Багряний I. Людина бiжить над прiрвою

землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотiв молитву. Хтось тиснувся
з усi © сили лицем у воду, нiби хотiв упiрнути, втiкаючи вiд смерти, що
з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою
цiвкою.
Максим хотiв гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все "обще число" вiн
один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався вiн за
довгi роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю
молитву арештантську, що починалася з "бодай би"). Хотiв утримати
бiдолашних людей вiд психози, що загрожувала розгорнутися в божевiльне
ревище, але це за нього зробив хтось iз варти:
- Ну, ну, ша, геро©!.. - промовив той "хтось" у©дливо й засмiявся
злiсно - Ша!.. Ще не зараз... Ось по©демо... - i виматюкався понуро й
сплюнувши.
Решта варти мовчала, як мур.
Десь гудiло, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилi виповзло з мряки й
пiдiйшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська
п'ятитонка.
- По четвiрках за порядком вставати, в авто влазити... - наче молитву
забубонiв той самий хрипкий дерев'яний голос професiйного вбивцi. - Перша
четвiрка - давай!.. Решта лежати. Друга четвiрка - давай!..
Так помалу всi опинилися в машинi, в темнiй великiй халабудi,
наповнивши ©© вщерть.
Останньою влiзла не четвiрка, а шiстка - це були автоматники. Вони
стали стiною, загородивши вихiд i тримаючи скорострiли, спрямованi на
людей у машинi. Решта варти лишилася долi. Пiдуть спати. А декотрi, може,
ще почiпляються з бокiв.
Коли машина рушила, автоматники, що були в машинi, опустили заслону за
сво©ми спинами й засвiтили лiхтар iз свiчкою, пiднесли той лiхтар до
горiшньо© перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима
всiх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла,
шарпаючись та захлинаючись власним ревом.
"Куди?.." - нашорошились усi, млосно завмираючи.
- Куди? - прошепотiв хтось, невiдомо кого питаючи.
- Хто зна... - Зiтхання. Мовчанка.
Чути лише, як ззовнi, певно, стоячи на крилах машини, хтось зрiдка
перемовлявся словами, яких не можна було розiбрати.
- А пильнуйте лишень... - почувся шепiт iз кутка, з темряви. - Якщо
машина поверне лiворуч - значить... у лiс. А якщо праворуч...
Павза.
- Значить - теж у лiс... - додав хтось iнший безнадiйно.
- Хто зна... - прошепотiв перший, захищаючи iскру невисловлено© надi©.
Машина повернула праворуч.
- Куди нас везуть?!. - гiстерично викрикнув, запитав чийсь юнацький,
майже дитячий голос, звернений до варти. Максимовi цей голос видався
знайомим, тiльки змiненим вiд жаху так, що тяжко було розпiзнати, хто ж
саме був його власник.
- Побачиш... - процiдив котрийсь iз вартових крiзь зуби.
Юнака хтось тихо потiшав.
Машина довго гойдалася на вибо©нах, iшла вгору, вниз, повертала, згiдно
з рахунком у запаморочених, одурiлих вiд туги головах, уже сiм разiв
лiворуч, сiм разiв праворуч i часом, здавалось, кружляла на мiсцi на
заднiх колесах, мовби на п'ятах... Довго... Вже нiхто нiчого й не шепотiв,
не питав, не вгадував...
Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кiлька разiв i притихла.
Стояла, тихо воркочучи.
Вартовi вiдкинули полотнище, - надворi було вже видно. Стояв ранковий
туман над бiлим снiгом. А з туману по снiгу до машини пiдходив твердим
нiмецьким кроком рiй салдатiв iз автоматами на руку. Пiдiйшли й стали
осторонь. Розiтнулась звiдкiлясь команда:
- Вилазь!..
Першими зiстрибнули автоматники з непогашеним лiхтарем. Потiм усi iншi
й Максим. Зiстрибнули й стали по чотири насупроти рою салдатiв. Було видно
й тепер можна було добре роздивитися на бiлий свiт i на людей.
Бiлий свiт - це була околиця мiста. З одного боку двори, з другого -
голий, заснiжений степ. А люди...
Насамперед виявилося, що юнак серед приречених - це був Костик!
Шiстнадцятирiчний коректор iз редакцi©, недавнiй комсомолець Костик. Решта
ж його й Максимових колег - не привертали особливо© уваги. То були чотири
ряди однотипних якихось облич, землисто-сiрих, зарослих, напiвживих.
Натомiсть привертали погляд iншi люди - салдати. Виявилося, що всi
салдати, - як тi, що зiскочили з машини, так i тi, що оце пiдiйшли, - були
якiсь не звичайнi собi салдати, якими ©х звик бачити колись Максим, i
навiть не такi, якими вiн уявив ©х на пiдставi того, що бачив уночi, а
якiсь особливi, зовсiм ще ним нiколи не баченi. Мало того, що вони були
всi з погонами й злi-презлi з вигляду (особливо ж були злi тi, що
пiдiйшли), низькорослi, опецькуватi, понурi...
- Гвард йцi... - прошепотiв Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що
той знав i без нього.
Але мало було само© цi © налички, щоб зробити ©х такими незвичайними.
Iнше робило ©х незвичайними. От вони, тi "гвард йцi", з соломою в шапках i
в ковнiрах, iз вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи
iз-пiд лоба групу в'язнiв, а осторонь стоять ©хнi якiсь начальники й щось
радяться, позiхаючи.
Ба! Ось що робить ©х надзвичайними! Всi тi "гвард йцi" одягненi в
шинелi з англiйського сукна; деякi, замiсть повстяникiв, мали англiйськi
черевики; а озбро нi всi здебiльшого химерними американськими
автоматами!.. Цiлком не звичайнi, а... "загрянишнi"! Лише матюкалися всi
по-росiйському.
- А, трам-тарарам! - закипiв раптом один люто, вихопившись наперед.
Низькорослий i клишоногий, вiн шарпнув свою "американку": - Я ©х зараз
одведу ось до Бога... цю мразь!..
Це, зда ться, був сам караульний начальник - "карнач".
- Ну-ну, - озвався понуро заспаний офiцер старшо© ранги, досить
неохайно вбраний також в англiйське зелене сукно й черевики. - Не дурiй,
Кулагiн! Ще встигнеш...

Клишоногий спочатку завагався, а потiм вернувся на сво мiсце, не то
гарчучи, не то скiмлячи - точнiсiнько так, як пес, якому не дозволено
вхопити за литку спотиньга.
"Крок германський, автомат американський, штани англiйськi, матюки
росiйськi!.. Га! Ось вона, квiнтесенцiя епохи! © дух, ©© генiй у всiй
красi й величi. © емблема, символ всесвiтнього унiверсального
професiйного вбивцi".

Цього нiхто не сказав уголос. Лише подумав. Це Максим. I та думка була
разюча, як разючим було й видовище. Так, так... Крок германський, автомат
американський, форма англiйська, душа росiйська... Нi, не тiльки
росiйська. Матюки лише чисто росiйськi, але душа... душа така ж, як i
зовнiшнiсть, - мов циганський коц: р я б а i теж "унiверсальна" -
марксо-енгельсо-ленiнська з новiтнiми нiмецько-англо-американськими
корективами. У вислiдi - замотеличена, тупа, жорстока, здеградована до
ранги звичайного душогуба, душа сучасности. А в цiлому - духовна й
матерiяльна суть епохи.
- Ша-а-го-ом!! (Трам-тарарам!) Давай пiшли! - розiтнулася злобна дика
команда. То карнач Калугiн, лютував, що йому не дали цю "мразь" "одвести
зразу до Бога". Далебi, вiн був лютий на весь свiт, i на самого себе, i на
всi околицi того свiту, i ще не знати на кого й що.
А зi степу, гнаний вiтром, котився на мiсто туман разом зi снiговою
крупою, натикався на людей i притискав ©х до заснiжених, обчухраних тинiв
та парканiв глухого передмiстя.

РОЗДIЛ ВОСЬМИЙ
Це була селянська хата, перетворена на тюрму й разом на польову
гауптвахту. В нiй уже сидiли пiд столом три танкiсти й грали завзято в
карти, коли прибула партiя в'язнiв i Максим серед них. Танкiсти - босi,
розхристанi й простоволосi, сидiли пiд столом, неначе пiд балдахином, на
соломi, склавши по-турецькому ноги, i не звернули на новоприбулих жодно©
уваги - смалили собi далi в дурня. Видно було, що для них це вже
повторювалось не раз i було нецiкавим.
Хата наповнилась людьми до самих дверей. Вона була простора й без
нiяких меблiв, - стояв лише диний стiл у кутку над танкiстами та скрiзь
попiд стiнами було застелено добре вим'ятою соломою-кошканицею. Солома
була трохи вогка, але то нiчого. Новоприбулi попадали на не© купами,
розташувались, i аж тодi почали оглядати один одного. Оглядали... Робили
великi очi... Роззявляли роти вражено... I - мовчали. Прибирали байдужий
вигляд i вдавали чужих i незнайомих. Лише юнак кинувся до Максима i,
впавши поруч, уткнувся йому носом у плече, припав до грудей i заплакав...
Це був К о с т и к! Добре знаний шiстнадцятирiчний комсомолець Костик iз
редакцi©... Максим притиснув його голову рукою до себе й не знав, що ж
сказати цьому юнаковi, цiй дитинi, що так передчасно, так занадто рано
стала дорослою, маючи вже на сво©х плечах цей безглуздий трагiчний тягар,
що його раптом навалило на нього життя... I мовчав, бо знав, що Костиковi
вже не можна збрехати.
Люди розташувались щiльно один бiля одного в чотири ряди. Бiля дверей
примостився вартовий з американським скорострiлом, в англiйськiй шинелi i
в сибiрських повстяниках. У хату, переступаючи через ноги сидячих, зайшов
сержант у такiй же шинелi й у повстяниках, постояв, сказав:
- Ну, от i все в порядку... - й пiшов геть.
I тюрма зафункцiонувала.
З-за ряднини, що нею було завiшено дверi до хазяйсько© половини, до т.
зв. "хатини", визирнула жiноча голова, бистроока й молода, похиталася
скрушно й, зiтхнувши, зникла.
- Ей, ви, хлопцi! - звернувся до всiх один танкiст - русявий, молодий i
веселий шибайголова. - Оце ось визирала - це господиня. Бачили? Можна
сказати, хазяйка цього готелю (пiд столом смiх). Пойнятно? Це во-первих. А
во-вторих - мене звуть Вася. Це щоб ви знали й добре запам'ятали. I не
просто Вася...
- А Вася - герой СССР!.. - додав понуро другий, тримаючи карти вiялом.
- Нi, не герой СССР, а все-таки танкiст Окремо© Сталiнградсько©
танково© армi©... (Зiтхнув). Може, був би геро м СССР, та от чорт його
зна...
Вася не докiнчив, що саме "чорт його зна", й почухав голову. I раптом
несподiвано закiнчив:
- Хто з вас ма насiння? О! Оце й буде во-третiх.
Мовчанка.
- Ех ви, - зiтхнув Вася. - Теж менi колхозники...
Хтось кинув йому торбу з насiнням. Вася пiймав ©© на лету, помацав i
радiсно засмiявся: - Насiння! - Потiм подивився запитливо й здивовано на
господаря: - Всю?!
- Як хочеш, - зiтхнув господар байдуже й понуро.
- Е-е... - протяг Вася. - Ти хочеш випробувати героя-танкiста, чи не
вiн iмперiялiст. Нi, брат, Вася бував у бувальцях... - Вiн розв'язав
торбу, надсипав половину насiння на розстелену сорочку, зав'язав торбу й
кинув назад:

- На! Лови, брат... Горе й радiсть - усе пополам!..
I заходився з товаришами дiлитися насiнням. Видно було, що цей Вася й
вирiс найперше по тюрмах, а тодi вже на вiйнi. Жести, слова, мiмiка - все
вiд типового безпритульника часiв непу, i це лишилося на все життя.
Подiливши насiння й весело лузаючи, Вася вилiз iз-пiд столу, встав i
попростував до Максима. Був вiн високий i ставний, хлопець - орел.
- Ей, куди, куди?! - зарепетував вартовий бiля дверей на стiльчику.
- А ти сиди там iз сво ю свистьолкою! Подума ш...Хочеш насiння? На!
Держи шапку!.. Бери-бери... - Вася вiдсипав вартовому жменю насiння в
шапку й повернувся до Максима. Сiв навпочiпки, взяв Костикову голову за
чубок i пiдвiв ©©.
- Ти чого, дурний, га?!
Костик ще дужче захлипав. Вася поклав його голову назад на Максимове
плече, махнув рукою, подивився Максимовi в очi й сказав, кивнувши на
Костика:

- Страшно... Ну нiчого (зiтхнув), менi - теж...
А далi подивився ще пильнiше Максимовi в очi й промовив щиро, як до
свого:

- От знамените, брат, учрежд нi ! Поставлять отак собi стiльця,
посадять на нього iдола з свистьолкою, i вже ось тобi тюрма, га?!
Максим мовчав, дивлячись Васi в одвертi й, либонь, розгубленi очi.
Видно було, i не так видно, як Максим угадав чуттям, що при всiй сво©й
зовнiшнiй веселостi Вася смертельно нудився - мучився неприкаяною,
передсмертною нудьгою.

Витримавши Максимiв погляд, Вася посмiхнувся:
- Ти, видать, не колхозник... Я-от танкiст, а ти хто?
- Архiтект.
- А-а... Я ж так i знав!.. I малювати вмi ш?
- Трохи... А що?
Вася засмiявся:
- Чудесно! Я люблю, як малюють. Ти мене намалю ш... (Зiтхнув). А я-от
не вмiю, i це погано, а то б я, зна ш, намалював би усю цю рунду... - Вiн
зробив рукою невиразне, широке, всеобiймаюче коло й сплюнув. Посидiв
мовчки. Оглянув пильно всiх присутнiх, що позирали на нього пiдозрiло, i
враз сердито випалив:

- Якого чорта лупа те?! I якого диявола носи повiшали? Га?! Подума ш...
Бiльше смерти все одно нiчого не буде. От побачите... - Встав i пiшов,
переступаючи через ноги й тулуби. I знову полiз пiд стiл.
- Гей-гей, люба да люл !.. - мугикали його товаришi яко©сь старовинно©
салдатсько© пiснi, розвiшуючи на губах лушпиння й ляпаючи картами. Вася
при днався до них.

"От побачите" - при цiй Васiнiй обiцянцi Максимовi згадались останнi
слова "Кутузова", що обiцяли щось бiльше, нiж звичайну смерть. Згадав... i
притиснув Костикову голову до грудей.
- Костику!
- Що?.. - озвався юнак слухняно й невиразно, мовби крiзь сон.
- Будь мужнiй... Костику!.. - I прошепотiв уже сам до себе: - Головне -
не датись обернути себе в ганчiрку. Ось... Оце головне.
- Добре... - сказав Костик у Максимове плече. В нього вийшли всi
сльози, й вiн уже не хлипав - лежав тихо й, либонь, марив. Марив юнацькою
душею, шугаючи нею десь поза межi можливого... Так само тихо, мовчки лежав
i Максим. Але вiн не марив. Вiн лежав, тяжко зцiпивши щелепи й повiки, й
балянсував душею мiж глибокою втомою, зневiрою й почуттям якогось
невиконаного обов'язку.



Усiх в'язнiв, разом iз трьома танкiстами, було тридцятеро. Здебiльшого
це були Максимовi знайомi, але всiм ©м до Максима було байдуже - кожен був
зайнятий сво ю власною трагедi ю. Максимовi до них було теж байдуже, хоч
вiн i не був зайнятий сво ю трагедi ю, бо всi трагедi©, що з ним були, вже
вiдбулися, а це був уже лише фiнал. Нi, вiн не був зайнятий сво ю
трагедi ю, вiн не був зайнятий нiчим, вiн лежав у забуттi, тримаючи на
грудях голову Костика, що вже солодко спав.
А тим часом брали людей на допит. Приводили з допиту заюшених кров'ю,
кидали ©х на солому й брали iнших. Танкiсти пiд столом грали в карти i
лише скоса позирали на битих. До Максимово© свiдомости доходило все, що
вiдбувалося, доходили навiть жах i нудьга людей, що з кожним таким
викликом i поворотом все наростали й наростали; жах наростав у тих, що
чекали черги, а нудьга в тих, що вже чергу вiдбули. Кинеш тепер на солому,
вони стеналися душею вже перед недвозначною перспективою, пообiцяною й
гарантованою ©м, ще й скрiпленою солiдними авансами в виглядi синцiв. Але
до Максимово© душi те все не доходило, вiн того стiльки бачив i витерпiв у
життi, що воно вже на нього не дiяло. Знав, що його черга теж от прийде,
але занадто до серця того не брав, лише стискав щелепи: аби лише не
подолав його той "iзмор", та безконечнiсть, яка може й найсильнiших
увiгнати в вiдчай та розпач. Аби лише швидше. Нового вiн не сподiвався
нiчого анi почути, анi побачити. Все йому до кiнця ясно сформулював той
Кутузов. Та й рiшення вiн, Максим, теж уже прийняв. Нi те, нi те,
очевидно, не пiдлягало змiнам. Якщо його щось iще хоч скiльки-небудь
цiкавило в його власнiй долi, то це лише те - яку все ж таки формальну
причину вони пiдведуть остаточно пiд факт його знищення? Яку формулу
дадуть? А якусь формулу вони ж мусять видумати, якщо пустили справу на
рейки "законности" й посадили його сюди. Раз почали розiгравати комедiю,
то мусять i якийсь сюжет для цi © комедi© скомпонувати, а якщо не сюжет,
то принаймнi якусь бiльш-менш правдоподiбну вiдповiдь на запитання
"чому?", бо ж справжньо© причини вони нiколи назвати не посмiють. А
спитати... Може ж, хтось колись ©х таки спита ?!
Проте Максима не викликали. Вiн лежав у забуттi. Часом шерех i тривога
серед людей посилювались, вони рухались, наступаючи Максимовi на
простягненi ноги, - тодi вiн розплющав очi, дивився на тi сво© ноги в
ганчiр'яних бурках, iз яких вилiзали пальцi, ворушив тими пальцями й знову
закривав очi. Так i не пiдкорчував нiг. Нехай топчуться. Тепер усi один по
одному топчуться, i це "нормально". Берiг лише Костикову голову, чомусь
боячись, щоб нiхто на не© не наступив.
Опiвднi принесли обiд... Але перед тим до "тюрми" зайшов старшина,
начальник цi © тюрми, про що можна було зробити висновок уже з того, як
перед ним шарпнулася "на струнко" варта в сiнях i бiля дверей. Якийсь
вугластий, незграбний i понурий, зi зле позастiбаними гудзиками сорочки й
шинелi, ковнiр яко© заломився й стояв бокаса. Цей ковнiр та ще неохайно
збита на очi сiра ушанка надавали йому вигляду людини, що тiльки що
збудилася з похмiлля. Вiн увiйшов iз сiней i почвалав через ноги лежачих
до середини "тюрми". За ним слiдом - його помiчник, бiлявий хлопець iз
на©вними очима, без шинелi й без нiяких вiдзнак, лише в салдатськiй
зеленiй заяложенiй сорочинi навипуск та в таких же, як i в начальника,
повстяниках. Вiн тягся за старшиною, як нитка за голкою. Старшина
переступив через усi ноги мовчки й дiйшов до середини. А дiйшовши до
середини, оглянув усiх, нiби сво господарство, й привiтався:

- Ну, здоровi були, орли!..
Сiрий гомiн зiтхання й невиразний буркiт у вiдповiдь. Тiльки
Вася-танкiст ляпнув голосно картою, аж пiшли виляски, й вiдповiв весело й
голосно за всiх i сердечно так:
- Здоров, хазя©н! Здоров, орел наш дорогий!.. Як дiла, га?..
- Ну-ну, Вася! Не балуйся... - буркнув незлостиво старшина, пройшовся
задуманими, байдужими очима по людських обличчях i зупинився ними на
старому-старому дiдовi з козацькими сивими вусами. В очах старшини
блиснули вогники здивування.

- О?! А ти чого тут, д д?!
- Та... посадили... - зiтхнув дiд iз тихою, щирою журбою.
- За що ж тебе посадили?
- Та... вродi старостою... в колгоспi ж був...
- А-а! Значить, партизанiв вiшав?!
Павза. Понура, гнiтюча мовчанка. I раптом Вася сво©м веселим, жвавим
голосом, так нiби ненароком, через карту, лузаючи насiння й спльовуючи
лушпинням, але з глибокою певнiстю й гаряче:
- Товариш старшина! Вiн партизанiв не вiшав!.. Вiн тiльки жидiв вiшав!
Вартовий автоматник бiля дверей пирснув. Танкiсти пiд столом не подали
й виду, що щось сталося. А решта арештантiв завмерла.
- А-а-а... - протяг старшина, спочатку розгублено, а потiм нiби при мно
здивований. - Жидiв?.. - i враз махнув рукою понуро: - Ну жидiв - чорт
його бери!..
Повернувся й пiшов. За ним - помiчник, посмiхаючисi до арештантiв i
ступаючи старшинi слiд у слiд.
Дивно. Максима вразила одна подробиця. Вона вiд нього не уникла, вiн ©©
вхопив. Це була нотка - одна манюсiнька нотка в голосах, що тут щойно
прозвучала, - в усiх, до пирскання автоматника включно. Якась глибока,
тяжка, несвiдома злоба й розгубленiсть. Злоба людей, збитих геть остаточно
з пантелику. Й та злоба була скерована якоюсь силою в певний бiк, як у
вiдтулину - в ту стару, добре випробувану вiдтулину, що нею здавна
випускалась зайва пара перенаснаги людського гнiву й горя, що кiнчалася
божевiльним, iдiотичним: "Б й жiдов, спасай Россiю!!"
Ще трохи, й, може, це навiть стане найбiльшою рушiйною пружиною для
всiх мiльйонiв отаких-от хлопцiв у повстяниках, щоб. поривати ©х на
"великi, iсторичнi дiла". Бо ©х можна рухати ще тiльки зненавистю й
злобою. Злобою поривати й до геро©ки. Колись вони, тi мiльйони, рухалися
вогнем кличiв про братерство й любов, але тi часи давно минули. На тiм
мiсцi, де була колись вiра в тi кличi, витворилася застрашлива порожнеча,
а над тi ю порожнечею ма ще якусь силу впливу лише глибока, несвiдома,
тяжка злоба. Слiпа, нищiвна злоба на все, аж до себе самих включно.
На дверях старшина зупинився. Повернувся й, щось згадавши, зробив знову
два кроки всередину:
- Всi мiсцевi? - спитав у лежачих людей, у всiх разом.
- Нi, - вiдповiв хтось. - Майже всi не мiсцевi.
Тут устряв знову Вася-танкiст iз на©вною iронi ю:
- Це все жертви фашизму, товаришу старшина!
Старшина хидно:
- I ти теж?
Вася, зiтхнувши:
- I я теж...
Старшина:
- Ну, гей ви, жертви фашизму! Обiдали?!
- Нi, - вiдповiв за всiх той самий Вася.
Старшина скривився й процiдив глузливо:
- Що ж це ви, понiмiли всi, га? Ну чого носи повiшали?!.
Хтось зiтхнув глибоко й промурмотiв - з намiром, очевидно, щось
вивiдати:
- Та... як поведуть у лiс... то там буде й обiд...
- Дурак! - бовкнув старшина й засмiявся. Смiявся якийсь час беззвучно,
дивлячись на всiх одразу, а тодi промовив:
- То ти, браток, легенько хочеш - отак собi просто та й у лiс! Нi, ще
почекай...

Сплюнув i вийшов.
Пiсля того в дверях з'явився якийсь здоровенний гвардi ць iз "фiнкою"
i, не зачиняючи дверей, тикнув пальцем на двох лежачих i мовчки поманив ©х
тим пальцем за собою. Дво встали й пiшли слухняно. Скоро вони повернулися
й принесли обiд на всiх - кiлька хлiбин i дво вiдер iз якоюсь юшкою.
- Роздатчик! - гукнув хтось iз сiней у хату.
- Я! - вискочив Вася з-пiд столу, зголошуючись добровiльно до тако©
ролi, й пояснив: - Бо вони всi не в настро нi©...
Дiйсно, всi були "не в настро нi©". Нiхто навiть i не здумав
заперечувати таке Васiне самопроголошення, хоч бiльшiсть знала з досвiду,
що тюремний "роздатчик" - це в тюрмi друга персона пiсля начальника
корпусу i перша, як тiльки дверi за тим начальником корпусу зачиняються.
Але сьогоднi - "яке то все ма значення!", коли тут справа якихось хвилин,
найбiльше годин...

Таким чином Вася-танкiст став роздатчиком, що було цiлком справедливо,
бо роздатчик iз Васi був фаховий. Перенiсши дiяльнiсть iз-пiд столу на
стiл, Вася миттю вправно роздiлив увесь хлiб на тридцять рiвних пайок i
роздав усiм за принципом салдатського й арештантського "щастя": один
одвернувся вiд столу й виконував ролю слiпо© долi; на запит Васi "кому?",
тая "доля" тикала пальцем на того, кому вона прирiкала невидиму пайку, -
"цьому!", i так далi.
Хлiб узяв кожен, але вiд обiду майже всi вiдмовились:
"Який тут обiд? Хiба до обiду тепер?"
Ну що ж? Вася вiд того не впав у розпач. Вiдер було дво i вiн ©х
роздiлив генiяльно. Одно вiдро взяв пiд стiл - собi й двом танкiстам, а
друге вiднiс за ряднину - господинi та ©© малим дiткам, що були в
"хатинi". За те вiдро вiн вимiняв у господинi миску й ложку, вернувся з
тi ю здобиччю пiд стiл, насипав повну миску юшки й принiс власноручно ©©
Максимовi:
- Слухайте, товариш архiтектор! Ось... ©жте... Ну-ну, ви ж не якийсь
там колхозник! (Заскалив око хитро). Уявiть собi, що ви "таки да" знову в
тюрмi та й ©жте собi на здоров'я...
I посмiхався лукаво, передаючи миску й ложку. А тодi вернувся назад пiд
стiл.

Це була не юшка. Це була ©жа, яко© в жодному довiднику кулiнарi© нема :
квасоля, пшениця, кукурудза, капуста, горох, шматки гарбуза й навiть
шматки якогось м'яса - все на купу та ще й з якимсь пiдозрiлим запахом.
Максимовi зовсiм не хотiлося ©сти, але вiн мав про кого подбати. Вiн
розбудив Костика:
- Костику!.. Треба триматися ж...
- Добре... - мурмотiв Костик, чухаючись спросоння, i взяв ложку, ще
навiть не знаючи, чого вiд нього хочуть. - Добре...
- ж, Костику!..
Очунявшись нарештi, Костик накинувся на ©жу так само жадiбно, як перед
тим на сон. Уже перед самим майже кiнцем Костик насилу зупинився й
напосiвся на Максима, щоб i той iззiв хоч трохи, i Максим мусiв також
проковтнути зо три ложки тi © ©жi.
Потiм вони полягали знову й Костик, знову вмостивши свою голову на
Максимових грудях, солодко захропiв. Бiдолашне хлоп'я! Кiлька ночей вiн
ховався вiд арешту, перетiпався, перемучився без сну, i тепер-от сон його
валив, мов билину. Юнак забув геть про все на свiтi, навiть про
найстрашнiше, що чекало на нього попереду. Ним володiв сон.
Пiсля обiду почалося щось справдi незвичайне й цiкаве - почалися
"вiдвiдини". Але якi!.. Звiдкiля й як тi жiнки могли так блискавично
швидко зорi нтуватися, куди завезено ©хнiх чоловiкiв, синiв, батькiв, i
розшукати цю тюрму?! Простi селянськi жiнки - не лише з села Веселого, а й
з iнших навколишнiх сiл - мусили пройти по прифронтовiй смузi й пiд
бомбардуванням до мiста, перейти його вздовж, шукаючи тюрму по всiх
закутках, аж поки вона не була знайдена. Та головне - як вiдважно й як
генiяльно просто вони обiйшли сувору заборону будь яких вiдвiдин!
Секрет полягав саме в тому, що "тюрма" складалася з двох частин - iз
"тюремно© камери" i з тi © хатини, де жила господиня з дiтками. В силу
необхiдности господиня мусила ходити (виходити й знову входити) через
"тюрму". I в силу тi © ж необхiдности також усi ©© гостi - "сестри, куми й
подруги-салдатки", - що приходили "по дiлу", теж мусили ходити через
"тюрму". Тими гостями, звичайно, були й могли бути тiльки жiнки. А що тими
"сестрами й кумами" були жiнки з далеких сiл, якi прийшли вiдвiдати сво©х
синiв та чоловiкiв, може, востанн перед смертю, - то це навiть i на думку
не спадало нi тюремнiй сторожi, нi тюремному начальству. Занадто вже
смiливо це все було задумано. I от тi жiнки, "сестри й куми", вiдвiдували
так господиню кiлька годин.
Iз сiней через камеру до господинi перебiгала якась жiнка чи дiвчина в
легкiй хатнiй одежинi та великiй хустцi (так як тiль-тiль вибiгла ось по
сусiдству зi сво © хати!) i, зиркнувши на арештантiв, зникала за рядниною,
що нею було завiшено дверi до господинi. Там вони собi щось шепотiли про
сво© справи, а по камерi тим часом гуляла торба з насiнням. Вася просто
розкошував. Вiн зорi нтувався вiдразу, що й до чого, i аж розсiдався вiд
радощiв, що, мовляв, "якi ж тi жiнки, каналi©, хитрi, а тi вартовi -
дурнi, як iндики!". Вiн не тiльки насолоджувався сам насiнням, але й
щоразу пiдходив iз торбою до вартового й насипав йому стiльки, скiльки той
хотiв. Вартовий лузав насiння й оповiдав безтурботно якiсь анекдоти, вся
камера смiялась, а танкiсти пiд столом аж лягали з реготу, хоч анекдот був
i не смiшний. Смiшна була ситуацiя. Тим часом котрийсь iз арештантiв
уставав i йшов до господинi "води випити", з дозволу вартового... Потiм
вертався, ховаючи або записку, або вузлика пiд полою, а чи пару бiлизни й
нишком витираючи очi. Згодом гостя теж виходила. Заходила iнша... I так
без кiнця. Диригувала всiм i регляментувала вiзити господиня. Фактично в
тi години вона була начальником цi © тюрми, а не старшина.

Вартовi мiнялися щогодини. Перший вартовий, простодушний сибiряк, не
здогадався зовсiм. Другий вартовий, укра©нець-далекосхiдник, здогадався
вiдразу, але й виду не подав. Лише скрутнув головою та й лузав собi
насiння, почепивши автомат на шию. Час вiд часу тонка усмiшка перебiгала
йому по обличчi, але вiн зганяв ©© геть i напускав дурнуватого вигляду.