Багряний I. Людина бiжить над прiрвою

що сидiв при столi.
- Добре... - сказав Кутузов i, не дивлячись, кинув папiрця на стiл. А
тодi звiвся й пiдiйшов до Максима. Якусь мить дивився виряченими,
банькатими очима й торсав свого чуба. Вiн, видно, був уже п'яний, очi мав
червонi. Чи то, може, вiд безсоння? Стояв i щось тяжке обертав пiд сво ю
черепною покришкою, жуючи мундштук цигарки, - може, робив у тяжкiй
ситуацi© ризикований хiд королевою.

- Ну, от... - сказав нарештi Кутузов. - Ми ма мо дуже мало часу. Вiйна,
брат, i нiколи займатись рундою. Ясно? Тож давайте будемо говорити прямо,
дивлячись у корень. "Сматрi в корень!" - сказав хто? Козьма Прутков... Ото
ж! Так коротко й прямо - в чом д ло?! А д ло в тому, що ви нам не
пiдходите. Взагалi не пiдходите. По калiбру. Еге ж, по калiбру! Це
генiяльно сказано, що? Запишiть там... Ось у цьому i все д ло. Ви
занадто... ну, як так сказати, - норовистий... Нi, гордий. А через те
перед вами сто©ть дилема... Пiдкреслюю: перед вами, а то ви все дума те,
що перед нами, гм... А дилема така: або - або. Або вмерти, або зiгнутися -
i то понижче, понижче... Що ви вибира те?
- Перше, - буркнув Максим з нудьгою.
- Гм. - Кутузов поторсав чуба й вилаявся. - Йолоп! - I зашипiв: - Нi,
брат, нi!.. Ти перше злама шся, як... як гниляк, от як! I будеш рачкувати,
слизняком повзати, а тодi... Тодi вже...
- Побачимо... - вiдповiв Максим так само, як i перше, з нудьгою, й
зiтхнув. Дивився задумливо на сво© босi пальцi, ворушив ними. А тодi
перевiв погляд на вихрясту копицю волосся бiля столу. "Десь я цю копицю
вже бачив".
- Побачимо... - протяг Кутузов, немовби приймаючи виклик. А тодi враз
повернувся круто до варти й махнув рукою в невiдомому напрямку:
- Взяти!..
Вартовi пiдскочили на цей раз ще швидше й знову втрьох.
- К общему чiслу? - не запитав, а гаркнув котрийсь весело.
- К общему числу, - вiдповiв Кутузов байдуже й пiшов до столу. Справу
закiнчено, можна далi грати в шахи.
Максима повернули поштовхами збро© до дверей i повели.
На самому порозi Максим раптом обернувся. Iнстинктивно, пiдсвiдоме,
вiдчувши на сво©й потилицi чийсь погляд i оте "I на в'язах мулько головi".
Вiн обернувся швидко i... став як укопаний.
Вiд столу на нього дивився з-пiд копицi волосся, крiзь дим люльки,
Соломон!.. Дивився примруживши очi.
- А-а... - протяг Максим машинально. - Ви?!. Гм... Це ви, значить, були
й за чiчероне...
Павза. Це тривало мить - ця павза й усi цi надзвичайнi розглядини.
Видно було, що Соломон прорахувався, обертаючись; вiн хотiв подивитися
лише вслiд, а довелося дивитися всторч. Але Соломон витримав за димовою
заслоною. А Максим постояв мить, приголомшений, а потiм глибоко зiтхнув i
промовив:
- Отже... Ви довели послiдовнiсть, професоре!..
I посмiхнувся, обертаючись у темряву.
Там, де вiн щойно стояв, залишилися самi закритi дверi, що сльозили
патьоками, напотiлi вiд холоду й тепло© вогкостi. На них iще якусь мить
дивився крiзь дим люльки вихрястий Соломон - пророк i громовержець, доктор
фiлософi© i т. д. i т. п. Дивився розгублено. Вiн був тут, явно рятуючись
вiд "общего числа". I на пiдтвердження цього зiтхнув глибоко й
тремтливо...



"Цiкаво, що то за формула "обще число" i скiльки в ньому ма бути
нулiв?" - думав Максим, знову плентаючись у темрявi пiд наставленою
збро ю. А хтось зухвалий i глузливий у ньому, одержимий достославним
шибеничним гумором, резонерствував, наслiдуючи Соломона, - на зло,
знущаючись iз себе самого й з усiх.
"Багато... Дуже багато нулiв ма те число! I до нього належу i я, i ти,
i сам той пришелепуватий Кутузов, i решта... Це ж те число отих пiщинок iз
твого, Соломоне, самуму - опановних гоном до ру©ни й смерти i верганих у
прiрву... Проте Кутузов ма , мабуть, ще якесь окреме, сво "обще число",
свiй власний рахунок, i в ньому теж багато нулiв... Авжеж..."
Але думка працювала мляво й тiльки для того, щоб вiдiрватися вiд
наставлено© десь у темрявi збро©, зовсiм не намагаючись по-справжньому
заглянути пiд ту загадкову формулу "обще число". Було зрозумiло й було
байдуже - це число зi спiльним знаменником, iм'я якому (знаменниковi) -
сира земля... Нерви затялися й цiлковито не реагували нi на теперiшн , нi
на майбутн ... Але скiльки ще ©м затинатися?! Якi ще iспити ©м
призначено?! I де та межа?!.
Максим навiть не помiтив, як опинився в великiй, вогкiй, продимленiй
хатi, повнiй салдатiв, що лежали покотом на соломi попiд стiнами й скрiзь
навколо. Тiльки й було вiльного мiсця, що маленька латочка посерединi, на
якiй стояв шевський стiлець. А на покутi стояв стiл - голий, заялозений,
заляпаний краплями воску зi свiчок i чорнилом, i над ним - гола, полупана
й почорнiла стiна. Навiть не було нiякого "вождя". Посеред столу стояла
бляшана лямпа з надбитим i закуреним склом, що його надбитий край був
доточений папером. Тяжкий сопух, складений iз багатьох смородiв - прiлих
онуч, поту, людських випарiв, гасу, чаду, розпарено© глини й безлiчi iншiх
запахiв, забивав дух i туманив голову...
Максима привели в цю дiру i так покинули. Конвой пiшов геть, а Максим
лишився стояти посеред простягнених солдатських нiг. Вiн стояв i чекав на
появу того, в чи© руки оце передано його голову. Але поки що нiхто не
з'являвся, нiхто не заявляв нiяких претензiй на нього та його голову,
нiхто взагалi не звертав на нього жодно© уваги. Так нiби його забули.
Проте Максим знав, що вийти звiдси вiн не зможе, що той, кому належить
тепер його голова, пильну за ним уважно та що бiля цього вертепу стоять
десь чуйнi патрулi й невидима брама повз них вiдмика ться лише та мним
паролем. Всерединi ж... Салдати лежали собi й однi хропли, аж луна йшла, а
iншi точили теревенi, пересипаючи невибагливi, маснi, салдатськi сюжети
терпким, ядерним матюком. Серед усiх iнших запахiв дуже чiтко й гостро
вiдрiзнявся запах спирту.
Максим постояв деякий час, а потiм ступнув до центру й сiв на шевський
стiлець. А вже сидячи, почав пильнiше розглядатися. Насамперед вiн
зауважив, що це, без сумнiву, не звичайнi салдати, а вiдiбранi, отi
знаменитi "вiйська ВЧК-ОГПУ-НКВД", "гвардiйцiв спецчастин, про яких так
багато вiн чув. Це вiн виснував iз багатства ©х озбро ння та спорядження.
Було багато, й виключно автоматично©, збро©, багато ременiв тощо. Це все
лежало купами бiля господарiв. Кожен iз них був споряджений, як командир.
Та власне, це й не були вже "салдати", а саме "гвардiйцi". Чудним для
Максима було бачити пагони, яких вiн ще взагалi не бачив на сво му вiку,
лише чув, що колись, пiд час революцi©, ©х вiдривали салдати (може, батьки
ось цих) разом iз шкiрою з офiцерських "панських" рамен. Погони тi були,
власне, ганчiрочками з комбiнацi ю зiрочок та смужок. Найбiльше ж було
видно з мови, що це було за вiйсько...
Мимоволi Максим почав дослухатися до розмов, - йому хотiлося вичути,
вловити тут душу людини. Найперше, що вражало, - це те, що над усiма
розмовами тут тяжiла печать трагiзму, печать смертельно© нудьги. А потiм,
уже за цi ю трагiчною печаттю, вражав знову ж таки... сопух.
По короткому часi Максим одвернувся, - його власна душа зiщулилась...
Тяжкий сопух, ще тяжчий, як у повiтрi, вiяв вiд тих розмов. Якщо це була
бравада, так добре знана Максимовi з давнiших спостережень ще в
концтаборах, то яких же потворних розмiрiв вона досягла! I вже в нiй
пропала людська душа. Цей сопух словесного бруду був i ранiше, але вiйна
довела його до найвищого ступня конденсацi©, зробила неподiльно пануючим,
оточила густiшими випарами алкоголю й запахом крови. Це була мiшанина
соромiтництва, матюкнi, цинiчно© бравади вбивць, сексуально© словесно©
лихоманки й високо© температури алкоголю. I найсумнiшим було те, що все це
були на вигляд здоровi, нормальнi, ще й гарнi селянськi хлопцi. Вражало
саме протирiччя мiж враженням зоровим i враженням слуховим. Нi, це лише
бравада, страшенно гiперболiзована бравада! Доведена до потрясаючого
абсурду. "Спосiб самозахисту перед божевiллям", як висловився колись один
професор-психiятр про це саме явище в концтаборах.
Максим перестав дослухатися до розмов. Намагався нiчого не чути, навiть
забути, де вiн. Заглибився в себе. Почав дрiмати, сидячи. Потiм якось
ненароком повернувся до столу i - аж кинувся вiд здивування...
Бiля столу сидiла... Ната! Гарна, молодесенька дiвчинка Ната!.. Як же ж
це вiн не помiтив зразу?.. Його знайома! Донька його друга. Вона сидiла,
знiтившись i завмерши, - тримала в пальчиках ручку з пером, занесену над
аркушем чистого паперу, i, втягши голову в хутряний ковнiр свого
пальтечка, дивилась великими очима на Максима. I... плакала.
Так, це Ната, що ©© колись Максим носив на руках, донька його старшого
вiком друга Д., засланого й замученого десь у Рибiнську... Максим трохи не
скрикнув. Але втримався. "Та чого ж вона тут?!. Та це ж вона ото ©хала
машиною! Це ж вона там, ще в мiстi, щебетала й так вигравала голосочком
перед начальником... Що ж вона пише?.." А дiвчина дивилась на Максима не
моргаючи, i тiльки перо тремтiло в ©© руцi, занесене над бiлим аркушем
паперу. Вона мовчала, поводячи зрiдка оком десь набiк, але вона йому -
Максимовi - щось кричала сво©ми очима, щось питала, пояснювала а чи
просила прощення...
I Максим зрозумiв усе. Тi очi дивилися так, що не можна було не
зрозумiти, не треба було пояснень. Ясно, чого вона тут i яке тяжке
завдання ©й поставлено.

"Невже ж це Соломон притяг ©©? Невже ж це вiн "змобiлiзував" ©©,
"рекомендував" на таку тяжку роботу?! Так... Це ж вона ма тут "свiдчити"
на нього... Писати... Господи!"
А дiвчина клiпнула вiями, й сльоза ляпнула на чистий аркуш. Дiвчина
злякалась i квапилася зiтерти ту сльозу, витерти папiр насухо, знищити
слiд на паперi. А тодi нишком глянула туди i сюди - чи нiхто не дивиться,
чи нiхто не бачив?.. "Нi, нiхто не бачив". (У хатi стояв гомiн i
клубочився махорковий дим). I знову очима на Максима...
- Не потерпай так, Нато!.. - зiтхнув Максим ледве чутно. - I пиши,
дитино, все, що в голову збреде... Все те не ма нiякого значення...
- А ви... ви не гнiватиметесь?.. - прошепотiла бiдолашна дiвчина самими
губами, беззвучно й витерла носа хусткою, зiтхнула: - Звелiли...
- Дурненька, - посмiхнувся Максим. Помовчав. А тодi додав: - Там погоду
роблять люди поважнiшi... А твiй дитячий лепет... - i махнув рукою. -
Пиши, Нато... Менi вже нiчого не пошкодить, пиши. Думай про себе, та й
пам'ятай про батька, дочко...
Дiвчина нагло залилась сльозами й одвернулася геть. Скоцюрбилася над
папером, плiчка ©й ходили ходором, "писала"...
- Ти що ж д вочку обижа ш, га?! - звiвся нараз iз долiвки високий,
бiлявий хлопчина й став проти Максима, похитуючись, - п'яний, як чiп. Був
у сибiряцьких "чосанках", з якимись медалями на грудях, стрункий i
хвацький.
- Га!?. Вона должна работать, а ти... А стой!.. - придивився пильно,
потiм вернувся на сво мiсце, взяв пас iз револьвером i портупе ю й
пiдiйшов знову до Максима, пристiбаючи той пас iз портупе ю i нiяк не
можучи сп'яна пристебнути. Нарештi пристебнув. Потiм витяг тяжкого пiстоля
й почав насупроти Максима наладовувати. Заправив у нього "обойму", посовав
цiв'ям...
- Ти що ж д вочку зобижа ш, га?!. Засунув пiстоля назад у кобуру.
- От ми зараз побачимо, хто ти... Пiдiйшов до столу, залiз за нього з
покутя, п'яним рухом вiдiбрав у дiвчини ручку й папiр:
- Давай сюди... що ти там ще мазюка ш!.. Оддихай, бо ти, сопливе, ще й
писати не вмi ш... Ось я!.. Ну от... - i наставився на Максима викоченими
очима, похитуючись i ледве повертаючи язиком.
Максим дивився на хлопчину, i вiн йому рiшуче почав подобатися. В
жестах i словах цього п'яного в дим хлопця була iскра доброго, не
передбаченого анi законом, анi начальством, анi ним самим, гумору й сенсу.
- Ну-с... Ти менi от зараз говори всю правду, а я буду писати...
Пойняв?

- Пойняв. - Максимовi початок припав до серця.
- То-то... Призвiще, iм'я й по батьковi...
Максим вiдповiв iз найсерйознiшим виглядом. I пiшли запитання й
вiдповiдi. Запитання найдивовижнiшi й вiдповiдi на них найсерйознiшi. Так
щиро Максим у сво му життi не вiдповiдав iще жодному слiдчому, перед якими
не раз довелося йому бувати. Власне, вiн оце взагалi вперше на такi
запитання вiдповiдав, бо ранiше, як правило, вiн завжди слiдчих iгнорував.
У числi iнших запитань були й на зразок таких:
- У Бога вiру ш?
- Вiрую...
- Гм... А в Сталiна вiру ш?.. Вiруй, брат, iнакше плохо будеть...
Так iшло "слiдство". Товаришi "слiдчого", лежачи, глибокодумно подавали
реплiки, робили зауваги. Та "слiдчий" не брав ©х у рахубу. Вiн провiв
"слiдство" по-сво му й нарештi приступив до друго© половини справи.
- От. А тепер я зроблю тобi приговор i рррострiляю, як собаку...
Пойняв?

- Пойняв, брат.
Обiрвав усе вiстун, що нагло вскочив i гукнув, засапавшись:
- С мьонов!.. До майора! Миттюi
"Слiдчий" устав, провiв рукою по чупринi, вiддав ручку дiвчинi.

- На, кiнчай ти... Дiло, брат, важне! Його треба розстрiляти... - i
вилiз iз-за столу. Постояв посеред хати, трясучи шалено головою, далебi
намагався витрясти нашвидку хмiль iз не© i, так трясучи, вийшов iз хати,
ледве втрапивши в дверi.

Дiвчина сидiла, читала "протокол" i смiялась у ковнiр. Смiялась чи то
вiд дивовижного змiсту того протоколу, а чи тому, що "слiдчий" списав геть
увесь аркуш, а бiльше паперу в не© не було.
По якомусь часi хвацький "слiдчий" Семьонов повернувся назад i вже був
начебто зовсiм тверезий, лише поблiдлий трохи й дуже стурбований. Вiн зняв
пас iз револьвером, почепленим не на той бiк, i поправив, перечепив на
сво мiсце, пiдперезався як слiд, обсмикався. Потiм вийняв револьвера,
перевiрив i взяв його в праву руку. А тодi звернувся до Максима тихо,
трохи розгублено:
- Ну, от... Так що ходiм, брат...
Нiхто не подав на цей раз нiяко© реплiки.
Максим з Семьоновим вийшли в нiч.
- Стiй! - скомандував Семьонов за порогом. - Ти йтимеш попереду, а я,
брат, ззаду. Пойняв? А там буде видно... Пiшли...
По якомусь часi:
- Слиш? Ти ж не тiкай... Бо тодi, замiсть тебе, мене розстрiляють, а
це, брат, буде ошибка... Стой!
Максим став. Вiн бачив, що Семьонов усе ще був п'яний. Спершу, дiставши
серйозне завдання до виконання, хмiль вiд свiдомости серйозности того
завдання трохи був вилетiв, але потiм той упертий хмiль вернувся знову. I
тепер iшла боротьба мiж тим хмелем i дисциплiною випробуваного гвардiйця.
- Слиш? Попереджаю: крок улiво, крок управо - i амба! На мiсцi. Пойняв?
А тепер пiшли!..
Пiшли. Топталися довго в темрявi. Максимовi вже приходила думка в
голову, чи не взяти б у цього Семьонова пiстоля й чи не махнути б... Але
куди? Розумiв, що чи з пiстолем, чи без вiн довше не бiгав би, як пару
годин, а може, й того менше. Зайва праця. Але не це стримало Максима вiд
здiйснення такого намiру, а якийсь глибокий-глибокий вiдрух, якийсь
тваринний iнстинкт, що не велiв йому шарпатись... Такий самiсiньке
iнстинкт колись, як вiн випав був iз вагону мiж рейки на ходу по©зда й
лежав пiд страшним залiзним гуркотом, велiв йому не шарпатись, а
затамувати жах i лежати спокiйно, хоч би й кров його застигла кригою, а
розум губився перед обличчям смерти. А тепер.,- Тепер, власне, йому тим
бiльше не треба було поспiшати анi в петлю, анi пiд кулю, коли й те, й
друге було для нього однак забезпечене.
Топталися в темрявi. Максим iшов попереду й раптом вiдчув, що вiн
загубив свого конво©ра.
- Ей! Слиш? - почувся з темряви переляканий голос Семьонова. - Де ти?!
- Ось.
- Де "ось"?
- Ось...
- Фу, ти, чорт!.. - нарештi намацав Семьонов Максима. - Де ж ти
шля шся? - i роззлостився. - Iди прямо! Направо!.. Дай сюди твою полу...
Та не хапайся за револьвер!..
Семьонов узявся за полу Максимового пальта, майже здираючи його з
плечей, i так плентався за ним. Невiдомо було, хто кого веде.
- Стiй!
Стали. Помiркувавши трохи, Семьонов зорi нтувався. Пiшли далi. Так iще
деякий час топталися в темрявi. Нарештi Семьонов гримнув уже iншим
голосом, як вiзник кричить "тпррру!", при©хавши:
- Стiй!!.
Зупинились бiля яко©сь стiни. Стояли в темрявi, тримаючись одне за
одного.
- Не бойся, - промовив Семьонов, вiдсапавшись. - Я тебе не стрельну
зараз. Не було ще приказу... Хоча для тебе, голубе, було б краще! - додав
вiн, зiтхнувши: - Я тебе по блату чикнув би льохко i... В iнших, брат,
буде тяжче... Шукай там ручку дверей! сть?..
- .
- Тягни.
Максим потяг до себе за клямку - дверi вiдчинилися просто в хату.

- Катiсь! - пробурмотiв Семьонов i закрив за Максимом дверi.



"Ага!.. Оце й те "обще число"!"
Хата, освiтлена лойовою свiчкою, була вщерть напакована людьми, що
лежали, як дрова, суцiльним звалищем долi, на полу й на печi i... хропли.
Бiля дверей стояв столик, на столику горiла та лойова свiчка, а за
столиком куняв вояк iз забинтованою головою.
Максим як увiйшов, так i зупинився бiля дверей та й стояв, спершись на
одвiрок.
Було тихо. Лиш де-не-де те хаотичне звалище людських тiл хлипало
спросоння й маячило. "Так... Оце й те "обще число".
- Петрович!.. - почулося тихо з найдальшого кутка. Це до Максима
озвався чийсь голос, хтось упiзнав його й озвався так сумно, сердечне:
- Лягайте там, де сто©те... Лягайте...
- Хто ви?
- Я? Староста... цього обчества. I взагалi...
- А-а...
Максим упiзнав: так, це староста цього села! Василенко. А село це,
значить, - Веселе. Яка iронiя!..

РОЗДIЛ СЬОМИЙ
...Обмерзлi кригою дерева дзвонили й лускотiли, неначе вони були
склянi. Кожна найменша гiлочка була оправлена в прозору кригу, свiтилася й
блищала, i цiле дерево здавалося зроблене генiяльним майстром iз чистого
скла. При подувi вiтру гiлочки цокотiли одна об одну, лущали, а при
сильних зударах маси таких гiлочок об масу, скляно© коси об скляну косу
скло дрiбно билося й з дзвоном осипалося на пiшоходи, на скляну ж,
вiрнiше, оправлену в скляне поливо, землю. При недалеких артилерiйських
вибухах гiлочки також подзвонювали i шелестом роняли дрiбнi блискучi
шматочки.
Пiд тi ю казковою декорацi ю, по фантастичнiй склянiй але©, в яку
обернулася вулиця, ведуть Миколу... Ведуть Максимового друга й товариша на
страту. Вiн iде босий по снiгу, в самiй бiлизнi, гордо закинувши голову.
Заслужений артист i каторжник... Вiн дивиться просто перед собою, на
заходяче, зажурене сонце... Мабуть, йому ввижа ться далекий Сибiр i снiги
Забайкалля, буйний iнiй, i шелест скляного вiтру, i друзi - такi ж, як i
вiн, приреченi, але непокiрнi... Босий i в однiй бiлизнi, Микола зника в
мерехкотнявi крижано© але©, оточений вартою в блакитних нiмецьких
одностроях.
Дзвонять крижинки над цiлим свiтом. Крижинки, опромiненi зажуреним,
холодним сонцем...
А над усiм тим, як марево, - ще один моторошний образ...
...Разом iз його, Максимовим, товаришем i з багатьма iншими тодi на
крижанiй але© було повiшено й старого партизана Чубенка, партизана часiв
революцi©, - того самого, що, забезпечивши трiюмфтiй революцi©, сидiв
потiм у "рiднiй" тюрмi, де його було бито його ж орденами по обличчi й
ламано йому ребра за ту ж саму свою Вiтчизну, в iм'я яко© вiн робив
революцiю... А тепер його було повiшено разом iз Миколою. Знову ж - за
Не©... I вiн висiв у шерезi вiдважних i непримиренних, на крижанiй але©. А
вночi... Вночi прийшли його маленькi дiти й зняли батька з петлi, ту петлю
обiрвавши. Хотiли врятувати його вiд ганьби й позорища, занести геть i
поховати. Але далеко вони не могли його занести, бо батько був тяжкий, а
надходив свiтанок. Батько був тяжкий i твердий, як колода, мерзлий... Тодi
вони поставили його бiля паркана стояти, пiд деревом, оправленим у скло.
Поставили його, мерзлого й твердого, випростаного "на струнко"... I вiн
так i стояв, приймаючи параду на розi, - зустрiчав i проводжав сумних
жiнок, що йшли на базар... А склянi гiлочки мерехтiли...
- По о дному вихадi-i-i!!!
Максим протер очi. З них не зникало марення, напливаючи на дiйснiсть. В
них ще йшов Микола, вiдходив, минаючи вартового, немовби виконував його
команду. В них разом горiли сонце й свiчка, мерехтiли дерева в скляному
вбраннi й патьоки на запотiлих шибах... Це не був сон! Максим-бо не спав.
Це була дума, спогад, видiння в широко розкритих i невидющих очах, це був
вiдсвiт минулого й вiзiя прийдешнього перед внутрiшнiм згасаючим зором...
Максим не знав, як довго вiн так просидiв, опустившись на мокру, сиру
долiвку в ногах великого людського звалища, отого "общего числа" - як
остання його одиниця чи нуль. Остання одиниця чи нуль?.. А чи одиниця
попереду?.. Одиниця попереду! Бо коли нагло розiтнулася команда й усi
встали - Максим опинився на чолi "общего числа", як перша одиниця, за якою
йшла решта - решта одиниць i безлiч нулiв... Нi, нi! Одиницею попереду
пройшов Микола, пройшов босий i в однiй бiлизнi по снiгу й зник за
дверима, а за ним-от мала йти решта - безлiч одиниць i нулiв, що й
становитимуть вкупi з ним "обще число"...
- По одному вихадi-i-i!!!
Ця команда замикала вiзiю й переключала ©© в реальнiсть. Ба, вони
обидвi, вiзiя й реальнiсть, пливли якийсь час вкупi, вза мно перетинаючись
пiд цю команду.
Вартовий iз забинтованою головою стояв, чухаючись i позiхаючи, i ту
команду подав не вiн. Команду подав хтось iз-за дверей, знадвору. Той
хтось повторив команду тричi, але нiхто не виходив.
Команда та прозвучала моторошно, немовби то кричав пiвень. Отой самий
бiблiйний пiвень перед зреченням Петра й перед узяттям Христа на Голготу.
Всi встали, збились отарою, тупцялись, щось там порпались, але нiхто не
виходив.

Забинтований вартовий, вiн же й комендант "дому цього", чухав свою
потовчену голову й теж не мiг спросонку прийти до пам'яти, дивився на
огарок лойово© свiчки й моргав.
Нарештi голос надворi вибухнув страшним прокльоном i приголомшуючим
матюком. I тодi раптом у вiдповiдь таким же прокльоном i матюком вибухнув
забинтований вартовий, адресуючи ©х туди, за дверi; пiсля цього вiн одразу
опанував себе, прийшов до пам'яти, настро©вся.
- Ану ворушись там!!. Вставай-вставай!.. Збирай-ся-а!.. -
загомонiв-загукав вiн жваво й весело до того безформного й, здавалося,
безкрайого в темрявi "общего числа", так нiби йшлося про збирання десь на
екскурсiю чи до кiно.
- А речi брати? - спитав хтось дипломатичне, здавленим голосом.
- Брати!.. Все забирай!..
- I горшки?..
- I горшки забирай...
- Навiщо вони... - протяг хтось сумно, - ...коли ж однак до лiсу...
- ... на "шльопку"... - видавив хтась спазматичне з горла - хтось юний
- i зарюмсав.
- Дурак! - буркнув вартовий. - Бо©шся... Зараз найстрашнiша кара - це
лишатися живим!.. Пойняв? А нащот горшкiв - котрi порожнi, кидай. Баби
заберуть...

Всi сопли в темрявi, збираючи манатки. Хтось товк горшки, сьорбаючи
носом.
Максим стояв... Йому нiчого було збирати й нiчого товкти... Стояв i
слухав сам себе. У вухах йому кричали третi пiвнi глупо© пiвночi:
"Вихадi-i-i-i!!."
- Увага! - випростався вартовий, пiднiсши листок паперу до купи вкритих
рудими плямами бинтiв, що разом iз дiрками для очей та для рота були
головою: - Кого я буду називати - говори "я!". А кого не назву, теж скажеш
"я!", вкiнцi. Пойнятно?

Вiн говорив весело, добродушним, простакуватим голосом. Це був один iз
типу тих "душ нарозпашку", що, напевно, й у пеклi б iз чортами ляси
точили.

- Пойнятно?.. Ей ви там, на запiчку! Зiбрали горшки-покришки? Готово?
Слухайте ж! :
- Василенко!
- Я...
- Завiрюха!
- Я...
I так через увесь список: веселий виклик - сумний вiдгук. Багато
прiзвищ було знайомих Максимовi - вчителiв, мистцiв, агрономiв, селян,
священикiв, лiкарiв... "Ого! - подумав вiн, - хтось добре попрацював!"
Нарештi список скiнчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок i
стояв, мовчки чекаючи.
- Я... - проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
- Ага!.. Ну, от бач... - зрадiв чомусь вартовий.
- Приведено, як ви спали, - пояснив хтось iз кутка услужливо.
- А ти говоритимеш потiм i за себе, як спитають... - грубо й глузливо
обiрвав його вартовий. Вiн вийняв огризок олiвця, поклав папiр бiля свiчки
й довго його розрiвнював сво©ми грубими кулачиськами, а ще довше нацiлявся
огризком олiвця, нагинаючи забинтовану голову на всi боки. Нарештi, так i
не визначивши точки, де йому поставити олiвця, простяг його Максимовi зi
словами:
- На... Запиши сам себе, ось тут-о... - ляпнув долонею по паперi. - Бо
моя макiтра в обручах от... Хто ти - знаю. Це ти той архiтектор. От i
добре, - закiнчив вiн iронично. - Будеш тепер от iз ними будувати...
- ...царство небесне... - зiтхнув тихо й тужно Василенко.
- Теж добре, - згодився вартовий. - Нада його перед лать iк... Бо там
уже нашому брату нема мiсця!
Максим записав себе в список.
- Так... - Вартовий згорнув листок, подумав.
- А тепер - по одному виходь! - скомандував раптом тяжко, по-вояцькому,
забинтований веселий вартовий.
Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола - босий i в однiй
бiлизнi. За ним - решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковiй
мряцi вже чекала на них варта - сила автоматникiв. Здавалось, було ©х
безлiч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися,
розпливалися в чорнотi.

- По чотири становись!!. - скомандував хтось сiрий, невиспаний, iз
пiстолем у руцi.
Стали. Вишикувались по чотири. В передранковiй тривожнiй i глухiй мряцi
десь над селом кричали пiвнi. Третi пiвнi. Трiщали дерева, вкритi
ожеледицею, - скрипiли, лускотiли, подзвонювали. На слизькiй крижанiй
землi пiд ногами хлюпотiли калюжки зводнiтого снiгу.
- Увага! Крок управо, крок улiво... - монотонне зазвучав хрипкий,
холодний, дерев'яний голос. Голос професiйного вбивцi, душогуба за
службовим обов'язком. - За одного позбудуться духу всi... Шаго-ом...
- Давай! - закiнчив тягучу команду хтось iнший спереду, в темрявi.
Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як пiд отарою. А
з обох бокiв, неначе твердi рямцi тi © плутанини, загудiла тяжка
скоординована хода "в ногу" - то двi шпалери варти з бокiв, авангард та
ар' ргард, сунулися тяжко, як залiзний обруч. I вiдчувалося, що то навколо
облягла й сунулася "в ногу" понура досада й злоба стомлених, вимучених
тяжкою збро ю, невиспаних i мокрих вiд мряки iстот, що вели подiбних до
себе десь далi, далi - в безсоння, холод i мокречу. Над походом нависла
тягуча, тупа мовчанка.
Так iшли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потiм
вигоном. З кожною хвилиною помалу виднiло. Вже було не чорно, а сiро...

Раптом розiтнулась несамовита команда:
- Лягай!!.
I забрязчала зброя з усiх бокiв. Всi попадали з пiвкроку просто на