Дурний - аж
крутишся... Якi там характерники? Як чоловiк iз розумом та неабиякою
вдачею, то люди й мають його за характерника. Повигадували навiть таке,
нiби запорожцi, як у кого на вiйнi басурмен палить, так той кулю рукою
ловить та в нього навкида влуча . Все то вигадки, i ти дiтям паморокiв не
забивай. Розумнi були запорожцi, досвiдченi в усьому, духом та волею дужi,
от i досягали того, чого нам зась. Та й тiльки!.. Ви, паничi, - звернувся
вiн до нас. - Якщо справдi хочете на скелю, то лiзьте безпечно, бо сонце
вже сiло, й усi жовтобрюхи поховалися у щiлинах на всю нiч. Полози ж у
цiй, Середнiй, скелi не живуть, а ховаються по тих скелях, де печери,
або великi розщiлини, найбiльше по той бiк лiсу у скелюватих видолинках. А
то ходiмте разом; я подивлюся зi скелi, чи догадався Свирид вирядити дуба
на помiч нам.
Трохи заспоко нi мати довiрили нас старому Харьковi, й ми з братом,
радiючи, побiгли берегом до скелi, а далi Харько взяв мене за руку й
пособляв пiднiматися на гору, показуючи куди й на який камiнь зручнiше
ставати ногою.
Зiйшли ми на самiсiнький верх скелi. Тут Харько пiдняв мене вiд землi й
посадив на якийсь рiвненький, довгий камiнь.
- Отепер посидьте тут, - сказав дiд, - де сидiв сам гетьман
Сагайдачний.
- Це той самий Сагайдачний, - спитав брат, - що про нього спiвають?
- Той самий. Вiн ще за давнiх часiв був козацьким запорозьким
гетьманом. I тут на Хортицi фортецi будував, а звiдси, з цього каменя, що
його люди "Лiжком" звуть (а вiн у нього справдi був, як у царицi престол),
то тут вiн i милувався фортецями й кра видами...
Перед очима на Днiпрi ко©лося щось неймовiрне. За переднiм крижаним
полем, що вже покололося й пiшло по обидва боки Хортицi, сунулося друге,
неначе ще бiльше, а слiдом - уже трет ; далi ж угору все було бiле вiд
криги. Як тiльки лiд поповз на скелi, що стримiли перед островом, й
зупинився, мовби вагаючись, у яку протоку Днiпра йому повертати: на нього
набiгло друге поле i всiм сво©м тягарем причавило його.
Мов отара сивих овець, полiзли крижанi скалки та грудки снiгу на
каменi, пiднiмаючись на кiлька сажнiв угору й зi стогоном падали звiдти
вниз, назустрiч новим крижинам, що пiд натиском заднiх повзли вгору. Шум i
шерех стояв у повiтрi... А згори Днiпра вiд Кiчкасу все насувалися великi
крижанi поля, надавлюючи на передн й потопляючи його сво ю вагою. Нарештi
почулися вибухи. Крижане поле роздво©лося й попливло обабiч Хортицi, а
одна половина навiть так повернулася, що зачепила кра м Дурну скелю й
наробила у Прорiзi чимало гармидеру.
Згодом лiд просунувся нижче Сагайдачного, й Днiпро знову засинiв.
Тiльки на скелях та берегами стояла широка смуга бiло© криги. Але доки
Славутич спромiгся скинути тут iз себе набридле, кальне покривало, згори
знову пiдступило льодове поле.
- Рушила вся крига з Вовчого Горла, - обiзвався Харько. - Тепер нам
дозавтра нема чого й гадати пробитися назад до Кiчкасу.
- От i добре! - скрикнув брат. - Ми тут ночуватимемо з вами, як
ночували запорожцi, пiд вiльним небом. А ви нам розкажiть, про полозiв, що
ними нас ще змалку лякають.
- Полоз - то великий гад, змiй...
- Це той, - спитав я, - що лiта ? Менi нянька розказувала, що змiй
прилiтав навiть до царя та й украв у нього царiвну...
- Ну, то тiльки в казках таке розказують... Де таки змiя до царя
допустять?
- Так вiн же через димар... через комiн прилiта ... - запевняв я
Харька.
- Не вiрте. Хiба ж таки царевi не поставили б такого комена, щоб вiн
зачинявся. Кажуть, правда, люди, нiби такi змi©, що лiтають. Ось тут,
вище Кiчкасу, iсну велика печера, вона Школою зветься, то там,
подейкують, живе, але я власне нiколи того змiя не бачив та й батько мiй
оповiдали, що не бачили i що, може, про них люди брешуть...
- А полозiв бачили?
- Полозiв не тiльки бачив, а й убивав...
- Якi ж вони?
- А от як не дуже стара верба завтовшки та через велику хату завдовжки.
- Вiн ©сть людей? - злякано спитав я.
- сти не ©сть, а давить. Обiв' ться навколо людини та й душить, доки й
дух iз не©. Та не тiльки людей, а навiть волiв i коней...
- А не ©сть?
- Не може проковтнути. От ягнят i зайцiв поволi ковта : так у себе й
утягне. Пташину також - яку спiйма ... Ось тут берегами - диких качок,
гусей тощо...
- Так iз пiр'ям i ковта ?
- Так, iз пiр'ям. Я одного через те й убив без рушницi, прямо ломакою.
Побачив, що вiн потяг собi в пащу, головою вперед, гуску, та ще не вспiв
проковтнути, от я й до нього та кийком по головi. Вiн хотiв ту гуску
виригнути, так пiр'я в горлянцi йому напружу ться i не да птицю викинути.
Я його вдруге по головi... Втрет . А кийочок у мене добрий був - iз
грабини. Тодi полоз хотiв мене хвостом ударити, але я встиг за дуба
одскочити, так що вiн по дубовi попав та так здорово розмахнувся, що ледь
не перекинувся. Я знов до нього: та по головi, по головi... Аж доки не
забив на смерть. Отож, люди, як довiдалися про цей випадок, то й почали
гомонiти, нiби я характерник, що без рушницi чи iншо© збро© полоза вбив...
- Це тут, у Сагайдачному, було?
- Нi, це було бiля Вовнигiв, порiг такий на Днiпрi , нижче Ненаситцю.
Там скрiзь понад порогами чимало полозiв траплялося, найбiльше, де
скелюватi байраки. Тепер людей побiльшало, то там ©х майже зовсiм
винищили. Дуже рiдко доводиться про них чути. Але ©х тут ще чимало.
Ми сходили вже з гори, i мене брав острах, таке слухаючи, але
признатись у тому було соромно.
- Такого, як я, вiн може проковтнути? - спитав я.
- Залюбки може!... - вiдповiв Харько. - Але ви не бiйтесь. Зараз вони
сплять i взагалi ©х уже так налякали, що вони не дуже-то охоче на людей
кидаються. Та ще от я вас навчу: як коли б кому з вас трапилося полоза
здибати, то мерщiй тiкайте проти сонця. В нього такi очi, що свiтло ©х
заслiплю , i вiн нiчого не бачить i не може бiгти.
- А як же вiн бiжить? - поцiкавився брат. - Хiба в нього ноги?
- Нiг нема . Вiн колесом котиться, але умi якось так котитися, що
голову весь час високо держить. Я раз бачив, як вiн перебiгав з одного
байраку через степ до iншого. Дуже прудко бiг, як би сказати, добрий кiнь,
а голова вище трави стримiла.
- Ходiмте швидше, - попросив я, бо менi холодно. Мене справдi трусило
мов у пропасницi, але не так вiд свiжого повiтря, як од розповiдей про
полозiв.
- Розташовуйтеся, хлопцi, на нiч! - звернувся Харько до товаришiв, коли
ми наблизилися до порону. - Вся крига рушила з порогiв. Дивiться, чи й до
завтра перейде.
Почувши, що нам доведеться пробути всю нiч тут, у Сагайдачному, з яким
пов'язанi оповiдання про всiляку страховину, моя мати заплакали, бо чого
було ©й не заночувати в Олександрiвську в затишнiй теплiй хатi мо ©
хрещено©. А тут просто пiд вiльним небом... До того ж, вона боялася не
тiльки гадин i звiрiв, а й людей, себто наших лоцманiв. Селянка, що разом
iз чоловiком ©хала на поронi, пожалiла матiр i стала переконувати ©х, що
всi лоцмани - люди набожнi та правдивi й не те, що не заподiють нам
нiякого лиха, а навпаки, ще й вiд усього лиха оборонять. До того ж, i
вепрi, й вовки, й полози, яких так боялися мати, на вогонь та ще й на таку
силу людей нiколи не нападають...
Пiд впливом тих речей мати заспоко©лися й почали слатися на нiч. Мене
вони поклали всерединi фургону, добре замостивши подушками й покривалами.
Я, мабуть, хутко заснув, бо не пам'ятаю, чи варили лоцмани вечерю, чи нi.
Скiльки проспав я, не знаю, але прокинувся вiд страшного галасу. Гукали
люди, вили вовки, хропли й харапудились конi... Я пiдвiвся й побачив, що
мати схилилася надi мною i плачуть. Брат також у фургонi поруч них.
Коней на поронi не було, й на возах сидiли жiнки й дiти, всi лоцмани й
селяни й наш кучер, як чути було з голосiв, метушилися недалеко на березi,
в лiсi.
Через хвилину-двi з темряви стали виринати конi. Вони були спутанi на
переднi ноги й через те важко стрибали, пiдкидаючи вгору голови.
Поблизу на березi палала купа хмизу й осявала найбiльшi дуби й високу
траву й коней жовтогарячим промiнням. Слiдом за кiньми почали виходити й
люди. З'явився i наш кучер.
- Трохи не розiрвали харцизяки нашого буланого, - казав вiн матерi,
оглядаючи коней та прив'язуючи ©х до фургону. - Ач! Таки один укусив за
литку, кров дзюрчить... Вiдбили його вовки вiд гурту та й оточили... Коли
б вiн не такий баский, то не вспiли б ми його й оборонити...
Крiзь сивий дим, що снувався мiж полум'ям iз купи хмизу, я побачив
Харька. Вiн пiдiйшов до вогню, поклав бiля себе сокиру, що з нею, мабуть,
ходив на вовкiв, i, сiвши долi, спокiйно взяв iз багаття жаринку, поклав
©© до сво © люльки й почав курити. Червоне полум'я освiтлювало його сивi
вуса, брови, чоло, люльку, могутнi плечi й навiки засмаленi сонцем
груди... I такий спокiй застиг у його постатi, що я враз зрозумiв
безпечнiсть нашого становища й зненацька, припавши до подушки, заснув,
наче й не прокидався.
Коли вже прокинувся вдруге, був уже день i до мене крiзь вiття дубiв iз
ледве помiтним ще молодим листям сягав теплий промiнь весняного сонця.
Птаство виспiвувало й щебетало в лiсi так, що за тими голосами не чутно
було людського гомону. Конi вже стояли всi в поронi, а сам порон
ворушився, бо лоцмани вiдпихали його вiд берега. Поруч гойдався байдак на
вiсiм гребок, мабуть, той же, що його ще вчора виглядав старий Харько.
Доки я розпитував у матерi, що було вночi, шестеро лоцманiв, поскидавши
чоботи й закасавши широкi штани, лишилися на березi, тримаючи порона за
товстий, мов колода, канат; до другого боку порона був прив'язаний байдак.
За командою, яку подав Харько, лоцмани на березi, взявши канат на
плечi, пiшли вперед, а тi, що сидiли на гребках у байдацi, почали
громадити й гнати човна вгору. За хвилину обидва канати напружилися, - й
порон помалу рушив проти води.
З обох бокiв у нас були величезнi скелi-гори, що ©х учора дiд Харько
назвав одну Середньою, а другу - Дурною; на ©хнiх шпилях весело вигравало
сонце сво©м ранковим рожевим промiнням. Я глянув на ту скелю, де був
учора, й на осяяний престол Сагайдачного, й менi дуже закортiло ще раз
побувати там, посидiти на тому "Лiжковi" та оглянути звiдти околицi. Але
Харько мовби вiдгадав мою думку.
- Отепер, паничу, - сказав вiн до мене, - то я й сам не пустив би вас
на скелю, бо саме жовтобрюхи повилазили на сонечко грiтися.
- А жовтобрюх як укусить, то вмреш? - спитав мiй брат.
- Нi, може, й не вмреш... бо в них нема в ротi тако© отрути, як у
гадюки, але вони кусаються зубами гiрше за собаку, й пораза, коли вiн ©©
завдасть, дуже трудно го©ться...
Важкий, незграбний порон тим часом потроху посувався вгору, скелi
Сагайдачного лишилися внизу й почали ховатися за лiсом, який гущавиною
вкривав увесь схiдний берег. Лоцмани, що йшли берегом, то заходили в
самiсiньку воду, перебродячи затоки, то пiднiмалися на берег i лiзли на
скелi там, де вони звисали над самою бистриною Днiпра. Довкола панувала
тиша, й рiчка неначе радiла, що позбулася кально©, огидно© криги, й
свiтилася на сонцi сво©ми блакитними, прозорими хвилями. Вiд усього, що
було навкруги, вiяло супоко м i пестощами. Здавалося, що в сяйвi ранку все
умлiвало й мовчки прислухалося до пiсень вiльного пташиного кохання, яке
повiтрям розносилося понад Днiпром.
Щодалi, то скелi Кiчкасу ставали все ближче й, нарештi, годин через двi
лоцмани пiдтягали порона до того мiсця, де ми мали причалити ще вяора
увечерi. Звiдсiль починався шлях на Олександрiвськ, i ми мусили залишати
порон. Наш кучер, замiсть четверика коней, запрiг тiльки трьох, четвертого
ж, буланого, вiн не зважився брати, бо в нього спухла нога...
Ми щиро попрощалися з Харьком, як iз рiдним, i ви©хали з порону.
Пiсля незабутньо© першо© подорожi менi не випадало ©здити повз Кiчкас,
аж поки через три роки мене самого повезли до Катеринослава вiддавати в
гiмназiю. Тут на Кiчкаському перевозi я знову побачив Харька, що стояв на
стернi порона з люлькою в зубах, як стояв i вперше. Пiдручний Микола став
уже парубiйком i добре допомагав старому кермувати пороном.
Я дуже зрадiв Харьковi й почав розпитувати його про полозiв.
- Дуже ©х зменшу ться, - мовив Харько. - Людей бiльша , i вони
винищують полозiв... Та й добре роблять. Навiщо така погань на свiтi?
- Ну, а все ж таки вони ще ?
- Аякже. От позавчора нiмець у Сагайдачному ночував, то полоз його
собаку задавив, а господар ледве врятувався...
- Що ж, вiн не мав рушницi?
- Як не мав? Адже вiн на полювання ходив. Не влучив гаразд. Полоза
тiльки й уб' ш, як у голову поцiлиш, а як у тiло, то що йому та кулька чи
дрiб зробить?
Почавши вчитися в Катеринославi, я щороку по кiлька разiв ©здив повз
Кiчкас i добре знав перевiз. Знав навiть, до якого камiння гнатиме Харько
порона вгору, проти води, де i як його поверне й пустить упоперек рiчки й
до якого мiсця нас понесе хвиля, але Сагайдачне, Хортицю й усi скелi
побiля них я бачив лише здалеку, побувати ж удруге у Сагайдачному менi
довелося вже в 1870 роцi.
ДРУГА ПОДОРОЖ
Ще рокiв iз семи був у мене щирий приятель Семен. Грунти наших батькiв
лежали майже межа в межу, й батьки, гостюючи один в одного, брали i нас iз
собою, так що ми iз Семеном добре побраталися, а вступивши одночасно в
гiмназiю, ми й у Катеринославi мешкали на однiй квартирi й укупi читали
книжки.
У першi роки бiля мене не було тако© людини, щоб пораяла менi прочитати
iсторiю мо © батькiвщини - Укра©ни, та дiзнатися, хто я сам; у гiмназi©,
звичайно, навiть не натякали про це, i я, разом iз Семеном, найбiльше
читав оповiдання Майн Рiда та Фенiмора Купера; в хатi батькiв теж не було
нiчого, щоб надало менi нацiонально© свiдомостi. Навпаки, розмовляти в
присутностi батькiв "по-мужичому", себто по-укра©нському, менi суворо
забороняли, мати ж, кажучи що-небудь про селян, не тiльки з презирством
називала ©х хохлами, а ще й неодмiнно до слова "хохол" додавала термiн -
"проклятий". Але вiдокремити мене вiд селян-укра©нцiв у оселi батька було
неможливо й московська мова сходила в мене з уст лише до то© хвилини, доки
я не вибiгав за ганок нашого будинку, бо за цим кордоном уже починалася
Укра©на й жодного московського слова там не вимовляли.
Отож, усi дитячi лiта я пробув бiля селян, часто бiгав до ©хнiх хат,
знав ©хн життя i злиднi, розумiв i любив правдиву й лагiдну душу селян, й
хоча вони були поспiль нацiональне несвiдомi, але деякi пiснi й
оповiдання, разом iз та мницею, що оповивала запорожця дiда Охрiма, й iз
словами лоцмана Харька уже трохи збудили в менi цiкавiсть до iсторi©
Запорожжя й Укра©ни.
На третiй рiк мого пробування в Катеринославi мене й Семена, на наше
щастя, поставили на квартирi в нiмця. То була культурна людина, яка мала
за обов'язок знати iсторiю того народу, на землi якого жив, i через те в
його шафi з книжками я випадково знайшов аж двi iсторi© Малоросi© -
Маркевича та Бантиша-Каменського. Завдяки цьому випадку я в 12 рокiв знав
уже, що малороси - окремий народ, а Укра©на - поневолений край, спершу
поляками, а далi московщиною. Я вже захоплювався славою козацьких повстань
i запорозьких походiв, але я ще не прилучав себе до малоросiв i не
почував, що слава Укра©ни - то моя слава. Через це я хоч i цiкавився
життям i вчинками запорожцiв, але все-таки мене бiльше захоплювали пригоди
з життя геро©в Майн Рiда.
Одного разу, пiд впливом романiв того письменника, ми з Семеном
надумали ©хати до Америки й уже змовлялися про те, як це зробити i де
добути грошей на подорож, коли зненацька менi запала в голову iнша думка.
- Чого нам ©хати, Семене, до Америки, - сказав я, - залишати батькiв i
нечесно добувати грошi, коли я знаю поблизу Олександрiвська таке мiсце, де
водиться той самий "боа констрiктор" чи удав, як i в Америцi, такi вовки й
вепрi?
Я розповiв Семеновi про Сагайдачне й про те страхiття, про яке чув од
Харька, i мiй приятель, хоч i дуже шкодував, що в цьому урочищi ми не
знайдемо дикунiв, з яких можна знiмати скальпи, та все-таки погодився зi
мною, що, замiсть Америки, можна ранiше по©хати на полювання в Сагайдачне.
Доки настали вакацi©, ми добре обмiркували цю справу й, прибувши до
батькiв, за кiлька день почали лагодитись у дорогу. Ми впросилися
погостювати в Олександрiвськ, до мо © хрещено© матерi, а Семен, до того ж,
випросив у батька дозволу взяти нам двi рушницi, щоб пiти в плавнi й там
настрiляти диких качок.
Стрiляти з рушницi мене навчив Семенiв батько, коли менi було ще десять
лiт, але я з цi ю сво ю наукою мусив пильно ховатися вiд матерi, бо вона
нiзащо не хотiла дозволити менi навiть близько пiдходити до збро©.
Озбро©тися нам було неважко, бо й мiй батько мали зброю ще з часiв
сво © вiйськово© служби на Кавказi та й у Семенового батька вся стiна бiля
лiжка була обвiшана рушницями... Треба було, кажу, тiльки ховатися вiд
мо © матерi.
Усякими хитрощами через кiлька днiв ми опинилися в Олександрiвську й,
погостювавши трохи в хрещено©, оголосили ©й, що наступного дня удосвiта ми
йдемо полювати на цiлий день, а може, ще й на нiч. Хрещена не хотiла нас
пускати, але ми рiшуче сказали, що пiдемо й самi, бо на те нам i рушницi
батьки дали, щоб з них стрiляли. Тодi впевнившись, що нiчого не вдi , вона
напхала нашi мисливськi торби харчами, поблагословила в дорогу й наказала
берегтися, щоб не здибати десь вепра.
Уставши, тiльки-но почало свiтати, ми з Семеном рушили з двору. За
плечима в нас висiли рушницi, в халявах чобiт, одягнених поверх штанiв,
стримiли кинджали; через друге плече - торби, порохiвницi та iншi речi,
потрiбнi для полювання; у торбах, опрiч харчiв, мiстилися ще й подарунки
Харьковi, а саме: пачка добротного тютюну з батькового запасу та пляшка
горiлки.
Олександрiвськ у тi роки був ще зовсiм нiкчемним мiстом i тулився понад
рiчкою Московкою трьома недовгими вулицями. Будинки в ньому мало чим
вiдрiзнялися вiд сiльських хат i майже всi вони без винятку були пiд
солом'яною стрiхою.
Бадьоро стукаючи чобiтьми пiд подихом вранiшньо© прохолоди, ми хутко
лишили останнi тини мiста й попрямували повз велику, покинуту фортецю. Я
знав з iсторi©, що ©й уже дев'яносто дев'ять лiт, бо вона будувалася 1771
року, коли цариця Катерина намислила собi зруйнувати Сiч. Запорожцям
казали, нiби та фортеця проти татарiв, насправдi ж ©© зводили на випадок
змагання запорожцiв.
Шлях до Кiчкасу був для нас добре вiдомий, i, поминувши фортецю, ми за
пiвгодини пiднялися на велику гору, простуючи повз село Нешкребiвку, або
Вознесенське, а ще через годину побачили з гори блискучу блакитну смугу
Днiпра. Наближаючись до нього, ми уздрiли згори, як порон, перевiзши на
цей бiк двi валки чумакiв, вертався за рештою на протилежний берег.
Доводилося чекати, й ми пiшли до хати, що стояла праворуч вiд перевозу,
притулена до скель, щоб там спитати молока та поснiдати.
У хатi нас зустрiв рудий жид Лейзер i досить чепурна його дружина
Ревекка, яка вiдразу нам принесла молока: Лейба ж прислуговував чумакам,
бо ©х аж восьмеро сидiло в хатi довкола столу й снiдало.
Коли по©вши ми виходили з хати повз чумакiв, один iз них,
посмiхнувшись, спитав:
- Куди ж це ви, паничi, так озбро©лися?
- У Сагайдачне! - одповiв я гордовито. - демо полювати на полозiв.
Помiж чумаками пiшов регiт.
- Добрий снiданок буде з вас полозовi! - смiявся той, що перший зачепив
нас.
- Як на полозiв, паничi, йти, - реготав другий, - то треба було вам
одягати штани з матнею, а не такi вузенькi!
Зрозумiвши, що чумаки глузують з нас через те, що ми паничi й
по-панському вбранi, ми мовчки вийшли з хати. Це було якраз вчасно, бо
порон вертався на сей бiк.
Угледiвши ще здалеку, що на стернi, як i завжди, Харько, я зрадiв i,
подавши йому гостинцi, раптом приступився до нього з проханням, щоб
дозволив нам човном по©хати в Сагайдачне.
Харько не зразу вiдповiв на наше прохання, а перше почав дякувати за
подарунки. Згодом подивившись на тютюн, вiн iз жалем сказав:
- Та це, паничу, панський... Я такого не вживаю, бо вiн солодкий; менi
треба, щоб мiцний був...
Стало якось прикро за те, що я не догодив Харьковi, але вiн ураз
похопився:
- Та байдуже!.. Лейба змiня цей тютюн на такий, як я курю, та ще й
додачi дасть... Так от що, паничi, скажу я вам, - перебив Харько сам себе.
- Самим вам я човна не довiрю, бо ви iз Сагайдачного проти вiтру не
вигребете, або десь на каменi човна розiб' те та ще й самi потонете.
Доведеться, мабуть, менi самому з вами по©хати.
Нiчого лiпшого ми й не бажали й, радiючи, щиро подякували iз Семеном
Харьковi.
За пiвгодини лоцман, передавши порон комусь iз товаришiв, вийшов до
нас, маючи на плечах вудки, рагелю та iншi причандалля для рибальства й
повiв нас до свого човна.
Ми iз Семеном сiли на гребки, а Харько на стерно, i човен птицею понiс
нас униз. Перед нашими очима хутко побiгли: правим берегом - розписанi
фарбами будинки нiмецько© колонi© Ейнляге, а лiвим - чумацькi хури, що
одна за одною пiднiмалися на гору. З кожним помахом весел вiдсувалися
скелi Кiчкасу.
- Обидвi глибокi, а тiльки ранiше Старим Днiпром, що оце пiшов помiж
скелями праворуч, бiльше води йшло, й батько казали, що за часiв
запорожцiв усе Старим Днiпром плавали. Недурно ж там, на Малiй Хортицi, й
фортеця стародавня сто©ть.
- А ви оглядали ту фортецю?
- Аякже? Скiльки разiв доводилося там i ночувати, як плоти та барки
"згори" водив. Поосiдали окопи дуже. Та фортеця, мабуть, теж за
Сагайдачного будована, щоб ворожих човнiв повз Хортицю не пускати. Там,
Старим Днiпром, як бува дуже спаде вода, з пiску вигляда безлiч давнiх,
великих байдакiв, таких великих, як тi, що по морю ходять... Навiть i
гармати на них ...
- Що ж тi чайки тут потопилися чи що?
- Авжеж, не без того, щоб пiд хуртовину яка об камiнь не черкнула. Адже
каменiв тут страшенна сила. А може, запорожцi тi байдаки й будували; чи то
вони ворожi кораблi сюди приганяли та тут ©х покинули, коли переходили на
iнше мiсце.
- От цiкаво б подивитися на тi чайки...
- Тепер неможливо, бо вода велика, а от пiд осiнь, та й то не щороку, а
як дуже мала вода, тодi ©х видно. На жаль, ©х скоро не стане, бо нiмцi
беруть тi кораблi собi на будову.
- Так хоч би фортецi оглянути.
- Фортецi, якщо охота, то тут i ближче можна подивитися, проти
Сагайдачного, на Великiй Хортицi.
- А туди можна пiд'©хати?
- А чом би й нi? Тут пiд'©хати зручно. Харько трохи повернув човна, й
ми пiшли так, що Стовпи лишилися в нас iз право© руки, а Стоги - з лiво©.
Коли ми про©здили побiля скель, то виявилося, що й Стовпи, й Стоги були
дуже великi й високi, мов триповерховi будинки.
- I на цих скелях, - сказав Харько, - мабуть, була якась споруда,
певно, що фортеця, бо й на них багато цегли залишилося, хоч i водою ©©
змивало.
Нас хутко несло до переднiх скель Хортицi, перед якими жовтiла
невеличка пiскувата коса. Я дивився на цi скелi й на великий острiв, i в
мо©й уявi поставала картина, як до цi ©-от Хортицi пiд'©здив Тарас Бульба
iз синами i що вони побачили тут, у Запорозькiй Сiчi: як тут сiчове
товариство працювало над чайками й пило горiлку та грало на бандурах...
Зненацька злiва на островi виникла слобiдка з чепурними високими
хатами.
- Та на Хортицi слобода ! - вигукнув я. Чоло в Харька стало суворе,
мов та хмара. Сивi брови зрештою заступили очi... I, не дивлячись на
будинки,
Харько ледве вимовив крiзь сцiпленi зуби:
- Нiмцi живуть...
Поминувши переднi скелi Хортицi, човен пристав до не©, саме там, де
жовтiв пiсок, проти невеликого, але дуже скелястого острова, вкритого
рясним дубом, Дубового.
- Ось тут, - сказав лоцман, - як злiзете на горб, знайдете окопи.
Ми вийшли з човна й почали роздивлятися, де б зручнiше було пiднятися
наверх. А це нелегко, бо скелi скрiзь майже сторчовi. Нарештi ми вибрали
видолинок, де помiж камiнням росли чагарi, якi полегшували б нам
сходження, i ми полiзли на скелi.
Не встигли й поставити ногу на перший уступ, як раптом поточилися вбiк: