Страница:
козаки, як i на Хортицi, сидiли зимiвниками. Але пiсля знищення Сiчi,
величезнi площi Запорожжя були розданi царицею Катериною помiж найближчими
до не© вельможами, а водночас iз тим на Запорозькi землi прийшли закликанi
з Нiмеччини нiмцi-хлiбороби; мiж iншим, ©м було подаровано острiв Хортицю
(2500 десятин). Тодi вся верхня частина Великого Лугу, разом iз грунтами,
на обох його берегах, указом iмператрицi, потрапила до рук князя
Потьомкiна, iнiцiатора скасування Вiйська Запорозького. Од нього ця земля,
разом iз козаками, що жили на нiй, перейшла у спадщину до його племiнницi
графинi Скавронсько© (за чоловiком - Лiтто), яка частину сво©х угiдь, а
саме 12 223 десятини по рiчках Середнiй та Нижнiй Хортицi згодом продала
Мiклашевському. Купивши ©© по кiлька копiйок за десятину, вiн перепродав
року 1802-го ту землю нiмцям уже по 72 копiйки срiблом за десятину. Так
само вчинив Мiклашевський i з грунтами, що вiн придбав ©х у останнього
гетьмана Укра©ни Розумовського та росiйського фельдмаршала Каменського,
нижче Хортицi (село Розумiвка та Бiленьке). Вiн дав по 7 копiйок за кожну
iз 60000 десятин, а збував нiмцям уже по 57 копiйок.
Про долю запорожцiв, що жили зимiвниками на Хортицi, пiсля скасування
Сiчi, цiкавi оповiдання записав вiдомий етнограф Я. П. Новицький. Так,
року 1890-го в селi Вознесенцi, мiж Кiчкасом та Олександрiвськом, дiд
Власенко розповiв йому таке:
"На балцi, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, i
рiчка була глибока та очеретувата; була риба i раки; було звiра i птицi
багато. Бiля Бабурки й на Хортицькому островi жили запорожцi: Шевцi,
Довгалi, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякi. Як закупили нiмцi
Бабурську землю, то котрi хазя витi козаки - перебрались в слободу
Вознесенську та в Крiпость, а котрi бурлаки та рибалки - зажили вiк бiля
Днiпра".
На пiдставi архiвних документiв та оповiдань нiмцiв-колонiстiв подано й
такi вiдомостi:
"Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в нiй жив запорожець Бабура.
Нашi батьки (нiмцi-колонiсти) року 1789-го застали його тут недалеко
Днiпра. Вiн був заможний, i всi останнi запорожцi та рибалки ставилися до
нього з великою пошаною. Жив вiн у добрiй хатi, прикрашенiй збро ю, i мав
добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишнi вуси i на головi
оселедець. Як прибула на Хортицю перша партiя нiмцiв-колонiстiв, вiн
прибув знайомитись з ними i другого ж дня прислав старостi на хазяйство по
парi гусей, качок та курей, а проте лишився при нiмцях на Середнiй Хортицi
недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор'я. За ним пiшло
чимало й iнших козакiв, що доти пробували у Великому Лузi. У той час
берегами Днiпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з
добрими садочками, з котрих нiмцi брали молодi дерева до сво©х садiв. Пiд
час заселення нiмцiв по балцi Бабурцi текла, хоч i вузенька, та глибока,
рiчка Середня Хортиця, багата рибою i вкрита з берегiв очеретами."
Згадують нiмцi й запорожця Громуху. Вiн жив на пiвнiч од Бабурки i
ставився до нiмцiв по-сусiдському - дуже приязно. Степ у тi часи (рокiв
1803 - 1810-х) був ще з високою травою, кущами, i ©здити вночi було
небезпечно через вовкiв i через лугарiв. Так от, хто, було, з нiмцiв
спiзниться до сво © оселi, то завжди за©здив до Громухи, i вiн охоче брав
усiх таких подорожнiх на нiч.
За iншими вiдомостями, у творах О. С. Афанась ва-Чужбинського та Д. I.
Яворницького, лугарi (запорожцi, що пiсля зруйнування Сiчi лишилися у
Великому Лузi), нападали на нiмецькi садиби, грабували ©х. Били нiмцiв не
за змагання, а за те, що вони наважилися осiсти на вольностях Вiйська
Запорозького.
Сумно тепер дивитися на кручi й скелi Середньо© Хортицi: де колись
кублилася запорозька воля, нинi стоять цеглянi будинки з розмальованими
парканами побiля тих аж чотирьох нiмецьких колонiй: Нейостервiк,
Кронсталь, Розенгарт i Бурвальд. Так само сумно бачити й на рiчцi Верхнiй
Хортицi цiле нiмецьке мiсто з десятком рiзних заводiв, замiсть лiсiв та
непрохiдних терникiв, що росли на цiй мiсцевостi.
Нижче балки Бабурки, саме де кiнча ться острiв Хортиця, в Днiпро впада
невеликим лиманом глибока балка Капустянка з рiчкою в нiй Нижньою
Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, пiсля скасування Сiчi, доживали вiку
запорожцi: Попович, Задирака, Нечiпай, Самарський та iншi, перебиваючись
рибальством, полюванням, бджiльництвом та скотарством. А року 1780-го в
цих мiсцях уже стояла слобода князя Потьомкiна - Любимiвка, якою згодом
володiла графиня Скавронська; потiм слобода перейшла до Мiклашевського, а
вiд нього дiсталася нiмцям, i на землях запорозьких зимiвникiв на Нижнiй
Хортицi з'явилося три колонi©: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка)
та Нижня Хортиця; слободу ж Любимiвку року 1800-го переведено на лiвий бiк
Великого Лугу в iншi ма тностi племiнницi Потьомкiна.
За двi версти вiд Днiпра з балкою Капустянкою, або рiчкою Нижньою
Хортицею, сполучилася дуже красива балка - Колюча; а над нею, з лiво©
руки, досi збереглися окопи на невелику кiлькiсть вiйська. До деяких часiв
належать цi споруди - не дослiджено.
Нижче устя рiчки Нижньо© Хортицi високi гори правого берега Днiпра
вiдхиляються од нього, лишаючи найбiльше по байраках низини до версти
завширшки, i туди споконвiку перекинувся лiс iз Великого Лугу. За першим
таким лiсом лежить село останнього гетьмана Укра©ни графа Розумовського -
Розумiвка, яке вiн разом iз 35 275 десятинами грунту дiстав у подарунок
вiд царицi Катерини пiсля зруйнування Сiчi. Згодом це село придбав
практичний Катеринославський губернатор Мiклашевський, заплативши по 25
копiйок за десятину. Проти Розумiвки року 1916-го я застав перевiз через
Днiпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвiдчу , наскiльки
вже тодi побiльшало людей з обох бокiв Великого Лугу, що там виникла
потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий - з Нижньо© Хортицi й
Розумiвки на село Балабине.
Нижче Розумiвки лiс тягнеться понад Днiпром версти чотири, ховаючи за
собою пiски: це урочище Бiляй, прозване так од козака Бiляя. Оглядаючи
1916-го року цю мiсцевiсть, де колись росли надзвичайно гарнi дерева, я
застав, що всi дорогi твердi породи: дуб, граб, клен, берест i ясен -
вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто
низьке та криве, але верби, осокори, явори й iншi м'якi дерева ще стояли в
усiй сво©й красi.
За Бiля м, пiсля невеликих пiскiв, бiля устя Калинiвського байраку та i
в його ложi, шумить ще лiс, хоч i не густий, а за ним - знову пiски. На
пiсках у Бiляях i поблизу Крутого Яру помiтнi ознаки стародавнього житла
або вiйськового стану: печища, череп'я та маслаки, кутастi кiнцi стрiл,
кулi, кремiння, а часом i грошi. До яко© епохи належать усi тi речi, ще
нiхто не дослiдив; iз того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут
амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за
часiв Вiзантiйського царства.
Не можна не пошкодувати про байдужiсть наших археологiв до сього мiсця,
бо всi знахiдки тут хутко розтягують, а було ©х i на початку XIX столiття
дуже багато. Як розповiдав 1885 року дiд Джерелiвський, "...за Канiвським,
ближче до Розумiвки, на пiсках, багато печищ., а бiля них знаходили
здоровеннi, червонi тикви; цi тикви не схожi на нашi: вони заввишки аршин,
або й бiльше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й
становили на землю..."
Як змiг я помiтити, за сорок лiт, що я не бачив Великого Лугу, берегом
Днiпра, мiж устям Нижньо© Хортицi та Лисою Горою все менше ста лiсу, та
дедалi бiльше пiскiв, i долю правого берега Великого Лугу не важко
вгадати.
Найчарiвнiшим мiсцем мiж Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр.
Глибокi, порослi дубовими лiсами, тернами кручi сього яру неначе
зберiгають у собi та мницю минулого життя сих мiсць; криницi ж iз
джерелами холодно©, як лiд, i прозоро©, мов кришталь, води надають йому
вигляду привiтного затишку. З оповiдань дiдiв, пiсля зруйнування Сiчi
запорожцi ще довго ховалися тут од крiпацтва, живучи в землянках, i
позакопували в Канiвському байрацi та по всiх Хортицях великi скарби.
Давно колись - кажуть дiди - в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а
тепер тужать i журяться за козаками пугачi!..
Лiс iз Крутого Яру в давнi часи виходив на гору i слався степом до року
ж 1916-го вiн зацiлiв лише в самому байрацi; побiля нього ж, на горi,
ростуть тiльки поодинокi грушi.
Нижче Крутого Яру йде берегом добрий лiс, а. далi високий берег знову
пiдсунувся до Днiпра й випнувся горою на 50 сажнiв заввишки, прозваною
Лисою через те, що на самiсiнькому ©© версi, над зеленим лiсом, жовтi
сипучий пiсок. Лисою звав ©© у сво©х записках навiть посол нiмецького
цiсаря Ерiх Лясота, що проплив повз не© Днiпром року 1594-го.
Лису Гору видно здалеку: з мiста Олександрiвська (18 верст), з острова
Хортицi й навiть iз гори, що на захiд од Кiчкасу (28 верст). Це - дуже
цiкаве з'явище.
На версi, який досить великий, гора ма кiлька глибоких розлогих ям, i
в однiй iз них з-пiд кореня осокора, з пiску, пробива ться чимале джерело.
Криниця там нiколи не висиха i взимку не замерза . Народнi перекази
твердять, що сю криницю викопав апостол Андрiй, коли, ©дучи Днiпром iз
Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишнi люди ще й тепер
мають цю воду за святу й цiлющу.
По Лисiй Горi, кажуть, чимало трапля ться гострякiв од стрiл, стремен
та iншо© збро©. У давнi часи, за переказами, од Днiпра до Лисо© Гори було
сажнiв 50 берега з лiсом; коли ж я при©здив сюди року 1916-го, то весь той
лiс уже було змито Днiпром, i навiть пiдрiзано водою й саму гору сажнiв на
десять. Можливо, що за кiлька десятирiч i верх гори з криницею впаде в
Днiпро. Од Хортицi до Лисо© Гори скелi ще не покидають Днiпра i утворюють
пiд його правим берегом кiлька забор: Велику Розу-мiвську, Терлiвську та
Домаху. З островiв же на сiй частинi Днiпра чималих два: Старик - пiд
лiвим берегом, одразу ж, нижче Розумiвки, та Крутоярський - посерединi
Днiпра, проти Крутого Яру. Про iншi острови (коси) нема чого i згадувати,
бо ©х то намива , то руйну вода.
Нижче Лисо© Гори на три версти простяглася правим берегом низина,
вкрита ще й зараз чудовим лiсом. Зветься вона Наливачем, певне, через те,
що в повiдь налива ться водою. Проти Наливача на серединi Днiпра лежить
забора Посередiвська.
Вiд одного мисливця, якого здибав бiля Лисо© Гори, я чув, що по лiсах,
навкруги гори, ще в XX сторiччi водилися дикi кози, але до 1916 року ©х
вибито вщент. Вистрiляно навiть вовкiв, i в Наливачi тепер найбiльшим
звiрем зосталася лисиця. Полювати на не© з'©жджаються до Лисо© Гори
пани-помiщики з усiх околиць i тому, треба думати, що й цього дорогого
звiрка скоро тут не буде.
Нижче Наливача берег пiдходить до Днiпра, невисокою горою, а велика
рiчка пiдмива ©© й рушить землю у воду й, перенiсши на кiлька сот сажнiв,
насипа з не© коси й острови. Казна витрача великi грошi, аби одвернути
Днiпро вiд правого берега, та це ©й не вда ться. За пiвтори версти вiд
Наливача лежить велике село Мiклашевського (селяни звуть його Матлашем) -
Бiленьке. Прозване воно так вiд балки Бiленько©, що пряму проз нього.
Купивши тут землю вiд генерал-поручника Каменського, Мiклашевський року
1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повiтi на Полтавщинi,
крiпакiв i переселив ©х у Бiленьке, до того ж, зiбрав сюди ж таки всiх
запорожцiв, що лишилися на його землях од часiв зруйнування Сiчi.
Над селом Бiленьким, на високiй горi, мiститься сила могил. Найбiльша з
них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Заб лiним, причому
тут знайдено шматки вiд давньо© колiсницi та кiнську збрую. Глибоко в
могилi виявлено три домовини, а в однiй iз них, пiд дошками й соломою,
було чотири кiнських кiстяки з вуздечками срiбного набору. Двi iншi
домовини не вiдомо хто пограбував, i тiльки в тiй печерi, що ©© прокопали
i нею лiзли злодi©, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча.
В селi Бiленькому року 1916-го я застав перевiз на поронах, якого
ранiше не було. Нижче села пiд лiвим берегом Днiпра лежить великий,
порослий добрим лiсом острiв Тарабаш, вiдмежований од берега широкою
протокою Грузькою. Ще нижче - аж три невисоких острови. Проти третього з
них iз право© руки в Днiпро спуска ться балка Червона, що вiддiля землi
Мiклашевського вiд володiнь Струкова. Вона крутобока, красива i вкрита
дубами та грушами. Зараз нижче устя - висока гора; над берегом вона
репа ться, осiда лавами й сунеться до Днiпра разом iз деревами й кущами.
Ця мiсцевiсть у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям
доброю схованкою, бо ма багато глибоких та широких розщелин i печер.
Неподалiк тих Заломiв дивне мiсце, яке старi дiди звуть Гульбищем. Це
- вузенький рiг гори, iдо пiдступа до Днiпра, оточений кручами, вкритий
лiсом. Звiдти чарiвний кра вид на Днiпро та Великий Луг. Про Гульбище
оповiдають, що нiбито колись на сьому розi стояв кам'яний стiл iз
кам'яними лавами навколо, а пiд кручею був у запорожцiв льох iз горiлкою
та медом, i що се мiсце було найулюбленiшим для ©хньо© гульнi. Тепер нi
стола, нi лав нема , i важко повiрити тому, що в запорожцiв для втiх було
якесь одне мiсце; певнiше, що стiл та лави - це пам'ятки давнiших народiв,
як i "лiжко Сагайдака" в Сагайдачному, що вище Хортицi, й не можна ще раз
не пошкодувати, що нашi вченi не дослiджували Великого Лугу ранiше.
Недалеко за тими Заломами, понад Днiпром i його протокою Тарасом,
лежить село Верхньотарасiвка. За переказами селян, цi назви походять од
запорозького вiйськового старшини Тараса, який сидiв тут зимiвником ще
задовго до скасування Сiчi, а саме року 1770-го.
Пiсля знищення Сiчi Верхньотарасiвка з околицями дiсталася казнi, а
1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамi Браницькiй. Та
продала тi землi iз селом Лессiю, а вiн уже року 1802-го спустив ©х
Струковiй, чий рiд i досi володi Верхньотарасiвкою. Проти цього села на
Днiпрi кiлька островiв iз шелюгами та дрiбним лiсом. Тут же мiститься й
перевiз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лiвий берег до
сiл Благовiщенського та Балки.
У селi Верхньотарасiвцi живуть не чистi укра©нцi, бо власники села, ще
за часiв крiпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди сво©х
крiпакiв iз Московщини.
За Верхньотарасiвкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу
вiдмiня ться: надбережнi гори iз 60 сажнiв знижуються до 44 - 46 i
вiдступають на 5 - 6 верст од Днiпра, а через те балки, якi впадають у
Великий Луг, уже мають не такi сторчовi боки.
Неначе зрадiвши, що можна розлитися ще ширше, Днiпро почина вiдкидати
протоки праворуч, пiдходячи до самiсiньких гiр. Бiля Верхньотарасiвки од
нього витiка протока Тарас, трохи нижче - Нажора, а через п'ять верст -
одразу двi великi протоки - Перебiй та Бугай. Слiдом за протоками на
правий берег Днiпра переходить i Великий Луг, так що вiд Верхньотарасiвки
аж до нижчо© Лисо© Гори, що бiля Нiкополя, Днiпро тече, оточений плавнями
з обох бокiв, i з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попiд
горою за п'ять верст помiщицькi оселi: Нейдорф, Марi©ндорф i, нарештi, -
невелике село Пiдгородню.
дучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що бiля Верхньотарасiвки
рiчку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витiкала вода з
Днiпра), проте вона вже промила собi хiд, i в не© можна було за©хати
човном.
Лiси по рiчках Тарас, Нажора, Перебiй та Бугай, - збереглися до наших
часiв ще добре, за винятком мiцних порiд; навпаки - на лiвому боцi Днiпра
проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсiм оголенi вiд лiсу плавнi,
лише з лозою та очеретом.
Рiчка Бугай, пробiгши впоперек плавнi бiля п'яти верст i взявши в себе
Перебiй, Нажору й Тарас, сяга слободи Пiдгородньо©, а нижче не©
зустрiча ться з пiвночi з крутою балкою Березуватою. Власниця землi мiж
рiчкою Буга м та цi ю балкою Яковлева охрестила сей рiг "Мисом Добро©
Надi©". Коли зiйти на гору вiд ©© ма тка до Чотирьох могил, то можна
побачити чарiвний кра вид: пiд ногами стелеться безкрайнiм зеленим килимом
Великий Луг iз поплутаними по ньому протоками та озерами а на заходi, над
лiсами, пiднiма ться високою шапкою Томакiвський острiв - стародавн
запорозьке гнiздо.
Вiдразу за слободою Пiдгородньою Бугай знову випуска iз себе рiчку
Тарас, тiльки вже не праворуч, а лiворуч, сам же здобувши назву Джугана,
вiдкида у праву руку велику затоку, бiля яко© лежить село великого князя
Михайла Миколайовича - Гола Грушiвка. На високих берегах Джугана й Бугая
недавно було багато хрестiв над домовинами запорожцiв, похованих за часiв
Ново© Сiчi (1739 - 1775 роки) й пiзнiше.
На мiсцi, де тепер село Гола Грушiвка, за доби Запорожжя, завжди були
оселi старих сiчовикiв-пасiчникiв. Стояла тут у них навiть капличка.
Називалася ця мiсцевiсть Голою Грушiвкою нiби через те, що сюди доходила
велика й довга балка Грушiвка "наголо" вкрита колись на протязi 30 верст
самим грушевим лiсом. Теперiшнi селяни не так пояснюють назву: нашу
Грушiвку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самi голi й босi, а голi через
те, що не ма мо землi.
Коли запорозькi землi роздавалися вельможам, то за Голу Грушiвку
зчинилася велика сварка мiж князем Вяземським, князем Проз орокським,
графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотiлося захопити цей чарiвний
куток собi, i тiльки вже Потьомкiн погодив вельмож i присудив землю
Толстому, вiд якого вона через кiлька рук перейшла в рiд великого князя.
На запорозькому кладовищi Голо© Грушiвки, недалеко вiд теперiшньо©
церкви, ще досi збереглося кiлька козацьких хрестiв.
На розi, що випнувся у Великий Луг мiж Джуганом та Рiчищем, помiтнi
окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для сiчового нечисленного
вiйська вони були б дуже просторi: коли б тi окопи випростати, то сягли б
верст на дев'ять.
Пiвденнiше окопiв низина, по якiй розкиданi пiски. Вона зветься
Сiркiвкою, бо там останнi роки свого життя перебував славний кошовий
отаман Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Як вiдомо з iсторi©, цей лицар,
занедужавши тут, на сво©й пасiцi, року 1680-го, помер першого серпня. Його
тiло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло
рiчками на вiйськовому байдацi до Сiчi, що була тодi в устi Чортомлика, i
за козацьким звича м поховало там iз пальбою, насипавши над домовиною
великого запорожця чималу могилу.
Нижче Голо© Грушiвки Джуган, що тут зветься Рiчищем, себто старим ходом
Днiпра, робить велике колiно, врiзуючись у плавню низьким мiсцем, що
назива ться Пеклом. Повертаючи далi на пiвнiч, а потiм на захiд, пряму до
Томакiвського острова. Тут Рiчище вiдкида од себе праворуч рiчку Ревун,
яка обходить острiв iз пiвночi й прийнявши до себе рiчку Томакiвку, впада
разом iз ней в Чернишiвський лиман. Тим часом Рiчище пряму до цього ж
лиману з пiвденного краю Томакiвського острова.
На пiвнiч вiд острова, бiля уста рiчкн Томакiвки, - чимале озеро
Калинiвеьке, Воно, разом iз Чернишiвським лиманом та численними затоками
Рiчища, в недалекi часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут
риби к кiлька разiв менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.
Недалеко вiд Томакiвського острова лежить велике село Чернишiвка,
перехрещене урядом у Красногригорiвку, яке Чернишiвський лиман розмежову
на двi половини. На мiсцi пiвденно© Чернишiвка ще за часiв Старо© Сiчi
сидiв зимiвником запорожець Черниш, чи©м iм'ям i назване i село, i лиман,
i та балка, що наближа ться до Чернишiвського лиману зi степу. З часом
навколо зимiвника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його
перекинулася на пiвнiчний бiк лиману.
Опрiч балки Черниццвки, до лиману пiдступа довга балка Кам'янка та
рiчка Томакiвка. Всi цi балки й рiчки скелюватi й похмурi на. Вигляд, а
хрести над могилами запорожцiв, рясно колись розкиданих понад балками,
переконують, що коааки любили сю мiсцевiсть i тулиляся зi сво©ми
зимiвниками до Томакiвського острова. Та воно й не дивно, бо острiв той,
вiдомий з iсторi© пiд назвою Буцький не раз, iз XVI столiття був осередком
Запорозького Вiйська.
Першi вiдомостi про те, що на Томакiвському островi була Сiч, ма мо з
польських джерел, iз оповiдань, писаних про подорож, шляхтича Самiйла
Зборовського на Томакiвський острiв, де вiн року 1583-го був на сiчовiй
радi обраний гетьманом. Наш iсторик же М. I. Костомаров гада , що Сiч була
тут ще а року 1568-го. Це цiлком можливо, бо цей острiв, дуже придатний
для iснувадавi на ньому козацько© громади. Iз заходу його вiддiля од
степу Чернишiвський лиман, через який нiяк не могли дiстати запорожцiв
тодiшнi гармати, бо вiн ма бiля трьох верст ушир; iз пiвночi до нього
важко пiдiйти черед озеро Калинiвське та цiлу низку рiчок, що течуть у
кiлька рядiв, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, i Томакiвка; зi
сходу ж та пiвдня вiн оточений пущами Великого Лугу та Рiчищем. Сам.
Острiв досить високо пiдiймався над околицями, був у байраках зарослий
грушевим та дубовим лiсом, на вере© ж мав степ iз найкращою соковитою
травою, а це для запорожцiв неабищо, бо давав ©м змогу пiд час облоги
випасати коней бiля самiсiнько© Сiчi. Весь острiв ма навкруги шiсть верст
i мiстить 350 десятин грунту.
У нашi часи околишнi селяни звуть острiв Буцький, або Томакiвку -
Городищем через те, що на ньому досi збереглися ру©ни окопiв Запорозько©
Сiчi, Заховалися вони в найдальшому вiд степу кутку, за- Чотирма,
могилами, над критим берегом Рiчища; при чому Сiч мала окопи лише з боку
степу; од рiчки ж ©х або зовсiм не було, або вони за чотири столiття
пiдмитi водою Остання гадка, цiлком можлива, бо коли я оглядав Городище
року 1882-го, то бачив, що трохи на пiвдень од Сiчi весняна повiдь Рiчища.
так дуже пiдмила крутий берег, що вiн iзсунувся в Рiчище разом iз деревами
и кущами, що на ньому росли.
Поводатарi мо© - хлопцi з Чернишiдки, показували менi пiд кручею Рiчища
велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожцiв
мiстилася скарбниця. Печера та од води мала. бiля пiвтора, сажня заввишки
i стiльки ж завширшки, але швидко вужчала й подiлялася на три нори, з яких
одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щiлина,
повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то менi стала
цiлком зрозумiло, що всi 141 нори - наслiдок роботи дощово© води, яка
надходила, сюди iз сiчових окопiв. Це була пiдготовка до такого ж залому
берега, який трохи ранiше стався на кiлька десяткiв сажнiв вище. Проте
чернишiвцi, не тiльки дiти, а й старi, впевнено кажуть, шр тут був у
запорожцiв льох
Окопи, що збереглися вiд Сiчi, мають упродовж 300 сажнiв, iз ворiтьми
посерединi; зi сходу - 156 сажнiв-, а iз заходу - 86. Подекуди понад
окопами неглибокi ями, що натякають на якусь бувшу там будову.
Сiч Запорозька була на Томакiвському островi не тiльки в XVI, а й у
XVII столiттi, саме пiд час найтяжчо© боротьби козацтва з поляками, в
роках 1625 - 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Сiч було
перенесено на нездатний до оборони Микитин Рiг. Проте ще й пiсля того, як
не стало Сiчi на Томакiвцi, сей острiв усе ж таки лишався одним iз
осередкiв запорозького бурлацтва, й iсторi© вiдомо, що Богдан
Хмельницький, врятувався року 1648-го з польсько© Чигиринсько© в'язницi
втечею на Запорожжя i, не наважуючись iти одразу на Сiч, бо там тодi
стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собi притулок на
Тома.кшському островi, де здибав аж три сотнi запорозьких козакiв. Тут же,
на старому городищi, завжди перебували ватаги сiчових рибалок.
Опрiч окопiв на Томакiвському Городищi ще ознаки запорозького
кладовища бiля могил у схiднiй частинi острова. Хрести там, як кажуть
чернишiвцi, додержувалися до 1870-х рокiв, тепер же всi вони побитi й
розiбранi темним людом на будову. Я чув од поводатарiв, що на Томакiвськiй
Сiчi стояла запорозька церква, та тiльки ще не за ©хньо© пам'ятi ©©
пiдрiзало Рiчище й понесло за водою.
За останнi роки околицi Томакiвського острова занадто змiнилися. По
горi над обома Чернишiвками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишiвку,
протяглася друга Катерининська залiзниця й на ру©нах запорозько© Сiчi та
на лиманах i протоках Великого Лугу розляга ться луна вiд гудкiв важких
паровикiв, що мчать залiзними колiями. Недалеко Чернишiвки покопано
рудницi й сюди навезено чимало чужостороннiх робiтникiв та зiбрано багато
всiлякого захожалого люду. Побувати тепер на островi Томакiвцi дуже легко,
- треба тiльки стати на станцi© Катерининсько© залiзницi "Марганець", вiд
яко© всього пiвтори версти до Чернишiвки, а звiдси вже зручно пере©хати на
Городище човном.
Нижче Чернишiвського лиману Рiчище разом iз плав-нею, одступа далi вiд
берега, до нього ж пiдлива ться довгий лиман, порiзаний косами та
островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, за©хавши в
цей лиман од Чернишiвки каюком по рiчцi Прогною, я так заплутався мiж
островами, що й ночував на лиманi. Та й наступного дня не зумiв
повернутися назад до Прогною. Довелося менi два днi пробути мiж чайками
(мартинами), куликами та дикими качками i тiльки тим я врятувався, що
сажнiв на сто перетяг каюка травою з лиману в Рiчище, i вже рiчкою приплив
у Чернишiвку, зовсiм знесилений, бо вже не вистачало ©жi, а гнати човна
довелося проти води.
Цей плутаний лиман сполуча ться з великим лиманом Новопавлiвським, над
яким пiд нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлiвка. Напроти
цього села в Новопавлiвський лиман влива ться кiлькома протоками Рiчище, i
разом вони впадають проти Лисо© Гори в Днiпро.
З Лисо© Гори, яка кручами пiдступа до Днiпра, вiдкрива ться величний
кра вид: пiд ногами Днiпро, острiв Орлова та Великий Луг до самiсiнького
Кам'яного Затону (Кам'янка); на захiд - Нiкополь iз його будинками й
пристанями, а на схiд - цiла низка лиманiв i, як на долонi, острiв
Томакiвка, до якого навпростець вiсiм верст. Коли на Лису Гору зiйти пiд
час повенi, то зда ться, що сто©ш серед моря, настiльки вся площа Великого
Лугу залита водою, i тiльки зеленi дерева, що виглядають сво©м гiллям iз
плеса, нагадують, що незабаром повiдь спаде i, замiсть моря, тут знову
зеленiтимуть острови.
величезнi площi Запорожжя були розданi царицею Катериною помiж найближчими
до не© вельможами, а водночас iз тим на Запорозькi землi прийшли закликанi
з Нiмеччини нiмцi-хлiбороби; мiж iншим, ©м було подаровано острiв Хортицю
(2500 десятин). Тодi вся верхня частина Великого Лугу, разом iз грунтами,
на обох його берегах, указом iмператрицi, потрапила до рук князя
Потьомкiна, iнiцiатора скасування Вiйська Запорозького. Од нього ця земля,
разом iз козаками, що жили на нiй, перейшла у спадщину до його племiнницi
графинi Скавронсько© (за чоловiком - Лiтто), яка частину сво©х угiдь, а
саме 12 223 десятини по рiчках Середнiй та Нижнiй Хортицi згодом продала
Мiклашевському. Купивши ©© по кiлька копiйок за десятину, вiн перепродав
року 1802-го ту землю нiмцям уже по 72 копiйки срiблом за десятину. Так
само вчинив Мiклашевський i з грунтами, що вiн придбав ©х у останнього
гетьмана Укра©ни Розумовського та росiйського фельдмаршала Каменського,
нижче Хортицi (село Розумiвка та Бiленьке). Вiн дав по 7 копiйок за кожну
iз 60000 десятин, а збував нiмцям уже по 57 копiйок.
Про долю запорожцiв, що жили зимiвниками на Хортицi, пiсля скасування
Сiчi, цiкавi оповiдання записав вiдомий етнограф Я. П. Новицький. Так,
року 1890-го в селi Вознесенцi, мiж Кiчкасом та Олександрiвськом, дiд
Власенко розповiв йому таке:
"На балцi, що звано Бабуркою, жив запорожець Бабура. Там, кажуть, i
рiчка була глибока та очеретувата; була риба i раки; було звiра i птицi
багато. Бiля Бабурки й на Хортицькому островi жили запорожцi: Шевцi,
Довгалi, Громуха, Кучугура, Головко та ще деякi. Як закупили нiмцi
Бабурську землю, то котрi хазя витi козаки - перебрались в слободу
Вознесенську та в Крiпость, а котрi бурлаки та рибалки - зажили вiк бiля
Днiпра".
На пiдставi архiвних документiв та оповiдань нiмцiв-колонiстiв подано й
такi вiдомостi:
"Балка ся прозвана Бабуркою через те, що в нiй жив запорожець Бабура.
Нашi батьки (нiмцi-колонiсти) року 1789-го застали його тут недалеко
Днiпра. Вiн був заможний, i всi останнi запорожцi та рибалки ставилися до
нього з великою пошаною. Жив вiн у добрiй хатi, прикрашенiй збро ю, i мав
добре господарство. Убирався по-козацькому, мав пишнi вуси i на головi
оселедець. Як прибула на Хортицю перша партiя нiмцiв-колонiстiв, вiн
прибув знайомитись з ними i другого ж дня прислав старостi на хазяйство по
парi гусей, качок та курей, а проте лишився при нiмцях на Середнiй Хортицi
недовго, а випродавши коней та худобу, подався на Чорномор'я. За ним пiшло
чимало й iнших козакiв, що доти пробували у Великому Лузi. У той час
берегами Днiпра та по байраках було покинуто багато запорозьких осель з
добрими садочками, з котрих нiмцi брали молодi дерева до сво©х садiв. Пiд
час заселення нiмцiв по балцi Бабурцi текла, хоч i вузенька, та глибока,
рiчка Середня Хортиця, багата рибою i вкрита з берегiв очеретами."
Згадують нiмцi й запорожця Громуху. Вiн жив на пiвнiч од Бабурки i
ставився до нiмцiв по-сусiдському - дуже приязно. Степ у тi часи (рокiв
1803 - 1810-х) був ще з високою травою, кущами, i ©здити вночi було
небезпечно через вовкiв i через лугарiв. Так от, хто, було, з нiмцiв
спiзниться до сво © оселi, то завжди за©здив до Громухи, i вiн охоче брав
усiх таких подорожнiх на нiч.
За iншими вiдомостями, у творах О. С. Афанась ва-Чужбинського та Д. I.
Яворницького, лугарi (запорожцi, що пiсля зруйнування Сiчi лишилися у
Великому Лузi), нападали на нiмецькi садиби, грабували ©х. Били нiмцiв не
за змагання, а за те, що вони наважилися осiсти на вольностях Вiйська
Запорозького.
Сумно тепер дивитися на кручi й скелi Середньо© Хортицi: де колись
кублилася запорозька воля, нинi стоять цеглянi будинки з розмальованими
парканами побiля тих аж чотирьох нiмецьких колонiй: Нейостервiк,
Кронсталь, Розенгарт i Бурвальд. Так само сумно бачити й на рiчцi Верхнiй
Хортицi цiле нiмецьке мiсто з десятком рiзних заводiв, замiсть лiсiв та
непрохiдних терникiв, що росли на цiй мiсцевостi.
Нижче балки Бабурки, саме де кiнча ться острiв Хортиця, в Днiпро впада
невеликим лиманом глибока балка Капустянка з рiчкою в нiй Нижньою
Хортицею. За Я. П. Новицьким, тут, пiсля скасування Сiчi, доживали вiку
запорожцi: Попович, Задирака, Нечiпай, Самарський та iншi, перебиваючись
рибальством, полюванням, бджiльництвом та скотарством. А року 1780-го в
цих мiсцях уже стояла слобода князя Потьомкiна - Любимiвка, якою згодом
володiла графиня Скавронська; потiм слобода перейшла до Мiклашевського, а
вiд нього дiсталася нiмцям, i на землях запорозьких зимiвникiв на Нижнiй
Хортицi з'явилося три колонi©: Шенбург (Смоляна), Блюменгарт (Капустянка)
та Нижня Хортиця; слободу ж Любимiвку року 1800-го переведено на лiвий бiк
Великого Лугу в iншi ма тностi племiнницi Потьомкiна.
За двi версти вiд Днiпра з балкою Капустянкою, або рiчкою Нижньою
Хортицею, сполучилася дуже красива балка - Колюча; а над нею, з лiво©
руки, досi збереглися окопи на невелику кiлькiсть вiйська. До деяких часiв
належать цi споруди - не дослiджено.
Нижче устя рiчки Нижньо© Хортицi високi гори правого берега Днiпра
вiдхиляються од нього, лишаючи найбiльше по байраках низини до версти
завширшки, i туди споконвiку перекинувся лiс iз Великого Лугу. За першим
таким лiсом лежить село останнього гетьмана Укра©ни графа Розумовського -
Розумiвка, яке вiн разом iз 35 275 десятинами грунту дiстав у подарунок
вiд царицi Катерини пiсля зруйнування Сiчi. Згодом це село придбав
практичний Катеринославський губернатор Мiклашевський, заплативши по 25
копiйок за десятину. Проти Розумiвки року 1916-го я застав перевiз через
Днiпро на поронах, яких ще року 1883-го не було. Це засвiдчу , наскiльки
вже тодi побiльшало людей з обох бокiв Великого Лугу, що там виникла
потреба переправлятись з одного боку Лугу на другий - з Нижньо© Хортицi й
Розумiвки на село Балабине.
Нижче Розумiвки лiс тягнеться понад Днiпром версти чотири, ховаючи за
собою пiски: це урочище Бiляй, прозване так од козака Бiляя. Оглядаючи
1916-го року цю мiсцевiсть, де колись росли надзвичайно гарнi дерева, я
застав, що всi дорогi твердi породи: дуб, граб, клен, берест i ясен -
вирубано; покинуто з них лише те, що не придатне на будову й вироби, себто
низьке та криве, але верби, осокори, явори й iншi м'якi дерева ще стояли в
усiй сво©й красi.
За Бiля м, пiсля невеликих пiскiв, бiля устя Калинiвського байраку та i
в його ложi, шумить ще лiс, хоч i не густий, а за ним - знову пiски. На
пiсках у Бiляях i поблизу Крутого Яру помiтнi ознаки стародавнього житла
або вiйськового стану: печища, череп'я та маслаки, кутастi кiнцi стрiл,
кулi, кремiння, а часом i грошi. До яко© епохи належать усi тi речi, ще
нiхто не дослiдив; iз того ж, що д. Новицький року 1887-го знайшов тут
амфору штучного виробу, треба гадати, що в цих краях пробували люди й за
часiв Вiзантiйського царства.
Не можна не пошкодувати про байдужiсть наших археологiв до сього мiсця,
бо всi знахiдки тут хутко розтягують, а було ©х i на початку XIX столiття
дуже багато. Як розповiдав 1885 року дiд Джерелiвський, "...за Канiвським,
ближче до Розумiвки, на пiсках, багато печищ., а бiля них знаходили
здоровеннi, червонi тикви; цi тикви не схожi на нашi: вони заввишки аршин,
або й бiльше, з двома вушками, а дно гостре. Бог його зна, як його люди й
становили на землю..."
Як змiг я помiтити, за сорок лiт, що я не бачив Великого Лугу, берегом
Днiпра, мiж устям Нижньо© Хортицi та Лисою Горою все менше ста лiсу, та
дедалi бiльше пiскiв, i долю правого берега Великого Лугу не важко
вгадати.
Найчарiвнiшим мiсцем мiж Хортицею та Лисою Горою вважають Крутий Яр.
Глибокi, порослi дубовими лiсами, тернами кручi сього яру неначе
зберiгають у собi та мницю минулого життя сих мiсць; криницi ж iз
джерелами холодно©, як лiд, i прозоро©, мов кришталь, води надають йому
вигляду привiтного затишку. З оповiдань дiдiв, пiсля зруйнування Сiчi
запорожцi ще довго ховалися тут од крiпацтва, живучи в землянках, i
позакопували в Канiвському байрацi та по всiх Хортицях великi скарби.
Давно колись - кажуть дiди - в Крутому Яру щось тужило, сумно було; а
тепер тужать i журяться за козаками пугачi!..
Лiс iз Крутого Яру в давнi часи виходив на гору i слався степом до року
ж 1916-го вiн зацiлiв лише в самому байрацi; побiля нього ж, на горi,
ростуть тiльки поодинокi грушi.
Нижче Крутого Яру йде берегом добрий лiс, а. далi високий берег знову
пiдсунувся до Днiпра й випнувся горою на 50 сажнiв заввишки, прозваною
Лисою через те, що на самiсiнькому ©© версi, над зеленим лiсом, жовтi
сипучий пiсок. Лисою звав ©© у сво©х записках навiть посол нiмецького
цiсаря Ерiх Лясота, що проплив повз не© Днiпром року 1594-го.
Лису Гору видно здалеку: з мiста Олександрiвська (18 верст), з острова
Хортицi й навiть iз гори, що на захiд од Кiчкасу (28 верст). Це - дуже
цiкаве з'явище.
На версi, який досить великий, гора ма кiлька глибоких розлогих ям, i
в однiй iз них з-пiд кореня осокора, з пiску, пробива ться чимале джерело.
Криниця там нiколи не висиха i взимку не замерза . Народнi перекази
твердять, що сю криницю викопав апостол Андрiй, коли, ©дучи Днiпром iз
Царгорода хрестити Русь, деякий час пробував тут. Околишнi люди ще й тепер
мають цю воду за святу й цiлющу.
По Лисiй Горi, кажуть, чимало трапля ться гострякiв од стрiл, стремен
та iншо© збро©. У давнi часи, за переказами, од Днiпра до Лисо© Гори було
сажнiв 50 берега з лiсом; коли ж я при©здив сюди року 1916-го, то весь той
лiс уже було змито Днiпром, i навiть пiдрiзано водою й саму гору сажнiв на
десять. Можливо, що за кiлька десятирiч i верх гори з криницею впаде в
Днiпро. Од Хортицi до Лисо© Гори скелi ще не покидають Днiпра i утворюють
пiд його правим берегом кiлька забор: Велику Розу-мiвську, Терлiвську та
Домаху. З островiв же на сiй частинi Днiпра чималих два: Старик - пiд
лiвим берегом, одразу ж, нижче Розумiвки, та Крутоярський - посерединi
Днiпра, проти Крутого Яру. Про iншi острови (коси) нема чого i згадувати,
бо ©х то намива , то руйну вода.
Нижче Лисо© Гори на три версти простяглася правим берегом низина,
вкрита ще й зараз чудовим лiсом. Зветься вона Наливачем, певне, через те,
що в повiдь налива ться водою. Проти Наливача на серединi Днiпра лежить
забора Посередiвська.
Вiд одного мисливця, якого здибав бiля Лисо© Гори, я чув, що по лiсах,
навкруги гори, ще в XX сторiччi водилися дикi кози, але до 1916 року ©х
вибито вщент. Вистрiляно навiть вовкiв, i в Наливачi тепер найбiльшим
звiрем зосталася лисиця. Полювати на не© з'©жджаються до Лисо© Гори
пани-помiщики з усiх околиць i тому, треба думати, що й цього дорогого
звiрка скоро тут не буде.
Нижче Наливача берег пiдходить до Днiпра, невисокою горою, а велика
рiчка пiдмива ©© й рушить землю у воду й, перенiсши на кiлька сот сажнiв,
насипа з не© коси й острови. Казна витрача великi грошi, аби одвернути
Днiпро вiд правого берега, та це ©й не вда ться. За пiвтори версти вiд
Наливача лежить велике село Мiклашевського (селяни звуть його Матлашем) -
Бiленьке. Прозване воно так вiд балки Бiленько©, що пряму проз нього.
Купивши тут землю вiд генерал-поручника Каменського, Мiклашевський року
1803-го придбав у графа Розумовського, в Гадяцькому повiтi на Полтавщинi,
крiпакiв i переселив ©х у Бiленьке, до того ж, зiбрав сюди ж таки всiх
запорожцiв, що лишилися на його землях од часiв зруйнування Сiчi.
Над селом Бiленьким, на високiй горi, мiститься сила могил. Найбiльша з
них, що зветься Товстою, року 1860-го була розкопана Заб лiним, причому
тут знайдено шматки вiд давньо© колiсницi та кiнську збрую. Глибоко в
могилi виявлено три домовини, а в однiй iз них, пiд дошками й соломою,
було чотири кiнських кiстяки з вуздечками срiбного набору. Двi iншi
домовини не вiдомо хто пограбував, i тiльки в тiй печерi, що ©© прокопали
i нею лiзли злодi©, було знайдено загублену золоту бляшку та уламок меча.
В селi Бiленькому року 1916-го я застав перевiз на поронах, якого
ранiше не було. Нижче села пiд лiвим берегом Днiпра лежить великий,
порослий добрим лiсом острiв Тарабаш, вiдмежований од берега широкою
протокою Грузькою. Ще нижче - аж три невисоких острови. Проти третього з
них iз право© руки в Днiпро спуска ться балка Червона, що вiддiля землi
Мiклашевського вiд володiнь Струкова. Вона крутобока, красива i вкрита
дубами та грушами. Зараз нижче устя - висока гора; над берегом вона
репа ться, осiда лавами й сунеться до Днiпра разом iз деревами й кущами.
Ця мiсцевiсть у селян зветься Заломами й, певно, колись була запорожцям
доброю схованкою, бо ма багато глибоких та широких розщелин i печер.
Неподалiк тих Заломiв дивне мiсце, яке старi дiди звуть Гульбищем. Це
- вузенький рiг гори, iдо пiдступа до Днiпра, оточений кручами, вкритий
лiсом. Звiдти чарiвний кра вид на Днiпро та Великий Луг. Про Гульбище
оповiдають, що нiбито колись на сьому розi стояв кам'яний стiл iз
кам'яними лавами навколо, а пiд кручею був у запорожцiв льох iз горiлкою
та медом, i що се мiсце було найулюбленiшим для ©хньо© гульнi. Тепер нi
стола, нi лав нема , i важко повiрити тому, що в запорожцiв для втiх було
якесь одне мiсце; певнiше, що стiл та лави - це пам'ятки давнiших народiв,
як i "лiжко Сагайдака" в Сагайдачному, що вище Хортицi, й не можна ще раз
не пошкодувати, що нашi вченi не дослiджували Великого Лугу ранiше.
Недалеко за тими Заломами, понад Днiпром i його протокою Тарасом,
лежить село Верхньотарасiвка. За переказами селян, цi назви походять од
запорозького вiйськового старшини Тараса, який сидiв тут зимiвником ще
задовго до скасування Сiчi, а саме року 1770-го.
Пiсля знищення Сiчi Верхньотарасiвка з околицями дiсталася казнi, а
1778 року була пожалувана царицею Катериною статс-дамi Браницькiй. Та
продала тi землi iз селом Лессiю, а вiн уже року 1802-го спустив ©х
Струковiй, чий рiд i досi володi Верхньотарасiвкою. Проти цього села на
Днiпрi кiлька островiв iз шелюгами та дрiбним лiсом. Тут же мiститься й
перевiз перонами у Великий Луг, а лугом пролягають шляхи на лiвий берег до
сiл Благовiщенського та Балки.
У селi Верхньотарасiвцi живуть не чистi укра©нцi, бо власники села, ще
за часiв крiпацтва, маючи винницю та сукноварню, переселяли сюди сво©х
крiпакiв iз Московщини.
За Верхньотарасiвкою вигляд правого берега Великого Лугу одразу
вiдмiня ться: надбережнi гори iз 60 сажнiв знижуються до 44 - 46 i
вiдступають на 5 - 6 верст од Днiпра, а через те балки, якi впадають у
Великий Луг, уже мають не такi сторчовi боки.
Неначе зрадiвши, що можна розлитися ще ширше, Днiпро почина вiдкидати
протоки праворуч, пiдходячи до самiсiньких гiр. Бiля Верхньотарасiвки од
нього витiка протока Тарас, трохи нижче - Нажора, а через п'ять верст -
одразу двi великi протоки - Перебiй та Бугай. Слiдом за протоками на
правий берег Днiпра переходить i Великий Луг, так що вiд Верхньотарасiвки
аж до нижчо© Лисо© Гори, що бiля Нiкополя, Днiпро тече, оточений плавнями
з обох бокiв, i з пароплава лише подекуди, понад деревами, видно попiд
горою за п'ять верст помiщицькi оселi: Нейдорф, Марi©ндорф i, нарештi, -
невелике село Пiдгородню.
дучи Великим Лугом року 1916-го, я застав, що бiля Верхньотарасiвки
рiчку Тарас перегачено кам'яною греблею (певне, щоб не витiкала вода з
Днiпра), проте вона вже промила собi хiд, i в не© можна було за©хати
човном.
Лiси по рiчках Тарас, Нажора, Перебiй та Бугай, - збереглися до наших
часiв ще добре, за винятком мiцних порiд; навпаки - на лiвому боцi Днiпра
проти цього кутка Лугу тягнуться майже зовсiм оголенi вiд лiсу плавнi,
лише з лозою та очеретом.
Рiчка Бугай, пробiгши впоперек плавнi бiля п'яти верст i взявши в себе
Перебiй, Нажору й Тарас, сяга слободи Пiдгородньо©, а нижче не©
зустрiча ться з пiвночi з крутою балкою Березуватою. Власниця землi мiж
рiчкою Буга м та цi ю балкою Яковлева охрестила сей рiг "Мисом Добро©
Надi©". Коли зiйти на гору вiд ©© ма тка до Чотирьох могил, то можна
побачити чарiвний кра вид: пiд ногами стелеться безкрайнiм зеленим килимом
Великий Луг iз поплутаними по ньому протоками та озерами а на заходi, над
лiсами, пiднiма ться високою шапкою Томакiвський острiв - стародавн
запорозьке гнiздо.
Вiдразу за слободою Пiдгородньою Бугай знову випуска iз себе рiчку
Тарас, тiльки вже не праворуч, а лiворуч, сам же здобувши назву Джугана,
вiдкида у праву руку велику затоку, бiля яко© лежить село великого князя
Михайла Миколайовича - Гола Грушiвка. На високих берегах Джугана й Бугая
недавно було багато хрестiв над домовинами запорожцiв, похованих за часiв
Ново© Сiчi (1739 - 1775 роки) й пiзнiше.
На мiсцi, де тепер село Гола Грушiвка, за доби Запорожжя, завжди були
оселi старих сiчовикiв-пасiчникiв. Стояла тут у них навiть капличка.
Називалася ця мiсцевiсть Голою Грушiвкою нiби через те, що сюди доходила
велика й довга балка Грушiвка "наголо" вкрита колись на протязi 30 верст
самим грушевим лiсом. Теперiшнi селяни не так пояснюють назву: нашу
Грушiвку, кажуть вони, звуть "Голою", що ми самi голi й босi, а голi через
те, що не ма мо землi.
Коли запорозькi землi роздавалися вельможам, то за Голу Грушiвку
зчинилася велика сварка мiж князем Вяземським, князем Проз орокським,
графом Чернишовим, графом Толстим. Всякому хотiлося захопити цей чарiвний
куток собi, i тiльки вже Потьомкiн погодив вельмож i присудив землю
Толстому, вiд якого вона через кiлька рук перейшла в рiд великого князя.
На запорозькому кладовищi Голо© Грушiвки, недалеко вiд теперiшньо©
церкви, ще досi збереглося кiлька козацьких хрестiв.
На розi, що випнувся у Великий Луг мiж Джуганом та Рiчищем, помiтнi
окопи, хоч, певно, вони не запорозьких рук, бо для сiчового нечисленного
вiйська вони були б дуже просторi: коли б тi окопи випростати, то сягли б
верст на дев'ять.
Пiвденнiше окопiв низина, по якiй розкиданi пiски. Вона зветься
Сiркiвкою, бо там останнi роки свого життя перебував славний кошовий
отаман Вiйська Запорозького Iван Сiрко. Як вiдомо з iсторi©, цей лицар,
занедужавши тут, на сво©й пасiцi, року 1680-го, помер першого серпня. Його
тiло наступного ж дня запорозьке товариство дуже урочисто перевезло
рiчками на вiйськовому байдацi до Сiчi, що була тодi в устi Чортомлика, i
за козацьким звича м поховало там iз пальбою, насипавши над домовиною
великого запорожця чималу могилу.
Нижче Голо© Грушiвки Джуган, що тут зветься Рiчищем, себто старим ходом
Днiпра, робить велике колiно, врiзуючись у плавню низьким мiсцем, що
назива ться Пеклом. Повертаючи далi на пiвнiч, а потiм на захiд, пряму до
Томакiвського острова. Тут Рiчище вiдкида од себе праворуч рiчку Ревун,
яка обходить острiв iз пiвночi й прийнявши до себе рiчку Томакiвку, впада
разом iз ней в Чернишiвський лиман. Тим часом Рiчище пряму до цього ж
лиману з пiвденного краю Томакiвського острова.
На пiвнiч вiд острова, бiля уста рiчкн Томакiвки, - чимале озеро
Калинiвеьке, Воно, разом iз Чернишiвським лиманом та численними затоками
Рiчища, в недалекi часи дивувало силою риба, що там ловилась. Тепер тут
риби к кiлька разiв менше, хоч усе-таки вона ловиться добре.
Недалеко вiд Томакiвського острова лежить велике село Чернишiвка,
перехрещене урядом у Красногригорiвку, яке Чернишiвський лиман розмежову
на двi половини. На мiсцi пiвденно© Чернишiвка ще за часiв Старо© Сiчi
сидiв зимiвником запорожець Черниш, чи©м iм'ям i назване i село, i лиман,
i та балка, що наближа ться до Чернишiвського лиману зi степу. З часом
навколо зимiвника Черниша виросло таке велике людне село, що частина його
перекинулася на пiвнiчний бiк лиману.
Опрiч балки Черниццвки, до лиману пiдступа довга балка Кам'янка та
рiчка Томакiвка. Всi цi балки й рiчки скелюватi й похмурi на. Вигляд, а
хрести над могилами запорожцiв, рясно колись розкиданих понад балками,
переконують, що коааки любили сю мiсцевiсть i тулиляся зi сво©ми
зимiвниками до Томакiвського острова. Та воно й не дивно, бо острiв той,
вiдомий з iсторi© пiд назвою Буцький не раз, iз XVI столiття був осередком
Запорозького Вiйська.
Першi вiдомостi про те, що на Томакiвському островi була Сiч, ма мо з
польських джерел, iз оповiдань, писаних про подорож, шляхтича Самiйла
Зборовського на Томакiвський острiв, де вiн року 1583-го був на сiчовiй
радi обраний гетьманом. Наш iсторик же М. I. Костомаров гада , що Сiч була
тут ще а року 1568-го. Це цiлком можливо, бо цей острiв, дуже придатний
для iснувадавi на ньому козацько© громади. Iз заходу його вiддiля од
степу Чернишiвський лиман, через який нiяк не могли дiстати запорожцiв
тодiшнi гармати, бо вiн ма бiля трьох верст ушир; iз пiвночi до нього
важко пiдiйти черед озеро Калинiвське та цiлу низку рiчок, що течуть у
кiлька рядiв, а саме Ревун, Ревуча, Бистрик, або Ревунець, i Томакiвка; зi
сходу ж та пiвдня вiн оточений пущами Великого Лугу та Рiчищем. Сам.
Острiв досить високо пiдiймався над околицями, був у байраках зарослий
грушевим та дубовим лiсом, на вере© ж мав степ iз найкращою соковитою
травою, а це для запорожцiв неабищо, бо давав ©м змогу пiд час облоги
випасати коней бiля самiсiнько© Сiчi. Весь острiв ма навкруги шiсть верст
i мiстить 350 десятин грунту.
У нашi часи околишнi селяни звуть острiв Буцький, або Томакiвку -
Городищем через те, що на ньому досi збереглися ру©ни окопiв Запорозько©
Сiчi, Заховалися вони в найдальшому вiд степу кутку, за- Чотирма,
могилами, над критим берегом Рiчища; при чому Сiч мала окопи лише з боку
степу; од рiчки ж ©х або зовсiм не було, або вони за чотири столiття
пiдмитi водою Остання гадка, цiлком можлива, бо коли я оглядав Городище
року 1882-го, то бачив, що трохи на пiвдень од Сiчi весняна повiдь Рiчища.
так дуже пiдмила крутий берег, що вiн iзсунувся в Рiчище разом iз деревами
и кущами, що на ньому росли.
Поводатарi мо© - хлопцi з Чернишiдки, показували менi пiд кручею Рiчища
велику печеру, котру вони звали норою, кажучи, що там у запорожцiв
мiстилася скарбниця. Печера та од води мала. бiля пiвтора, сажня заввишки
i стiльки ж завширшки, але швидко вужчала й подiлялася на три нори, з яких
одна йшла вгору, друга спускалася глибше, а третя, вузька, як щiлина,
повертала праворуч, Коли я трохи полазив по тих печерах, то менi стала
цiлком зрозумiло, що всi 141 нори - наслiдок роботи дощово© води, яка
надходила, сюди iз сiчових окопiв. Це була пiдготовка до такого ж залому
берега, який трохи ранiше стався на кiлька десяткiв сажнiв вище. Проте
чернишiвцi, не тiльки дiти, а й старi, впевнено кажуть, шр тут був у
запорожцiв льох
Окопи, що збереглися вiд Сiчi, мають упродовж 300 сажнiв, iз ворiтьми
посерединi; зi сходу - 156 сажнiв-, а iз заходу - 86. Подекуди понад
окопами неглибокi ями, що натякають на якусь бувшу там будову.
Сiч Запорозька була на Томакiвському островi не тiльки в XVI, а й у
XVII столiттi, саме пiд час найтяжчо© боротьби козацтва з поляками, в
роках 1625 - 1638-му, коли, напевне, з примусу польського уряду Сiч було
перенесено на нездатний до оборони Микитин Рiг. Проте ще й пiсля того, як
не стало Сiчi на Томакiвцi, сей острiв усе ж таки лишався одним iз
осередкiв запорозького бурлацтва, й iсторi© вiдомо, що Богдан
Хмельницький, врятувався року 1648-го з польсько© Чигиринсько© в'язницi
втечею на Запорожжя i, не наважуючись iти одразу на Сiч, бо там тодi
стояла польська залога з комендантом, зн-ай-шов собi притулок на
Тома.кшському островi, де здибав аж три сотнi запорозьких козакiв. Тут же,
на старому городищi, завжди перебували ватаги сiчових рибалок.
Опрiч окопiв на Томакiвському Городищi ще ознаки запорозького
кладовища бiля могил у схiднiй частинi острова. Хрести там, як кажуть
чернишiвцi, додержувалися до 1870-х рокiв, тепер же всi вони побитi й
розiбранi темним людом на будову. Я чув од поводатарiв, що на Томакiвськiй
Сiчi стояла запорозька церква, та тiльки ще не за ©хньо© пам'ятi ©©
пiдрiзало Рiчище й понесло за водою.
За останнi роки околицi Томакiвського острова занадто змiнилися. По
горi над обома Чернишiвками, перетинаючи балки Кам'янку й Чернишiвку,
протяглася друга Катерининська залiзниця й на ру©нах запорозько© Сiчi та
на лиманах i протоках Великого Лугу розляга ться луна вiд гудкiв важких
паровикiв, що мчать залiзними колiями. Недалеко Чернишiвки покопано
рудницi й сюди навезено чимало чужостороннiх робiтникiв та зiбрано багато
всiлякого захожалого люду. Побувати тепер на островi Томакiвцi дуже легко,
- треба тiльки стати на станцi© Катерининсько© залiзницi "Марганець", вiд
яко© всього пiвтори версти до Чернишiвки, а звiдси вже зручно пере©хати на
Городище човном.
Нижче Чернишiвського лиману Рiчище разом iз плав-нею, одступа далi вiд
берега, до нього ж пiдлива ться довгий лиман, порiзаний косами та
островами з дуже низькими берегами. Одного разу, року 1882-го, за©хавши в
цей лиман од Чернишiвки каюком по рiчцi Прогною, я так заплутався мiж
островами, що й ночував на лиманi. Та й наступного дня не зумiв
повернутися назад до Прогною. Довелося менi два днi пробути мiж чайками
(мартинами), куликами та дикими качками i тiльки тим я врятувався, що
сажнiв на сто перетяг каюка травою з лиману в Рiчище, i вже рiчкою приплив
у Чернишiвку, зовсiм знесилений, бо вже не вистачало ©жi, а гнати човна
довелося проти води.
Цей плутаний лиман сполуча ться з великим лиманом Новопавлiвським, над
яким пiд нижньою Лисою Горою розташувалося село Новопавлiвка. Напроти
цього села в Новопавлiвський лиман влива ться кiлькома протоками Рiчище, i
разом вони впадають проти Лисо© Гори в Днiпро.
З Лисо© Гори, яка кручами пiдступа до Днiпра, вiдкрива ться величний
кра вид: пiд ногами Днiпро, острiв Орлова та Великий Луг до самiсiнького
Кам'яного Затону (Кам'янка); на захiд - Нiкополь iз його будинками й
пристанями, а на схiд - цiла низка лиманiв i, як на долонi, острiв
Томакiвка, до якого навпростець вiсiм верст. Коли на Лису Гору зiйти пiд
час повенi, то зда ться, що сто©ш серед моря, настiльки вся площа Великого
Лугу залита водою, i тiльки зеленi дерева, що виглядають сво©м гiллям iз
плеса, нагадують, що незабаром повiдь спаде i, замiсть моря, тут знову
зеленiтимуть острови.