Страница:
вже татари верталися назад, обтяженi ясиром, Чорним шляхом, на пiвдень; i
Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового
байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало
©х на Укра©ну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв.
Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи.
Багато все-таки вивозили татари укра©нського люду до Криму в мiста Козлов
(нинi - впаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV
столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками.
З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного
морiв. Молодиць i дiвчат гарно© вроди купували заможнi бусурмани в сво©
гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками
не по-людському: годували ©х, як собак, на нiч приковували ланцюгами або
зв'язували ©м руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля
випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на сво© вiйськовi
галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити
веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки,
пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря.
Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних
дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю укра©нського
народу.
У святу недiлю не сизi орли заклекотали,
Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали,
Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
"Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик,
А знизу буйний вiтер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецько© каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надо©ла;
Кайдани-залiзо ноги повривало,
Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовто© костi пошмуляло!"
Баша турецький, бусурманський,
Недовiрок християнський,
По ринку вiн походжа ,
Вiн сам добре те зачува ,
На слуги сво©, на туркiв-яничарiв, зозла гукав:
"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Iз ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини i червоно© таволги набирайте,
Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!"
То тi слуги, турки-яничари, добре дбали,
Iз ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини i червоно© таволги у руки набирали,
Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали;
Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовто© костi обривали,
Кров християнську невинно проливали.
Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати:
"Ти, земле турецька, вiро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вiрною жоною!
Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв
З тяжко© неволi турецько©,
З каторги бусурмансько©
На тихi води,
На яснi зорi,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнськi!"
Поклоня ться бiдний невольник
Iз землi турецько©, iз вiри бусурмансько©
У городи християнськi© - до отця, до матусi,
Що не може вiн ©м поклонитися -
Тiльки поклоня ться голубонькам сивеньким:
"Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко лiта ш, ти далеко бува ш;
Полети ти в городи християнськi©,
До отця мойого, до матусi.
Сядь-пади
На подвiр'© отцiвськiм,
Жалiбненько загуди,
Об мо © пригодi козацько© припом'яни:
Нехай отець i матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, ма тки збувають,
Великi скарби збирають, -
Головоньку козацькую iз тяжко© неволi визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матiр,
У которо© каторзi шукати:
Чи у пристанi Козловсько©,
Чи у городi Царградi на базарi.
Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати,
За Чорне море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи,
Сукна дорогi поставами, не мiрячи,
За них брати.
Тодi далася бiдному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'©дали,
Сирая сириця до жовто© костi
Тiло козацьке про©дала".
То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали,
Об вiрi християнськiй гадали,
Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали:
"Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая,
Ти си наповнена срiблом-злотом
I дорогими напитками,
Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно,
Що бiдний невольник у тебе пробував,
Празника Рожества, будь лi Воскресения не зна ,
Всi у неволi проклято©, на каторзi турецько©
На Чорнiм морi пробувають,
Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинають:
"Ти, земле турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не диного за сiм лiт вiйною;
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Дiток маленьких з отцем i маткою.
Визволь, боже, бiдного невольника
На Свято-руський берег,
На край веселий, мiж народ хрещений!.."
Не легша доля була й укра©нського жiноцтва, захопленого в неволю. Не
маючи сили, щоб оборонятися вiд напасникiв, молодицi й дiвчата тiльки
сльозами й благанням сподiвалися вмилосердити степових хижакiв.
У долинi огонь горить,
Коло нього турок сидить,
Турок сидить - коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковi©;
Бiля нього дiвча сидить,
Дiвча сидить, слiзно плаче,
Слiзно плаче, турка просить:
- Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рiдную Вкра©ночку.
Та даремнi благання дiвчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб iз
шляху пустити ©х додому, не покористувавшись iз них, як iз дiвчат i
невольниць:
Сестра сестрi промовля :
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки ©© пошле,
Най ся мамка не фрасу ,
Най нам вiна не готу !
Бо ми вiно утратили
Пiд явором зелененьким
Iз турчином молоденьким...
У неволi молодиць та дiвчат чекала ще тяжча недоля, нiж чоловiкiв. х
примушували бути жiнками бусурманiв i родити на свiт ворогiв сво © далеко©
Укра©ни. Тож багато укра©нок ставало дружинами турецьких пашiв i навiть
самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах,
але тi "лакомства нещаснi", як спiва народ у сво©х думах, не вбивали в
дочок Укра©ни живого духу, й багато з них користувалися сво©м впливом на
чоловiкiв-туркiв, щоб, у чому була змога, допомагати сво©м землякам i до
самiсiнько© домовини зберiгали в сво му серцi iскру любовi до рiдного
краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з мiста Богуслава, й оспiвала
народна дума.
Що на Чорному морi, на каменi бiленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тiй-то темницi пробувало сiмсот козакiв,
Бiдних невольникiв.
Вони вже тридцять лiт у неволi пробувають,
Божого свiту, сонця праведного в вiчi собi не видають.
То до ©х дiвка-бранка,
Маруся, попiвна Богуславка приходжа ,
Словами промовля :
"Гей, козаки, ви, бiднi© невольники!
Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?"
Що тодi бiднi невольники зачували,
Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,
По рiчах пiзнавали,
Словами промовляли:
"Гей, дiвко-бранко, Марусю,
Попiвно Богуславко!
Почiм ми можем знати,
Що в нашiй землi християнськiй за день тепера?
Що тридцять лiт у неволi пробува м,
Божого свiту, сонця праведного не вида м.
То ми не можемо знати,
Що в нашiй землi християнськiй за день тепера".
Тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Те зачува ,
До козакiв словами промовля :
"Ой козаки, ви бiднi невольники!
Що сьогоднi у нашiй землi християнськiй Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!"
То тодi тi козаки те зачували,
Бiлим лицем до сиро© землi припадали,
Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дiвко-бранко Марусю,
Попiвно Богуславко,
Щастя-долi собi не мала,
Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень - сказала"
То тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Те зачувала,
Словами промовляла:
"Ой козаки, ви, бiднi© невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечетi ви©жджати,
То буде менi, дiвцi-бранцi Марусi,
Попiвнi Богуславцi,
На руки ключi вiддавати:
То буду я до темницi приходжати,
Темницю вiдмикати,
Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечетi вiд'©жджати,
Став дiвцi-бранцi Марусi,
Попiвнi Богуславцi,
На руки ключi вiддавати.
Тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Добре дба , до темницi приходжа ,
Темницю вiдмика ,
Всiх козакiв, бiдних невольникiв,
На волю випуска
I словами примовля :
"Ой козаки, ви, бiднi невольники!
Кажу вам: добре дбайте,
В городи християнськi утiкайте;
Тiльки прошу я вас одного -
Города Богуслава не минайте.
Мо му батьку й матерi знати давайте:
Та нехай мiй батько добре дба ,
Грунтiв, великих ма ткiв нехай не збува ,
Великих скарбiв не збира
Та нехай мене, дiвки-бранки Марусi,
Попiвни Богуславки,
З неволi не викупля .
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкошi турецько©,
Для лакомства нещасного!"
Ой, визволи, боже, нас всiх, бiдних невольникiв,
З тяжко© неволi, з вiри бусурмансько©,
На яснi зорi,
На тихi води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Та не всi укра©нськi дiвчата й молодицi могли звикнути до життя на
чужинi й погодитися з новими обставинами iснування, хоча й у розкошах.
Адже "лакомства нещаснi" не давали снаги душi й серцю, а нудьга за рiдним
кра м i сумлiння через свою, бодай i примусову, зраду батькiвщинi та вiрi
часто доводили потурчених молодиць до самогубства.
Ой турчине, турчиночку,
Дай мi ножа гостренького.
До завоя тоненького;
Тонкий завiй укро©ла,
Нiж у серце сi встромила.
Тi невольницькi плачi разом iз стогоном народним, що стояв над усi ю
сплюндрованою Укра©ною, бринiли у вухах запорожцiв. Туга за рiдним кра м
змушувала багатьох невольникiв тiкати з Криму й Туреччини. Не знаючи
здебiльшого, куди йти, бранцi легко знову дiставалися до рук бусурманiв.
Пiймавши втiкача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге
ж - виколювали або випiкали ©м очi й пускали, хто куди зна . Бiльшiсть
ослiплених гинула з безхлiб'я, проте були й такi, що прибували на Укра©ну,
i тут, переходячи вiд села до села з кобзою в руках, вони з риданням
оспiвували журбу тих, хто лишився на Укра©нi, втратив пiд час наскоку
татар дiтей, i страждання невольникiв, якi ще нудилися в бусурманськiй
неволi. Таких слiпцiв-кобзарiв чимало перебувало й на Сiчi, й запорожцi не
байдуже ставилися до ©хнiх спiвiв. Не обмежуючись тими перешкодами, якi
чинили козаки татарам на степових шляхах i перевозах, вони проникали до
татарських i турецьких мiст, де знемагали в неволi ©хнi брати й сестри,
але ©м найбiльше заважало в походах турецьке мiсто Аслам, що стояло на
островi Тавань на низу Днiпра: пропливати повз нього човнами було дуже
важко.
ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
В тi часи десь року 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв
литовсько-укра©нських князiв Дмитро Вишне-вецький. Вiн був жвавий та
завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про
славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про ©хнi лицарськi вчинки й
звича©, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре
вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi.
Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою
Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже
року 1552-го, покинувши староство, посадив сво© загони на човни, виплив на
Запорожжя й отаборився на островi Хортиця.
Побувавши ще до того iз запорожцями в походах та боях, Вишневецький
зрозумiв вагу дностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного краю
й прийшов до думки, що iз запорожцями можна поставити справу оборони
Укра©ни вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi
болiло серце з того, що через сво© незначнi сили запорожцi змушенi були
нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах
Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало
на низу Днiпра й заступило Укра©ну з пiвдня; осередком же цi © сили мав
бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу.
Запорожцi радо вiтали замiри Вишневецького, прибули до нього на
Хортицю, обрали його сво©м гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз ним
у боротьбi з бусурманами.
Острiв Хортиця чималий: вiн тягнеться на десять верст уздовж i шириться
на три версти впоперек. Його голова (горiшнiй кiнець) дуже висока й
виходить iз води сторчовими скелями, неприступними для ворогiв. Саме тут
Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи його рiвчаками та
обсипаючи валами; коли ж мiстечко було закiнчене, козаки поробили з
дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти. Те мiстечко простягалося
вiд голови острова до Вошиво© скелi на схiднiй протоцi Днiпра та до
острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i
подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на двi частини з
тим, щоб коли вороги здеруться на острiв з одного боку, то на iншiй
половинi можна було б оборонятися.
Закiнчивши ту велику й мiцну будову, Вишневецький звернувся з листами
до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб
вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим.
Надi© Вишневецького на допомогу не здiйснилися. Король не тiльки не
допомiг, а ще й розгнiвався за те, що гетьман зачiпа татар; цар же хоча й
прислав запорожцям на потугу путивльських козакiв, але та помiч була дуже
незначна.
Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очакiв i, зруйнувавши
його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому
не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький
негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а,
обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до
самiсiнького Перекопу.
Вiдплачуючи за тi козацькi напади, хан кримський наприкiнцi того ж
року, дiждавшись, доки Днiпро замерзне навколо Хортицi, атакував iз
великою ордою мiстечка Вишневецького, але захопити ©х не змiг. Козаки
цiлий мiсяць давали татарам вiдсiч i, добре погромивши ворога, врештi-таки
вiдiгнали геть.
По веснi, радiючи сво©й перемозi, запорожцi посiдали в човни,
несподiвано пiдпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом i, повигинавши
всiх бусурманiв та визволивши чимало невольникiв, повернулися на Хортицю з
великою здобиччю.
Та недовго запорожцi святкували перемогу. Через пiвроку Хортицю оточили
вороги; зi сходу пiдступив хан з ордою, з пiвдня на сандалах i галерах
прибули турецькi яничари, а iз заходу пiдсунулося волоське вiйсько,
пiдвладне султановi.
Тяжко довелося козакам одбиватися вiд ворогiв, бо тих було вдесятеро
бiльше, допомога ж нi вiд короля, нi вiд царя не прийшла, проте запорожцi
мiцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, i лише через чотири
мiсяцi, коли на Хортицi не вистачило припасiв, Вишневецький потай покинув
острiв i подався з городовими козаками до Черкас, а запорожцi попливли у
Великий Луг до сво © добре приховано© й не вiдомо© нi татарам, нi туркам
Сiчi.
Перебувши цi пригоди, Вишневецький зрозумiв, що для боротьби з
бусурманами козацько© сили замало. Проте вiн не заспоко©вся на тому, а,
впевнившись, що московський цар прихильнiше ставиться до його боротьби,
нiж польський король, по©хав у Москву, записався в царя на службу й,
дiставши вiд нього клейноди Вiйську Запорозькому та невеличку допомогу
вiйськом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля
себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром.
Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив
цього разу козакам усi днiпровськi мiста й степовi улуси й, зiбравши сво©
орди, заховався з ними в Криму.
Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи вiд Бугу й до
самiсiнького Дону, i звiдтодi стали мати ©х за свою власнiсть. Проте таке
становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого пiдданця
Вишневецького до Москви й послав його з росiйським вiйськом воювати на
Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили сво©
кочовища.
Через рiк Iван Грозний хотiв послати Вишневецького зi сво©м вiйськом
проти Польщi, та тiльки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на
Укра©ну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й
року 1561-го листом iз Сiчi Запорозько© просив короля Жигмонта повернути
його в сво пiдданство. Король охоче виконав те бажання, покликав
Вишневецького до себе у Кракiв i там з великою пошаною привiтав його,
разом iз найвищою польською шляхтою, як вiдважного войовника-лицаря.
Пiсля того Байдi було повернуто всi його ма тки, але все-таки пильно
завважено не водити бiльше козакiв на татар i туркiв, щоб не пiднiмати ©х
на помсту. Вишневецький скорився волi короля, але ненадовго. Життя в
розкошах та багатствi не задовольняло завзятого козацького ватажка, i за
першо© ж нагоди, незважаючи на сво© не молодi вже роки та недуги, вiн
знову взявся за шаблю.
Сусiдня з Укра©ною земля - Молдова, що тодi була в залежностi вiд
турецького султана, хотiла, проти волi свого господаря, себто князя,
скинути турецьке ярмо - i от молдавськi бояри, шукаючи собi пiдмоги,
прислали до Вишневецького посланцiв просити, щоб вiн, набравши вiйсько,
став господарем Молдови й уладнав ©© спiлку з Польщею.
Вишневецький охоче на те вiдгукнувся й удався за згодою до Вiйська
Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козакiв до
слави, вiдразу пiдняв на ноги запорожцiв, i навколо Вишневецького
зiбралося бiля 4000 душ. З тим вiйськом року 1564-го вiн i вирушив на
Молдову, та тiльки там на нього чекала зрада. Другий претендент на
Молдавське господарство, боярин Томжа, сподiваючись собi ласки вiд
турецького султана, вдав iз себе спiльника Вишневецького, а коли той iз
невеликою купкою запорозько© старшини та польсько© шляхти вiдступив вiд
свого вiйська й наблизився до Томжi, вiн захопив Байду з усi ю старшиною в
бранцi й мерщiй надiслав у дарунок турецькому султановi.
Довiдавшись про зраду, запорожцi кинулися на вiйсько Томжi, але,
побачивши, що наздогнати й визволити з неволi славного товариша було вже
неможливо, мусили iз сумом повернутися на Укра©ну.
Дiставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його
лютою смертю: його скинули з башти на залiзнi гаки, i вiн, зачепившись за
гак ребром, кiлька днiв висiв та мучився.
У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вiрним
товаришем сiчовим, завзятим Байдою, i народ оспiвав так його смерть:
В Цареградi на риночку
Та п' Байда горiлочку:
Ой, п' Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку;
Ой, п' Байда та й кива ться,
Та на свого джуру погляда ться:
- Ой, джуро мiй молодесенький!
Та чи будеш менi вiрнесенький?
Цар турецький к ньому присила ,
Байду к собi пiдмовля :
- Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь мi лицар та вiрнесенький.
Вiзьми в мене царiвночку -
Будеш паном на всю Вкра©ночку!
- Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая!
Ой, крикнув цар на сво© гайдуки:
- Вiзьмiть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепiте!..
Ой, висить Байда та й не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Ой, висить Байда та й гада ,
Та на свого джуру та й спогляда ,
Та на свого джуру молодого
I на свого коня вороного.
- Ой джуро мiй молодесенький!
Подай менi лучок та тугесенький,
Подай менi тугий лучок
I стрiлочок цiлий пучок!
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для його дочки.
Ой, як стрiлив - царя вцiлив,
А царицю - в потилицю,
А його доньку - в головоньку.
- Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!
Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами
лишили по собi чималий слiд на Укра©нi й на Запорожжi. Вiн одсунув
татарськi кочовища вiд Днiпра на схiд та захiд i тим полегшив становище
запорозького козацтва i його зносини з Укра©ною. Про запорожцiв як
переможцiв над татарами пiшов розголос по всiх землях, i сусiднi держави
почали рахуватися з ними як iз визначною вiйськовою силою, що ©© бажано б
мати на сво му боцi. Козацтво й само виросло в сво©х очах; на Укра©нi ж
стали прославляти козакiв, як оборонцiв свого життя, i замiсть
невольницьких плачiв та нарiкань на татарську ру©ну, по Укра©нi почали
лунати вже й бадьорi пiснi про козакiв-звитяжцiв, як, скажiмо, пiсня про
козака Голоту.
Ой, на полi та й на Кили©мськiм,
На шляху битому, ординськiм,
Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.
Не бо©ться нi огня, нi меча, нi третього болота.
Правда, на козаковi шати дорогi© -
Три семирязi лихi©:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлiв не згожа.
А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi,
А онучi китайчанi -
Щирi жiночi, ряднянi;
Волоки шовковi -
Удво , щирi жiноцькi валовi.
Правда, на козаковi шапка-бирка:
Зверху дiрка,
Травою пошита,
А вiтром пiдбита.
Куди вi , туди й повiва ,
Козака молодого прохолоджа .
Та гуля козак Голота, погуля ;
Нi города, нi села не займа , -
На город Килiю погляда .
У городi Килii татарин сидить, бородатий,
По горницях походжа ,
До татарки словами промовля :
- Татарко, татарко!
Ой, чи ти дума ш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?
Каже:
- Татарине, ой, сiдий, бородатий
Я тiльки бачу, що ти передо мною по горницях походжа ш,
А не знаю, що ти дума ш та гада ш.
Каже:
- Татарко!
Я те бачу: в чистiм полi не орел лiта ,
То козак Голота добрим конем гуля .
Я його хочу живцем у руки взяти
Та в город Килiю запродати,
i ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних, не лiчачи, брати,
Дорогi© сукна, не мiрячи, пощитати.
То те промовля , дороге плаття надiва ;
Чоботи обува ,
Шлик бархатний на свою голову надiва ,
На коня сiда ,
Безпечно за козаком Голотою ганя .
А козаченько огляда ться
I корбачем одбива ться.
Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай зна ,-
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда .
Каже:
- Татарине, татарине!
На вiщо ж ти важиш:
Чи на свою ясненькую зброю,
Чи на свого коня вороного,
Чи на себе, татарюгу старого?
Я, - каже, - важу на свою ясненькую зброю,
А ще лучче - на мого коня вороного,
А ще лучче - на себе, татарюгу старого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килiю запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
I много червоних, не лiчачи, набрати,
Дорогi© сукна, не мiрячи, нощитати.
Та козак Голота добре звичай козацький зна ,
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда .
Ой, - каже, - татарине, ой, сiдий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Не ти козака у руки не взяв,
А вже козаковi вiри доняв,
А вже за його й грошi пощитав.
А ще ж ти мiж козаками не бував,
Козацько© кашi не iдав
I козацьких звича©в не зна ш.
А татарин його озира ,
З його насмiха .
- Ой ти, - каже, - козаче, козаче-нетяго!
Звiдкiля ти розуму набрався,
Що вельми одiжно убрався?
Ой, на що ж ти упова ш?
Чи на свою шапку-бирку,
Що травою шита,
Вiтром пiдбита -
А зверху дiрка?
Чи на сво© постоли бобровi,
Що шовковi волоки -
Водносталь з валу?
Чи на свою сермягу семилатную?
- Ой, татарюго старий, бородатий,
Що твоя одежа зможе?
Ще побачим, кому бог поможе.
Ой, на полi та й на Кили©мськiм,
На шляху битiм, ординськiм,
То не ясний сокiл лiта -
То козак Голота, сердешний, добрим конем гуля .
Ой, став татарин iк йому при©жджати,
Став тугого лука напинати,
Сердешного козака Голоту стрiляти-рубати,
Та козак Голота нагайкою стрiли одбива ,
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда .
- Ой ти, татарин, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ти мiж козаками не бував
I козацько© кашi не ©дав,
I козацьких жартiв не зна ш...
Десь у мене був з кулями гаман -
Я ж тобi гостинця дам.
Як став йому гостинцi посилати,
Став татарин iз коня похиляти.
- Ой ти, татарине, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ще ти мене не пiймав,
Да уже в город Килiю запродав
I срiбнi за мене грошi побрав!
От тепер твого одного коня вороного
Поведу до шинкарки пропивати,
А другим тво©м конем вороним
По городу Килi© гуляти, -
Ой, гуляти, гуляти, гуляти
Да диного бога споминати!
Тодi козак добре дбав,
Чоботи татарськi iстягав,
На сво© козацькi ноги обував;
Жупан татарський iстягав,
На сво© козацькi плечi надiвав,
Бархатний шлик iздiймав,
На свою козацьку голову надiвав;
На коня татарського сiда ,
Поле кили©мське вихваля :
- Ой поле, - каже, - поле кили©мське!
Скiльки я на тобi гуляв,
Да тако© здобичi не здобував!
Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хорошi мислi мали,
Од мене бiльшу здобич брали
I ворогiв пiд ноги топтали!
САМIЙЛО КIШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
Невдовзi пiсля смертi Вишневецького-Байди на Запорожжi з'явля ться
оспiваний у народнiй думi гетьман Самiйло Кiшка. Родом вiн був iз Канева,
козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин
козацького життя, пiд час вiйн та походiв Вишневецького набув собi
великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, вiн заповзявся
доробити те, що не вдалося Байдi, а саме: вiдкрити запорожцям шлях до
моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихiд у море, та,
мабуть, не встиг використати того здобутку, бо iсторiя не да звiсток нi
про жоден морський похiд за часiв Байди. Самiйло Кiшка хотiв скористатися
завоюванням свого попередника i став лагодитися до походу на море та
будувати чайки.
Запорожцi радiли замiрам свого гетьмана, бо з боку моря - з турецьких
галер-каторг та набережних мiст - ©м вчувався стогiн братiв-невольникiв.
Вони охоче заходилися будувати чайки, i ще до року 1568-го Самiйло Кiшка
вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам велико© шкоди. Це
стверджу ться тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через
скарги турецького султана на козацькi морськi напади й через його погрози
Запорозьке Вiйсько несподiвано вихором вилiтало з якогось степового
байраку й, порубавши ворогiв поодинцi, визволяло рiдних в'язнiв i вертало
©х на Укра©ну.
Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо вiдбивати невольникiв.
Дуже обмаль вони мали вiйська, й дуже просторi були чорноморськi степи.
Багато все-таки вивозили татари укра©нського люду до Криму в мiста Козлов
(нинi - впаторiя) та Кафу (тепер - Феодосiя), що, починаючи ще з XV
столiття, стали всесвiтнiми невольницькими ринками.
З Криму бранцiв розвозили на спродаж у всi мiста Чорного й Середземного
морiв. Молодиць i дiвчат гарно© вроди купували заможнi бусурмани в сво©
гареми, всю решту - на будь-якi роботи. Поводилися власники з невольниками
не по-людському: годували ©х, як собак, на нiч приковували ланцюгами або
зв'язували ©м руки й ноги й тримали в льохах i хлiвах; найгiрша ж доля
випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на сво© вiйськовi
галери. Там невольникiв прибивали залiзом до гребок, i вони мали громадити
веслами вдень i вночi, переганяючи галери з одного моря в iнше, аж доки,
пiд час вiйни чи за хуртовини, загинуть, разом iз галерою, в безоднi моря.
Про тяжке бiдування у турецькiй неволi досi збереглося кiлька народних
дум; нехай же вони й повiдають нашому читачевi про ту недолю укра©нського
народу.
У святу недiлю не сизi орли заклекотали,
Як то бiднi невольники у тяжкiй неволi заплакали,
Угору руки пiднiмали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали:
"Подай нам, господи, з неба дрiбен дощик,
А знизу буйний вiтер!
Хоча й би чи не встала на Чорному морi бистра хвиля,
Хоча й би чи не повиривала якорiв з турецько© каторги!
Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надо©ла;
Кайдани-залiзо ноги повривало,
Бiле тiло козацьке молодецьке коло жовто© костi пошмуляло!"
Баша турецький, бусурманський,
Недовiрок християнський,
По ринку вiн походжа ,
Вiн сам добре те зачува ,
На слуги сво©, на туркiв-яничарiв, зозла гукав:
"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,
Iз ряду до ряду заходжайте,
По три пучки тернини i червоно© таволги набирайте,
Бiдного невольника потричi в однiм мiсцi затинайте!"
То тi слуги, турки-яничари, добре дбали,
Iз ряду до ряду заходжали,
По три пучки тернини i червоно© таволги у руки набирали,
Потричi в однiм мiсцi бiдного невольника затинали;
Тiло бiле козацьке молодецьке коло жовто© костi обривали,
Кров християнську невинно проливали.
Стали бiднi невольники на собi кров християнську забачати,
Стали землю турецьку, вiру бусурманську клясти-проклинати:
"Ти, земле турецька, вiро бусурманська,
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матiр'ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вiрною жоною!
Визволь, господи, всiх бiдних невольникiв
З тяжко© неволi турецько©,
З каторги бусурмансько©
На тихi води,
На яснi зорi,
У край веселий,
У мир хрещений,
В городи християнськi!"
Поклоня ться бiдний невольник
Iз землi турецько©, iз вiри бусурмансько©
У городи християнськi© - до отця, до матусi,
Що не може вiн ©м поклонитися -
Тiльки поклоня ться голубонькам сивеньким:
"Ой ти, голубонько сивенький!
Ти далеко лiта ш, ти далеко бува ш;
Полети ти в городи християнськi©,
До отця мойого, до матусi.
Сядь-пади
На подвiр'© отцiвськiм,
Жалiбненько загуди,
Об мо © пригодi козацько© припом'яни:
Нехай отець i матуся
Мою пригоду козацькую знають,
Статки, ма тки збувають,
Великi скарби збирають, -
Головоньку козацькую iз тяжко© неволi визволяють!
Бо як стане Чорне море вигравати,
То не знатиме отець, либонь матiр,
У которо© каторзi шукати:
Чи у пристанi Козловсько©,
Чи у городi Царградi на базарi.
Будуть ушкалi, турки-яничари набiгати,
За Чорне море у Арабську землю продавати,
Будуть за них срiбло-злото, не лiчачи,
Сукна дорогi поставами, не мiрячи,
За них брати.
Тодi далася бiдному невольнику
Тяжкая неволя добре знати:
Кайдани руки-ноги поз'©дали,
Сирая сириця до жовто© костi
Тiло козацьке про©дала".
То бiднi невольники на кров, на тiло поглядали,
Об вiрi християнськiй гадали,
Землю турецьку, вiру бусурманську проклинали:
"Ти, земле турецькая, вiро бусурманськая,
Ти си наповнена срiблом-злотом
I дорогими напитками,
Тiльки ж бiдному невольнику на свiтi невiльно,
Що бiдний невольник у тебе пробував,
Празника Рожества, будь лi Воскресения не зна ,
Всi у неволi проклято©, на каторзi турецько©
На Чорнiм морi пробувають,
Землю турецькую, вiру бусурманськую проклинають:
"Ти, земле турецька, бусурманськая,
Ти, розлуко християнська!
Уже бо ти розлучила не диного за сiм лiт вiйною;
Мужа з жоною, брата з сестрою,
Дiток маленьких з отцем i маткою.
Визволь, боже, бiдного невольника
На Свято-руський берег,
На край веселий, мiж народ хрещений!.."
Не легша доля була й укра©нського жiноцтва, захопленого в неволю. Не
маючи сили, щоб оборонятися вiд напасникiв, молодицi й дiвчата тiльки
сльозами й благанням сподiвалися вмилосердити степових хижакiв.
У долинi огонь горить,
Коло нього турок сидить,
Турок сидить - коня держить,
Коня держить за поводи,
За поводи шовковi©;
Бiля нього дiвча сидить,
Дiвча сидить, слiзно плаче,
Слiзно плаче, турка просить:
- Пусти мене, турчиночку,
Побачити родиночку,
Ще й рiдную Вкра©ночку.
Та даремнi благання дiвчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб iз
шляху пустити ©х додому, не покористувавшись iз них, як iз дiвчат i
невольниць:
Сестра сестрi промовля :
Проси, сестро, турка-мужа,
Нехай косу русу утне,
Най до мамки ©© пошле,
Най ся мамка не фрасу ,
Най нам вiна не готу !
Бо ми вiно утратили
Пiд явором зелененьким
Iз турчином молоденьким...
У неволi молодиць та дiвчат чекала ще тяжча недоля, нiж чоловiкiв. х
примушували бути жiнками бусурманiв i родити на свiт ворогiв сво © далеко©
Укра©ни. Тож багато укра©нок ставало дружинами турецьких пашiв i навiть
самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах,
але тi "лакомства нещаснi", як спiва народ у сво©х думах, не вбивали в
дочок Укра©ни живого духу, й багато з них користувалися сво©м впливом на
чоловiкiв-туркiв, щоб, у чому була змога, допомагати сво©м землякам i до
самiсiнько© домовини зберiгали в сво му серцi iскру любовi до рiдного
краю.
Одну з таких невольниць, дочку священика з мiста Богуслава, й оспiвала
народна дума.
Що на Чорному морi, на каменi бiленькому,
Там стояла темниця кам'яная.
Що у тiй-то темницi пробувало сiмсот козакiв,
Бiдних невольникiв.
Вони вже тридцять лiт у неволi пробувають,
Божого свiту, сонця праведного в вiчi собi не видають.
То до ©х дiвка-бранка,
Маруся, попiвна Богуславка приходжа ,
Словами промовля :
"Гей, козаки, ви, бiднi© невольники!
Угадайте, що в нашiй землi християнськiй за день тепера?"
Що тодi бiднi невольники зачували,
Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,
По рiчах пiзнавали,
Словами промовляли:
"Гей, дiвко-бранко, Марусю,
Попiвно Богуславко!
Почiм ми можем знати,
Що в нашiй землi християнськiй за день тепера?
Що тридцять лiт у неволi пробува м,
Божого свiту, сонця праведного не вида м.
То ми не можемо знати,
Що в нашiй землi християнськiй за день тепера".
Тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Те зачува ,
До козакiв словами промовля :
"Ой козаки, ви бiднi невольники!
Що сьогоднi у нашiй землi християнськiй Великодна субота,
А завтра святий празник, роковий день Великдень!"
То тодi тi козаки те зачували,
Бiлим лицем до сиро© землi припадали,
Дiвку-бранку Марусю, попiвну Богуславку,
Кляли-проклинали:
"Та бодай ти, дiвко-бранко Марусю,
Попiвно Богуславко,
Щастя-долi собi не мала,
Як ти нам - святий празник, роковий день Великдень - сказала"
То тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Те зачувала,
Словами промовляла:
"Ой козаки, ви, бiднi© невольники!
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде наш пан турецький до мечетi ви©жджати,
То буде менi, дiвцi-бранцi Марусi,
Попiвнi Богуславцi,
На руки ключi вiддавати:
То буду я до темницi приходжати,
Темницю вiдмикати,
Вас всiх, бiдних невольникiв, на волю випускати".
То на святий празник, роковий день Великдень,
Став пан турецький до мечетi вiд'©жджати,
Став дiвцi-бранцi Марусi,
Попiвнi Богуславцi,
На руки ключi вiддавати.
Тодi дiвка-бранка Маруся,
Попiвна Богуславка,
Добре дба , до темницi приходжа ,
Темницю вiдмика ,
Всiх козакiв, бiдних невольникiв,
На волю випуска
I словами примовля :
"Ой козаки, ви, бiднi невольники!
Кажу вам: добре дбайте,
В городи християнськi утiкайте;
Тiльки прошу я вас одного -
Города Богуслава не минайте.
Мо му батьку й матерi знати давайте:
Та нехай мiй батько добре дба ,
Грунтiв, великих ма ткiв нехай не збува ,
Великих скарбiв не збира
Та нехай мене, дiвки-бранки Марусi,
Попiвни Богуславки,
З неволi не викупля .
Бо вже я потурчилась, побусурманилась
Для розкошi турецько©,
Для лакомства нещасного!"
Ой, визволи, боже, нас всiх, бiдних невольникiв,
З тяжко© неволi, з вiри бусурмансько©,
На яснi зорi,
На тихi води,
У край веселий,
У мир хрещений!
Та не всi укра©нськi дiвчата й молодицi могли звикнути до життя на
чужинi й погодитися з новими обставинами iснування, хоча й у розкошах.
Адже "лакомства нещаснi" не давали снаги душi й серцю, а нудьга за рiдним
кра м i сумлiння через свою, бодай i примусову, зраду батькiвщинi та вiрi
часто доводили потурчених молодиць до самогубства.
Ой турчине, турчиночку,
Дай мi ножа гостренького.
До завоя тоненького;
Тонкий завiй укро©ла,
Нiж у серце сi встромила.
Тi невольницькi плачi разом iз стогоном народним, що стояв над усi ю
сплюндрованою Укра©ною, бринiли у вухах запорожцiв. Туга за рiдним кра м
змушувала багатьох невольникiв тiкати з Криму й Туреччини. Не знаючи
здебiльшого, куди йти, бранцi легко знову дiставалися до рук бусурманiв.
Пiймавши втiкача, турки й татари за першим разом його люто карали, вдруге
ж - виколювали або випiкали ©м очi й пускали, хто куди зна . Бiльшiсть
ослiплених гинула з безхлiб'я, проте були й такi, що прибували на Укра©ну,
i тут, переходячи вiд села до села з кобзою в руках, вони з риданням
оспiвували журбу тих, хто лишився на Укра©нi, втратив пiд час наскоку
татар дiтей, i страждання невольникiв, якi ще нудилися в бусурманськiй
неволi. Таких слiпцiв-кобзарiв чимало перебувало й на Сiчi, й запорожцi не
байдуже ставилися до ©хнiх спiвiв. Не обмежуючись тими перешкодами, якi
чинили козаки татарам на степових шляхах i перевозах, вони проникали до
татарських i турецьких мiст, де знемагали в неволi ©хнi брати й сестри,
але ©м найбiльше заважало в походах турецьке мiсто Аслам, що стояло на
островi Тавань на низу Днiпра: пропливати повз нього човнами було дуже
важко.
ГЕТЬМАН ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ (БАЙДА)
В тi часи десь року 1552-го на Сiч прибув один iз нащадкiв
литовсько-укра©нських князiв Дмитро Вишне-вецький. Вiн був жвавий та
завзятий вояка iз щирою козацькою вдачею. Наслухавшись ще з малих лiт про
славну боротьбу запорожцiв iз татарами та про ©хнi лицарськi вчинки й
звича©, Вишневецький уже з року 1540-го почав козакувати й був добре
вiдомий запорожцям, бо деякий час перебував i на Сiчi.
Року 1550-го, коли король польський визнав Вишневецького старостою
Черкаським та Канiвським, вiн згуртував навколо себе чимало козакiв i вже
року 1552-го, покинувши староство, посадив сво© загони на човни, виплив на
Запорожжя й отаборився на островi Хортиця.
Побувавши ще до того iз запорожцями в походах та боях, Вишневецький
зрозумiв вагу дностi, одностайностi, товариства й любовi до рiдного краю
й прийшов до думки, що iз запорожцями можна поставити справу оборони
Укра©ни вiд татар далеко ширше й мiцнiше, нiж вона стояла. Завзятому Байдi
болiло серце з того, що через сво© незначнi сили запорожцi змушенi були
нападати на бусурманiв лише потай i пiсля кожного наскоку ховатися в пущах
Великого Лугу. Вiн мрiяв створити вiйсько, яке б вiдверто i збройне стало
на низу Днiпра й заступило Укра©ну з пiвдня; осередком же цi © сили мав
бути острiв Хортиця, що лежить на Днiпрi нижче порогiв та Кiчкасу.
Запорожцi радо вiтали замiри Вишневецького, прибули до нього на
Хортицю, обрали його сво©м гетьманом та обiцяли мiцно стояти разом iз ним
у боротьбi з бусурманами.
Острiв Хортиця чималий: вiн тягнеться на десять верст уздовж i шириться
на три версти впоперек. Його голова (горiшнiй кiнець) дуже висока й
виходить iз води сторчовими скелями, неприступними для ворогiв. Саме тут
Вишневецький i почав споруджувати мiстечко, обкопуючи його рiвчаками та
обсипаючи валами; коли ж мiстечко було закiнчене, козаки поробили з
дубових кряжiв ще поверх валiв стiни та башти. Те мiстечко простягалося
вiд голови острова до Вошиво© скелi на схiднiй протоцi Днiпра та до
острова Мала Хортиця на заходi, який зветься у нашi часи Старим Днiпром, i
подiлявся такими ж окопами та стiнами упродовж острова на двi частини з
тим, щоб коли вороги здеруться на острiв з одного боку, то на iншiй
половинi можна було б оборонятися.
Закiнчивши ту велику й мiцну будову, Вишневецький звернувся з листами
до польського короля Жигмонта й до московського царя Iвана Грозного, щоб
вони надали йому пiдмогу для великого походу в Крим.
Надi© Вишневецького на допомогу не здiйснилися. Король не тiльки не
допомiг, а ще й розгнiвався за те, що гетьман зачiпа татар; цар же хоча й
прислав запорожцям на потугу путивльських козакiв, але та помiч була дуже
незначна.
Проте року 1556-го Байда вирушив-таки походом на Очакiв i, зруйнувавши
його околицi, визволив чимало невольникiв. Тiльки через брак гармат йому
не вдалося добути Очакiвський замок. Повернувшись iз походу, Вишневецький
негайно ж напав на Аслам-город та тiльки й цього мiста не взяв, а,
обминувши його, обiйшов iз козаками всi татарськi степи й попалив улуси до
самiсiнького Перекопу.
Вiдплачуючи за тi козацькi напади, хан кримський наприкiнцi того ж
року, дiждавшись, доки Днiпро замерзне навколо Хортицi, атакував iз
великою ордою мiстечка Вишневецького, але захопити ©х не змiг. Козаки
цiлий мiсяць давали татарам вiдсiч i, добре погромивши ворога, врештi-таки
вiдiгнали геть.
По веснi, радiючи сво©й перемозi, запорожцi посiдали в човни,
несподiвано пiдпливли до Аслам-городу, взяли його штурмом i, повигинавши
всiх бусурманiв та визволивши чимало невольникiв, повернулися на Хортицю з
великою здобиччю.
Та недовго запорожцi святкували перемогу. Через пiвроку Хортицю оточили
вороги; зi сходу пiдступив хан з ордою, з пiвдня на сандалах i галерах
прибули турецькi яничари, а iз заходу пiдсунулося волоське вiйсько,
пiдвладне султановi.
Тяжко довелося козакам одбиватися вiд ворогiв, бо тих було вдесятеро
бiльше, допомога ж нi вiд короля, нi вiд царя не прийшла, проте запорожцi
мiцно стояли й одбивалися, не шкодуючи свого життя, i лише через чотири
мiсяцi, коли на Хортицi не вистачило припасiв, Вишневецький потай покинув
острiв i подався з городовими козаками до Черкас, а запорожцi попливли у
Великий Луг до сво © добре приховано© й не вiдомо© нi татарам, нi туркам
Сiчi.
Перебувши цi пригоди, Вишневецький зрозумiв, що для боротьби з
бусурманами козацько© сили замало. Проте вiн не заспоко©вся на тому, а,
впевнившись, що московський цар прихильнiше ставиться до його боротьби,
нiж польський король, по©хав у Москву, записався в царя на службу й,
дiставши вiд нього клейноди Вiйську Запорозькому та невеличку допомогу
вiйськом, року 1558-го знову повернувся на Хортицю та, згуртувавши бiля
себе городових i запорозьких козакiв, вирушив на татар степами й Днiпром.
Наляканий бойовим хистом та завзяттям Вишневецького, кримський хан залишив
цього разу козакам усi днiпровськi мiста й степовi улуси й, зiбравши сво©
орди, заховався з ними в Криму.
Козаки з Вишневецьким опанували всiма степами, починаючи вiд Бугу й до
самiсiнького Дону, i звiдтодi стали мати ©х за свою власнiсть. Проте таке
становище тривало недовго, бо московський цар викликав свого пiдданця
Вишневецького до Москви й послав його з росiйським вiйськом воювати на
Кавказ, а татари ж тим часом знову вийшли з Криму й захопили сво©
кочовища.
Через рiк Iван Грозний хотiв послати Вишневецького зi сво©м вiйськом
проти Польщi, та тiльки гетьман на те не згодився, а, зачувши, що на
Укра©ну з Буджака наскочила татарська орда, знову прибув на Запорожжя й
року 1561-го листом iз Сiчi Запорозько© просив короля Жигмонта повернути
його в сво пiдданство. Король охоче виконав те бажання, покликав
Вишневецького до себе у Кракiв i там з великою пошаною привiтав його,
разом iз найвищою польською шляхтою, як вiдважного войовника-лицаря.
Пiсля того Байдi було повернуто всi його ма тки, але все-таки пильно
завважено не водити бiльше козакiв на татар i туркiв, щоб не пiднiмати ©х
на помсту. Вишневецький скорився волi короля, але ненадовго. Життя в
розкошах та багатствi не задовольняло завзятого козацького ватажка, i за
першо© ж нагоди, незважаючи на сво© не молодi вже роки та недуги, вiн
знову взявся за шаблю.
Сусiдня з Укра©ною земля - Молдова, що тодi була в залежностi вiд
турецького султана, хотiла, проти волi свого господаря, себто князя,
скинути турецьке ярмо - i от молдавськi бояри, шукаючи собi пiдмоги,
прислали до Вишневецького посланцiв просити, щоб вiн, набравши вiйсько,
став господарем Молдови й уладнав ©© спiлку з Польщею.
Вишневецький охоче на те вiдгукнувся й удався за згодою до Вiйська
Запорозького. Поклик улюбленого гетьмана, що не раз водив козакiв до
слави, вiдразу пiдняв на ноги запорожцiв, i навколо Вишневецького
зiбралося бiля 4000 душ. З тим вiйськом року 1564-го вiн i вирушив на
Молдову, та тiльки там на нього чекала зрада. Другий претендент на
Молдавське господарство, боярин Томжа, сподiваючись собi ласки вiд
турецького султана, вдав iз себе спiльника Вишневецького, а коли той iз
невеликою купкою запорозько© старшини та польсько© шляхти вiдступив вiд
свого вiйська й наблизився до Томжi, вiн захопив Байду з усi ю старшиною в
бранцi й мерщiй надiслав у дарунок турецькому султановi.
Довiдавшись про зраду, запорожцi кинулися на вiйсько Томжi, але,
побачивши, що наздогнати й визволити з неволi славного товариша було вже
неможливо, мусили iз сумом повернутися на Укра©ну.
Дiставши до рук свого заклятого ворога, турецький султан скарав його
лютою смертю: його скинули з башти на залiзнi гаки, i вiн, зачепившись за
гак ребром, кiлька днiв висiв та мучився.
У народних згадках Вишневецький назавжди лишився не князем, а вiрним
товаришем сiчовим, завзятим Байдою, i народ оспiвав так його смерть:
В Цареградi на риночку
Та п' Байда горiлочку:
Ой, п' Байда та не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку;
Ой, п' Байда та й кива ться,
Та на свого джуру погляда ться:
- Ой, джуро мiй молодесенький!
Та чи будеш менi вiрнесенький?
Цар турецький к ньому присила ,
Байду к собi пiдмовля :
- Ой ти, Байдо, та славнесенький!
Будь мi лицар та вiрнесенький.
Вiзьми в мене царiвночку -
Будеш паном на всю Вкра©ночку!
- Твоя, царю, вiра проклятая,
Твоя царiвночка поганая!
Ой, крикнув цар на сво© гайдуки:
- Вiзьмiть Байду добре в руки,
На гак ребром зачепiте!..
Ой, висить Байда та й не день, не два,
Не одну нiчку та й не годиночку.
Ой, висить Байда та й гада ,
Та на свого джуру та й спогляда ,
Та на свого джуру молодого
I на свого коня вороного.
- Ой джуро мiй молодесенький!
Подай менi лучок та тугесенький,
Подай менi тугий лучок
I стрiлочок цiлий пучок!
Ой, бачу я три голубочки,
Хочу я вбити для його дочки.
Ой, як стрiлив - царя вцiлив,
А царицю - в потилицю,
А його доньку - в головоньку.
- Ото ж тобi, царю,
За Байдину кару!
Життя Байди-Вишневецького та його походи й боротьба з бусурманами
лишили по собi чималий слiд на Укра©нi й на Запорожжi. Вiн одсунув
татарськi кочовища вiд Днiпра на схiд та захiд i тим полегшив становище
запорозького козацтва i його зносини з Укра©ною. Про запорожцiв як
переможцiв над татарами пiшов розголос по всiх землях, i сусiднi держави
почали рахуватися з ними як iз визначною вiйськовою силою, що ©© бажано б
мати на сво му боцi. Козацтво й само виросло в сво©х очах; на Укра©нi ж
стали прославляти козакiв, як оборонцiв свого життя, i замiсть
невольницьких плачiв та нарiкань на татарську ру©ну, по Укра©нi почали
лунати вже й бадьорi пiснi про козакiв-звитяжцiв, як, скажiмо, пiсня про
козака Голоту.
Ой, на полi та й на Кили©мськiм,
На шляху битому, ординськiм,
Ой, там гуляв, гуляв козак Голота.
Не бо©ться нi огня, нi меча, нi третього болота.
Правда, на козаковi шати дорогi© -
Три семирязi лихi©:
Одна недобра, друга негожа,
А третя й на хлiв не згожа.
А ще, правда, на козаковi постоли в'язовi,
А онучi китайчанi -
Щирi жiночi, ряднянi;
Волоки шовковi -
Удво , щирi жiноцькi валовi.
Правда, на козаковi шапка-бирка:
Зверху дiрка,
Травою пошита,
А вiтром пiдбита.
Куди вi , туди й повiва ,
Козака молодого прохолоджа .
Та гуля козак Голота, погуля ;
Нi города, нi села не займа , -
На город Килiю погляда .
У городi Килii татарин сидить, бородатий,
По горницях походжа ,
До татарки словами промовля :
- Татарко, татарко!
Ой, чи ти дума ш те, що я думаю?
Ой, чи ти бачиш те, що я бачу?
Каже:
- Татарине, ой, сiдий, бородатий
Я тiльки бачу, що ти передо мною по горницях походжа ш,
А не знаю, що ти дума ш та гада ш.
Каже:
- Татарко!
Я те бачу: в чистiм полi не орел лiта ,
То козак Голота добрим конем гуля .
Я його хочу живцем у руки взяти
Та в город Килiю запродати,
i ще ж ним перед великими панами-башами вихваляти,
За його много червоних, не лiчачи, брати,
Дорогi© сукна, не мiрячи, пощитати.
То те промовля , дороге плаття надiва ;
Чоботи обува ,
Шлик бархатний на свою голову надiва ,
На коня сiда ,
Безпечно за козаком Голотою ганя .
А козаченько огляда ться
I корбачем одбива ться.
Та вже ж той козак Голота добре козацький звичай зна ,-
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда .
Каже:
- Татарине, татарине!
На вiщо ж ти важиш:
Чи на свою ясненькую зброю,
Чи на свого коня вороного,
Чи на себе, татарюгу старого?
Я, - каже, - важу на свою ясненькую зброю,
А ще лучче - на мого коня вороного,
А ще лучче - на себе, татарюгу старого.
Я тебе хочу живцем у руки взяти,
В город Килiю запродати,
Перед великими панами-башами вихваляти
I много червоних, не лiчачи, набрати,
Дорогi© сукна, не мiрячи, нощитати.
Та козак Голота добре звичай козацький зна ,
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда .
Ой, - каже, - татарине, ой, сiдий же ти, бородатий!
Либонь же ти на розум небагатий:
Не ти козака у руки не взяв,
А вже козаковi вiри доняв,
А вже за його й грошi пощитав.
А ще ж ти мiж козаками не бував,
Козацько© кашi не iдав
I козацьких звича©в не зна ш.
А татарин його озира ,
З його насмiха .
- Ой ти, - каже, - козаче, козаче-нетяго!
Звiдкiля ти розуму набрався,
Що вельми одiжно убрався?
Ой, на що ж ти упова ш?
Чи на свою шапку-бирку,
Що травою шита,
Вiтром пiдбита -
А зверху дiрка?
Чи на сво© постоли бобровi,
Що шовковi волоки -
Водносталь з валу?
Чи на свою сермягу семилатную?
- Ой, татарюго старий, бородатий,
Що твоя одежа зможе?
Ще побачим, кому бог поможе.
Ой, на полi та й на Кили©мськiм,
На шляху битiм, ординськiм,
То не ясний сокiл лiта -
То козак Голота, сердешний, добрим конем гуля .
Ой, став татарин iк йому при©жджати,
Став тугого лука напинати,
Сердешного козака Голоту стрiляти-рубати,
Та козак Голота нагайкою стрiли одбива ,
Ой, на татарина скрива, як вовк, погляда .
- Ой ти, татарин, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ти мiж козаками не бував
I козацько© кашi не ©дав,
I козацьких жартiв не зна ш...
Десь у мене був з кулями гаман -
Я ж тобi гостинця дам.
Як став йому гостинцi посилати,
Став татарин iз коня похиляти.
- Ой ти, татарине, старий, бородатий,
Да на розум небагатий!
Ще ти мене не пiймав,
Да уже в город Килiю запродав
I срiбнi за мене грошi побрав!
От тепер твого одного коня вороного
Поведу до шинкарки пропивати,
А другим тво©м конем вороним
По городу Килi© гуляти, -
Ой, гуляти, гуляти, гуляти
Да диного бога споминати!
Тодi козак добре дбав,
Чоботи татарськi iстягав,
На сво© козацькi ноги обував;
Жупан татарський iстягав,
На сво© козацькi плечi надiвав,
Бархатний шлик iздiймав,
На свою козацьку голову надiвав;
На коня татарського сiда ,
Поле кили©мське вихваля :
- Ой поле, - каже, - поле кили©мське!
Скiльки я на тобi гуляв,
Да тако© здобичi не здобував!
Бодай же ти лiто й зиму зеленiло,
Як ти мене при нещасливiй годинi сподобило!
Дай же, боже, щоб козаки пили та гуляли,
Хорошi мислi мали,
Од мене бiльшу здобич брали
I ворогiв пiд ноги топтали!
САМIЙЛО КIШКА (ПЕРШЕ ГЕТЬМАНУВАННЯ)
Невдовзi пiсля смертi Вишневецького-Байди на Запорожжi з'явля ться
оспiваний у народнiй думi гетьман Самiйло Кiшка. Родом вiн був iз Канева,
козакувати почав, певно, десь року 1550-го, в добу тяжких обставин
козацького життя, пiд час вiйн та походiв Вишневецького набув собi
великого войовничого хисту та завзяття. Ставши гетьманом, вiн заповзявся
доробити те, що не вдалося Байдi, а саме: вiдкрити запорожцям шлях до
моря. Вишневецький зруйнував Аслам-город, що заступав вихiд у море, та,
мабуть, не встиг використати того здобутку, бо iсторiя не да звiсток нi
про жоден морський похiд за часiв Байди. Самiйло Кiшка хотiв скористатися
завоюванням свого попередника i став лагодитися до походу на море та
будувати чайки.
Запорожцi радiли замiрам свого гетьмана, бо з боку моря - з турецьких
галер-каторг та набережних мiст - ©м вчувався стогiн братiв-невольникiв.
Вони охоче заходилися будувати чайки, i ще до року 1568-го Самiйло Кiшка
вже встиг вийти на Чорне море й завдати туркам велико© шкоди. Це
стверджу ться тим, що того ж року польський король Жигмонт Август, через
скарги турецького султана на козацькi морськi напади й через його погрози