Страница:
повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити ©х до того
силою, як людей, що мешкають на турецькiй землi.
Доки тривало те листування мiж сусiдами, запорожцi, отаборившись над
рiчкою Пiдпiльною, бiля несходимо© пущi Лугу Базавлугу, робили навколо
свого нового коша окопи i зводили сiчовi будiвлi, не рахуючись iз тим,
кому та земля належала на паперi, бо знали, що справдi тi володiння разом
iз Днiпром, рiчкою Пiдпiльною та Базавлугом споконвiку були запорозькi.
Улiтку того ж 1734 року старий сiромаха Пилип Орлик, що, покинувши
пiсля смертi Карла XII Швецiю, проживав у Салонiках, прислав через
кримського хана до запорожцiв листа, умовляючи ©х одцуратись
ворогiв-гнобителiв неньки-Укра©ни, та листи його не справили нiякого
впливу, бо всi запорожцi були захопленi радiстю з приводу переходу на
рiднi мiсця.
Проте турецький султан не хотiв так легко зректися запорожцiв, а тим
бiльше ©хнiх земель, що за Прутською умовою вiдiйшли його державi, а
послав у Бiлу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом росiйська
цариця, взявши запорожцiв пiд свою протекцiю, залиша ©х на землi падишаха
та ще й зводить там фортецю. Граф одповiв, нiби нiяко© будiвлi на
Базавлузi росiйський уряд не споруджу ; запорожцям же, мовляв, наказано
слухатися султанових наказiв, а тим часом сам викликав кошового Iвана
Малашевича iз старшиною у Бiлу Церкву, й там кошовий та всi його товаришi,
кiлькiстю 153 чоловiки, 2 вересня 1734 року присягнули на вiрнiсть царицi.
Невдовзi пiсля того iз запорожцями на ©хн прохання було пiдписано в
Лубнах умову, на пiдставi яко© вони переходили в пiдданство росiйських
царiв. Головнi пiдвалини були такi:
1) Всi провини запорожцiв проти Росi© забути.
2) Мешкати запорожцям у тих мiсцях, де року 1709-го була зруйнована
©хня Сiч.
3) Користуватись запорожцям здобиччю вiд рибальства по рiчцi Днiпру, а
в степах полювати безборонне, починаючи вiд росiйських кордонiв.
4) Мати запорожцям свою старшину зi сво©м звича м.
5) Бути вiрними росiйському престолу й пильнувати кордони росiйсько©
держави.
6) Пiдлягати запорожцям старшому генераловi росiйських вiйськ на
Укра©нi.
7) Запорожцi мають отримувати за свою службу жалування щорiчно - 20 000
карбованцiв на все вiйсько.
Пiсля того на Сiч було послано росiйського генерала Тараканова, щоб
передати вiйську пйдарунки й одiбрати од запорожцiв присягу. Довiдавшись,
що посланець наближа ться до Сiчi, кошовий отаман i все товариство
вирiшили зустрiти його якнайурочистiше. Вiйсько вийшло за Сiч i стало по
обидва боки шляху, i тут Малашевич привiтав Тараканова промовою. Потiм
запорожцi стрiляли з мушкетiв та з гармат, а коли прийшли в Сiч i
переступили порiг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрiв
пан-отець i вiдправив молебiнь. Пiсля тi © служби Вiйсько зiбралося на
раду на майданi. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожцi
переходять пiд Росiйську державу, Запорозькому Вiйську вручаються новi
клейноди, i все Вiйсько, кiлькiстю 7115 козакiв, присягнуло. Як виявилось
iз курiнних ре стрiв, усiх запорожцiв тодi налiчувалося бiля 20 000, та
тiльки бiльшiсть ©х, як i завжди, перебувала на вольностях.
Незабаром на Сiч прибув i посланець турецького султана з грiшми,
подарунками й листами вiд хана та Орлика, щоб умовляти запорожцiв не
пiддаватися Росi©, та було вже пiзно: запорожцi зустрiли його без велико©
шани й дорiкали за проданих у неволю товаришiв; одповiдь же на листи
Орлика й хана дали глузливу й лайливу.
10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Iван Малашевич повiдомив графа
Вейсбаха, що тi запорожцi, якi не були в Сiчi пiд час зустрiчi Тараканова,
присягнуть тодi, коли повернуться, в присутностi сво©х курiнних отаманiв.
Починаючи з часiв смертi Iвана Сiрка, сила й вага Вiйська Запорозького
хутко почала падати, i з незалежно© од сусiднiх держав вiйськово© громади,
що року 1648-го спромоглася, разом iз Богданом Хмельницьким, пiдняти на
ноги й озбро©ти народне укра©нське вiйсько в 200 000 козакiв, вона менше,
нiж за сто лiт, року 1734-го перейшла в пiдданство царя вже як пiдлегле
росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж сво©х
земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й
iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям
держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000
запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли
Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська,
запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до
того ж не могли мати допомоги iз знесилено© та пригнiчено© Укра©ни,
втратили сво значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час,
коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба
лицарства вiдходила в минулу давнину.
* НОВА СIЧ (1734-1775 роки) *
УПОРЯДКУВАННЯ СIЧI НА ПIДПIЛЬНIЙ
Осiвши напровеснi року 1834-го новим кошем над рiчкою Пiдпiльною,
недалеко устя рiчки Базавлука, запорожцi, почуваючи себе в небезпецi вiд
помсти татар за свою зраду ©м, якнайхутчiше почали робити навкруг коша
окопи та змiцнювати сво нове гнiздо засiками; на вали поставили бiля
десятка гармат, захованих у пiсках iз давнiх часiв.
Доки навколо Сiчi копали окопи, всерединi будували куренi й iншi сiчовi
будови, було закладено дерев'яну церкву свято© Покрови, без яко©, на думку
запорожцiв, не може iснувати й сама Сiч. Тiльки далеко не все товариство
запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козакiв,
як i звичайно, пiшла на рибальство та полювання, а кiльком полкам
довелося-таки взяти участь у змаганнi польських королiв Августа III та
Станiслава Лещинського, тiльки вже не на боцi останнього, як того
домагався кримський хан, а на боцi росiйського ставленика Августа III
З Прутсько© умови, за якою Правобережжя знову дiсталося Польщi, та до
часiв Ново© Сiчi польськi пани зрештою винищили незалежне од панiв
козацтво, зорганiзоване Палi м та його товаришами, й поновили порядки, що
iснували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення
спустошених земель Правобережно© Укра©ни польськi пани закликали на свою
дiдизну переселенцiв з Лiвобережжя, обiцяючи ©м усiлякi пiльги. Звичайно,
на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палi дошки з
кiлькома рядками дiрочок, i тi дiрки визначали, скiльки рокiв поселенцi
мають володiти грунтами, не виплачуючи оренди i не працюючи на пана.
Необачнi люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщинi,
тисячами переходили на правий берег Днiпра до грунтiв, на яких дехто з них
жив ще зi сво©ми батьками до "Згону", не задумуючись над тим, що станеться
в будучинi. Час минав, а пани щороку забивали кiлками на сво©х дошках по
дiрочцi, а як тiльки всi позабивали, селяни опинилися без власних грунтiв
i цiлком у панському ярмi. Одночасно з поневоленням вiдновлялася на
Укра©нi й унiя. Вона хутко насувалась iз Заходу й нарештi запанувала на
Брацлавщинi та Ки©вщинi.
НЕСПОКIЙ НА УКРА НI
Засмучений неволею укра©нський люд почав пильно прислухатись до
оповiдань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки
визволяли Укра©ну вiд панiв; дали волю селянам; найзавзятiшi з них стали
мiркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан
Хмельницький.
З назрiванням у народi таких настро©в польськi пани на Укра©нi
подiлилися на двi партi© й заклали спiлки, що звалися "конфедерацiями".
Одна з них тягла за Станiслава Лещинського, закликаючи собi на помiч
татар; друга ж - за Августа III, i вона прикликала собi на помiч росiйське
вiйсько. Колотнеча мiж панами зчинилася ще в роцi 1733-му. Вони озброювали
селян, складали з них сотнi надвiрних козакiв, призначаючи сотниками
здебiльшого досвiдчених у вiйськових справах вихiдцiв iз Запорозького
Вiйська, й ходили грабувати й нищити панiв iншо© конфедерацi©. Простому
людовi подобалося це, й вiн охоче кидав хлiборобство й писався в надвiрнi
козаки.
З весни року 1734-го на Укра©ну вступило росiйське вiйсько, а разом з
ним козаки з Лiвобережжя й кiлька полкiв Вiйська Запорозького пiд проводом
колишнього кошового Iвана Бiлецького. Всi вони заходилися нищити ма тки й
мiста прихильникiв Лещинського, пiднiмаючи народ до повстання проти панiв
ворожо© конфедерацi©. Побачивши, що польських панiв б' i росiйське
вiйсько, i запорожцi, народ Правобережно© Укра©ни зрозумiв це так, що,
"цариця, мовляв, прислала сво вiйсько, щоб визволити людей од панiв та
жидiв", i з помiччю захожих запорожцiв почав збиратись у ватаги та громити
панiв, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливо© сили набуло повстання укра©нського люду на Брацлавщинi. Там
старшина надвiрних козакiв князя Любомирського, запорожець Верлан,
назвавши себе полковником Вiйська Запорозького, скупчив навколо себе
чимало озбро ного люду, подiлив його на сотнi й завiв у сво©х загонах
козацький устрiй. Тих повстанцiв поляки прозвали "гайдамаками", i та назва
збереглася навiть до наших днiв у прикладi до людей свавiльних, завзятих
та жорстоких.
Зi сво©ми ватагами Верлан рушив походом по всiй Брацлавщинi, руйнуючи
панськi ма тки, вирiзуючи жидiв, ксьондзiв та унiатських попiв i змушуючи
людей присягати на вiрнiсть росiйськiй царицi. Згодом вiн перекинувся на
Подiлля й Волинь: громив невеликi хоругви польського вiйська, захопив
Жванець i Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова.
На Подiллi хвиля повстання пiдхоплена "левенцями", якi ще з часiв
великого руху козаччини кублилися понад Днiстром, ховаючись за таких часiв
у Волощину, а в Галичинi - "опришками", i згодом докотилася до верховин
Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулiв, де продовжилася аж до року 1745-го
пiд проводом прославленого в народних пiснях Довбуша.
Ой, попiд гай зелененький,
Ходить Довбуш молоденький,
На нiженьку наляга ,
Топiрцем ся пiдпира
Та й на хлопцi поклика :
"Ой ви, хлопцi, ви, молодцi!
А сходiться враз докупцi,
Бо будемо раду мати,
Де пiдемо розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопцi, iдем спати,
Бо ма мо рано встати,
Та вставайте всi раненько,
Убирайтеся борзенько
У постоли скирянi©,
У волоки шовковi©,
Бо зайдемо та до Дзвiнки -
До Штефаново© жiнки".
"Ой, Довбушу, ти, пане наш,
Там пригода буде у нас!"
"Ви на мене уважайте -
По двi кулi забивайте,
Станьте, хлопцi, пiд ворота,
А я пiду пiд вiконце -
Чи спить мо любе серце?..
Рух укра©нського люду на Ки©вщинi та Брацлавщинi було припинено зовсiм
несподiвано. Станiслав Лещинський того ж року втiк iз Польщi за кордон,
пани ж його партi© скорилися росiйському урядовi й просили оборонити ©х од
нападiв гайдамак та допомогти ©м вгамувати непокiрливих селян. Росiйський
уряд згодився на те, й тi самi начальники росiйського вiйська, якi
нещодавно закликали селян бити панiв, того ж 1734 року надосiнь розгромили
ватаги Верлана й iнших провiдцiв - гайдамак, а далi почали винищувати на
Укра©нi й дрiбнiшi гайдамацькi загони; винищувати й захоплювати навiть
поодиноких козакiв i без жалю вiддавати ©х на суд тим же польським панам,
якi од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам i всiм, хто
не хотiв коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук i здебiльшого
навiть замордовували на смерть.
Багато при цьому загинуло люду й тiльки дрiбним гайдамацьким ватагам та
поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом
у байраках Запорожжя.
Звiдтодi, себто з першого року iснування Ново© Сiчi, життя Вiйська
Запорозького сполучилося з життям гайдамакiв, що найбiльше мiстилися на
островi Миге© на Бузi, в Чутi та по глибоких байраках, що спадають до
Бугу, Iнгулу та Iнгульця.
Проте на захiднiй Укра©нi - Волинi, Подiллi, Галичинi й на Покуттi
гайдамацький рух ще довго не вщухав, i в народнiй поезi© думи докладно
розповiдають про одну щасливу для повстанцiв баталiю бiля Городецьких
ставкiв, чи озер, i про нещасливу - в лiсi пiд Шаргородом на Подiллi.
Годi, годi, козаченьки, в обозi лежати,
Ой, ходiмо пiд Гусятин жидiв розбивати!
А в п'ятницю до полудня жиди розбивали,
А в суботу в Iванкiвцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько сво©м знати да :
Ой, з-за гори високо© да з зелено© дубини
Iдуть ляхи на три шляхи за пiвтори милi.
Крикнув козак запорозький да на сво© люде:
"Йдеть волинський во вода - баталiя буде!"
Перед себе десять тисяч ляхiв проганяли,
На крикливiй дорiженцi там ся iспiткали,
Дали ляхам привiтання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки iз мiста Зiнькова,
Ой, летiли вражi ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить ©х з-пiд Городка на пiвтори милi.
Гей, показав Медвiдойко богатирську силу,
Що потопив панiв ляхiв в Городецькiм ставу.
А Волинський во вода з гори погляда :
Пан Борейко без кульбаки, охляп утiка .
Нещасливий мiсяць-квiтень настав у сiм року:
Рейментарю Борейковi потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану во водi:
"А вже ж менi з козаками воювати годi!"
Борейкова дружинонька вола долами,
Один каже до другого: "Вже пана не мами!"
Борейкова дружинонька вола до неба,
Оден каже до другого: "Розiйтися треба!"
Нещасная баталiя пiд Солонкiвцями,
Лежать ляхи з козаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонкiвцях iз ляшенькiв висока могила!
Борейкова дивiзiя в той час замiшала
Да й лядському всьому вiйську шика поламала.
В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з гармати:
Не по однiм по ляшеньку заплакала мати.
В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з рушницi,
Не по однiм по ляшеньку плакали сестрицi.
Iдуть ляхи на Вкра©ну, все собi думають,
А до Лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргородi. В Лузi дають знати:
"Де вже ж ляхи, пани брати, козакiв вiшають".
Гей, iз лiсу iз Кицманя, сталася там зрада,
Ах, пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив,
А Пiдгурський з молодцями в очi ©м заскочив.
Вийди з Вербки, Медвiдойко, Луга рятувати,
А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати.
Прибiг з Вербки Медвiдойко Луга рятувати,
Не мiг ляхам ради дати, мусив утiкати.
Гей, закликав Медвiдойко сотника Сорича:
"Сiдай, брате, ляхiв гнати аж до Жабокрича".
Бiля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козакiв, як шпаконькiв, на паль повбивали.
Не питайте на Вкра©нi, ляше, дорiженьки,
Тiльки гляди, де по дубках висять козаченьки.
По нещаснiй Укра©нi злинула новина:
Не одного смерть спiткала козацького сина!
Де вже ж нам тут, пане брате, бiльше не гуляти:
Борейчики, скурвi сини, будуть нас вiтати.
НОВИЙ УСТРIЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ
Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Малашевич, заснувавши
Нову Сiч, подбав i про упорядкування всiх земель запорозьких i подiлив ©х
на паланки, або як би сказати по-теперiшньому, - повiти, призначивши в
кожну невеликий вiддiл вiйська з полковником та iншою полковою старшиною.
Усiх паланок до року 1764-го на Запорожжi було п'ять. На правому боцi
Днiпра: Буго-Гардiвська, з осередком у Гардi на рiчцi Буг, бiля устя
Сухого Ташлика; Iнгульська - мiж рiчками Iнгульцем та Днiпром, з осередком
на мiсцi, де була Кам'янська Сiч; та Кодацька, угору Днiпра до рiчки
Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лiвому боцi Днiпра були:
Самарська - мiж рiчками Ореллю та Конкою, та Кальмiуська - вiд верхiв'я
Вовчо© до рiчки Кальмiуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го
кошовий Пилип Федорiв (Лантух) видiлив iз Самарсько© паланки, що вже
доволi залюднилася, ще двi: Орiльську та Протовчанську по рiчках Орелi та
Протовчi й, окрiм того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму
паланку - Прогно©нську, на Кiнбурзькiй косi, помiж Чорним морем та
Днiпровим лиманом, де з давнiх часiв укра©нськi чумаки та запорозькi
козаки брали сiль iз Прогно©нських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не
хотiли мати ©х сво©ми ворогами, з другого ж - хан Каплан-Гiрей,
допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку i сам навiть
боявся нападу запорожцiв на Крим.
Весь рiк 1735-й минув для запорожцiв спокiйно, бо кримський хан за
наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубанi - аж за Кавказькi
гори - воювати персiв.
Тим часом на Лiвобережнiй Укра©нi пiсля смертi гетьмана Данила
Апостола, що сталася 6 сiчня року 1734-го, росiйський уряд не дозволяв
обирати нового гетьмана. Ця, сама по собi, велика подiя, небагато важила
для Вiйська Запорозького, бо воно тепер було залежне не вiд гетьмана, а
вiд старшого з росiйських генералiв на Укра©нi. Дужче вiдбилося на
запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди
прихильно ставився до них.
НОВА ВIЙНА РОСI 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонть в пiзно восени року
1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до
себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого
вiйська вiд хвороб, Леонть в од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли
вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками.
Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й
фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана
Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi
степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися
разом iз росiйським вiйськом на Перекоп.
Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано
Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у
штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись
iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив.
Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля
цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а ©х було дуже
багато, послали в подарунок Мiнiху.
Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на
Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з
тi © нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i
тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще
бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу
й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й
запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха
аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньо© рiчки, запорожцi
вдарили ©м у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши ©х, погромили
деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд
царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою
парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для
вiйськово© старшини.
Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще
такi подi©. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило
врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу
та в Чутi чималi ватаги гайдамакiв й, проникнувши лiсами та байраками на
Укра©ну, почали руйнувати та грабувати панськi ма тки та вирiзувати
унiатiв i жидiв, як згаду гайдамацька, пiсня:
Славна Чута товстими дубами,
Ще славнiша Чута низом, козаками;
Що козаченьки завжди пробувають;
Iз лядсько© Укра©ни собi здобич мають.
Що драли ляхiв, драли, обдирали,
Де був жид багатий, i того не минали,
Драли одамашки вiд польсько© ласки,
Драли кармазини, самi поносили,
Драли оксамити, шили шаровари;
Як загнали ляхiв в кальнi© болота,
Брали много срiбла й злота.
Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькi ватажки: Сава
Чалий, Грива, Медвiдь, Харко та Гнат Голий. Найбiльше лютував Сава Чалий,
i поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засiдку й,
спiймавши до сво©х рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити iз
бранця оборонця сво©х ма ткiв од гайдамакiв i умовив його стати на службу,
обiцяючи за це шану й розкiшне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та
смертно© кари, згодився перейти на бiк полякiв i громити сво©х колишнiх
товаришiв-гайдамакiв по ©хнiх кублах, що йому були добре вiдомi. Починаючи
з року 1737-го, вiн справдi почав ловити гайдамакiв й завдавати, ганяючись
за ними по запорозьких землях, велико© шкоди, вже не тiльки гайдамакам, а
навiть Вiйську Запорозькому.
Другою подi ю на Запорожжi року 1736-го було збудування, з наказу
ки©вського генерал-губернатора Леонть ва, що не любив запорожцiв i не йняв
©м вiри, поруч Ново© Сiчi "Новосiчинського ретраншементу", себто окопiв iз
будiвлею, в якiй мiстилася росiйська залога з комендантом. Така новина
була непри мна запорожцям, i вони стали навiть хвилюватися, але Iван
Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застерiг
товариство, щоб поводилося з росiйським вiйськом обережно.
На початку року 1737-го вiйна з турками та татарами поновилася, i
Вiйсько Запорозьке, з наказу Мiнiха, було подiлене натро : перша частина
пiд проводом Малашевича повела перед армi© Мiнiха в наступi на Очакiв;
друга з вiйськом генерала Ласiя - в походi на Перекоп; третя ж попливла
байдаками в Лиман i на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо
Очакова.
Росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло Очакiв, iншi ж два
походи не дали помiтних наслiдкiв.
Року 1738-го знову спалахнула вiйна. На цей раз розпочали ©© татари,
наскочивши на Лiвобережну Укра©ну, так що запорожцям довелося зустрiчати
татар на поворотi та вiдбивати в них полон. Пiсля того Мiнiх вирушив
походом за Буг i звелiв туди ж iти й Вiйську Запорозькому. Кошовий Iван
Бiлецький виступив теж за Буг i перебував бiля Днiстра аж до зими, а тим
часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись iншi, окрiм
Мiнiха, росiйськi генерали, вимагаючи, щоб той вислав i до них полки
запорозьких комонних козакiв.
Запорожцям i так уже тяжко було вiд затяжно© вiйни, бо вона звела
нанiвець запорозьку торгiвлю i згубила чимало товариства, а тут ще
свавiльнi вимоги генералiв украй роздратували всiх, хто лишився на Сiчi, й
вони на радi склали листа до Бiлецького, дорiкаючи йому, що покинув ©х:
"Кошовому отамановi - писали вони, - личить доглядати Сiчi, а не блукати з
клейнодами по пустинях".
Тiльки пiд зиму Вiйсько Запорозьке, обiдране й босе, повернулося на
Сiч, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати
в похiд. На цей раз бiльшiсть вiйська повiв новий кошовий Якiв Тукало.
Запорожцi ходили з ним пiд Хотин, ведучи перед в армi© Мiнiха, а добувши
його, опанували Яссами та всi ю Молдовою. Тут добре допомагала частина
Запорозького Вiйська що, випливши в Чорне море, пiдвозила на Дунай припаси
й топила дрiбнi турецькi судна. Друге Запорозьке Вiйсько, пiд проводом
полковника Онисима Бiлого, виступило на чолi з генералом Ласi м, що ходив
на Крим. Тут запорожцi показали росiянам брiд через Гниле море (Сиваш) i
допомогли ©м заволодiти Арабатською фортецею.
Восени року 1739-го турецька вiйна скiнчилася. Вона майже нiчого не
дала Росi©, запорожцям же тiлька нашкодила Пiд час цих чотирьохрiчних
змагань загинуло бiля 6000 запорожцiв, себто бiля половини всього
придатного до бою товариства. До того ж, ще пiд час вiйни занесли з
Туреччини на Сiч чуму, яка змусила товариство розбiгатися з Сiчi; багато
козакiв загинуло з безхлiб'я по луках та байраках.
Торгiвля Запорожжя припинилась, i пiсля вiйни запорожцi лишились майже
без хлiба i одягу. Росiйський уряд iз замиренням не вимовив запорожцям
права вiльно плавати по Чорному морю, i за пунктом IX умови з Туреччиною
"морська торгiвля мiж Росi ю й Туреччиною ма вiдбуватись тiльки на
турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 рокiв,
вiддали Туреччинi добрий шмат запорозьких земель на захiдному боцi Днiпра,
з устями рiчок Мертвих Вод, Гнилого лан-ця, Iнгулу й Iнгульця. Правда,
запорожцi не хотiли й знати про передачу частини ©хнiх степiв татарам i не
пускали ©х на устя цих рiчок.
В жовтнi 1740 року померла цариця Анна Iванiвна, а через рiк на престол
стала лизавета Петрiвна.
ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРА НI
Весь час турецько© вiйни народнi рухи на Правобережжi не вщухали. Люди
не хотiли коритися польськiй владi й гуртувалися по лiсах, створюючи
ватаги. Тiльки на той час поляки мали завзятого собi оборонця в особi Сави
Чалого. З полком найманого польського вiйська вiн стояв у Немировi й
звiдтiля без жалю вистежував i громив ватаги сво©х колишнiх товаришiв, а
коли тi якось почали втiкати на Запорожжя, то вiн скористався з того, що
Вiйсько Запорозьке було на вiйнi, вскочив слiдом за гайдамаками з полком
полякiв та волохiв у запорозькi землi, зруйнував на Бузi запорозький Гард,
не пожалiвши навiть церкви та рибальських гардiв (приладдя для
рибальства).
Звiстка про цю подiю страшенно обурила не тiльки гайдамацьких ватажкiв,
а й Вiйсько Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була
тяжкою ганьбою всьому Вiйську Запорозькому... I от один iз гайдамацьких
ватажкiв - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду.
Прихопивши з собою десяток найзавзятiших товаришiв, вiн потай пробрався в
Немирiв, де Сава проживав у добротному будинковi, й однi © ночi вдерся з
кiлькома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозi,
Сава зразу зрозумiв, з якою метою той прийшов, i хотiв було оборонятись,
та Гнат Голий iз товаришами накинулися на нього зi списами i, захопивши
живого в бранцi, привезли на Сiч, а там вiйськовий суд засудив зрадника до
смертно© кари, i Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Чалого й кара з боку запорожцiв справили на Укра©нi велике
враження, й це вiдбилося в багатьох народних пiснях, i кобзарi й досi
спiвають на Укра©нi:
Ой, був у Сiчi старий козак, на прiзвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
"Ой, чи бачиш, старий, сiдий, а що твiй син робить, -
силою, як людей, що мешкають на турецькiй землi.
Доки тривало те листування мiж сусiдами, запорожцi, отаборившись над
рiчкою Пiдпiльною, бiля несходимо© пущi Лугу Базавлугу, робили навколо
свого нового коша окопи i зводили сiчовi будiвлi, не рахуючись iз тим,
кому та земля належала на паперi, бо знали, що справдi тi володiння разом
iз Днiпром, рiчкою Пiдпiльною та Базавлугом споконвiку були запорозькi.
Улiтку того ж 1734 року старий сiромаха Пилип Орлик, що, покинувши
пiсля смертi Карла XII Швецiю, проживав у Салонiках, прислав через
кримського хана до запорожцiв листа, умовляючи ©х одцуратись
ворогiв-гнобителiв неньки-Укра©ни, та листи його не справили нiякого
впливу, бо всi запорожцi були захопленi радiстю з приводу переходу на
рiднi мiсця.
Проте турецький султан не хотiв так легко зректися запорожцiв, а тим
бiльше ©хнiх земель, що за Прутською умовою вiдiйшли його державi, а
послав у Бiлу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом росiйська
цариця, взявши запорожцiв пiд свою протекцiю, залиша ©х на землi падишаха
та ще й зводить там фортецю. Граф одповiв, нiби нiяко© будiвлi на
Базавлузi росiйський уряд не споруджу ; запорожцям же, мовляв, наказано
слухатися султанових наказiв, а тим часом сам викликав кошового Iвана
Малашевича iз старшиною у Бiлу Церкву, й там кошовий та всi його товаришi,
кiлькiстю 153 чоловiки, 2 вересня 1734 року присягнули на вiрнiсть царицi.
Невдовзi пiсля того iз запорожцями на ©хн прохання було пiдписано в
Лубнах умову, на пiдставi яко© вони переходили в пiдданство росiйських
царiв. Головнi пiдвалини були такi:
1) Всi провини запорожцiв проти Росi© забути.
2) Мешкати запорожцям у тих мiсцях, де року 1709-го була зруйнована
©хня Сiч.
3) Користуватись запорожцям здобиччю вiд рибальства по рiчцi Днiпру, а
в степах полювати безборонне, починаючи вiд росiйських кордонiв.
4) Мати запорожцям свою старшину зi сво©м звича м.
5) Бути вiрними росiйському престолу й пильнувати кордони росiйсько©
держави.
6) Пiдлягати запорожцям старшому генераловi росiйських вiйськ на
Укра©нi.
7) Запорожцi мають отримувати за свою службу жалування щорiчно - 20 000
карбованцiв на все вiйсько.
Пiсля того на Сiч було послано росiйського генерала Тараканова, щоб
передати вiйську пйдарунки й одiбрати од запорожцiв присягу. Довiдавшись,
що посланець наближа ться до Сiчi, кошовий отаман i все товариство
вирiшили зустрiти його якнайурочистiше. Вiйсько вийшло за Сiч i стало по
обидва боки шляху, i тут Малашевич привiтав Тараканова промовою. Потiм
запорожцi стрiляли з мушкетiв та з гармат, а коли прийшли в Сiч i
переступили порiг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрiв
пан-отець i вiдправив молебiнь. Пiсля тi © служби Вiйсько зiбралося на
раду на майданi. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожцi
переходять пiд Росiйську державу, Запорозькому Вiйську вручаються новi
клейноди, i все Вiйсько, кiлькiстю 7115 козакiв, присягнуло. Як виявилось
iз курiнних ре стрiв, усiх запорожцiв тодi налiчувалося бiля 20 000, та
тiльки бiльшiсть ©х, як i завжди, перебувала на вольностях.
Незабаром на Сiч прибув i посланець турецького султана з грiшми,
подарунками й листами вiд хана та Орлика, щоб умовляти запорожцiв не
пiддаватися Росi©, та було вже пiзно: запорожцi зустрiли його без велико©
шани й дорiкали за проданих у неволю товаришiв; одповiдь же на листи
Орлика й хана дали глузливу й лайливу.
10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Iван Малашевич повiдомив графа
Вейсбаха, що тi запорожцi, якi не були в Сiчi пiд час зустрiчi Тараканова,
присягнуть тодi, коли повернуться, в присутностi сво©х курiнних отаманiв.
Починаючи з часiв смертi Iвана Сiрка, сила й вага Вiйська Запорозького
хутко почала падати, i з незалежно© од сусiднiх держав вiйськово© громади,
що року 1648-го спромоглася, разом iз Богданом Хмельницьким, пiдняти на
ноги й озбро©ти народне укра©нське вiйсько в 200 000 козакiв, вона менше,
нiж за сто лiт, року 1734-го перейшла в пiдданство царя вже як пiдлегле
росiйському генераловi козацьке вiйсько, без зазначення навiть меж сво©х
земель, мало не з такими самими правами, як вiйсько Донське, Уральське й
iншi. Дивуватись нема чого, бо сто лiт ранiше сусiднi iз Запорожжям
держави - Польща та Московщина, мали небагато постiйного вiйська, i 20 000
запорожцiв тодi являли iз себе велику силу: в XVII ж сторiччi, коли
Росiйська держава легко виставляла в поле по триста тисяч вiйська,
запорожцi, що лишились в такiй же самiй кiлькостi, як i в XVI столiттi, до
того ж не могли мати допомоги iз знесилено© та пригнiчено© Укра©ни,
втратили сво значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час,
коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на вiйнi свою вагу й доба
лицарства вiдходила в минулу давнину.
* НОВА СIЧ (1734-1775 роки) *
УПОРЯДКУВАННЯ СIЧI НА ПIДПIЛЬНIЙ
Осiвши напровеснi року 1834-го новим кошем над рiчкою Пiдпiльною,
недалеко устя рiчки Базавлука, запорожцi, почуваючи себе в небезпецi вiд
помсти татар за свою зраду ©м, якнайхутчiше почали робити навкруг коша
окопи та змiцнювати сво нове гнiздо засiками; на вали поставили бiля
десятка гармат, захованих у пiсках iз давнiх часiв.
Доки навколо Сiчi копали окопи, всерединi будували куренi й iншi сiчовi
будови, було закладено дерев'яну церкву свято© Покрови, без яко©, на думку
запорожцiв, не може iснувати й сама Сiч. Тiльки далеко не все товариство
запорозьке могло прикласти рук до цього впорядкування, бо частина козакiв,
як i звичайно, пiшла на рибальство та полювання, а кiльком полкам
довелося-таки взяти участь у змаганнi польських королiв Августа III та
Станiслава Лещинського, тiльки вже не на боцi останнього, як того
домагався кримський хан, а на боцi росiйського ставленика Августа III
З Прутсько© умови, за якою Правобережжя знову дiсталося Польщi, та до
часiв Ново© Сiчi польськi пани зрештою винищили незалежне од панiв
козацтво, зорганiзоване Палi м та його товаришами, й поновили порядки, що
iснували до повстання Богдана Хмельницького. З метою залюднення
спустошених земель Правобережно© Укра©ни польськi пани закликали на свою
дiдизну переселенцiв з Лiвобережжя, обiцяючи ©м усiлякi пiльги. Звичайно,
на землях, призначених для селитьби, пани виставляли на палi дошки з
кiлькома рядками дiрочок, i тi дiрки визначали, скiльки рокiв поселенцi
мають володiти грунтами, не виплачуючи оренди i не працюючи на пана.
Необачнi люди, рятуючись од панщини, що вже заводилася на гетьманщинi,
тисячами переходили на правий берег Днiпра до грунтiв, на яких дехто з них
жив ще зi сво©ми батьками до "Згону", не задумуючись над тим, що станеться
в будучинi. Час минав, а пани щороку забивали кiлками на сво©х дошках по
дiрочцi, а як тiльки всi позабивали, селяни опинилися без власних грунтiв
i цiлком у панському ярмi. Одночасно з поневоленням вiдновлялася на
Укра©нi й унiя. Вона хутко насувалась iз Заходу й нарештi запанувала на
Брацлавщинi та Ки©вщинi.
НЕСПОКIЙ НА УКРА НI
Засмучений неволею укра©нський люд почав пильно прислухатись до
оповiдань старих людей та до кобзарських дум про те, як колись козаки
визволяли Укра©ну вiд панiв; дали волю селянам; найзавзятiшi з них стали
мiркувати, чи не можна б знову вчинити так, як це робив колись Богдан
Хмельницький.
З назрiванням у народi таких настро©в польськi пани на Укра©нi
подiлилися на двi партi© й заклали спiлки, що звалися "конфедерацiями".
Одна з них тягла за Станiслава Лещинського, закликаючи собi на помiч
татар; друга ж - за Августа III, i вона прикликала собi на помiч росiйське
вiйсько. Колотнеча мiж панами зчинилася ще в роцi 1733-му. Вони озброювали
селян, складали з них сотнi надвiрних козакiв, призначаючи сотниками
здебiльшого досвiдчених у вiйськових справах вихiдцiв iз Запорозького
Вiйська, й ходили грабувати й нищити панiв iншо© конфедерацi©. Простому
людовi подобалося це, й вiн охоче кидав хлiборобство й писався в надвiрнi
козаки.
З весни року 1734-го на Укра©ну вступило росiйське вiйсько, а разом з
ним козаки з Лiвобережжя й кiлька полкiв Вiйська Запорозького пiд проводом
колишнього кошового Iвана Бiлецького. Всi вони заходилися нищити ма тки й
мiста прихильникiв Лещинського, пiднiмаючи народ до повстання проти панiв
ворожо© конфедерацi©. Побачивши, що польських панiв б' i росiйське
вiйсько, i запорожцi, народ Правобережно© Укра©ни зрозумiв це так, що,
"цариця, мовляв, прислала сво вiйсько, щоб визволити людей од панiв та
жидiв", i з помiччю захожих запорожцiв почав збиратись у ватаги та громити
панiв, не розбираючи вже, чи то прихильники Лещинського, чи Августа III.
Особливо© сили набуло повстання укра©нського люду на Брацлавщинi. Там
старшина надвiрних козакiв князя Любомирського, запорожець Верлан,
назвавши себе полковником Вiйська Запорозького, скупчив навколо себе
чимало озбро ного люду, подiлив його на сотнi й завiв у сво©х загонах
козацький устрiй. Тих повстанцiв поляки прозвали "гайдамаками", i та назва
збереглася навiть до наших днiв у прикладi до людей свавiльних, завзятих
та жорстоких.
Зi сво©ми ватагами Верлан рушив походом по всiй Брацлавщинi, руйнуючи
панськi ма тки, вирiзуючи жидiв, ксьондзiв та унiатських попiв i змушуючи
людей присягати на вiрнiсть росiйськiй царицi. Згодом вiн перекинувся на
Подiлля й Волинь: громив невеликi хоругви польського вiйська, захопив
Жванець i Броди та сягав аж до Кам'янця та Львова.
На Подiллi хвиля повстання пiдхоплена "левенцями", якi ще з часiв
великого руху козаччини кублилися понад Днiстром, ховаючись за таких часiв
у Волощину, а в Галичинi - "опришками", i згодом докотилася до верховин
Прута, Черемоша й у Карпати до гуцулiв, де продовжилася аж до року 1745-го
пiд проводом прославленого в народних пiснях Довбуша.
Ой, попiд гай зелененький,
Ходить Довбуш молоденький,
На нiженьку наляга ,
Топiрцем ся пiдпира
Та й на хлопцi поклика :
"Ой ви, хлопцi, ви, молодцi!
А сходiться враз докупцi,
Бо будемо раду мати,
Де пiдемо розбивати,
Щоби Кути не минути,
До Косова повернути.
Тепер, хлопцi, iдем спати,
Бо ма мо рано встати,
Та вставайте всi раненько,
Убирайтеся борзенько
У постоли скирянi©,
У волоки шовковi©,
Бо зайдемо та до Дзвiнки -
До Штефаново© жiнки".
"Ой, Довбушу, ти, пане наш,
Там пригода буде у нас!"
"Ви на мене уважайте -
По двi кулi забивайте,
Станьте, хлопцi, пiд ворота,
А я пiду пiд вiконце -
Чи спить мо любе серце?..
Рух укра©нського люду на Ки©вщинi та Брацлавщинi було припинено зовсiм
несподiвано. Станiслав Лещинський того ж року втiк iз Польщi за кордон,
пани ж його партi© скорилися росiйському урядовi й просили оборонити ©х од
нападiв гайдамак та допомогти ©м вгамувати непокiрливих селян. Росiйський
уряд згодився на те, й тi самi начальники росiйського вiйська, якi
нещодавно закликали селян бити панiв, того ж 1734 року надосiнь розгромили
ватаги Верлана й iнших провiдцiв - гайдамак, а далi почали винищувати на
Укра©нi й дрiбнiшi гайдамацькi загони; винищувати й захоплювати навiть
поодиноких козакiв i без жалю вiддавати ©х на суд тим же польським панам,
якi од них потерпали. Можна гадати, який був суд: гайдамакам i всiм, хто
не хотiв коритися панам, поляки завдавали нелюдських мук i здебiльшого
навiть замордовували на смерть.
Багато при цьому загинуло люду й тiльки дрiбним гайдамацьким ватагам та
поодиноким запорожцям пощастило втекти до Чути, або сховатись понад Бугом
у байраках Запорожжя.
Звiдтодi, себто з першого року iснування Ново© Сiчi, життя Вiйська
Запорозького сполучилося з життям гайдамакiв, що найбiльше мiстилися на
островi Миге© на Бузi, в Чутi та по глибоких байраках, що спадають до
Бугу, Iнгулу та Iнгульця.
Проте на захiднiй Укра©нi - Волинi, Подiллi, Галичинi й на Покуттi
гайдамацький рух ще довго не вщухав, i в народнiй поезi© думи докладно
розповiдають про одну щасливу для повстанцiв баталiю бiля Городецьких
ставкiв, чи озер, i про нещасливу - в лiсi пiд Шаргородом на Подiллi.
Годi, годi, козаченьки, в обозi лежати,
Ой, ходiмо пiд Гусятин жидiв розбивати!
А в п'ятницю до полудня жиди розбивали,
А в суботу в Iванкiвцях худобу забрали.
Козаченько-стороженько сво©м знати да :
Ой, з-за гори високо© да з зелено© дубини
Iдуть ляхи на три шляхи за пiвтори милi.
Крикнув козак запорозький да на сво© люде:
"Йдеть волинський во вода - баталiя буде!"
Перед себе десять тисяч ляхiв проганяли,
На крикливiй дорiженцi там ся iспiткали,
Дали ляхам привiтання, аж з коней спадали.
Виступали козаченьки iз мiста Зiнькова,
Ой, летiли вражi ляхи з коней, як солома;
А добре ся пани ляхи з козаками били,
Що лежить ©х з-пiд Городка на пiвтори милi.
Гей, показав Медвiдойко богатирську силу,
Що потопив панiв ляхiв в Городецькiм ставу.
А Волинський во вода з гори погляда :
Пан Борейко без кульбаки, охляп утiка .
Нещасливий мiсяць-квiтень настав у сiм року:
Рейментарю Борейковi потекла кров з боку.
Поклонився пан Борейко пану во водi:
"А вже ж менi з козаками воювати годi!"
Борейкова дружинонька вола долами,
Один каже до другого: "Вже пана не мами!"
Борейкова дружинонька вола до неба,
Оден каже до другого: "Розiйтися треба!"
Нещасная баталiя пiд Солонкiвцями,
Лежать ляхи з козаками да все купоньками.
Нещасливая та битва лиха наробила:
В Солонкiвцях iз ляшенькiв висока могила!
Борейкова дивiзiя в той час замiшала
Да й лядському всьому вiйську шика поламала.
В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з гармати:
Не по однiм по ляшеньку заплакала мати.
В славнiм мiстi, у Кам'янцi, стрельнули з рушницi,
Не по однiм по ляшеньку плакали сестрицi.
Iдуть ляхи на Вкра©ну, все собi думають,
А до Лугу козацького дороги питають.
Стоять ляхи в Шаргородi. В Лузi дають знати:
"Де вже ж ляхи, пани брати, козакiв вiшають".
Гей, iз лiсу iз Кицманя, сталася там зрада,
Ах, пропала Лужецькая велика громада!
Пан Любковський, рементар, в коло луг оточив,
А Пiдгурський з молодцями в очi ©м заскочив.
Вийди з Вербки, Медвiдойко, Луга рятувати,
А вже ж нам тут, пане брати, прийде загибати.
Прибiг з Вербки Медвiдойко Луга рятувати,
Не мiг ляхам ради дати, мусив утiкати.
Гей, закликав Медвiдойко сотника Сорича:
"Сiдай, брате, ляхiв гнати аж до Жабокрича".
Бiля села Жабокрича, де ляхи стояли,
Трьох козакiв, як шпаконькiв, на паль повбивали.
Не питайте на Вкра©нi, ляше, дорiженьки,
Тiльки гляди, де по дубках висять козаченьки.
По нещаснiй Укра©нi злинула новина:
Не одного смерть спiткала козацького сина!
Де вже ж нам тут, пане брате, бiльше не гуляти:
Борейчики, скурвi сини, будуть нас вiтати.
НОВИЙ УСТРIЙ ЗЕМЕЛЬ ЗАПОРОЖЖЯ
Тим часом кошовий отаман Вiйська Запорозького Малашевич, заснувавши
Нову Сiч, подбав i про упорядкування всiх земель запорозьких i подiлив ©х
на паланки, або як би сказати по-теперiшньому, - повiти, призначивши в
кожну невеликий вiддiл вiйська з полковником та iншою полковою старшиною.
Усiх паланок до року 1764-го на Запорожжi було п'ять. На правому боцi
Днiпра: Буго-Гардiвська, з осередком у Гардi на рiчцi Буг, бiля устя
Сухого Ташлика; Iнгульська - мiж рiчками Iнгульцем та Днiпром, з осередком
на мiсцi, де була Кам'янська Сiч; та Кодацька, угору Днiпра до рiчки
Омельника з осередком у Старому Кодаку. На лiвому боцi Днiпра були:
Самарська - мiж рiчками Ореллю та Конкою, та Кальмiуська - вiд верхiв'я
Вовчо© до рiчки Кальмiуса, Берди та Азовського моря. Року ж 1764-го
кошовий Пилип Федорiв (Лантух) видiлив iз Самарсько© паланки, що вже
доволi залюднилася, ще двi: Орiльську та Протовчанську по рiчках Орелi та
Протовчi й, окрiм того, за згодою з Кримським ханом упорядкував восьму
паланку - Прогно©нську, на Кiнбурзькiй косi, помiж Чорним морем та
Днiпровим лиманом, де з давнiх часiв укра©нськi чумаки та запорозькi
козаки брали сiль iз Прогно©нських озер.
Татари не перешкоджали запорожцям порядкуватись, бо, з одного боку, не
хотiли мати ©х сво©ми ворогами, з другого ж - хан Каплан-Гiрей,
допомагаючи Лещинському, був з ордою в Каушанах на Буджаку i сам навiть
боявся нападу запорожцiв на Крим.
Весь рiк 1735-й минув для запорожцiв спокiйно, бо кримський хан за
наказом султана ходив того року на Кубань, а з Кубанi - аж за Кавказькi
гори - воювати персiв.
Тим часом на Лiвобережнiй Укра©нi пiсля смертi гетьмана Данила
Апостола, що сталася 6 сiчня року 1734-го, росiйський уряд не дозволяв
обирати нового гетьмана. Ця, сама по собi, велика подiя, небагато важила
для Вiйська Запорозького, бо воно тепер було залежне не вiд гетьмана, а
вiд старшого з росiйських генералiв на Укра©нi. Дужче вiдбилося на
запорожцях те, що року 1735-го помер генерал Вейсбах, який завжди
прихильно ставився до них.
НОВА ВIЙНА РОСI 3 ТУРЕЧЧИНОЮ
Призначений на мiсце Вейсбаха генерал Леонть в пiзно восени року
1735-го пiшов походом на Крим i примусив Вiйсько Запорозьке прилучитись до
себе. Той похiд був невчасний i дуже невдалий: вигубивши 9000 свого
вiйська вiд хвороб, Леонть в од рiчки Конки рушив назад. Чимало потерпiли
вiд холодiв i запорожцi, повертаючись на Сiч iз порожнiми руками.
Року 1736-го Росiя, вже не криючись, проголосила вiйну з Туреччиною, й
фельдмаршал Мiнiх, викликавши до Лубен отамана Вiйська Запорозького Iвана
Малашевича iз старшиною, звелiв йому вислати 3000 вершникiв у татарськi
степи, щоб стежити за рухом орди, рештi ж запорожцям наказав рухатися
разом iз росiйським вiйськом на Перекоп.
Незабаром пiсля того замiсть Малашевича кошовим вдруге було обрано
Бiлецького, й вiн iз кiлькома тисячами козакiв брав дiяльну участь у
штурмi Перекопу, а потiм вдерся в Крим i бiля рiчки Самарчика, зчепившись
iз татарами, що були пiд проводом Нурредина-султана, упень його розгромив.
Султан був убитий, а корогва його й бунчук дiсталися запорожцям. Пiсля
цього бойовища козаки пiшли далi на Козлов; бранцiв же, а ©х було дуже
багато, послали в подарунок Мiнiху.
Слiдом за запорожцями увiйшло в Крим росiйське вiйсько й посунуло на
Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившiй свою кволiсть, пiдпалили з
тi © нагоди степ, й не тiльки спереду, а й позаду росiйського вiйська, i
тим завдали йому прикрощiв. Невдовзi в Мiнiха почали гинути люди, а ще
бiльше конi, й вiн мусив повернути назад i вибиратися з Криму серед попелу
й диму. Багато там впало росiйського вiйська, та тяжко довелося й
запорожцям, бо вони йшли позаду, вiдбиваючи татар, що переслiдували Мiнiха
аж до Орелi. Не допустивши бусурманiв до останньо© рiчки, запорожцi
вдарили ©м у бiк i змусили тiкати до Криму, а наздогнавши ©х, погромили
деякi татарськi загони й захопили у бранцi трьох мурз.
За послуги у походах 1736 року Вiйську Запорозькому була прислана вiд
царицi грамота й новi клейноди: срiбна, позолочена булава; обшитий золотою
парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначiв для
вiйськово© старшини.
Окрiм зазначених походiв, у запорозькому життi року 1736-го сталися ще
такi подi©. Тi з ватажкiв народного повстання року 1734-го, яким пощастило
врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побiля Бугу
та в Чутi чималi ватаги гайдамакiв й, проникнувши лiсами та байраками на
Укра©ну, почали руйнувати та грабувати панськi ма тки та вирiзувати
унiатiв i жидiв, як згаду гайдамацька, пiсня:
Славна Чута товстими дубами,
Ще славнiша Чута низом, козаками;
Що козаченьки завжди пробувають;
Iз лядсько© Укра©ни собi здобич мають.
Що драли ляхiв, драли, обдирали,
Де був жид багатий, i того не минали,
Драли одамашки вiд польсько© ласки,
Драли кармазини, самi поносили,
Драли оксамити, шили шаровари;
Як загнали ляхiв в кальнi© болота,
Брали много срiбла й злота.
Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькi ватажки: Сава
Чалий, Грива, Медвiдь, Харко та Гнат Голий. Найбiльше лютував Сава Чалий,
i поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засiдку й,
спiймавши до сво©х рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити iз
бранця оборонця сво©х ма ткiв од гайдамакiв i умовив його стати на службу,
обiцяючи за це шану й розкiшне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та
смертно© кари, згодився перейти на бiк полякiв i громити сво©х колишнiх
товаришiв-гайдамакiв по ©хнiх кублах, що йому були добре вiдомi. Починаючи
з року 1737-го, вiн справдi почав ловити гайдамакiв й завдавати, ганяючись
за ними по запорозьких землях, велико© шкоди, вже не тiльки гайдамакам, а
навiть Вiйську Запорозькому.
Другою подi ю на Запорожжi року 1736-го було збудування, з наказу
ки©вського генерал-губернатора Леонть ва, що не любив запорожцiв i не йняв
©м вiри, поруч Ново© Сiчi "Новосiчинського ретраншементу", себто окопiв iз
будiвлею, в якiй мiстилася росiйська залога з комендантом. Така новина
була непри мна запорожцям, i вони стали навiть хвилюватися, але Iван
Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застерiг
товариство, щоб поводилося з росiйським вiйськом обережно.
На початку року 1737-го вiйна з турками та татарами поновилася, i
Вiйсько Запорозьке, з наказу Мiнiха, було подiлене натро : перша частина
пiд проводом Малашевича повела перед армi© Мiнiха в наступi на Очакiв;
друга з вiйськом генерала Ласiя - в походi на Перекоп; третя ж попливла
байдаками в Лиман i на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо
Очакова.
Росiйське вiйсько разом iз запорожцями здобуло Очакiв, iншi ж два
походи не дали помiтних наслiдкiв.
Року 1738-го знову спалахнула вiйна. На цей раз розпочали ©© татари,
наскочивши на Лiвобережну Укра©ну, так що запорожцям довелося зустрiчати
татар на поворотi та вiдбивати в них полон. Пiсля того Мiнiх вирушив
походом за Буг i звелiв туди ж iти й Вiйську Запорозькому. Кошовий Iван
Бiлецький виступив теж за Буг i перебував бiля Днiстра аж до зими, а тим
часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись iншi, окрiм
Мiнiха, росiйськi генерали, вимагаючи, щоб той вислав i до них полки
запорозьких комонних козакiв.
Запорожцям i так уже тяжко було вiд затяжно© вiйни, бо вона звела
нанiвець запорозьку торгiвлю i згубила чимало товариства, а тут ще
свавiльнi вимоги генералiв украй роздратували всiх, хто лишився на Сiчi, й
вони на радi склали листа до Бiлецького, дорiкаючи йому, що покинув ©х:
"Кошовому отамановi - писали вони, - личить доглядати Сiчi, а не блукати з
клейнодами по пустинях".
Тiльки пiд зиму Вiйсько Запорозьке, обiдране й босе, повернулося на
Сiч, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати
в похiд. На цей раз бiльшiсть вiйська повiв новий кошовий Якiв Тукало.
Запорожцi ходили з ним пiд Хотин, ведучи перед в армi© Мiнiха, а добувши
його, опанували Яссами та всi ю Молдовою. Тут добре допомагала частина
Запорозького Вiйська що, випливши в Чорне море, пiдвозила на Дунай припаси
й топила дрiбнi турецькi судна. Друге Запорозьке Вiйсько, пiд проводом
полковника Онисима Бiлого, виступило на чолi з генералом Ласi м, що ходив
на Крим. Тут запорожцi показали росiянам брiд через Гниле море (Сиваш) i
допомогли ©м заволодiти Арабатською фортецею.
Восени року 1739-го турецька вiйна скiнчилася. Вона майже нiчого не
дала Росi©, запорожцям же тiлька нашкодила Пiд час цих чотирьохрiчних
змагань загинуло бiля 6000 запорожцiв, себто бiля половини всього
придатного до бою товариства. До того ж, ще пiд час вiйни занесли з
Туреччини на Сiч чуму, яка змусила товариство розбiгатися з Сiчi; багато
козакiв загинуло з безхлiб'я по луках та байраках.
Торгiвля Запорожжя припинилась, i пiсля вiйни запорожцi лишились майже
без хлiба i одягу. Росiйський уряд iз замиренням не вимовив запорожцям
права вiльно плавати по Чорному морю, i за пунктом IX умови з Туреччиною
"морська торгiвля мiж Росi ю й Туреччиною ма вiдбуватись тiльки на
турецьких кораблях". Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 рокiв,
вiддали Туреччинi добрий шмат запорозьких земель на захiдному боцi Днiпра,
з устями рiчок Мертвих Вод, Гнилого лан-ця, Iнгулу й Iнгульця. Правда,
запорожцi не хотiли й знати про передачу частини ©хнiх степiв татарам i не
пускали ©х на устя цих рiчок.
В жовтнi 1740 року померла цариця Анна Iванiвна, а через рiк на престол
стала лизавета Петрiвна.
ДРУГИЙ ГАЙДАМАЦЬКИЙ РУХ НА УКРА НI
Весь час турецько© вiйни народнi рухи на Правобережжi не вщухали. Люди
не хотiли коритися польськiй владi й гуртувалися по лiсах, створюючи
ватаги. Тiльки на той час поляки мали завзятого собi оборонця в особi Сави
Чалого. З полком найманого польського вiйська вiн стояв у Немировi й
звiдтiля без жалю вистежував i громив ватаги сво©х колишнiх товаришiв, а
коли тi якось почали втiкати на Запорожжя, то вiн скористався з того, що
Вiйсько Запорозьке було на вiйнi, вскочив слiдом за гайдамаками з полком
полякiв та волохiв у запорозькi землi, зруйнував на Бузi запорозький Гард,
не пожалiвши навiть церкви та рибальських гардiв (приладдя для
рибальства).
Звiстка про цю подiю страшенно обурила не тiльки гайдамацьких ватажкiв,
а й Вiйсько Запорозьке, як громаду, бо зрада запорожця товариству була
тяжкою ганьбою всьому Вiйську Запорозькому... I от один iз гайдамацьких
ватажкiв - Гнат Голий заповзявся скарати Саву Чалого за його зраду.
Прихопивши з собою десяток найзавзятiших товаришiв, вiн потай пробрався в
Немирiв, де Сава проживав у добротному будинковi, й однi © ночi вдерся з
кiлькома козаками у хату до Чалого. Побачивши давнього приятеля на порозi,
Сава зразу зрозумiв, з якою метою той прийшов, i хотiв було оборонятись,
та Гнат Голий iз товаришами накинулися на нього зi списами i, захопивши
живого в бранцi, привезли на Сiч, а там вiйськовий суд засудив зрадника до
смертно© кари, i Саву Чалого козаки забили киями.
Зрада Чалого й кара з боку запорожцiв справили на Укра©нi велике
враження, й це вiдбилося в багатьох народних пiснях, i кобзарi й досi
спiвають на Укра©нi:
Ой, був у Сiчi старий козак, на прiзвище Чалий,
Вигодував сина Саву ляшенькам на славу.
"Ой, чи бачиш, старий, сiдий, а що твiй син робить, -