Багряний I. Людина бiжить над прiрвою

здичавiлих облич, здавалося, не було жодного такого, яке сво ю духовною
печаттю могло б видатись за вiдповiдне до цi © фрази. Так i не змiг Максим
узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця
приголомшуюча думка.
"Стеля" - це так авiятори називають межу можливого для лiтака щодо
пiднесення вгору, межу можливого, лiмiтованого спроможностями мотора чи
спроможностями людини. Отже - той сумний голос виявив, назвавши, страшну
рiч - "стелю" в людинi. "Вони" поставили ©© в людинi, як останню межу...
"Вони..." Хто "вони"?..
Ясно, в о н и - всi цi Соломони й Зайцi та подiбнi. Попи й хами вiд
марксизму, "iдеалiзму", матерiялiзму, фашизму, гiтлеризму, ленiнiзму...
iзму... iзму... "Пророки й апостоли", вождi й виконавцi, Соломони й Зайцi!
Два полюси однi © цiлости, дiялектично сполучена " днiсть протилежностей",
- ось тут вона виявилася. Соломон - теорiя й система, За ць - практика.
"Що людина може?.. Людина нiчого не може!.."
Так, вона вже не може злетiти вгору. Вона ма "стелю". I вона повза ,
як хробак. Тому повза , що... повзучому не так просто впасти вниз. У
крайньому разi, можна не впасти, а сповзти вниз i там якось жити. Ось...
Це тому меланхолiйний тихий шепiт серед людського звалища прозвучав так
голосно для Максима: "Стеля"...
I ставало вже зовсiм не жаль Максимовi, що ©х усiх тут, i його разом iз
ними, так близько пiдвели до того печального янгола на цвинтарi. Залишався
лише жаль до самого того янгола, - бо ж усе це насправдi зовсiм не варте
було велико© скорботи його прекрасно©, хоч i кам'яно©, душi... Як добре,
що х пiдвели вже до цього-от цвинтаря! Колись вiн, iще малим, у хвилини
тяжкого розпачу, мрiяв про те, щоб тут, де лежать усi його предки, де
лежить i вся його рiдня - сестри, брати й, нарештi, батько та мати, - де
так затишно й сумно - лягти й собi теж i розпилитися, спочити в цiй рiднiй
землi, топтанiй дитячими ногами, порости буйним чебрецем, кущами бузку,
черемхою й шумливими соснами...
На цвинтарi сосни гудуть... Як прекрасно гудуть отi сосни! Та мниче,
загадково, чисто й вiчно, як прибiй морський. Неначе то душi розмовляють
мiж собою мовою вiчности про все i про всiх покинутих, колись люблених,
омрiяних, втрачених. Душi, у велич i вiчнiсть яких Максим так завжди
вiрив. Вiрив безмежно, до болю, до слiз!.. Людськi душi...
I от... Людина вже не може злетiти душею вгору - вгору, до божеських
висот!.. Не може... Невже ж не може?..



А вранцi вiдбулася сцена, що струсонула Максимом, як гураган билиною.
Ця сцена вiдбулася в крихiтному коридорчику, де стояли тi три нiмцi бiля
"парашi". Проспавши нiч стоячи, вони похитувалися на ногах i трималися
один за одного, та все ж стояли вперто. А навпроти них, бiля вiкна, стояв
якийсь командир червоно© армi© - теж арештант. У шинелi наопашки, без
паска, в шапцi, насуненiй на очi, вiн водив щелепами, аж йому понадималися
моргулi на скивицях, i все курив - лютий-прелютий. Сам низенький i
вугластий. Обличчя його, подовбане вiспою й перетяте шрамами, й теж
вугласте, щелепате, заросле рудою щетиною, мало в собi щось звiряче. Коли
Максим глянув на це обличчя, в нього пiшов холодок поза шкiрою: "Ось де
суть формули - ш т у ч н е в i д в i я л о с ь , л и ш и л о с я в а г о м
е ! ! . Ось тут вона - сама ця формула!" Напевно, ця людина скупана в
кровi вiд п'ят аж до макiвки. Вона, напевно, бабралася в тiй кровi з
насолодою. Це був фронтовик. Гострi й понурi його очi все дивилися й
дивилися крiзь хмару махоркового диму на нiмецьких салдатiв.

Наглядач саме роздав хлiб, i вся камера жувала. Не жували тiльки
нiмецькi салдати, тремтливо кутаючися в коци та поглядаючи тужно й
тривожно на рябого командира.
Докуривши цигарку, рябий командир сплюнув, кинув окурок геть i ступнув
до дверей. Постукав. Мовчанка. Командир постукав дужче, так що дверi аж
задеренчали. Гуркнув засув, i в прочиненi дверi зазирнув За ць:
- Хто стука ?!. В чом д ло?!
- Дай л ю д я м х л i б ! - промовив командир спокiйно, понуро.

- Яким людям? Усiм же дано!..
- Дай л ю д я м х л i б ! ! - пiдвищив командир голос i показав пальцем
через плече на нiмецьких салдатiв.
- А-а... - зареготався За ць - Фрiцам?!. Ха-ха-ха!.. Пашол!.. - i
хряпнув дверима, загримiв засувом.
Командир розмахнувся й так загримав у дверi, що з них посипалися
трiски. Вiн бив у них кулаком i кованим чоботом, збиваючи половинку з
петель i гукаючи суворо громовим голосом:
- Ану одкрий!!.
За ць вiдкрив i став на дверях iз автоматом. Проти нього став рябий
командир у шинелi наопашки, змiряв Зайця оком з нiг до голови i раптом
вибухнув, заклекотiв дико, несамовито, задихаючись i тупаючи осатанiло
ногами:
- Я - салдат... Окремо© Червонопрапорно©... Я тобi... прриказую,
хаме!.. Дай людям хлiб!!! Чу ш?!. Тилова ти криса! Мерзотник!! Хам!!
Скотина!! Дай х л i б!!! Це люди!.. Ти розумi ш??! Це люди!.. Люди!..
Люди!.. Мерзотник ти!..
Вся тюрма схопилася на ноги. А на командира страшно було дивитися.

- Це люди!.. Люди!.. Люди!.. Мерзотник ти!
За ць поблiд i, зачинивши дверi, побiг десь. За хвилину вiн принiс хлiб
- три пайки. Нiчого не кажучи, вiн тремтячими руками вiддав той хлiб
нiмцям i зник за дверима.
Нiмцi взяли хлiб. А командир вернувся на сво мiсце, закурив i,
вiдвернувшись до вiкна, стояв там у хмарах махоркового смердючого диму.
Дивився понуро й з нудьгою десь на латку сiрого неба.
Треба було бачити тих бiдолашних "людей", загорнутих у коци. х нiби
оглушило. Вони недовiрливо й жадно дивилися на хлiб, не ймучи вiри, бо не
бачили того хлiба, мабуть, уже кiлька днiв, дивилися один на одного,
переводили очi на рябого командира й знову на хлiб... Потiм дво з них
уп'ялися в хлiб зубами, кусаючи його великими шматками, а третiй... Третiй
не витримав, - одвернувшись до стiни, вiн уперся в ту стiну головою, й
плечi йому нестримно затремтiли, заходили ходором...
Ось ця сцена й струснула Максимом, як гураган билиною.
"А тепер скажи, Соломоне, що вагоме?! Що вагоме й реальне в
людинi?!. I чи й о ц е теж пiсок пустель?!. Га?.. "
Поза тим i цей день нiчого нового не принiс. Нiч також. Лише
переповнення тюрми та загострення тривоги чекання. Всi чекали Трибуналу.

А тим часом подi© десь розвивалися шаленим темпом, велетенськими й
зовсiм несподiваними стрибками. I нiби в самому повiтрi вiдчувалося, що
щось особливе мало сьогоднi статися. Хоч для Максима воно вже сталося й
навiть вивело його зi стану душевно© анабiози. Щось стряслося грандiозне,
що не давалося так просто схопити розумом. Пiд його враженням Максим стояв
приголомшений посеред хаосу. Той хаос крутив ним, топтався по ньому, а вiн
ухопився зором i душею за того рябого, подзьобаного вiспою, i дине, що
виразно вiдчув раптом, гостро, з щемлячою нудьгою, - це те, що йому вже не
хотiлося вмирати. Ще пiвгодини тому було байдуже, а тепер... Тепер йому не
хотiлося вмирати так просто. Нi!

Максим визирав у вiкно, в надi© побачити дружину. Побачити хоч здалеку,
хоч на одну коротюсiньку мить...
Там, на вулицi з'явилося багато жiнок i дiтей. З вузликами, з пляшками
молока, з торбиночками, вони сходилися, стояли попiд парканами й попiд
дiмочками вiддалiк i дивилися в вiкна тюрми. В'язнi теж хлинули до вiкон,
тиснулися до них зсередини, висували в розбитi шиби руки й голови, крутили
розчепiреними пальцями, щось кричали. Але все те марно. Охорона не
дозволяла близько пiдходити, анi не приймала передач. У перевалочку попiд
парканами стояв тихий плач.
Жiнки й дiти все прибували. Не одному в'язневi, що бачив це, душа
завмирала: "Щось неспроста так багато тих жiнок iде, мов плав пливе!" В
тюрмi вщухав уже крик i лемент i припинилась озвiрiла гризня. Вiдчувши
раптом гостро неминучiсть розлуки, всi посмутнiли, поробилися тихi.
Дивилися в вiкна на жiнок i дiтей, пiзнавали ©х, i багато-багато з них
плакало нишком, одвертаючись, щоб нiхто не бачив...
Максимово© дружини не було. Мабуть, не знала, де вiн,
здезорi нтувавшись за цi днi. Чи, може, що сталось? А тут же зовсiм
близько - палицею можна докинути до його хати. Отак - от через вулицю,
через городи, раз i вдруге - i просто до хати можна втрапити. Он-он видно
вершечок клена - то клен бiля його вiкна...
Але дружини не було. I взагалi нiкого з роду.
"Прийдуть... Вони ще прийдуть!"
Годинi о десяти вiдчинилися дверi й на порозi став карнач, цибатий
чолов'яга в галiфе. Вiн довго дивився злими очима в гущу, але нiяк не мiг
знайти того, кого шукав.
- Ей, которий тут архiтект, Колот? - нарештi сказав вiн злiсно в ту
гущу. Максим вiдгукнувся.
- Давай вихадi!
Максим довго "виходив" - лiз через людей, тиснувся, дерся, лишаючи
решту гудзикiв з одежi й дориваючи ©© там, де вона була ще цiла, - нарештi
вийшов. Бiлий, неначе мiрошник, у крейдi зi стiн, вiн став посеред вулицi,
обтрушуючись, а перед ним стояла варта й якийсь гвардiйський офiцер.
- Слухайте, - сказав офiцер сухо. - Ви, кажуть, архiтектор?
- Так.
- Добре, тодi пiшли зi мною. Пiшли кiлька крокiв по перевалочку.
- Проектувати можете? - запитав офiцер.
- Гм... Дивлячись що.
- Тюрму, скажiмо! - бовкнув зумисне грубо офiцер.
- Н-не пробував... - протяг Максим, заскочений. Подивився на жiнок з
вузликами, зiтхнув i вже хотiв сказати "нi!".
- Нiчого, - посмiхнувся iронично офiцер, здогадавшись, якi думки
прийшли Максимовi в голову. - Бува ... Отже?
Максим не квапився, затягаючи вiдповiдь. Вiн вирiшив побавитись у
"великого архiтекта", щоб тим часом подихати свiжим повiтрям.
- Отже, не пробував... Це спiшно?
- Спiшно.
- Тут будуватиметься?
- Нi, в Харковi...
- А-а...
Максим задумався. Вiн думав зовсiм не про те, на що чекав офiцер, вiн
думав про рiзне. В головi при мно шумiло вiд чистого, п'янкого повiтря. I,
мiж iншим, у голову лiзла згадка про будiвничого харкiвсько© тюрми ОГПУ,
який (будiвничий) сидiв разом iз ним, Максимом, в однiй камерi - в тiй же
таки, ним самим збудованiй тюрмi - i рвав на собi волосся, кажучи, що коли
б знав, то перед проектуванням узяв би й задушився мотузкою... Потiшав
його Максим тим, що, мовляв, - "не ти, так хтось iнший, однак цю тюрму
вибудував би, таки вибудував би неодмiнно, i все одно в тiй тюрмi довелося
б сидiти, так само, як i в цiй; так що нема зовсiм причин рвати на собi
волосся".
Максим посмiхнувся й зiтхнув.
- Нi, - сказав вiн iронично до офiцера. - Мабуть, я не зумiю... Це
потребу спецiяльного хисту.
- А ви спробуйте! Ви тiльки спробуйте.
- Хiба що спробувати...
Максим подумав знову якийсь час, а тодi спитав меланхолiйно:
- А як не вийде нiчого? Тодi що?
- Гм... Тодi ми вас розстрiля мо, - спробував нiбито пожартувати
офiцер, але це йому не вдалося, й вiн поспiшив поправити свою несподiвану
щирiсть:
- Не ламайтесь, мiстер! Нам рекомендували вас як вiдомого архiтектора.
Отже - он у тiм домi ви будете працювати. Вас туди приводитимуть i
вiдводитимуть. Там ви будете як вдома. Що вам потрiбне?
"Вдома. Гм". - Максим зiтхнув. "Вдома" нагадало йому про дiм, про
родину.
- А матер'яли ? - запитав, уже цiлком у полонi сво © думки.
- Скажете, що вам буде потрiбне, все дiстануть. Максимовi прийшла в
голову думка: "А що, коли справдi використати це як нагоду побувати вдома?
'I то сьогоднi ж. А там буде видно, як воно з тим "проектом" буде".
Що тут була нагода й вискочити з петлi - про це Максим у цю мить не
думав. Мабуть, тому, що не приходила й думка в його вперту голову справдi
проектувати тюрму.
- Слухайте, - сказав вiн до офiцера. - Таж iнструменти й матерiяли в
мене вдома. - Сказав неправду, бо вiн майже все продав частками за харчi,
рятуючись iз родиною вiд голоду. - А мiй дiм ось тут близько...
- Гаразд! - пiдхопив офiцер. - Ми вам дамо "бойца", i ви сходите з ним.
А тим часом... - Вiн покликав варту й передав ©й Максима.
Повертаючись до камери, Максим посмiхався при думцi, що от, може, вiн i
справдi за якийсь час вiдвiда сво©х вдома. Це було б щось нечуване в
iсторi© й практицi НКВД - щоб арештант ходив на побачення до сво © власно©
хати...

Але не судилося тому здiйснитись. Не встиг Максим iще влiзти до камери
й проповзти на сво старе мiсце до Костика, як у тюрмi створився якийсь
переполох.

З чого саме почалось - невiдомо. Але всi раптом помiтили, що вуличкою
швидким темпом пройшов вiддiл озбро них гвардiйцiв iз регулярних вiйськ
НКВД й увiгнався на тюремне подвiр'я. Все, що було там, бiля тюрми, раптом
заметушилося, забiгало. Звiдкiлясь уже мчали вуличкою карнач, i За ць, i
начальник мiлiцi©, i вся ©хня "свита". Все те поприбiгало на подвiр'я
тяжко озбро не, клацаючи й брязкаючи тi ю збро ю. Так само, брязкаючи
збро ю, позбiгалась на подвiр'я вся варта, повилазивши й повискакувавши з
усiх шпарин та прибудiвель. Вони на бiгу прищiпали паси, чiпляли до
автоматiв диски, чiпляли гранати, ладували набiйницi. Здавалося, все було
охоплене панiкою. Брязнули, хряпнули дверi.
- Вихадi!!. Стройся-а-а!!. - загримiв За ць.
Так само охопленi панiкою, виливалися лавиною з будинку в'язнi. Панiка
покотилась перевалком, охопивши його, наповнивши його вiд краю до краю.
Заридали, закричали жiнки й дiти. Але - дивно: багато жiнок i дiтей
пiдбiгало до вартових i, ридаючи та цiлуючи хапливо й розпучливо, тикали
©м вузлики, згорточки, торбинки. То були жiнки, матерi й дiти вартових!..
Усi ж iншi, жiнки, матерi й дiти в'язнiв, стояли вiддалiк i лише
простягали руки та плакали, не маючи права пiдбiгати...
Варта вишикувалася в двi густi подвiйнi шпалери - один ряд у
цивiльному, другий - у вiйськовому. Мiж тi шпалери вганяли в'язнiв,
ставлячи ©х по чотири. Довжелезна колона зайняла все подвiр'я й
простяглася навгород, а з будинку ще виливалася й виливалася сiра маса.
Господи! Звiдки стiльки людей? Як вони могли в такому будиночку
вмiститися?..
Карнач кричав, гарячився, пiдганяв усiх, а карнача пiдганяв командир
вiйськового гвардiйського вiддiлу.
Нарештi вийшли всi. Наостанку привели звiдкiлясь групу жiнок-в'язнiв,
печальних "жiнок-мироносиць", - i поставили в кiнцi колони. Довжелезна
колона стояла готова, "зформована", бiлiючи плечима, спинами та колiнами,
- люди винесли на собi всю крейду зi стiн тюремних, усе вапно й порох
цегли та весь бруд iз пiдлоги. Але обтрушуватись нiкому навiть i на думку
не спадало. Люди дивилися безтямним зором навколо, на бiлий свiт, на
людей, на жiнок, навряд чи щось iз того до пуття бачачи й розумiючи...
Вiддiл вiйськово© варти переформувався - вийшов iз шпалери, роздiлився
надво , половина стала спереду колони, половина - ззаду. З бокiв лишилася
двома суцiльними парканами мiлiцiя.

- Кроком!..
- Швидко! Бистро!.. Давай!!
- Маррш-ш!!.
Заголосили нестримно, затужили жiнки. Загукали щось дiти. Бiля
мiлiцiонерiв тюпали ©хнi жiнки, матерi й сестри, припадаючи, а
арештантськi матерi, жiнки й сестри бiгли вiддалiк, збоку...
Колона повернула не до цвинтаря! Всупереч сподiванням, вона повернула
зовсiм в iнший бiк - на ту саму дорогу, якою прийшла вчора.
Коли колона витягнулася з двору в перевалок, а з перевалка на широку
вулицю, ©© було зупинено знаком з переду. Там стояли - начальник мiлiцi©,
командир вiддiлу гвардiйцiв, За ць та iншi. Командир гвардiйцiв пiдняв
руку й суворо звелiв усiм жiнкам i дiтям iти геть, бо iнакше, сказав, вiн
змушений буде стрiляти - тобто що вiн розстрiля ©хнiх чоловiкiв i синiв
тут на мiсцi. Жiнкам мiлiцiонерiв теж було наказано йти геть.
Жiнки завагалися.
Тодi командир дав знак i три автоматники пустили три черги вгору, понад
головами. Жiнки розсiялися.
- Марш!!.
I колона пiшла. Вона пiшла в бiк, зовсiм протилежний тому, де стояв
печальний i нiжний янгол мармуровий, оберiгаючи й оплакуючи душi замучених
i вбитих, охороняючи ©хн останн тихе пристановище...
Варта квапила шалено, немов чимдуж утiкаючи геть вiд того мармурового
янгола.

РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Дивно!
Нiкого... Вони знову не зустрiли нiкого з людей. Вони перетяли мiсто
навскiс, але нiхто не вийшов i не вибiг ©м назустрiч, анi не виглянув
через паркан. Тiльки й помiтив Максим, що, коли вони проходили вулицями,
де-не-де людськi очi визирали крiзь щiлини й дiрки вiд сучечкiв у парканах
- нишком, обережно. А може, то йому так тiльки здалося? Взагалi ж навколо
була пустка. Лише вони, колона смертникiв, бiгли серед тi © пустки, бiгли
по мертвому, вбитому в землю, втоптаному геть у болото мiсту, - колона
блiдих iстот, виваляних у смiттi, в крейдi, в глинi. Та ще високо-високо в
небi кружляли стрижi... Ген там, над собором...
Але нi, то були не стрижi. I не над собором. То лише в тому напрямку,
де був колись собор, над хрестами якого колись було все кружляли в
блакитному зенiтi стрижi, - там десь геть-геть далеко кружляли згра ю
лiтаки. А коло них раз по раз з'являлись кудлатi баранцi вибухiв.
А коли вже колона пробiгла всi вулицi й звернула на останню - до них
таки вибiгла людина. Це було на вулицi Широкiй. На тiй самiй Широкiй,
магiстральнiй вулицi, яка вела вже геть iз мiста на схiд i на якiй була та
розбомблена "тюрма". Колона поминула ливарний завод, що стояв край велико©
площi, де починалася Широка, й звернула в вулицю по розквашенiй, по колiна
розмiшанiй грязюцi. Варта притискала колону до парканiв, панiчно тиснучись
до тих парканiв сама перед лiтаками, що вже кружляли низько над мiстом,
виючи.
На шосе не було нiкого. Лише на пiшоходi, вiдокремленому вiд шосе
глибокою канавою, рухалася ця колона, притиснена до парканiв i гнана
вчвал, виривалась iз-пiд вогню.
I тут до них вибiгла людина. Невiдомо звiдки вона взялася. В колонi
почулись навiть здивованi вигуки, i всi в колонi почали повертатись
обличчями лiворуч. Там, на шосе, паралельно колонi бiгла жiнка. По колiна
в грязюцi, боса, простоволоса, розхристана - вона бiгла боком i тримала в
руках двi iкони, двi почорнiлi дошки - Спасителя й Марi© з дитям. Вона
пiднiмала ©х високо над головою i хрестила ними колону... Бiгла боком, i
хрестила, й хрестила... Очi ©© були божевiльне витрiщенi, вона безумно
щось кричала без слiв i... без звуку... Груди - сухi груди матерi, що
викормила цiле поколiння дiтей, були розхристанi й оголенi, але вона того
не бачила... Волосся ©© розвiвалося на вiтрi... Вгорi ревли лiтаки, але
вона не чула, вона хапала ротом повiтря а чи беззвучно щось кричала...
Бiгла боком, i хрестила, й хрестила всiх, всiх, всiх...
Враження було приголомшуюче. Варта вiдвертала очi й квапилася дужче.
В'язнi блiдли, спотикалися й бiгли... бiгли...
А Максим дивився на розхристану, збожеволiлу вiд великого-великого
вiдчаю матiр i вiдчував сво©м серцем справжнiй трагiчний змiст усього
цього. "Але кого вона хрестить?.. I навiщо вона хрестить?! Навiщо вона цю
колону хрестить? I за що?.."

"А-а!.. Це вона хрестить, мабуть, того рябого, подзьобаного вiспою
салдата!.. Того офiцера з Окремо© Червоно-прапорно©!.. "Дай людям хлiб!"

А жiнка задихалася. Вона хрестила не когось одного, вона хрестила всiх,
всiх. Вона вже вiдставала, безсилiла, але не хотiла вiдстати. Так нiби це
вона хоронила дину й останню свою надiю й не хотiла хоронити, хотiла ©©
вирятувати. Вирятувати!..
I здавалось, що вона кричала без слiв тим криком вiдчаю, що ним кричали
колись ©© предки й предки всiх тих, що бiгли в колонi, коли тi предки
прагнули вирятувати свого повергнутого в безодню земного бога, волаючи:
"Видибай!.. Видибай, боже!.."
Хтось поруч Максима плюнув i по-босяцькому розсипався похабною лайкою.
Тодi другий х т о с ь , схлипуючи спазматичне, на ходу з усi © сили вдарив
того першого в вухо. Вдарив понуро, страшно здоровенним сво©м п'ястуком,
як довбнею. Вдарений полетiв сторч головою в глибоку канаву, повну води...
Колона бiгла мимо, варта теж... Нiхто й не думав зупинитись, нiхто й не
думав витягати.
Бiгла колона, i бiгла жiнка. Вона зовсiм не бачила, що там трапилось,
бо вона взагалi нiчого не бачила. Вона лише бачила суцiльну сiру масу
людей, десь ведених на страту, i не хотiла з ними розлучитися, мов це вели
останнiх людей, що були ще на цьому свiтi.
Та помалу жiнка вiдставала. Грязюка була надто глибока, сили надто
слабi. Вона вiдставала помалу, але все ще бiгла i все хрестила,
хрестила...

Коли вибухла десь позаду бомба, Максим саме в ту мить озирнувся. I
бачив, як у вiдсвiтi спалаху жiнка високо змахнула руками, мов крилами,
iкони полетiли геть, а вона з усього маху розпласталась у грязюцi... Ця
картина мигнула й погасла. Промерехтiла, як при свiтлi магнiю чи при
спалаховi блискавки, пiсля чого стало темно. Свiтло денне померкло вiд
сажi й диму. Чи, може, вiд туману в очах?..
Це був останнiй кадр iз рiдного мiста. I це була остання людина,
остання жiнка, остання мати, що вийшла ©х проводжати.



Нiхто не знав, що сталося, куди ©х так гнали, в чому справа... Спереду
колони невiдомо звiдки з'явились пiдводи, i на них посiдало "начальство".
I от наявнiсть тих пiдвiд iз усiм начальством спереду збивала з пантелику.
Збивав з пантелику й такий темп, i те, що колона рухалася на схiд, i така
кiлькiсть комбiнованого конвою - вiйськового й цивiльного... Люди питали
один одного поглядами, питали й пошепки, але нiхто нiчого не знав. Потiм
поповзли двi чутки - одна тривожна, друга хидна: тривожна - що ©х ведуть
на великий показовий "суд" i на розправу десь у Грайророн чи навiть у
Харкiв; хидна - "вiдступають!.. вириваються!.. втiкають!.."
Але друга не виключала першо©. Власне, тiльки пiдтверджувала: тут не
можуть зробити над ними "суду", бо вiдступають, а тому зроблять це десь в
iншому мiстi. А зроблять... якщо ранiше не вистрiляють без нiякого "суду".
Але взагалi ця чутка щодо "суду" - це був, либонь, лише здогад. Проте
"точнiша" iнформацiя, що поповзла по колонi пiзнiше, саме це
пiдтверджувала, - "в зв'язку з тим, що фронт колива ться, ©х ведуть у тил
i там судитимуть, а не тут". А ще пiзнiше - "Вiдступають!!. Панiчно!!. По
всьому фронту!!" Але нiхто з чутки про вiдступ не радiв, нiкого це не
тiшило, бо нiхто не бачив для себе в тому нiякого рятунку. Взагалi для
них, зда ться, не було вже рятунку - чи "вiдступають", чи "наступають", чи
"доганяють", чи "утiкають", чи "цi", чи "iншi"... Цiлковите безвихiддя...
За мiстом темп трохи зменшився. А надто як звернули з великого шляху на
вузеньку дорогу й пiдiйшли нею попiд лiс. Тут начальство й варта прийшли
трохи до пам'яти. Вони зупинилися самi й зупинили колону. Швиденько
впорядкували ту колону по новому. Розбили ©© на три "батальйони", кожен
батальйон - на вiддiли, кожен вiддiл - на пiдвiддiли. Кожен батальйон мав
свого карнача, а найстаршим карначем на всю колону був За ць. До
пiдвiддiлiв, вiддiлiв i батальйонiв припасували варту. Вийшло так, що
кожен найменший вiддiл мав "свою власну" варту, сво начальство. Ба,
навiть кожен в'язень мав свого вартового, бо варти виявилося... бiльше,
нiж в'язнiв. Це зовсiм унеможливлювало втечу. Спробуй утекти тут!
Та про втечу мало хто й думав. Куди? - от питання.
Так "упорядкувавши" колону, погнали ©© знову шаленим темпом. "Вперед!
Марш-марш!"
Максим потрапив у перший (чiльний) батальйон i в перший (чiльний)
вiддiл. Вiн снував очима по колонi. Вiн хотiв побачити того рябого, того
салдата й командира з "Окремо© Червонопрапорно©". Онде вiн!
Схиливши голову, рябий салдат, i вiн же командир недавнiй, iшов у
першому ряду, темний, як нiч, з негарним вугластим сво©м обличчям,
посiрiлим i безвиразним.
Серед вартових було кiлька дуже знайомих Максимовi облич. Але вони не
впiзнавали його чи вдавали, що не впiзнавали, вiдверталися. А то ще й
спецiяльно були грубi й брутальнi, щоб пiдкреслити свою чужiсть. Смiшнi.
Та Аллах з ними! Не можна ж на людину складати ще й тягар геро©зму, - ©й i
так тяжко-Тiльки Василь Легеза - колишнiй Максимiв сусiд i друг дитинства,
герой фiнляндсько© вiйни, потiм танкiст у цiй вiйнi, потiм полонений,
згодом салдат у нiмецькiй армi©, а тепер-от мiлiцiонер - дивився сумними
очима просто Максимовi в лице, ворушив губами й зiтхав мовчки. Нiби вiн
хотiв щось сказати та й не мiг.

Був вiн - Василь Легеза - начальником варти того вiддiлу, що йшов зразу
за Максимом. Мавши змогу вiдходити набiк, Василь доганяв останню шерегу, в
якiй був Максим, i йшов мовчки якийсь час поруч. Потiм зiтхав нi до кого й
вiдставав собi.



Вони йшли цiлiсiнький день. Спочатку колона була компактна, всi
батальйони, вiддiли й пiдвiддiли трималися досить щiльно купи. Та потiм
колона дедалi все бiльше розтягувалась. Скоро вона розтяглася на добрий
кiлометр. То ©© розтягувала так утома й виснаження.
Вже надвечiр у колонi були такi, що цiлком вибилися з сил. Вибилися з
сил i дiвчата та жiнки - тi печальнi "жони-мироносицi", що йшли по
грязюцi, по розчавученому, заболоченому снiгу в легких черевичках i
взагалi не були призвича нi до тяжко© ходи. Така дорога була ©м понад силу
взагалi, надто ж пiсля кiлькох дiб тюрми, пiсля голоду, жаху, безсоння,
крайнього нервового напруження, слiз, вiдчаю...
Варта була сильнiша, бо не виснажена, нагодована, i через те, мавши
енергiю, бiгла вперед чимдуж i пiдганяла в'язнiв, не шкодуючи анi язикiв,
анi рук. Але надвечiр i варта почала приставати. Начальство ж, що ©хало
попереду саньми, квапило - "давай, давай!". Те начальство розстаралося в
селах, через якi переходили, ще пару пiдвiд i вмостилось досить вигiдно.
Люди, вибиваючись iз сил, спливали потом, а деякi й сльозами безсило©
лютi та вiдчаю. До втоми при днались голод i спрага. Хто мав якi харчi,
по©в на ходу, а годувати ©х органiзовано нiхто, мабуть, i не думав.
Напитись теж не було де. Лише снiг, брудний снiг. Але люди хапали навiть
брудний снiг i ©ли. Дехто ж лягав просто на землю й швиденько пив iз
калюжок, що траплялися на дорозi.

Максим не вiдчував голоду. Тi шматочки хлiба, що ©х мав при собi, вiн
повiддавав по одному Костиковi, а сам навiть i не думав про ©жу. Не
переймався тим. Вiн i нiчим не переймався, йшов собi так-от, як автомат,
байдуже, занурюючись ногами в болото й снiг, i лише часом спотикався. Вiн
не дивився анi собi пiд ноги, анi навiть навколо себе, - вiн дивився сам у
себе, в свою душу, розв'язуючи в нiй велику, болючу й складну шараду,
трагiчну шараду, яко© не мiг розв'язати... Тим часом сили танули. Бурки
порвалися вже зовсiм, i ноги в ступнi були босi, лише халявки вiд бурок
прикривали ноги вище кiсточок. Та вiн якось навiть i не помiчав, що ноги
були вже зовсiм босi. Надвечiр вiдчувалася лише всепожираюча, все
затьмарююча втома й бажання лягти й геть про все, про все забути.