Страница:
незнаття нащадками запорожцiв iсторi© сво©х предкiв. Лiси по Великому Лугу
й Базавлугу мiсцевi люди називають тепер однаково - "плавнями".
Запорожцi, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого
вона куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву,
як-от: Сiркiвка, Палi©вщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та
iншi, й окремо називали будь-якi, навiть найдрiбнiшi, протоки, озера,
лимани й острiвцi; довгим же протокам надавали по кiлька назв, видiляючи
кожну окрему частину. Так, скажiмо, рiчка Лапинка, яка вiдiрвалась од
Днiпра бiля Микитиного Рогу, через сiм верст ма назву Бакай, ще за шiсть
верст уже вона звалася Пiдпiльною, а нижче села Покровського (Нова Сiч) -
Пiскуватою; рiчка Скарбна в пiвденнiй частинi Базавлугу зветься Темною
тощо. Не всi цi численнi назви рiчок i озер дiйшли до наших днiв, але тi,
що збереглися, донесли нам поезiю тих часiв.
Якi ж заробiтки запорожцям давав Великий Луг i як могло бути, що козаки
навiть у тi часи, коли вороги змушували ©х залишати свою Сiч з усiма
надбаними скарбами, любенько добували собi готову ©жу у свого батька
Великого Лугу?
Перш за все Великий Луг був сполучений iз Чорним морем широкою та
глибокою рiчкою Днiпром, i завдяки тому, щовесни сила риби, не маючи собi
в морi спокiйного та захищеного вiд хвиль притулку, де б ©й покласти iкру,
рушала в Днiпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбiльше таких
мiсць було на Днiпрi у Великому Лузi й через те можна вiрити оповiданням,
записаним ще в XVI столiттi, що в Днiпрових протоках, пiд час нересту,
риба так щiльно пливла, що як устромиш у воду списа, то вiн не тонув i не
хилився на бiк, бо його тримала сво ю товщею риба.
Водилися у водах Великого Лугу велетенськi бiлуги, лiктiв по 18 (3
сажнi) завдовжки, що ледве шестеро козакiв здужали пiдняти одну на плечi;
попiд кручами, в чорториях, ховалися гладкi, товстоголовi соми, цiлими
табунами плавали осетри, севрюги та стерлядi; величезнi, ситi коропи та
довгi, зубастi щуки виблискували там проти сонця золотою та срiбною
лускою; косяками грали у водi: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини,
вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь i марена, а вiд дрiбнiшо© риби нiколи
не була спокiйна пелена рiчки - так часто вона пiдкидалася з води на
повiтря. Неважко було досхочу ловити рибу не тiльки сiткою та iншим
причандаллям, а навiть захожiй людинi голими руками.
Величезна сила водилася тут i ракiв, якi люблять спокiйнi плеса,
оточенi очеретами та скелями, а у Великому Лузi ©х дуже багато. Щоб
довести, яка була в Днiпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за
один захiд витягали стiльки ракiв, що вони не вмiщалися у двох великих
лантухах, i частину доводилося викидати назад у воду.
Та не тiльки протоки й озера давали тут ©жу козакам, не тiльки рибою та
раками годувалися вони - скiльки там було звiрини, птицi, бджiл!
Великий Луг з усiх бокiв оточений безмежними степами, але схiднi не
мали або мали обмаль води, та й то гiрко©. А який там захисток для звiра!
Через те лiси, як озера рибу, приваблювали до себе всiляку дичину. Коли ж
у степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосенi
зумисне випалювали посохлу вiд сонця траву, то вся живнiсть iз степiв
кидалася до Великого Лугу, де за Днiпровими протоками, серед лiсiв та
островiв, вони були безпечнi вiд вогню.
Iз звiрiв у Великому Лузi водилися вовки, вепрi, оленi, дикi кози
(сугаки), лисицi, коти, зайцi, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куницi
й виндихи, нарештi, пiд осiнню пору, заходили сюди i степовi мешканцi -
тарпани (дикi конi), перебуваючи найчастiше на Томакiвському островi.
Найкраще привiлля тут мала птиця. Нiхто не перешкоджав ©й у Великому
Лузi кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX
столiттi люди не чули одне одного. Днiпровi коси колись прямо бiлiли од
баб (пелiканiв) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами
та качками часом не видно було в озерах води; журавлi, лелеки та чаплi
велично та спокiйно походжали по болотах; береги лиманiв рябiли вiд
безлiчi куликiв; кучерявi ж дерева Лугу ставали притулком горлицям,
зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам,
чижам, щоглам та iншiй спiвочiй i неспiвочiй птицi, чий спокiй порушували
хiба що соколи, яструби, шулiки та велетнi-орли.
А скiльки там було бджоли, що вiльно ро©лася на деревах i навiть в
очеретi; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель i навiть у ямки
мiж травою просто на землi.
Тож нiкого не здиву , що у Великому Лузi козаки не тiльки мали собi
готову ©жу, а навiть заробiток. Усе Вiйсько Запорозьке харчувалося на Сiчi
рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси ©жi для себе мав дбати
кожен курiнь, а, щоб козаки не збивалися гуртом до наймилiших ©м урочищ, i
користувалися Лугом усi однаково, то на Сiчi, в день Нового року, курiннi
отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати.
Рибальство й полювання тривало все лiто, а позаяк у Великому Лузi
всього було з надтом i добувалося воно легко, то запорозькi громади
добували далеко бiльше риби й дичини, нiж ©© потрiбно для вiйська, й увесь
той лишок iшов на спродаж через крамарiв, якi при©здили на Сiч, - у
Польщу, Московщину, Нiмеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або
в'ялили, а iз звiрiв виробляли шкури.
Меду вiд диких бджiл у Великому Лузi добували так багато, що в
запорожцiв вiн вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду
та воску вивозилося до Цiсарщини.
Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами
Великого Лугу - не винищувало дрiбно© риби, не било молодо© дичини,
зберiгало багатства Лугу до останнiх днiв сво © Сiчi в 1775 роцi - й
покинуло Великий Луг iз сльозами на очах та нудьгою в серцi. Ру©на й
нищення Великого Лугу почалися лише пiсля того, коли наприкiнцi XVIII
столiття його землi й води було подiлено царицею Катериною помiж великими
вельможами, а тi пороздавали й рiчки, й озера, й лiси в оренду таким
людям, що за часiв Запорожжя не смiли б у Великий Луг i носа поткнути; i
вони, коли не всi лiси, то, принаймнi, найдорожчi з них дерева, як дуб,
граб та орiх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати
передавали окремим рибалкам i мисливцям.
Усе XIX столiття велося таке грабiжницьке хазяйнування у Великому Лузi.
Кожен орендар або управитель намагався якомога бiльше мати прибутку з
оренди i без жалю винищував звiра, рибу i птицю, а заможнi й часом
вельможнi землевласники дiставали собi прибутки з того, бiля чого не
працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мiльйон десятин, неможливо
було за кiлька десятилiть, i ще й у нашi часи можна почути вiд старих
людей оповiдання про колишн привiлля й щедроти Великого Лугу. 116-лiт-нiй
дiд Розсолода у 80-х роках XIX столiття в селi Чернишiвцi так розповiдав
про Великий Луг професоровi Д. Яворницькому:
"А бджоли було тi ©! А меду! Мед по пасiках, мед i по зимiвниках, мед i
по бурдюгах - так i сто©ть, було, у липовниках: скiльки хочеш, стiльки й
бери; бiльш усього вiд диких бджiл. Дика бджола скрiзь, було, сидить: i на
комишах, i на вербах; де буркун - у буркунi; де трава - у травi. За нею i
проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лiсу того?
Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гiлля,
так хоч бери граблi та горни валки: так i лежать на сонцi, поки не
попечуться. Солодкi такi були, так патока з них i тече. А товщина лiсу яка
була? Верби, так ©й-богу, десять аршин у обхват...
А звiру та птицi? Вовки, лисицi, барсуки, дикi кози, чокалки, виндихи -
так один за одним i бiжать, так i плазують по травi. Вовкiв така сила
була, що ©х кийками били, а з ©х кож чоботи носили та кожанки робили. А
©жака того - ©жака!.. I казати нiчого. Були ще й дикi свинi, такi гладкi
та здоровi; вони бiльше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнi
яку свиню, то скорiше кидайся на дерево, а то - хрю! хрю! хрю! Чмок - та
до тебе, так рилом i пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто;
як забаче чоловiка, зараз до нього товць рилом! З нiг звале, тодi й давай
рвати. Були й дикi конi: вони цiлими табунами ходили. А що уже птицi було,
так боже великий! Качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, гусей, диких голубiв,
лелек, журавлiв, тетервакiв, курiп'ят - так хо-хо-хо!
I що то за сила тi © птицi була! Як пiднiметься з землi - сонце
застеле, а як сяде на дерево, то й гiлля не видно: саме висе; а як
спуститься на землю, то й вона наче долiвка, так i зачорнi . А лебедi як
зведуться битись помiж себе, то пiднiмуть такий крик, що батько, було,
вискочить iз бурдюга та давай на них стрiлять, щоб порозгонить, а вони
пiднiмуться вгору та тiльки порось-порось-порось!.. Нема тепер i тi © сили
риби, що тодi була. Оця риба, що тепер, так i за рибу не щиталась. Тодi
все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвiчали. У одну тоню ©©
витягали стiльки, що на весь курiнь ставало. Та все тодi не так було. Тодi
й зими теплiшi були, нiж тепер, - це вже кацапи сво©ми лаптями понаносили
до нас холода..."
Дуже цiкаве оповiдання про Великий Луг та сумiжний iз ним степ записав
етнограф Я. П. Новицький 1887 року вiд вiсiмдесятивосьмилiтнього дiда
Джигиря iз села Кушугумiвки; вiн мiг знати Великий Луг не ранiш, як через
40 рокiв пiсля скасування Вiйська Запорозького.
"За запорожцiв, - казав старий Джигир, - та ще й за мо © пам'ятi, у
Великому Лузi i в степу багато було всякого, багато й птицi. Степ, де
рiчки Терса, Солона, Вовча, Гайчук i iншi, тодi звали Диким Степом. Там
бабакiв було бiльше, нiж тепер ховрахiв. Ото що зостались на цiлинi густо
могилки невеличкi, - то ©х нори. Як стали селитись слободи в степах, стало
тiсно й бабакам!.. Звайлували вони вiдсiль в тридцятих годах.
Ще були, кажуть, дикi свинi, та менi ©х не довелось бачити; це ще було
за запорожцiв. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака.
Жила в водi, а iнодi вилазила на берег. Були бобри - i тi нори робили в
водi. Бобрiв i я бачив на сво му вiку чимало; все було тягнуть хмиз в
воду. Дикi кози i тепер по плавнях, та мало, а була ©х сила! Вони любили
пастись там, де мочар та дикий хрiн.
З дико© птицi було багато голубiв: гнiздились по лiсах та по скелях.
Водились ще дикi гуси, лебедi, журавлi. Вони й тепер, та мало. Водились
огарi, тетерваки, баклани. Тепер тетервакiв нема й помину, - змандрували,
а баклани й досi , та рiдко, i бiльше на порогах. Вони чорнi, сiдають на
камiння i заборах серед Днiпра, де мало людей. Колись було багато
деркачiв, а тепер i тим мiсця мало. Не густо тепер i качок стало за
вражими стрiльцями...
Риба, яка була тодi, така й тепер, тiльки ©© не зосталось i сото©
частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було,
старi люди кажуть: "Ловiть, хлопцi, рибу та не переводьте, бо грiх!" Так,
було, й робимо: наловимо риби i котра велика - беремо, котра мала - геть
©© у воду i нехай росте.
Ранiше i лiс густий був по плавнях: дуби товстi та гiльчастi, сокори,
лоза непролазна, терни, грушi, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як
глянеш - мов не той край: все попсовано та сплюндровано...
За запорозького уряду багато водилось пугачiв: були вони по всiх
байраках, була ©х сила по скелях на Днiпрi, а ще бiльше у Великому Лузi.
За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя - пугачi кричали день i
нiч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пiшла земля в роздiл та
стали рубати лiс, то й пугачам мiсця не стало. Про це козацька пiсня,
дуже жалiбна на голос:
Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! -
Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiгде та прожити,
Нiгде менi гнiзда звити,
Малих дiток виглядiти...
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку..."
Багато таких оповiдок доводилося й менi чути од дiдiв у сво© молодi
роки, та на превеликий жаль, я тодi не розумiв тi © величезно© ваги, яку
ма народне слово, i не записував тих оповiдей. Я почав знати Великий Луг
з 1880 року, себто в тi часи, коли, як казав дiд Джигир, "все було
попсовано та сплюндровано", а проте вiн робив на мене враження
надзвичайного привiлля. Лiси ще стояли неначе нерухомi, красуючись сво ю
розма©тiстю. Подекуди дерева височiли щiльною стiною, де-не-де чергувалися
з просторими галявинами, вкритими високою, у зрiст людини, травою. Часом
по них були розкиданi або поодинокi дуби та велетнi-осокори, або грушi,
кислицi та купами бузина, - i це надавало галявинам дивовижно© краси.
Iз звiрiв у плавнях менi траплялися тiльки свинi, й то, напевне, не
дикi, а здичавiлi, свiйськi. Щоб не годувати свиней, селяни з берегiв
Великого Лугу виганяли в тi часи свиней у плавню i там лишали аж до зими.
За лiто свинi дичавiли, виводили в плавнi поросят, якi, виростаючи,
ставали вже зовсiм дикими й навiть кидалися на людей. На зиму селяни
намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук,
влаштовували облави, як на диких.
Вовкiв i лисиць у мо© часи було чимало, зайцiв же - велика сила. Менi
розказували тамтешнi люди, що за повенi зайцi рятувалися на високих мiсцях
i збивалися в такi гурти, що ©х можна було руками кидати в човни. Про
диких кiз я чув од стрiльцiв, нiби вони в 1880 - 1888 роках ще водилися в
плавнях, але сам я ©х не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем i хоч
носив iз собою по Великому Лугу рушницю, та тiльки виключно проти вовкiв.
Дуже часто, переходячи лiси, менi доводилося бачити озера. На ©хнiх
берегах здебiльшого шумiли очерети й осока, з яких, мов чабани з-помiж
отари овець, маячили високi верби, купаючи сво© гнучкi вiти у водi. Де
траплялися пiскуватi галявини, то вони були вкритi непрохiдними шелюгами
лоз; вогкi ж безлiснi мiсця заростали осокою аршинiв у три заввишки та
очеретами до трьох сажнiв. Величезнi, срiбно-рудi китицi комишу
хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногрудi, м'якi,
мов боброве хутро, султани.
Страшно було заходити в таку гущавину очеретiв, з яких не видно було
навiть неба, та зате там можна було назбирати цiлi козуби ожини. Коли менi
вдавалося продертися крiзь такi заростi до озера, або протоки, я завжди
заставав на водi диких качок, iнодi такi великi табуни, що за ними тiльки
де-не-де виблискувала вода та виглядали бiлi й жовтi квiтки водяних лiлiй.
З водяно© птицi менi не довелося вже бачити лебедiв; дикi ж гуси були
так наляканi, що я стежив за ними лише пiд час перельотiв з одного озера
на iнше. Баклани й морськi чайки водилися й на Днiпрi, й по лиманах; качки
- по озерах та протоках, чаплi й лелеки - скрiзь по заводях, помiж осокою.
Диву мене, що дiди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю,
себто пелiканiв, а проте у Великому Лузi вони траплялися цiлими зграями. В
роках 1880 - 1884-х я бачив ©х i на пiскуватих косах Днiпра мiж
Олександрiвськом та Нiкополем i на озерах Базавлугу, а мiж 1870 - 1880
роками навiть на камiннях побiля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу,
i лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тiльки не
побачив жодного пелiкана, а й уже чув од мисливцiв, що ця птиця, на жаль,
давно не залiта у цi кра©.
Щодо спiвочого й неспiвочого повiтряного птаства, то його у
вiсiмдесятих роках XIX столiття було ще надзвичайно багато у Великому
Лузi. Горлицi, зозулi, удоди й ракшi голосно й весело перегукувалися через
лiсовi галявини, а од спiвiв i щебету соловейкiв, чижiв, шпакiв, щигликiв
та ремезiв у вухах лящало.
Риби в мо© часи у Великому Лузi ще було досить, причому соми, коропи й
щуки траплялись ще дуже великi - що ж до осетра та бiлуги, то ©х водилося
мало. Найкраще ловилися у лузi раки, яких було сила-силенна.
Найдовше й найчастiше з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати
в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в
Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Ново©
Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки,
якi лiтньо© й осiнньо© пори хоча й неглибокi, але перебродити ©х дуже
забарно й непри мно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш
вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних селян та рибалок,
мало не скрiзь, каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я
©здив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi
каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна про©жджати
найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати ©х з однi © протоки
на iншу, як то бува потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба
обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцево© людини, бо
можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш.
Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу ста тiльки швидка, на деяких
протоках, течiя, проти яко© на одному веслi не попливеш.
Пiд час мо©х мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi
любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на
самотi зi сво©ми думками та зi сво©м жалем за славним минулим запорозького
Великого Лугу.
Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я
примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi.
Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi
я прив'язував човна серед яко©-небудь спокiйно© протоки або озера до
затоплено© водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого
сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував
кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином,
мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку.
А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежно© плавнi! Пiсля
заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало
й засинало. Червона вiд вечiрньо© зорi пелена озерця потроху темнiшала, а
водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi
зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з
близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали сво©
одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись сво©ми
китицями, неначе шепотiв про щось та мне. Та час од часу помiж деревами
розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все
завмирало.
Але ось серед тi © тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк
зайця, або жахливий скрик дико© качки, а часом жалiсний писк невеличко©
пташки, нагадуючи, що серед темно©, тепло© ночi навколо вас твориться
драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до
спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий
хижак-пугач.
Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло
потребу спокою, i невдовзi сон знову бере вас у сво© солодкi обiйми.
А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi
почина бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що
вночi були темнi, як домовина. Далi схiд почина червонiти, одбиваючи в
собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi
ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й
озера зарожевiли нiжними кольорами ранково© зорi, й, нарештi, крiзь вiти
сумних, похилих верб та струнких осокорiв прогляда сонячне сяйво, граючи
золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в
кожнiй краплi роси, цiлу м'якi китицi очерету й визолочу гаптованим
килимом озера й протоки Великого Лугу.
Птаство прокида ться, розправля сво© затерплi за нiч крила й почина
гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але
небавом розмова ста виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й,
купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну
плавню... Почина ться денне життя з його радiстю й пiснями.
БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI
Правий, або пiвденно-захiдний берег
За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його
околиць: Сагайдачного й балок - Верхньо© Хортицi, Середньо© Хортицi
(прозвано© пiзнiше Бабуркою) та Нижньо© Хортицi, або Капустянки. Ще на
картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом,
але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс
винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi га©.
Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же
Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за
переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги.
Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантi© звався островом Святого
Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi
пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим
шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в
затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на
Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду
запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь,
захищав сво©м гiллям од сонця ки©вських князiв Олега i Святослава, а
пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльно© волi, й не захотiв пережити
©хньо© смертi. Пiсля скасування Запорозького Вiйська вiн захирiв, а за 96
лiт пiсля тi © подi© всохла його остання гiлка. Чужа, нiмецька рука
зрубала мертвого велетня й лишила тiльки пень од нього, та й то, певне,
через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей.
В iсторi© укра©нського, польського й турецького народiв острiв Хортиця
вiдiгравав велику ролю, бо лежав на шляху iз Польщi й Укра©ни в грецькi, а
згодом у турецькi землi й Царгород, а також на устя рiчок Дона, Мiуса й
Кальмiуса. В давнi часи, коли шляхами були тiльки рiчки, повз Хортицю
Днiпром ходили в слов'янськi землi торгувати греки, далi - венецiанцi й
генуезцi, а тодi й турки. Всi вони вивозили з Укра©ни здебiльшого хлiб,
меди та хутро. Навпаки, слов'яни плавали Днiпром у Чорне море переважно зi
збро ю в руках. Через цей же острiв, або його околицями сунулися зi сходу
на захiд орди диких народiв, якi мечем, списом i стрiлою прокладали собi
шлях. У руських лiтописцiв острiв Хортиця вперше згаду ться пiд роком
1103-iм, коли на ньому зiбралися князi з усiх князiвств, щоб iти в степи
на половцiв. Удруге року 1224-го тут же, бiля Хортицi, зiйшлися Мстислав
Романович Ки©вський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович
Чернiгiвський, Мстислав Ярославович Нiмий, Данило Романович Волинський,
Олег Iгоревич Курський, Михайло Всеволодович та iншi, щоб од Хортицi йти
разом у степи на татар, з якими вони й зiткнулися бiля рiчки Калки (тепер
Кальчик), й мало не всi полягли в битвi. Не раз i острiв Хортиця був
мiсцем бойовищ за часiв Запорожжя, i тому не дивно, що в горiшнiх шарах
грунту на цьому островi й на днi Днiпра довкола нього ще й у нашi днi люди
знаходять усiляке вiйськове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навiть
кораблi. Найбiльше тi знахiдки стосуються часiв Запорожжя, але чимало з
них ще й бiльш давня.
Починаючи iз середини XVI столiття й до останньо© чвертi XVIII, себто
понад два столiття, острiв Хортиця був власнiстю Вiйська Запорозького.
У роках 1552 - 1557-их гетьман Вишневецький стояв на Хортицi не тiльки
iз запорожцями, а ще й iз городовими укра©нськими та пiдвладними Москвi
путивльськими козаками. Через те побудованi там на островi городки
захопили далеко бiльше землi, нiж, звичайно, сягала Запорозька Сiч, i вони
були розкиданi по всiй пiвнiчнiй половинi Хортицi. Байда мав широкi
замiри: вiн намагався держати з цього острова, пiд сво ю рукою весь
пiвденний край теперiшньо© Росi©, але тим вiн роздратував наймогутнiшу в
тi часи турецьку державу, i року 1557-го султан, скликавши проти нього 100
000 вiйська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькi
городки Вишневецького не тiльки пiшим вiйськом, а ще й озбро ними
гарматами галерами. Козаки чотири мiсяцi змагалися з ворогами, але коли
польський король i московський цар не подали тим часом нiяко© допомоги, то
запорожцi посприяли гетьмановi вийти з городовими козаками на Укра©ну;
самi ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Днiпро i
зникли в протоках Великого Лугу.
Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортицi, й року 1558-го
Вишневецький знову хазяйнував на нiй, вигнавши туркiв до Очакова, а татар
- за Перекоп.
За двадцять рокiв пiсля Байди острiв знову став осередком Запорожжя, бо
вiдомо, що гетьман Запорозького Вiйська Шах у роках 1577 - 1578-х поновив
городки на Хортицi; й чинив звiдти напади на туркiв i татар, а пiзнiше й
на полякiв, вiдплачуючи за те, що король пiдступно скарав на смерть
славного козацького лицаря Iвана Пiдкову, або Серпягу.
Ще через сорок рокiв по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман
Сагайдачний, повернувшись iз одного зi сво©х морських походiв, побачив Сiч
Запорозьку, щ.о мiстилася тодi на Базавлуцькому островi, зруйнованою
турками, вiн став кошем у захiдному кутку голови Хортицi, де й досi
збереглися ознаки окопiв, сiчових куренiв та церкви.
Збудована Сагайдачним: на островi Хортиця Сiч iснувала там до 1625
року, коли через утиски з боку полякiв запорожцям знову довелося
переходити в бiльш захищене мiсце - в глиб Великого Лугу. Вiдтодi, до
самого скасування Запорозького Вiйська, воно не стояло всiм кошем на
Хортицi, а тiльки там держали запорожцi залогу, щоб оберiгати вiд татар
Кiчкаський перевiз.
З пiвнiчного кiнця Хортиця почина ться височенними сторчовими скелями
сажнiв до 30 заввишки, далi ж на пiвдень вони знижуються, а береги стають
пологiшими i, зрештою, закiнчуються скелями острова Мало© Хортицi у правiй
протоцi Днiпра та Нижньою Головою - злiва; далi вони переходять у низину з
лiсом, очеретами, озерами та шелюгами.
Напроти Хортицi в праву протоку Днiпра, або Рiчище, впада три рiчки
Хортицi, якi, запевне, вiдiгравали у вiйнах запорожцiв iз татарами чималу
ролю, бо тiльки ними можна було пiдступитися до перевозiв на острiв
непомiтно через те, що всi береги усiх трьох рiчок заростали великими
дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних мiсць, ще з початку XVIII столiття
й Базавлугу мiсцевi люди називають тепер однаково - "плавнями".
Запорожцi, щоб знати, про яку частину Великого Лугу мовиться, до якого
вона куреня належала, прикладали до кожного кутка Лугу окрему назву,
як-от: Сiркiвка, Палi©вщина, Васюрине, Степок, Наливач, Велика Пуща та
iншi, й окремо називали будь-якi, навiть найдрiбнiшi, протоки, озера,
лимани й острiвцi; довгим же протокам надавали по кiлька назв, видiляючи
кожну окрему частину. Так, скажiмо, рiчка Лапинка, яка вiдiрвалась од
Днiпра бiля Микитиного Рогу, через сiм верст ма назву Бакай, ще за шiсть
верст уже вона звалася Пiдпiльною, а нижче села Покровського (Нова Сiч) -
Пiскуватою; рiчка Скарбна в пiвденнiй частинi Базавлугу зветься Темною
тощо. Не всi цi численнi назви рiчок i озер дiйшли до наших днiв, але тi,
що збереглися, донесли нам поезiю тих часiв.
Якi ж заробiтки запорожцям давав Великий Луг i як могло бути, що козаки
навiть у тi часи, коли вороги змушували ©х залишати свою Сiч з усiма
надбаними скарбами, любенько добували собi готову ©жу у свого батька
Великого Лугу?
Перш за все Великий Луг був сполучений iз Чорним морем широкою та
глибокою рiчкою Днiпром, i завдяки тому, щовесни сила риби, не маючи собi
в морi спокiйного та захищеного вiд хвиль притулку, де б ©й покласти iкру,
рушала в Днiпро, заходячи в озера, лимани та протоки. Найбiльше таких
мiсць було на Днiпрi у Великому Лузi й через те можна вiрити оповiданням,
записаним ще в XVI столiттi, що в Днiпрових протоках, пiд час нересту,
риба так щiльно пливла, що як устромиш у воду списа, то вiн не тонув i не
хилився на бiк, бо його тримала сво ю товщею риба.
Водилися у водах Великого Лугу велетенськi бiлуги, лiктiв по 18 (3
сажнi) завдовжки, що ледве шестеро козакiв здужали пiдняти одну на плечi;
попiд кручами, в чорториях, ховалися гладкi, товстоголовi соми, цiлими
табунами плавали осетри, севрюги та стерлядi; величезнi, ситi коропи та
довгi, зубастi щуки виблискували там проти сонця золотою та срiбною
лускою; косяками грали у водi: сула (судаки), лящ, карась, окунь, лини,
вугри, тарань, вирезуб, камбала, язь i марена, а вiд дрiбнiшо© риби нiколи
не була спокiйна пелена рiчки - так часто вона пiдкидалася з води на
повiтря. Неважко було досхочу ловити рибу не тiльки сiткою та iншим
причандаллям, а навiть захожiй людинi голими руками.
Величезна сила водилася тут i ракiв, якi люблять спокiйнi плеса,
оточенi очеретами та скелями, а у Великому Лузi ©х дуже багато. Щоб
довести, яка була в Днiпрових плавнях сила добра, досить сказати, що за
один захiд витягали стiльки ракiв, що вони не вмiщалися у двох великих
лантухах, i частину доводилося викидати назад у воду.
Та не тiльки протоки й озера давали тут ©жу козакам, не тiльки рибою та
раками годувалися вони - скiльки там було звiрини, птицi, бджiл!
Великий Луг з усiх бокiв оточений безмежними степами, але схiднi не
мали або мали обмаль води, та й то гiрко©. А який там захисток для звiра!
Через те лiси, як озера рибу, приваблювали до себе всiляку дичину. Коли ж
у степах вибухала пожежа, а це траплялося часто, бо татари майже щоосенi
зумисне випалювали посохлу вiд сонця траву, то вся живнiсть iз степiв
кидалася до Великого Лугу, де за Днiпровими протоками, серед лiсiв та
островiв, вони були безпечнi вiд вогню.
Iз звiрiв у Великому Лузi водилися вовки, вепрi, оленi, дикi кози
(сугаки), лисицi, коти, зайцi, барсуки, горностай, ховрашки, бобри, куницi
й виндихи, нарештi, пiд осiнню пору, заходили сюди i степовi мешканцi -
тарпани (дикi конi), перебуваючи найчастiше на Томакiвському островi.
Найкраще привiлля тут мала птиця. Нiхто не перешкоджав ©й у Великому
Лузi кублитися й виводити пташенят. Од стрекоту й щебету повсюди ще в XIX
столiттi люди не чули одне одного. Днiпровi коси колись прямо бiлiли од
баб (пелiканiв) та морських чайок; за лебедями, дикими гусьми, бакланами
та качками часом не видно було в озерах води; журавлi, лелеки та чаплi
велично та спокiйно походжали по болотах; береги лиманiв рябiли вiд
безлiчi куликiв; кучерявi ж дерева Лугу ставали притулком горлицям,
зозулям, тетеревам, удодам, коростеням, сорокам, стрижам, соловейкам,
чижам, щоглам та iншiй спiвочiй i неспiвочiй птицi, чий спокiй порушували
хiба що соколи, яструби, шулiки та велетнi-орли.
А скiльки там було бджоли, що вiльно ро©лася на деревах i навiть в
очеретi; мед же носила в дупла дерев, у розщелини скель i навiть у ямки
мiж травою просто на землi.
Тож нiкого не здиву , що у Великому Лузi козаки не тiльки мали собi
готову ©жу, а навiть заробiток. Усе Вiйсько Запорозьке харчувалося на Сiчi
рибою й дичиною з Великого Лугу, причому про запаси ©жi для себе мав дбати
кожен курiнь, а, щоб козаки не збивалися гуртом до наймилiших ©м урочищ, i
користувалися Лугом усi однаково, то на Сiчi, в день Нового року, курiннi
отамани тягли жеребки, кому де ловити рибу й полювати.
Рибальство й полювання тривало все лiто, а позаяк у Великому Лузi
всього було з надтом i добувалося воно легко, то запорозькi громади
добували далеко бiльше риби й дичини, нiж ©© потрiбно для вiйська, й увесь
той лишок iшов на спродаж через крамарiв, якi при©здили на Сiч, - у
Польщу, Московщину, Нiмеччину й Туреччину. Для продажу рибу солили або
в'ялили, а iз звiрiв виробляли шкури.
Меду вiд диких бджiл у Великому Лузi добували так багато, що в
запорожцiв вiн вважався щоденною приправою до соломахи, й чимало того меду
та воску вивозилося до Цiсарщини.
Запорозьке товариство обережно й розумно користувалося скарбами
Великого Лугу - не винищувало дрiбно© риби, не било молодо© дичини,
зберiгало багатства Лугу до останнiх днiв сво © Сiчi в 1775 роцi - й
покинуло Великий Луг iз сльозами на очах та нудьгою в серцi. Ру©на й
нищення Великого Лугу почалися лише пiсля того, коли наприкiнцi XVIII
столiття його землi й води було подiлено царицею Катериною помiж великими
вельможами, а тi пороздавали й рiчки, й озера, й лiси в оренду таким
людям, що за часiв Запорожжя не смiли б у Великий Луг i носа поткнути; i
вони, коли не всi лiси, то, принаймнi, найдорожчi з них дерева, як дуб,
граб та орiх, почали вирубувати на спродаж, а право рибалити та полювати
передавали окремим рибалкам i мисливцям.
Усе XIX столiття велося таке грабiжницьке хазяйнування у Великому Лузi.
Кожен орендар або управитель намагався якомога бiльше мати прибутку з
оренди i без жалю винищував звiра, рибу i птицю, а заможнi й часом
вельможнi землевласники дiставали собi прибутки з того, бiля чого не
працювали.
На щастя, винищити таку величезну площу, як мiльйон десятин, неможливо
було за кiлька десятилiть, i ще й у нашi часи можна почути вiд старих
людей оповiдання про колишн привiлля й щедроти Великого Лугу. 116-лiт-нiй
дiд Розсолода у 80-х роках XIX столiття в селi Чернишiвцi так розповiдав
про Великий Луг професоровi Д. Яворницькому:
"А бджоли було тi ©! А меду! Мед по пасiках, мед i по зимiвниках, мед i
по бурдюгах - так i сто©ть, було, у липовниках: скiльки хочеш, стiльки й
бери; бiльш усього вiд диких бджiл. Дика бджола скрiзь, було, сидить: i на
комишах, i на вербах; де буркун - у буркунi; де трава - у травi. За нею i
проходу не було: то, було, вирубують дупла, де вона сидить. А лiсу того?
Бузина, свидина, вербина, дуби, грушиння! Груш, було, як напада з гiлля,
так хоч бери граблi та горни валки: так i лежать на сонцi, поки не
попечуться. Солодкi такi були, так патока з них i тече. А товщина лiсу яка
була? Верби, так ©й-богу, десять аршин у обхват...
А звiру та птицi? Вовки, лисицi, барсуки, дикi кози, чокалки, виндихи -
так один за одним i бiжать, так i плазують по травi. Вовкiв така сила
була, що ©х кийками били, а з ©х кож чоботи носили та кожанки робили. А
©жака того - ©жака!.. I казати нiчого. Були ще й дикi свинi, такi гладкi
та здоровi; вони бiльше всього по плавнях шниряли. Оце як побачиш у плавнi
яку свиню, то скорiше кидайся на дерево, а то - хрю! хрю! хрю! Чмок - та
до тебе, так рилом i пре; виставе морду вперед та й слуха, чи не йде хто;
як забаче чоловiка, зараз до нього товць рилом! З нiг звале, тодi й давай
рвати. Були й дикi конi: вони цiлими табунами ходили. А що уже птицi було,
так боже великий! Качок, лебедiв, дрохв, хохiтви, гусей, диких голубiв,
лелек, журавлiв, тетервакiв, курiп'ят - так хо-хо-хо!
I що то за сила тi © птицi була! Як пiднiметься з землi - сонце
застеле, а як сяде на дерево, то й гiлля не видно: саме висе; а як
спуститься на землю, то й вона наче долiвка, так i зачорнi . А лебедi як
зведуться битись помiж себе, то пiднiмуть такий крик, що батько, було,
вискочить iз бурдюга та давай на них стрiлять, щоб порозгонить, а вони
пiднiмуться вгору та тiльки порось-порось-порось!.. Нема тепер i тi © сили
риби, що тодi була. Оця риба, що тепер, так i за рибу не щиталась. Тодi
все чичуга, пистрюга, коропи та осетри за все одвiчали. У одну тоню ©©
витягали стiльки, що на весь курiнь ставало. Та все тодi не так було. Тодi
й зими теплiшi були, нiж тепер, - це вже кацапи сво©ми лаптями понаносили
до нас холода..."
Дуже цiкаве оповiдання про Великий Луг та сумiжний iз ним степ записав
етнограф Я. П. Новицький 1887 року вiд вiсiмдесятивосьмилiтнього дiда
Джигиря iз села Кушугумiвки; вiн мiг знати Великий Луг не ранiш, як через
40 рокiв пiсля скасування Вiйська Запорозького.
"За запорожцiв, - казав старий Джигир, - та ще й за мо © пам'ятi, у
Великому Лузi i в степу багато було всякого, багато й птицi. Степ, де
рiчки Терса, Солона, Вовча, Гайчук i iншi, тодi звали Диким Степом. Там
бабакiв було бiльше, нiж тепер ховрахiв. Ото що зостались на цiлинi густо
могилки невеличкi, - то ©х нори. Як стали селитись слободи в степах, стало
тiсно й бабакам!.. Звайлували вони вiдсiль в тридцятих годах.
Ще були, кажуть, дикi свинi, та менi ©х не довелось бачити; це ще було
за запорожцiв. Були ще барсуки, виндихи. Виндиха невеличка, як собака.
Жила в водi, а iнодi вилазила на берег. Були бобри - i тi нори робили в
водi. Бобрiв i я бачив на сво му вiку чимало; все було тягнуть хмиз в
воду. Дикi кози i тепер по плавнях, та мало, а була ©х сила! Вони любили
пастись там, де мочар та дикий хрiн.
З дико© птицi було багато голубiв: гнiздились по лiсах та по скелях.
Водились ще дикi гуси, лебедi, журавлi. Вони й тепер, та мало. Водились
огарi, тетерваки, баклани. Тепер тетервакiв нема й помину, - змандрували,
а баклани й досi , та рiдко, i бiльше на порогах. Вони чорнi, сiдають на
камiння i заборах серед Днiпра, де мало людей. Колись було багато
деркачiв, а тепер i тим мiсця мало. Не густо тепер i качок стало за
вражими стрiльцями...
Риба, яка була тодi, така й тепер, тiльки ©© не зосталось i сото©
частини: виловлюють, не дають вирости. Колись сього не водилось. Було,
старi люди кажуть: "Ловiть, хлопцi, рибу та не переводьте, бо грiх!" Так,
було, й робимо: наловимо риби i котра велика - беремо, котра мала - геть
©© у воду i нехай росте.
Ранiше i лiс густий був по плавнях: дуби товстi та гiльчастi, сокори,
лоза непролазна, терни, грушi, а по озерах очерета, куга, осока. Тепер як
глянеш - мов не той край: все попсовано та сплюндровано...
За запорозького уряду багато водилось пугачiв: були вони по всiх
байраках, була ©х сила по скелях на Днiпрi, а ще бiльше у Великому Лузi.
За год, кажуть, перед тим, як зруйновано Запорожжя - пугачi кричали день i
нiч. Вони чули козацьку недолю, чули й свою, бо як пiшла земля в роздiл та
стали рубати лiс, то й пугачам мiсця не стало. Про це козацька пiсня,
дуже жалiбна на голос:
Ой, не пугай, пугаченьку,
В зеленому байраченьку! -
Ой, як менi не пугати,
Що хотять байрак вирубати,
А менi нiгде та прожити,
Нiгде менi гнiзда звити,
Малих дiток виглядiти...
Та й запугав пугаченько
В зеленому байраченьку..."
Багато таких оповiдок доводилося й менi чути од дiдiв у сво© молодi
роки, та на превеликий жаль, я тодi не розумiв тi © величезно© ваги, яку
ма народне слово, i не записував тих оповiдей. Я почав знати Великий Луг
з 1880 року, себто в тi часи, коли, як казав дiд Джигир, "все було
попсовано та сплюндровано", а проте вiн робив на мене враження
надзвичайного привiлля. Лiси ще стояли неначе нерухомi, красуючись сво ю
розма©тiстю. Подекуди дерева височiли щiльною стiною, де-не-де чергувалися
з просторими галявинами, вкритими високою, у зрiст людини, травою. Часом
по них були розкиданi або поодинокi дуби та велетнi-осокори, або грушi,
кислицi та купами бузина, - i це надавало галявинам дивовижно© краси.
Iз звiрiв у плавнях менi траплялися тiльки свинi, й то, напевне, не
дикi, а здичавiлi, свiйськi. Щоб не годувати свиней, селяни з берегiв
Великого Лугу виганяли в тi часи свиней у плавню i там лишали аж до зими.
За лiто свинi дичавiли, виводили в плавнi поросят, якi, виростаючи,
ставали вже зовсiм дикими й навiть кидалися на людей. На зиму селяни
намагалися забрати свиней у село, а на тих, що не давалися до рук,
влаштовували облави, як на диких.
Вовкiв i лисиць у мо© часи було чимало, зайцiв же - велика сила. Менi
розказували тамтешнi люди, що за повенi зайцi рятувалися на високих мiсцях
i збивалися в такi гурти, що ©х можна було руками кидати в човни. Про
диких кiз я чув од стрiльцiв, нiби вони в 1880 - 1888 роках ще водилися в
плавнях, але сам я ©х не бачив, бо й не шукав: я не був мисливцем i хоч
носив iз собою по Великому Лугу рушницю, та тiльки виключно проти вовкiв.
Дуже часто, переходячи лiси, менi доводилося бачити озера. На ©хнiх
берегах здебiльшого шумiли очерети й осока, з яких, мов чабани з-помiж
отари овець, маячили високi верби, купаючи сво© гнучкi вiти у водi. Де
траплялися пiскуватi галявини, то вони були вкритi непрохiдними шелюгами
лоз; вогкi ж безлiснi мiсця заростали осокою аршинiв у три заввишки та
очеретами до трьох сажнiв. Величезнi, срiбно-рудi китицi комишу
хвилювались, як море; поверх же того моря красувалися чорногрудi, м'якi,
мов боброве хутро, султани.
Страшно було заходити в таку гущавину очеретiв, з яких не видно було
навiть неба, та зате там можна було назбирати цiлi козуби ожини. Коли менi
вдавалося продертися крiзь такi заростi до озера, або протоки, я завжди
заставав на водi диких качок, iнодi такi великi табуни, що за ними тiльки
де-не-де виблискувала вода та виглядали бiлi й жовтi квiтки водяних лiлiй.
З водяно© птицi менi не довелося вже бачити лебедiв; дикi ж гуси були
так наляканi, що я стежив за ними лише пiд час перельотiв з одного озера
на iнше. Баклани й морськi чайки водилися й на Днiпрi, й по лиманах; качки
- по озерах та протоках, чаплi й лелеки - скрiзь по заводях, помiж осокою.
Диву мене, що дiди Розсолода й Джигир не згадували про бабу-птицю,
себто пелiканiв, а проте у Великому Лузi вони траплялися цiлими зграями. В
роках 1880 - 1884-х я бачив ©х i на пiскуватих косах Днiпра мiж
Олександрiвськом та Нiкополем i на озерах Базавлугу, а мiж 1870 - 1880
роками навiть на камiннях побiля скель Сагайдачного, вицте Великого Лугу,
i лише в останню мою подорож на Великий Луг, року 1916-го, я не тiльки не
побачив жодного пелiкана, а й уже чув од мисливцiв, що ця птиця, на жаль,
давно не залiта у цi кра©.
Щодо спiвочого й неспiвочого повiтряного птаства, то його у
вiсiмдесятих роках XIX столiття було ще надзвичайно багато у Великому
Лузi. Горлицi, зозулi, удоди й ракшi голосно й весело перегукувалися через
лiсовi галявини, а од спiвiв i щебету соловейкiв, чижiв, шпакiв, щигликiв
та ремезiв у вухах лящало.
Риби в мо© часи у Великому Лузi ще було досить, причому соми, коропи й
щуки траплялись ще дуже великi - що ж до осетра та бiлуги, то ©х водилося
мало. Найкраще ловилися у лузi раки, яких було сила-силенна.
Найдовше й найчастiше з околиць Великого Лугу менi доводилося пробувати
в мiстi Олександрiвську, в селi Чернишiвцi бiля Томакiвського острова, в
Нiкополi, на межi з Базавлугом, та в селi Покровському, на мiсцi Ново©
Сiчi. Оглядати Великий Луг пiшки зовсiм не можливо через численнi протоки,
якi лiтньо© й осiнньо© пори хоча й неглибокi, але перебродити ©х дуже
забарно й непри мно. Оглядати, звiсно, найзручнiше на човнi, з якого можеш
вийти на берег у кожному цiкавому мiсцi. В надбережних селян та рибалок,
мало не скрiзь, каюк (душогубка), i в ньому, набравши iз собою харчiв, я
©здив по Великому Лузi, не вертаючись до оселi iнодi по кiлька днiв. Такi
каюки дуже легкi, добре слухають навiть одного весла; можна про©жджати
найдрiбнiшими мiлкими протоками i неважко перетягати ©х з однi © протоки
на iншу, як то бува потрiбно. Але подорожувати по Великому Лугу треба
обережно, найкраще з картою в руках, або в супроводi мiсцево© людини, бо
можна заблукати в протоках та озерах так, що й назад не потрапиш.
Перешкодою в дослiдженнi Великого Лугу ста тiльки швидка, на деяких
протоках, течiя, проти яко© на одному веслi не попливеш.
Пiд час мо©х мандрiв по Великому Лугу я не шукав собi подорожнiх - менi
любо було вештатись у пущах сього надзвичайного й чарiвного мiсця на
самотi зi сво©ми думками та зi сво©м жалем за славним минулим запорозького
Великого Лугу.
Часом менi було моторошно серед очеретiв, шелюгiв та лiсових пущ, але я
примушував себе перемагати почуття страху i заходив у самiсiнькi нетрi.
Найсумнiше бувало, коли мене заставала нiч за кiлька верств од житла. Тодi
я прив'язував човна серед яко©-небудь спокiйно© протоки або озера до
затоплено© водою лози, або очерету, щоб нi гад, нi звiр не порушив мого
сну i лягав спати на днi каюка; коли ж там було волого, то я вирiзував
кiлька пучкiв очерету й застилав ними в кiлька шарiв дно, i, таким чином,
мав гарну, м'яку постелю, через яку нескоро проникала вода до мого боку.
А якi чудовi незабутнi переживання вночi серед безмежно© плавнi! Пiсля
заходу сонця веселе птаство, що вдень розважало мою самотнiсть, замовкало
й засинало. Червона вiд вечiрньо© зорi пелена озерця потроху темнiшала, а
водночас iз тим якась невидима рука запалювала на небi й на водi яскравi
зiрки. Понавколо все вщухало, i нарештi панувала урочиста тиша, i з
близького, вкритого темрявою берега тiльки цвiркуни подавали сво©
одноманiтнi, сонливi голоси та очерет, хитаючись i тручись сво©ми
китицями, неначе шепотiв про щось та мне. Та час од часу помiж деревами
розлягалося пугукання сичiв або незрозумiлий поклик деркача - i знову все
завмирало.
Але ось серед тi © тишi зненацька долинав iз берега передсмертний зойк
зайця, або жахливий скрик дико© качки, а часом жалiсний писк невеличко©
пташки, нагадуючи, що серед темно©, тепло© ночi навколо вас твориться
драма життя: сонного зайця схопив пiд кущем вовк, лисовин пiдкрався до
спокiйного табуна, качок; пташку ж нагледiв помiж листям жовтоокий
хижак-пугач.
Проснешся, було, з несподiваного крику, але втомлене за день тiло
потребу спокою, i невдовзi сон знову бере вас у сво© солодкi обiйми.
А який ранок у плавнi! Чи може ж бути щось чарiвнiше? Небо на сходi
почина бiлiти - свiтлiшають разом iз ним i води протокiв та озер, що
вночi були темнi, як домовина. Далi схiд почина червонiти, одбиваючи в
собi промiнь невидимого ще сонця i посилаючи той вiдблик на вкритi
ранковим туманом води та за-рошенi дерева й очерети. От блiдi протоки й
озера зарожевiли нiжними кольорами ранково© зорi, й, нарештi, крiзь вiти
сумних, похилих верб та струнких осокорiв прогляда сонячне сяйво, граючи
золотом спершу на деревах, а далi й на травах, переливаючись самоцвiтами в
кожнiй краплi роси, цiлу м'якi китицi очерету й визолочу гаптованим
килимом озера й протоки Великого Лугу.
Птаство прокида ться, розправля сво© затерплi за нiч крила й почина
гомонiти - поперв-ах стиха, неначе боячись одразу порушити нiчну тишу, але
небавом розмова ста виразнiша, гучнiша... Птахи зриваються з мiсця й,
купаючись у свiжому повiтрi лiтнього ранку, розбуджують непорушну
плавню... Почина ться денне життя з його радiстю й пiснями.
БЕРЕГИ Й ОКОЛИЦI
Правий, або пiвденно-захiдний берег
За часiв запорожцiв Великий Луг починався з острова Хортицi та його
околиць: Сагайдачного й балок - Верхньо© Хортицi, Середньо© Хортицi
(прозвано© пiзнiше Бабуркою) та Нижньо© Хортицi, або Капустянки. Ще на
картi генерального штабу 1865 року всi цi мiсця позначенi вкритими лiсом,
але в нашi часи в Сагайдачному та горiшнiй частинi острова Хортицi лiс
винищено до пня, а на всiх балках лишилися тiльки невеличкi дубовi га©.
Через те початком Великого Лугу треба вважати Нижню Хортицю, в середнiй же
Тi частинi зберiгся лише сухий корч од величезного дуба, що рiс, за
переказами дiдiв, десь 2000 рокiв i мав 9 аршинiв навкруги.
Тут, на островi Хортицi, що за часiв Вiзантi© звався островом Святого
Георгiя, як писав Константин Багрянородний, слов'яни, пропливши Днiпровi
пороги, справляли молитви й офiру (жертви) та вiдпочивали перед подальшим
шляхом до Царгорода. Народнi перекази свiдчать, що вони зупинялися в
затiнку саме того дуба. За кiлька столiть пiсля слов'янських походiв на
Царгород у холодку пiд тим велетенським деревом любили збиратися на раду
запорожцi. Дуб-велетень, свiдок язичницьких офiр i слов'янських молiнь,
захищав сво©м гiллям од сонця ки©вських князiв Олега i Святослава, а
пiзнiше чубатих сiчовикiв, синiв вiльно© волi, й не захотiв пережити
©хньо© смертi. Пiсля скасування Запорозького Вiйська вiн захирiв, а за 96
лiт пiсля тi © подi© всохла його остання гiлка. Чужа, нiмецька рука
зрубала мертвого велетня й лишила тiльки пень од нього, та й то, певне,
через те, що викорчувати його коштувало б чимало грошей.
В iсторi© укра©нського, польського й турецького народiв острiв Хортиця
вiдiгравав велику ролю, бо лежав на шляху iз Польщi й Укра©ни в грецькi, а
згодом у турецькi землi й Царгород, а також на устя рiчок Дона, Мiуса й
Кальмiуса. В давнi часи, коли шляхами були тiльки рiчки, повз Хортицю
Днiпром ходили в слов'янськi землi торгувати греки, далi - венецiанцi й
генуезцi, а тодi й турки. Всi вони вивозили з Укра©ни здебiльшого хлiб,
меди та хутро. Навпаки, слов'яни плавали Днiпром у Чорне море переважно зi
збро ю в руках. Через цей же острiв, або його околицями сунулися зi сходу
на захiд орди диких народiв, якi мечем, списом i стрiлою прокладали собi
шлях. У руських лiтописцiв острiв Хортиця вперше згаду ться пiд роком
1103-iм, коли на ньому зiбралися князi з усiх князiвств, щоб iти в степи
на половцiв. Удруге року 1224-го тут же, бiля Хортицi, зiйшлися Мстислав
Романович Ки©вський, Мстислав Удалий Галицький, Мстислав Романович
Чернiгiвський, Мстислав Ярославович Нiмий, Данило Романович Волинський,
Олег Iгоревич Курський, Михайло Всеволодович та iншi, щоб од Хортицi йти
разом у степи на татар, з якими вони й зiткнулися бiля рiчки Калки (тепер
Кальчик), й мало не всi полягли в битвi. Не раз i острiв Хортиця був
мiсцем бойовищ за часiв Запорожжя, i тому не дивно, що в горiшнiх шарах
грунту на цьому островi й на днi Днiпра довкола нього ще й у нашi днi люди
знаходять усiляке вiйськове знаряддя: ручну зброю, гармати, човни й навiть
кораблi. Найбiльше тi знахiдки стосуються часiв Запорожжя, але чимало з
них ще й бiльш давня.
Починаючи iз середини XVI столiття й до останньо© чвертi XVIII, себто
понад два столiття, острiв Хортиця був власнiстю Вiйська Запорозького.
У роках 1552 - 1557-их гетьман Вишневецький стояв на Хортицi не тiльки
iз запорожцями, а ще й iз городовими укра©нськими та пiдвладними Москвi
путивльськими козаками. Через те побудованi там на островi городки
захопили далеко бiльше землi, нiж, звичайно, сягала Запорозька Сiч, i вони
були розкиданi по всiй пiвнiчнiй половинi Хортицi. Байда мав широкi
замiри: вiн намагався держати з цього острова, пiд сво ю рукою весь
пiвденний край теперiшньо© Росi©, але тим вiн роздратував наймогутнiшу в
тi часи турецьку державу, i року 1557-го султан, скликавши проти нього 100
000 вiйська (турецького, татарського й волоського), атакував Хортицькi
городки Вишневецького не тiльки пiшим вiйськом, а ще й озбро ними
гарматами галерами. Козаки чотири мiсяцi змагалися з ворогами, але коли
польський король i московський цар не подали тим часом нiяко© допомоги, то
запорожцi посприяли гетьмановi вийти з городовими козаками на Укра©ну;
самi ж, незважаючи на турецький флот, перепливли човнами за Днiпро i
зникли в протоках Великого Лугу.
Проте й туркам не вдалося втриматися на Хортицi, й року 1558-го
Вишневецький знову хазяйнував на нiй, вигнавши туркiв до Очакова, а татар
- за Перекоп.
За двадцять рокiв пiсля Байди острiв знову став осередком Запорожжя, бо
вiдомо, що гетьман Запорозького Вiйська Шах у роках 1577 - 1578-х поновив
городки на Хортицi; й чинив звiдти напади на туркiв i татар, а пiзнiше й
на полякiв, вiдплачуючи за те, що король пiдступно скарав на смерть
славного козацького лицаря Iвана Пiдкову, або Серпягу.
Ще через сорок рокiв по тому, а саме року 1617-го, коли гетьман
Сагайдачний, повернувшись iз одного зi сво©х морських походiв, побачив Сiч
Запорозьку, щ.о мiстилася тодi на Базавлуцькому островi, зруйнованою
турками, вiн став кошем у захiдному кутку голови Хортицi, де й досi
збереглися ознаки окопiв, сiчових куренiв та церкви.
Збудована Сагайдачним: на островi Хортиця Сiч iснувала там до 1625
року, коли через утиски з боку полякiв запорожцям знову довелося
переходити в бiльш захищене мiсце - в глиб Великого Лугу. Вiдтодi, до
самого скасування Запорозького Вiйська, воно не стояло всiм кошем на
Хортицi, а тiльки там держали запорожцi залогу, щоб оберiгати вiд татар
Кiчкаський перевiз.
З пiвнiчного кiнця Хортиця почина ться височенними сторчовими скелями
сажнiв до 30 заввишки, далi ж на пiвдень вони знижуються, а береги стають
пологiшими i, зрештою, закiнчуються скелями острова Мало© Хортицi у правiй
протоцi Днiпра та Нижньою Головою - злiва; далi вони переходять у низину з
лiсом, очеретами, озерами та шелюгами.
Напроти Хортицi в праву протоку Днiпра, або Рiчище, впада три рiчки
Хортицi, якi, запевне, вiдiгравали у вiйнах запорожцiв iз татарами чималу
ролю, бо тiльки ними можна було пiдступитися до перевозiв на острiв
непомiтно через те, що всi береги усiх трьох рiчок заростали великими
дубовими гаями. Тут, серед дуже рибних мiсць, ще з початку XVIII столiття