Страница:
пальцi, обiрвавши тим його шепiт. А вже по довгiй павзi промовив тихо:
- Тримайся за мене... мiцно... Та не руками, дурний!.. В цей час
пiвнячий голос десь у темрявi прокричав картаво й зловiсне:
- Карнач! До мене!.. (Павза). Помкарначi, стрiлки, бiйцi СМЕРШ i
гвард йцi - по мiсцях!.. Увага!..
Запанувала зловiсна тиша. А серед не© чулись десь тiльки окремi слова
тихо вiддаваного наказу старшинам. З того наказу до свiдомости Максима
дiйшли тiльки останнi фрази:
- ... I рвати!.. До фiнiшу... Швидко. Безупинно. Нагальне!.. Хто
вiдставатиме - пристрелювати зразу, не чекаючи... Темп!
Це саме потiм пiдхопив i переказав гучно до всiх карнач, але не За ць,
а хтось iнший. Самого Зайця чомусь не було.
- Ей, ви, там!.. Усi! - вигукнув карнач. - Хто вiдставатиме, буде
пристрелений на мiсцi, як собака. Ясно? Темп!!.
- Увага!! - покрив його фальцет. - Кроком...
- Кроком... - повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у чорнотi
ще густiша чорнота людсько© маси.
- Руш-ш!!.
- Руш!.. - вiддало, як луна.
I колона посунулась, щiльно збита, мов отара овець. Десь попереду
залiзним кроком вiдбивали салдатськi чоботи, - там iшов авангард. м
намагались потрапити "в ногу" всi тi "стрiлки, бiйцi СМЕРШ i гвард йцi",
що зiмкнутим ланцюгом ритмiчно гойдалися навколо колони. Вони старанно
товкли ногами мерзлу землю та побрязкували збро ю. А посерединi плуталась,
спотикалась i петляла ногами сiра хлипка маса. Люди хапались, наступали
один одному на п'яти, на пальцi, пiдбивали самi себе пiд колiна... Йшли...
"До фiнiшу" десь...
- Темп!!.
Слабi спотикались i заточувалися з тихим стогоном крiзь зцiпленi зуби.
Але здоровшi не давали ©м упасти. Разом! Iти всiм разом... до того
"фiнiшу"... Разом!!. Згодом вони всi виб'ються з сил i збайдужнiють,
проблиск волi погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не будуть
пiдхоплювати тих, що падають. "Нехай падають!.. " Всi вони по одному
вiдриватимуться й летiтимуть у прiрву. Але це згодом. Зразу ж зi старту
вони iнстинктивно хапалися один за одного, хотiли бути всi разом. Усi
разом!.. Людська душа боялась лишитись самотньою в хвилини проблиску
погасаючо© волi.
Була та пора глупо© ночi, коли, мовляв, "чорти навкулачки б'ються" й за
якою завжди помалу почина ться свiтанок. Але свiтанок ще не починався. Та
й чорти, мабуть, навкулачки ще не бились чи, може, вже скiнчили. Було
тихо. На диво тихо пiсля скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та
пiсля всiх попереднiх днiв, вечорiв i ночей. Тихо так, що здавалось, нiби
вже нiкого й нема в свiтi, лише ця колона. Ось ще й ©© скреслять геть - i
буде зовсiм тихо. Але поки що...
Огорнена вiдча м, колона бiгла вчвал. Власне, ©© гнала вчвал варта,
теж, либонь, огорнена вiдча м. Бiгли всi. Куди? Чого? Пощо?..
Бiгли вперед по мерзлiй землi, по пришерхлих калюжах темно© площi, по
склу тонюнько© криги, що ламалась iз дзвоном i брязкотом, по хлипкiй смолi
грязюки проламаних баюр, крiзь таку саму темряву, проламуючи ©© нагло.
Темрява починала вже сiрiти, i хтось усе приспiшував i приспiшував ходу:
- Темп!.. Темп!..
З площi втяглися в вулицю. Та тут уже не можна було йти посеред дороги,
й колона мусила розтягтись, приперта вартою до парканiв, ставши безкра ю,
загубивши в iмлi початок i кiнець. Середину-бо вулицi зайняла iнша колона:
напiвпотопленi в баюрах танки, тяжкi гармати, машини, порозпряганi вози -
все те лежало боком чи руба, вже зовсiм захололе або ще тiльки трохи живе.
Це, певно, десь тут билися недавно "чорти навкулачки". Де-не-де хлюпалися
люди й хропли конi, безнадiйно й розпачливо шарпаючи цугом тяжкi тонни
залiза, витягаючи його з баюр i не можучи зрушити засмоктаний гле м i
тьмою тягар. I трохи не плакали коло них люди, шаленiючи з лютi,
вибиваючись iз сил i бабраючись iз жахливою матюкнею в калюжах. А деякi
випрягали коней i зникали геть, як примари.
Повз усе це бiгла безкрая сiра лавина, притиснена до парканiв.
Максим тримав Костика за руку i, стиснувши щелепи, напружував рештки
сил, зосередивши всi тi сили не в ногах, а в очах. Вiн видивлявся вправо й
наперед, обмацуючи зором кожен зустрiчний стовп, кожен отвiр у парканi,
кожнi ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобiт варти збоку i ззаду,
визначаючи - котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий
вiдстав на коротку, але, може, якраз вирiшальну дистанцiю. Вiн полював за
потрiбною хвилиною. А серце дедалi билося тривожнiше, бо вже вiдчувалося,
що надходить свiтанок, темрява рiдша i з цим катастрофально падають
шанси. Може, навiки...
Нарештi Максим уловив потрiбний момент i... зi всi © сили штовхнув
Костика вправо - й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали i враз
завмерли. Прикипiли. Вони опинилися за розваленим i похиленим на дерева й
кущi парканом i там прича©лись, - за парканом, об який черкали ноги
безлiчi людей i рушницi вартових... Колона йшла i йшла, а Максим iз
Костиком не ворушились i навiть не дихали, дивлячись усторч крiзь
проломини в парканi на рухливi тiнi, що бiгли так близько, аж долiтало
болото з пiд ©хнiх нiг... Вони лежали, закляклi, так довго, що це
здавалось вiчнiстю, i кожна мить була тягуча й болiсна, як нестерпна
мука...
Нарештi колона пройшла. Пройшла! Затихли останнi кроки. Зникла остання
тiнь. Лишились тiльки Максим iз Костиком, однi на всю околицю тут - за
парканом. Максим слухав, як вiддалявся глухий тупiт i брязкiт, покотившись
десь у безвiсть, у чорну-чорну прiрву, слухав i беззвучно... смiявся!
Благословлялось на свiт. Уже рожевiло небо на сходi, де все бiльше й
бiльше роздималося пишне фiялково-червоно-золоте вiяло... Ранок уставав
мовчазний i насторожений. Вiн звiвся над морем мертво© тишi i враз
замерехтiв привiтно...
Йому назустрiч пiдвелися й вийшли Максим i Костик, тримаючись за руки.
Вони були, мабуть, однi тут на все це мертве мiсто.
Який чудесний свiт! Казковий свiт! Десь колись уже бачений таким i
тепер повторений у всiй сво©й красi.
Фантастичнi дерева, оправленi в блискучу кригу ожеледицi, як у
кришталь, i такi ж опанцерованi кригою стовпи, обiрванi спiралi дротiв,
рештки будiвель, каркаси ру©н, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах -
все це стояло як зачароване i мерехтiло-мерехтiло, промiнилось.
Так, десь це вже Максим раз бачив... Але по-справжньому, так гостро й
рель фно побачив i вiдчув це, мабуть, уперше, саме тепер ось тут.
Земля зненацька беззвучно здригнулась, нiби зi сну чи вiд глибоко©
пропасницi, i дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок - перлинок,
що випромiнювали сонечка. I знову запановувала тиша. Тиша. Нiде анi рипу,
анi голосу...
Максим iз Костиком постояли, послухали, подивились - i рушили.
Рушили назад.
Назад? Нi, вперед, до життя.
Вперед по бiлому свiту - додому!
Здавалось, це так просто. От тiльки перейти цю нiму, блискучу
кришталеву пустелю - i все. Прiрва й пекло зникли, нема. Нiчого нема. Лише
вони самi...
Пройшли вулицю й вийшли на величезний майдан. Пустеля. Нiде не то що
людини, а навiть собаки, чи ворони, чи бодай яко©сь iншо© живо© iстоти.
Тiльки блиск ожеледицi й запах згарища та пiроксилiну. Посеред майдану
перехрестя шляхiв, оздоблене рясно блискучими спiралями обледенiлого
дроту, пообриваного геть у всiх напрямках. Але нi, тут, на перехрестi,
таки був хтось. Серед обiрваних дротiв тут бовванiла також якась постать.
Вона стояла в якiмсь химернiм шоломi, задерши руку високо, немовби когось
переймаючи або благаючи, щоб i ©© забрали з собою. Але вона стояла не на
землi, а на купi камiння. Це на постаментi стояв iстукан Ленiна,
подовбаний немилосердно кулями й шрапнеллю з усiх бокiв i... з iржавою
цеберкою, надiтою на голову.
Максим з Костиком подивилися на цю велично-смiшну постать, постояли на
перехрестi, не знаючи, куди ж ©м iти, якою дорогою.
"Пiдеш лiворуч - голови збудешся. Пiдеш праворуч..."
Нiде було анi вичитати, анi в когось спитати про дорогу, а самi вони
нiчого не пам'ятали, бо прийшли вночi й вийшли вночi. дина "iстота" - та,
з пiднесеною рукою, теж не могла нiчого тут порадити, бо той напрямок,
куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут, що впирався в
купу ру©н, над якими височiли рештки колишньо© церкви з позпилюваними
хрестами... Хоч плюй на руку й бий - куди полетить.
I тодi Максим згадав, що це ж Грайворон! Оце мертве мiсто, в центрi
якого вони стояли, - Грайворон! Мiсто з загадковою, чарiвною назвою, що
зачаклувала його пам'ять з давнiх-давен. Блискуча перлина, нанизана на
голубу нитку його дитинства, - Грайворон. I без жодно© живо© душi...
Казкове поле дитячо© уяви, де позгинанi голови велетнiв лежать на мечах,
на полi великого бою... Нiчого подiбного!.. На цiм полi бою валялись
тiльки бруднi розкиданi онучi, кривавi бинти, консервнi банки, рiзне
смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокi воронки, лежали обiрванi дроти й
чувся сморiд пiроксилiну. А над усiм - мертвий блискучий панцер ожеледицi,
заворожена скляна нерухомiсть, крижана мерехкотнява. диний "велетень", що
присутнiй на цiм полi бою, - це той, що задер руку, але й вiн, заляпаний
болотом i екскрементами, позбавлений величi надiтою на голову iржавою
цеберкою... Грайворон. Гаразд...
Максим упевнено повернувся на пiвдень i пiшов. Повз розбитi,
розторощенi будiвлi, повз роззяпленi пащi воронок - на пiвдень. Назад -
уперед!..
Так вони увiйшли в широку вулицю, що нею йшов шлях, i шпарко
попростували на пiвдень, вибiгаючи з мертвого мiста на простiр, на таку ж
мертву снiгову пустелю.
Костик був ще в черевиках, але Максим був уже цiлком босий, хоч бурки
ще покривали зверху ноги. Максим вабив Костика зi шляху, з цi © рiвнини,
геть туди до лiсу, що ген-ген стояв сизою стiною праворуч за заснiженим
лугом, але Костик не йшов. I благав Максима теж не йти. Бо, мовляв, там
снiгу по пояс, там анi ©сти, анi голову притулити, та ще, може, й
"партизани". Там вони вiдразу загинуть. А тут бiльше шансiв.
Максим знав, що то омана, що ©м не вдасться заплатити за сво життя так
собi дешево, здавшись на щастя. Нi, вiн знав, що рятунок лежав не на битих
шляхах, а на вовчих стежках, на дуже-дуже тернистiй путi, навiть на
цiлковитiм бездорiжжi. Але дивився на Костика й бачив, що той не витерпить
муки, не витрима надто тяжкого iспиту, а через те поступився. Хай буде,
як буде.
Вони подалися рiвниною, обминаючи тiльки великий шлях i йдучи малими
дорогами. Та ба! Вони йшли так не самi. Ще й, крiм них, у степу то там, то
там бовванiли чорнi цятки на тлi снiгово© пустелi, втiкаючи одна вiд одно©
й усi вiд когось. Може, й вiд тi © колони втiкаючи? Може, то там бiгли
такi., як i вони? Може, та колона вже й уся розбiглася? Чи, може, то так
званi "торбешники"?..
Йшли безперестанку аж до полудня, i не тiльки не приставали, а все ще
дужче летiли вперед, окриленi надi ю.
Десь спалахнула й усе бiльше розгойдувалась артилерiйська канонада, але
вони на те не зважали, навiть не звертаючи уваги на те, що вони перли ©й
просто назустрiч.
В особливiй пригодi ©м став замерзлий рiвчак, що крутився у вибалку, -
по його кризi, вже добре вичовганiй безлiччю нiг, вони гнали легко, як по
асфальтовiй дорозi. В обiдню пору той рiвчак несподiвано вивiв ©х просто
до якогось села, що прилiпилося на крутому березi Ворскли, над заснiженим
лугом.
Хлопцi розгубилися. Постояли нерiшуче. Але в селi було нiби тихо й
спокiйно, i навiть не помiтно було нiяких особливих ознак життя. А тут
напосiдався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з
Костиком вийшли з вибалку й пiшли в село, заходячи городами. Скоро вони
були вже в селi. Вибрали оком собi хату, в якiй напевно можна було б щось
роздобути, i попростували до не© садочками, перелазами.
Вони були вже майже бiля ганку, як з-за колодязя несподiвано виступив
зовсiм маленький салдат з автоматом, у повстяниках i в шапцi-ушанцi й
несподiвано гримнув:
- Стiй!!.
Хлопцi стали.
- Руки вгору!
Пiдняли руки вгору.
- Документи?..
- Нема .
- Гаразд. Марш вперед!.. Прямо... Прямо...
I так, кермуючи ними, як кiньми, ззаду, в'©хав ними просто до хати, а в
нiй до просторо© ясно© свiтлицi. Там наказав ©м стати. Посвердлив ©х очима
мовчки, стоячи сам на порозi, а потiм почепив автомата на шию й вийшов
геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.
Як тут було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долiвка була
посипана пiском i здавалася для Максимових босих нiг м'якою, як пух,
нiжною, благословенною, як та долiвка, по якiй вiн бiгав босонiж iще
маленьким. Просто перед ними був стiл, застелений мапами й газетами, на
яких стояли манiрка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок i лежали
розсипанi набо© до автомата. Праворуч простягалась лава, а над нею було
велике люстро з кривою поверхнею, в якiй усе вiдбивалося викривлено. Так
принаймнi здалося Максимовi, коли вiн глянув у те люстро на себе. Те, що
вiн побачив, могло бути, без сумнiву, тiльки в жахливо кривому дзеркалi:
звiдти дивилась на нього безмежно змучена й волохата людиноподiбна
iстота... Лiворуч була пiч-полька, тобто - суцiльна стiна з дверима-аркою
до сумежно© кiмнатки, "хатини". I нiкого з людей!..
Хлопцi постояли. А потiм сiли собi на лавi i обо , мов по командi,
заплющили очi. Мов кури на призьбi проти сонечка. Сидiли; млiючи вiд тепла
й утоми, слухаючи, як та втома, мов пари алкоголю, розливалась тяжкою
хвилею по всьому тiлу. Було вже лiньки розплющити очi, поворушити хоч
одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини i зупинився,
дивлячись на них. Нехай. I юний Костик, i бувалий у бувальцях Максим
вирiшили собi, що нiчого, власне, особливого ще не сталося, оскiльки вони
потрапили, мабуть, до фронтовикiв, до армiйцiв. Принаймнi кiлька годин
можна буде бути спокiйними, аж поки ©х не передадуть до "вiдповiдних
органiв", тобто - до тих самих органiв, вiд яких вони втiкали, а втiкавши,
вскочили от у халепу. А що вони були таки перед фронтом, можна було
виснувати з досить близько© канонади...
- Кгм!.. Сержант зараз прийде, - прогудiв апатично густий бас. -
Закурюйте.
Довелося розплющити очi, та ще й швидко. Слово "сержант" ударило
Максима, наче довбнею по головi. Вiн ураз ясно усвiдомив собi, що ©х
чека : при фронтi, без документiв - ©м належиться розстрiл, а як взнають
правду - то тим бiльше.
Тим часом перед ними стояв типовий укра©нський дядько i, посмiхаючись у
вуса, слинив цигарку в однiй руцi, а другою рукою простягав кисета.
"Сержант - це ж титул, вживаний звичайно в спецiяльному родi вiйськ!
Га!.."
- Ви господар? - спитав Максим мляво, закурюючи.
- Нi, я мобiлiзований... За кухаря тут ось...
"Ага". Страшенно хотiлося про все негайно випитати в цього
простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорi нтуватися, але замiсть того
Максим позiхнув i приплющив очi. "Обережно! Все ясно. Хiба тобi мало
одного слова "сержант" для орi нтацi©?" Вовчий iнстинкт перебрав команду,
i, замiсть говорити, Максим "задрiмав" собi, лише нашорошив вуха. "Якщо
вискочимо з цi © халепи (давав Максим обiтницю), зразу ж курс на лiс. А
того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня... Дитлах!.. Але це
- якщо... Якщо ж нi... Гм, треба негайно прийняти рiшення, негайно - що
робити, якщо "нi"?.."
Але рiшення нiякого Максим не встиг прийняти, як до хати знадвору
ввiйшов сержант. Вiн навiть не помiтив ©х, кинув з досадою шапку й шматок
хлiба на стiл i тяжко сiв при столi. Затарабанив пальцями. Це був сiрий,
задимлений i флегматичний парубок, що в сво©х заяложених i пошарпаних
вiйськових штанях та в такiй же сорочцi i в зачовганих чобiтках
"гармошкою" скорше нагадував сiльського коваля чи шевця, анiж будь-якого
сержанта чи щось подiбне. Дядько, що був "за кухаря", сховався. А сержант
сидiв i тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, i неспокiй той
якимись невидимими шляхами передався Максимовi. Але... Нi, той неспокiй
походив не вiд сержанта. Вiн походив вiд шиб у вiкнi над сержантом, що,
позолоченi сонцем, деренчали й сопли (так, сопли!) вiд безугавно© десь
канонади та бомбових вибухiв, вiд наглих вiдпливiв та припливiв повiтря,
породжених тими тяжкими вибухами. Тi бомби рвались довгими серiями десь
там, на пiвденнiй сторонi. Там, на тiй сторонi пiвденнiй, стояв
безугавний, прогресивно наростаючий клекiт, що перетинав свiт упоперек вiд
обрiю до обрiю, з пiвденного заходу на пiвнiчний схiд... I Максимовi
занудило пiд серцем, - це ж ©м перетято шлях непрохiдно й непролазно. Це ж
там залiг фронт - море вогню й залiза, тотальна смерть, сiяна людьми двох
армiй супроти всього, що не з ними, - армiй, якi заглибились на кожнiй
п'ядi землi. Той фронт - то було сво рiдне люте, безкомпромiсове "або -
або", без третього вибору, без середини. Але проти Максима тi двi
крайностi були об' днанi в дину цiлiсть, у суцiльне заперечення, без
дилеми "або - або", просто - тотальне заперечення. Фактично тут було лише
двi крайностi: "вони", що залягли фронтом упоперек свiту, i "вiн", Максим,
що ма ©х переступити, скреслити геть. Два свiти, такi протилежнi, такi
неспiвмiрнi, але однаково затятi, непримиреннi. I сержант ось - уосiблення
того протилежного свiту, того суцiльного й тотального Максимового
заперечення.
А сержант сидiв i розгублено тарабанив пальцями. Зовсiм не цiкавився
затриманими, й навiть, здавалось, не помiчав ©х. Та ось по довгiй павзi
сержант пiдвiв на них очi i навiть не здивувався ©хнiй присутностi.
Подивився апатично, а потiм:
- Ну, i як же ж воно дiла, хлопцi, га?
- Нiчого, - зiтхнув Максим. - Спасибi...
- Добре, - додав Костик. - Тiльки от жерти хочеться, товаришу сержанте!
- закiнчив вiн несподiвано з жалiсною мiною.
- Жерти?.. - Сержант узяв принесений шматок хлiба, примружившись,
покрутив його в руках, зiтхнув i поклав назад на стiл. I почухав голову,
мовби вибачаючись:
- рунда, братцi!.. От дали пайку - на цiлий день! Хоч жуй, хоч плюй,
хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень...
Вiн устав i пiшов до хатини, щось довго там возився. Нарештi вийшов iз
хатини з повною пригоршнею сухарiв, сiрих i чорних, як земля.
- Ось хiба сухарiв, якщо хочете... - I висипав ©х, половину Костиковi,
а половину Максимовi на колiна.
- Ге-ге, та в тебе ж i чоботи добрячi, браток! - здивувався вiн i аж
став, розглядаючи Максимовi "чоботи" - босi, репанi, в кривавих пухирях
ноги, що виглядали з-пiд верхньо© частини бурок.
- Добрi чоботи...
I, зiтхнувши, сплюнув - понуро й злiсно. А тодi повернувся до столу,
сiв i почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу.
Задеренчав телефон. Сержант, замiсть узяти рурку й послухати, просто
крутнув за ручку сюди й туди з досадою, даючи "отбой". Мовляв,
"одчепись!". I закурив собi. А закуривши, надсипав з повно© пачки махорки
половину на стiл, а решту запакував i кинув Максимовi:
- На... Кури на здоров'я... (Посмiхнувсь iронично)... Не так, може,
ноги мерзнутимуть... браток!..
Потiм заходився розглядати мапу, чухаючи голову.
Максим з Костиком гризли сухарi - житнi й яшнi, трохи з пiском i
приплiснявiлi, але то нiчого, - i нiяковiли, почуваючи себе в явно
фальшивiй ситуацi©. Чим то все скiнчиться? Костик дивився здивованими й
розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув на
здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози.
Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарi й трохи хвилювався, але
не вiд страху, нi, а навпаки - йому було незручно й було трохи цього
сержанта шкода. А головне - ця фальшива ситуацiя, думав вiн, може
закiнчиться зовсiм непри мно. Вiн думав зовсiм спокiйно над тим, щоб
самому першому внести яснiсть, бо ж однак "викриття" було неминуче. Адже
сержант, безперечно, не зна , з ким ма справу. А це ж не гарно -
зловживати добротою, для них не призначеною... Сержант, звичайно, буде
кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому, хто
вони. Га?..
Максим обдумував, як саме внести у все це яснiсть. З чого б почати? Все
одно ж ©х уже заарештовано, значить, рано чи пiзно все буде вияснено. I
якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме в цiм тактичнiм ходi -
попередити подi©. А тодi, може, вже можна буде якось крутитись...
Але тут сержант несподiвано перерiшив усе по-сво му.
- Ну, от, - промовив вiн, скiнчивши розглядати мапу... - Що, вiдпочили
трохи?.. А тепер, братця, смалiть собi... - i вiн повiв пальцем по мапi, -
ось так! Оце село, де ми , ось тут. А ось отут фронт, на пiвдень. А ви
смалiть, звичайно, на пiвнiч. Тримайтеся маршруту - Грайворон - Борисiвка
- Тамарiвка... А втiм, - зiтхнув, - вибирайте маршрут, який зна те...
I встав. I хлопцi теж повставали, здивованi, не вiрячи самi собi, що
так раптом оберта ться справа. Вiн уже ©х просто виганя . Вiн безперечно
мав ©х за тих "мобiлiзованих", що ©х безлiч вiдступало по шляхах, дiставши
наказ Во нкомату - "йти на формування в тил"; тих, що ©х звуть
"торбешниками", бо дине, що вони мали на озбро ннi, - це торбу з харчами.
Хлопцi позапихали останнi сухарики в кишенi, закрутили по цигарцi,
подякували сержантовi за все - за сухарi, за махорку, за теплу кiмнату, за
щире слово, й рушили до дверей. Та тут дверi вiдчинилися назустрiч i
увiйшов той самий салдатик, що ©х заарештував:
- Товаришу сержант! А що з цими от робити?
- З ким?
- Та ось iз цими ж... Я ©х затримав без документiв. Iшли до н мця,
прямо на фронт смалили.
Сержант наставився очима на Максима й на Костика, але без особливо©
внутрiшньо© експресi©, лише здивовано.
- Куди?
- Нi, ми не до нiмцiв, - заперечив Максим, посмiхнувшись. - Ми до
сво©х.
- Ми колону свою доганя м, - гаряче пiдхопив Костик i тут же
поправився: - Ми часть... часть свою доганя м!
- А де ваша колона? - спитав сержант, нахмурившись.
- Пiшла на Грайворон i на Тамарiвку...
- I?..
- I ми от доганя м... Пристали...
- Ага... - сержант пильно подивився на Костика, потiм на Максима, на
його "чоботи", зiтхнув, поторсав чуба i несподiвано махнув рукою:
- Нехай iдуть. Пусти ©х.
- А документи ж, товариш сержант?
Тут сержант визвiрився несподiвано:
- Якi там тепер документи? Не бачиш - люди на той свiт пруть! Нехай
пруть! Е-е!.. - i махнув рукою, немовби хлопцям на прощання.
- Все одно вiйна, брат! Паняй, хлопцi!..
I хлопцi вийшли. Повз здивованого салдата!..
Вони опинилися на вулицi й стали, безмежно здивованi.
"Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант - це ж анi одне,
анi друге "або", - це середина!.."
- Ну, Костику, тепер - на лiс!
I Костик уже не сперечався, - навпаки, зрадiв такiй командi.
Приголомшений пригодою й несподiваним щастям визволення, вiн аж тремтiв
вiд бажання кинутися звiдси чимдуж до лiсу, боячись, що сержант може
похопитися й завернути ©х.
- Нi, Костику. Спокiйно. Тепер якраз iди собi спокiйно. Отак-от...
I вони йшли собi мляво вуличкою. Йшли просто. Потiм звернули лiворуч.
Озирнулись. I, переконавшись, що хата вже зникла за тинами та повiтками,
враз чкурнули, скiльки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, де
за лугом чорнiла смуга лiсу.
Та добiгти до того лiсу ©м не судилося. Навiть не судилося дiстатися до
лугу, що простягався мiж лiсом i ними, вкритий рудими плямами сухих
плавнiв i щетиною очеретiв. Тiльки-но вони почали спускатися вузенькою
вуличкою з урвища до лугово© низини, як ©м назустрiч вигналася пара
замилених коней, запряжених у рожнатi сани (один у корiнь, другий у
пристяжку), а на санях, на соломi сидiла купа озбро них людей у
цивiльному.
- Стiй! Стiй!!. - зарепетували всi, повистрибувавши з саней i
наставивши на Максима й Костика автомати.
- Стiй!
Це були "сво©"... начальник мiлiцi© (той, бувший фiнiнспектор) , два
мiлiцiонери й "сам" старший карнач За ць... "Так от чому його не було
вночi бiля того льоху в Грайворонi! Це ж вони, пак, вiдстали були вiд
колони ще в Писарiвцi, "органiзовували" там коней i сани i тепер от
доганяють колону. Колону, господарем яко©, власне, й був ось цей За ць.
"I понесла ж ©х хал ра саме по цiй дорозi, лугом!"
- Куди ж це ви, га? - визвiрився За ць на Максима. - Га?!.
Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив сво© очi в
землю. Максим з безнадi© вдався до шибеничного "гумору":
- Якщо я скажу тобi, що йдемо в лiс по квiти чи по ягоди, ти ж однак не
повiриш.
- Нi... До н мцiв смалите?
- Чому ж? Ти ж зна ш, що нi... Ми просто блука мо. Збились. Одбились.
Пристали.
- Добре менi пристали, мов лошаки чешете! I це в який же ви бiк так
чешете?..
- Не бачиш? Колону ж доганя мо... Чи вже не тямиш?
- Та бачу. Тiльки ж як ви в цей бiк бiгтимете, то ви ©© нiколи не
доженете.
- Невiдомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрiнемо.
- Ну, добре. Чого бiгти кругом свiту? Сiдайте, ми ©© от зараз доженемо
- i все вияснимо.
- Добре, тiльки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж нi при чiм.
- Нiчого. Там розберем...
- Чи далеко колона? - спитав, зiбравшися з духом, пiдкреслено суворо
начальник мiлiцi©, коли "бранцi" всiлися в сани до гурту й сидiли вже,
оточенi збро ю.
- Доженете, - позiхнув Максим зi зле прихованою досадою й додав
iронично: - Якщо все буде гаразд.
- Що значить "якщо все буде гаразд"?
- Та так... А чи ви, мо, ©дете до тiтки на весiлля?
- Поговори менi... (Це За ць). А як далеко, де саме ви втекли з колони?
- Якщо сказати правду, то не ми вiд не© втекли, а вона вiд нас.
- Гм. Я бачу - це ти дума ш, що ©деш на весiлля... Ну-ну, сумне, брат,
буде тво весiлля.
- Сумне, - згодився iронично Максим.
На тому розмова ©хня урвалась. Далi ©хали вже весь час мовчки.
Максим обрахував, скiльки треба часу, щоб до©хати до Грайворона, потiм
вiд Грайворона - до колони. Вона, напевно, не зайшла далi як 15 - 16
кiлометрiв за цей час, ну й ще зайде кiлометрiв з 10, поки ось цi конi до
не© доскочать. Конi були добрi й бiгли шпарко. Не бiгли - летiли. Так що
виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все
"вияснено". Власне, й виясняти нiчого, - ©х просто представлять перед яснi
очi того гвардiйського начальника з пiвнячим фальцетом, вiд якого вони
втекли в Грайворонi, - i все. Суд триватиме хвилину-двi. Судитиме той
пiвнячий фальцет разом iз Зайцем, начальником мiлiцi© та з "ударниками"
СМЕРШу.
Нi, незавидна виходила картина, зовсiм незавидна. Але точна. I фiнал -
незаперечний. Бiографiя (його, Максимова) мала скiнчитися за дуже короткий
час. Що ж до Костика...
- Тримайся за мене... мiцно... Та не руками, дурний!.. В цей час
пiвнячий голос десь у темрявi прокричав картаво й зловiсне:
- Карнач! До мене!.. (Павза). Помкарначi, стрiлки, бiйцi СМЕРШ i
гвард йцi - по мiсцях!.. Увага!..
Запанувала зловiсна тиша. А серед не© чулись десь тiльки окремi слова
тихо вiддаваного наказу старшинам. З того наказу до свiдомости Максима
дiйшли тiльки останнi фрази:
- ... I рвати!.. До фiнiшу... Швидко. Безупинно. Нагальне!.. Хто
вiдставатиме - пристрелювати зразу, не чекаючи... Темп!
Це саме потiм пiдхопив i переказав гучно до всiх карнач, але не За ць,
а хтось iнший. Самого Зайця чомусь не було.
- Ей, ви, там!.. Усi! - вигукнув карнач. - Хто вiдставатиме, буде
пристрелений на мiсцi, як собака. Ясно? Темп!!.
- Увага!! - покрив його фальцет. - Кроком...
- Кроком... - повторив карнач. Забрязчала зброя. Колихнулась у чорнотi
ще густiша чорнота людсько© маси.
- Руш-ш!!.
- Руш!.. - вiддало, як луна.
I колона посунулась, щiльно збита, мов отара овець. Десь попереду
залiзним кроком вiдбивали салдатськi чоботи, - там iшов авангард. м
намагались потрапити "в ногу" всi тi "стрiлки, бiйцi СМЕРШ i гвард йцi",
що зiмкнутим ланцюгом ритмiчно гойдалися навколо колони. Вони старанно
товкли ногами мерзлу землю та побрязкували збро ю. А посерединi плуталась,
спотикалась i петляла ногами сiра хлипка маса. Люди хапались, наступали
один одному на п'яти, на пальцi, пiдбивали самi себе пiд колiна... Йшли...
"До фiнiшу" десь...
- Темп!!.
Слабi спотикались i заточувалися з тихим стогоном крiзь зцiпленi зуби.
Але здоровшi не давали ©м упасти. Разом! Iти всiм разом... до того
"фiнiшу"... Разом!!. Згодом вони всi виб'ються з сил i збайдужнiють,
проблиск волi погасне й вони вже не будуть тримати один одного, не будуть
пiдхоплювати тих, що падають. "Нехай падають!.. " Всi вони по одному
вiдриватимуться й летiтимуть у прiрву. Але це згодом. Зразу ж зi старту
вони iнстинктивно хапалися один за одного, хотiли бути всi разом. Усi
разом!.. Людська душа боялась лишитись самотньою в хвилини проблиску
погасаючо© волi.
Була та пора глупо© ночi, коли, мовляв, "чорти навкулачки б'ються" й за
якою завжди помалу почина ться свiтанок. Але свiтанок ще не починався. Та
й чорти, мабуть, навкулачки ще не бились чи, може, вже скiнчили. Було
тихо. На диво тихо пiсля скрипу, гуркоту й галасу минулого дня й вечора та
пiсля всiх попереднiх днiв, вечорiв i ночей. Тихо так, що здавалось, нiби
вже нiкого й нема в свiтi, лише ця колона. Ось ще й ©© скреслять геть - i
буде зовсiм тихо. Але поки що...
Огорнена вiдча м, колона бiгла вчвал. Власне, ©© гнала вчвал варта,
теж, либонь, огорнена вiдча м. Бiгли всi. Куди? Чого? Пощо?..
Бiгли вперед по мерзлiй землi, по пришерхлих калюжах темно© площi, по
склу тонюнько© криги, що ламалась iз дзвоном i брязкотом, по хлипкiй смолi
грязюки проламаних баюр, крiзь таку саму темряву, проламуючи ©© нагло.
Темрява починала вже сiрiти, i хтось усе приспiшував i приспiшував ходу:
- Темп!.. Темп!..
З площi втяглися в вулицю. Та тут уже не можна було йти посеред дороги,
й колона мусила розтягтись, приперта вартою до парканiв, ставши безкра ю,
загубивши в iмлi початок i кiнець. Середину-бо вулицi зайняла iнша колона:
напiвпотопленi в баюрах танки, тяжкi гармати, машини, порозпряганi вози -
все те лежало боком чи руба, вже зовсiм захололе або ще тiльки трохи живе.
Це, певно, десь тут билися недавно "чорти навкулачки". Де-не-де хлюпалися
люди й хропли конi, безнадiйно й розпачливо шарпаючи цугом тяжкi тонни
залiза, витягаючи його з баюр i не можучи зрушити засмоктаний гле м i
тьмою тягар. I трохи не плакали коло них люди, шаленiючи з лютi,
вибиваючись iз сил i бабраючись iз жахливою матюкнею в калюжах. А деякi
випрягали коней i зникали геть, як примари.
Повз усе це бiгла безкрая сiра лавина, притиснена до парканiв.
Максим тримав Костика за руку i, стиснувши щелепи, напружував рештки
сил, зосередивши всi тi сили не в ногах, а в очах. Вiн видивлявся вправо й
наперед, обмацуючи зором кожен зустрiчний стовп, кожен отвiр у парканi,
кожнi ворота, а вухо ловило кожен крок тяжких чобiт варти збоку i ззаду,
визначаючи - котрий повернувся боком, котрий оглянувся назад, котрий
вiдстав на коротку, але, може, якраз вирiшальну дистанцiю. Вiн полював за
потрiбною хвилиною. А серце дедалi билося тривожнiше, бо вже вiдчувалося,
що надходить свiтанок, темрява рiдша i з цим катастрофально падають
шанси. Може, навiки...
Нарештi Максим уловив потрiбний момент i... зi всi © сили штовхнув
Костика вправо - й у ту ж саму мить стрибнув за ним сам. Попадали i враз
завмерли. Прикипiли. Вони опинилися за розваленим i похиленим на дерева й
кущi парканом i там прича©лись, - за парканом, об який черкали ноги
безлiчi людей i рушницi вартових... Колона йшла i йшла, а Максим iз
Костиком не ворушились i навiть не дихали, дивлячись усторч крiзь
проломини в парканi на рухливi тiнi, що бiгли так близько, аж долiтало
болото з пiд ©хнiх нiг... Вони лежали, закляклi, так довго, що це
здавалось вiчнiстю, i кожна мить була тягуча й болiсна, як нестерпна
мука...
Нарештi колона пройшла. Пройшла! Затихли останнi кроки. Зникла остання
тiнь. Лишились тiльки Максим iз Костиком, однi на всю околицю тут - за
парканом. Максим слухав, як вiддалявся глухий тупiт i брязкiт, покотившись
десь у безвiсть, у чорну-чорну прiрву, слухав i беззвучно... смiявся!
Благословлялось на свiт. Уже рожевiло небо на сходi, де все бiльше й
бiльше роздималося пишне фiялково-червоно-золоте вiяло... Ранок уставав
мовчазний i насторожений. Вiн звiвся над морем мертво© тишi i враз
замерехтiв привiтно...
Йому назустрiч пiдвелися й вийшли Максим i Костик, тримаючись за руки.
Вони були, мабуть, однi тут на все це мертве мiсто.
Який чудесний свiт! Казковий свiт! Десь колись уже бачений таким i
тепер повторений у всiй сво©й красi.
Фантастичнi дерева, оправленi в блискучу кригу ожеледицi, як у
кришталь, i такi ж опанцерованi кригою стовпи, обiрванi спiралi дротiв,
рештки будiвель, каркаси ру©н, танки, гармати й вози в пришерхлих баюрах -
все це стояло як зачароване i мерехтiло-мерехтiло, промiнилось.
Так, десь це вже Максим раз бачив... Але по-справжньому, так гостро й
рель фно побачив i вiдчув це, мабуть, уперше, саме тепер ось тут.
Земля зненацька беззвучно здригнулась, нiби зi сну чи вiд глибоко©
пропасницi, i дерева з дзвоном обронили дощ блискучих крижинок - перлинок,
що випромiнювали сонечка. I знову запановувала тиша. Тиша. Нiде анi рипу,
анi голосу...
Максим iз Костиком постояли, послухали, подивились - i рушили.
Рушили назад.
Назад? Нi, вперед, до життя.
Вперед по бiлому свiту - додому!
Здавалось, це так просто. От тiльки перейти цю нiму, блискучу
кришталеву пустелю - i все. Прiрва й пекло зникли, нема. Нiчого нема. Лише
вони самi...
Пройшли вулицю й вийшли на величезний майдан. Пустеля. Нiде не то що
людини, а навiть собаки, чи ворони, чи бодай яко©сь iншо© живо© iстоти.
Тiльки блиск ожеледицi й запах згарища та пiроксилiну. Посеред майдану
перехрестя шляхiв, оздоблене рясно блискучими спiралями обледенiлого
дроту, пообриваного геть у всiх напрямках. Але нi, тут, на перехрестi,
таки був хтось. Серед обiрваних дротiв тут бовванiла також якась постать.
Вона стояла в якiмсь химернiм шоломi, задерши руку високо, немовби когось
переймаючи або благаючи, щоб i ©© забрали з собою. Але вона стояла не на
землi, а на купi камiння. Це на постаментi стояв iстукан Ленiна,
подовбаний немилосердно кулями й шрапнеллю з усiх бокiв i... з iржавою
цеберкою, надiтою на голову.
Максим з Костиком подивилися на цю велично-смiшну постать, постояли на
перехрестi, не знаючи, куди ж ©м iти, якою дорогою.
"Пiдеш лiворуч - голови збудешся. Пiдеш праворуч..."
Нiде було анi вичитати, анi в когось спитати про дорогу, а самi вони
нiчого не пам'ятали, бо прийшли вночi й вийшли вночi. дина "iстота" - та,
з пiднесеною рукою, теж не могла нiчого тут порадити, бо той напрямок,
куди вона показувала, був непридатний: це був глухий кут, що впирався в
купу ру©н, над якими височiли рештки колишньо© церкви з позпилюваними
хрестами... Хоч плюй на руку й бий - куди полетить.
I тодi Максим згадав, що це ж Грайворон! Оце мертве мiсто, в центрi
якого вони стояли, - Грайворон! Мiсто з загадковою, чарiвною назвою, що
зачаклувала його пам'ять з давнiх-давен. Блискуча перлина, нанизана на
голубу нитку його дитинства, - Грайворон. I без жодно© живо© душi...
Казкове поле дитячо© уяви, де позгинанi голови велетнiв лежать на мечах,
на полi великого бою... Нiчого подiбного!.. На цiм полi бою валялись
тiльки бруднi розкиданi онучi, кривавi бинти, консервнi банки, рiзне
смердюче дрантя. Та ще зяяли глибокi воронки, лежали обiрванi дроти й
чувся сморiд пiроксилiну. А над усiм - мертвий блискучий панцер ожеледицi,
заворожена скляна нерухомiсть, крижана мерехкотнява. диний "велетень", що
присутнiй на цiм полi бою, - це той, що задер руку, але й вiн, заляпаний
болотом i екскрементами, позбавлений величi надiтою на голову iржавою
цеберкою... Грайворон. Гаразд...
Максим упевнено повернувся на пiвдень i пiшов. Повз розбитi,
розторощенi будiвлi, повз роззяпленi пащi воронок - на пiвдень. Назад -
уперед!..
Так вони увiйшли в широку вулицю, що нею йшов шлях, i шпарко
попростували на пiвдень, вибiгаючи з мертвого мiста на простiр, на таку ж
мертву снiгову пустелю.
Костик був ще в черевиках, але Максим був уже цiлком босий, хоч бурки
ще покривали зверху ноги. Максим вабив Костика зi шляху, з цi © рiвнини,
геть туди до лiсу, що ген-ген стояв сизою стiною праворуч за заснiженим
лугом, але Костик не йшов. I благав Максима теж не йти. Бо, мовляв, там
снiгу по пояс, там анi ©сти, анi голову притулити, та ще, може, й
"партизани". Там вони вiдразу загинуть. А тут бiльше шансiв.
Максим знав, що то омана, що ©м не вдасться заплатити за сво життя так
собi дешево, здавшись на щастя. Нi, вiн знав, що рятунок лежав не на битих
шляхах, а на вовчих стежках, на дуже-дуже тернистiй путi, навiть на
цiлковитiм бездорiжжi. Але дивився на Костика й бачив, що той не витерпить
муки, не витрима надто тяжкого iспиту, а через те поступився. Хай буде,
як буде.
Вони подалися рiвниною, обминаючи тiльки великий шлях i йдучи малими
дорогами. Та ба! Вони йшли так не самi. Ще й, крiм них, у степу то там, то
там бовванiли чорнi цятки на тлi снiгово© пустелi, втiкаючи одна вiд одно©
й усi вiд когось. Може, й вiд тi © колони втiкаючи? Може, то там бiгли
такi., як i вони? Може, та колона вже й уся розбiглася? Чи, може, то так
званi "торбешники"?..
Йшли безперестанку аж до полудня, i не тiльки не приставали, а все ще
дужче летiли вперед, окриленi надi ю.
Десь спалахнула й усе бiльше розгойдувалась артилерiйська канонада, але
вони на те не зважали, навiть не звертаючи уваги на те, що вони перли ©й
просто назустрiч.
В особливiй пригодi ©м став замерзлий рiвчак, що крутився у вибалку, -
по його кризi, вже добре вичовганiй безлiччю нiг, вони гнали легко, як по
асфальтовiй дорозi. В обiдню пору той рiвчак несподiвано вивiв ©х просто
до якогось села, що прилiпилося на крутому березi Ворскли, над заснiженим
лугом.
Хлопцi розгубилися. Постояли нерiшуче. Але в селi було нiби тихо й
спокiйно, i навiть не помiтно було нiяких особливих ознак життя. А тут
напосiдався голод. Хоч би чогось трохи пожувати або хоч покурити! Максим з
Костиком вийшли з вибалку й пiшли в село, заходячи городами. Скоро вони
були вже в селi. Вибрали оком собi хату, в якiй напевно можна було б щось
роздобути, i попростували до не© садочками, перелазами.
Вони були вже майже бiля ганку, як з-за колодязя несподiвано виступив
зовсiм маленький салдат з автоматом, у повстяниках i в шапцi-ушанцi й
несподiвано гримнув:
- Стiй!!.
Хлопцi стали.
- Руки вгору!
Пiдняли руки вгору.
- Документи?..
- Нема .
- Гаразд. Марш вперед!.. Прямо... Прямо...
I так, кермуючи ними, як кiньми, ззаду, в'©хав ними просто до хати, а в
нiй до просторо© ясно© свiтлицi. Там наказав ©м стати. Посвердлив ©х очима
мовчки, стоячи сам на порозi, а потiм почепив автомата на шию й вийшов
геть, лишивши Максима й Костика самих стояти посеред хати.
Як тут було чудесно! Було тепло. Було чисто. Глиняна долiвка була
посипана пiском i здавалася для Максимових босих нiг м'якою, як пух,
нiжною, благословенною, як та долiвка, по якiй вiн бiгав босонiж iще
маленьким. Просто перед ними був стiл, застелений мапами й газетами, на
яких стояли манiрка, польовий телефон, чорнильниця, пара пляшок i лежали
розсипанi набо© до автомата. Праворуч простягалась лава, а над нею було
велике люстро з кривою поверхнею, в якiй усе вiдбивалося викривлено. Так
принаймнi здалося Максимовi, коли вiн глянув у те люстро на себе. Те, що
вiн побачив, могло бути, без сумнiву, тiльки в жахливо кривому дзеркалi:
звiдти дивилась на нього безмежно змучена й волохата людиноподiбна
iстота... Лiворуч була пiч-полька, тобто - суцiльна стiна з дверима-аркою
до сумежно© кiмнатки, "хатини". I нiкого з людей!..
Хлопцi постояли. А потiм сiли собi на лавi i обо , мов по командi,
заплющили очi. Мов кури на призьбi проти сонечка. Сидiли; млiючи вiд тепла
й утоми, слухаючи, як та втома, мов пари алкоголю, розливалась тяжкою
хвилею по всьому тiлу. Було вже лiньки розплющити очi, поворушити хоч
одним м'язком. Вони чули, як хтось обережно виступив з хатини i зупинився,
дивлячись на них. Нехай. I юний Костик, i бувалий у бувальцях Максим
вирiшили собi, що нiчого, власне, особливого ще не сталося, оскiльки вони
потрапили, мабуть, до фронтовикiв, до армiйцiв. Принаймнi кiлька годин
можна буде бути спокiйними, аж поки ©х не передадуть до "вiдповiдних
органiв", тобто - до тих самих органiв, вiд яких вони втiкали, а втiкавши,
вскочили от у халепу. А що вони були таки перед фронтом, можна було
виснувати з досить близько© канонади...
- Кгм!.. Сержант зараз прийде, - прогудiв апатично густий бас. -
Закурюйте.
Довелося розплющити очi, та ще й швидко. Слово "сержант" ударило
Максима, наче довбнею по головi. Вiн ураз ясно усвiдомив собi, що ©х
чека : при фронтi, без документiв - ©м належиться розстрiл, а як взнають
правду - то тим бiльше.
Тим часом перед ними стояв типовий укра©нський дядько i, посмiхаючись у
вуса, слинив цигарку в однiй руцi, а другою рукою простягав кисета.
"Сержант - це ж титул, вживаний звичайно в спецiяльному родi вiйськ!
Га!.."
- Ви господар? - спитав Максим мляво, закурюючи.
- Нi, я мобiлiзований... За кухаря тут ось...
"Ага". Страшенно хотiлося про все негайно випитати в цього
простакуватого й симпатичного дядька, щоб зорi нтуватися, але замiсть того
Максим позiхнув i приплющив очi. "Обережно! Все ясно. Хiба тобi мало
одного слова "сержант" для орi нтацi©?" Вовчий iнстинкт перебрав команду,
i, замiсть говорити, Максим "задрiмав" собi, лише нашорошив вуха. "Якщо
вискочимо з цi © халепи (давав Максим обiтницю), зразу ж курс на лiс. А
того Костика потягну силою, понесу на руках, як кошеня... Дитлах!.. Але це
- якщо... Якщо ж нi... Гм, треба негайно прийняти рiшення, негайно - що
робити, якщо "нi"?.."
Але рiшення нiякого Максим не встиг прийняти, як до хати знадвору
ввiйшов сержант. Вiн навiть не помiтив ©х, кинув з досадою шапку й шматок
хлiба на стiл i тяжко сiв при столi. Затарабанив пальцями. Це був сiрий,
задимлений i флегматичний парубок, що в сво©х заяложених i пошарпаних
вiйськових штанях та в такiй же сорочцi i в зачовганих чобiтках
"гармошкою" скорше нагадував сiльського коваля чи шевця, анiж будь-якого
сержанта чи щось подiбне. Дядько, що був "за кухаря", сховався. А сержант
сидiв i тарабанив пальцями, чимось безмежно заклопотаний, i неспокiй той
якимись невидимими шляхами передався Максимовi. Але... Нi, той неспокiй
походив не вiд сержанта. Вiн походив вiд шиб у вiкнi над сержантом, що,
позолоченi сонцем, деренчали й сопли (так, сопли!) вiд безугавно© десь
канонади та бомбових вибухiв, вiд наглих вiдпливiв та припливiв повiтря,
породжених тими тяжкими вибухами. Тi бомби рвались довгими серiями десь
там, на пiвденнiй сторонi. Там, на тiй сторонi пiвденнiй, стояв
безугавний, прогресивно наростаючий клекiт, що перетинав свiт упоперек вiд
обрiю до обрiю, з пiвденного заходу на пiвнiчний схiд... I Максимовi
занудило пiд серцем, - це ж ©м перетято шлях непрохiдно й непролазно. Це ж
там залiг фронт - море вогню й залiза, тотальна смерть, сiяна людьми двох
армiй супроти всього, що не з ними, - армiй, якi заглибились на кожнiй
п'ядi землi. Той фронт - то було сво рiдне люте, безкомпромiсове "або -
або", без третього вибору, без середини. Але проти Максима тi двi
крайностi були об' днанi в дину цiлiсть, у суцiльне заперечення, без
дилеми "або - або", просто - тотальне заперечення. Фактично тут було лише
двi крайностi: "вони", що залягли фронтом упоперек свiту, i "вiн", Максим,
що ма ©х переступити, скреслити геть. Два свiти, такi протилежнi, такi
неспiвмiрнi, але однаково затятi, непримиреннi. I сержант ось - уосiблення
того протилежного свiту, того суцiльного й тотального Максимового
заперечення.
А сержант сидiв i розгублено тарабанив пальцями. Зовсiм не цiкавився
затриманими, й навiть, здавалось, не помiчав ©х. Та ось по довгiй павзi
сержант пiдвiв на них очi i навiть не здивувався ©хнiй присутностi.
Подивився апатично, а потiм:
- Ну, i як же ж воно дiла, хлопцi, га?
- Нiчого, - зiтхнув Максим. - Спасибi...
- Добре, - додав Костик. - Тiльки от жерти хочеться, товаришу сержанте!
- закiнчив вiн несподiвано з жалiсною мiною.
- Жерти?.. - Сержант узяв принесений шматок хлiба, примружившись,
покрутив його в руках, зiтхнув i поклав назад на стiл. I почухав голову,
мовби вибачаючись:
- рунда, братцi!.. От дали пайку - на цiлий день! Хоч жуй, хоч плюй,
хоч дивись, хоч удавись, га!.. Але зачекайте лишень...
Вiн устав i пiшов до хатини, щось довго там возився. Нарештi вийшов iз
хатини з повною пригоршнею сухарiв, сiрих i чорних, як земля.
- Ось хiба сухарiв, якщо хочете... - I висипав ©х, половину Костиковi,
а половину Максимовi на колiна.
- Ге-ге, та в тебе ж i чоботи добрячi, браток! - здивувався вiн i аж
став, розглядаючи Максимовi "чоботи" - босi, репанi, в кривавих пухирях
ноги, що виглядали з-пiд верхньо© частини бурок.
- Добрi чоботи...
I, зiтхнувши, сплюнув - понуро й злiсно. А тодi повернувся до столу,
сiв i почав крутити грубезну цигарку з газетного засмальцьованого паперу.
Задеренчав телефон. Сержант, замiсть узяти рурку й послухати, просто
крутнув за ручку сюди й туди з досадою, даючи "отбой". Мовляв,
"одчепись!". I закурив собi. А закуривши, надсипав з повно© пачки махорки
половину на стiл, а решту запакував i кинув Максимовi:
- На... Кури на здоров'я... (Посмiхнувсь iронично)... Не так, може,
ноги мерзнутимуть... браток!..
Потiм заходився розглядати мапу, чухаючи голову.
Максим з Костиком гризли сухарi - житнi й яшнi, трохи з пiском i
приплiснявiлi, але то нiчого, - i нiяковiли, почуваючи себе в явно
фальшивiй ситуацi©. Чим то все скiнчиться? Костик дивився здивованими й
розгубленими очима на Максима й запитував ними щось, а зубами тиснув на
здоровенний сухар, аж в очах йому виступали сльози.
Максим мовчки дивився на сержанта, гриз сухарi й трохи хвилювався, але
не вiд страху, нi, а навпаки - йому було незручно й було трохи цього
сержанта шкода. А головне - ця фальшива ситуацiя, думав вiн, може
закiнчиться зовсiм непри мно. Вiн думав зовсiм спокiйно над тим, щоб
самому першому внести яснiсть, бо ж однак "викриття" було неминуче. Адже
сержант, безперечно, не зна , з ким ма справу. А це ж не гарно -
зловживати добротою, для них не призначеною... Сержант, звичайно, буде
кричати, взнавши правду. Але от треба взяти та й якось викласти йому, хто
вони. Га?..
Максим обдумував, як саме внести у все це яснiсть. З чого б почати? Все
одно ж ©х уже заарештовано, значить, рано чи пiзно все буде вияснено. I
якщо вони ще мають якийсь шанс, то, може, саме в цiм тактичнiм ходi -
попередити подi©. А тодi, може, вже можна буде якось крутитись...
Але тут сержант несподiвано перерiшив усе по-сво му.
- Ну, от, - промовив вiн, скiнчивши розглядати мапу... - Що, вiдпочили
трохи?.. А тепер, братця, смалiть собi... - i вiн повiв пальцем по мапi, -
ось так! Оце село, де ми , ось тут. А ось отут фронт, на пiвдень. А ви
смалiть, звичайно, на пiвнiч. Тримайтеся маршруту - Грайворон - Борисiвка
- Тамарiвка... А втiм, - зiтхнув, - вибирайте маршрут, який зна те...
I встав. I хлопцi теж повставали, здивованi, не вiрячи самi собi, що
так раптом оберта ться справа. Вiн уже ©х просто виганя . Вiн безперечно
мав ©х за тих "мобiлiзованих", що ©х безлiч вiдступало по шляхах, дiставши
наказ Во нкомату - "йти на формування в тил"; тих, що ©х звуть
"торбешниками", бо дине, що вони мали на озбро ннi, - це торбу з харчами.
Хлопцi позапихали останнi сухарики в кишенi, закрутили по цигарцi,
подякували сержантовi за все - за сухарi, за махорку, за теплу кiмнату, за
щире слово, й рушили до дверей. Та тут дверi вiдчинилися назустрiч i
увiйшов той самий салдатик, що ©х заарештував:
- Товаришу сержант! А що з цими от робити?
- З ким?
- Та ось iз цими ж... Я ©х затримав без документiв. Iшли до н мця,
прямо на фронт смалили.
Сержант наставився очима на Максима й на Костика, але без особливо©
внутрiшньо© експресi©, лише здивовано.
- Куди?
- Нi, ми не до нiмцiв, - заперечив Максим, посмiхнувшись. - Ми до
сво©х.
- Ми колону свою доганя м, - гаряче пiдхопив Костик i тут же
поправився: - Ми часть... часть свою доганя м!
- А де ваша колона? - спитав сержант, нахмурившись.
- Пiшла на Грайворон i на Тамарiвку...
- I?..
- I ми от доганя м... Пристали...
- Ага... - сержант пильно подивився на Костика, потiм на Максима, на
його "чоботи", зiтхнув, поторсав чуба i несподiвано махнув рукою:
- Нехай iдуть. Пусти ©х.
- А документи ж, товариш сержант?
Тут сержант визвiрився несподiвано:
- Якi там тепер документи? Не бачиш - люди на той свiт пруть! Нехай
пруть! Е-е!.. - i махнув рукою, немовби хлопцям на прощання.
- Все одно вiйна, брат! Паняй, хлопцi!..
I хлопцi вийшли. Повз здивованого салдата!..
Вони опинилися на вулицi й стали, безмежно здивованi.
"Га! Яка ж помилка вийшла з тим сержантом! Таж сержант - це ж анi одне,
анi друге "або", - це середина!.."
- Ну, Костику, тепер - на лiс!
I Костик уже не сперечався, - навпаки, зрадiв такiй командi.
Приголомшений пригодою й несподiваним щастям визволення, вiн аж тремтiв
вiд бажання кинутися звiдси чимдуж до лiсу, боячись, що сержант може
похопитися й завернути ©х.
- Нi, Костику. Спокiйно. Тепер якраз iди собi спокiйно. Отак-от...
I вони йшли собi мляво вуличкою. Йшли просто. Потiм звернули лiворуч.
Озирнулись. I, переконавшись, що хата вже зникла за тинами та повiтками,
враз чкурнули, скiльки духу, до лугу, задивляючись очима туди ген-ген, де
за лугом чорнiла смуга лiсу.
Та добiгти до того лiсу ©м не судилося. Навiть не судилося дiстатися до
лугу, що простягався мiж лiсом i ними, вкритий рудими плямами сухих
плавнiв i щетиною очеретiв. Тiльки-но вони почали спускатися вузенькою
вуличкою з урвища до лугово© низини, як ©м назустрiч вигналася пара
замилених коней, запряжених у рожнатi сани (один у корiнь, другий у
пристяжку), а на санях, на соломi сидiла купа озбро них людей у
цивiльному.
- Стiй! Стiй!!. - зарепетували всi, повистрибувавши з саней i
наставивши на Максима й Костика автомати.
- Стiй!
Це були "сво©"... начальник мiлiцi© (той, бувший фiнiнспектор) , два
мiлiцiонери й "сам" старший карнач За ць... "Так от чому його не було
вночi бiля того льоху в Грайворонi! Це ж вони, пак, вiдстали були вiд
колони ще в Писарiвцi, "органiзовували" там коней i сани i тепер от
доганяють колону. Колону, господарем яко©, власне, й був ось цей За ць.
"I понесла ж ©х хал ра саме по цiй дорозi, лугом!"
- Куди ж це ви, га? - визвiрився За ць на Максима. - Га?!.
Та й, не витримавши Максимового вигляду й погляду, спустив сво© очi в
землю. Максим з безнадi© вдався до шибеничного "гумору":
- Якщо я скажу тобi, що йдемо в лiс по квiти чи по ягоди, ти ж однак не
повiриш.
- Нi... До н мцiв смалите?
- Чому ж? Ти ж зна ш, що нi... Ми просто блука мо. Збились. Одбились.
Пристали.
- Добре менi пристали, мов лошаки чешете! I це в який же ви бiк так
чешете?..
- Не бачиш? Колону ж доганя мо... Чи вже не тямиш?
- Та бачу. Тiльки ж як ви в цей бiк бiгтимете, то ви ©© нiколи не
доженете.
- Невiдомо, земля кругла. Не доженемо, так перестрiнемо.
- Ну, добре. Чого бiгти кругом свiту? Сiдайте, ми ©© от зараз доженемо
- i все вияснимо.
- Добре, тiльки ти от пусти хоч оцю дитину. Вона ж нi при чiм.
- Нiчого. Там розберем...
- Чи далеко колона? - спитав, зiбравшися з духом, пiдкреслено суворо
начальник мiлiцi©, коли "бранцi" всiлися в сани до гурту й сидiли вже,
оточенi збро ю.
- Доженете, - позiхнув Максим зi зле прихованою досадою й додав
iронично: - Якщо все буде гаразд.
- Що значить "якщо все буде гаразд"?
- Та так... А чи ви, мо, ©дете до тiтки на весiлля?
- Поговори менi... (Це За ць). А як далеко, де саме ви втекли з колони?
- Якщо сказати правду, то не ми вiд не© втекли, а вона вiд нас.
- Гм. Я бачу - це ти дума ш, що ©деш на весiлля... Ну-ну, сумне, брат,
буде тво весiлля.
- Сумне, - згодився iронично Максим.
На тому розмова ©хня урвалась. Далi ©хали вже весь час мовчки.
Максим обрахував, скiльки треба часу, щоб до©хати до Грайворона, потiм
вiд Грайворона - до колони. Вона, напевно, не зайшла далi як 15 - 16
кiлометрiв за цей час, ну й ще зайде кiлометрiв з 10, поки ось цi конi до
не© доскочать. Конi були добрi й бiгли шпарко. Не бiгли - летiли. Так що
виходило, що за яких пару годин вони наздоженуть колону. Там буде все
"вияснено". Власне, й виясняти нiчого, - ©х просто представлять перед яснi
очi того гвардiйського начальника з пiвнячим фальцетом, вiд якого вони
втекли в Грайворонi, - i все. Суд триватиме хвилину-двi. Судитиме той
пiвнячий фальцет разом iз Зайцем, начальником мiлiцi© та з "ударниками"
СМЕРШу.
Нi, незавидна виходила картина, зовсiм незавидна. Але точна. I фiнал -
незаперечний. Бiографiя (його, Максимова) мала скiнчитися за дуже короткий
час. Що ж до Костика...