Страница:
Прибулий випадково на Кубань генерал Пузиревський, на прохання
Котляревського, вислухав козакiв i, довiдавшись, що вони хочуть обрати
старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений
вiйськовим отаманом од царя. Тодi козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий
та iншi вiдповiли, що згоджуються коритися Котляревському, але всю останню
старшину зараз же поскидають. I так й учинили - обрали, а мiж усiма Дикуна
- вiйськовим осавулом, Шмалька - пушкарем, а Собакаря - полковником на
соляний двiр.
Тодi Пузиревський вдався до хитрощiв: порадив козакам написати скаргу
царевi й послати ©© з депутацi ю у столицю, а доки депутацiя повернеться з
Петербурга, лишити на урядi стару старшину. Щирi серцем козаки пристали й
на це i, не сподiваючись провокацi©, обрали депутатами всiх тих, хто
найбiльше обстоював ©хнi права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще
до десяти душ. Усiх ©х, як тiльки вони прибули до Петербурга, було
заарештовано; в Катеринодарi ж тим часом почали саджати iнших
непокiрливих. Позаяк острогiв у той час не було, то арештованих пускали в
глибокi ями, з яких неможливо було вилiзти. З одно© ями, що була близько
од берега Кубанi, козаки пiдкопались до рiчки, i 30 чоловiк втекло на
Дунай, передати товаришам звiстку, що загинула вже на Кубанi запорозька
воля. З iнших заарештованих, яких налiчувалось бiля двох сотень, 50 душ
померло до закiнчення суду через неможливi умови життя в неволi. Багатьох
же, кого хотiли посадити, не вдалося розшукати; - треба гадати, що, хоч i
далеко був Дунай, а чорноморцi знаходили туди стежку: просто брали
човники, й, покладаючись на козацького заступника святого Миколу,
перепливали Чорним морем.
Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки
нарештi привезли ©х назад, у Катеринодар, де мало вiдбутись катування.
Тiльки Дикун та Шмалько не дожили до тортур - Дикун помер по дорозi до
Катеринодара, а Шмалько - у в'язницi, як уже його привезли до
Катеринодара; Собакаря ж та Полового було покарано батогами перед
вiйськом, а далi ©х затаврували, обiрвали ©м нiздрi й заслали на каторжнi
роботи до Сибiру.
Так було поховано на Кубанi запорозьку волю, виборче право й вiйськову
раду.
ЗАДУНАЙСЬКА СIЧ
Значно упертiше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дуна©.
Року 1785-го бiльша частина задунайських запорожцiв перейшла в Цiсарщину
на рiчку Тису. Там козаки перебули всю вiйну Туреччини з Росi ю рокiв 1787
- 1791-х i, запевне, повиннi були брати в нiй участь проти туркiв, бо в
першi часи тi © вiйни австрiйський цiсар був у спiлцi з царицею Катериною.
На жаль, про життя запорожцiв у Цiсарщинi iсторики досi не знайшли майже
жодних вiдомостей. Нема сумнiву тiльки в тому, що прожили козаки на Тисi
бiля 20 рокiв i покинули австрiйськi землi бiля 1804 - 1805 року.
З яких причин залишили запорожцi Австрiю, теж невiдомо, хоч можна
думати, що сталось те через земельну тiсноту. Долина рiчки Тиси в тi часи
була вже густо залюднена й запорожцi мали неодмiнно щодня, щогодини
змагатись за одмежованi ©м грунти, а тому можливi були й кривавi сутички з
угорцями, за що австрiйський уряд, мабуть, i утискував запорожцiв. До того
ж, не було тут i того, що так любили запорожцi: розлогих степiв, рясних
дiбров та рибних лиманiв. Згадки про минуле знову манили козакiв на Дунай
- ближче до рiдно© Укра©ни, адже стало всiм ясно, що, вiдiрване од рiдного
краю, запорозьке товариство за кiлька десяткiв рокiв зрештою вимре. Щоб не
допустити того, запорожцi, за згодою турецького султана, перейшли на
нижнiй Дунай у Сеймени, де стояли Кошем ©хнi задунайськi брати.
Пiд час того переходу якась купка запорожцiв, що мали за грiх служити
бусурманському царевi проти християн, одкололася й подалася через Венецiю
на острiв Мальту, де в тi часи ще животiли Мальтiйськi лицарi, схожi за
сво©м життям iз запорожцями. Хоч iсторичних джерел про цей подiл
запорожцiв ще нiде не одшукано, проте про нього цiлком ясно згаду
запорозька пiсня, записана в пiзнiшi роки на Дунайських гирлах.
Ой, повiйте, вiтри, та все низовi©,
Та на нашi лодки - та все дубовi©,
А на нашi ре© - та все кедровi©.
На нашi паруси - та все шовковi©!..
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бiдна наша, наша головонько,
A, щo не вкупi нашi брати сiли.
Нашi брати сiли та й пiснi задiли -
Один у москаля, другий у турчина,
Третiй у малтиза служить за одежу.
I той гiрко плаче за польськую межу:
Ой, ти москаль, ой, ретичний сину,
Запропастив Польшу - ще й нашу Вкра©ну!
Од завершення вiйни Росi© з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до
початку ново© мiж цими державами, року 1806-го, iсторiя не ма майже
нiяких звiсток про задунайських запорожцiв, а проте подальшi подi©
доказують, що вони жили на Дуна©, добре зберiгаючи свою волю та сво©
запорозькi звича©. Сiчi Запорозько©, коли розумiти ©© обов'язково з
окопами та куренями, може, в Сейменах i не було; запорожцi жили там, як
засвiдчують народнi перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмiнно
iснувала сiчова вiйськова рада, яка й не допустила до розпаду запорозько©
громади й до забуття козацьких звича©в. Була, напевне, там i своя церква,
яка вберегла запорожцiв од потурчення.
Хоч за 30 рокiв, що минули пiсля зруйнування Запорозько© Сiчi на
Днiпрi, чимало сiчовикiв склали сво© кiстки в чужих землях, турецьких та
нiмецьких, а проте Вiйсько Запорозьке на Дуна© не зменшувалось. Тому
сприяли, як одiбрання од Чорноморського вiйська земель мiж Бугом та
Днiстром, так i пригнiчення на Укра©нi селянства крiпацтвом, од чого люди
завзято© вдачi тiкали свiт за очi, а найбiльше - на Дунай, до запорожцiв.
Чимало втiкачiв давала Правобережна Укра©на, де, пiсля подiлу Польшi,
переходу Ки©вщини, Волинi й Подiлля пiд Росiйську державу, було заведено
тяжке крiпацьке ярмо, як i на Лiвобережжi. Тi сумнi часи народ укра©нський
згаду , мiж iншим, у такiй пiснi:
Наступала чорна хмара, настала ще й сива.
Була Польща, була Польща, та й стала Росiя:
Женуть батька в степ косити, сина - молотити,
Третю дочку, паняночку, - тютюну садити,
А невiстку з свекрухою на лан жито жати.
Сiли вони обiдати, гiркий ©х обiде,
Озирнуться позад себе - аж економ ©де.
Пiд'©жджа пан економ, канчук розпуска :
"Чому, чому, вражi люде, усiх вас нема !"
"Економе, добродiю, що ма м робити?
Покидали малi дiти, нiкому глядiти".
"А я звелю ваших дiток в ставках потопити,
Да всiм же вам, вражим людям, в роботу ходити!"
Ходить попок по церковцi - i книжку чита :
"Ой, чом же вас, добрих людей, у церквi нема ?"
"Ой як же нам, добродiю, у церкву ходити.
Од недiлi до недiлi кажуть молотити!"
Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським
запорожцям Чорноморське вiйсько навiть i пiсля переходу на Кубань. Про це
свiдчать, як народнi перекази, зiбранi добродi м Кондратовичем у Добруджi,
так i деякi варiанти козацьких пiсень про одбирання земель по Днiстру.
Дарували ж нам землю од Днiстра до Бугу,
А гряницею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нашу землю на вражих панiв роздали.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нас, козаченькiв, на Кубань-рiчку заслали.
А ми ж, козаченьки, гам не схотiли жити,
Посiдали на лодочки та й за Дунай махнули.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI 1806-1811 РОКIВ
Року 1806-го починалася нова вiйна Росi© з Туреччиною, й задунайським
запорожцям знову доводилося "брат на брата бити". З наказу Силiстрiйського
пашi Вiйсько Запорозьке було подiлене на два вiддiли: перший iз кошовим
отаманом Самiйлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук пiд бунчук його
доброго приятеля Омера-пашi; другий же, не вiдомо пiд чи©м керуванням,
плавав Дуна м, оберiгаючи його вiд росiйського вiйська, починаючи вiд
Рущука аж до Чорного моря.
Щоб дiстати запорожцям якнайбiльше жалування й харчiв, Калниболоцький,
за умовою з Омером-пашою, написав вiзирю, наче ©х удвiчi бiльше, нiж було
насправдi. Та той прислав когось перевiрити, i Калниболоцький водив
запорожцiв перед очима того посланця подвiчi й потричi, користуючись
вузькими вулицями Рущука.
Коли почалися бiля Рущука бо©, окремi ватаги запорожцiв мали та мнi
зносини з росiйським вiйськом i, де було можливо, уникали проливати
"християнську кров", а двi-три сотнi козакiв навiть здалися в полон. Тих
бранцiв росiйський уряд вирядив, було, у Сибiр, але доки вони дiйшли до
Курсько© губернi©, вiйна скiнчилася, i ©х, як турецьких пiдданцiв,
погнали назад у Туреччину. Переходячи через Ки©в, запорожцi зупинилися там
на два тижнi i здибалися випадково з двома сво©ми давнiми сiчовими
товаришами, що опинилися тут одразу пiсля зруйнування Сiчi на Днiпрi, -
Романом Вiвсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дуна©,
ки©вськi товаришi передали з ними "гостинця" для сiчово© церкви - ризу,
хрест та вангелi .
Чорноморцi теж брали участь у турецькiй вiйнi, тiльки на цей раз дуже
нещасливо. Тодi вони були дуже вже знесиленi боротьбою з черкесами, яка
була набагато важча, нiж колишня сутичка з татарами. Старi сiчовики майже
всi вже загинули у тiй боротьбi або вимерли. Флотилiя Чорноморського
вiйська занепала настiльки, що, виряджаючи полк козакiв на Дунай,
вiйськовий отаман не змiг послати ©х на байдаках, а вирядив пiшки через
Керч до Херсона, а вже там козакiв посадили на незграбнi судна, що звалися
"канонерськими лодками", i послали на Дунай. 12 травня року 1807-го
полковнику Чорноморського вiйська Паливодi було наказано розгромити сво©ми
канонерськими човнами турецькi батаре© на пiвденному березi Дунаю
неподалiк Верхнiх Чатал. У бурхливу темну нiч Паливода й поплив до
призначеного мiсця, та тiльки тут одразу виявилося, що поскiльки запорожцi
й чорноморцi добре i зi славою вмiли битися на сво©х чайках-байдаках,
настiльки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало ©х у всi боки,
а самого Паливоду поставило на мiлину пiд ворожими батареями. Ранком турки
розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козакiв зустрiли
свою смерть, а решта потрапила в бранцi. Пiсля того чорноморцi ще два роки
плавали по Дунаю, доки вiд них майже нiкого не лишилося живого, i тiльки
кiлька десяткiв iз них повернулося на Кубань ранiше, нiж скiнчилася вiйна.
Хоч усi народнi перекази й пiснi сходяться на тому, що запорожцям добре
було "пiд турком жити", а проте кожен козак виховував у серцi надiю
повернутися на "тихi води, на яснi зорi", як зазначав народ у пiснi:
Летiв орел понад морем та й став голосити:
"Ой, як тяжко козаковi на чужинi жити!"
Летiв орел понад морем та, летiвши, крикнув:
"Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув".
I от ще перед початком вiйни декотрi запорожцi почали переходити на
росiйську сторону, а коли генерал Мiхельсон наблизився до Iзма©ла, то дво
старшин Задунайського Запорозького Вiйська - Iван Губа та Хома Бучинський,
прибули туди з товаришами на кiлькох байдаках i просили ласки росiйського
генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дiдiв, що ще тридцять
рокiв тому не стерпiли неправди, не захотiли втратити козацько© волi й
пересилилися разом iз найзавзятiшим товариством на Дунай. Тепер старi ©хнi
кiстки просилися в рiдну землю, воля ж через старiсть була вже ©м не
потрiбна, i вони вирiшили клопотатися перед росiйським урядом, щоб ©х узяв
пiд свою ласку й пустив на Укра©ну доживати свого вiку.
На перший час iз тих запорожцiв, що перейшли з Губою, i з тих, що
перекинулися на руську сторону окремо вiд них, уряд склав окреме вiйсько.
Всiх ©х набралося на Буджаку бiля п'яти сот, i на радi вони обрали Iвана
Губу сво©м отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та
Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - вiйськовим писарем. Запорозькi
втiкачi, незважаючи на свою незначну кiлькiсть, хотiли зберегти всю
запорозьку органiзацiю. Здавалося, що й росiйський уряд сприяв тому, бо
указом царя Олександра I з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було
зватись "Усть-Дунайським Вiйськом", проте невiдомо, з яких причин те
вiйсько проiснувало недовго; iще навiть не скiнчилася турецька вiйна, як
воно було скасоване, ©хнi клейноди вiдвезли в Катеринодар. Частина
старшини й козакiв Усть-Дунайського або Буджацького вiйська перейшла теж
на Чорномор'я; друга ж частина осiла на Буджаку, на рiчцi Саратi, що
впадала в озеро Сосик в урочищi Ак-Мангiт, i склала село казенних поселян
тi © ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморцi тiкали на Дунай,
задунайськi запорожцi переходили на росiйську сторону? Ми гада мо, що не
знаходячи волi в одному мiсцi, розiгнана з Днiпра запорозька сiрома
переходила на друге, доки один за одним не поскладала сво©х кiсток, де
кому бог дав.
Пiсля закiнчення вiйни, року 1811-го, в Румунi© робили перепис народу,
бо там набралося дуже багато всiляких забiглих душ, i найбiльше - з
Укра©ни, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожцiв. Перевiрку
чинили комiсари росiйськi, турецькi й молдавськi, i тодi росiйськi
пiдданцi, щоб не дiстатися знову сво©м панам на катування, здебiльшого
називали себе запорожцями, турецькими пiдданцями. Всiх таких втiкачiв
турецькi комiсари брали пiд свою оборону й висилали за Дунай, через що
кiлькiсть задунайських запорожцiв одразу збiльшилась.
ВIЙНА ЗАПОРОЖЦIВ IЗ НЕКРАСIВЦЯМИ
Вiдчувши в собi силу завдяки ще переходу старих сiчовикiв iз Цiсарщини,
запорожцi вирiшили вибити з дунайських гирл некрасiвських козакiв i осiсти
на ©хньому мiсцi. Вимога запорожцiв щодо дунайських гирл i Дунавця зi
степовими околицями цiлком зрозумiла. Перш за все там були найкращi води
для рибальства, i за них запорожцi завжди ворогували з некрасiвцями;
по-друге, туди легше було потрапляти втiкачам з Укра©ни й Чорномор'я,
по-трет , на пiвдень од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б
випасатися конi й худоба; й, нарештi, козаки не забували свого права на
дунайськi гирла, бо султан ще року 1776-го подарував ©х запорожцям, i
тiльки через некрасiвцiв вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рiшуче дiло, енергiйний запорозький кошовий Самiйло
Калниболоцький по©хав до турецьких пашiв у Тульчу, Сулин та Бабадаг i
почав ©м доводити права запорожцiв на дунайськi гирла, а коли тi з ним не
сперечались та обiцяли не втручатись у сварку запорожцiв з некрасiвцями,
то отаман року 1811-го рушив iз частиною вiйська iз Сеймен у Кiлiйське
гирло Дунаю, виганяючи берегами всiх липован з ©хнiх осель. У Вилковi вiн
прилучив до себе запорожцiв, якi перебували там на рибальствi, й разом iз
ними поплив Чорним морем до Портицi - протоки, що сполуча з морем лиман
Разiн. Тут переднiй вiддiл Запорозького Вiйська зустрiв озбро ний опiр iз
боку некрасiвцiв i був змушений навiть одбиватись од них у засiках, але
коли на помiч прибуло головне Запорозьке Вiйсько, то некрасiвцi були
вiдбитi; запорожцi ж попливли лиманом до липованського села Сарикiой. Тут
уже не змагались, а вiдступили до головного свого мiсла Дунавця. Лишивши
частину козакiв у Сарикiо©, Калниболоцький перейшов iз рештою (певно,
знову-таки, морем та Дуна м) у Тульчу i вчинив там таку рiзанину всiм
липованам, що згадки про не© живi на Дуна© й досi.
Але головнi сили некрасiвцiв ще не були розбитi й завзято змагались.
Весь 1812 рiк мiж ними та запорожцями точилася дрiбна вiйна по всiх
дунайських гирлах, i, нарештi, наприкiнцi того ж року козаки, покинувши
Сей-мени, рушили всiм кошем униз до моря, але недо©хавши, мусили
зазимувати в Iсакчi на Дуна©, бо несподiванi раннi морози скували Дунай
кригою.
Весною 1813 року запорожцi попливли далi в Георгi©вське гирло й стали
кошем на його устi в Катирлезi. Надзвичайно впертий опiр некрасiвцiв у
попереднi роки пiд час оборони свого обгородженого окопами й засiками
Дунавця i всього високого степового кряжу, обмеженого з пiвночi
Георгi©вським гирлом Дунаю, зi сходу рiчкою Дунайцем i з пiвдня - лиманом
Разiним, неначе змусили запорожцiв зректися думки про захоплення Дунавця,
бо вони побудували у Катирлезi куренi й навiть вивели по вiкна рублену з
квадрового дерева церкву, як i на Пiдпiльнiй, але високi води в Дуна©, що
мало не заливали коша, i, головним чином, брак побiля Катирлезу степу,
змусили запорожцiв знову добиватися свого.
Того ж лiта вони пiшли вiйною на некрасiвцiв, розкиданих од Тульчi до
Дунавця. Змагання колишнiх спiльникiв - козакiв запорозьких та донських
було надзвичайно вперте й криваве. Iнодi донцi вистежували валку
запорожцiв i, напавши на не© ненароком, вирiзували всiх до ноги; зате,
коли й запорожцi вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали
живими не то що козакiв, а навiть нi жiнок, нi дiтей. Запорожцям була
потрiбна земля, де жили донцi-некрасiвцi; тi ж не хотiли залишати свого
давнього гнiзда, й через те змагання мало скiнчитись лише смертю слабшого.
Турецький уряд зовсiм спокiйно дивився на боротьбу помiж себе руських
людей i запорожцям казав: "Ма те силу, то бийте й вигоньте липованiв";
некрасiвцям же на ©хнi скарги вiдповiдав: "Ма те силу, то не пускайте
запорожцiв, а не ма те, то просiть собi в султана iншо© землi".
Лютiсть запорожцiв пiд час вiйни ще збiльшилась пiсля того, коли донцi,
пiймавши одного iз найзавзятiших запорозьких розбишак, козака Притику,
розiп'яли його на кiлькох дошках i пустили так пливти по Дунаю. Запорожцi
знайшли Притику бiля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного
липована.
Два роки тривала вiйна запорожцiв iз некрасiвцями, i врештi 1814 року
козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звiдтiля
турецький уряд через якийсь час переселив ©х у Малу Азiю, в мiсто Майнос.
ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ
В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними
землi, певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй
вiк на дунайських гирлах, на пiдставi сво © пам'ятi, розказували не
однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через
Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на
березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили ©© од мiста Преславу
на Георгi©вському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана,
бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв
тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря.
Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи
не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там сво©
вiйськовi паланки.
У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до
останньо©, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя
козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи
завдовжки в двi верстви, ©х копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм
поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi
сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки,
берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових
байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було
зроблено Кiш.
Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих
запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що,
незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од
Задунайсько©, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд
чи зберiгся б так добре за Дуна м давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було
в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на
Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi.
Сiчове життя за Дуна м мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так
само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському
Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було
велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Рай ю; понад
Георгi©вським гирлом запорожцi жили в Муругилi, Махмудi , Беш-Тепе,
Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж
святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в
Iвончi, Горговi та Катирлезi.
Вiйськова рада та вибори вiйськово© старшини вiдбувалися щороку, а коли
саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторi© Ново© Сiчi
твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за Дуна м обирали на Новий рiк, а
добродiй Кондратович iз народних переказiв переда , що те проводили на
Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi.
Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й
Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i
накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала сво© клейноди й по
тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними
голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого
кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то
козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло
Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали
з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили
чотирьох кошових.
В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини
почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже
невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, сво ю волею,
скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько.
Зберiгся за Дуна м i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали сво
життя в монастирях. Тiльки на Дуна© у запорожцiв не було такого монастиря,
як Самарський; iз Задунайсько© Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись"
або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки
називали по-сво му Мирнопояном.
Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч
пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за
Дуна м козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака,
пiд час росiйсько-турецько© вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15
рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити
коней, та вже не встигли придбати великих табунiв.
Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж
козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Ново© Сiчi iз запорожцями
була своя церква й священик.
Войовничий хист козакiв за Дуна м занепав. Це так i мало бути, бо
зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке -
боротьба з бусурманами та оборона укра©нського люду. Тепер козакам
доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Укра©ну, а
за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не
розхолоджувати ©хньо© войовничо© вдачi. Занепад бойового хисту в
задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам
наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку
полегкiсть мали тiльки тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi.
Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали
вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули
Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi
звича©; новi ж козаки, втiкачi з Укра©ни, дивились на Сiч Задунайську
тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського
панства.
З часом, коли поневолення на Укра©нi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало,
а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала
набагато труднiшою. По дорозi укра©нцiв ловили пани й забирали в неволю до
себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й
у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у
Молдовi, користуючись з ©хнього беззахисного й нелегального становища, так
само брали ©х сво©ми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти
за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одно© неволi до друго©.
Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу
висилав на Укра©ну окремих "вожа©в". Вони звичайно вирушали до Ки ва, або
в Поча©в на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв
i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожа©" приводили на Сiч по
десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Укра©нi не
зачiпали запорозьких "вожа©в", бо ©м на Сiчi видавали пашпорти, як
турецьким пiдданцям.
Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi:
Ой, да Дунай-рiчка та широка,
Та на перевозi все глибока,
Да луги iз лугами,
А береги з берегами...
Ой, там запорожцi при©жджали
I молодих бурлак проводжали...
А тепер не проходять
I бурлак не проводять -
За превражими панами!
Ой, да нашi пани все поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
"Да коли б нам ©х пiймати,
Да кого б нам оддати
Да у тi нещаснi солдати".
Там стояли все могили,
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
I луги з берегами...
Там чумаченьки проходили
I бурлаченькiв провозили.
А тепер не проходять
I бурлак не провозять -
Все за вражими панами.
Нашi бурлаченьки догадались -
Через Дунай-рiчку перебрались.
Та Дунай рiчка-мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сiромахам.
Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв
курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж
самi ки©, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на
Запорiжжi, до шибеницi.
Священики призначались на Сiч молдавським пископом, але виключно тi,
на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали
священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв
пископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i
постригав.
Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк,
хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля,
скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так
що й за Дуна м незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту.
Жило за Дуна м Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в
дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого
Котляревського, вислухав козакiв i, довiдавшись, що вони хочуть обрати
старшину, сказав, що цього не можна робити, бо Котляревський призначений
вiйськовим отаманом од царя. Тодi козаки: Дикун, Шмалько, Собакар, Половий
та iншi вiдповiли, що згоджуються коритися Котляревському, але всю останню
старшину зараз же поскидають. I так й учинили - обрали, а мiж усiма Дикуна
- вiйськовим осавулом, Шмалька - пушкарем, а Собакаря - полковником на
соляний двiр.
Тодi Пузиревський вдався до хитрощiв: порадив козакам написати скаргу
царевi й послати ©© з депутацi ю у столицю, а доки депутацiя повернеться з
Петербурга, лишити на урядi стару старшину. Щирi серцем козаки пристали й
на це i, не сподiваючись провокацi©, обрали депутатами всiх тих, хто
найбiльше обстоював ©хнi права: Дикуна, Шмалька, Собакаря, Полового та ще
до десяти душ. Усiх ©х, як тiльки вони прибули до Петербурга, було
заарештовано; в Катеринодарi ж тим часом почали саджати iнших
непокiрливих. Позаяк острогiв у той час не було, то арештованих пускали в
глибокi ями, з яких неможливо було вилiзти. З одно© ями, що була близько
од берега Кубанi, козаки пiдкопались до рiчки, i 30 чоловiк втекло на
Дунай, передати товаришам звiстку, що загинула вже на Кубанi запорозька
воля. З iнших заарештованих, яких налiчувалось бiля двох сотень, 50 душ
померло до закiнчення суду через неможливi умови життя в неволi. Багатьох
же, кого хотiли посадити, не вдалося розшукати; - треба гадати, що, хоч i
далеко був Дунай, а чорноморцi знаходили туди стежку: просто брали
човники, й, покладаючись на козацького заступника святого Миколу,
перепливали Чорним морем.
Довго мучились у тюрмах Дикун, Шмалько, Собакар та Половий, доки
нарештi привезли ©х назад, у Катеринодар, де мало вiдбутись катування.
Тiльки Дикун та Шмалько не дожили до тортур - Дикун помер по дорозi до
Катеринодара, а Шмалько - у в'язницi, як уже його привезли до
Катеринодара; Собакаря ж та Полового було покарано батогами перед
вiйськом, а далi ©х затаврували, обiрвали ©м нiздрi й заслали на каторжнi
роботи до Сибiру.
Так було поховано на Кубанi запорозьку волю, виборче право й вiйськову
раду.
ЗАДУНАЙСЬКА СIЧ
Значно упертiше змагалося запорозьке козацтво за свою волю на Дуна©.
Року 1785-го бiльша частина задунайських запорожцiв перейшла в Цiсарщину
на рiчку Тису. Там козаки перебули всю вiйну Туреччини з Росi ю рокiв 1787
- 1791-х i, запевне, повиннi були брати в нiй участь проти туркiв, бо в
першi часи тi © вiйни австрiйський цiсар був у спiлцi з царицею Катериною.
На жаль, про життя запорожцiв у Цiсарщинi iсторики досi не знайшли майже
жодних вiдомостей. Нема сумнiву тiльки в тому, що прожили козаки на Тисi
бiля 20 рокiв i покинули австрiйськi землi бiля 1804 - 1805 року.
З яких причин залишили запорожцi Австрiю, теж невiдомо, хоч можна
думати, що сталось те через земельну тiсноту. Долина рiчки Тиси в тi часи
була вже густо залюднена й запорожцi мали неодмiнно щодня, щогодини
змагатись за одмежованi ©м грунти, а тому можливi були й кривавi сутички з
угорцями, за що австрiйський уряд, мабуть, i утискував запорожцiв. До того
ж, не було тут i того, що так любили запорожцi: розлогих степiв, рясних
дiбров та рибних лиманiв. Згадки про минуле знову манили козакiв на Дунай
- ближче до рiдно© Укра©ни, адже стало всiм ясно, що, вiдiрване од рiдного
краю, запорозьке товариство за кiлька десяткiв рокiв зрештою вимре. Щоб не
допустити того, запорожцi, за згодою турецького султана, перейшли на
нижнiй Дунай у Сеймени, де стояли Кошем ©хнi задунайськi брати.
Пiд час того переходу якась купка запорожцiв, що мали за грiх служити
бусурманському царевi проти християн, одкололася й подалася через Венецiю
на острiв Мальту, де в тi часи ще животiли Мальтiйськi лицарi, схожi за
сво©м життям iз запорожцями. Хоч iсторичних джерел про цей подiл
запорожцiв ще нiде не одшукано, проте про нього цiлком ясно згаду
запорозька пiсня, записана в пiзнiшi роки на Дунайських гирлах.
Ой, повiйте, вiтри, та все низовi©,
Та на нашi лодки - та все дубовi©,
А на нашi ре© - та все кедровi©.
На нашi паруси - та все шовковi©!..
Ой, зажурився сивий соколочок:
Ой, бiдна наша, наша головонько,
A, щo не вкупi нашi брати сiли.
Нашi брати сiли та й пiснi задiли -
Один у москаля, другий у турчина,
Третiй у малтиза служить за одежу.
I той гiрко плаче за польськую межу:
Ой, ти москаль, ой, ретичний сину,
Запропастив Польшу - ще й нашу Вкра©ну!
Од завершення вiйни Росi© з Туреччиною, себто з року 1791-го, й до
початку ново© мiж цими державами, року 1806-го, iсторiя не ма майже
нiяких звiсток про задунайських запорожцiв, а проте подальшi подi©
доказують, що вони жили на Дуна©, добре зберiгаючи свою волю та сво©
запорозькi звича©. Сiчi Запорозько©, коли розумiти ©© обов'язково з
окопами та куренями, може, в Сейменах i не було; запорожцi жили там, як
засвiдчують народнi перекази, у землянках та в бурдюгах, а проте неодмiнно
iснувала сiчова вiйськова рада, яка й не допустила до розпаду запорозько©
громади й до забуття козацьких звича©в. Була, напевне, там i своя церква,
яка вберегла запорожцiв од потурчення.
Хоч за 30 рокiв, що минули пiсля зруйнування Запорозько© Сiчi на
Днiпрi, чимало сiчовикiв склали сво© кiстки в чужих землях, турецьких та
нiмецьких, а проте Вiйсько Запорозьке на Дуна© не зменшувалось. Тому
сприяли, як одiбрання од Чорноморського вiйська земель мiж Бугом та
Днiстром, так i пригнiчення на Укра©нi селянства крiпацтвом, од чого люди
завзято© вдачi тiкали свiт за очi, а найбiльше - на Дунай, до запорожцiв.
Чимало втiкачiв давала Правобережна Укра©на, де, пiсля подiлу Польшi,
переходу Ки©вщини, Волинi й Подiлля пiд Росiйську державу, було заведено
тяжке крiпацьке ярмо, як i на Лiвобережжi. Тi сумнi часи народ укра©нський
згаду , мiж iншим, у такiй пiснi:
Наступала чорна хмара, настала ще й сива.
Була Польща, була Польща, та й стала Росiя:
Женуть батька в степ косити, сина - молотити,
Третю дочку, паняночку, - тютюну садити,
А невiстку з свекрухою на лан жито жати.
Сiли вони обiдати, гiркий ©х обiде,
Озирнуться позад себе - аж економ ©де.
Пiд'©жджа пан економ, канчук розпуска :
"Чому, чому, вражi люде, усiх вас нема !"
"Економе, добродiю, що ма м робити?
Покидали малi дiти, нiкому глядiти".
"А я звелю ваших дiток в ставках потопити,
Да всiм же вам, вражим людям, в роботу ходити!"
Ходить попок по церковцi - i книжку чита :
"Ой, чом же вас, добрих людей, у церквi нема ?"
"Ой як же нам, добродiю, у церкву ходити.
Од недiлi до недiлi кажуть молотити!"
Чимало доброго й загартованого боротьбою товариства давало задунайським
запорожцям Чорноморське вiйсько навiть i пiсля переходу на Кубань. Про це
свiдчать, як народнi перекази, зiбранi добродi м Кондратовичем у Добруджi,
так i деякi варiанти козацьких пiсень про одбирання земель по Днiстру.
Дарували ж нам землю од Днiстра до Бугу,
А гряницею по Бендерську дорогу.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нашу землю на вражих панiв роздали.
Дарували, дарували та й назад одiбрали,
А нас, козаченькiв, на Кубань-рiчку заслали.
А ми ж, козаченьки, гам не схотiли жити,
Посiдали на лодочки та й за Дунай махнули.
УЧАСТЬ ЗАПОРОЖЦIВ У ВIЙНI 1806-1811 РОКIВ
Року 1806-го починалася нова вiйна Росi© з Туреччиною, й задунайським
запорожцям знову доводилося "брат на брата бити". З наказу Силiстрiйського
пашi Вiйсько Запорозьке було подiлене на два вiддiли: перший iз кошовим
отаманом Самiйлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук пiд бунчук його
доброго приятеля Омера-пашi; другий же, не вiдомо пiд чи©м керуванням,
плавав Дуна м, оберiгаючи його вiд росiйського вiйська, починаючи вiд
Рущука аж до Чорного моря.
Щоб дiстати запорожцям якнайбiльше жалування й харчiв, Калниболоцький,
за умовою з Омером-пашою, написав вiзирю, наче ©х удвiчi бiльше, нiж було
насправдi. Та той прислав когось перевiрити, i Калниболоцький водив
запорожцiв перед очима того посланця подвiчi й потричi, користуючись
вузькими вулицями Рущука.
Коли почалися бiля Рущука бо©, окремi ватаги запорожцiв мали та мнi
зносини з росiйським вiйськом i, де було можливо, уникали проливати
"християнську кров", а двi-три сотнi козакiв навiть здалися в полон. Тих
бранцiв росiйський уряд вирядив, було, у Сибiр, але доки вони дiйшли до
Курсько© губернi©, вiйна скiнчилася, i ©х, як турецьких пiдданцiв,
погнали назад у Туреччину. Переходячи через Ки©в, запорожцi зупинилися там
на два тижнi i здибалися випадково з двома сво©ми давнiми сiчовими
товаришами, що опинилися тут одразу пiсля зруйнування Сiчi на Днiпрi, -
Романом Вiвсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дуна©,
ки©вськi товаришi передали з ними "гостинця" для сiчово© церкви - ризу,
хрест та вангелi .
Чорноморцi теж брали участь у турецькiй вiйнi, тiльки на цей раз дуже
нещасливо. Тодi вони були дуже вже знесиленi боротьбою з черкесами, яка
була набагато важча, нiж колишня сутичка з татарами. Старi сiчовики майже
всi вже загинули у тiй боротьбi або вимерли. Флотилiя Чорноморського
вiйська занепала настiльки, що, виряджаючи полк козакiв на Дунай,
вiйськовий отаман не змiг послати ©х на байдаках, а вирядив пiшки через
Керч до Херсона, а вже там козакiв посадили на незграбнi судна, що звалися
"канонерськими лодками", i послали на Дунай. 12 травня року 1807-го
полковнику Чорноморського вiйська Паливодi було наказано розгромити сво©ми
канонерськими човнами турецькi батаре© на пiвденному березi Дунаю
неподалiк Верхнiх Чатал. У бурхливу темну нiч Паливода й поплив до
призначеного мiсця, та тiльки тут одразу виявилося, що поскiльки запорожцi
й чорноморцi добре i зi славою вмiли битися на сво©х чайках-байдаках,
настiльки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало ©х у всi боки,
а самого Паливоду поставило на мiлину пiд ворожими батареями. Ранком турки
розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козакiв зустрiли
свою смерть, а решта потрапила в бранцi. Пiсля того чорноморцi ще два роки
плавали по Дунаю, доки вiд них майже нiкого не лишилося живого, i тiльки
кiлька десяткiв iз них повернулося на Кубань ранiше, нiж скiнчилася вiйна.
Хоч усi народнi перекази й пiснi сходяться на тому, що запорожцям добре
було "пiд турком жити", а проте кожен козак виховував у серцi надiю
повернутися на "тихi води, на яснi зорi", як зазначав народ у пiснi:
Летiв орел понад морем та й став голосити:
"Ой, як тяжко козаковi на чужинi жити!"
Летiв орел понад морем та, летiвши, крикнув:
"Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув".
I от ще перед початком вiйни декотрi запорожцi почали переходити на
росiйську сторону, а коли генерал Мiхельсон наблизився до Iзма©ла, то дво
старшин Задунайського Запорозького Вiйська - Iван Губа та Хома Бучинський,
прибули туди з товаришами на кiлькох байдаках i просили ласки росiйського
генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дiдiв, що ще тридцять
рокiв тому не стерпiли неправди, не захотiли втратити козацько© волi й
пересилилися разом iз найзавзятiшим товариством на Дунай. Тепер старi ©хнi
кiстки просилися в рiдну землю, воля ж через старiсть була вже ©м не
потрiбна, i вони вирiшили клопотатися перед росiйським урядом, щоб ©х узяв
пiд свою ласку й пустив на Укра©ну доживати свого вiку.
На перший час iз тих запорожцiв, що перейшли з Губою, i з тих, що
перекинулися на руську сторону окремо вiд них, уряд склав окреме вiйсько.
Всiх ©х набралося на Буджаку бiля п'яти сот, i на радi вони обрали Iвана
Губу сво©м отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та
Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - вiйськовим писарем. Запорозькi
втiкачi, незважаючи на свою незначну кiлькiсть, хотiли зберегти всю
запорозьку органiзацiю. Здавалося, що й росiйський уряд сприяв тому, бо
указом царя Олександра I з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було
зватись "Усть-Дунайським Вiйськом", проте невiдомо, з яких причин те
вiйсько проiснувало недовго; iще навiть не скiнчилася турецька вiйна, як
воно було скасоване, ©хнi клейноди вiдвезли в Катеринодар. Частина
старшини й козакiв Усть-Дунайського або Буджацького вiйська перейшла теж
на Чорномор'я; друга ж частина осiла на Буджаку, на рiчцi Саратi, що
впадала в озеро Сосик в урочищi Ак-Мангiт, i склала село казенних поселян
тi © ж назви.
Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморцi тiкали на Дунай,
задунайськi запорожцi переходили на росiйську сторону? Ми гада мо, що не
знаходячи волi в одному мiсцi, розiгнана з Днiпра запорозька сiрома
переходила на друге, доки один за одним не поскладала сво©х кiсток, де
кому бог дав.
Пiсля закiнчення вiйни, року 1811-го, в Румунi© робили перепис народу,
бо там набралося дуже багато всiляких забiглих душ, i найбiльше - з
Укра©ни, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожцiв. Перевiрку
чинили комiсари росiйськi, турецькi й молдавськi, i тодi росiйськi
пiдданцi, щоб не дiстатися знову сво©м панам на катування, здебiльшого
називали себе запорожцями, турецькими пiдданцями. Всiх таких втiкачiв
турецькi комiсари брали пiд свою оборону й висилали за Дунай, через що
кiлькiсть задунайських запорожцiв одразу збiльшилась.
ВIЙНА ЗАПОРОЖЦIВ IЗ НЕКРАСIВЦЯМИ
Вiдчувши в собi силу завдяки ще переходу старих сiчовикiв iз Цiсарщини,
запорожцi вирiшили вибити з дунайських гирл некрасiвських козакiв i осiсти
на ©хньому мiсцi. Вимога запорожцiв щодо дунайських гирл i Дунавця зi
степовими околицями цiлком зрозумiла. Перш за все там були найкращi води
для рибальства, i за них запорожцi завжди ворогували з некрасiвцями;
по-друге, туди легше було потрапляти втiкачам з Укра©ни й Чорномор'я,
по-трет , на пiвдень од дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б
випасатися конi й худоба; й, нарештi, козаки не забували свого права на
дунайськi гирла, бо султан ще року 1776-го подарував ©х запорожцям, i
тiльки через некрасiвцiв вони не змогли ними скористатися.
Зважившись на те рiшуче дiло, енергiйний запорозький кошовий Самiйло
Калниболоцький по©хав до турецьких пашiв у Тульчу, Сулин та Бабадаг i
почав ©м доводити права запорожцiв на дунайськi гирла, а коли тi з ним не
сперечались та обiцяли не втручатись у сварку запорожцiв з некрасiвцями,
то отаман року 1811-го рушив iз частиною вiйська iз Сеймен у Кiлiйське
гирло Дунаю, виганяючи берегами всiх липован з ©хнiх осель. У Вилковi вiн
прилучив до себе запорожцiв, якi перебували там на рибальствi, й разом iз
ними поплив Чорним морем до Портицi - протоки, що сполуча з морем лиман
Разiн. Тут переднiй вiддiл Запорозького Вiйська зустрiв озбро ний опiр iз
боку некрасiвцiв i був змушений навiть одбиватись од них у засiках, але
коли на помiч прибуло головне Запорозьке Вiйсько, то некрасiвцi були
вiдбитi; запорожцi ж попливли лиманом до липованського села Сарикiой. Тут
уже не змагались, а вiдступили до головного свого мiсла Дунавця. Лишивши
частину козакiв у Сарикiо©, Калниболоцький перейшов iз рештою (певно,
знову-таки, морем та Дуна м) у Тульчу i вчинив там таку рiзанину всiм
липованам, що згадки про не© живi на Дуна© й досi.
Але головнi сили некрасiвцiв ще не були розбитi й завзято змагались.
Весь 1812 рiк мiж ними та запорожцями точилася дрiбна вiйна по всiх
дунайських гирлах, i, нарештi, наприкiнцi того ж року козаки, покинувши
Сей-мени, рушили всiм кошем униз до моря, але недо©хавши, мусили
зазимувати в Iсакчi на Дуна©, бо несподiванi раннi морози скували Дунай
кригою.
Весною 1813 року запорожцi попливли далi в Георгi©вське гирло й стали
кошем на його устi в Катирлезi. Надзвичайно впертий опiр некрасiвцiв у
попереднi роки пiд час оборони свого обгородженого окопами й засiками
Дунавця i всього високого степового кряжу, обмеженого з пiвночi
Георгi©вським гирлом Дунаю, зi сходу рiчкою Дунайцем i з пiвдня - лиманом
Разiним, неначе змусили запорожцiв зректися думки про захоплення Дунавця,
бо вони побудували у Катирлезi куренi й навiть вивели по вiкна рублену з
квадрового дерева церкву, як i на Пiдпiльнiй, але високi води в Дуна©, що
мало не заливали коша, i, головним чином, брак побiля Катирлезу степу,
змусили запорожцiв знову добиватися свого.
Того ж лiта вони пiшли вiйною на некрасiвцiв, розкиданих од Тульчi до
Дунавця. Змагання колишнiх спiльникiв - козакiв запорозьких та донських
було надзвичайно вперте й криваве. Iнодi донцi вистежували валку
запорожцiв i, напавши на не© ненароком, вирiзували всiх до ноги; зате,
коли й запорожцi вдиралися в якусь липованську слободу, то не лишали
живими не то що козакiв, а навiть нi жiнок, нi дiтей. Запорожцям була
потрiбна земля, де жили донцi-некрасiвцi; тi ж не хотiли залишати свого
давнього гнiзда, й через те змагання мало скiнчитись лише смертю слабшого.
Турецький уряд зовсiм спокiйно дивився на боротьбу помiж себе руських
людей i запорожцям казав: "Ма те силу, то бийте й вигоньте липованiв";
некрасiвцям же на ©хнi скарги вiдповiдав: "Ма те силу, то не пускайте
запорожцiв, а не ма те, то просiть собi в султана iншо© землi".
Лютiсть запорожцiв пiд час вiйни ще збiльшилась пiсля того, коли донцi,
пiймавши одного iз найзавзятiших запорозьких розбишак, козака Притику,
розiп'яли його на кiлькох дошках i пустили так пливти по Дунаю. Запорожцi
знайшли Притику бiля моря вже мертвого й дали клятву не милувати жодного
липована.
Два роки тривала вiйна запорожцiв iз некрасiвцями, i врештi 1814 року
козаки взяли штурмом Дунавець; липовани втекли в Бабадаг, а звiдтiля
турецький уряд через якийсь час переселив ©х у Малу Азiю, в мiсто Майнос.
ЗАДУНАЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКА СIЧ
В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойованi ними
землi, певних вiдомостей нема; старi ж запорозькi дiди, що доживали свiй
вiк на дунайських гирлах, на пiдставi сво © пам'ятi, розказували не
однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разiна, через
Бабадаський лиман, рiчкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на
березi Дунаю мiж Тульчою й Iсакчою; другi проводили ©© од мiста Преславу
на Георгi©вському гирлi Дунаю до Разiна, i третi - вiд Кам'яного лимана,
бiля того ж гирла Дунаю, i теж - до Разiна. На схiд же земля запорожцiв
тяглася через острiв Драний та острiв святого Георгiя до Чорного моря.
Опрiч того козаки хоч i перейшли всiм кошем у Верхнiй Дунавець, а нiколи
не кидали рибальських заводiв у Вилковi та Катирлезi, маючи там сво©
вiйськовi паланки.
У Верхньому Дунавцi запорожцi впорядкували Сiч, цiлком подiбну до
останньо©, на. Пiдпiльнiй. Було там збудовано 38 куренiв для життя
козакiв, паланка, титарня й церква. Навкруг Сiчi вiд поля лежали окопи
завдовжки в двi верстви, ©х копали ще в давнi часи iталiйцi, потiм
поновлювали некрасiвцi й, нарештi, пiдправляли запорожцi. З пiвдня й зi
сходу Сiч захищалась рiчкою Дунавцем, iз сторчовим, у 10 сажнiв заввишки,
берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та вiйськових
байдакiв, на Дунавцi, знову-таки, так само, як на Пiдпiльнiй, було
зроблено Кiш.
Треба гадати, що отаман Самiйло Калниболоцький був не з молодих
запорожцiв-приблуд, а зi старих днiпровських сiчовикiв, та, певно, що,
незважаючи на чималу добу в 40 рокiв, яка вiдмежувала Покровську Сiч од
Задунайсько©, вся старшина тут була iз старих запорожцiв, бо iнакше навряд
чи зберiгся б так добре за Дуна м давнiй сiчовий лад. Тiльки й одмiни було
в Дунавцi проти Сiчi на Пiдпiльнiй, що шинок стояв не за окопами на
Шамбашi, а бiля берега у самiй Сiчi.
Сiчове життя за Дуна м мало в чому вiдрiзнялося од життя на Днiпрi. Так
само не допускалося жiноцтво; всi сiмейнi запорожцi, як i на днiпровському
Запорожжi, виходили на хутори та слободи. Неподалiк Сiчi, на пiвнiч, було
велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Рай ю; понад
Георгi©вським гирлом запорожцi жили в Муругилi, Махмудi , Беш-Тепе,
Пирлицi, Преславi, Тульчi й подекуди окремими хуторами; на островi ж
святого Георгiя лежало велике село Кара-Гарман та запорозькi присiлки в
Iвончi, Горговi та Катирлезi.
Вiйськова рада та вибори вiйськово© старшини вiдбувалися щороку, а коли
саме - кажуть не однаково: добродiй Скальковський в iсторi© Ново© Сiчi
твердив, що, як i на Днiпрi, старшину за Дуна м обирали на Новий рiк, а
добродiй Кондратович iз народних переказiв переда , що те проводили на
Покрову, в день престольного свята в Сiчовiй церквi.
Так само, як i два столiття тому, за часiв гетьманiв Самiйла Кiшки й
Сагайдачного, пiсля служби в церквi, на Сiчовий майдан виносили стiл i
накривали його килимом. Там вiйськова старшина складала сво© клейноди й по
тому козаки, як i споконвiку водилося, обирали нову старшину вiльними
голосами, причому здебiльшого декiлька партiй змагалося за свого
кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то
козацтво обирало його кiлька рокiв пiдряд; наприклад, вiдомо, що Самiйло
Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали
з кошевства навiть серез строку, як, скажiмо, року 1816-го змiнили
чотирьох кошових.
В останнi роки iснування Сiчi права брати участь в обраннi старшини
почали домагатися одруженi козаки, але перша ж рада була для них дуже
невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, сво ю волею,
скасував Запорозьке Задунайське Вiйсько.
Зберiгся за Дуна м i звичай, що старi, поважнi козаки кiнчали сво
життя в монастирях. Тiльки на Дуна© у запорожцiв не було такого монастиря,
як Самарський; iз Задунайсько© Сiчi запорожцям доводилось iти "спасатись"
або на "Святу Гору" (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки
називали по-сво му Мирнопояном.
Гармат у Задунайськiй Сiчi не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч
пiд час вiйни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кiнноти за
Дуна м козаки мали небагато, певне, через те, що пiсля згону з Буджака,
пiд час росiйсько-турецько© вiйни 1787 - 1801 рокiв, вони бiльше, як 15
рокiв, не володiли степом. Тiльки на Дунавцi вони знову почали заводити
коней, та вже не встигли придбати великих табунiв.
Пiд час вiйни вiйськом керували наказнi отамани, обранi тими ж
козаками, що вирушали в похiд. Як i за часiв Ново© Сiчi iз запорожцями
була своя церква й священик.
Войовничий хист козакiв за Дуна м занепав. Це так i мало бути, бо
зникла та провiдна мета, яка породила на свiт Вiйсько Запорозьке -
боротьба з бусурманами та оборона укра©нського люду. Тепер козакам
доводилося боротись не з бусурманами, якi вже нiчим не зачiпали Укра©ну, а
за бусурманiв проти християн, i така суперечнiсть не могла не
розхолоджувати ©хньо© войовничо© вдачi. Занепад бойового хисту в
задунайських запорожцiв вiдбився, мiж iншим, у дозволi коша козакам
наймати за себе пiд час походiв iнших охочих людей; хоч, правда, таку
полегкiсть мали тiльки тi запорожцi, якi вже побували на вiйнi.
Старi днiпровськi козаки пiсля переходу Сiчi на Дунавець хутко почали
вимирати, бо наближалося вже пiввiку з того часу, як вони покинули
Пiдпiльню, а разом iз старими сiчовиками гинули й лицарськi запорозькi
звича©; новi ж козаки, втiкачi з Укра©ни, дивились на Сiч Задунайську
тiльки, як на захисний куток, куди не досягали довгi руки росiйського
панства.
З часом, коли поневолення на Укра©нi людей крiпацтвом дедалi мiцнiшало,
а земля мiж Днiпром та Днiстром залюднювалася, втеча за Дунай ставала
набагато труднiшою. По дорозi укра©нцiв ловили пани й забирали в неволю до
себе. Мiж Бугом та Днiстром точилося пряме полювання на таких людей, та й
у Молдовi втiкачi ще не були в безпецi, бо молдавани й турки, що жили у
Молдовi, користуючись з ©хнього беззахисного й нелегального становища, так
само брали ©х сво©ми невольниками. Траплялося, що втiкачам щастило попасти
за Дунай лише через 6 - 7 рокiв блукання вiд одно© неволi до друго©.
Щоб полегшити втiкачам подорож за Дунай, запорозький Кiш час вiд часу
висилав на Укра©ну окремих "вожа©в". Вони звичайно вирушали до Ки ва, або
в Поча©в на прощу, а повертаючись назад, пiдмовляли людей тiкати од панiв
i йти разом iз ними за Дунай на Сiч. Такi "вожа©" приводили на Сiч по
десять, а iнодi й бiльше молодих козакiв. Росiйськi урядовцi на Укра©нi не
зачiпали запорозьких "вожа©в", бо ©м на Сiчi видавали пашпорти, як
турецьким пiдданцям.
Про труднощi переходу за Дунай збереглися навiть пiснi:
Ой, да Дунай-рiчка та широка,
Та на перевозi все глибока,
Да луги iз лугами,
А береги з берегами...
Ой, там запорожцi при©жджали
I молодих бурлак проводжали...
А тепер не проходять
I бурлак не проводять -
За превражими панами!
Ой, да нашi пани все поляки,
А пишуть письма про бурлаки:
"Да коли б нам ©х пiймати,
Да кого б нам оддати
Да у тi нещаснi солдати".
Там стояли все могили,
Де бурлаки проходили.
Та степи за степами
I луги з берегами...
Там чумаченьки проходили
I бурлаченькiв провозили.
А тепер не проходять
I бурлак не провозять -
Все за вражими панами.
Нашi бурлаченьки догадались -
Через Дунай-рiчку перебрались.
Та Дунай рiчка-мати,
Та не дай погибати
Нам, безщасним сiромахам.
Суд у Задунайськiй Сiчi був такий же, як i на Запорожжi. Судили козакiв
курiннi отамани та вiйськовий суддя. Карою злочинцям були здебiльшого тi ж
самi ки©, що й на Днiпрi. За бiльш тяжкi вчинки засуджували, як i на
Запорiжжi, до шибеницi.
Священики призначались на Сiч молдавським пископом, але виключно тi,
на кого вказував Запорозький Кiш. Траплялося й так, що запорожцi обирали
священика з-помiж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козакiв
пископ брав до себе, навчав, як служити, й пiсля того висвячував i
постригав.
Землю в Задунайському Запорожжi так само дiлили, як i на Днiпрi. Всяк,
хто будував собi оселю, мав право орати землю й засiвати стiльки поля,
скiльки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робiтникiв, так
що й за Дуна м незабаром почався подiл товариства на дукiв та голоту.
Жило за Дуна м Вiйсько Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в
дунайських гирлах була сила-силенна i кожен курiнь мав свого окремого