Багряний I. Людина бiжить над прiрвою

з'явились вогнi, - то йшли машини. Коли вони наблизились, Максим зiйшов
убiк, лiг ниць просто в грязюку й лежав, чекаючи. Машини пройшли. Тодi
Максим устав i пiшов далi. Та знову з'явилась машини й знову Максим лiг на
землю. I, мовби на зло, тi машини все йшли й iшли, партiями по чотири, по
п'ять, з короткими iнтервалами. Але Максим тримався шляху в надi© дiйти до
людського житла й там обсушитися, обiгрiтися. В ньому ще жила невгасима
iскра вiри в людську доброту й надiя на не© та на сво щастя.
Але житла людського не видно було нiде й не чути. А машини, нiби десь
прорвало, - йшли й iшли шляхом без кiнця. I свiтили на повнi фари, щоразу
створюючи Максимовi дуже небезпечну ситуацiю.
Помалу надiя на людське житло зсiкла. Вона розвiялася вiд знаного й
усвiдомленого тепер особливо чiтко факту, що нi в якому житлi над шляхами,
що стали ворожими артерiями, його не приймуть i не пригрiють. Адже всi тi
житла обсадженi ворогом та його посiпаками. Там його розстрiляють, згiдно
з iснуючими законами ворога, та й не самого, а ще й низку неповинних людей
разом з ним.

Отже, хоч би вiй i надибав житло над цим шляхом, то що з того? ... Нi,
там, звiдки йдуть цi машини, не могло бути для нього щастя.
Вiн iшов ще якийсь час шляхом за iнерцi ю, раз по раз припадаючи до
сиро©, мокро©, холодно© землi.
Нарештi iнерцiя висякла. Тодi Максим звернув геть i пiшов просто в
степ.


РОЗДIЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

"Милосердя!"
Над ранок дмухнув i почав розгулюватися холодний пiвнiчний вiтер. Земля
взялася корою, дубiючи. I такою ж корою почав братись одяг на Максимовi.
Мокрий, вiн крижанiв, дубiв, робився цупким, як дерев'яний. Дедалi -
бiльше.
Ставало тяжко рухатись, так немовби вiн був закутий у залiзний,
суцiльно литий панцер. Засунувши руки в рукави, вiн тепер уже не мiг ©х
розвести, - рукави задубiли та ще й попримерзали один до одного, i не було
сил тi руки розвести. Ще живi, але вже скутi руки!
Максима почав огортати жах. Замерза !!. Живий, живiсiнький, на ходу - i
замерза . Ще трохи - i вiн обернеться в задубiлу мумiю, що зупиниться та
так i стоятиме посеред степу на ногах, примерзнувши ними до землi.
Нагнувши голову, вiн ступав з усi © сили, але бачив, що туго
посува ться наперед.
... I ось скоро станеться як у казцi - злий дух його оберне в
крижжву...

Хоч би ж хоч вiтер перестав!.. Але вiтер дме i дме. Як зумисне!

I розбира його розпач. I розбира його лють на вiтер, немов на живу,
зловорожу iстоту. Вiн ла його шалено, ла останнiми словами. Ла ... I
бачить... Таж то вiн зумисне, той вiтер! I то не просто вiтер. То воля
злого демона. То злий всесвiтнiй дух жорстокости, злоби й наруги.
Ненависницький i мстивий. I тут Максим пригаду , що з ним уже раз щось
подiбне було... Це було там, на холоднiй пiвночi, в таборах знущання,
наруги й загибелi. Там "карали" в'язнiв за непослух тим способом, що
роздягали й ставили ©х голих на морозi, обливаючи водою. А вiн, лютий
вiтер, студив ©х поволi, обертаючи в крижанi стовпи. Вiн, вiтер, служив
тодi в штатi "Севлагу", як ретельний i дисциплiнований виконавець... Тодi
вiн, Максим, вирятувався. Але той вiтер догнав його тепер ось тут...
Лють розбира Максима така, що вiн вибуха дикою лайкою на весь голос,
клене вiтер i цiлий свiт, мов божевiльний. Вiтер йому затуля рота, не да
йому слова. I Максим скаженi ще бiльше.
Господи! Куди ж ти дивишся!?. Якщо ти взагалi дивишся... Хiба ж це
вiтер? Вiтер - це той пестливий i нiжний, що, як усмiшка матерi, голубив
його колись, у днi його дитинства, на цiй же таки самiй землi. Вiн цiлував
i пустотливо гортав волосся. То був вiтер. Вiтерець... А цей... А будь же
ти Богом i людьми трижди розстопро-про-про-проклятий!!!
I кляв, i кляв.
Максим вiдчував, що йому ставало все тяжче й тяжче рухатись. Якась
злобна сила його не пускала, приковувала, хотiла покласти на землю. I те,
що вiн нiби кричав, кленучи, - то йому тiльки так здавалось. Вiн зовсiм i
не кричав... Коли б вiн змiг послухати сам себе збоку, то переконався б
раптом, що вiн не кричав, а тiльки бурмотiв - хрипко й божевiльне.
Потiм лють минула й лишився жаль. Жаль видавлював сльози, що вiдразу ж.
замерзали на очах. Максим уже ладен був опуститися навколiшки й благати
той вiтер, щоб вiн перестав, або щоб хоч почекав, якщо вже не може стати
знову таким, як був давно-давно колись. Та вiдчував, що якби опустився
тепер, то бiльше б уже нiколи-нiколи не встав. А вiтер однак собi
дмухатиме. I нi тобi скирти, нi тобi хати, нi тобi нiчогiсiнько нiде.
Степ...
По якомусь часi спереду щось забовванiло в сiрiй мряцi. Ближче. Щось
фантастичне посувалося назустрiч.
Хат а!!?
Людська хата!.. Ось вона! Сто©ть над дорогою. Над самiсiнькою цi ю
степовою дорогою, по якiй iшов Максим, уже наполовину обернений у крижину.
Обставлена чимсь, забарикадована вiд вiтру, обтикана стовпцями й глицями,
замiсть тину, - хата! Одна-однiсiнька, без нiяких iнших будiвель, але то
нiчого. Для того, щоб урятувати людину, цi © хати було цiлком досить.
Максим зрадiв ©й, як рiднiй матерi. Хата!.. I люди в нiй. Люд й!..
Пiдходячи, Максим чув, як у хатi щось гомонiло, хоч i було темно - нiде не
було видно й натяку на свiтло.

Максим обiйшов хату навколо i здивувався. Далебi, це була хата "без
вiкон, без дверей" - як у казцi. Нi, вона була просто товсто обставлена
очеретом, скошеним улiтку надзелень i так висушеним. Очерет той був
буйний, листатий i височенний. За ним, як за муром, не видно було нi
вiкон, нi дверей.

Нарештi Максим таки знайшов у заглибинi мiж очеретом дверi ("Така
товста очеретяна кожушина! Тепло, мабуть, там у цiй хатi!!."). Знайшов
дверi й постукав.
Мовчанка. Бурмотiння всерединi раптом урвалось, затихло. Мертва тиша.
Тiльки вiтер шумiв в очеретi, мов у лузi, гойдаючи буйний лист та "лисицi"
вгорi.
Максим постукав дужче.
Мовчання. Мертво. Глухо. Нiби пустка. Тодi Максим знайшов вiконечко -
теж у заглибинi. Постояв якусь мить, вагаючись (може, там справдi нiкого
нема ?). Але по деякому часi вухо знову виразно вловило гомiн усерединi.
!.. Там люди!!.
Максим постукав у вiконечко, всунувши голову в заглибину, як у пащу.
Гомiн затих. Мовчанка.
Ще постукав.
Мовчанка.
Настирливо постукав з усi © сили.
- Чаво тiб ?!. - озвався нарештi злий жiночий голос. Озвався тi ю
мовою, якою говорять усi чужi колонiсти на пограниччi Слобожанщини, по
всiх отих Люджах, Верхолюджах, Пожнях, Верхопожнях...
- Чаво тiб ?..
- Люди добрi... - прохрипiв Максим, зворушений до глибини душi людським
голосом. - Люди добрi!.. Пустiть... погрiтися...
- Ну-ну!.. Пррахадi сяб !!.
- Трiшечки... Люди добрi...
Мовчанка.
- Перевзутися... Тiльки перевзутися ж...
I переступив з ноги на ногу, спiймавши себе на такiй брехнi.
"Перевзутися!" Господи! Вiн же цiлком босий. Так вiн у життi ще нiколи не
брехав. "Перевзутися".
- Люди... А?..
В хатi раптом закричало злобно, люто й глузливо, на два голоси -
чоловiчий i жiночий:
- ©дi - iдi!!! Чаво там!!. Нашi пашлi, i ти, сволоч, iдi!!. Iдi к...
матерi!!.

Максим вiдзначив, що той погрозливий чоловiчий голос був зовсiм молодий
i такий же молодий був голос жiночий.
А як перекричали, настала тиша, а в нiй - чоловiче хтиве бурмотiння й
жiночий лоскiтливий смiшок. Зливу ж лютi закiнчив уже якийсь iнший
старечий жiночий голос понуро:
- Iдi, iдi, Бог с табой...
Максим зцiпив зуби. Його нiби хто нагло вдарив чоботом в обличчя, в
самiсiнькi зуби, вибивши геть оте, витисне-не з самiсiнького серця, "люди
добрi". Соломинка надi© й вiри, за яку так цупко вхопився Максим (люди ж,
люди!), непоправно урвалась.
I вiн вiдчув, що рятунок утiка геть. Ба, втiка навiть щось бiльше,
нiж саме життя, пiсля отого - "Бог с табой!.."
Серце йому божевiльне закипiло, заклекотiло. До корчiв.
До гiстерi©.
"Бог с табой..."
Господи! Не заперечуй же сам себе!.. Сiрника! Одного лише сiрника!!.
Спалити! Геть спалити всю цю погань, цих щурiв, разом iз ©хнiми iконами й
великоднiми страстними хрестиками на сволоцi, напаленими ще дiдами й
прадiдами цi © мерзоти... Малесенький, чудесний, божественний,
справедливий сiрник! В ньому бiльше добра й мудрости, нiж у всьому
цьому!..
Його вже била пропасниця, хапали корчi, зводило колiна й щелепи. Так,
тремтячи, Максим постояв iще якийсь час. А тодi зайшов з пiдвiтряного,
затишного боку й почав помалу оберемками стягати очеретяний лист iз
стiни... Вони, тi щури, хоч i чують, то не вийдуть. Горiтимуть, але не
вискочать! Нi... Але Максим не мав сiрника i очеретяний лист вiн стягав не
для того. Вiн настягав його купу на землю, хоч на землi й так було його
товсто вже навколо хати, пооббиваного й настеленого вiтрами. Але той був з
льодом. А Максим же настягав сухого, нагорнув велику купу. А тодi
вмостився в тiй купi, як у пуховiй перинi, втиснувся спиною в очеретяну
стiну й, скiльки мiг, пiдкорчив ноги, згорнув руки. В мiру того, як одяг
розтавав, Максим збигався все бiльше й бiльше в клубочок. Нарештi
зiщулився зовсiм i закрив очi. Задрiмав. Пiд закритими повiками зацвiли
веселки, - все тi ж гарячковi вогнi, спектр веселки, й iнший, тим спектром
обарвлений, свiт. Той другий Максимiв свiт, що буяв i цвiв ось уже стiльки
- весь час вiдтодi, як вiн опинився й жив уже за межею можливого.
Холодний вiтер, i колюча земля пiд порепаними, побитими ногами, i
тривога, i все геть лишилося десь там... Одiйшло... Нема. I люди теж...
Нема.

Тiло огорнулось при мним-при мним теплом вiд самого ж таки тiла.
Розливалась при мна втома, вiд яко© паморочилась голова. Так хотiлося
покласти ©© комусь на груди чи на плече. Товаришевi... Друговi...
Братовi... Але нiкого. Лише пустеля й вогненнi вiхоли в нiй. "Вогненнi
вiхоли? Це все з одного манюнького сiрничка! Це добре!.."
Вiхоли. А серед них хтось, трiюмфуючи, саркастично проказував знову те
саме, що колись уже говорив, i тим самим голосом:
"Що ж сказав Сократ, Кант, Маркс, Нiцше... й iншi, й iншi - добрi й злi
генi©?!. Ти ©х читав, ти ©х вивчав. Ха!.. Все, що вони сказали, таки
абсолютно не ма нiякого значення i нiчого не варте. Нi! Не варте! Бо не
може... нi не може - i не може - таки не може врятувати одну маленьку
людину... Людину... А згубити?.. Згубити може!.."
"То чи ти ж вiриш у людину?!" - пита здалеку-здалеку той змученим, у
шинелi наопашки i з розчахнутим навпiл серцем, майор, кутаючи те серце в
свою сiру шинелю.
- Вiрю... - шепоче Максим уперто, затято, крiзь сльози вiдчаю, боячись
ту вiру розгубити.
- Вiрю!!.
Помалу вiхоли втихли. Втихли. Свiтла погасли. Лишився темний, млосний
морок - так, як, мабуть, у дитячiй колисцi в першi днi пiсля появи на цей
свiт. Морок i гойдалка - Сон. Це навалився волохатим, глибокий-глибокий
сон. Лагiдний i хороший. Сон...
- Н-нi!!.
Максим через силу зрина з тi © волохато© пiтьми. Н-нi!!. Не тепер i не
тут! Вiн умре. Так, умре, але не тут. Не бiля щурiв. Не тут i не тепер.
Вдома! Вiн умре вдома, переступивши порiг. Хоч на три сантиметри, але
переступивши порiг...
Максим розплющив очi.
Навколо було сiро. Либонь, розвиднялося. Спереду бовванiли ще якiсь
хати. Там, мабуть, теж були люди. Але швидше вiд ось оцих i вiд тих людей!
I вiд цього, такого брачкого, нахабного, волохатого, страшного сну.
Швидше!
Вiтер вiяв так само, але вже трусив i кружляв снiжок. Потеплiло.

Максим вилiз iз барлога i тiльки тепер раптом усвiдомив собi, що той
лютий вiтер, якого вiн так лаяв у степу, насправдi тодi дбав за нього, за
Максима! Таж це вiн його рятував, атож! Заморозивши йому одяг, вiн обернув
його в панцер i тим панцером захищав Максимове тiло, зберiгаючи пiд ним
крихiтку власного тепла й затишок. А тепер от, коли той панцер розтав,
Максим раптом вiдчув, ставши на вiтрi, справжнiй холод, що пробирав до
самих кiсток. Так пробирав, аж мiзок у тих кiстках судомило. Але нiчого не
вдi ш. Вiн мусить iти. Мусить! Вiй не виспався, але все ж таки трiшки
перепочив i тепер мусить iти. А виспатись - вiн уже потiм за одним заходом
виспиться, як переступить порiг свiй. Ой, i виспиться ж!.. Лише не тут.
За коротку мить вiтер знову зробив Максимовi ту саму прислугу - обернув
йому одяг на панцер. Благословенний вiтер! Такий же благословенний i
чудесний, як i тi веснянi голубливi вiтерцi його дитинства.
Це було невеличке село, з кiлькох хат, що всi стояли ось тут купкою
понад дорогою. Пiдiйшовши до тi © купки, Максим зупинився. Чи не
спробувати йому щастя ще раз? Повагавшись, Максим пiдiйшов до однi © хати
з високим ганком, зiйшов на той ганок i постукав. Мовчанка. Постукав ще
раз... I, зiтхнувши, зiйшов униз, вийшов насеред дороги. Ба! Не тiльки
люди, навiть собаки до нього нi звiдки не озвалися. Нiкого нiде не було
чути. Худоби теж. Ну, худобу люди зжерли, це ясно! А решта, де ж решта?..
Решта, мабуть, поховалась, прищулила вуха, прикинулась, що ©© нема. Таж,
Боже! Все це так ясно...
I в Максима вже не було жалю до людей, - жалю на те, що вони такi
нiкчемнi, здрiбнiлi й немилосерднi, злобно ощиренi... Таж вони переляканi!
Смертельно й навiки переляканi. Занадто великий жах обступив ©х, щоб вони
пам'ятали ще про когось, крiм самих себе. Жах вiд усього. Жах вiд чужих i
жах вiд сво©х. Жах вiд червоних i жах вiд брунатних, чи яких там. Жах вiд
"геро©в" i жах вiд звичайних злодi©в, душогубiв. I... жах вiд "добрих
людей". Першi всi карають. Другi ж лише "визволяють", але за ними слiдом
приходить теж кара. Всi приносять лише бiду. Люди бояться всiх i самi
себе. I все чекають... Вiд чужих - кари, вiд сво©х - зради, вiд лихих -
помсти, вiд "добрих" - не знати чого, вiд ще "добрiших" - доносу й
мотузки. А вiд самих себе - пiдлого страху, батька всiх мерзот...

I через те вони черствi, холоднi, жорстокi, без вiри й довiри, загнанi
в шпарини, де вони нашорошено огризаються проти всiх, повернутi хвостом до
стiни й ощиренi зубами наперед. Максим посмiхнувся вiд такого образу, що
зринув чiтко перед очима, - образу людини в такiй-от "божественнiй" позi.
"А ви кажете - гуманiзм, християнство, братолюбство... Ще й
"комунiстичнi iдеали"..." - гiрко промовив Максим у думцi, невiдомо до
кого, та й пiшов у мряку.
Шлях за сiльцем iшов у степ - у рябий степ, укритий мерзлою чорною
рiллею й латками снiгу. Максим не пiшов туди. Вiн звернув на бiчну
дорiжку, що вела в чисту снiгову пустелю лугу, за яким маячiла темним
обрисом стiна лiсу, .й пiшов тi ю дорiжкою.



"Попiд га м шлях-дорiженька,
Широкая та й убитая.
Широкая та й убитая,
Слiзоньками перелитая..."
Це так у пiснi спiва ться. А в дiйсностi це була така-от собi звичайна
дорiжка. I тiльки тому, що вона крутилася попiд га м, пiсня зринула та й
снувалася в Максимовiй головi. Снувалася журно й зовсiм недоречно. Але
зовсiм-нiби й правильно. Щодо "слiзоньок", то це якраз i було недоречно,
бо саме це вiдганяв вiд себе геть Максим. Йому пригадалися тюремна камера
й друг Микола - на Холоднiй Горi. Там вони сидiли й спiвали багато пiсень.
А серед тих пiсень була одна, ще лiпша, нiж ця, Миколина улюблена -
"Забiлiли снiжки, забiлiли бiлi"... Це чи не найтрагiчнiша з усiх пiсень.
Вона, мабуть, найбiльше пiдходяща була б от тепер. Але тiльки тому, що
вона така безмежно трагiчна, вiд яко© ридати хочеться, Максим гнав i ©© з
думки геть. Геть! Усi цi тужливi пiснi добре спiвати за чаркою горiлки, в
рiдному колi, щоб було з ким разом сумувати й мрiяти розчулено, а то й
поплакати та пожалiти себе вза мно. Або ж спiвати з товариством у такому
станi, коли ще докладно не вiдомо, як з тими "снiжками" буде. Але коли от
перед тобою вже справдi, та ще так-от, забiлiли снiжки i вже тобi побiлiло
в очах i на губах, а бiля тебе нiкого нема - не то, щоб слухати, а бодай
щоб хоч колись посвiдчити, де ж ти дiвся, - то тодi таку добру й правдиву
пiсню може спiвати тiльки якийсь безнадiйний скиглiй, що навiки вже
втратив почуття гумору.
Тому Максим iз усього ©хнього з Миколою тюремного репертуару вибрав
iншу пiсню - саме ось оцю, про дорiжку, що йде попiд га м. Власне, вiн i
не вибрав ©©, вона сама вибралася - зринула та й бринiла собi. Максим
тiльки не заперечував, бо вона була до серця.
Дорiженька петляла, а пiсня линула рiвно - сувора пiсня рiшених на все.

"Пiдем, братця, у вишневий садок,
Та й нарiжем черешневих гiлок,
Та й будемо вимiрятися,
Котрому в салдати вибиратися".
Це мужня пiсня. Не весела, але й не слiзна. Сувора. I могутня в сво му
ритмi. Це тобi не "забiлiли снiжки...". От помiря мось на тих палицях iз
черешневих гiлок, i тодi вже не нарiкай, брате. Зцiплюй зуби й смали
просто в салдати. "Бачили очi, що купували". Отож - чеши навпростець.
Переможеш - житимеш. Не переможеш - трупом ляжеш...
Так, це пiсня тих, що ходять тяжкою ходою вперед i нiколи вже не
вертаються назад.
Це, може, пiсня й про нього...
Але Максим не спiвав ©©. Навiть i не мугикав. Вiн собi йшов, а пiсня
теж iшла поруч. Пiсня сама собою, а вiн сам собою. То, либонь, спiвав
пiсню Микола, друг його вiрний, вiдважний i завжди до кiнця рiшений. Пiд
цю пiсню Миколину Максим i йшов собi далi, як вела його "дорiженька попiд
га м".
Але йшов вiн зовсiм не попiд га м, а лише дивився на гай, що сизiв ген
там за лугом. Тим часом навколо були самi верболози, очерети,
попрострiлюванi одинокi берези, порозкидуванi й поламанi рибальськi вершi
бiля старих ополонок... Ось натрапив на забутий i подертий невiд,
розвiшаний на латах та стовпах... Потiм - якесь череп'я... Далi -
недогризений собаками дохлий кiнь... Ще далi - свiжа ополонка... Раптом -
тин. I нарештi раптом - хата! Максим аж здригнув, - хата виступила
несподiвано з-за густого очерету та кущiв верб i переступила дорогу.
З яко© речi хата? Ага. Лiвий берег тут нагло висунувся далеко в луг
мисом i перетяв дорогу Максимовi. А скра чку того мису прилiпилось село, i
крайня хата з того села, вiдбiгши вiд усiх, зiйшла от униз i стала аж бiля
ополонки.

Дверi в хатi були вiдчиненi навстiж у сiни, а з димаря йшов димок.

Максим пильно озирнувся навколо, по всiх сумежних городах i на луг - чи
нема нiде нiкого? А переконавшись, що нiде не було жадно© живо© душi,
швидко попростував у сiни. З сiней вiдчинив дверi в хату.
- Добридень...
- Добридень.
I бiльше нi слова у вiдповiдь. I Максим нi слова. Сiв собi на лавi,
блаженно простяг ноги i, нiчого бiльше не бажаючи, тiльки отак сидiти,
дивився просто себе, в розтоплену пiч...
Помалу пошукав очима, хто ж то сказав йому "добридень". Посеред хати
сидiв чоловiк i крутив однi ю рукою жорна. Друга рука була на перев'язi.
Вiн був молодий, нахмурений, у вiйськових штанях. Крiм нього, в хатi не
було бiльше нiяко© живо© iстоти. Чоловiк крутив собi жорна - i нi пари з
уст. Потiм зупинився й подивився запитливо на гостя.
- Трiшечки б води... - попросив хрипко Максим, аби подати бодай якусь
"причину", чого ж це вiн забрiв сюди. Тим часом очима блукав по хатi.
Безсмертна укра©нська хата! Зворушливо-трагiчна "нацiональна святиня",
гордощi всiх "пророкiв" i "апостолiв" його бiдолашно© нацi©!.. Чорна й
перекошена, з манюсiнькими запотiлими вiконечками, з мокрою слизькою
глиняною долiвкою, з купами смiття й лахмiття в закутках, холодна, вогка,
ще й з смердючою помийницею бiля дверей... Апотеоза злиднiв!
Але все ж таки як у нiй гарно. I сумно, i гарно.
Господар подав води. Поки Максим пив, вiн пильно-пильно дивився на
нього, на його репанi закривавленi губи, на босi й теж репанi ноги, чорнi
вiд синцiв, закипiло© крови й бруду, дивився на його вогке лахмiття...
Потiм зiтхнув тяжко i проговорив з тривогою й безмежним спiвчуттям:
- Я теж учора тiльки прийшов. Отак... - I враз iз притиском i з щирим
попередженням:
- Слухай, чоловiче добрий!.. (Озирнувся). Вчора нiмцi в цьому селi ось
наловили чоловiка з сорок нетутешнiх ...отаких от... нашого брата все... I
всiх розстрiляли!.. Як партизан... Чи ясно?
- Ясно... - прохрипiв Максим. Помовчав. - Яке ж це село? - спитав, щоб
коч зорi нтуватися, де ж саме вiн. Щодо подi©, про яку почув, то вiн вiрив
цьому чоловiковi i вiдразу зробив належнi для себе висновки. А господар
чисто по-вояцькому, по-товариському дивився Максимовi в очi дiловито й
нiби питав: "Що ж тут робити, га?"
- Нiчого, - сказав Максим. - Дякую, брате. Я вже пiду... Скажiть
тiльки, чи лугом дорога?
- А навiщо вам дорога? Ви смалiть навпростець. Хоч дорога теж ...
Ворсклою, льодом...
Та, глянувши на Максимовi ноги, аж скрутнув головою. I кинувся по хатi.
Понишпорив пiд полом, а тодi облишив i зашарудiв по столi.
- А пiдождiть трiшки...
Вiн щось шукав на столi, в миснику й аж захвилювався:
- Ти скажи!.. Анi шматочка. Оце мелю, бачиш... Почухавши розгублено
потилицю, облишив стiл з мисником i кинувся знову шукати пiд полом, пiд
припiчком та

по всiх кутках. Бурмотiв:
- Господи! Хоч би ж хоч якiсь старi шкарбани!.. От ти бiда!..
Шукав, шукав, але й тут даремно - нiчого не знайшлося, крiм самих
дитячих шкарбанцiв та якогось дрантя. Нарештi випростався й, витерши пiт
iз чола, нiяково розвiв сво ю диною рукою:
- От, брат, яка рунда...
- Нiчого, - сказав Максим. - Не турбуйтеся... Прощавайте...
- Прощавайте...
Максим вийшов з хати й пiшов.
Та не встиг Максим зайти й за очерет, як його догнав господар з якимсь
лантухом i з мотузкою в руцi.
- Нате потримайте, - подав вiн мотузочок Максимовi. А тодi наступив на
лантух ногою й одним махом роздер його надво .
- Ось, на хоч онучi, чоловiче!.. Обмота ш ноги. Це замiсть чобiт. I
мотузочком оцим обв'яжеш...
З тими словами подав роздертий лантух Максимовi, додавши з судною
посмiшкою:

- Чим багатий, брат, тим... - i, не договоривши, махнув рукою.
Максим узяв онучi й не знав, що йому й сказати... А як пiдвiв голову -
господаря вже не було: зник за очеретами.
Та й хiба можна те, що хотiв висловити Максим, сказати словами, пустими
й зiтертими, як мiднi шаги, словами?
Максим узяв онучi й мотузок пiд пахву й швидко пiшов через луг. Пiшов
швидко головне тому, що боявся, щоб, бува, не заплатити господаревi за
добро злом. А це могло статися, коли б його тут ось iз оцими онучами
схопили нiмцi чи iншi "добрi люди".
За короткий час Максим вийшов на рiчку. Тут льодом вилась напiврозтала
дорога. I от тi ю рiчкою, тi ю пiврозталою дорогою вiн прийшов до гаю. Це,
власне, був зовсiм не гай, а справжнiй лiс, що вкривав правий гористий
берег Ворскли. Вiн був нещадно понищений, поторощений гарматними набоями
та бомбами, але все ж був ще досить густий i буйний. Рiчка пiдходила
крутим берегом пiд самiсiнький лiс i далi вже так i йшла, петляючи близько
попiд лiсом. А по нiй петляла дорога. Та Максим покинув цю дорогу тут,
йому бiльше припадала до серця та дорiжка, що вилась по березi, через
пеньки й через пагорбки рудого вапняку та пiщанику. Вона була затишна й
майже схована вiд стороннього людського ока, хоч у той же час iшла все
понад Ворсклою, близько при березi.
Опинившись у лiсi, Максим iз полегкiстю й радiсно зiтхнув, неначе
виграв приз, поставивши рекорд бiгу до призначено© точки одним духом. Тут
вiн сiв на пеньочку, блаженно простяг ноги й довго вiдсапувався. Сидiв,
вiдтягаючи момент насолоди, яка його тут ось чекала. Точнiсiнько так, як
то часто з ним бувало, коли вiн, одержавши листа, не квапився навмисне
його розпечатувати, вiдволiкаючи ту при мну й хвилюючу мить. Нарештi вiн
розпечатав його, чи то пак - розгорнув його, той подарунок, той лантух,
роздертий надво . Спершу розгорнув одну половину... Розчепiрив ©© й довго
тримав перед собою, все розглядаючи ©©, неначе бозна й що. Потiм поклав ©©
на колiна й узяв другу... Потiм знову першу...

"На ж тобi, чоловiче, хоч оцi онучi!"
Як божественний вiрш! Як прекрасна пiсня!
"На ж тобi, чоловiче... чоловiче!.."
Лантух здавався особливо теплим i м'яким, навiть нiжним. Такою теплою,
такою м'якою й такою нiжною не могла бути жодна iнша одежина в свiтi.

Натiшившись очима й серцем, Максим почав обгортати тим лантухом сво©
ноги.
То була тяжка процедура. Хоч лантух i був досить м'який, але, як Максим
не обмотував ноги, все було якось мулько. I Максим перемотував наново.
Розглядав сво© ноги, - що ж там муля ? Всi ноги були пухлi, але особливо
жахливо виглядали пiдошви. Мало того що вони попухли, вони ще збрижились,
i в тих збрижах, в заглибинах зморщок, позакипала кров. Так само помiж
усiма пальцями порепалося, порозколювалося тiло, i в тих розколинах теж
позапiкалась кров. За весь час дороги Максим це вперше побачив сво© ноги.
Такими вони ще нiколи не були за все життя.
Максимовi все хотiлося так обмотати ноги, щоб анi муляло, анi пекло.
Але нiчого з того не виходило. А втiм, насправдi вiн тим особливо й не
переймався. Йому було добре вже й так. А тут ще виглянуло сонце. Воно
видерлося з-за муру хмар i туману, пiдгортаючи той туман i тi хмари геть
пiд себе, й заiскрилось, засмiялось, замерехтiло на всьому навколо. Вiтер
давно вщух. Мов на знак чарiвно© палички, погода змiнилася рiзко й вiдразу
- з зимово© на весняну. Стало так веселкове навколо, як було веселкове
Максимовi в душi. Облизуючи репанi губи, Максим пiдставив обличчя пiд
сонце й так само пiдставив пiд сонце ноги, покинувши ©х обмотувати, й
сидiв собi. Сперся спиною об дубок i мружив очi, заплющував i розплющував
©х, зробивши при тiй нагодi вiдкриття: чи заплющенi очi, чи розплющенi -
однаковiсiнько був усе той же самий слiпучий, вогненний спектр. Рухливий,
буйний, несамовитий спектр, неначе кольорова каруселя.

Непомiтно вiн задрiмав. Не було вже сили нi рухатися, нi думати, нi
навiть чогось хотiти. Сон... Гарячковий, бездонний, жаднючий сон
пiдкрадався на м'яких лапах, мов барс, хижо й зловiсно муркочучи.
Але знайомий внутрiшнiй, недрiмливий голос не дав йому заснути.

"Йди!"
З мукою роздерши повiки, перемагаючи пропасницю, Максим очуняв. Тодi
поволi обмотав онучами ноги, поперев'язував мотузкою й рушив. Але яка ж то
була мука - рушити! Вiн звiвся й ледве вiдiрвав ноги з мiсця, видаючи з
себе стогiн болю. Суглоби в стегнах, у колiнах, у кiсточках трiщали. Але
все ж таки якось рушив. Потiм виявилося, що в онучах iти - особлива мука.
Спершу було нiби нiчого, а потiм почало божевiльне пекти. Максим сiдав,
перемотував i рушав знову. I знову сiдав i перемотував... Аж поки не
збагнув, у чому справа. А справа була в тому, що в пiдошвах нiг почало
божевiльне пекти саме вiд того, що вони зiгрiлися й одiйшли. Тодi Максим
скинув зовсiм онучi геть, повiсив ©х сушитися, а сам сiв на колодi над
калюжею, що стояла на кризi, й поставив у ту калюжу ноги. Ноги почали
дубiти, й бiль зник.
Он воно що! То ж вiн не вiдчував цього скаженого пекучого болю ранiше
тому, що ноги були вже весь час задубiлi вiд холоду. Згорнувши онучi,