Самчук У.. Волинь

"У дiдуня" - це у матiрньо© рiднi. Сам дiдуньо помер ще в революцiю,
але говорилося й далi "у дiдуня". Володько зна , що мати не любить, коли
вiн омина ©© рiдню, але там нема нiкого, з ким мав би якiсь спiльнi
iнтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж
непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить. Нащо добрий Бог дав
день i нiч? Прийшов день, звелося сонце - зводься i ти, людино. Вставай,
випростуйся, закачуй рукави й до працi. А прийде свято Боже - не
зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамка , а там церква, а в
церквi Бог... Пiди й подякуй йому за всi блага, що дiста ш, людино, вiд
жизнi земно©. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли ©х, анi ми, анi
батьки нашi... Встановив ©х сам Сотворитель i не нам ©х касувати.
Так розважа Настя. Вона й сама любить, щоб ©© пестун трохи довше
повалявся в постелi, але це не смi бути ледарство. Полежи хвилину i
вставай. Все навкруги руха ться, жи ... Треба й собi жити... Як не
шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
Володько дуже добре розумi свою матiр. Дивиться на ©© висохле, пооране
зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться сказати
щось при мне.
- Ну, мамо... Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старо© i нiжно ©©
обнiма . Тон i пестощi сина зворушили ©©, але вона того не зраджу .- Йди,
йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура...
Iнших слiв вона не знайшла у сво му словнику, але очi ©© дивляться на
сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi.
Володько посмiхнувся i вийшов надвiр.
Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з поля i нiс в
руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать все ще
дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi його
поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя ма
вираз кам'яно© твердостi. Воно нагаду морську скелю, що бачила на сво му
вiку багато буревi©в, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не здивують бiльше
©©.
- Вночi вернувся? - запитав вiн байдужим голосом сина.
- Вночi.
- Йшов пiшки?
- До Озерян пiшки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пiшки.
- Сiм миль волом, а милю сiдлом... З Мiзоча не йде машина? Зiрвали...
Коли-то направлять? Зiрвати легко, але направити... А що ж там... у
Дерманi? Як семiнарiя?
- Закрили.
- Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили...
- Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги, лавки, препарати.
Там того було. Пiдвiд сто...
- А куди повезли? - знову запитав старий.
- Кажуть, до кременецького лiцею...
- Та... Воно то й... Ет! Що тут казати! - не знаходив потрiбного
слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi?
- Хто його зна ...
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те неохоче
показу ться на очi батька i брата.
Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до хати, але прийшов
його зять, Катеринин чоловiк, Микола. Принiс вiд старости Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
Володько взяв часописи й одразу почав читати.
- Ну, що там? по "казетах"? - пита Микола. Вiн любить полiтикувати,
хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
- Скоро буде вiйна? - пита знову Микола, бо Володько мовчав.- То
зна те,- продовжу свою мову, не дiставши вiдповiдi.- Так воно не може
довго бути... То було государство, цар, порядок... А це... - i вiн, як
звичайно, сплюнув.
Микола повторю це завжди при кожнiй нагодi. Володько зна його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовка .
Нарештi Володько не витриму i сердито вибуха :
- Нiяко© вiйни не буде! Чу ш? Нiяко©! Програли ви вiйну й досить! Сиди
й мовчи!
Микола не обража ться. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить сво :
- Не буде? Ти дума ш? А зна ш, що сказав Габель? Все в руках Англi©.
Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо, ти ще не зна ш, Англiя - велика
справа!..
Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
- Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторя ш, що той скаже. Зна мо
й без нього, що таке Англiя. Але нiяко© вiйни не буде. Нема вiйни! Вiйну
вже скiнчили.
- А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри...
Володько перебив:
- Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць... Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й досить.
Нас з тобою збили на нюх табаки, нiмця збили, турка збили... Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет, що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тiльки говоримо, а
прийде до працi...
В розмову вмiшався Матвiй:
- Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто зна , хто скорше до
правди дiйде...
Настя покликала всiх до снiданку, ©ли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала тепер. Згадали Василя, що пiшов i не
вернувся...
Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З ним пiшов також Хведот.
Микола зiбрався додому, пообiцявши прийти на тижнi з Катериною до
картопель. Володько поки що зiста ться дома. Вийшов на город. Сонце
яскраво освiчу кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе повiтря затягнуло
обрi©... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на Угорщинi, i пiд сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилю ться... На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi згра© шпакiв. Рухливi, гамiрнi, вони швидко
бiгають по рiллi, видзьобують зернята, черв'якiв, час вiд часу, нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве встигають за
сво©ми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються ©х товариства.
Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцi ю, але бiльшiсть видужали, пiдросли й ось вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi, червонi. Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, ©© видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi ©© слiди... I на городi, i в садку, i на полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi...
Любить ©© Володько, тiльки ця осiнь, так само, як i минула, наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а тепер ходить
ось тут i не зна , до чого взятися. Ма один план, дума над ним i хоче
перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа
закрита, треба шукати щось iнше...
З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, зда ться, буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гiмназiю. Пiсля
навiда Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води конi. Вернувшись,
одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром сорочку, чорнi штани й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся торкатись його. Залюбки виминав
його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, сво©м споко м,
байдужiстю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуватi дерева,
лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт... Як можна жити так з дня на день - роки, столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт,
ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча.
Це село. Як пiдступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки ©х, сiл таких навкруги... Таких, як
це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й
причина, що так ось сталося, як тепер...
Володько вимина село. Йде уздовж валом, що вiддiля колись панський
лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки
зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс людини, оброслi губками й
пасинками пнi. Це свiдки часу, кали отам далi гули гармати, а ледачi
сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською границею
ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далi й далi вiдступа
воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi, просянi стернi,
оброслi опеньками пнi...
На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном,
кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш, за ними
сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнiлi
стрiхи...
Ось стежка, що веде до попiвського саду. Ось i сад. Спочатку старi
вишнi, купка диких слив. Далi в неладi горбатi яблунi, покручений
частокiл, що вiддiля "другий сад" вiд "першого", збоку густий бузинник, з
другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива, лопух, кiнський щавель,
дикий хмiль... Колись тут були дорiжки, але тепер вони обернулись у
звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду пiд
високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й тут
почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць. Звiдсiль через вiття слив
видно стару, бiлу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна
дзвiниця i два хрести - "фiгури". На них вiшають фартушки, квiти, вiночки
з паперу.
На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й
там гудуть бджоли. За садом на подвiр'© гавка собака. Казан. Деякi дерева
обтяженi овочами. Сонце м'яко, по-осiнньому освiчу все навкруги, вника
через вiти до землi, пада на зiм'ятi кущi лiлей, гвоздик, орхiдей...
Високi, бiлi стiни хати поплямованi сонцем i тiнями. Великi вiкна
видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi мережаними
занавiсками.
Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще ©х
оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба ©х шукати. Володько
пiдходить до Ольги. Вона хворi на сухоти, але вигляда добре. Обличчя
кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском та при мною
усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл.
Вона побачила Володька, коли той пiдiйшов зовсiм близько. Вiдiрвала
погляд вiд книжки й весело проговорила:
- Ааа! Володя! Здраст ! - Не встаючи, подала м'яку, теплу руку.
Володько трохи збентежений.
- При©хав Олег? - запитав одразу.
- Так. При©хав. Ал г! Ал г! Валодя прiшол! - загукала вона в напрямку
хати.- Садiтесь. Как пожива те?
- Дякую. Що ви чита те? - присiв i запитав Володько.
- Какая - то чепуха. Це ще старi прiложенiя до "Вокруг Св та"... А
зна те. Я б хотiла дiстати одну книгу... Може, ви зна те? (назвала автора
й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно перечитати. Недавно менi Андрiй
Андрiйович передав кiлька речей Бальзака. Вiн дуже любить Бальзака.
Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну зна те: я це читала другий раз, але
вражiння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в
Острiзькому Братствi. Ну, що я могла тодi розумiти? Менi тодi
iмпонували...
© мову перебив Олег. Вiн бiг вiд хати довгими кроками й захоплено
гукав:
- Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт? Де тебе, друзяко, чорти
носили? Коли в гiмназiю?
Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла...
- Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це ©здив до Дерманя.
Все надiявся, що буде семiнарiя.
- Кинь ту семiнарiю! Вали до нас... В гiмназiю...
- Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
- А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак
той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi! Ти його рiшуче
збаламутив.
- Я? Чому я?
- Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! - гукнув вiн на свого брата вже
по-московському. Той саме вставав. Спить вiн у курiнi. Немитий,
розхристаний бiг до хати.
- Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мн .
Володько пiдiйшов.
- Ми вчера с Сашей i Мiшей Лiнкертом здораво клюкнулi,- похвалився
одразу Роман.
- Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько.
- Валодя! - заметушився Роман.- Ти що н уходiш? Падаждi м ня. Ал г!
Ти всегда курiш ма© папiроси! I теперь мою курiш! - сердиться вiн.
- Врьош, Рома. Я сва© курю,- вiдгризнувся Олег.
- Сва©. Чорта старова - сва©. Пастой, Валодя, Абаждi. Абаждi. Я
расскажу т б про вчерашн . Ех, i в с ло било. Па бутилк на каждаво.
Iлi... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво н т. Пайдьом.
- Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег.
-Ал г! Ти падл ц. Н т, Валодя! Н слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я
покажу тебе свою новую...
- Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i всiм
хвалиться,перебива його Олег. Це Рому зрива .
- М рзавець! Всю тваю рожу разтварожу! - кричить вiн хриплим голосом i
кида ться на Олега.
- Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо стрiляти буду! - крикнув
жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов
пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега. Володько рiшуче
встрява мiж них, i по часi обидва втихомирюються. Всi йдуть до хати.
Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма, з червоним, як
жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накида ться на нього.
- Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки вста ,- говорить
вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки.
- Мама! - сердито вибуха Рома.- Ти всегда тичеш нос н в свайо д ло.
Володько вже звик до таких виступiв свого товариша й не диву ться.
Пiдходить до матушки й цiлу ©© в руку.
- Дивiться, людоньки! - тошнi вона.- Н майо д ло! А чи ж то д ло?
- Ето майо д ло i я уже многа раз гаварiл: н пазволю вм шiваться в ма©
iнтереси!
- Боже, Боже! - сумно говорить матушка.- Вже ти йому не ма ш права щось
сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба ©хати до школи, треба робити
екзамени, а вiн волочиться по ночах, п' й анi на зубок нiчого не робить.
Боже, Боже!
Але Роман вже не слуха ©©. Пiшов до передпокою й почав готуватися до
миття.
- Дура! - сердито завершу вiн свою думку.- й всегда нада сунуть нос
куда нет надобностi. Володьковi це не зовсiм подоба ться. Тим бiльше
непри мно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що
Володько йому спiвчува .
Володько переходить до ©дальнi.
- Закурi, Валодя! - кричить з передпокою Роман.- У м ня прекрасни
папiроси. Сам набiвал.
Володько вiдмовля ться курити. Сiда на широкiй, твердiй канапi й
чека . Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть
досить незграбних стiльцiв. Над столом велика висяча лампа. На стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
Вганя ться Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Вiн радий,
що може хвильку побути дома, що гарна погода i що несподiвано прийшов
Володько. Кида ться до свого приятеля, обнiма його.
- А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд'©жджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд. Ти
обiда ш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Ма прибути Лiнкерт i вiн
буде з ним. Галя, Оля, Саша. Пiдемо на прохiдку, накладемо на зрубi
багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя жакевич. Ти зна ш ©©. Чудова!
Чудова! Мушу до не© зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу й тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподоба ться.
- Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
- А чому нi? Чому нi? - кричить Олег.
- Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочо© кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
- Здраст , Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiт на м ст . А наш Ал г, как
жер бчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув ©©
руку.
- Майо пачт нi ,- поважно, дивлячись з-пiд лоба, проговорив Саша .i
подав Володьковi широку, тверду руку.
Галя пройшла через ©дальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вiтальнi, входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителю , часто зустрiча ться з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусi©.
При його входi Володько зводиться на ноги.
- Мо поважання, Володю! - ввiчливо, з усмiшкою вiта ться пан Глiб.
Володько з пошаною стиска його руку й сiда знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй масивнi, позолоченi, з московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
- Що робите, Володя? Чита те? Ма те що? Читали ви?.. - i вiн назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
- Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете частинно вiдповiдь на нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцi©... Нi, нi. Цим не
легковажте. Ми ж розбитi. У нас члени одно© родини належать до двох
нацiй... Всi; соцiялiзм, соцiялiзм... Дайте спокiй. Нам вже нудить вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися... Зося руская. Маня нiмецька, Леся
австрiйська... Ми не народ, а вiнегрет. I подають нас, як вiнегрет на
закуску.
- Це тiльки у нас... На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть...
- Ну, ясно. Безперечно,- перебива Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас. I там, i
там... На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло наше вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi... Що ви хочете. Мене цiкавить проблема
проводу й характер... I власне, в тiй книзi... Ви прочитайте. Обов'язково!
Пiсля останньо© нашо© розмови я довго розважав i прийшов до висновку, що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу - в селян. В
iнтелiгенцi©. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь... Ну, я б сказав...
З передпокою висува голову матушка.
- Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
- Зараз, мамо! - говорить Глiб, перерива мову, зрива ться, на бiгу
вибача ться i зника у кухнi.
Роман ми ться довго й уважно. Докладно вимива руки, груди та спину
губкою, а потiм витира ться шорстким, домашнього виробу, рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що ма значити гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружу то лiву, то праву руку й маца
©х м'язи. Намацавшись, iде без сорочки до ©дальнi, щоб похвалитись сво©ми
м'язами Володьковi.
- Володя! Пащупай! - крекче, напружу м'язи й пiдходить до Володька.
Той маца , мовчить. Роман, весь червоний i напружений, чека , що той
скаже.
- Да! - резюму Володько.- Мускули iм ш жел зни .
- А зна ш, что я кушаю? - з задоволенням пита ться Роман.- Картошку.
Зна ш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухнi знов обережно вигляда матушка. Шука когось очима й говорить:
- Рома! Ти б пiшов прив'язав Казана.
- Разве ти н вiдiш, что я без рубахi! - сердито вiдгриза ться Роман. -
Пусть пайдьот Ал г. Он нiчево н д ла т.
- А ти ужаасно занят. Да, да... Олег гiсть, а ти... - i не договоривши,
вона хова ться за дверима.
- Я, мамо, зараз! - зрива ться за нею Олег i вибiга .
- Ех, i мазнули ми вчора! - хвалиться Роман. Говорить, розумi ться,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
- А хто був? - перебива Володько.
- Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
- Хто платив? - запиту знову Володько.
- Я. У мене завелась "д ньга"... На пляшок десять. Ти сьогоднi не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
Володько байдуже вислуху i каже:
- Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра ©де.
- Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Зна ш? Саша назвав його
хвостиком. Чудово, нi? "А как же он сюда папал?", зна ш? Хе-хе-хе! -
засмiявся Роман.
- Нi не знаю.
- Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
- Нащо?
- Ну, але скажи. Так собi...
- Вийде по-дурному. Для чого сердити. Менi це не зробить нiяко©
при мностi.
- Бо вiн ще зовсiм хлопчина, а уявля себе дорослим, курить,
залиця ться.
- Але ж i ти не багато старший.
- Як не багато. По-тво му, два роки не багато?
- По-мо му, не багато.
- Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд носом щетина. -
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
Володько засмiявся.
- Так. Якийсь мошок ма ш,- пiдтвердив вiн.
- Але у тебе... У тебе вже й борода росте,- заздрiсне зауважив Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
Пiсля Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав
краватку - метелика, лаяв усiх, що йому кудись ©© закинули. Володько
сидить i чека . Йому досить непри мно. Чи не краще б встати й пiти до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востанн дав йому читати книгу "Саша
Жегульов" Андреева й вiд того часу не бачив його.
Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег. Роман хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
- Ну, що? - пита Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
- Чого червонi те? - продовжу сво©м дзвiнким, жартiвливим контральто
Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збира ться вас одружити. Якась там багата жолоб'янка, три десятини землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж... Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там... Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
- Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
- Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам'яне серце - Апроксiн Кападокiйський. Ага! -
перервала раптом мову Галя.- Папа прi хал.
У кухнi заметушились. При©хав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до ©дальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн хворi на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве
вiдправля свою службу.
Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
- Тато дома? - спитав вiн Володька.
- Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
- Вже зiбрали з поля? - запитав вiн ще раз.
- Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
- Ага... Ну, й добре! До свiдання! - байдуже, сапаючи проговорив о.
Клавдiй i пiшов до сво © кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що
колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й
вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов'язки сво© виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо сво ю краваткою, одягнений у свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибача ться i вiдходить до кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробу жартувати, але не влучно, ©© добре,
на©вне обличчя одно тiльки реагу на власнi жарти. Володько не звиклий до
товариства, намага ться бути поважний, одначе робленiсть його виразу й
рухiв всiм кида ться у вiчi. Вiн i сам це розумi , хвилю ться й через те
почува себе недобре.
Розмова ведеться московсько-укра©нською мовою. По-московському вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-укра©нському пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимага
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiва "Боже Царя", кпить з Глiба,
його мови. Глiб iгнору його й намага ться бути вiд нього подалi. Саша й
Роман, певно, хоронять чистоту сво © культури й виховання. Босяцькi та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг - це ©х оздоба.
А пан Глiб навiть у ©дальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам
щодня чита , вправля , бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
I портрет на стiнi в ©дальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни,
що робить "той iдiот", як його в душi назива Саша, впливають на нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, при©хав зi
сво ю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з
чоловiком погостили й вiд'©хали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
По обiдi цiле, за ви©мком Глiба, товариство вибира ться на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi
ма тки. Одна - жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга ©©
сестра, фрейлiна двора його iмператорсько© величностi, Веронiка. Лiнкерт
диний ©х спадко мець.
Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в'язницi, у таборi iнтернованих, поки не
витягнули його звiдти бабцi.
Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що ма у
будi двi пляшки... В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпуска
йому шпильочки, кпини. Роман прийма це за жарт, легко вiдгриза ться й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа ма велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
- Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила
звичайним сво©м жаргоном Галя.
- Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
- Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась
цiлим обличчям Оля.
- Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазi©, хоч би такого Кнобля й не було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
- Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити