Страница:
й розбивали ©х ущент, так що нагнали жаху на туркiв, i султанське вiйсько
доводилося батогами саджати на кораблi. Весь свiт знав тодi про запорожцiв
i мав ©х за найславетнiших лицарiв.
За часiв Сагайдачного Базавлуцьку Сiч було зруйновано. Сталося се
восени року 1617-го, коли турецька флотилiя на чолi з Iбрагiмом-пашою
пiдстерегла, що гетьман iз вiйськом вирушив здобувати Анатолiйський берег,
й пiднялася Днiпром угору до самiсiнько© Сiчi й спалила церкву й куренi.
Сагайдачний тодi оселився з кошем на головi Хортицi.
Проте мiсцевiсть Базавлуцько© Сiчi принаджувала до себе запорожцiв i,
пробувши кiлька рокiв на Хортицi, вони перейшли ближче до Базавлуцького
острова - на Томакiв-ський, а звiдти року 1638-го - на Микитин Рiг, потiм
же - року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг i
стали кошем на розi, проти ру©н Баторi во© Сiчi (сучасне Городище). Тут,
бiля устя Чортомлика, вiд поля були покопанi глибокi рiвчаки й насипанi
високi вали на 100 сажнiв уздовж i з баштою бiля ворiт у 20 сажнiв
навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбно© стояла стiна з двох високих
тинiв, забитих глиною. В нiй зробили 8 пролазiв, щоб козаки могли ходити
по воду; над тими пролазами були бiйницi для пальби з рушниць. Окопи на
старому Городищi також поновили й на ньому вiдбудували нову церкву.
Чортомлицька Сiч iснувала до року 1709-го, себто 57 лiт. Першу ©© добу
(до 1680 року) уславив полковник, а далi кошовий Iван Сiрко. Не було року,
щоб запорожцi не вирушали iз Сiчi на кривавi й славнi походи. Кiлька разiв
козаки наскакували на татар, прокладали собi шлях через мури Перекопа й
руйнували весь Крим, змушуючи хана втiкати за гори. Сiрко стiльки пролив
тодi кровi, що орда вже не могла вiдродитися й поволi занепала.
Чортомлицька Сiч бачила в сво©х окопах i турецьких яничарiв, що потай iз
татарами приходили мститися запорожцям за ©хнi напади, але Сiрко врятував
Сiч i помiж куренями вигубив 13 500 душ бусурманiв.
Року 1680-го Iвана Сiрка не стало. Коли вiн помер, то запорожцi
привезли тiло свого славного кошового на Чортомлицьку Сiч й урочисто
поховали на сiчовому кладовищi. Його могила iз надгробком, поновленим
пiсля повернення Вiйська Запорозького з устя Днiпра (з Олешок) на
Базавлуг, сто©ть i нинi трохи вище вiд ру©н козацьких окопiв серед слободи
Капулiвки на 20 верст нижче Нiкополя.
Зi смертю Сiрка почався занепад Запорожжя, i Чортомлицька Сiч жила
тiльки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньо© величi,
та й вони хутко згасали. Аж на початку XVII столiття на Запорожжi з'явився
заповзятий i освiчений кошовий отаман Кость Гордi нко, що мрiяв пiднести
козацькi звича© на попередню височiнь i, змагаючись за волю й права
Запорозького Вiйська, став на збройну боротьбу проти армi© Петра I. Та
сили були занадто не рiвнi. Росiйське вiйсько пiд проводом полковника
Яковлева та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року
пiдступило до Сiчi. Отаман Гордi нко iз запорожцями перебував тодi на
Полтавщинi й не змiг встигнути на помiч кiльком стам козакiв, що лишилися
на Сiчi, й вони, хоча й хоробро вiдбивалися на чолi з наказним кошовим Я
кимом Богуном, але врештi-решт москалi здобули спочатку Чортомлицьку Сiч,
а через два днi й старе Городище iз скарбницею й церквою.
Розлютованi змаганням запорожцiв, Галаган та Яковлев не лишили на Сiчi
каменя на каменi; куренi спалили, iз церкви забрали iконостас, а саму
будiвлю пiддали вогню. Не зацiлiло навiть кладовище - на ньому знищили всi
надгробки й каплицi.
В нашi часи Базавлуцький острiв, або Городище, дуже пiдмила вода.
Невеликий колись, вiн тепер став зовсiм малим, а з ознак сiчових споруд
збереглася на ньому тiльки яма iз шматками бито© цегли вiд пiдмуркiв
сiчово© церкви та ледве примiтнi ознаки окопiв. Вiд Чортомлицько© Сiчi
лишилися на березi, трохи вище Городища, козацькi окопи, забудованi нинi
хатами слободи Капулiвки, а вище тих окопiв, у дворi селянина Мазая, в
шанобi сто©ть поновлена за часiв Ново© Сiчi могила кошового Iвана Сiрка.
Нижня половина Чортомлицько© Сiчi змита рiчками, так що певного плану
розташування неможливо собi уявити.
Ру©ни обох Сiчей у пiзнiшi часи, коли козаки отаборилися на Пiдпiльнiй,
звалися одним найменням - Стара Сiч.
У селi Капулiвцi згадки про запорожцiв i найбiльше про кошового Сiрка
дуже живi, й розказують про нього селяни охоче; тiльки, на жаль, усi
оповiдання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького
лицаря. Ви почу те тут, як Сiрко вмiв наводити на ворогiв ману; що його нi
пуля, нi шабля не брала, i козаки й по смертi кошового перемагали
бусурманiв, якщо з ними була сiркова рука.
Коли вийти за Капулiвку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то
можна побачити один iз найзахопливiших кра видiв Базавлуга. Чортомлицький
Рiг, уткнувся майже в середину плавнi; скiльки око сягне на схiд, захiд i
пiвдень, простяглися зеленi, просторi луки, змережанi блискучими протоками
Днiпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову
розповзаються в рiзнi боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами.
Тут, на очах ваших, притулок звiра, птицi й риби з чарiвним повiтрям,
духм'янiстю води й рослин - те, що звикли називати ра м; хоч, зрозумiло,
що в сьому запорозькому закутi iснують i непри мнi для людини дарунки, а
саме: в травнi - мошкара, а влiтку - комарi.
Пiд час весняно© поводi Базавлуг iз Чортомлицького рогу зда ться морем,
де високi урочища пiдносяться островами, й лише на пiвднi, бiля колишньо©
Мамай-Сурки, бовванiють степовi могили.
Саме Городище Старо© Сiчi, звiдсiля, немов потопа серед зелено© пущi
та рiчкових стрiчок, що збiглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест
сiчово© церкви звеселяв усю цю мiсцевiсть, тепер же острiв дивиться
пусткою i дуже сумний iз вигляду.
Землi понад Великим Лугом багато важили не тiльки для запорожцiв, а й
для попереднiх мешканцiв понадднiпрових степiв. Вище на Чортомлику за 16
верст од Старо© Сiчi, бiля Чортомлицьких хуторiв, помiж степовими могилами
височить одна найбiльша - Чортомлицька, що мала 9 сажнiв заввишки та 165
сажнiв навкруги. На ©© версi колись стояла велика кам'яна баба. Коли ту
могилу року 1862-го розрили пiд наглядом учених, то виявилося, що там
похований скiфський цар, а поруч нього, в окремiй домовинi, - цариця. А
навкруги ©х - всiлякi царськi прислужники й конi iз сiдлами та збру ю. Хоч
тi домовини давно вже пограбованi, а проте в них усе-таки було знайдено
багато золотих, срiбних та iнших речей, що дали науцi великi скарби й
досвiд про те, як жили тi народи, що в давнi часи заселяли околицi
Великого Лугу.
З усiх тих рiчок, якi зiбралися до Старо© Сiчi, утворилася рiчка
Пiдпiльна. Вона пряму на захiд сонця до села Покровського, на мiсцi якого
з року 1734-го до року 1775-го була остання на Днiпрi Запорозька Сiч. Од
слободи Капулiвки до села Покровського - шiсть верст. Тут залюбки можна
пройтися пiшки, бо сей шлях веселий: з лiво© руки за рiчкою весь час
тягнеться зелена плавня, звiдки долинають навiть пташинi спiви. Неподалiк
Покровського Пiдпiльна робить глибоке колiно, й перед очима виника
великий, як i на Чортомлицькiй Сiчi, рiг, де запоржцi сидiли кошем 41 рiк.
Сталося се так.
Коли Чортомлицьку Сiч зруйнували, запорожцi згуртувалися на устi
Кам'янки бiля Козацького рiчища Днiпра; звiдси ©х вигнало росiйське
вiйсько, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Днiпра, в
урочище Олешки й там упорядкували собi Сiч бiля рiчки Кiнсько© та
Кардашiвського лиману. Але сумно було запорожцям без свого "батька
Великого Лугу". Не хотiлося ©м жити на пiсках, i невдовзi сталося так, що
там лишилася тiльки Сiч i перебувала запорозька старшина, все ж товариство
жило на сво©х стародавнiх вольностях, по Великому Лугу, на Хортицi, в
Днiпровських порогах, на рiчцi Самарi й на Бузi. Так тривало до року
1728-го, доки татарський хан скривдив запорожцiв, захопивши зрадою пiвтори
тисячi з них у неволю. Тодi козаки з обурення покинули Олешки й повернули
знову на Базавлуг, на те мiсце, де була Стара Сiч. Та недовго ©м довелося
тут жити, бо й Росiя i Туреччина не згодилися, щоб запорожцi перебували
поблизу ©хнiх кордонiв. Через вимоги сусiдiв козаки з осенi 1730 року
перейшли на якийсь час в устя рiчки Кам'янки: коли ж року 1734-го
спалахнула вiйна мiж Росi ю й Туреччиною, Вiйсько Запорозьке перекинулося
на бiк Росi© й повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем бiля Пiдпiльно©
на розi в шести верстах од Старо© Сiчi, де витiка рiчка Сисина.
Iван Малашевич, що був тодi кошовим отаманом, незабаром обвiв окопами
сiчовi будiвлi. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Сiчi височiло
двi башти. Ворота були iз заходу й вели на торгове передмiстя Шамбаш. Униз
од торговицi з рiчки Пiдпiльно© випливала затока, що звалася - Кiвш. Сюди
при©здили з крамом турецькi, а найчастiше грецькi кораблi. Вiд Ковша до
Пiдпiльно© було викопано другий ряд окопiв, за якими стояла церква й
паланка, себто будинок старшини й канцелярiя. Зi схiдного боку Сiчi,
незабаром пiсля ©© збудування, росiйська влада насипала ретраншемент, у
якому й мiстилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опрiч валiв i
рiвчакiв, були ще покопанi довгi ями.
Окопи й вали збереглися й до наших днiв, хоча значна частина вже
забудована хатами й засаджена городами.
На iншому березi Пiдпiльно© теж були окопи, певно, на випадок скрутного
становища Сiчi.
Року 1775-го, за часiв кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина
II через опiр, який чинили запорожцi, добиваючись сво©х давнiх прав i
вольностей (землi), звелiла зруйнувати Запорозьку Сiч, а саме Вiйсько
Запорозьке скасувати навiки. Цю мiсiю вона доручила генераловi Текелю.
Маючи проти 10000 запорожцiв бiля 20000 росiйських солдатiв, царський
ставленик оточив Запорожжя з усiх бокiв, несподiвано захопив полковi
паланки й серед ночi пiдступив до Сiчi.
Хоч запорожцi й пiзно зрозумiли ворожi намiри Текелiя, а проте
озбро©лися й хотiли змагатися, й тiльки вiйськовий священик умовив ©х
скоритися волi царицi й не проливати братньо© кровi.
Зрештою, пiсля заколоту, старшi козаки й старшина вiддали генераловi
свою зброю; молодь же, десь 5000 козакiв, переправилася рiчкою Пiдпiльною
в Базавлуг i, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Днiпро,
перепливла Чорним морем за Дунай i там, з дозволу султана, осiла кошем
спочатку на Днiстровському лиманi, а пiзнiше - на Дуна©, де Запорозьке
Вiйсько й пробуло в майже не залежному становищi до 1828 року.
На мiсцi зруйновано© Покровсько© Сiчi незабаром постало село
Покровське. В тамтешнiй церквi збереглося досi чимало речей, що були в
сiчовiй церквi, а на околицях Сiчi та по окопах весь час знаходили й
понинi знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп'яний, люльки,
грошi й дьоготь у бочках; найбiльшою ж коштовнiстю вважаються двi чайки,
©х бачив у рiчцi Скарбнiй Д. I. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнiв
завдовжки, друга ж - трохи менша. Вони так i залишилися у водi.
Про кошових Ново© Сiчi майже вiдсутнi згадки на мiсцях, хоча вони були
на сто лiт пiзнiше вiдомого лицаря Сiрка. Скажiмо, що Калнишевського ще
люди пам'ятають, але не уславляють, а тiльки сумують за його долею, бо
Текелiй закував останнього кошового в кайдани, i той скiнчив сво життя в
Соловецькому монастирi на Бiлому морi.
За Покровським рогом Пiдпiльна поверта на пiвнiч i викида iз себе
рiчки: Похилу, Шершаву та Пiскувату. Всi тi рiчки сполучаються iз
Базавлуком, од яко©, напевне, дiстав назву i Луг Базавлуг, куди впада ся
рiчка.
Базавлук на Запорожжi була одною iз найславнiших i найукоханiших для
козакiв рiчок. У давнi часи вона довго межувала запорозькi й татарськi
землi й навiть згодом, коли кордон пройшов по Кам'янцi й Буговi, все-таки
Базавлуг татари часто вважали сво©ми землями.
За часiв Олешкiвсько© та Ново© Сiчi на Базавлуцi стояло багато
запорозьких зимiвникiв, а найбiльше - на розi балки Кам'янки та Базавлука,
де нинi село Шолохове, та нижче, де село Грушiвка. Пiсля скасування Сiчi
всi землi понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великi Води та майже весь
Базавлуг, десь 200 000 десятин площi, були подарованi царицею Катериною
князевi Вяземському. Вiд нього тi землi 1802 року перейшли до барона
Штiглиця, а вiд того вже - до великого князя Михайла Миколайовича. Цi
змiни власникiв дуже вплинули на склад мешканцiв у тих поселеннях, i,
зрештою, вiд запорожцiв на околицях Базавлугою, понад його кручами й
байраками, лишилися тiльки кам'янi хрести над ©хнiми домовинами, та й тих
iз кожним днем менша .
Вiд мiсця злиття Базавлука iз Скарбною-Колотiвською межа Базавлугу
простяга ться протокою Базавлука Ба-ка м до великого села Михайлiвське, а
далi до Бистрика й лиману Великi Води. Сей лиман, зiбравши до себе всi
рiчки з Базавлугу, залива водою площу в 15 квадратових верст; упродовж
вiн ма 11 верст, а впоперек лише двi версти, на кiнцях же ще вужча .
Бiля горiшнього краю лиману, пiд високою горою, вкритою великою
кiлькiстю могил, лежить село Нововоронцовка. З гори села та вiд могил,
понад селом, розкинувся на схiд чарiвний кра вид Великих Вод i взагалi
Базавлугу. На заходi вiд Великих Вод i до Базавлука пiдходить зi степу
чимала балка Оскорiвка, в якiй за пiзнiший вiк Запорожжя було безлiч
запорозьких зимiвникiв. Кра вид сi © балки теж дуже гарний.
Щодо товщi Базавлугу - то вона бiльша за простором i мовби веселiша,
нiж у Великому Лузi. Таке враження справля на мандрiвника те, що протоки
Днiпра, якi перетинають Базавлуг значно ширшi, нiж протоки Великого Лугу.
Рiчки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Пiдпiльна, Сисина та Скарбна-Колотiвська -
це зовсiм великi й мають у поперечнику вiд 50 до 100 сажнiв, та й, опрiч
них, на Лузi ще багато рiчок вiд 20 до 50 сажнiв завширшки. Це - Шарай,
Мельничиха, Лебединка, Скажена, Днiприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало
iнших.
Ще одна особливiсть Базавлугу та, що тут прудкiшi течi© рiчок i через
те заблукати в Базавлузi важче, нiж у Великому Лузi - треба тiльки
пам'ятати, що тут усi рiчки течуть на захiд, до лиману Великi Води. Впада
©х в озера чи болота в Базавлузi менше, майже зовсiм нема таких, щоб не
знати, куди вони прямують, як це бува у Великому Лузi.
Рослиннiсть у Базавлузi така ж, як i у Великому Лузi: тi ж дуби, явори,
осокори, велетенськi верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша, шовковиця,
бузина, заростi лози, очерету, оситнягу й високi, бiльше трьох аршинiв,
трави.
Пiд час весняно© повiдi, серед Базавлугу, як i у Великому Лузi,
залишаються тiльки деякi гряди, на яких стояли запорозькi кишла.
Мiж рiчками Павлюком, Днiпром, Скарбною й Темною лежить островом
урочище Васюрине. На Запорожжi, певне, був якийсь уславлений козак Васюра,
бо, крiм цього урочища, його iменем прозваний i один iз запорозьких
куренiв - Васюринський, i про Васюринського "козарлюгу" згаду ться i в
пiснi про руйнування Сiчi.
Далi вниз, понад Днiпром, iдуть урочища: Петрiвщина, Маркове та Степок.
Останнього майже нiколи не залива вода, й воно вкрите чудовим лiсом та
гарною степовою травою.
Iнше урочище з тi ю ж назвою - Степок, лежить мiж рiчками: Шаховою, що
витiка iз Скарбно© i пряму до Великих Вод, та Бiлобородчиною, яка з тi ©
ж Скарбно© впада в Темну. Близько вiд цього Степка, мiж рiчкою Тихiнкою.
й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, вiдоме тим, що
пiсля знищення Сiчi на ньому сидiв i "плодив бджолу" запорозький дiд
Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий
вус i вiн кував коня пiдковами назад. На мiсцi його кишла досi живуть люди
й держать пасiку.
Як кажуть дiди, по всiх грядах Базавлугу споконвiку жили запорожцi -
рибалили тут i розводили бджiл. А коли подiлили цi землi мiж панами, то й
по тому ще довго селилися тут запорожцi вiльно, а потiм стали виплачувати
за грунти оренду.
У селi Покровському люди згадують, що коли москалi оточили Сiч, то
козаки закопали сво© скарби в Базавлузi й, тiкаючи на Дунай, лишили в
плавнi двох товаришiв, щоб доглядали того сховища. Довго отi запорожцi там
жили, сподiваючись, що товариство повернеться, i вже зовсiм постарiли,
дожидаючись, а все не хотiли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали
вони вже сили добувати собi ©жу, то приходили в Покровське з торбами,
випрошуючи хлiба, та й знову ховалися в Лузi, не маючи навiть хати, а
живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований
скарб Запорожжя.
Чимало в Базавлузi розкидано й озер. Помiж рiчками Пiдпiльною та
Скарбною - найбiльшi: Гредчине, Довге й Домаха. Останн - найширше. Далi,
на пiвдень, бiля рiчки Темно©, лежить майже кругле озеро - Закутн , а бiля
рiчки Ревуна - лиман Васюринський i недалеко вiд нього - озеро Орiховате.
Мiж рiчкою Сисиною та Базавлугом мiститься лиман Ревин i цiлi низки
лиманiв по долинах рiчок Пiскувато©, Шаршаво© та Похило©. Далi, мiж
Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на двi квадратовi версти озеро
Пiдстепне, сполучене з рiчкою Бакай, а на пiвдень од нього розташувалися
озера: Литвинове, Мiлке, Пiскувате, Велике, Вхiдне, Кругле, знову Велике,
Прогнойне, друге Вхiдне, Гречане, Святе, Доменькiвське, ще одне з назвою
Домаха, Бакланове (улюблене мiсце бакланiв), Лебедине - одне й друге,
знову Закутн , Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срiбне та безлiч iнших.
У сьому кутку збилася сила озер. Устя рiчок та озера порiзали Базавлуг
на острови, мiж якими лежить i отой, що ма ймення давнього гетьмана
Скалозуба, що року 1599-го загинув пiд час морського походу на Азовське
море. Острiв сей невисокий, його залива велика вода, а проте вже
пережива зi сво ю назвою п'яте столiття.
Скалозубовим островом i кiнча ться луг Базавлуг, а разом iз ним i весь
запорозький Великий Луг. Хоч Днiпро ще й далi, до самiсiнького Чорного
моря вiдкида од себе в береги протоки; i Кiнська так само не хоче бiгти у
злуцi з ним, а все вiдходить лiворуч, та вже протоки обох рiчок не
захоплюють таких великих просторiв, як мiж Хортицею та Великими Водами, а
бiжать вузькою долиною; лiси ж там часом уриваються та змiнюються пiсками.
Але й близькiсть турецьких мiст XVI та XVII столiть: Аслана, Таванi й
Кизикермена унеможливлювала для запорожцiв тримати у сво©й владi подальший
низ Днiпра.
На Базавлузi збереглося далеко бiльше стародавнiх назв рiчок та урочищ,
пов'язаних з найменнями укра©нських дiячiв та привiдцiв укра©нського
народу, а саме тут мiстяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба;
рiчки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.
Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на сво©х дослiдникiв i
можуть бути зовсiм знищенi, лишившись назавжди невiдомi науцi. Навiть на
малому Городищi в пущах Великого Лугу та на городищi острова Сулими, де,
за переказами дiдiв, були навiть Сiчi, досi не побував жоден учений. А
давнi дослiдники вже постарiли, то ж час би взятися за сю справу молодшим,
i я був би щасливий, коли б се мо оповiдання заохотило до вивчення
рiдного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.
ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ
Не забути менi вас, прудкi днiпровi хвилi... Не забути вас, прозорi,
блакитнi. Й вас не забути, похмурi скелi Хортицi й зеленi дуби
Сагайдачного. Вже старiсть тисне менi на плечi, а Сагайдачне з його
чарiвними, величними кра видами, мов намальоване, ще й зараз сто©ть перед
мо©ми очима.
Хто з укра©нцiв не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що iз
запорозьким товариством воював проти гатар i туркiв, зруйнував силу ©хнiх
мiст, спалив незбориму Кафу й визволив iз неволi безлiч християнських
бранцiв? Того самого Сагайдачного, що, як спiвають люди, "промiняв жiнку
на тютюн та люльку" та здобув Укра©нi невмирущу славу? А чи багато хто з
укра©нцiв бачив те мiсце, що його й через чотири столiття звуть ще
найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно бiжить час... Рiк за роком вiдходять у вiчнiсть
минулого й несуть iз собою не тiльки людей, свiдкiв колишнiх подiй, а й
зовнiшнi ознаки давнього життя й природи... I те, чого ми через свою
недбалiсть не хочемо бачити сьогоднi, того вже не побачимо завтра.
Доля судила менi вперше глянути на свiт сонця недалеко вiд Хортицi,
Днiпрових порогiв, Сагайдачного i взагалi недалеко вiд давнiх запорозьких
гнiзд. За мого дитинства на берегах Днiпра ще чимало жило синiв
запорозьких козакiв, свiдкiв слави, а далi й ру©ни Запорозько© Сiчi. Ще
переказували з уст в уста оповiдання про славнi подi© запорозького
товариства й про недолю останнiх запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi. Ще
живi були подекуди старi запорожцi iз Задунайсько© Сiчi, а один iз тих
неборакiв навiть доживав свого вiку в оселi мого батька... Ще ходили
степовими шляхами валки чумакiв i лунали на безкрайньому обширi зелених
просторiв давнi чумацькi й козацькi пiснi.
От i заманулося менi пригадати дещо з минулого, а найбiльше - розказати
про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбiше для мене з усього запорозького
краю.
ПЕРША ПОДОРОЖ
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року,
коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати ©хали до Катеринослава по мого
середнього брата, що вчився там у гiмназi©, а я й ув'язався з ними.
Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до
Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми
пере©хали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив
це стародавн урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'©здили з високо© й круто© гори,
тако© круто©, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра,
де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати
турбувалися з раннього ранку.
- Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми
©хали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
- Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру...
- А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi?
- Дуже зноситиме порона вниз...
- Та й куди занесе?
- А туди... - похвалився брат сво©ми знаннями з географi©, - куди тече
Днiпро... У Чорне море!
- Оце нехай господь милу ! - спинили його мати. - Не годиться такого
казати.
З'©хавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не
було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовто© пiни.
Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло
двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на
гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв
пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону,
як зараз бачу, стояв старий, крем'язно© постави лоцман iз люлькою в зубах.
Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й
виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на
стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре
виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру
обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому
вигляду старого дiда. Люлька, яко© вiн не виймав iз рота, часто гасла й
тодi пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i,
поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом
по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд яко© папiр починав тлiти,
вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на
кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали
гребки вгору, то кидали ©х у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири.
Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на
стерно й на весь голос гукнув:
- Лiва греби, права табань!.. Маха !..
Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим
вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi,
стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою.
- Справдi маха , лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану,
наляж, хлопцi...
Цi © митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося,
що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну,
падають у безодню.
З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно ко©ться, й тi,
хоча й не одразу, а все-таки розказали ©й, що з Вовчого Горла пiшла крига,
яка й досi там стояла.
- Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить,
бо там ©© наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за
скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд
берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з
трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудно© криги,
невпинно наближалося униз, до нашого порону.
- Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали
мати.
- Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити
порона? Тут камiнням усi береги заток укритi.
- Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся
i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi
пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть
од крижаного поля.
Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас
далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi
береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й
попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi
монументи.
- Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний.
- А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже
так, що мерщiй би заховатись?
З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка.
- Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали,
як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного
й додав:
- У Сагайдачному захова мося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала
вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од
доводилося батогами саджати на кораблi. Весь свiт знав тодi про запорожцiв
i мав ©х за найславетнiших лицарiв.
За часiв Сагайдачного Базавлуцьку Сiч було зруйновано. Сталося се
восени року 1617-го, коли турецька флотилiя на чолi з Iбрагiмом-пашою
пiдстерегла, що гетьман iз вiйськом вирушив здобувати Анатолiйський берег,
й пiднялася Днiпром угору до самiсiнько© Сiчi й спалила церкву й куренi.
Сагайдачний тодi оселився з кошем на головi Хортицi.
Проте мiсцевiсть Базавлуцько© Сiчi принаджувала до себе запорожцiв i,
пробувши кiлька рокiв на Хортицi, вони перейшли ближче до Базавлуцького
острова - на Томакiв-ський, а звiдти року 1638-го - на Микитин Рiг, потiм
же - року 1652-го з Микитиного Рогу знову-таки повернулися на Базавлуг i
стали кошем на розi, проти ру©н Баторi во© Сiчi (сучасне Городище). Тут,
бiля устя Чортомлика, вiд поля були покопанi глибокi рiвчаки й насипанi
високi вали на 100 сажнiв уздовж i з баштою бiля ворiт у 20 сажнiв
навкруги: з боку ж Чортомлика та Скарбно© стояла стiна з двох високих
тинiв, забитих глиною. В нiй зробили 8 пролазiв, щоб козаки могли ходити
по воду; над тими пролазами були бiйницi для пальби з рушниць. Окопи на
старому Городищi також поновили й на ньому вiдбудували нову церкву.
Чортомлицька Сiч iснувала до року 1709-го, себто 57 лiт. Першу ©© добу
(до 1680 року) уславив полковник, а далi кошовий Iван Сiрко. Не було року,
щоб запорожцi не вирушали iз Сiчi на кривавi й славнi походи. Кiлька разiв
козаки наскакували на татар, прокладали собi шлях через мури Перекопа й
руйнували весь Крим, змушуючи хана втiкати за гори. Сiрко стiльки пролив
тодi кровi, що орда вже не могла вiдродитися й поволi занепала.
Чортомлицька Сiч бачила в сво©х окопах i турецьких яничарiв, що потай iз
татарами приходили мститися запорожцям за ©хнi напади, але Сiрко врятував
Сiч i помiж куренями вигубив 13 500 душ бусурманiв.
Року 1680-го Iвана Сiрка не стало. Коли вiн помер, то запорожцi
привезли тiло свого славного кошового на Чортомлицьку Сiч й урочисто
поховали на сiчовому кладовищi. Його могила iз надгробком, поновленим
пiсля повернення Вiйська Запорозького з устя Днiпра (з Олешок) на
Базавлуг, сто©ть i нинi трохи вище вiд ру©н козацьких окопiв серед слободи
Капулiвки на 20 верст нижче Нiкополя.
Зi смертю Сiрка почався занепад Запорожжя, i Чортомлицька Сiч жила
тiльки колишньою славою. Лише вряди-годи траплялися вибухи давньо© величi,
та й вони хутко згасали. Аж на початку XVII столiття на Запорожжi з'явився
заповзятий i освiчений кошовий отаман Кость Гордi нко, що мрiяв пiднести
козацькi звича© на попередню височiнь i, змагаючись за волю й права
Запорозького Вiйська, став на збройну боротьбу проти армi© Петра I. Та
сили були занадто не рiвнi. Росiйське вiйсько пiд проводом полковника
Яковлева та запорозького зрадника Гната Галагана весною 1709 року
пiдступило до Сiчi. Отаман Гордi нко iз запорожцями перебував тодi на
Полтавщинi й не змiг встигнути на помiч кiльком стам козакiв, що лишилися
на Сiчi, й вони, хоча й хоробро вiдбивалися на чолi з наказним кошовим Я
кимом Богуном, але врештi-решт москалi здобули спочатку Чортомлицьку Сiч,
а через два днi й старе Городище iз скарбницею й церквою.
Розлютованi змаганням запорожцiв, Галаган та Яковлев не лишили на Сiчi
каменя на каменi; куренi спалили, iз церкви забрали iконостас, а саму
будiвлю пiддали вогню. Не зацiлiло навiть кладовище - на ньому знищили всi
надгробки й каплицi.
В нашi часи Базавлуцький острiв, або Городище, дуже пiдмила вода.
Невеликий колись, вiн тепер став зовсiм малим, а з ознак сiчових споруд
збереглася на ньому тiльки яма iз шматками бито© цегли вiд пiдмуркiв
сiчово© церкви та ледве примiтнi ознаки окопiв. Вiд Чортомлицько© Сiчi
лишилися на березi, трохи вище Городища, козацькi окопи, забудованi нинi
хатами слободи Капулiвки, а вище тих окопiв, у дворi селянина Мазая, в
шанобi сто©ть поновлена за часiв Ново© Сiчi могила кошового Iвана Сiрка.
Нижня половина Чортомлицько© Сiчi змита рiчками, так що певного плану
розташування неможливо собi уявити.
Ру©ни обох Сiчей у пiзнiшi часи, коли козаки отаборилися на Пiдпiльнiй,
звалися одним найменням - Стара Сiч.
У селi Капулiвцi згадки про запорожцiв i найбiльше про кошового Сiрка
дуже живi, й розказують про нього селяни охоче; тiльки, на жаль, усi
оповiдання крутяться навколо характерства (чаклунства) запорозького
лицаря. Ви почу те тут, як Сiрко вмiв наводити на ворогiв ману; що його нi
пуля, нi шабля не брала, i козаки й по смертi кошового перемагали
бусурманiв, якщо з ними була сiркова рука.
Коли вийти за Капулiвку на гору, або на старе запорозьке кладовище, то
можна побачити один iз найзахопливiших кра видiв Базавлуга. Чортомлицький
Рiг, уткнувся майже в середину плавнi; скiльки око сягне на схiд, захiд i
пiвдень, простяглися зеленi, просторi луки, змережанi блискучими протоками
Днiпра. Вони то збираються докупи, в озера й лимани, то знову
розповзаються в рiзнi боки, ховаючись за високими, кучерявими деревами.
Тут, на очах ваших, притулок звiра, птицi й риби з чарiвним повiтрям,
духм'янiстю води й рослин - те, що звикли називати ра м; хоч, зрозумiло,
що в сьому запорозькому закутi iснують i непри мнi для людини дарунки, а
саме: в травнi - мошкара, а влiтку - комарi.
Пiд час весняно© поводi Базавлуг iз Чортомлицького рогу зда ться морем,
де високi урочища пiдносяться островами, й лише на пiвднi, бiля колишньо©
Мамай-Сурки, бовванiють степовi могили.
Саме Городище Старо© Сiчi, звiдсiля, немов потопа серед зелено© пущi
та рiчкових стрiчок, що збiглися до нього. Ще року 1709-го золотий хрест
сiчово© церкви звеселяв усю цю мiсцевiсть, тепер же острiв дивиться
пусткою i дуже сумний iз вигляду.
Землi понад Великим Лугом багато важили не тiльки для запорожцiв, а й
для попереднiх мешканцiв понадднiпрових степiв. Вище на Чортомлику за 16
верст од Старо© Сiчi, бiля Чортомлицьких хуторiв, помiж степовими могилами
височить одна найбiльша - Чортомлицька, що мала 9 сажнiв заввишки та 165
сажнiв навкруги. На ©© версi колись стояла велика кам'яна баба. Коли ту
могилу року 1862-го розрили пiд наглядом учених, то виявилося, що там
похований скiфський цар, а поруч нього, в окремiй домовинi, - цариця. А
навкруги ©х - всiлякi царськi прислужники й конi iз сiдлами та збру ю. Хоч
тi домовини давно вже пограбованi, а проте в них усе-таки було знайдено
багато золотих, срiбних та iнших речей, що дали науцi великi скарби й
досвiд про те, як жили тi народи, що в давнi часи заселяли околицi
Великого Лугу.
З усiх тих рiчок, якi зiбралися до Старо© Сiчi, утворилася рiчка
Пiдпiльна. Вона пряму на захiд сонця до села Покровського, на мiсцi якого
з року 1734-го до року 1775-го була остання на Днiпрi Запорозька Сiч. Од
слободи Капулiвки до села Покровського - шiсть верст. Тут залюбки можна
пройтися пiшки, бо сей шлях веселий: з лiво© руки за рiчкою весь час
тягнеться зелена плавня, звiдки долинають навiть пташинi спiви. Неподалiк
Покровського Пiдпiльна робить глибоке колiно, й перед очима виника
великий, як i на Чортомлицькiй Сiчi, рiг, де запоржцi сидiли кошем 41 рiк.
Сталося се так.
Коли Чортомлицьку Сiч зруйнували, запорожцi згуртувалися на устi
Кам'янки бiля Козацького рiчища Днiпра; звiдси ©х вигнало росiйське
вiйсько, то за угодою з турецьким султаном вони перейшли на устя Днiпра, в
урочище Олешки й там упорядкували собi Сiч бiля рiчки Кiнсько© та
Кардашiвського лиману. Але сумно було запорожцям без свого "батька
Великого Лугу". Не хотiлося ©м жити на пiсках, i невдовзi сталося так, що
там лишилася тiльки Сiч i перебувала запорозька старшина, все ж товариство
жило на сво©х стародавнiх вольностях, по Великому Лугу, на Хортицi, в
Днiпровських порогах, на рiчцi Самарi й на Бузi. Так тривало до року
1728-го, доки татарський хан скривдив запорожцiв, захопивши зрадою пiвтори
тисячi з них у неволю. Тодi козаки з обурення покинули Олешки й повернули
знову на Базавлуг, на те мiсце, де була Стара Сiч. Та недовго ©м довелося
тут жити, бо й Росiя i Туреччина не згодилися, щоб запорожцi перебували
поблизу ©хнiх кордонiв. Через вимоги сусiдiв козаки з осенi 1730 року
перейшли на якийсь час в устя рiчки Кам'янки: коли ж року 1734-го
спалахнула вiйна мiж Росi ю й Туреччиною, Вiйсько Запорозьке перекинулося
на бiк Росi© й повернувшись на Базавлуг, отаборилося кошем бiля Пiдпiльно©
на розi в шести верстах од Старо© Сiчi, де витiка рiчка Сисина.
Iван Малашевич, що був тодi кошовим отаманом, незабаром обвiв окопами
сiчовi будiвлi. Одразу за першими рядами, з боку степу, в Сiчi височiло
двi башти. Ворота були iз заходу й вели на торгове передмiстя Шамбаш. Униз
од торговицi з рiчки Пiдпiльно© випливала затока, що звалася - Кiвш. Сюди
при©здили з крамом турецькi, а найчастiше грецькi кораблi. Вiд Ковша до
Пiдпiльно© було викопано другий ряд окопiв, за якими стояла церква й
паланка, себто будинок старшини й канцелярiя. Зi схiдного боку Сiчi,
незабаром пiсля ©© збудування, росiйська влада насипала ретраншемент, у
якому й мiстилася царська залога. Перед цим ретраншементом, опрiч валiв i
рiвчакiв, були ще покопанi довгi ями.
Окопи й вали збереглися й до наших днiв, хоча значна частина вже
забудована хатами й засаджена городами.
На iншому березi Пiдпiльно© теж були окопи, певно, на випадок скрутного
становища Сiчi.
Року 1775-го, за часiв кошового Петра Калнишевського, цариця Катерина
II через опiр, який чинили запорожцi, добиваючись сво©х давнiх прав i
вольностей (землi), звелiла зруйнувати Запорозьку Сiч, а саме Вiйсько
Запорозьке скасувати навiки. Цю мiсiю вона доручила генераловi Текелю.
Маючи проти 10000 запорожцiв бiля 20000 росiйських солдатiв, царський
ставленик оточив Запорожжя з усiх бокiв, несподiвано захопив полковi
паланки й серед ночi пiдступив до Сiчi.
Хоч запорожцi й пiзно зрозумiли ворожi намiри Текелiя, а проте
озбро©лися й хотiли змагатися, й тiльки вiйськовий священик умовив ©х
скоритися волi царицi й не проливати братньо© кровi.
Зрештою, пiсля заколоту, старшi козаки й старшина вiддали генераловi
свою зброю; молодь же, десь 5000 козакiв, переправилася рiчкою Пiдпiльною
в Базавлуг i, обравши там нову старшину, вирушила Сисиною в Днiпро,
перепливла Чорним морем за Дунай i там, з дозволу султана, осiла кошем
спочатку на Днiстровському лиманi, а пiзнiше - на Дуна©, де Запорозьке
Вiйсько й пробуло в майже не залежному становищi до 1828 року.
На мiсцi зруйновано© Покровсько© Сiчi незабаром постало село
Покровське. В тамтешнiй церквi збереглося досi чимало речей, що були в
сiчовiй церквi, а на околицях Сiчi та по окопах весь час знаходили й
понинi знаходять запорозьку зброю, посуд чавунний та череп'яний, люльки,
грошi й дьоготь у бочках; найбiльшою ж коштовнiстю вважаються двi чайки,
©х бачив у рiчцi Скарбнiй Д. I. Яворницький. Одна з них була в 6 сажнiв
завдовжки, друга ж - трохи менша. Вони так i залишилися у водi.
Про кошових Ново© Сiчi майже вiдсутнi згадки на мiсцях, хоча вони були
на сто лiт пiзнiше вiдомого лицаря Сiрка. Скажiмо, що Калнишевського ще
люди пам'ятають, але не уславляють, а тiльки сумують за його долею, бо
Текелiй закував останнього кошового в кайдани, i той скiнчив сво життя в
Соловецькому монастирi на Бiлому морi.
За Покровським рогом Пiдпiльна поверта на пiвнiч i викида iз себе
рiчки: Похилу, Шершаву та Пiскувату. Всi тi рiчки сполучаються iз
Базавлуком, од яко©, напевне, дiстав назву i Луг Базавлуг, куди впада ся
рiчка.
Базавлук на Запорожжi була одною iз найславнiших i найукоханiших для
козакiв рiчок. У давнi часи вона довго межувала запорозькi й татарськi
землi й навiть згодом, коли кордон пройшов по Кам'янцi й Буговi, все-таки
Базавлуг татари часто вважали сво©ми землями.
За часiв Олешкiвсько© та Ново© Сiчi на Базавлуцi стояло багато
запорозьких зимiвникiв, а найбiльше - на розi балки Кам'янки та Базавлука,
де нинi село Шолохове, та нижче, де село Грушiвка. Пiсля скасування Сiчi
всi землi понад Чортомликом, Базавлуком, лиманом Великi Води та майже весь
Базавлуг, десь 200 000 десятин площi, були подарованi царицею Катериною
князевi Вяземському. Вiд нього тi землi 1802 року перейшли до барона
Штiглиця, а вiд того вже - до великого князя Михайла Миколайовича. Цi
змiни власникiв дуже вплинули на склад мешканцiв у тих поселеннях, i,
зрештою, вiд запорожцiв на околицях Базавлугою, понад його кручами й
байраками, лишилися тiльки кам'янi хрести над ©хнiми домовинами, та й тих
iз кожним днем менша .
Вiд мiсця злиття Базавлука iз Скарбною-Колотiвською межа Базавлугу
простяга ться протокою Базавлука Ба-ка м до великого села Михайлiвське, а
далi до Бистрика й лиману Великi Води. Сей лиман, зiбравши до себе всi
рiчки з Базавлугу, залива водою площу в 15 квадратових верст; упродовж
вiн ма 11 верст, а впоперек лише двi версти, на кiнцях же ще вужча .
Бiля горiшнього краю лиману, пiд високою горою, вкритою великою
кiлькiстю могил, лежить село Нововоронцовка. З гори села та вiд могил,
понад селом, розкинувся на схiд чарiвний кра вид Великих Вод i взагалi
Базавлугу. На заходi вiд Великих Вод i до Базавлука пiдходить зi степу
чимала балка Оскорiвка, в якiй за пiзнiший вiк Запорожжя було безлiч
запорозьких зимiвникiв. Кра вид сi © балки теж дуже гарний.
Щодо товщi Базавлугу - то вона бiльша за простором i мовби веселiша,
нiж у Великому Лузi. Таке враження справля на мандрiвника те, що протоки
Днiпра, якi перетинають Базавлуг значно ширшi, нiж протоки Великого Лугу.
Рiчки Лапинка, Павлюк, Скарбна, Пiдпiльна, Сисина та Скарбна-Колотiвська -
це зовсiм великi й мають у поперечнику вiд 50 до 100 сажнiв, та й, опрiч
них, на Лузi ще багато рiчок вiд 20 до 50 сажнiв завширшки. Це - Шарай,
Мельничиха, Лебединка, Скажена, Днiприще, Шахова, Темна, Миколина й чимало
iнших.
Ще одна особливiсть Базавлугу та, що тут прудкiшi течi© рiчок i через
те заблукати в Базавлузi важче, нiж у Великому Лузi - треба тiльки
пам'ятати, що тут усi рiчки течуть на захiд, до лиману Великi Води. Впада
©х в озера чи болота в Базавлузi менше, майже зовсiм нема таких, щоб не
знати, куди вони прямують, як це бува у Великому Лузi.
Рослиннiсть у Базавлузi така ж, як i у Великому Лузi: тi ж дуби, явори,
осокори, велетенськi верби, берест, ясен, клен, кислиця, груша, шовковиця,
бузина, заростi лози, очерету, оситнягу й високi, бiльше трьох аршинiв,
трави.
Пiд час весняно© повiдi, серед Базавлугу, як i у Великому Лузi,
залишаються тiльки деякi гряди, на яких стояли запорозькi кишла.
Мiж рiчками Павлюком, Днiпром, Скарбною й Темною лежить островом
урочище Васюрине. На Запорожжi, певне, був якийсь уславлений козак Васюра,
бо, крiм цього урочища, його iменем прозваний i один iз запорозьких
куренiв - Васюринський, i про Васюринського "козарлюгу" згаду ться i в
пiснi про руйнування Сiчi.
Далi вниз, понад Днiпром, iдуть урочища: Петрiвщина, Маркове та Степок.
Останнього майже нiколи не залива вода, й воно вкрите чудовим лiсом та
гарною степовою травою.
Iнше урочище з тi ю ж назвою - Степок, лежить мiж рiчками: Шаховою, що
витiка iз Скарбно© i пряму до Великих Вод, та Бiлобородчиною, яка з тi ©
ж Скарбно© впада в Темну. Близько вiд цього Степка, мiж рiчкою Тихiнкою.
й Старим Ревуном, розкинулося невеличке урочище Панидине, вiдоме тим, що
пiсля знищення Сiчi на ньому сидiв i "плодив бджолу" запорозький дiд
Усатий. Його знав увесь Базавлуг через те, що в нього був один дуже довгий
вус i вiн кував коня пiдковами назад. На мiсцi його кишла досi живуть люди
й держать пасiку.
Як кажуть дiди, по всiх грядах Базавлугу споконвiку жили запорожцi -
рибалили тут i розводили бджiл. А коли подiлили цi землi мiж панами, то й
по тому ще довго селилися тут запорожцi вiльно, а потiм стали виплачувати
за грунти оренду.
У селi Покровському люди згадують, що коли москалi оточили Сiч, то
козаки закопали сво© скарби в Базавлузi й, тiкаючи на Дунай, лишили в
плавнi двох товаришiв, щоб доглядали того сховища. Довго отi запорожцi там
жили, сподiваючись, що товариство повернеться, i вже зовсiм постарiли,
дожидаючись, а все не хотiли виявити, де саме закопаний скарб. Як не мали
вони вже сили добувати собi ©жу, то приходили в Покровське з торбами,
випрошуючи хлiба, та й знову ховалися в Лузi, не маючи навiть хати, а
живучи по дуплах; та так вони й померли, не розголосивши, де схований
скарб Запорожжя.
Чимало в Базавлузi розкидано й озер. Помiж рiчками Пiдпiльною та
Скарбною - найбiльшi: Гредчине, Довге й Домаха. Останн - найширше. Далi,
на пiвдень, бiля рiчки Темно©, лежить майже кругле озеро - Закутн , а бiля
рiчки Ревуна - лиман Васюринський i недалеко вiд нього - озеро Орiховате.
Мiж рiчкою Сисиною та Базавлугом мiститься лиман Ревин i цiлi низки
лиманiв по долинах рiчок Пiскувато©, Шаршаво© та Похило©. Далi, мiж
Базавлугом та Великими Водами, розкинулося на двi квадратовi версти озеро
Пiдстепне, сполучене з рiчкою Бакай, а на пiвдень од нього розташувалися
озера: Литвинове, Мiлке, Пiскувате, Велике, Вхiдне, Кругле, знову Велике,
Прогнойне, друге Вхiдне, Гречане, Святе, Доменькiвське, ще одне з назвою
Домаха, Бакланове (улюблене мiсце бакланiв), Лебедине - одне й друге,
знову Закутн , Хомине, Кривеньке, Прищепа, Срiбне та безлiч iнших.
У сьому кутку збилася сила озер. Устя рiчок та озера порiзали Базавлуг
на острови, мiж якими лежить i отой, що ма ймення давнього гетьмана
Скалозуба, що року 1599-го загинув пiд час морського походу на Азовське
море. Острiв сей невисокий, його залива велика вода, а проте вже
пережива зi сво ю назвою п'яте столiття.
Скалозубовим островом i кiнча ться луг Базавлуг, а разом iз ним i весь
запорозький Великий Луг. Хоч Днiпро ще й далi, до самiсiнького Чорного
моря вiдкида од себе в береги протоки; i Кiнська так само не хоче бiгти у
злуцi з ним, а все вiдходить лiворуч, та вже протоки обох рiчок не
захоплюють таких великих просторiв, як мiж Хортицею та Великими Водами, а
бiжать вузькою долиною; лiси ж там часом уриваються та змiнюються пiсками.
Але й близькiсть турецьких мiст XVI та XVII столiть: Аслана, Таванi й
Кизикермена унеможливлювала для запорожцiв тримати у сво©й владi подальший
низ Днiпра.
На Базавлузi збереглося далеко бiльше стародавнiх назв рiчок та урочищ,
пов'язаних з найменнями укра©нських дiячiв та привiдцiв укра©нського
народу, а саме тут мiстяться острови: Хмельницького, Сулими, Скалозуба;
рiчки Павлюк, Шахова та урочище Васюрине.
Простори Великого Лугу й Базавлугу ще чекають на сво©х дослiдникiв i
можуть бути зовсiм знищенi, лишившись назавжди невiдомi науцi. Навiть на
малому Городищi в пущах Великого Лугу та на городищi острова Сулими, де,
за переказами дiдiв, були навiть Сiчi, досi не побував жоден учений. А
давнi дослiдники вже постарiли, то ж час би взятися за сю справу молодшим,
i я був би щасливий, коли б се мо оповiдання заохотило до вивчення
рiдного нам Великого Лугу бодай одну заповзяту людину.
ГЕТЬМАНСЬКЕ УРОЧИЩЕ
Не забути менi вас, прудкi днiпровi хвилi... Не забути вас, прозорi,
блакитнi. Й вас не забути, похмурi скелi Хортицi й зеленi дуби
Сагайдачного. Вже старiсть тисне менi на плечi, а Сагайдачне з його
чарiвними, величними кра видами, мов намальоване, ще й зараз сто©ть перед
мо©ми очима.
Хто з укра©нцiв не чув про славного гетьмана Сагайдачного, що iз
запорозьким товариством воював проти гатар i туркiв, зруйнував силу ©хнiх
мiст, спалив незбориму Кафу й визволив iз неволi безлiч християнських
бранцiв? Того самого Сагайдачного, що, як спiвають люди, "промiняв жiнку
на тютюн та люльку" та здобув Укра©нi невмирущу славу? А чи багато хто з
укра©нцiв бачив те мiсце, що його й через чотири столiття звуть ще
найменням Сагайдачного, себто Сагайдачне?
Хутко, невпинно бiжить час... Рiк за роком вiдходять у вiчнiсть
минулого й несуть iз собою не тiльки людей, свiдкiв колишнiх подiй, а й
зовнiшнi ознаки давнього життя й природи... I те, чого ми через свою
недбалiсть не хочемо бачити сьогоднi, того вже не побачимо завтра.
Доля судила менi вперше глянути на свiт сонця недалеко вiд Хортицi,
Днiпрових порогiв, Сагайдачного i взагалi недалеко вiд давнiх запорозьких
гнiзд. За мого дитинства на берегах Днiпра ще чимало жило синiв
запорозьких козакiв, свiдкiв слави, а далi й ру©ни Запорозько© Сiчi. Ще
переказували з уст в уста оповiдання про славнi подi© запорозького
товариства й про недолю останнiх запорожцiв пiсля зруйнування Сiчi. Ще
живi були подекуди старi запорожцi iз Задунайсько© Сiчi, а один iз тих
неборакiв навiть доживав свого вiку в оселi мого батька... Ще ходили
степовими шляхами валки чумакiв i лунали на безкрайньому обширi зелених
просторiв давнi чумацькi й козацькi пiснi.
От i заманулося менi пригадати дещо з минулого, а найбiльше - розказати
про урочище Сагайдачне, бо воно найлюбiше для мене з усього запорозького
краю.
ПЕРША ПОДОРОЖ
Я побачив це урочище й побував у ньому мимоволi. Се було 1864 року,
коли менi виповнилося сiм лiт. Моя мати ©хали до Катеринослава по мого
середнього брата, що вчився там у гiмназi©, а я й ув'язався з ними.
Шлях iз Олександрiвського повiту, де був хутiр мого батька, прямував до
Катеринослава повз повiтове мiсто й Кiчкас. Але я Кiчкаса не бачив, бо ми
пере©хали Днiпро льодом i я його проспав; так що вперше на вiку я побачив
це стародавн урочище лише тодi, коли ми верталися з Катеринослава.
Я дуже добре пам'ятаю, як надвечiр ми з'©здили з високо© й круто© гори,
тако© круто©, що мати з остраху аж хрестилася. Це ми прямували до Днiпра,
де лоцмани перевозили людей i хури пороном. Про цей перевiз мати
турбувалися з раннього ранку.
- Коли б господь дав, - казали вони, - щоб крига вже перейшла, бо як ми
©хали сюди льодом, то було дуже небезпечно.
Та знов:
- Коли б господь дав, щоб не було горiшнього вiтру...
- А як буде горiшнiй вiтер, - iз жахом питався я, - то що тодi?
- Дуже зноситиме порона вниз...
- Та й куди занесе?
- А туди... - похвалився брат сво©ми знаннями з географi©, - куди тече
Днiпро... У Чорне море!
- Оце нехай господь милу ! - спинили його мати. - Не годиться такого
казати.
З'©хавши в берег по глибокому пiску, ми побачили, що криги на Днiпрi не
було, але вода йшла каламутна, з великими пасмами жовто© пiни.
Як тiльки наш фургон, разом iз кiньми, втягся на порон, де вже стояло
двi хури подорожнiх селян, лоцмани раптом вiдiпхнули порона й давай на
гребках гнати його вгору Днiпра, до того мiсця, де до нього з обох бокiв
пiдсунулися й упали в саму воду височеннi похмурi скелi. На стернi порону,
як зараз бачу, стояв старий, крем'язно© постави лоцман iз люлькою в зубах.
Мене вiн зацiкавив тим, що на грудях у нього була розхристана сорочка й
виднiлося чорне, мов халява його чобота, тiло; коли ж вiн налягав на
стерно, то визирало тiло зовсiм бiле. Борода у лоцмана була добре
виголена, пишнi сивi вуса красиво визначалися на червоному вiд вiтру
обличчi; довгi ж ряснi брови звисали над очима й надавали суворостi всьому
вигляду старого дiда. Люлька, яко© вiн не виймав iз рота, часто гасла й
тодi пiдручний, парубок лiт на вiсiмнадцять, дiставав iз кишенi кремiнь i,
поклавши на нього шматок товстого синього цукрового паперу, бив кресалом
по кременю, а коли з нього добувалася iскра, вiд яко© папiр починав тлiти,
вiн притуляв той шматок дiдовi до люльки.
На двох великих, товстих, мов колоди, гребках було по п'ять лоцманiв на
кожнiй, i вони, тримаючись на ногах i жартуючи помiж себе, то пiднiмали
гребки вгору, то кидали ©х у воду, лишаючи за пороном на водi дрiбнi вири.
Ми вже зовсiм пiдпливали пiд скелi, коли старий лоцман раптом натис на
стерно й на весь голос гукнув:
- Лiва греби, права табань!.. Маха !..
Покрик стернаря був такий могутнiй, а очi його спалахнули таким суворим
вогнем, що я затрусився з переляку. Всi глянули в бiк гори: там, на скелi,
стояв чоловiк i чогось махав нам шапкою.
- Справдi маха , лихо його матерi! - почулося мiж лоцманами. - Ану,
наляж, хлопцi...
Цi © митi згори Днiпра долинув великий шум, гуркiт i вибухи. Здавалося,
що десь поблизу вiтер рушить скелi, й тi, розбиваючись одна об одну,
падають у безодню.
З жахом i слiзьми мати питали у лоцманiв, що то воно ко©ться, й тi,
хоча й не одразу, а все-таки розказали ©й, що з Вовчого Горла пiшла крига,
яка й досi там стояла.
- Не дивно, - додав старий лоцман, - що вона так шумить та гуркотить,
бо там ©© наперло аж у три шари!
За хвилину знову почулися лункi вибухи й шум, i назустрiч нам, з-за
скель, висунулося крижане поле. Воно бiлою пiною вкривало Днiпро вiд
берега до берега, краями зачiпалося за надбережнi скелi й каменi, з
трiском репалося й кололося i, викидаючи на скелi шматки брудно© криги,
невпинно наближалося униз, до нашого порону.
- Привертайте, бога ради, до берега! - з розпачем у голосi благали
мати.
- Куди там до берега?.. - пробубонiв старий лоцман. - Хiба щоб пробити
порона? Тут камiнням усi береги заток укритi.
- Пускаю ходом! - знову гучно сказав вiн до гребцiв. Порон повернувся
i, наче вiдiрвавшись од берега, поплив на середину рiчки. Крига дедалi
пiдступала ближче, але бистра течiя пiдхопила й порон i понесла його геть
од крижаного поля.
Високi скелi Кiчкасу стали зненацька зменшуватись, одсунулися вiд нас
далi й немов поринали у водi. Повз нас з обох бокiв бiгли пiскуватi
береги, а вiд низу Днiпра виринали з води новi, великi, дивовижнi скелi й
попереду всiх три стрункi та високi шпилi, немов обробленi пiд величезнi
монументи.
- Куди ж сховатися? - обiзвався до стернаря його молодий пiдручний.
- А що, може, злякався? - з посмiхом спитав старий, - Тобi, Миколо, вже
так, що мерщiй би заховатись?
З-помiж гребцiв почувся регiт i глузування з легкодухого парубка.
- Налягай, вражi дiти! - гукнув до них старий стернар, - Чого заiржали,
як тi огирi до косяка? Хочете, щоб об Стовпи нас розбило?
Згодом суворий дiд пошкодував свого молодого присоромленого пiдручного
й додав:
- У Сагайдачному захова мося... Нiде бiльше! Порон, що ним керувала
вмiла рука, все далi тiкав од криги й водночас усе бiльше вiдступав од