Страница:
Автор теж. Авторовi ж треба йти за геро м назирцi, слiд у слiд, як його
тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi;
йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.
Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалю ться брилами, громадиться
горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову, як
навпроти шаленого вiтру, сто©ть автор на мiсцi, все замiряючись зробити
крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все тому, що
час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух,
катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган
пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не
видно окремо© людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що
йде вiхолою, забива всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I, може,
тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i
тому геро вi, пiднесеному над прiрвою.
... Часом вам сниться сон: ви сто©те над страшною безоднею. Над такою
безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I от
вам треба над тi ю безоднею йти. I лише тонесенька риска переходу понад
самим кра чком, - i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по
вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi.
Пiд вами така прiрва, що лише туман сивi десь унизу, а дна й не видно.
I от на тiй гривцi, над тi ю прiрвою балянсу ваше похололе серце...
Ви ряту тесь тим, що прокида теся зi сну. Але герой так урятуватись не
зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки сто©ть над
справжньою жаскою прiрвою й бажа схопитись за чиюсь руку, за руку б свого
друга й побратима. Але такого друга нема , тому вiн сто©ть сам i,
вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.
I це - чорна загибiль, моторошне царство ру©ни, безнадi©, краху
людсько© душi - безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися
серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого
свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi
мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як жорства, втративши
волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання
змагатись... Мовби пiсок пустель...
Одним iз числа тих мiльйонiв й наш герой. Власне, не герой, а просто
- людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi,
викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди сво ©
землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i
пiшла навпроти, пригинаючись до само© сиро© землi, сво © землi, хапаючись
за не© й за все, що на нiй , не даючися скинути себе в прiрву.
Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних часiв людсько©
iсторi©, оспiваний , поетами й трубадурами всiх епох i народiв, - анi
Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень,
що ста на прю з усiма темними силами - драконами, змiями-гориничами й
iншими почварами стоголовими - й перемага ©х казковими чарами та мiццю
сво ю богатирською.
Нi, цей герой - це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена,
заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина 20-го столiття.
Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена,
одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували
пiд сонцем. Що проти них змi©-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття
- страхiття ницости, масово© пiдлоти, масово© жорстокости й злоби, що
стали разом гидрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. I от вiн
протисто©ть ©м... Сiрий, i буденний, i не геро©чний на вигляд, немовби
зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперто
зцiпленими зубами... З очима, запаленими вогнем велико©, нездiйсненно©
мрi©...
Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш
побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й
побратимства та мали вза мнiсть. I от ми з ним балянсу мо над безоднею й
будемо бiгти впарi над нею - шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви
тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця
спалаху в тiм розпачливiм змаганнi людсько© iстоти, приречено© на смерть,
але бунтуючо© - проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти
логiки, проти стихi©, проти долi самотньо©, кинено© напризволяще, зведено©
до ролi земно© пiщинки, i с т о т к и, обдурено© заповiдженим ©й божеським
покликанням. Обдурено© й поставлено© перед фактом цiлковито© дiкчемности й
безсилля, над проваллям всеподавляючо© ницости, над слiпим клекотом
всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як
пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз
вiдносних величин злоби й брутально© волi якихось неспiвмiрно малих
одиниць i тупо©, самостiйно дiючо© черство© матерi©.
I.Спецiяльна заувага, яка мала б заступитк окремий роздiл.
Це буде звичайна довiдка.
В нетерплячого читача, зокрема ж - у читача, що звик до простоти й
гранично© ясности клясичного роману, може виникнути питання - де ж,
нарештi, вiдбува ться дiя? Не взагалi, а точно, - де саме?
На це можна б вiдповiсти, що це не ма нiякого значення. Така дiя, як
ця, що вiдбува ться тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на
будь-якiй точцi земно© кулi року Божого 1943-го, але...
I тут приходить знамените "але" - "але", як виняток з правила.
Але в дiйсностi, в усiй сво©й трагiчнiй повнотi й специфiчностi така
дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територi© й лише на тлi
надзвичайно© епопе© певного народу (може, навiть як вивершення тi ©
епопе©). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше.
Отже - дiя вiдбува ться на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашо©
Батькiвщини, що зветься Слобiдською Укра©ною та чия доля чи не
найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселя трагiчну землю,
Укра©ною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який
тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник велико© революцi© безлiч
жертв в iм'я братерства, рiвности й свободи - в святому поривi до
прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по
тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана...
Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи
гекатомби жертв знову ж таки в iм'я тi © свободи, братерства й
вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр
найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до
ступня новiтнього "вiрую"... Пiзнiше, як частина Европи, найдальше
висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному
побо вищi двох жорстоких систем iз таким "вiрую", двох велетенських,
ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил -
червоно© й брунатно©, пiд знаком п'ятикутно© зорi й пiд знаком чорно©
свастики. Ця земля стала пляцдармом ©хнього герцю, уособлюючи в сво©й
трагедi© трагедiю цiло© доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми
незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче
здаватись, не хоче зникати з лиця землi.
Словом, дiя вiдбува ться на частинi територi© нацi©, яка ще не жила,
все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i,
зда ться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збира по краплi
рештки вже решток сво©х сил та й хоче знову звести голову...
Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цi ©
дi© може бути кадр, що потряс душу геро вi в дальшому розвитку подiй i що
його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку...
...Велика колона приречених на смерть разом iз геро м бiжить пiдтюпцем
попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озбро ним ворожим конво м.
Бiжить, гнана десь за мiсто... Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники
другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi
передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу,
але перелякана варта притиска колону до парканiв i жене ©© вчвал все туди
ж i туди ж, за мiсто, де ма бути суд i розправа над цi ю колоною сiрих
умовних знакiв, що були колись людьми. Але ©х пильнують i женуть так тому,
що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання
надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал
- щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю
останню в безодню а чи розiп'ясти ©©.
А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса
й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках трима двi
почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марi©. Вона тими iконами, бiжучи,
хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi ©© широко вiдкритi, волосся
розвiва ться на вiтрi, груди розхристанi - груди Матерi, що вигодувала
цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить... Вона
мовчить, але очi ©© кричать... I вчува ться, що вона кричить уся, кричить
тим криком, яким кричали колись i ©© предки, прагнучи врятувати свого
земного бога, повергнутого в безодню, символ сво © вiри й сво © надi©:
"Видибай!!. Видибай, боже!!."
Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби
вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном... i дошки
Спасителя з Марi ю полетiли геть...
Цей кадр - це i той образ, який треба розгорнути до краю. I тодi вiн
стане достатньою вiдповiддю на запитання - "ДЕ?..".
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини,
зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi
сипалися шпаруни, - а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона
вродила трьох козенят - i всi кiзочки, - та нiкому було радiти з того.
Ачей i самiй козi не було з того радости.
Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного
тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й
усе навколо, а в тому склi й череп'©, посеред веранди стояла злякана коза
Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно
народжених сво©х дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята
iнстинктивно тислися одно до одного i всi разом до матерi - i так стояли,
а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот
iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову...
На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i
намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв
посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як
моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо
дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути
в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими
козенятами.
Але корабель не йшов на дно, - жодна з безлiчi скинених навколо нього
бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на
поверхнi.
А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи,
мовчки тяг його назад у присiнки - туди, де було ©хн "сховище".
Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на
пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли,
дослухаючись усiм ством, як десь гуляла, шукаючи ©х, смерть. Власне,
дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться,
сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i ним опанувала безмежна
апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i
не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не
помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i
вгадував - не думкою, лише набряклим серцем, - що пережива це бiдолашне
дитя, опинившись отак раптом у пеклi.
Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста - там,
мовляв, безпечнiше... Але то все самоомана, то - щоб не разом умирати, бо
на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух
вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на
околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожу . Хотiв,
щоб так було, хоч i знав, що воно не так.
А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи
пророцтво про кiнець свiту й Страшний Суд. Це, власне, розпочалося
справжн бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, зда ться,
iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь
напосiлися разом, i з усi © сили, i з однаковим оскаженiнням на це
бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було
таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з
однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали ©х
при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю.
Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили
зовсiм не рiвнi, - не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його
нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького
лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити
його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього -
на це глиняно-дерев'яне мiсто - пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це - на
мiсто, де було всього з десяток двохповерхових будiвель, один будинок
трьохповерховий, а решта - все халупи та одноповерховi дiмочки. I от цi
дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. Зранку
до вечора гули над ним згра© тяжких лiтакiв обох кольорiв - пiд знаком
червоно© зiрки й пiд знаком чорно© свастики. Причому багато лiтакiв було
народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими - пiд емблемами свободи, -
вироблених на авiазаводах кра©ни Вашiнгтона й кра©ни Кромвеля, що вiддали
сво© крила до розпорядження кра©ни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й
лiтаки з "паучками" гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, - однi
до обiду, другi пiсля обiду.
Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще
лишалося живим, не мало вже нiяко© надi© вибратися цiлим iз цього пекла, з
цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав тако© надi©, хоч
вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було
рiччю найстрашнiшою, - це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з
дружиною й дiтьми тулився щiльно до сиро© землi. Вони були всi вкупi й
трималися одне одного, докладаючись лише на химерну долю. А якщо ©м
судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо ©м судилося... Та, не
довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони
тулилися щiльно до сиро© землi, до голо© землi. Нi, земля та була вкрита
снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що
пiкiрували просто на них i з виттям випускали серi© бомб та стрiляли з
бортово© збро©. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба
було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити ©©. Так
вони протистояли смертi. В ©хнiх умовах це був диний, бiльш-менш
реальний, спосiб захисту, бо на низинi не можливi були нiякi "щiлини" й
нiякi iншi сховища. Але... Але при такому способi рятування вiд тоннових
бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю
до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить
страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.
Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю.
Рятуючи ©© вiд божевiлля, Максим i спровадив ©© з немовлям на околицю
мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на
рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд
бомб, але бiльша вiд людей - отих одягнутих у мундири людей, що могли
з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен
боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть.
Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. I саме
тому Максим не став затримувати дружину в ©© одчайдушному шуканнi рятунку.
Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на
мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi сво ю хатиною...
Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок, подивитися, що дi ться в
свiтi.
Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене ©дким запахом
пiроксилiну i - борошна... Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в
державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в
небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище
паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись
ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов
курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо,
до сизо© хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони,
далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю
очi, як вони несамовито плямкають губами - тi голоднi, вимученi, виснаженi
люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо
©ли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тi ©
борошняно© хмари, аж поки смерть ©х не збивала геть назад у снiг, у багно,
в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до
нього всiм ством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що
стояв на горi Сина© за хмарами, готуючи скрижалi спасiння...
Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре
видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно
шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в
повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати
помалу рiдким дрiбним туманом.
Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар' ри трупiв
розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, - то
нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок,
чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли
б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах
стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та
по канавах. Одначе жах перед кар' рами трупiв, засипаних лузгою, блiд
перед видовищем, як борошно застеля сонце... I тiльки новi серi©
оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки в вухах, клали людей знову
в снiг.
З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за
поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об' кти
(якщо млин i ливарний завод вважати за великi об' кти), а й солом'янi
халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серi© бомб
уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати.
Так робили лiтаки з чорними "паучками" до обiду, так робили й лiтаки з
червоними зiрками пiсля обiду, а серед них - так робили й лiтаки, зробленi
на заводах кра©ни Вашiнгтона й на заводах кра©ни Кромвеля. Всi вони лiтали
низько, мов вороння, знаючи, що нiщо ©м не загрожу , i впивалися насолодою
знищення беззахисних.
Та з халупами ©м велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi,
критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби
сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим -
хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не
придатна до знесення цих утворiв допотопно© архiтектури, а цiла ця нищiвна
кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла
халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю.
Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була
супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi
халупи залишалась одна чорна, глибока яма, з двохметровими брилами
вивернуто© землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка
спокiйно собi стояла бiля свiжовирито©, димлячо©, глибоко© вирви, мов бiля
могили, - стояла цiлiсiнька, i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби
припадала молитовно навколюшки, або всерединi ©й завалювалась пiч та ще
часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик,
нiби глум над людським генi м ру©ни.
Iнша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою
бомбою малу, простягнену долi людину теж не так просто, коли вона
трима ться мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували самi й тi © землi
пускалися. Божеволiючи вiд самого зазирання смертi в вiчi, вони
схоплювалися й бiгли, - рятуючись, бiгли назустрiч смертi. Iншi ж вiд
надмiрно© напруги перед надмiрним жахом, з надмiрного вiдчаю втрачали
нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже
не ховалися й не лягали, тiльки так собi тинялися в фiлософському,
фаталiстичному настро©:
"Як призначено Богом, то вб' . А як не призначено - то не вб' ..."
В дiйсностi ж виходило, що нiбито ©х усiх було призначено геть на
побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З
неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти - пiднявши ге ну
огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали ©© на землю, на голови
мерзенним грiшникам i ©хнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним
дiдам, щоб знали як...
Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й
Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах
i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони
падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi
землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як
тоскно ревла десь покинута, дина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда
кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився
вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби
вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж. Максим
намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким
ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.
Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй
вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу,
простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усi ©
сили. I вони сидiли так...
Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки i десь тоскно
бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обiцяючи найлегший
вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла
глибоко, як скалка, - це думка про "рiдну кулю", цебто про кулю з рiдно©
руки.
"От якби хтось i з тих, що десь там наступають, але хтось iз сво©х,
близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось там iз
товаришiв i друзiв? Iз тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного
келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий,
всепожираючий гнiв на весь свiт... I то нiчого, що вiн був би
несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспоко ний
сво©ми, що, безперечно, теж ляжуть поруч..."
Максим знав недоречнiсть цi © думки, - з рiдно© руки не може бути кулi.
Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю
i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що ©х
переважно спiткала однакова з ним доля... Зрештою, думав просто про братiв
по кровi взагалi, про синiв цi © землi. При мною була б куля бодай хоч iз
рук сво©х, та ба...
Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi сво© не приходили й не могли
прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з
неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. I чужий насувався самум,
- гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом ру©ни.
Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто...
Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до сво©х
розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на
чаднi ру©ни, щоб просити захисту в сусiд на нiч. Та надлiтав нагло
звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив "паникадила" в небi. Люди, хто в чому
встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами
будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.
Так тривало три днi. I не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi
сов тського солдата. Просто було собi нiчи мiсто, - вiльне й нi вiд кого
не залежне...
Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi
кирпатi хлопцi в сiрих "ушанках", у заболочених i пом'ятих шинелях, у
повстяниках i з "фiнками" через плече.
- А зд сь н мцав та н ту? - питали вони сторожко, очманiло. Питали в
хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь
утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.
"Вятскi р б'ята", - впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i
стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. I не тому стало тужно, що
вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся ©х, а тому, що сподiвався
побачити сво©х, а тi "сво©"... Гай-гай! Чи ж ще вони взагалi десь у
цiлому свiтi?!
Iншi люди почувались так само, - замiсть радости, ©х огорнула туга й
жах.
Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше
бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а
захистити людей отими сво©ми "паличками" цi чужi хлопцi не зможуть та й не
схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували
намiру захищати, а навпаки - стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно
реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи
вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу "колоти дрова на
©хнiх головах". Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли
навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.
З цi © причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та
сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й хлопцi, й усi iншi чекали
сво©х - чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал i гнаних
по всiх шляхах вiйни, а прийшли - ось якi... Це прийшли хлопцi таки з-за
Уралу, але не тi. Вони, може, й добрi хлопцi, та тiльки ж... За них
тiнь, як його друг i свiдок; iти так, як вiн тiнню йшов за ним у життi;
йти, те життя вiдтворюючи. А це тяжке завдання.
Матер'ял (говорячи фаховим термiном) навалю ться брилами, громадиться
горами, збиваючи з нiг, загрожуючи привалити геть. I, нагнувши голову, як
навпроти шаленого вiтру, сто©ть автор на мiсцi, все замiряючись зробити
крок уперед, заносить ногу - i нiчого з того не виходить. А все тому, що
час, про який мова, це час апокалiптичних зрушень, це сам скажений рух,
катастрофальний i безглуздий, як той самум чи велетенський гураган
пустелi. Такий рух, що в ньому годi розглядiти людину. Нi, в ньому не
видно окремо© людини, лише рух пiщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що
йде вiхолою, забива всьому живому дух, мете геть усе в небуття. I, може,
тому при спробi розглянути людину в тiм самумi робиться млосно. Так, як i
тому геро вi, пiднесеному над прiрвою.
... Часом вам сниться сон: ви сто©те над страшною безоднею. Над такою
безоднею, що у вас терпнуть не тiльки ноги, а й терпне, холоне душа. I от
вам треба над тi ю безоднею йти. I лише тонесенька риска переходу понад
самим кра чком, - i йти вам треба по тiй тонюнькiй-тонюнькiй рисцi, по
вузенькiй гривцi якогось муру чи гiрського хребта, на голокрутнiй висотi.
Пiд вами така прiрва, що лише туман сивi десь унизу, а дна й не видно.
I от на тiй гривцi, над тi ю прiрвою балянсу ваше похололе серце...
Ви ряту тесь тим, що прокида теся зi сну. Але герой так урятуватись не
зможе, бо вiн не спить i те все не сниться йому. Вiн таки сто©ть над
справжньою жаскою прiрвою й бажа схопитись за чиюсь руку, за руку б свого
друга й побратима. Але такого друга нема , тому вiн сто©ть сам i,
вiдсахнувшись, дивиться в ту прiрву, похоловши.
I це - чорна загибiль, моторошне царство ру©ни, безнадi©, краху
людсько© душi - безповоротно й назавжди. Це прiрва, над якою опинилися
серця мiльйонiв людських iстот. Фiнал цього забрiханого, здичавiлого
свiту, пущеного по похилiй самозганьблення й самознищення. Вони, тi
мiльйони сердець i душ - зриваються й летять униз, як жорства, втративши
волю й силу до опору, втративши вже останню вiру, надiю й бажання
змагатись... Мовби пiсок пустель...
Одним iз числа тих мiльйонiв й наш герой. Власне, не герой, а просто
- людина, що не далася схопити себе так просто тому страшному самумовi,
викресала з себе iскру волi й збунтувалася, вперлась ногами в груди сво ©
землi й випала з загального руху. Бiльше того, вона повернулася всторч i
пiшла навпроти, пригинаючись до само© сиро© землi, сво © землi, хапаючись
за не© й за все, що на нiй , не даючися скинути себе в прiрву.
Вона, ця людина, - це не легендарний герой легендарних часiв людсько©
iсторi©, оспiваний , поетами й трубадурами всiх епох i народiв, - анi
Ахiлл, анi Зигфрiд, анi Микита Кожум'яка, анi якийсь там iнший велетень,
що ста на прю з усiма темними силами - драконами, змiями-гориничами й
iншими почварами стоголовими - й перемага ©х казковими чарами та мiццю
сво ю богатирською.
Нi, цей герой - це звичайна собi, сiренька, в лахмiття вдягнена,
заштовхана, стероризована, отака собi мiзерна людина 20-го столiття.
Слабенька й змучена, непоказна й нiчим не опанцерована, поставлена,
одначе, долею проти найбiльших страхiть i почвар, якi будь-коли iснували
пiд сонцем. Що проти них змi©-гориничi! А серед них i найбiльшi страхiття
- страхiття ницости, масово© пiдлоти, масово© жорстокости й злоби, що
стали разом гидрою мiльйонноголовою, ще й опанцерованою в залiзо. I от вiн
протисто©ть ©м... Сiрий, i буденний, i не геро©чний на вигляд, немовби
зацькована тваринка. Лише з гарячим, буремним серцем... З уперто
зцiпленими зубами... З очима, запаленими вогнем велико©, нездiйсненно©
мрi©...
Герой нашого часу!.. Це, може, навiть ви. Це, може, ваш брат. Або ваш
побратим, друг, якщо ви мали щастя носити в собi вогонь дружби й
побратимства та мали вза мнiсть. I от ми з ним балянсу мо над безоднею й
будемо бiгти впарi над нею - шляхом, що його придiлила доля. Може, й ви
тим шляхом бiгли? Може, це буде мова про вас! Може, iскорка й вашого серця
спалаху в тiм розпачливiм змаганнi людсько© iстоти, приречено© на смерть,
але бунтуючо© - проти всього: проти неминучости, проти свiту, проти
логiки, проти стихi©, проти долi самотньо©, кинено© напризволяще, зведено©
до ролi земно© пiщинки, i с т о т к и, обдурено© заповiдженим ©й божеським
покликанням. Обдурено© й поставлено© перед фактом цiлковито© дiкчемности й
безсилля, над проваллям всеподавляючо© ницости, над слiпим клекотом
всеруйнуючого зла, над космiчною прiрвою нiщоти, ганьби й глуму, як
пилинка в холодному й жорстокому змаганнi космiчних чисел, складених iз
вiдносних величин злоби й брутально© волi якихось неспiвмiрно малих
одиниць i тупо©, самостiйно дiючо© черство© матерi©.
I.Спецiяльна заувага, яка мала б заступитк окремий роздiл.
Це буде звичайна довiдка.
В нетерплячого читача, зокрема ж - у читача, що звик до простоти й
гранично© ясности клясичного роману, може виникнути питання - де ж,
нарештi, вiдбува ться дiя? Не взагалi, а точно, - де саме?
На це можна б вiдповiсти, що це не ма нiякого значення. Така дiя, як
ця, що вiдбува ться тут, могла вiдбуватися й вiдбувалася скрiзь, на
будь-якiй точцi земно© кулi року Божого 1943-го, але...
I тут приходить знамените "але" - "але", як виняток з правила.
Але в дiйсностi, в усiй сво©й трагiчнiй повнотi й специфiчностi така
дiя могла вiдбуватися й вiдбувалася лише на певнiй територi© й лише на тлi
надзвичайно© епопе© певного народу (може, навiть як вивершення тi ©
епопе©). Тому мiсце й час мусять бути визначенi якнайточнiше.
Отже - дiя вiдбува ться на Слобожанщинi, цебто на тiй частинi нашо©
Батькiвщини, що зветься Слобiдською Укра©ною та чия доля чи не
найяскравiшим зарисом долi цiлого народу, що заселя трагiчну землю,
Укра©ною iменовану. На тiй Слобожанщинi, що пройшла найтяжчий шлях, який
тiльки можна уявити. Спершу склала на жертовник велико© революцi© безлiч
жертв в iм'я братерства, рiвности й свободи - в святому поривi до
прекрасного мiту, до "вселюдського щастя"... А потiм перша пiшла масово по
тюрмах i каторгах, брутально стероризована, цинiчно обдурена, ошукана...
Потiм великими масами вимерла вiд голоду року Божого 1933-го, складаючи
гекатомби жертв знову ж таки в iм'я тi © свободи, братерства й
вселюдського щастя, поставивши пасивний, але вiдчайдушний опiр
найчорнiшiй, найгидшiй ницостi й тупiй звiрячiй жорстокостi, пiднесенiй до
ступня новiтнього "вiрую"... Пiзнiше, як частина Европи, найдальше
висунена на схiд, стала найулюбленiшим пляцдармом смерти в апокалiптичному
побо вищi двох жорстоких систем iз таким "вiрую", двох велетенських,
ворожих одна однiй i спiльно в однаковiй мiрi ворожих цiй землi, сил -
червоно© й брунатно©, пiд знаком п'ятикутно© зорi й пiд знаком чорно©
свастики. Ця земля стала пляцдармом ©хнього герцю, уособлюючи в сво©й
трагедi© трагедiю цiло© доби. Сплюндрована й розтоптана пiд чобiтьми
незчисленних орд, опанцерованих в залiзо й зненависть, вона все ж не хоче
здаватись, не хоче зникати з лиця землi.
Словом, дiя вiдбува ться на частинi територi© нацi©, яка ще не жила,
все лише збираючись жити, але яку всi геть спихають у могилу. Спихають i,
зда ться, ось-ось, ось-ось зiпхнуть безповоротно. А вона збира по краплi
рештки вже решток сво©х сил та й хоче знову звести голову...
Образом i символом цiлости та разом i вихiдною точкою зображення цi ©
дi© може бути кадр, що потряс душу геро вi в дальшому розвитку подiй i що
його варто перенести звiдти й поставити тут, на початку...
...Велика колона приречених на смерть разом iз геро м бiжить пiдтюпцем
попiд парканами, гнана чисельним, до зубiв озбро ним ворожим конво м.
Бiжить, гнана десь за мiсто... Вгорi кружляють сталевi стерв'ятники
другого ворога, поливаючи землю вогнем i залiзом. Приреченi в нудьзi
передсмертнiй витягають голови пiд залiзну зливу, бажаючи вмерти вiдразу,
але перелякана варта притиска колону до парканiв i жене ©© вчвал все туди
ж i туди ж, за мiсто, де ма бути суд i розправа над цi ю колоною сiрих
умовних знакiв, що були колись людьми. Але ©х пильнують i женуть так тому,
що серед них заплуталася десь ще й жива душа, заплуталась чиясь остання
надiя, вiра в порятунок i воскресiння. Через те колону так i женуть вчвал
- щоб разом з умовними знаками зiпхнути геть i живу душу, й ту надiю
останню в безодню а чи розiп'ясти ©©.
А по шляху, посеред вулицi, загрузаючи по колiна в грязюцi, бiжить боса
й простоволоса стара жiнка. Вона бiжить боком, а в руках трима двi
почорнiлi дошки-iкони Спасителя й Марi©. Вона тими iконами, бiжучи,
хрестить колону. Хрестить розпачливо... Очi ©© широко вiдкритi, волосся
розвiва ться на вiтрi, груди розхристанi - груди Матерi, що вигодувала
цiле поколiння дiтей... Вона бiжить боком, i хрестить, i хрестить... Вона
мовчить, але очi ©© кричать... I вчува ться, що вона кричить уся, кричить
тим криком, яким кричали колись i ©© предки, прагнучи врятувати свого
земного бога, повергнутого в безодню, символ сво © вiри й сво © надi©:
"Видибай!!. Видибай, боже!!."
Колона зникла в туманi. А жiнка лишилась. Пiд наглим розривом бомби
вона зломано впала ницьма в грязюку, зi страшним прокльоном... i дошки
Спасителя з Марi ю полетiли геть...
Цей кадр - це i той образ, який треба розгорнути до краю. I тодi вiн
стане достатньою вiдповiддю на запитання - "ДЕ?..".
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
В домi вилiтали шиби разом iз рямами, стiни гойдалися, даючи розколини,
зi стiн падали образи й речi, зриваючись iз цвяхiв i з полиць, зi стелi
сипалися шпаруни, - а на верандi в цей час окотилася коза Бiлявка. Вона
вродила трьох козенят - i всi кiзочки, - та нiкому було радiти з того.
Ачей i самiй козi не було з того радости.
Веранда деренчала, осипаючись дрiбним склом i вапном вiд страшного
тиску повiтря. Те скло, й вапно, й бите череп'я засипали рясно пiдлогу й
усе навколо, а в тому склi й череп'©, посеред веранди стояла злякана коза
Бiлявка i, хитаючись на тремтливих ногах, жалiбно лизала трiйко щойно
народжених сво©х дiток. Тiль-тiль з'явившись на свiт, козенята
iнстинктивно тислися одно до одного i всi разом до матерi - i так стояли,
а струм повiтря вiд наглих вибухiв десь близько валяв ту купку живих iстот
iз нiг. Та вони зводилися й стояли знову...
На все це дивився Максим. Вiн теж, як i тi козенята, хитався на ногах i
намагався не дати звалити себе з нiг наглому тисковi повiтря. Вiн стояв
посеред кiмнати в домi, що ось-ось мiг розсипатися на скалки, стояв, як
моряк на чардаку розгойданого корабля, широко розставивши ноги, i тупо
дивився у вiкно на веранду. Корабель ось-ось мав пiти на дно, геть пiрнути
в безодню. Разом iз ним. Разом iз усiм. Разом iз кiзкою й малими
козенятами.
Але корабель не йшов на дно, - жодна з безлiчi скинених навколо нього
бомб не могла влучити в нього точно, i тому вiн уперто гойдався на
поверхнi.
А коло Максима стояв п'ятилiтнiй синок Борис i, дрiбно-дрiбно тремтячи,
мовчки тяг його назад у присiнки - туди, де було ©хн "сховище".
Постоявши, Максим iшов за синком у присiнки, й там вони знову сiдали на
пiдлогу при стiнi, на розстелений кожух. Сiдали рядочком i так сидiли,
дослухаючись усiм ством, як десь гуляла, шукаючи ©х, смерть. Власне,
дослухавсь маленький синок, Максим же лише вгадував, що з ним робиться,
сам же вiн був байдужий. Нерви його отупiли, i ним опанувала безмежна
апатiя. Вiд безсилля й безвихiдности. Вiн уже не стинався, й не кипiв, i
не тремтiв, як колись. Вiн тiльки притискав синка до себе (навiть не
помiчаючи, що синок ще бiльше намагався притиснути й захистити його) i
вгадував - не думкою, лише набряклим серцем, - що пережива це бiдолашне
дитя, опинившись отак раптом у пеклi.
Матiр iз немовлям вони зранку вiдправили геть на околицю мiста - там,
мовляв, безпечнiше... Але то все самоомана, то - щоб не разом умирати, бо
на околицi мiста було таке саме пекло, як i тут. То був лише вiдрух
вiдчаю, гра в щастя. Але Максим був тим задоволений, бо думав, що на
околицi зовсiм добре, зовсiм безпечно, що там нiчого не загрожу . Хотiв,
щоб так було, хоч i знав, що воно не так.
А земля тряслася, нiби вирiшила розступитися, нарештi здiйснюючи
пророцтво про кiнець свiту й Страшний Суд. Це, власне, розпочалося
справжн бомбардування, бо все, що було дотепер, то була, зда ться,
iграшка, жарти. От тепер пiшло все навсправжки. Двi свiтовi потуги чомусь
напосiлися разом, i з усi © сили, i з однаковим оскаженiнням на це
бiдолашне, беззахисне мiсто, мовби виконуючи вищу волю, бо ж це мiсто було
таки грiшне: мiсто злидарiв, а через те грабiжникiв, що грабували з
однаковим ентузiязмом склепи й цейхавзи обох потуг, коли тi залишали ©х
при вiдступах, i ненавидiли тих i тих страшною, непримиренною зненавистю.
Двi свiтовi потуги давали йому реванш, зовсiм не в'яжучись тим, що сили
зовсiм не рiвнi, - не бавились у якусь там лицарськiсть. Вони бомбили його
нещадно. Спершу звисока й по центру, а тодi взялися бомбити з низького
лету, геть од краю до краю, все пiдряд, щiльно й рясно, взялися скородити
його вздовж i впоперек вогнем та засiвати залiзом. Вони скидали на нього -
на це глиняно-дерев'яне мiсто - пiвтонновi й навiть тонновi бомби. Це - на
мiсто, де було всього з десяток двохповерхових будiвель, один будинок
трьохповерховий, а решта - все халупи та одноповерховi дiмочки. I от цi
дiмочки та халупи бомблено так, як у цей час десь бомблено Берлiн. Зранку
до вечора гули над ним згра© тяжких лiтакiв обох кольорiв - пiд знаком
червоно© зiрки й пiд знаком чорно© свастики. Причому багато лiтакiв було
народжених не пiд цими емблемами, а пiд iншими - пiд емблемами свободи, -
вироблених на авiазаводах кра©ни Вашiнгтона й кра©ни Кромвеля, що вiддали
сво© крила до розпорядження кра©ни червоного царя. Цi лiтаки з зорями й
лiтаки з "паучками" гули над безборонним мiстом цiлiсiнький день, - однi
до обiду, другi пiсля обiду.
Дедалi бомбардування ставало безглуздiше й iнтенсивнiше. Все те, що ще
лишалося живим, не мало вже нiяко© надi© вибратися цiлим iз цього пекла, з
цього моря гуркотняви, вогню й залiза. Максим теж не мав тако© надi©, хоч
вiн не мав i бажання тую надiю мати, бо для нього бомбардування не було
рiччю найстрашнiшою, - це була всього лише слiпа смерть. Спершу вiн з
дружиною й дiтьми тулився щiльно до сиро© землi. Вони були всi вкупi й
трималися одне одного, докладаючись лише на химерну долю. А якщо ©м
судилося вмерти, бажали вмерти всi вкупi. Якщо ©м судилося... Та, не
довiряючи долi, пiдставленi нею пiд зливу залiза на рiвному мiсцi, вони
тулилися щiльно до сиро© землi, до голо© землi. Нi, земля та була вкрита
снiгом, i вони лягали на снiг горiлиць i дивились усторч на лiтаки, що
пiкiрували просто на них i з виттям випускали серi© бомб та стрiляли з
бортово© збро©. Бомби рвалися навколо, часом зовсiм близько, але треба
було точного попадання в розпластану на землi людину, щоб забити ©©. Так
вони протистояли смертi. В ©хнiх умовах це був диний, бiльш-менш
реальний, спосiб захисту, бо на низинi не можливi були нiякi "щiлини" й
нiякi iншi сховища. Але... Але при такому способi рятування вiд тоннових
бомб треба було мати залiзнi нерви або ж принаймнi таку презирливу апатiю
до всього, як мав Максим, щоб не збожеволiти, дивлячись, як на тебе летить
страхiття, тягнучи за собою жахливий звуковий хвiст.
Бiдолашна дружина губилася з жаху, б'ючись, мов чайка, об сиру землю.
Рятуючи ©© вiд божевiлля, Максим i спровадив ©© з немовлям на околицю
мiста. При ньому лишився синок, що не бажав вiдходити вiд батька. Шанси на
рятунок i там, i тут були однаковi. На околицi була менша загроза вiд
бомб, але бiльша вiд людей - отих одягнутих у мундири людей, що могли
з'явитися кожну мить з того чи того боку й що зустрiчi з ними кожен
боявся, як вогню. Людина стала найбiльшим страхiттям з усiх страхiть.
Проте людина ж таки все мала надiю на порозумiння з собi подiбними. I саме
тому Максим не став затримувати дружину в ©© одчайдушному шуканнi рятунку.
Сам же вiн не робив рiзницi мiж людьми й бомбами i волiв залишатися на
мiсцi та й потопати разом iз кораблем, разом зi сво ю хатиною...
Часом Максим виходив iз кiмнати на ганок, подивитися, що дi ться в
свiтi.
Над мiстом стояв дим вiд пожарищ. Повiтря було насичене ©дким запахом
пiроксилiну i - борошна... Так, борошна. То кiлька тяжких бомб влучило в
державний млин та в склепи з борошном бiля нього, i те борошно пiднялося в
небо та й стало хмарою над мiстом. Видовище було вражаюче. Те видовище
паралiзувало навiть страх людський. Голоднi мешканцi халуп, розсипавшись
ген по левадах i городах, щоб там ховатися вiд смерти в снiгу, немов
курiпки, схоплювались вiд того видовища на ноги й простягали руки в небо,
до сизо© хмари, що трагiчно клубочилася над розбомбленим млином. Вони,
далебi, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрiстю
очi, як вони несамовито плямкають губами - тi голоднi, вимученi, виснаженi
люди, що багато вже мiсяцiв не бачили простого-простiсiнького хлiба, бо
©ли тiльки лузгу, буряки та рiзну погань. Вони навiть часом бiгли до тi ©
борошняно© хмари, аж поки смерть ©х не збивала геть назад у снiг, у багно,
в болото. Та бiле видиво впливало сильнiше, нiж страх, люди тяглися до
нього всiм ством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що
стояв на горi Сина© за хмарами, готуючи скрижалi спасiння...
Млин стояв у центрi мiста на узвишшi, як на долонi, i все було добре
видно. Вирвавшись кiлькома вулканами зi склепiнь, разом iз вогнем, борошно
шугонуло в простiр i велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в
повiтрi i так, нависаючи, довго стояло над мiстом, а потiм почало спадати
помалу рiдким дрiбним туманом.
Там же, на тiм же млинi, крiм борошна, були й цiлi кар' ри трупiв
розстрiляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, - то
нiмцi цiлу зиму розстрiлювали там людей. Звичайних, мирних людей: жiнок,
чоловiкiв i навiть дiтей! Правда, здалеку того не було видно, навiть коли
б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всi тi, що ген по левадах
стовбичили, лежали або й стояли навколiшки в снiгу, по глибоких межах та
по канавах. Одначе жах перед кар' рами трупiв, засипаних лузгою, блiд
перед видовищем, як борошно застеля сонце... I тiльки новi серi©
оглушливих вибухiв, вiд яких лопалися перетинки в вухах, клали людей знову
в снiг.
З усього було видно, що залiзнi стерв'ятники полювали навiть за
поодинокими людьми. З будiвель же вони бомбили не тiльки великi об' кти
(якщо млин i ливарний завод вважати за великi об' кти), а й солом'янi
халупи, i то не помилково, а зумисне. Вони спецiяльно викладали серi© бомб
уздовж вулиць i перевалкiв, пильнуючи, щоб саме тi халупки поруйнувати.
Так робили лiтаки з чорними "паучками" до обiду, так робили й лiтаки з
червоними зiрками пiсля обiду, а серед них - так робили й лiтаки, зробленi
на заводах кра©ни Вашiнгтона й на заводах кра©ни Кромвеля. Всi вони лiтали
низько, мов вороння, знаючи, що нiщо ©м не загрожу , i впивалися насолодою
знищення беззахисних.
Та з халупами ©м велося гiрше, нiж iз людьми. Це просто глум! Глинянi,
критi соломою, допотопнi хатки, виявилося, зовсiм не боялися бомб. Бомби
сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим -
хатки стояли собi цiлi. Виявилося, що така колосальна технiка зовсiм не
придатна до знесення цих утворiв допотопно© архiтектури, а цiла ця нищiвна
кампанiя зовсiм не рентабельна. Навiть найтяжча бомба нiчого не могла
халупi зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю.
Розрахована на руйнування великих, колосальних бльокiв, така бомба була
супроти халупи безсила. Тiльки як потрапляла просто в дах, тодi на мiсцi
халупи залишалась одна чорна, глибока яма, з двохметровими брилами
вивернуто© землi по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка
спокiйно собi стояла бiля свiжовирито©, димлячо©, глибоко© вирви, мов бiля
могили, - стояла цiлiсiнька, i тiльки часом осiдала на один рiг, мовби
припадала молитовно навколюшки, або всерединi ©й завалювалась пiч та ще
часом задирався вiхоть стрiхи. Та й тiльки. Це був нiби зухвалий виклик,
нiби глум над людським генi м ру©ни.
Iнша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою
бомбою малу, простягнену долi людину теж не так просто, коли вона
трима ться мiцно землi. Тiльки ж люди не витримували самi й тi © землi
пускалися. Божеволiючи вiд самого зазирання смертi в вiчi, вони
схоплювалися й бiгли, - рятуючись, бiгли назустрiч смертi. Iншi ж вiд
надмiрно© напруги перед надмiрним жахом, з надмiрного вiдчаю втрачали
нарештi вiдчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупiли й уже
не ховалися й не лягали, тiльки так собi тинялися в фiлософському,
фаталiстичному настро©:
"Як призначено Богом, то вб' . А як не призначено - то не вб' ..."
В дiйсностi ж виходило, що нiбито ©х усiх було призначено геть на
побиття, мовби так Бог волiв, аби вони вже не тинялися по цiй землi. З
неба на них спадали чорнi пiсланцi кари, пiсланцi смерти - пiднявши ге ну
огненну вгору, на небо, вони звiдти вергали ©© на землю, на голови
мерзенним грiшникам i ©хнiм маленьким дiтям, стареньким матусям i немiчним
дiдам, щоб знали як...
Коли посилювався залiзний гураган, залiзний дощ новiтнiх Содому й
Гоморри, Максим знову виходив на ганок i дивився, як метушились по левадах
i ген по заснiженому болотi люди, мов збожеволiлi чорнi комашки, як вони
падали, як вони зникали в чорнiм диму, як виривалися вгору сизi смерчi
землi посеред левад, на болотi, помiж вербами, помiж хатами; слухав, як
тоскно ревла десь покинута, дина на цiлу вулицю, корова, як у сусiда
кричали моторошно кури, замкненi й кинутi в хатi напризволяще; дивився
вгору, як вигравали лiтаки й iшли, завиваючи, просто на нього, нiби
вглядiвши, що вiн iще живий, та й випускали на нього свiй вантаж. Максим
намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самiсiньким
ганком i тодi буде нарештi всьому кiнець.
Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другiй
вулицi. Тодi Максим вертався до присiнок i там знову сiдав на пiдлогу,
простягти ноги, а син рвучко обiймав його й притискав до себе з усi ©
сили. I вони сидiли так...
Максим думав i в той же час нiчого не думав, тiльки i десь тоскно
бринiла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обiцяючи найлегший
вихiд з безвихiддя, вона прийшла якось раз i не могла вже вiдiйти, засiла
глибоко, як скалка, - це думка про "рiдну кулю", цебто про кулю з рiдно©
руки.
"От якби хтось i з тих, що десь там наступають, але хтось iз сво©х,
близьких i рiдних, прийшов i пристрелив його. Може ж, хтось там iз
товаришiв i друзiв? Iз тих, що, як i вiн, хлиснули з того страшного
келиха, якого пiднесла доля-мачуха. Вони мають справедливий, слiпий,
всепожираючий гнiв на весь свiт... I то нiчого, що вiн був би
несправедливою жертвою. Але зате вiн лежав би в рiднiй землi, заспоко ний
сво©ми, що, безперечно, теж ляжуть поруч..."
Максим знав недоречнiсть цi © думки, - з рiдно© руки не може бути кулi.
Ця безглузда думка зродилась iз глибоко прихованого, невисловленого вiдчаю
i була зовсiм нелогiчною. Думаючи про товаришiв i друзiв, вiн знав, що ©х
переважно спiткала однакова з ним доля... Зрештою, думав просто про братiв
по кровi взагалi, про синiв цi © землi. При мною була б куля бодай хоч iз
рук сво©х, та ба...
Не тiльки товаришi й друзi, а й взагалi сво© не приходили й не могли
прийти звiдти, звiдки насувався тепер дикий самум. А тим часом сипалося з
неба залiзо й вогонь. Чуже залiзо й чужий вогонь. I чужий насувався самум,
- гураган пiщинок, одержимих слiпим iнстинктом ру©ни.
Вiд грюкоту й грому Максим оглух, як оглухло й цiле мiсто...
Так тривало три днi. Увечерi буря стихала й люди злазилися до сво©х
розтрiпаних або й розторощених хат, злазилися пiд вцiлiлi дахи або на
чаднi ру©ни, щоб просити захисту в сусiд на нiч. Та надлiтав нагло
звiдкiлясь ошалiлий лiтак i ставив "паникадила" в небi. Люди, хто в чому
встиг, панiчно вилiтали знову на левади, боячись бути приваленими стiнами
будiвель, i так гибiли в снiгу цiлу нiч.
Так тривало три днi. I не було в мiстi жодного, анi нiмецького, анi
сов тського солдата. Просто було собi нiчи мiсто, - вiльне й нi вiд кого
не залежне...
Нарештi на четвертий день на свiтанку з'явились на вулицях низенькi
кирпатi хлопцi в сiрих "ушанках", у заболочених i пом'ятих шинелях, у
повстяниках i з "фiнками" через плече.
- А зд сь н мцав та н ту? - питали вони сторожко, очманiло. Питали в
хоробрих молодиць, що визирали через паркани, лаштуючись на день десь
утiкати з дрiбними дiтьми, щоб ховатися вiд бомбардування.
"Вятскi р б'ята", - впiзнав Максим хлопцiв за мовою й акцентом, i
стало йому якось особливо байдуже. Нi, тужно. I не тому стало тужно, що
вiн не знав вятських хлопцiв а чи боявся ©х, а тому, що сподiвався
побачити сво©х, а тi "сво©"... Гай-гай! Чи ж ще вони взагалi десь у
цiлому свiтi?!
Iншi люди почувались так само, - замiсть радости, ©х огорнула туга й
жах.
Прихiд цих хлопцiв означав насамперед ще гiрше, ще жорстокiше
бомбардування з боку тих, що вiдступали, маючи страшнiшу технiку, а
захистити людей отими сво©ми "паличками" цi чужi хлопцi не зможуть та й не
схочуть, бо не за тим прийшли. Принаймнi поки що вони зовсiм не виказували
намiру захищати, а навпаки - стоячи купкою посеред вулицi, вони злобно
реготалися з бiдолашних молодиць, що бiгли з манатками ховатися, позираючи
вгору, а регочучись, так само злобно обiцяли ще на додачу "колоти дрова на
©хнiх головах". Коли ж помiчали чоловiка, що переходив вулицю, стрiляли
навздогiн iз скорострiлiв i шалено, вiртуозно матюкались.
З цi © причини людей огорнула туга й вiдчай. А друга причина була та
сама, що й у Максима. Молодицi, й матерi, й хлопцi, й усi iншi чекали
сво©х - чекали чоловiкiв, братiв, синiв, силою вигнаних за Урал i гнаних
по всiх шляхах вiйни, а прийшли - ось якi... Це прийшли хлопцi таки з-за
Уралу, але не тi. Вони, може, й добрi хлопцi, та тiльки ж... За них