Багряний I. Людина бiжить над прiрвою

видно. Тодi вiн, скiльки духу, чкурнув лiворуч! У чийсь двiр! У садок... I
канув у туманi, як шаг у водi.

"Iдiть собi, хлопцi, самi з Богом! Ха-ха-ха!.. Але тепер, брат, дудки,
щоб я так легко знову вскочив у пастку!! Нi, нi!"
Намагаючись не збитися, Максим садками пiднявся нагору й пiрнув знову в
той лiс, де його двiчi вже спiткала така невдача. Якийсь проклятий,
зачарований лiс. Але вiн, Максим, однак не мав на вибiр нiчого лiпшого. Та
й не вiрив вiн нi в якi "чари", нi в яку мiстику.
I знову почувся той гомiн, що його вiн уже чув ранiше попереду, - десь
там, куди йому треба було йти. Що то за проклятий гомiн? I де саме вiн?
Добре, вiн пiде на той гомiн.
Посуваючись вiд дерева до дерева, Максим iшов на той гомiн, iшов на
пiвдень, саме туди, куди йому треба було йти. Йшов просто на небезпеку, з
вiдкритими очима, раз ©© уже не можна було обминути.
А як гомiн був уже зовсiм близько, Максим лiг на черево й поповз ще
трохи. А тодi влiгся пiд кущами й так лежав на снiгу - пiд рясними й
низькими кущами глоду, напружуючи зiр. Але за туманом нiчого не бачив. Та
зате добре чув. Слух його, натренований, як у дико© iстоти, й напружений
до останнього ступеня, чiтко вже розрiзняв у тому звуковому хаосi окремi
звуки. Виразно чув людський кашель i шмаркання, хропiння й фуркання коней,
скрип полозкiв, матюки на рiзнi голоси, окремi слова команди i навiть
слова розмови. То були вiйськовi, якась частина, чи що. Вони не рухалися,
а стояли, над чимось вовтузячися. Над чим вони там вовтузилися?
Максим проповз iще трохи й знову залiг пiд кущем. Туман теж уже зрушив
i почав котитися пiд натиском ранкового вiтерцю. Вiн клубочизся, йшов то
густiшими, то рiдшими хмарами по землi, починаючи вже рожевiти вiд сонця.
Ось у розриви того туману вдарило сонце снопами промiння, слiпуче
освiтивши площу перед Максимом, i Максим мало не скрикнув - просто перед
ним, ось тут зразу, спочатку замерехтiли автомати й манерки, карабiни й
рушницi "ПеТеЕр" та багато рiзно© iншо© збро©, а тодi вже зарябiли салдати
й цивiльнi, що всю ту блискiтливу зброю тримали на ременях за плечима чи
носили в руках. Уся лiсова дорога, що стелилася перед Максимом, захрясла
тими солдатами й цивiльними, пiдводами, хурами на санях i на возах,
кiньми, коровами... Максим улип ще дужче в снiг пiд густими кущами й
намагався не дихати вгору, щоб парою не видати себе.

"Мiлiцiя й вiйська НКВД", - вiдзначив Максим, розглядаючи салдатiв i
цивiльних. Чого ж вони тут?.. Бач, вони вгналися сюди, мабуть, рятуючи
награбованi манатки, i тепер ось застрягли тут на цiй лiсовiй заснiженiй
дорозi. Понад дорогою стояли розбитi машини, з чого видно було, що тут
проходили недавно й iншi вiйська. Виходило, що ця дорога, перетинаючи лiс
упоперек, зв'язувала якiсь двi великi шляховi магiстралi, якi йшли обабiч
лiсового пасма. З окремих чорних, поритих плям i розкиданих навколо них
порожнiх скринь iз-пiд набо©в, як також iз безлiчi порожнiх артилерiйських
гiльз, видно було, що нещодавно на цiй дорозi стояли батерi©... Ну, а
тепер стоять iншi, теж "батерi©": хури, наладованi геть, як скирти,
якимись селянськими скринями, боднями з салом, лантухами з цукром, з
борошном, стiльцями, люстрами, кожухами й, напевно, самогоном, бо зi стилю
мови було чути, що тут було чимало п'яних. На деяких хурах поверх лантухiв
iз борошном звисали головами й ногами рiзанi корови й свинi, а живi стояли
тут же, поприпинанi ззаду.
"Нiчого собi вiйсько!"
Салдати й озбро нi цивiльнi не жалiли анi пужалн, анi чужих коней,
перiщачи нещаснi тварини по чiм попало, витягаючи тi всi сво© вози
поодинцi з глибокого, розмiшаного з багном снiгу пiд гору, випрягаючи
коней з одних хур i припрягаючи ©х до iнших, цугом. При тiй роботi вони
всi тривожно позирали назад i вгору. Вони боялись. Так, вони дуже
боялись... I, мабуть би, давно всi вони кинулися було б урозтiч, та
жадiбнiсть не пускала, тримаючи ©х прип'ятими до тих мiшкiв цукру , бодень
iз салом, рiзаних корiв i свиней.
"Що ж робити?" Валка була дуже довга, й Максим не мав надi© обiйти ©©
так просто анi злiва, анi справа (та злiва вiн взагалi не мiг обходити, бо
там було шосе, а за ним рiвнина). Ба, вiн взагалi не мав права
ворухнутися. Гаразд. Так лежати!
I вiн лежав i чекав, потерпаючи, що його хтось тут ось-ось надиба . "Це
гiрше, нiж фронт. Ба, та це ж i фронт! Справжнiй фронт тих-таки самих
рафiнованих грабiжникiв i вбивць. Господи! Та це ж вони весь свiт так
переснували, рiзнi лише за кольорами унiформ, i нема надi©, що вдасться з
ними колись розминутися остаточно!.."
Максим лежав, i його душу помалу огортав тупий вiдчай. Невже ж вiн не
пройде до свого порога через захряслий убивцями й мародерами свiт?! Та що
там свiт! Хоч би вибратися хоч iз цього ось лiсу! Невже ж вiн не
вибереться з нього живий, iз цього зачарованого кола?! Може ж, там далi
просторiше...
Туман перекочувався хвилями, то густiшаючи, то рiдшаючи. Але ж настане
хвилина, коли туман взагалi зникне, розтане, пiдiйметься вгору. I вiн тодi
опиниться з "ними" ось вiч-на-вiч, бо це ж нiяка схованка - це мiсце, де
вiн лежить. Треба рухатися! Куди? Через дорогу! © треба за всяку цiну
перейти, й то негайно ж, тепер. Бо як розсi ться туман, або налетять
лiтаки й ця вся орда розпорошиться по лiсу, або ж, iще гiрше, як на не©
нападе iнша орда - та, що в голубих мундирах... Цього останнього,
зда ться, й сподiвалися всi тi, що бабралися на шляху з награбованим
добром.
Вони виставили варту, поставили кулемети, а iншi, навпаки, розклали
вогнища й ставали табором, бо вирятування награбованого добра з тако©
ситуацi© - то довга пiсня, далебi. Матюкня. Гармидер...
А злiва, там на шосе i в тому селi, звiдки Максим iшов, уже гули машини
й чути було, як пролiтали мотоциклiсти. "Нi, назад ходу вже нема . Треба
переходити якнайшвидше".
На щастя, туман густiшав. Дочекавшись нарештi, поки накотилась особливо
густа хвиля туману, Максим устав i пiшов, спочатку повiльно трохи назад, а
потiм швидше - праворуч. Iшов довго, орi нтуючись вухом на звуки. А тодi
круто звернув знову до дороги, лiг на черево й поповз. Пiдповз гущавиною
аж до самiсiнько© дороги. Якийсь час лежав i слухав, як дорогою про©жджали
пiдводи вчвал, цугом, витяганi поодинцi знизу на пагорб. Нарештi терпець
йому урвався. Треба було ризикувати, поки туман. Устав. Притулившись до
дерева, дивився, як у туманi рухалась пiдвода, оточена салдатами. Ось вона
порiвнялась iз ним... Мина ... Минула!.. Максим вiдiрвався вiд дерева i
безшумно прослизнув, перетяв дорогу навскоси, поза спинами салдатiв,
пильнуючи йти так, щоб, якщо його помiтять, була видимiсть, нiби вiн iде
не впоперек шляху, а вповздовж, разом iз усiма. Вiн пройшов, мов тiнь, за
спинами одних i перед самiсiньким носом у других, що йшли з наступною
пiдводою. Це вийшло досить зухвало! Але не дарма, мабуть, iсну
приповiдка, що з смiливими завжди Бог. Серце йому застрибало: "Вже! Вже!!"
Та вiн стримував радiсть, боячись сполохати щастя. А це було таки щастя!
Вiн вирвався нарештi з зачарованого кола. Далi вже стелився лiс, де вiн
буде вiльний, як птах. Iшов дуже сторожко, поки не переконався, що нiкого
нема поблизу, а тодi пiшов швидше - найшвидше, як тiльки вiн мiг. Вiн
поспiшав до такого мiсця, до тако© точки, де вiн змiг би сiсти й нарештi
засмiятися з радости, певний, що все найтяжче вже лишилося позаду. Та на
всiм ходу Максим раптом зупинився.
- Прокляття!!.
Спереду знову почувся шум. Скрип полозкiв, тюкання на коней... Десь
зовсiм близько i знову ж таки впоперек. З розпачу Максим лiг на снiг i,
розкинувши руки, лежав на грудях, тяжко дихаючи. Потiм пiдклав кулак пiд
щоку й заплющив очi, вирiшивши все те перележати. Та враз, клiпнувши очима
вiд кiнського iржання, Максим подивився i здивовано побачив перед собою
таку картину: туман зник, i сонце било в очi слiпуче, а перед очима,
замiсть страшно© небезпеки, були тiльки старенький дiдусь iз рудою
кобильчиною й молодесенька дiвчина. Це вони так рипiли, галасували й
робили стiльки шуму, тягнучи сво ю конячиною колоду згори вниз по
лощовинi, поклавши товстий кiнець тi © колоди на маленькi полозки.
Посмiявшись, Максим устав, потягся навпроти сонця й пiшов просто на
пiвдень, самою глибиною лiсу, навпрямки. Вiн не мав про що в людей
розпитувати, не мав чого просити, та вже й не довiряв вiн нiкому. Ану ж
запита хтось у цих людей, чи не бачили вони "партизанiв".
"Бачили!.. Будь ласка. Але лови вiтра в полi..."
Вiн не йшов, вiн летiв. Мiж ним i домiвкою було всього яких 120
кiлометрiв "по прямiй". Та якщо добре йти день i нiч i ще день, то вiн мiг
би переступити порiг ще до наступно© ночi. I вiн гнав. Снiгова кора,
"чирим", розтавала й уже провалювалася, але то не бiда. Провалюючись, вiн
дряпав об кра© кори ноги й шурхав часом вище колiн, а часом i по пояс, але
то теж не бiда. Головне - вiн тепер був вiльний. Вiльний, як птах. У
найбiльшiй гущавинi лiсу взагалi не було нiяко© кори, тому Максим тримався
гущавини, хоч i було тяжко йти глибоким снiгом. Вiн шукав людського
старослiду, щоб iти тим слiдом. Але слiду довго не траплялося. Снiгова
пелена була чиста, гладенька, нiде й нiким не потоптана.
Нарештi вiн таки надибав на якийсь слiд, до того ж iще й цiлком свiжий.
А поруч був ще один слiд упоперек. I, нiби на додачу до тих слiдiв, десь
раптом татакнула черга iз скорострiла.
"Ого! - Максим нашорошився. - Та тут треба бути обережним! Хтось тут
ходить!"
Вступивши в слiд i йдучи ним, Максим пильно приглядався далеко наперед
i по боках, дослухаючися до найменшого шереху. Нерви були весь час
напнятi...


РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
Лапате дерево розкинулося широко над головою, заслонивши небо й сонце
густою зеленою короною. Максим сидiв на грубому пнi й не мiг вийти з дива:

"Звiдкiля взимку таке зелене лапате дерево?" Мовби велетенський платан
а чи дуб розлого розкинув сво гiлля i шумiв, шумiв.
Та це був зовсiм не платан i не дуб. Це була звичайна липа. Старезна,
дуплиста й порохнява липа. I це вона заставила зеленою короною небо й
шумiла. Але не листом вона шумiла, бо не листом вона була вкрита. Вона
була рясно вкрита омелою. I зеленiла та омела, й шелестiла, а в тiй омелi
гудiв горiшнiй свавiльний вiтер.
Максим смоктав грудочку снiгу й слухав той шум. "Отаке, - зелена омела
взимку на чорнiй сухiй липi". I дивився просто перед собою затуманеним
зором.

Перед ним на узгiр'я пiдiймався чагарник. Густа-густа осичина, лiщина,
дуби, берiзки, бур'янища. I все те вкрите iне м. Так, то туман сiв iне м
на лiщинi й на низьких кущах. Бо ж це "сiвера", як кажуть сибiряки, тобто
- пiвнiчний схил горбiв i пагорбiв. Максим пригадав, що подiбне слово
вжива ться й у них на Слобожанщинi, а саме - "сiверко", тобто холодно вiд
пiвнiчного вiтру. А "сiвера" - дуже подiбне. В "сiверах" стояв нiби
морозець - це в той час, як на пiвденних схилах пагорбiв уже текла вода
патьоками, збiгаючи десь попiд снiгом у низини.
Максим сидiв i мiркував - як же ж це так сталося, що вiн згубив
орi нтацiю й збився? Вiн мав на увазi триматися краю лiсу, понад лугом,
понад Ворсклою, а тим часом заходив усе далi й далi в гущавину, в темний
лiс, що стояв тут, нiби справжнiй пралiс. Вiн уже пробував iти i правiше,
i лiвiше, та нарештi втратив зовсiм певнiсть. Тодi сiв от пiд розкiшним
зеленим деревом i сидiв. Якби це було в селi, спитав би, та й усе. А тут
кого спита ш? Нi, треба спершу вiдпочити, бо в головi i в очах усе сто©ть
якось не на мiсцi. Може, вiдпочивши, на свiжу голову вдасться розплутати
цю шараду - в чому тут рiч? I Максим вiдпочивав, забиваючи спрагу снiгом,
але спрага вiд того ще лютiшала. Йому починало вже здаватись, що вiн так
iде бозна й вiдколи, вiд того й спрага така, i що вiн уже забув, якi й
люди на вигляд. Усе те лишилося десь там, де вранцi клубочився такий
густий-густий туман. Там десь гримить, там десь клекотить, там усi-всi тi,
що так було замiрилися поставити його на колiна. Ну й ну!..

Шерех по снiгу вивiв його з забуття. З гори щось спускалося, зриваючи
снiг ногами, й шматочки того снiгу котилися, як вiстуни, попереджаючи, що
хтось за ними йде. Тi шматочки побачив Максим, ще не бачачи, хто ж то ©х
зiрвав i покотив. Звiвся на ноги й став за липою, визираючи. Щось
спускалося майже з того самого напрямку, з якого й вiн прийшов недавно.
Ось! Зачорнiло. Дво . Обо в цивiльнiй одежi, з бiлими торбами. Мали
страшенно переляканий, насторожений вигляд. Iшли крадучись, дивлячися
бiльше назад, анiж наперед. Максимовi стало смiшно - це ж i вiн так!
А тi дво посувалися просто на нього. Ясно - це були два "торбешники",
цебто такий рiд салдатiв "доблесно© армi©", яких звали всi в народi
"торбешниками" за те, що вони, замiсть амунiцi© й збро©, мали лише торби з
сухарями, взятi з дому перед "добровiльним" геро©чним виходом на вiйну.
Такi "торбешники" вже два роки бiгали отак по всiх шляхах i стежках, кожен
"шукаючи свою часть", але тримаючи при тому курс додому, якщо пощастить.
Це тi, що "голосували ногами" за ту систему, яку вони так оце захищали.
Торбешники пiдiйшли аж до липи. Тодi з-за не© назустрiч ©м виступив
Максим. Вглядiвши його нагло перед собою, торбешники до того перелякалися,
що Максимовi стало ©х шкода.
- Ми... ми... - пролепетав жалiбно один iз них, молодший, - ми часть
свою доганя м...
- Так-так!.. - додав другий, старший, кваплячись.
- Знаю, - сказав Максим важко. - Хоч ви й не в той бiк, але нiчого.
Знаю. Скажiть лiпше, чи не зна те ви, куди можна вийти, як отак пiти? Га?
- Хтозна... - сказав молодший. А старший тремтячими руками скинув
торбу, швидко розв'язав ©© й вийняв звiдти бiлу паляницю. Й простяг ©©
Максимовi. Максим узявся за другий край паляницi, i тут... очi ©хнi
зустрiлися!
Господи, Боже мiй, грiм з ясного неба!
К у т у з о в!!!
Так, Кутузов!..
А Кутузов (це таки був дiйсно вiн, хоч i добре переодягнений та
зарослий до невпiзнання), нiби його вдарив паралiч, - тримався за край
паляницi, не в станi пустити руки, i не мiг вiдвести очей вiд Максима.
Губи йому скривилися жалiбно й побiлiли-побiлiли.
Так вони стояли якусь мять, тримаючись удвох за одну паляницю, - один
давав, другий брав, а вона, немовби намагнетизована чи зачарована, тримала
©хнi руки при собi.
- Гм, - скззав нарештi Максим, оговтавшись. А потiм додав глузливо: -
На кого ж ви покинули ОСО армi©, товаришу? Га?..
Тут Кутузов шарпнувся, стрибнув убiк i панiчно побiг, подався
стрiмголов, вистрибом, як козел. I торбу забув. Торбу пiдхопив його
супутник i подався слiдом.
- Ха-ха-ха!.. - смiявся Максим, тримаючи паляницю й навiть не бачачи
©©. Вiн не в силi був стримати реготу, що душив його. - Ха-ха-ха!..
Як вiн смiявся! Але як вiн, одначе, сам виглядав при тому! Обiрваний, з
порепаними губами, з божевiльне запаленими очима, босий!.. Голос його був
хрипкий, навiть не подiбний до людського. Коли б хто побачив його в цей
час, почув його той смiх, вiн би кинувся з жаху тiкати геть, ламаючи кущi
головою й викручуючи власнi ноги
" - Та на кого ж ви покинули ОСО армi©, га?!.Га-га!!."
Максим поривався кричати це навздогiн, але нiчого з того не виходило,
лише хрипкий регiт. Вiн смiявся й дивився, як ген-ген мелькали двi сiрi
плями, вiддаляючись. Вони подались не в тому напрямку, куди йшов Максим,
але однак у протилежному до того, куди пiшли всi "частi" й усi "ОСО"
дивiзiй, корпусiв, армiй. Здорово! Господи, а який у нього, у того
Кутузова, був змучений i переляканий вигляд ще до того, як вiн побачив i
впiзнав Максима. Урвавши смiх, Максим провiв рукою по чолi, пригадуючи
обличчя Кутузова перед втечею.

"Гнаний жахом. Так, вiн бiжить, гнаний тваринячим жахом! Вiн бiжить
десь свiт за очi, в смертельнiй нудьзi i... голий. Так, сам перед собою в
думках вiн голий, i йому зда ться, що всi його таким бачать, хоч i добре
вбрався вiн у чужий одяг."
Постоявши, Максим махнув рукою й здивувався:
"Паляниця!!? Ще й свiжа зовсiм!"
I вчепився в ту паляницю зубами. Вiдкусив шматяку i жував, жував,
жадiбно, як дикий вепр. Але проковтнути так i не змiг, - за шлунок i за
горло хапали корчi. Нi, не сила було проковтнути цю таку пишну, таку бiлу
й гарну паляницю. Не тому, що вона вiд Кутузова (о, Максим зовсiм не з
таких забобонних чи дурних, щоб метатися на хлiбовi), а тому, що його все
нутро пiдiймалося бунтом проти само© думки про ©жу.
Так i не з'©вши нi крихти, Максим зiтхнув i засунув паляницю за бовт
пальта.
"Гаразд. Якщо "вiн" побiг отак, то менi треба лiвiше".
I, виломивши палицю, пiшов лiвiше.



Вiд зустрiчi з Кутузовим Максим мав щонайменше двi користi. Перша - це
паляниця. Хоч вiн i не годен був з'©сти ©© зараз, але, може ж, вiн ©© таки
з'©сть потiм. А друга користь - це та, ще, "вiдв'язуючись вiд ворога" й
прямуючи все лiвiше й лiвiше, вiн, виявилося, випадково натрапив на вiрний
курс. Уже за годину ходу вiн побачив, що лiс кiнчався, а за ним
простягався луг, за яким ген-ген-ген уже виднiлися села й хутори понад
великим трактом. Не виходячи зовсiм на край лiсу, Максим пiшов рiвнобiжне
йому, приблизно метрiв зi 100 - 200 галявиною лiсу. Йому аж полегшало, -
так, неначе на душi розвиднiлось. Головним чином - вiд певности, що вiн
iшов правильно, не роблячи зайвих петель.

Як i в глибинi лiсу, тут теж не було анi дорiг, анi стежок, - сам
рiвний, цiлинний снiг. Але вiн помилився щодо стежок. Дiйшовши до околицi,
вiн раптом натрапив на стежку, - невелику й не добре стоптану, але все ж
таки стежку. Вона була давно ходжена, завалена снiгом, а потiм по нiй
пройшлося на свiжо, видно вчора або вночi, кiлька собак. А може, навiть то
пройшла вовча тiчка. Можливо. Це ж був уже березень, отже - час вовчого
тiчкування. Але з останньо© можливости Максим не зробив анiякiсiнького
висновку, - для нього-бо всi вовчi тiчки в цьому свiтi не мали тепер
нiякiсiнького значення. Хiба що от вiн з того мав уже користь - стежку.
Хоч вона була й поганенька, але нею йти було все ж таки легше, нiж по
цiлинi.
Так тi ю стежкою Максим i йшов.
Вiн iшов не зупиняючись, бо пiсля зупинок йому було тяжко, дуже тяжко
вставати. До того ж вiн мусив квапитись, бо йти було ще так далеко, що аж
острах брав, чи вiн таку вiдстань у такому станi зможе подолати. При думцi
про це вiн затинався. Якщо вiн хоче таки дiйти - вiн мусить iти, мусить! I
вiн дiйде!.. Навiть тодi, коли б вiн мав уже останнiй ступiнь гарячки, вiн
однак мусить iти, - тим бiльше мусить iти! Без зупинок... Звичайно, воно
можна було б i сiсти, а потiм якось i звестись, але це, по-перше,
коштувало б йому величезних зусиль волi, а по-друге - що, як тi © волi
раптом не вистачить? Що тодi?..
I вiн iшов. Найбiльше, на що вiн мiг ще собi дозволити, - це постояти
на ногах, спершись на костур.
...Як привабливо! Як добре б оце лягти й задерти ноги догори...

I тяжко було втриматися вiд цi © спокуси. Але вiн тримався, бо знав, що
в його станi це було смертельно небезпечно, - можна лягти й уже нiколи не
встати. От би вiн зараз лiг i - i, напевно, загойданий втомою та
пропасницею, заснув би - ну й усе!.. Коли вiн про це думав, його огортав
страх: а що, як у нього ослабне воля i вiн пiддасться на спокусу?
I вiн гнав думки про сон i спочинок вiд себе геть.
Кинув малий костур i виламав собi бiльший. I, пiдпираючись ним, iшов,
мов патрiярх чи який бiблiйний пророк, поважно, величаво i - ледве
втримуючись, щоб не завалитися набiк у снiг. Хитався не тiльки вiд утоми,
а ще й тому, що намагався ступати по вузенькiй стежцi, а це вже для нього
було так трудно, як п'яному пройти по вузькiй рiвнiй дошцi. I вiн був
мовби п'яний. I, мовби в п'яному марiннi, Максим, iдучи й спотикаючися,
думав:
"То не штука йти отак, а штука йти ось так... То не штука вмерти, а от
штука не вмерти, хоч би й пiд натиском усього пекла! Встояти проти
нього!.. Гм, брешуть тi гомункулюси, коли кажуть, що в смертi геро©зм.
Нi, в самiй смертi геро©зму нема так само, як нема його й у здачi без бою!
Бо що легше, а що тяжче: чи, скажiмо, лягти отут i, заплющивши очi,
пiрнути в нiрвану, здатись, а чи, очей не заплющуючи, дивитися смертi в
вiчi й не здаватися, не лягати, а йти?.. Закривавленими ногами, але йти!..
У гарячцi, а таки йти! Йти! Наперекiр усьому свiтовi, такому злому й
такому ворожому, йти!"
- Йти! - проговорив вiн уголос.
"I наперекiр усьому свiтовi жити".
"Жити!" - додала думка.
"Брешуть тi гомункулюси!.."
Вiн пригадував перечитанi книги й баченi твори мистецтва... Великi
бiблiотеки, архiтектурнi шедеври, й пам'ятки, й картиннi галерi©... Лувр,
де вiн був з велико© ласки "уряду кра©ни соцiялiзму", й Ермiтаж, де вiн
був без нiяко© ласки - просто був. Знав безлiч тем i проблем, у тих книгах
i творах мистецтва порушуваних... Упивався колись хвилюючою красою й
величчю справжнього мистецтва, вiчного, величного, божественного...
Але все те тепер перед ним поблiдло. В усьому тому, здавалось йому
тепер, десь була якась фальш, i все те в його уявi тепер мiзернiло, як
фiкцiя, як щось штучне, бо душа, агонiзуючи, марила зовсiм не тим, навiть
не найбiльшими шедеврами мистецтва... Волошкою синьою вона марила! Чистою,
простою, скромною, але божественною, бо прекрасною й живою волошкою!
Життям!..
Вiн знав, що, коли вiн умиратиме, iншi скажуть байдуже й iронично: ну й
що ж - умирай. Яке ти, пiщинка у всесвiтi, ма ш для нас значення? Але вiн
знав, що вiн так про людину не скаже... Якщо мова про справжню людину!
В уявi встав Соломон.
" - Слухай, Соломоне! - сказав до нього Максим. - А що, як пiщинка не
хоче були в самумi, га? Якщо вона ма свою волю, га? Якщо вона ма свою
душу, Соломоне?! Ти мовчиш... Бо ти гомункулюс, нiкчемний гомункулюс,
Соломоне, докторе бездушно© фiлософi©! Та якби я був послiдовником тво ©
фiлософi© немочi, пророком тво © хробачино© моралi й релiгi©, отаким-от
фiлософуючим хробаком, як ти, - я був би послiдовним i не триндикав би, як
ти, на фiлософськiй балабайцi, а вмер би, з радiстю перетворюючись у
мразь. Щоб бути послiдовним! Чого ж ти не вмира ш?
"Чого я не вмираю - я знаю, але чого ти не вмира ш?!. Але все-таки ти
вмреш, лише перед тим iще роз'©си пару людських душ, як iржа залiзо. В тiм
твоя роля - пiдла роля фiлософуючого гомункулюса, цинiка й словоблуда,
закоханого в мистецтво брехати. Таж ти, як щур, вiдгризеш власного хвоста,
якщо дiйдеться до реалiзацi© тво © власно© тези. Вiдгризеш - вiд пiдлого
страху, уникаючи послiдовности, i вiд безмежно© чорно© зненависти. I такi
ви всi, тi, що напоказ ви "мудрецi" Соломони, а на зворотi - пiдлi
деспоти, як он той "Кутузов".

Коли доходить до iспиту, ви всi тодi каля те свою людську подобу.

Що?.."
Але Соломон не вiдповiдав, i через те "дискусiя" зав'яла. Максим лише
зiтхнув i - нiби прокинувся. Поки вiн у думках отак "дискутував", ноги тим
часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола
долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи лiс. Максим зупинився
на горбi по цей бiк долини, глянув - i... на ньому все потерпло.
"А тепер от цiкаво, що буде з тво ю подобою? - стьобнула розпачлива
думка. - Повилазило тобi! Треба ж було звернути в глиб лiсу!!"
Але було пiзно. По той бiк долини стояло дво вiйськових - один кiнний,
а один пiший. Кiнний показував рукою в цей бiк, на Максима.
"Побачили!"
Максим постояв, а тодi помалу трохи вiдiйшов зi стежки, помалу
опустився й лiг у снiг. Втиснувся в той снiг i лежав не ворушачись. I лаяв
себе. I пильно-пильно слухав. "Може ж, вони ще не побачили та й пiдуть
собi геть тим шосе". Минали хвилини - тихо. "Значить, по©хали". Але нi -
де там! Чути було - рипiв снiг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього.
А тут - хоч би тобi якась зброя! Раптом зовсiм близько чоловiчий голос
вигукнув здивовано:
- О!.. Тут хтось ?!.
"Не бачили! Вони зовсiм не бачили! А ти, йолопе, лiг посеред дороги! Чи
ж не йолоп?!."
- Гей, агов! Товаришу чи пане?!
Спересердя Максим аж застогнав.
- В чiм справа? - запитав той самий голос уже зовсiм близько. Але
запитав зовсiм лагiдно, навiть стурбовано.
Максим виглянув одним оком. Перед ним було дво вiйськових у сов тськiй
унiформi. Один кiнний, а другий пiший. 0бо назовнi без збро©. Кiнний
сидiв на конi боком, по-жiночому, бо одна нога в нього була по колiно
забинтована. Сидiв без сiдла, на стомленiй конячинi. Пiший тримав коня за
вуздечку. Кiнний був з вiдзнаками лейтенанта артилерi©, а пiший - рядовий
пiхотинець. Усе це Максим розглядiв в одну мить. А розглядiвши, пiдвiвся й
сiв.
Вiйськовi аж вiдсахнулися, так вжахнулися його вигляду.
- Що з тобою, чоловiче?!. - гукнув кiнний, а пiший поцмокав язиком i
покрутив головою.
- Отак чоловiка образувало! Га! - проказав пiший про себе.
- Нiчого особливого, - промовив Максим. - А що?
- А те, що ти, чоловiче, мабуть, не йначе як з гiлляки обiрвався, на
якiй висiв уже з тиждень!..
- Та майже так, - сказав Максим, а тим часом подумав: "Безперечно, це
така ж сама пара, як i та, вранiшня, вiд яко© я утiк. Зараз лiзтимуть менi
в душу, чiплятимуться - що i як. Але - що вони зi мною зроблять?! Вони ж,
зда ться, без збро©! Проте брак збро© назовнi ще не значить, що вони
справдi без збро©. А крiм того - ©х все-таки дво i вони зовсiм не такi,
що "зiрвались з гiлляки, на якiй висiли вже з тиждень", хоч лейтенант i
ранений. Ясно, що цей здоровенний пiхотинець пiдпорядкований тому кiнному
начальниковi, а цей останнiй, напевно, видресуваний, дисциплiнований
"слуга царю i от честву", безперечно, вiрний член партi©, а може, ще й
орденоносець".
Такi думки майнули Максимовi в головi.
Лейтенант був справдi орденоносець. Але це виявилося щойно згодом. А
тим часом вiн звернувся до пiшого:
- А зсади мене лишень, друже мiй!..
Пiший розстелив на снiгу бiля Максима шинелю, зсадив обережно товариша,
всадовив його на тiй шинелi, припнув коня до дубка, а тодi й сам сiв.
Якийсь час вони сидiли мовчки. Вiдсапувались, Максим нiби байдуже, але
пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумнiву, сибiряк, - це було чути
з акценту в його мовi. Щодо цього Максим не мiг помилитися. Пiший же був
вайлуватий селюк-парубок, безперечно - укра©нець. I щодо цього теж не
можна було помилитися. Лейтенант був високий i худий, а салдат - низенький
i опецькуватий.
"Ну зовсiм Дон Кiхот i Санчо Панса! " - посмiхнувся в думцi Максим. I
ледве стримував посмiшку вiд дальшого ходу думки щодо цi © аналогi©:
"I головне, вони дiбранi нацiонально знаменито до тако© двiйки - Дон
Кiхота та його антипода й збро носця. Перший - росiянин, iмпульсивний