Страница:
помститися, видав унiверсал про те, щоб козаки зiйшли з Низу, тобто iз
Запорожжя, на Укра©ну, оселилися б бiля прикордонних замкiв та були на
королiвськiй службi.
Пiсля того, а саме року 1570-го, козакiв, що перебували на Укра©нi,
записали у ре стр i призначили до них за старшого шляхтича Яна
Бадовського; запорожцi ж королiвського унiверсалу не послухали. Великого
Лугу та пiвденних степiв не покинули й писатись у ре стр не захотiли, бо
не бажали поступитися сво ю волею; у призначеннi ж козакам старшого владою
короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманiв та гетьманiв
вiльними голосами. Через те запорожцi й не признали Бадовського за свого
старшого.
Скiльки рокiв гетьманував на Запорожжi Самiйло Кiшка i скiльки разiв
виходив на море - невiдомо; тiльки зна мо з народно© думи, що врештi турки
захопили його в неволю. Як сталася та пригода, нiхто не скаже. Можемо
тiльки зазначити, що пiд час морських походiв козаки завжди були в
небезпецi вiд того, щоб дiстатись у руки туркам, бо за доброго вiтру
турецькi галери ходили прудкiше, нiж козацькi чайки, i, нагнавши ©х,
вороги могли топити гарматною пальбою, а козакiв забрати з води у неволю.
Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морi вiд хуртовини. Пiд
осiнь та взимку Чорне море дуже бурхливе, i легким чайкам часом несила
боротися з розлютованою хвилею. Може, Кiшцi й спричинилася така пригода,
про яку спiва ться в народнiй думi "Буря на Чорному морi":
Ой, на Чорному морi
Та на бiлому каменi,
Там сидить сокiл ясненький,
Жалiбненько квилить-проквиля ,
Смутно себе ма , на Чорне море пильно погляда ,
Що на Чорному морi щось недобре почина :
Що на небi усi зiрки потьмарило,
Половина мiсяця в хмари вступила,
I все небо тьмою укрило.
А iз хмари дрiбний дощик накрапа ,
А по морю злосупротивна хвиля вставав,
Судна козацькi молодецькi на три частi розбива .
Першу часть узяло - в землю Огарянську занесло,
Другу часть вхопило - у Дунай в гирло забило;
А третя часть де ся ма ?
Посеред Чорного моря,
На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопа .
Такою ж хуртовиною могло й Самiйла Кiшку, разом iз найближчою старшиною
сiчовою, викинути на турецький берег i там вiддати туркам у неволю. Але
могло те лихо статися й не на морi. В думi про Самiйла Кiшку оповiда ться,
що вiн був захоплений у Лузi Базавлузi разом iз сорока товаришами, що
прибули на Днiпро галерами:
Ой, у Лузi Базавлузi там стояв курiнь бурлацький,
Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький,
I мав вiн собi товариства сорок чоловiка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Да до Кiшки Самiйла в гостi прибував,
Та так до них в гостi прибував,
Що всiх козакiв гетьманських-запорозьких
на мiсцi заставав,
Залiзнi ©м пута подавав.
Слова "в гостi прибував" треба розумiти як жарт: певно, турки,
помщаючись за морськi походи Кiшки, пiднялися Днiпром до Лугу Базавлугу,
напали несподiвано на Сiч або на якийсь вiддiл Вiйська Запорозького, де
був сам гетьман, i захопили його у бранцi.
ЛЮБЛIНСЬКА УНIЯ
Доки Укра©на за часiв Вишневецького та Самiйла Кiшки почала трохи
вiдпочивати вiд татарських нападiв, на не© насувалось нове лихо. Року
1569-го пiсля Люблiнсько© унi© Укра©ну було зовсiм одiрвано вiд Литви й
прилучено безпосередньо до Польщi, i звiдтодi становище укра©нського
селянства стало ще дужче гiршати, бо польський уряд почав оддавати його
панам у власнiсть без права переходити з мiсця на мiсце i навiть позбавив
громадянських прав. Пiд впливом тих утискiв селяни кинулись тiкати на
схiд, за Днiпро, та заселяти Лiвобережну Укра©ну. Та й те не допомагало,
бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лiвобережжi, як тiльки
вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вiльних
землях сво господарство, як уже знову довiдувалися, що вони не вiльнi, а
пiд паном. Побачивши тодi, що вiд неволi нема й тут порятунку, бiльш
рухливi й волелюбнi селяни почали втiкати на Запорожжя i тим збiльшувати й
змiцнювати Вiйсько Запорозьке.
Хто гетьманував на Запорожжi одразу пiсля Самiйла Кiшки - невiдомо;
iсторiя пода лише звiстку про те, що року 1574-го запорожцi ходили
морським походом на турецькi дунайськi мiста пiд проводом кошового отамана
Покотила.
ГЕТЬМАН IВАН СВIРГОВСЬКИЙ
Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавськi справи.
Господар Iвоня звернувся до польсько© шляхти й до козакiв, щоб допомогли
йому скинути турецьке ярмо. На те прохання вiдгукнувся й Свiрговський,
прозваний у народних пiснях гетьманом. Зiбравши козакiв, вiн вирушив
походом до Днiстра i, з' днавшись там з Iвонею та молдавським вiйськом,
погромив турецькi залоги в Тягинi (тепер Бендери), в Бiлгородi та Бра©ловi
й, добувши всi тi мiста, поруйнував ©х, коли ж на помiч туркам iз Буджака
вийшли татари, то Свiрговський виступив ©м назустрiч i, впень розбивши,
вiдiгнав назад.
Така славна перемога козакiв збентежила султана Селiма, i вiн вислав
проти молдаван та козакiв 200 000 турецького вiйська. У великому бойовищi,
недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спiльниками й почали оточувати
©х з усiх бокiв. Побачивши свою загибель, Iвоня по-лицарському радив
Свiрговському з рештою козакiв тiкати за Днiстер, але гетьман, а разом iз
ним i запорожцi мали собi за велику ганьбу залишити молдаван при лихiй
годинi, i всi вони до одного на чолi iз Свiрговським поклали голови в бою
бiля Килi© та рiчки Дунаю.
Про Свiрговського, як i про Байду-Вишневецького, збереглася пiсня, хоч
треба гадати, що вона не щиро народна:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свiрговського гетьмана,
Та як бусурмани пiймали,
То голову йому рубали, -
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вiшали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набiгала,
По Укра©нi тумани слала,
А Укра©на сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тодi буйнi вiтри завивали:
- Де ж ви нашого гетьмана сподiвали?
Тодi кречети налiтали:
- Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тодi орли загомонiли:
- Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тодi жайворонки повилися:
- Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокiй могилi,
Бiля городу Килi©,
На турецькiй лiнi©.
ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
Слiдом за Свiрговським, року 1575-го, на Запорожжi з'явився новий,
жвавий та завзятий ватажок - гетьман Богдан Ружинський, прозваний
запорожцями Богданком. Як i Вишневецький, вiн був родом iз князiв
Гедиминови-чiв, що давно перебували на Укра©нi й стали вже укра©нцями. За
часiв, мабуть, Самiйла Кiшки, коли Ружинський ще жив у сво му ма тку на
Волинi, на його оселю наскочили татари, вбили матiр, а молоду дружину
взяли в полон. Серце князя запеклося вiдтодi помстою до бусурманiв, i з
таким почуттям вiн подався на Запорозьку Сiч, щоб разом iз козацьким
товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днiв збереглася у
кобзарiв пiсня:
- Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш в чорнiм оксамитi?
- Гей, були ж у мене гостi, гостi татарове,
Одну нiчку ночували:
Стареньку неньку зарубали,
А миленьку собi взяли.
- Гей, сiдлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!
На Сiчi завзятий вояка i добрий товариш Богданко незабаром придбав собi
помiж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожцi почули, що татари
вирушили походом на Подiлля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши
йому вести Вiйсько Запорозьке на ворога.
Ружинський тiльки й чекав тако© нагоди й, хутко зiбравши вiйсько,
кинувся з кiннотою в татарськi степи, випалюючи улуси, визволяючи
невольникiв i завдаючи татарам нелюдських мук. Не згiрш од самих татар
запорожцi виколювали чоловiкам очi, вирiзували жiнкам груди i чавили
кiньми татарських дiтей - така у них була тодi лютiсть на бусурманiв.
Спустошивши чорноморськi степи, Богданко вдерся в самiсiнький Крим та
зчинив там таку ж рiзанину. Почувши про ру©ну на сво©х землях, татари
чимдуж квапилися з Подiлля через Очакiв до Криму, та запорожцi, залишивши
цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях i там, притиснувши орду до
озер, багато вигубили ©хнього вiйська.
Пiсля цього славного походу Богданко, разом iз кошовим отаманом
Павлюком, послав до короля Стефана Баторiя прохання, щоб той узаконив
iснування й права Вiйська Запорозького. Стефан Баторiй, зважаючи на
послуги запорожцiв, що нинi були потрiбнi для Польщi, 20 серпня 1576 року
видав унiверсал, у якому ствердив за Вiйськом Запорозьким володiння
мiстами Трахтемировим i Чигирином та всiм Днiпром од Трахтемирова вниз до
лиману, а вбiк од Днiпра на захiд до рiчок Бугу та Синюхи, а на схiд - аж
до рiчок Донець та Дон, себто всi тi землi, що ©х запорожцi вiдвоювали в
татар.
На цей унiверсал Баторiя в подальшому життi пiд час суперечок за землi
iз сусiднiми державами завжди покладалися запорожцi й пильно обстоювали
здобутi за часiв Богданка - Ружинського права.
Разом з унiверсалом Стефан Баторiй надав Вiйську Запорозькому вiйськовi
клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576 року московський цар, довiдавшись, що татарська орда
лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Сiч подарунки й просив
Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав,
викликавши з Укра©ни на помiч городових козакiв та дiждавшись, доки орда
вибралася в похiд, кинувся з вiйськом на лiвобережнi улуси й почав ©х
палити. Тут сталось те, що й торiк. Татари, дiзнавшись про козацький
наскок, вернулися спiшно назад iз Московщини, але запорожцi перестрiли
орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольникiв же
визволили й пустили у рiднi землi.
Впоравшись iз татарами на суходолi, Ружинський почав пильнувати шлях iз
Запорожжя до моря. Захопивши Самiйла Кiшку в полон та скориставшись часом,
доки сiчовики iз Свiрговським плуталися в молдавських справах, турки знову
вiдбудували мiсто Аслам-Кермень i ще дужче його змiцнили, нiж вiн був за
часiв Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походiв на море,
Богданко року 1576-го пiдступив до Аслам-Керменю, обложив його з усiх
бокiв, але не маючи великих гармат, не мiг його добути. За тi © нагоди
один козак порадив зруйнувати фортечнi мури пороховим вибухом i похвалявся
зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом iз козаками,
заходився робити пiдкопи, щоб закласти пiд мури мiну. Та, на лихо
запорожцям, козак так невмiло вiв роботу, що передчасно стався вибух, i
тодi ж було вбито i козака, i самого гетьмана Ружинського.
Не добувши Аслама, сiчовики все-таки вийшли в море й поруйнували
татарськi мiста на схiдному березi Криму.
ШАХ ТА ПIДКОВА
Пiсля загибелi Богданка влада на Запорожжi перейшла до кошового отамана
Шаха. Дiяльнiсть його почалася з того, що вiн пiдстерiг у порогах
ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од
царя, й вiдiбрав у нього всi тi коштовностi й грошi.
Розгнiваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою,
що коли той не приборка козакiв та не наляка Шаха, то вiн сам з ордою
пiде ловити Шаха на Запорожжi й на Укра©нi. Королевi на той час було
невигiдно зчiпатися з татарами, i вiн прислав на Запорожжя заборону чинити
шкоду татарам та виходити в море. Запорожцi, було, послухалися, та
незабаром без вiйни знудилися й через рiк знову вирушили походом до
Молдови.
Пiдвладнi турецькому султановi землi Молдова й Волощина (Мультяни) мали
сво©х окремих господарiв, й вони завжди мiж собою ворогували, скидали один
одного з господарства та, пiдлещуючись до султана, немилосердно обдирали
сво©х пiдданцiв, щоб зробити султановi коштовнiшi подарунки. Року 1577-го
молдавськi бояри, неза-доволенi сво©м, призначеним турками, господарем,
прислали на Сiч гiнцiв до вiдомого на Запорожжi вояки й ватажка Iвана
Пiдкови, який начебто доводився братом вбитому разом iз Свiрговським
молдавському господаревi Iвонi, просити його, щоб вiн iшов у Молдову й
став ©хнiм господарем.
Прохання посланцiв було до вподоби Пiдковi, бо вiн був дуже рухливий та
завзятий i не знав, куди подiти свою силу, що, як засвiдчують народнi
перекази, була така велика, що вiн розгинав руками пiдкови, вiд чого й
дiстав прозвисько на Сiчi - Пiдкова. Проте, розумiючи, що без збройного
вiйська господарства не досягти, Пiдкова звернувся за помiччю до сiчового
товариства. Запорожцi шанували Пiдкову, який щасливо водив ©х пiсля
Самiйла Кiшки на море, i, знаючи, що в Молдовi трапля ться добра пожива,
обмiркували Пiдковину пропозицiю на вiйськовiй радi й ухвалили посприяти
йому сiсти на Молдавське господарство.
Не гаючи часу, Пiдкова з посланцями вирушив на Укра©ну збирати козакiв
та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим
Пiдкови, iз шiстьма сотнями запорозьких вершникiв прибув на Укра©ну, щоб
об' днатися з Пiдковою на Подiллi, на Прибитiм шляху.
Як тiльки Пiдкова перейшов за Днiстер, у Сороках до нього прилучилися
молдавськi повстанцi й проголосили його господарем Молдови. Господар
Петрило не хотiв уступити свого мiсця без змагання i виступив проти
Пiдкови з вiйськом; та козаки його розгромили, i Пiдкова урочисто за©хав
до Ясс, столицi Молдови.
Ставши господарем, Пiдкова попросив короля, щоб Молдову було взято пiд
польську зверхнiсть, та з того нiчого не вийшло; роздратований походами
Богданка та Пiдкови турецький султан послав на Дунай велике вiйсько й
погрожував нападом самiй Польщi за те, що ©© пiдданцi чинять наскоки на
пiдвладнi Туреччинi землi. Польща не смiла воювати з наймогутнiшою в тi
часи султанською державою, й король Стефан Баторiй передав через гiнця
наказ Пiдковi - негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати туркiв.
Пiдкова скорився й подався на Укра©ну, але султан на тому не
заспоко©вся, став вимагати вiд Баторiя голови Пiдкови, i король, боячись
вiйни iз турками, викликав Пiдкову до себе, запевняючи сво ю ласкою; та
коли ж Пiдкова, повiривши, прибув до Львова, його пiдступно було схоплено
й у присутностi султанського посланця року 1578-го скарано на смерть.
Про Iвана Пiдкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава
його на Запорожжi була велика, бо за його смерть запорожцi довго мстили i
туркам, i полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана
Пiдкови була першою iскрою ворожнечi мiж козаками й поляками, i та iскра
через кiлька десяткiв лiт спалахнула великим полум'ям пожежi.
Як тiльки до запорожцiв дiйшла звiстка про те, що Пiдкову пiступно
стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в
походi з Молдови, вiдплачуючи за Пiдкову, поруйнували чимало ма ткiв
польсько© шляхти, а пiсля того аж тричi, в роках 1579-х - 1581-х, ходили
на Молдову наставляти там сво©х господарiв.
Iсторiя не ма свiдчень, чи воювали запорожцi за часiв Шаха з татарами
й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо
вiдомо, що Шах вiдновлював на островi Хортиця городки Вишневецького, а це
да пiдстави думати про його широкi замiри.
ВIДМIНИ БАТОРIЯ В УСТРО КОЗАЧЧИНИ
Трирiчнi походи запорожцiв на Молдову та сутички з турками й татарами
дуже турбували польського короля Стефана Баторiя, бо в першi роки свого
королювання вiн воював на пiвночi з непокiрними гданськими нiмцями та з
Москвою i через те мусив жити у злагодi з турками й татарами.
Щоб заспоко©ти султана, вiн не обмежився лише карою Пiдкови, а й
наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом iз татарським ханом, щоб
розiгнати Сiч, а хто буде чинити опiр, того знищити.
Вiн наказав усiм старостам на узграниччi, щоб не продавали запорожцям
олова, селiтри та iншого вiйськового припасу; свiй же попереднiй
унiверсал, писаний за гетьмана Богданка, вiн обернув так, начеб його було
надано тiльки тому козацькому вiйськовi, яке перебувало на Укра©нi, себто
городовим козакам, хоч насправдi унiверсал належав запорожцям.
Але легко наказувати, та не так легко здiйснювати. Князь Острозький не
мав вiйська, з яким би мiг iти на Запорожжя, та й не хотiв це робити; вiд
ординцiв запорожцi вмiли й самi боронитися. Ловити сiчовикiв у степах
Дикого Поля, як називали поляки запорозькi степи, та у Великому Лузi було
все одно, що ловити "вiтра в полi". Та й сам Стефан Баторiй не думав
зовсiм знищувати козацтво, бо й у вiйнi з Московщиною запорожцi були дуже
потрiбнi. Вiн лише хотiв прибрати козацтво до сво©х рук, щоб спрямовувати
його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно на бусурманiв.
З такою метою року 1581-го Баторiй звелiв князю Михайловi Вишневецькому
скласти з тих козакiв, що найбiльше вислужилися в московськiй вiйнi, полк
iз 600 душ. Цих козакiв вiн звiльнив од податкiв, дав права на власнiсть,
i за те вони мали служити польськiй коронi iз власним конем, одягом i
збро ю. За це одержували й жалування, i нiхто не мав права судити ©х,
окрiм ©хнього старшого, призначеного королем. Осiдком козаччини був
призначений Трахтемирiв, де стояв стародавнiй Зарубський монастир, а при
ньому був уряджений шпиталь для покалiчених козакiв.
Вiдiбравши 600 козакiв, Вишневецький звелiв записати ©х у ре стр,
призначив до них старшим Яна Оришковського; всiм же козакам, що лишилися
поза ре стром, наказано було розiйтися по сво©х оселях i до сво©х панiв;
на Низ же, себто на Запорожжя, нi в якому разi не дозволялося ходити.
Ця одмiна Баторiя в устро© козаччини мала великий вплив на подальше ©©
життя та розвиток. Давши права незначнiй частинi козакiв, вона залишила
решту без будь-яких прав, поклавши тим початок непорозумiння мiж
ре стровими й нере стровими козаками. Опрiч того, це викликало
незадоволення серед сили безправних козакiв, якi вiдтодi почали домагатися
побiльшення козацького ре стру, бо, ясна рiч, нiхто з них не хотiв
вертатися до панiв, а всяк намагався здобути права ре стрового козацтва.
Попервах протест козацько© маси виявився в тому, що, рятуючись од
панiв, вона посунула з Укра©ни на Сiч... А там уже була своя воля: не
хотiли визнавати за гетьмана ставленика полякiв Оришковського i щоразу,
вибираючись у похiд, обирали гетьмана з-помiж себе вiльними голосами.
Не минуло й року пiсля цих заходiв короля Баторiя, а вже запорожцi
знову напали на турецькi мiста Ягорлик i Тягиню та поруйнували ©х.
Захопивши мiж iншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотiли
перевезти ©х на Запорожжя, щоб ними рихтувати Сiч, але король, довiдавшись
про те, послав сво вiйсько з наказом наздогнати запорожцiв i, вiдiбравши
в них гармати, повернути ©х султановi; козакам же, якi ходили на Тягиню, -
постинати голови.
Все-таки заходи короля не зовсiм йому вдалися: запорожцi, довiдавшись,
що ©х наздоганя польське вiйсько, потопили гармати в рiчцi, а самi,
розпродавши свою здобич на ярмарках, повернули з Укра©ни на пiвдень i
зникли в безмежних степах Запорожжя.
САМIЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ
Пiд час вiйни короля Стефана Баторiя з московським царем Iваном Грозним
на Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самiйло Зборовський. Року
1583-го, щоб вислужитись у короля, вiн почав зноситись iз запорожцями,
пiдмовляючи ©х iти з ним на пiвденнi московськi мiста. Козакам Зборовський
був вiдомий як добрий вояка, i вони покликали його на Сiч.
Зборовський нiчого доброго й славного на Запорожжi не вчинив, i про
нього не варто було б i згадувати, коли б те перебування на Сiчi не
описали його польськi приятелi, якi освiтили й нам життя запорозьких
козакiв у тi часи.
Перш за все iз тих описiв ми зна мо, що Сiч року 1583-го мiстилася на
островi Буцький, що тепер зветься Томакiвським. Вiн лежить на Днiпрi проти
устя рiчки То-макiвки на межi Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Вiд правого
берега острiв Буцький вiдмежову ться протокою Днiпра Ревуном, двома
озерами та Чернишiвським лиманом, а з пiвдня ж його ми Днiпрова протока
Рiчище й широкий, на десять верстов, луг або, по-теперiшньому, плавня.
Середина острова здiйма ться високою горою, що до берегiв сходить помалу й
тiльки побiля Рiчища спада кручами.
На островi був добрий степ, де можливо було випасати чималi табуни
коней; його ж байраки та береги ще в XIX столiттi рясно вкривали дуб,
груша та кислиця. Сiч Запорозька стояла на пiвденному боцi, бiля Рiчища,
де сiчовi окопи збереглися й до наших часiв.
Доступитися до Запорозько© Сiчi на Бучацькому було нелегко, бо протока
Ревун доволi широка й перейти ©© оружною рукою було б неможливо. Гармати
хоча й могли дiстати острова, та, як видно з плану, Сiч ховалася за
високою горою й могилами. Пiдiйти ж до Сiчi з боку Рiчища годi було й
думати, бо там на цiлу милю слалися непролазнi пущi плавнiв.
Запорожцi зустрiли Зборовського аж у порогах i провели до себе на Сiч
та, зiбравши за кiлька днiв раду, привiтали його урочистими промовами,
вихваляли його лицарство та завзяття й, обравши гетьманом, почали
лагодитися до походу на Молдову.
Чутки про заходи Зборовського невдовзi дiйшли до кримського хана та до
молдавського господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожцi не
розгромили ©х, прислали на Сiч сво©х посланцiв. Господар пообiцяв
подарувати Зборовському 500 коней, аби вiн одмовився вiд цього походу;
кримський же хан вiдступав йому Молдову, аби запорожцi не воювали з
татарами.
Зборовський запевнив посланцiв, що не дума йти нi на Молдову, нi на
Крим, i, разом з тим, просив татарсько© допомоги в походi на Московщину.
Та ханськi посланцi вiдповiли на це, що вони не можуть на це пристати, бо
з наказу султана хан ма виступати проти персiв, i вiн був би дуже радий,
коли б i Зборовський пiшов на перську землю спiльно з ордою.
Далекий од iдей козацтва i охочий до авантюр, знатний польський
шляхтич, не спитавши волi сiчового товариства, згодився на спiлку з ханом.
Та це порушення звича©в Запорозького Вiйська, де воля була вища за владу
гетьмана, не минулося Зборовському марно: козаки, довiдавшись про його
вчинок, скликали раду й почали дорiкати гетьмановi за спiлку з
бусурманами, що мучать у неволi сотнi тисяч ©хнiх братiв; коли ж
гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе запорожцiв на
персiв, то козаки вхопили його в сво© дужi руки, насипали в пазуху пiску й
хотiли кинути в Днiпро. Але Зборовський зумiв якось одпроситися i,
скорившись волi ради, зрiкся спiлки iз ханом.
Тим часом вiйна Польщi з Московщиною скiнчилася, i Зборовський, не
знаючи, що робити на Запорожжi, вирядив 2500 козакiв у верхiв'я Бузького
лиману, куди молдавський господар обiцяв вислати йому коней, а сам iз
частиною вiйська на кiлькох десятках байдакiв виплив Днiпром у Прогно©.
Минаючи Аслам-город, Зборовський запевнив туркiв, що не буде воювати проти
татар, i тi пустили козакiв далi без перешкоди.
Зборовський справдi не мiг зачiпати татар i туркiв, бо мав уже вiд
сво©х приятелiв листи про те, що король дуже гнiва ться на нього за цей
похiд; але бути iз запорожцями бiля татар i не зчепитися з ними - було
неможливо, бо сiчовики не мали сили спокiйно дивитися на них. Через те
сталося так, що комоннi козаки, йдучи до Бугу, зразу ж, по шляху, почали
бити випадкових туркiв i тим збентежили Очакiв.
Не вiдаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декiлька байдакiв солi
й вирядив ©х на Сiч; сам же з iншими поплив лиманом до мiсця, куди мало
пiдiйти комонне вiйсько. Та тiльки тут сталася пригода. Сподiваючись на
лихо вiд походу козакiв, турки вже пiдстерiгали ©х у Бузькому лиманi з
десятьма галерами та кiлькома десятками сандалiв i, побачивши сво©х
запеклих ворогiв, зразу ж почали громити запорозькi чайки з гармат.
Тiкати запорожцям було нiкуди. В запалi вони кинулися, було, штурмувати
галери, але турецькi сандали чинили ©м перешкоди, а галери сво ю пальбою
знищували козакiв i навiть топили ©хнi чайки.
Побачивши, що скрута, запорожцi примчали до берега i, поховавши чайки в
шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що ©х повиривали вепрi.
Радiючи з того, що зненацька застали запорожцiв, турки хотiли всiх ©х
захопити в полон i з тим висадили частину вiйська на берег, та козаки не
далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а
решту ж загнали назад на галери.
Вiдбившись од туркiв, запорожцi пiшли понад лиманом угору, гадаючи
сполучитися зi сво©м комонним полком, аж тут знову лихо: зi степу набiгло
чимало татар i давай закидати стрiлами; до того ж iз лиману зненацька
вдарили турецькi гармати.
Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночi; коли ж стемнiло, вони
повернулися до сво©х чайок, позносили на них поранених товаришiв i,
спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькi галери. Та й цього
разу не пощастило запорожцям: бiльшу частину вiйськових чайок турки
захопили i, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю.
Врятувалося тiльки вiсiм чайок iз Зборовським, i вони пiднялися до устя
Бугу, де й з' дналися з кiннотою, що нiчого не знала про пригоди свого
невдалого гетьмана.
Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланцiв, але, не
знайшовши нiкого, мусив понад Бугом вертати на Укра©ну, тяжко бiдуючи на
безхлiб'©. Незадоволенi Зборовським, який погубив стiльки товариства,
запорожцi скинули його з гетьманства й, обшарпанi та голоднi, пiшли на
Сiч; Зборовського ж iз наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до
Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.
БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ
Розра©вшись iз Зборовським i повернувшись до Сiчi, запорожцi зараз же
обрали гетьманом Богдана Микошинського i, посiдавши на чайки, попливли на
лиман ловити турецькi галери та визволяти товаришiв iз неволi. На цей раз
похiд був далеко щасливiший, i козаки, застукавши турецький флот бiля
Очакова, напали на нього зовсiм несподiвано й, добувши майже всi галери
штурмом, повизволяли сво©х товаришiв, а самi галери попалили.
З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на
Запорожжя, на Укра©ну, оселилися б бiля прикордонних замкiв та були на
королiвськiй службi.
Пiсля того, а саме року 1570-го, козакiв, що перебували на Укра©нi,
записали у ре стр i призначили до них за старшого шляхтича Яна
Бадовського; запорожцi ж королiвського унiверсалу не послухали. Великого
Лугу та пiвденних степiв не покинули й писатись у ре стр не захотiли, бо
не бажали поступитися сво ю волею; у призначеннi ж козакам старшого владою
короля вони вбачали порушення свого звичаю обирати отаманiв та гетьманiв
вiльними голосами. Через те запорожцi й не признали Бадовського за свого
старшого.
Скiльки рокiв гетьманував на Запорожжi Самiйло Кiшка i скiльки разiв
виходив на море - невiдомо; тiльки зна мо з народно© думи, що врештi турки
захопили його в неволю. Як сталася та пригода, нiхто не скаже. Можемо
тiльки зазначити, що пiд час морських походiв козаки завжди були в
небезпецi вiд того, щоб дiстатись у руки туркам, бо за доброго вiтру
турецькi галери ходили прудкiше, нiж козацькi чайки, i, нагнавши ©х,
вороги могли топити гарматною пальбою, а козакiв забрати з води у неволю.
Та й без того немало траплялося запорожцям лиха на морi вiд хуртовини. Пiд
осiнь та взимку Чорне море дуже бурхливе, i легким чайкам часом несила
боротися з розлютованою хвилею. Може, Кiшцi й спричинилася така пригода,
про яку спiва ться в народнiй думi "Буря на Чорному морi":
Ой, на Чорному морi
Та на бiлому каменi,
Там сидить сокiл ясненький,
Жалiбненько квилить-проквиля ,
Смутно себе ма , на Чорне море пильно погляда ,
Що на Чорному морi щось недобре почина :
Що на небi усi зiрки потьмарило,
Половина мiсяця в хмари вступила,
I все небо тьмою укрило.
А iз хмари дрiбний дощик накрапа ,
А по морю злосупротивна хвиля вставав,
Судна козацькi молодецькi на три частi розбива .
Першу часть узяло - в землю Огарянську занесло,
Другу часть вхопило - у Дунай в гирло забило;
А третя часть де ся ма ?
Посеред Чорного моря,
На бистрiй хвилi, на лихiй хуртовинi потопа .
Такою ж хуртовиною могло й Самiйла Кiшку, разом iз найближчою старшиною
сiчовою, викинути на турецький берег i там вiддати туркам у неволю. Але
могло те лихо статися й не на морi. В думi про Самiйла Кiшку оповiда ться,
що вiн був захоплений у Лузi Базавлузi разом iз сорока товаришами, що
прибули на Днiпро галерами:
Ой, у Лузi Базавлузi там стояв курiнь бурлацький,
Там був-пробував Кiшка Самiйло, гетьман козацький,
I мав вiн собi товариства сорок чоловiка.
То турецьке паня, молоде баша
По Чорному морю безпечно галерою гуляв
Да до Кiшки Самiйла в гостi прибував,
Та так до них в гостi прибував,
Що всiх козакiв гетьманських-запорозьких
на мiсцi заставав,
Залiзнi ©м пута подавав.
Слова "в гостi прибував" треба розумiти як жарт: певно, турки,
помщаючись за морськi походи Кiшки, пiднялися Днiпром до Лугу Базавлугу,
напали несподiвано на Сiч або на якийсь вiддiл Вiйська Запорозького, де
був сам гетьман, i захопили його у бранцi.
ЛЮБЛIНСЬКА УНIЯ
Доки Укра©на за часiв Вишневецького та Самiйла Кiшки почала трохи
вiдпочивати вiд татарських нападiв, на не© насувалось нове лихо. Року
1569-го пiсля Люблiнсько© унi© Укра©ну було зовсiм одiрвано вiд Литви й
прилучено безпосередньо до Польщi, i звiдтодi становище укра©нського
селянства стало ще дужче гiршати, бо польський уряд почав оддавати його
панам у власнiсть без права переходити з мiсця на мiсце i навiть позбавив
громадянських прав. Пiд впливом тих утискiв селяни кинулись тiкати на
схiд, за Днiпро, та заселяти Лiвобережну Укра©ну. Та й те не допомагало,
бо польська шляхта випрошувала в короля грунти й на Лiвобережжi, як тiльки
вони залюднювалися; так що селяни ледве встигали впорядковувати на вiльних
землях сво господарство, як уже знову довiдувалися, що вони не вiльнi, а
пiд паном. Побачивши тодi, що вiд неволi нема й тут порятунку, бiльш
рухливi й волелюбнi селяни почали втiкати на Запорожжя i тим збiльшувати й
змiцнювати Вiйсько Запорозьке.
Хто гетьманував на Запорожжi одразу пiсля Самiйла Кiшки - невiдомо;
iсторiя пода лише звiстку про те, що року 1574-го запорожцi ходили
морським походом на турецькi дунайськi мiста пiд проводом кошового отамана
Покотила.
ГЕТЬМАН IВАН СВIРГОВСЬКИЙ
Того ж 1574-го року козацтво вдруге втрутилося в молдавськi справи.
Господар Iвоня звернувся до польсько© шляхти й до козакiв, щоб допомогли
йому скинути турецьке ярмо. На те прохання вiдгукнувся й Свiрговський,
прозваний у народних пiснях гетьманом. Зiбравши козакiв, вiн вирушив
походом до Днiстра i, з' днавшись там з Iвонею та молдавським вiйськом,
погромив турецькi залоги в Тягинi (тепер Бендери), в Бiлгородi та Бра©ловi
й, добувши всi тi мiста, поруйнував ©х, коли ж на помiч туркам iз Буджака
вийшли татари, то Свiрговський виступив ©м назустрiч i, впень розбивши,
вiдiгнав назад.
Така славна перемога козакiв збентежила султана Селiма, i вiн вислав
проти молдаван та козакiв 200 000 турецького вiйська. У великому бойовищi,
недалеко Дунаю, турки здобули перемогу над спiльниками й почали оточувати
©х з усiх бокiв. Побачивши свою загибель, Iвоня по-лицарському радив
Свiрговському з рештою козакiв тiкати за Днiстер, але гетьман, а разом iз
ним i запорожцi мали собi за велику ганьбу залишити молдаван при лихiй
годинi, i всi вони до одного на чолi iз Свiрговським поклали голови в бою
бiля Килi© та рiчки Дунаю.
Про Свiрговського, як i про Байду-Вишневецького, збереглася пiсня, хоч
треба гадати, що вона не щиро народна:
Ой, як того пана Йвана,
Що Свiрговського гетьмана,
Та як бусурмани пiймали,
То голову йому рубали, -
Ой, голову йому рубали
Та на бунчук вiшали,
Та у сурми вигравали,
З нього глумували.
А з Низу хмара стягала,
Що ворону ключа набiгала,
По Укра©нi тумани слала,
А Укра©на сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тодi буйнi вiтри завивали:
- Де ж ви нашого гетьмана сподiвали?
Тодi кречети налiтали:
- Де ж ви нашого гетьмана жалкували?
Тодi орли загомонiли:
- Де ж ви нашого гетьмана схоронили?
Тодi жайворонки повилися:
- Де ж ви з нашим гетьманом простилися?
У глибокiй могилi,
Бiля городу Килi©,
На турецькiй лiнi©.
ГЕТЬМАН БОГДАН РУЖИНСЬКИЙ (БОГДАНКО)
Слiдом за Свiрговським, року 1575-го, на Запорожжi з'явився новий,
жвавий та завзятий ватажок - гетьман Богдан Ружинський, прозваний
запорожцями Богданком. Як i Вишневецький, вiн був родом iз князiв
Гедиминови-чiв, що давно перебували на Укра©нi й стали вже укра©нцями. За
часiв, мабуть, Самiйла Кiшки, коли Ружинський ще жив у сво му ма тку на
Волинi, на його оселю наскочили татари, вбили матiр, а молоду дружину
взяли в полон. Серце князя запеклося вiдтодi помстою до бусурманiв, i з
таким почуттям вiн подався на Запорозьку Сiч, щоб разом iз козацьким
товариством воювати з бусурманами та шукати свою дружину.
Про нещасливу пригоду з життя Ружинського до наших днiв збереглася у
кобзарiв пiсня:
- Ой Богдане, Богдане, запорозький гетьмане,
Та чому ти ходиш в чорнiм оксамитi?
- Гей, були ж у мене гостi, гостi татарове,
Одну нiчку ночували:
Стареньку неньку зарубали,
А миленьку собi взяли.
- Гей, сiдлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!
На Сiчi завзятий вояка i добрий товариш Богданко незабаром придбав собi
помiж товариством пошану, й коли року 1575-го запорожцi почули, що татари
вирушили походом на Подiлля, то обрали Ружинського гетьманом, наказавши
йому вести Вiйсько Запорозьке на ворога.
Ружинський тiльки й чекав тако© нагоди й, хутко зiбравши вiйсько,
кинувся з кiннотою в татарськi степи, випалюючи улуси, визволяючи
невольникiв i завдаючи татарам нелюдських мук. Не згiрш од самих татар
запорожцi виколювали чоловiкам очi, вирiзували жiнкам груди i чавили
кiньми татарських дiтей - така у них була тодi лютiсть на бусурманiв.
Спустошивши чорноморськi степи, Богданко вдерся в самiсiнький Крим та
зчинив там таку ж рiзанину. Почувши про ру©ну на сво©х землях, татари
чимдуж квапилися з Подiлля через Очакiв до Криму, та запорожцi, залишивши
цей край, заступили ворогам шлях у Прогноях i там, притиснувши орду до
озер, багато вигубили ©хнього вiйська.
Пiсля цього славного походу Богданко, разом iз кошовим отаманом
Павлюком, послав до короля Стефана Баторiя прохання, щоб той узаконив
iснування й права Вiйська Запорозького. Стефан Баторiй, зважаючи на
послуги запорожцiв, що нинi були потрiбнi для Польщi, 20 серпня 1576 року
видав унiверсал, у якому ствердив за Вiйськом Запорозьким володiння
мiстами Трахтемировим i Чигирином та всiм Днiпром од Трахтемирова вниз до
лиману, а вбiк од Днiпра на захiд до рiчок Бугу та Синюхи, а на схiд - аж
до рiчок Донець та Дон, себто всi тi землi, що ©х запорожцi вiдвоювали в
татар.
На цей унiверсал Баторiя в подальшому життi пiд час суперечок за землi
iз сусiднiми державами завжди покладалися запорожцi й пильно обстоювали
здобутi за часiв Богданка - Ружинського права.
Разом з унiверсалом Стефан Баторiй надав Вiйську Запорозькому вiйськовi
клейноди: корогву, булаву, бунчук та котли.
Того ж 1576 року московський цар, довiдавшись, що татарська орда
лагодилася вирушити на Московщину, прислав на Сiч подарунки й просив
Ружинського, щоб виступив проти татар. Богданко охоче на те пристав,
викликавши з Укра©ни на помiч городових козакiв та дiждавшись, доки орда
вибралася в похiд, кинувся з вiйськом на лiвобережнi улуси й почав ©х
палити. Тут сталось те, що й торiк. Татари, дiзнавшись про козацький
наскок, вернулися спiшно назад iз Московщини, але запорожцi перестрiли
орду й кого побили, кого порозганяли, а всю здобич забрали; невольникiв же
визволили й пустили у рiднi землi.
Впоравшись iз татарами на суходолi, Ружинський почав пильнувати шлях iз
Запорожжя до моря. Захопивши Самiйла Кiшку в полон та скориставшись часом,
доки сiчовики iз Свiрговським плуталися в молдавських справах, турки знову
вiдбудували мiсто Аслам-Кермень i ще дужче його змiцнили, нiж вiн був за
часiв Байди-Вишневецького. Щоб не мати перешкод до походiв на море,
Богданко року 1576-го пiдступив до Аслам-Керменю, обложив його з усiх
бокiв, але не маючи великих гармат, не мiг його добути. За тi © нагоди
один козак порадив зруйнувати фортечнi мури пороховим вибухом i похвалявся
зробити те сам. Ружинський ухопився за ту думку й, разом iз козаками,
заходився робити пiдкопи, щоб закласти пiд мури мiну. Та, на лихо
запорожцям, козак так невмiло вiв роботу, що передчасно стався вибух, i
тодi ж було вбито i козака, i самого гетьмана Ружинського.
Не добувши Аслама, сiчовики все-таки вийшли в море й поруйнували
татарськi мiста на схiдному березi Криму.
ШАХ ТА ПIДКОВА
Пiсля загибелi Богданка влада на Запорожжi перейшла до кошового отамана
Шаха. Дiяльнiсть його почалася з того, що вiн пiдстерiг у порогах
ханського посланця, який повертався з Москви з коштовними подарунками од
царя, й вiдiбрав у нього всi тi коштовностi й грошi.
Розгнiваний цим вчинком хан звернувся до польського короля з погрозою,
що коли той не приборка козакiв та не наляка Шаха, то вiн сам з ордою
пiде ловити Шаха на Запорожжi й на Укра©нi. Королевi на той час було
невигiдно зчiпатися з татарами, i вiн прислав на Запорожжя заборону чинити
шкоду татарам та виходити в море. Запорожцi, було, послухалися, та
незабаром без вiйни знудилися й через рiк знову вирушили походом до
Молдови.
Пiдвладнi турецькому султановi землi Молдова й Волощина (Мультяни) мали
сво©х окремих господарiв, й вони завжди мiж собою ворогували, скидали один
одного з господарства та, пiдлещуючись до султана, немилосердно обдирали
сво©х пiдданцiв, щоб зробити султановi коштовнiшi подарунки. Року 1577-го
молдавськi бояри, неза-доволенi сво©м, призначеним турками, господарем,
прислали на Сiч гiнцiв до вiдомого на Запорожжi вояки й ватажка Iвана
Пiдкови, який начебто доводився братом вбитому разом iз Свiрговським
молдавському господаревi Iвонi, просити його, щоб вiн iшов у Молдову й
став ©хнiм господарем.
Прохання посланцiв було до вподоби Пiдковi, бо вiн був дуже рухливий та
завзятий i не знав, куди подiти свою силу, що, як засвiдчують народнi
перекази, була така велика, що вiн розгинав руками пiдкови, вiд чого й
дiстав прозвисько на Сiчi - Пiдкова. Проте, розумiючи, що без збройного
вiйська господарства не досягти, Пiдкова звернувся за помiччю до сiчового
товариства. Запорожцi шанували Пiдкову, який щасливо водив ©х пiсля
Самiйла Кiшки на море, i, знаючи, що в Молдовi трапля ться добра пожива,
обмiркували Пiдковину пропозицiю на вiйськовiй радi й ухвалили посприяти
йому сiсти на Молдавське господарство.
Не гаючи часу, Пiдкова з посланцями вирушив на Укра©ну збирати козакiв
та шляхту до походу, а через якийсь час кошовий отаман Шах, побратим
Пiдкови, iз шiстьма сотнями запорозьких вершникiв прибув на Укра©ну, щоб
об' днатися з Пiдковою на Подiллi, на Прибитiм шляху.
Як тiльки Пiдкова перейшов за Днiстер, у Сороках до нього прилучилися
молдавськi повстанцi й проголосили його господарем Молдови. Господар
Петрило не хотiв уступити свого мiсця без змагання i виступив проти
Пiдкови з вiйськом; та козаки його розгромили, i Пiдкова урочисто за©хав
до Ясс, столицi Молдови.
Ставши господарем, Пiдкова попросив короля, щоб Молдову було взято пiд
польську зверхнiсть, та з того нiчого не вийшло; роздратований походами
Богданка та Пiдкови турецький султан послав на Дунай велике вiйсько й
погрожував нападом самiй Польщi за те, що ©© пiдданцi чинять наскоки на
пiдвладнi Туреччинi землi. Польща не смiла воювати з наймогутнiшою в тi
часи султанською державою, й король Стефан Баторiй передав через гiнця
наказ Пiдковi - негайно вийти з Молдови, щоб не дратувати туркiв.
Пiдкова скорився й подався на Укра©ну, але султан на тому не
заспоко©вся, став вимагати вiд Баторiя голови Пiдкови, i король, боячись
вiйни iз турками, викликав Пiдкову до себе, запевняючи сво ю ласкою; та
коли ж Пiдкова, повiривши, прибув до Львова, його пiдступно було схоплено
й у присутностi султанського посланця року 1578-го скарано на смерть.
Про Iвана Пiдкову не збереглося народних дум, а проте видно, що слава
його на Запорожжi була велика, бо за його смерть запорожцi довго мстили i
туркам, i полякам. Можна сказати, що зрадлива страта поляками гетьмана
Пiдкови була першою iскрою ворожнечi мiж козаками й поляками, i та iскра
через кiлька десяткiв лiт спалахнула великим полум'ям пожежi.
Як тiльки до запорожцiв дiйшла звiстка про те, що Пiдкову пiступно
стято, вони, обравши свого кошового отамана Шаха гетьманом, зараз же в
походi з Молдови, вiдплачуючи за Пiдкову, поруйнували чимало ма ткiв
польсько© шляхти, а пiсля того аж тричi, в роках 1579-х - 1581-х, ходили
на Молдову наставляти там сво©х господарiв.
Iсторiя не ма свiдчень, чи воювали запорожцi за часiв Шаха з татарами
й чи виходили вони на Чорне море, а треба гадати, що було те й те, бо
вiдомо, що Шах вiдновлював на островi Хортиця городки Вишневецького, а це
да пiдстави думати про його широкi замiри.
ВIДМIНИ БАТОРIЯ В УСТРО КОЗАЧЧИНИ
Трирiчнi походи запорожцiв на Молдову та сутички з турками й татарами
дуже турбували польського короля Стефана Баторiя, бо в першi роки свого
королювання вiн воював на пiвночi з непокiрними гданськими нiмцями та з
Москвою i через те мусив жити у злагодi з турками й татарами.
Щоб заспоко©ти султана, вiн не обмежився лише карою Пiдкови, а й
наказав князю Острозькому йти на Запорожжя разом iз татарським ханом, щоб
розiгнати Сiч, а хто буде чинити опiр, того знищити.
Вiн наказав усiм старостам на узграниччi, щоб не продавали запорожцям
олова, селiтри та iншого вiйськового припасу; свiй же попереднiй
унiверсал, писаний за гетьмана Богданка, вiн обернув так, начеб його було
надано тiльки тому козацькому вiйськовi, яке перебувало на Укра©нi, себто
городовим козакам, хоч насправдi унiверсал належав запорожцям.
Але легко наказувати, та не так легко здiйснювати. Князь Острозький не
мав вiйська, з яким би мiг iти на Запорожжя, та й не хотiв це робити; вiд
ординцiв запорожцi вмiли й самi боронитися. Ловити сiчовикiв у степах
Дикого Поля, як називали поляки запорозькi степи, та у Великому Лузi було
все одно, що ловити "вiтра в полi". Та й сам Стефан Баторiй не думав
зовсiм знищувати козацтво, бо й у вiйнi з Московщиною запорожцi були дуже
потрiбнi. Вiн лише хотiв прибрати козацтво до сво©х рук, щоб спрямовувати
його на тих, кого мав за свого ворога, а не виключно на бусурманiв.
З такою метою року 1581-го Баторiй звелiв князю Михайловi Вишневецькому
скласти з тих козакiв, що найбiльше вислужилися в московськiй вiйнi, полк
iз 600 душ. Цих козакiв вiн звiльнив од податкiв, дав права на власнiсть,
i за те вони мали служити польськiй коронi iз власним конем, одягом i
збро ю. За це одержували й жалування, i нiхто не мав права судити ©х,
окрiм ©хнього старшого, призначеного королем. Осiдком козаччини був
призначений Трахтемирiв, де стояв стародавнiй Зарубський монастир, а при
ньому був уряджений шпиталь для покалiчених козакiв.
Вiдiбравши 600 козакiв, Вишневецький звелiв записати ©х у ре стр,
призначив до них старшим Яна Оришковського; всiм же козакам, що лишилися
поза ре стром, наказано було розiйтися по сво©х оселях i до сво©х панiв;
на Низ же, себто на Запорожжя, нi в якому разi не дозволялося ходити.
Ця одмiна Баторiя в устро© козаччини мала великий вплив на подальше ©©
життя та розвиток. Давши права незначнiй частинi козакiв, вона залишила
решту без будь-яких прав, поклавши тим початок непорозумiння мiж
ре стровими й нере стровими козаками. Опрiч того, це викликало
незадоволення серед сили безправних козакiв, якi вiдтодi почали домагатися
побiльшення козацького ре стру, бо, ясна рiч, нiхто з них не хотiв
вертатися до панiв, а всяк намагався здобути права ре стрового козацтва.
Попервах протест козацько© маси виявився в тому, що, рятуючись од
панiв, вона посунула з Укра©ни на Сiч... А там уже була своя воля: не
хотiли визнавати за гетьмана ставленика полякiв Оришковського i щоразу,
вибираючись у похiд, обирали гетьмана з-помiж себе вiльними голосами.
Не минуло й року пiсля цих заходiв короля Баторiя, а вже запорожцi
знову напали на турецькi мiста Ягорлик i Тягиню та поруйнували ©х.
Захопивши мiж iншою здобиччю дванадцять турецьких гармат, козаки хотiли
перевезти ©х на Запорожжя, щоб ними рихтувати Сiч, але король, довiдавшись
про те, послав сво вiйсько з наказом наздогнати запорожцiв i, вiдiбравши
в них гармати, повернути ©х султановi; козакам же, якi ходили на Тягиню, -
постинати голови.
Все-таки заходи короля не зовсiм йому вдалися: запорожцi, довiдавшись,
що ©х наздоганя польське вiйсько, потопили гармати в рiчцi, а самi,
розпродавши свою здобич на ярмарках, повернули з Укра©ни на пiвдень i
зникли в безмежних степах Запорожжя.
САМIЙЛО ЗБОРОВСЬКИЙ
Пiд час вiйни короля Стефана Баторiя з московським царем Iваном Грозним
на Запорожжя прибув знатного роду шляхтич Самiйло Зборовський. Року
1583-го, щоб вислужитись у короля, вiн почав зноситись iз запорожцями,
пiдмовляючи ©х iти з ним на пiвденнi московськi мiста. Козакам Зборовський
був вiдомий як добрий вояка, i вони покликали його на Сiч.
Зборовський нiчого доброго й славного на Запорожжi не вчинив, i про
нього не варто було б i згадувати, коли б те перебування на Сiчi не
описали його польськi приятелi, якi освiтили й нам життя запорозьких
козакiв у тi часи.
Перш за все iз тих описiв ми зна мо, що Сiч року 1583-го мiстилася на
островi Буцький, що тепер зветься Томакiвським. Вiн лежить на Днiпрi проти
устя рiчки То-макiвки на межi Великого Лугу та Лугу Базавлугу. Вiд правого
берега острiв Буцький вiдмежову ться протокою Днiпра Ревуном, двома
озерами та Чернишiвським лиманом, а з пiвдня ж його ми Днiпрова протока
Рiчище й широкий, на десять верстов, луг або, по-теперiшньому, плавня.
Середина острова здiйма ться високою горою, що до берегiв сходить помалу й
тiльки побiля Рiчища спада кручами.
На островi був добрий степ, де можливо було випасати чималi табуни
коней; його ж байраки та береги ще в XIX столiттi рясно вкривали дуб,
груша та кислиця. Сiч Запорозька стояла на пiвденному боцi, бiля Рiчища,
де сiчовi окопи збереглися й до наших часiв.
Доступитися до Запорозько© Сiчi на Бучацькому було нелегко, бо протока
Ревун доволi широка й перейти ©© оружною рукою було б неможливо. Гармати
хоча й могли дiстати острова, та, як видно з плану, Сiч ховалася за
високою горою й могилами. Пiдiйти ж до Сiчi з боку Рiчища годi було й
думати, бо там на цiлу милю слалися непролазнi пущi плавнiв.
Запорожцi зустрiли Зборовського аж у порогах i провели до себе на Сiч
та, зiбравши за кiлька днiв раду, привiтали його урочистими промовами,
вихваляли його лицарство та завзяття й, обравши гетьманом, почали
лагодитися до походу на Молдову.
Чутки про заходи Зборовського невдовзi дiйшли до кримського хана та до
молдавського господаря, й обидва вони, боячись, щоб запорожцi не
розгромили ©х, прислали на Сiч сво©х посланцiв. Господар пообiцяв
подарувати Зборовському 500 коней, аби вiн одмовився вiд цього походу;
кримський же хан вiдступав йому Молдову, аби запорожцi не воювали з
татарами.
Зборовський запевнив посланцiв, що не дума йти нi на Молдову, нi на
Крим, i, разом з тим, просив татарсько© допомоги в походi на Московщину.
Та ханськi посланцi вiдповiли на це, що вони не можуть на це пристати, бо
з наказу султана хан ма виступати проти персiв, i вiн був би дуже радий,
коли б i Зборовський пiшов на перську землю спiльно з ордою.
Далекий од iдей козацтва i охочий до авантюр, знатний польський
шляхтич, не спитавши волi сiчового товариства, згодився на спiлку з ханом.
Та це порушення звича©в Запорозького Вiйська, де воля була вища за владу
гетьмана, не минулося Зборовському марно: козаки, довiдавшись про його
вчинок, скликали раду й почали дорiкати гетьмановi за спiлку з
бусурманами, що мучать у неволi сотнi тисяч ©хнiх братiв; коли ж
гоноровитий шляхтич став погрожувати, що примусом поведе запорожцiв на
персiв, то козаки вхопили його в сво© дужi руки, насипали в пазуху пiску й
хотiли кинути в Днiпро. Але Зборовський зумiв якось одпроситися i,
скорившись волi ради, зрiкся спiлки iз ханом.
Тим часом вiйна Польщi з Московщиною скiнчилася, i Зборовський, не
знаючи, що робити на Запорожжi, вирядив 2500 козакiв у верхiв'я Бузького
лиману, куди молдавський господар обiцяв вислати йому коней, а сам iз
частиною вiйська на кiлькох десятках байдакiв виплив Днiпром у Прогно©.
Минаючи Аслам-город, Зборовський запевнив туркiв, що не буде воювати проти
татар, i тi пустили козакiв далi без перешкоди.
Зборовський справдi не мiг зачiпати татар i туркiв, бо мав уже вiд
сво©х приятелiв листи про те, що король дуже гнiва ться на нього за цей
похiд; але бути iз запорожцями бiля татар i не зчепитися з ними - було
неможливо, бо сiчовики не мали сили спокiйно дивитися на них. Через те
сталося так, що комоннi козаки, йдучи до Бугу, зразу ж, по шляху, почали
бити випадкових туркiв i тим збентежили Очакiв.
Не вiдаючи про те, Зборовський набрав у Прогноях декiлька байдакiв солi
й вирядив ©х на Сiч; сам же з iншими поплив лиманом до мiсця, куди мало
пiдiйти комонне вiйсько. Та тiльки тут сталася пригода. Сподiваючись на
лихо вiд походу козакiв, турки вже пiдстерiгали ©х у Бузькому лиманi з
десятьма галерами та кiлькома десятками сандалiв i, побачивши сво©х
запеклих ворогiв, зразу ж почали громити запорозькi чайки з гармат.
Тiкати запорожцям було нiкуди. В запалi вони кинулися, було, штурмувати
галери, але турецькi сандали чинили ©м перешкоди, а галери сво ю пальбою
знищували козакiв i навiть топили ©хнi чайки.
Побачивши, що скрута, запорожцi примчали до берега i, поховавши чайки в
шелюгах, позалягали на кручах у ямах, що ©х повиривали вепрi.
Радiючи з того, що зненацька застали запорожцiв, турки хотiли всiх ©х
захопити в полон i з тим висадили частину вiйська на берег, та козаки не
далися до рук туркам, а вдаривши на них, як один, багатьох повбивали, а
решту ж загнали назад на галери.
Вiдбившись од туркiв, запорожцi пiшли понад лиманом угору, гадаючи
сполучитися зi сво©м комонним полком, аж тут знову лихо: зi степу набiгло
чимало татар i давай закидати стрiлами; до того ж iз лиману зненацька
вдарили турецькi гармати.
Тяжко довелося запорожцям одбиватися аж до ночi; коли ж стемнiло, вони
повернулися до сво©х чайок, позносили на них поранених товаришiв i,
спустивши човни на воду, почали потай обминати турецькi галери. Та й цього
разу не пощастило запорожцям: бiльшу частину вiйськових чайок турки
захопили i, перебивши чимало товариства, забрали решту в неволю.
Врятувалося тiльки вiсiм чайок iз Зборовським, i вони пiднялися до устя
Бугу, де й з' дналися з кiннотою, що нiчого не знала про пригоди свого
невдалого гетьмана.
Деякий час Зборовський шукав тут молдавських посланцiв, але, не
знайшовши нiкого, мусив понад Бугом вертати на Укра©ну, тяжко бiдуючи на
безхлiб'©. Незадоволенi Зборовським, який погубив стiльки товариства,
запорожцi скинули його з гетьманства й, обшарпанi та голоднi, пiшли на
Сiч; Зборовського ж iз наказу короля 1584 року було схоплено, привезено до
Кракова й там покарано на смерть за те, що збентежив Туреччину.
БОГДАН МИКОШИНСЬКИЙ
Розра©вшись iз Зборовським i повернувшись до Сiчi, запорожцi зараз же
обрали гетьманом Богдана Микошинського i, посiдавши на чайки, попливли на
лиман ловити турецькi галери та визволяти товаришiв iз неволi. На цей раз
похiд був далеко щасливiший, i козаки, застукавши турецький флот бiля
Очакова, напали на нього зовсiм несподiвано й, добувши майже всi галери
штурмом, повизволяли сво©х товаришiв, а самi галери попалили.
З походу Богдана Микошинського видно, що Аслам-Кермень, стоячи на