Страница:
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
...А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога
лежала перед ©х похололими душами, розторощена й обернена в ру©ни. Недавн
струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом
брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом.
Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, "неспалимо© купини",
непорушно© сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i
обтяжених - ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.
В апокалiптичному гуркотi чорно© цi © доби вiдчаю, що для багатьох була
напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i
все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ©© п'янкою трутою, й
гатили ©© пiснями, й засипали ©© зухвалим, блюзнiрським, одчайдушним
смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на
холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху,
здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми
безнадi©, тягучим криком загубленого, ру©нами заваленого, безпритульного,
до краю осамiтненого людського серця...
Максим, господар дому цього й батько дитини цi ©, сидiв бiля столу i,
замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом
услухався десь поза стiну - туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв.
Дивився й нiчого не бачив, - усе зливалося в одному слiпучому образi,
немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився
саме на цьому мiсцi...
... Син сонячного Палермо чи, може, Венецi© - син далеко© легендарно©
Iталi©, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов
автоматично, - обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже, незнайоме мiсто
невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету
при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй,
перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету -
напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима
вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли
кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася,
звисаючи з порепаних уст...
А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще
притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед,
до Вiтчизни, - туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.
- Авантi!.. Авантi!!.[1] - повторяв вiн уперто, з тихим одча м. Вiн сам
спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.
- Авантi!..
Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:
- Авантi!..
Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи
чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Укра©ни,
незнано© й теж легендарно© для нього землi, але вже до Iталi©, до .свого
прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.
А над усiм - сонце.
А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару
сунеться безкрая лавина таких самих приречених - друзiв i товаришiв. Вони
хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра
отара. То вiдступа змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом
i жахом iталiйська армiя.
- Авантi!.. - вибива ться з сил вiрний камрад над конаючим другом. -
Авантi!..
Ось цей образ сто©ть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед
очима сiре обличчя й мота ться кривава смужка, а в вухах жалiбний клич:
"Авантi!.." Дво людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого
мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою
загибелi...
Власне, намага ться перемогти один, а другий уже готовий - лише
непритомно мота головою, переступивши вже однi ю ногою демаркацiйну лiнiю
мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга
вiдчува ться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й
безнадiйно зливою слiз - чоловiчих слiз, риданням людини, що зрива ться в
чорне провалля...
Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав
цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi
бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед
двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, - син цього
мiста й цi © землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А
тодi вийняв пляшку з шкiряно© торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ©©
й простяг тому непритомному - простяг до самих уст.
- П и й!.. - промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки
вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою.
Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову,
притиснув ©© до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста.
Дав йому ковтнути раз... удруге... втрет ... А тодi пустив.
Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi. Непритомний син
легендарно© Iталi© заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости,
iскра життя... Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i
подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця...
- Авантi!!. Авантi!!. - загукав шалено його камрад, як то гукають на
коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. - Авантi!!!
- Та-ак... - задумано повторив третiй, - авантi, брат!
Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у
його та мничий, могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:
- Авантi!!
Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече
друга.
А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi сво©ми
очима, повними слiз... чоловiчих слiз!.. I, не знайшовши, що сказати,
пролебедiв ламаною мовою:
- Ми з Палермо... З Палермо!.. - I раптом, не маючи чим винагородити,
схопив за руку й потряс ©© з усi © сили, вигукуючи:
- Евiва!.. Евiва Укра©на!!
А далi, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився,
вкладаючи його руку на сво©й ши©.
Похитуючись i тримаючись один за одного, вони пiшли. Власне, один
поволiк другого.
А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився услiд тим
двом смiшним "мушкетерам", поки вони не згубилися в сiрiй лавинi. Пiд
пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн ©х роздобув i нiс
на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з яко© пив iталi ць. "Бач! -
похопився був, - треба ж було вiддати ©м ©© зовсiм!" Та вже пiзно. Добрi
думки приходять пiзно.
Цей третiй - це був вiн, Максим. I це було сьогоднi вранцi.
Тепер та пляшка сто©ть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки крови
прикипiло на ©© шийцi. Максим зразу так i не обтер ©©, забув. Пiзнiше тi ©
крови теж нiхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерiгав усе
вiддалiк, розказав, як то Максим напував з не© бiдолашного iталiйця, що
"йде, але навряд чи вже дiйде до сво ю Iталi©". I тепер пляшка так i
сто©ть незаймана. Звичайно, дiйде й до не© черга, вип'ють i ©©, незалежно
вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за здоров'я чужинця.
Може, вона якраз i чека на це, стовбичачи посеред столу.
"А в а н т i!" - посмiхнувся Максим, замикаючи коло думок i
вiдповiдаючи сам собi на якiсь сво© тяжкi вагання. I зiтхнув, зринаючи з
глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив.
- Що? - спитав Соломон.
- Все в порядку, професоре! Пийте...
Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений у себе i
воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософi© й професор
дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну голову, i
був червоний, i був на вигляд байдужий до всього свiту, крiм яко©сь
веремi© в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але знати було,
що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь, певно, вiдчував, що
зiрвався й кудись непоправно летить, i хоч намагався ту рiвновагу
вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася.
Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльоба не горiлку
сьогоднi, а щось iнше, далебi - терпку отруту жаху й безнадi©, але нiчого
не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побо вище
людського серця з усiма темними силами - з тривогою, турботами, жалем,
нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне - з жахом безвихiддя
й смерти, - побо вище й арена пориву до життя й радiсного цвiтiння, що
мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх тут мрiя. Озбро нi батареями
пляшок горiлки, дзбанами квасу i варенухи та горами невибагливо©, але
дино доступно© для ©хнього бенкету нинi, потрави в виглядi картоплi,
огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий бiй. Було гамiрно,
людно. Тут судiв увесь Максимiв рiд, а чи точнiше - рештки його,
мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись
феноменальним споко м i зрiвноваженiстю, з яко© його нiщо не могло
вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню - буйну й широку, як
степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду,
розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн
заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж столами,
i пiд гуркiт далеких вибухiв, пiд завивання, тупiт i скрегiт смерти
навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний бенкет, - пiдiймав
чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова,
ще й спiвав свою пiсню, п'ючи "за щастя, за долю" для новонароджено© й
за... Але цього останнього "за" нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв
найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого. Ах, як по днати
радiсть народження з трагедi ю неминучо© загибелi когось посеред тих, що
зiйшлися тут разом?!.
Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон - чужий. Вiн не належав до
роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись ще й був його вчителем.
Великий "мудрець" i недавнiй "стовп суспiльства", вiн у великому сум'яттi
знайшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його
споко м захистити свою душу, чим немало здивував Максима. Либонь, тому
Максим i притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотiв за ним
захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди,
ще не мали в бiльшостi навiть початково© освiти, а душа ж потребу собi
рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з ©хньо© сили, щоб крiпити
себе снагою душi iншо©. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений
Максимом iз зруйнованих вулиць?..
Усi пили, спiвали й знову пили. Та чомусь хмiль, справжнiй хмiль
блаженного одурiння, обминав ©х сьогоднi. Вони хотiли перепити себе - i не
могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце - i не могли. Серед
них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром вiчно© розлуки. Над
душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття.
Це - батько новонароджено©. Це - Максим. Нiхто не мiг вичитати приречення
на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й так. Йому вже треба було
втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж по землi, надiючись хiба на
щастя.
Куди?
В безвiсть.
Вiд кого? Чому?
Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що не дався
повiсити себе другим i теж утiк... I тепер йому нема мiсця на землi: на
схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень - усi шляхи закритi й усюди на
нього чига смерть. Але треба бiгти... Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа
його розгублена й квилить над безоднею чорно©, найчорнiшо© зневiри в
усьому, в що можна людинi вiрити, - вона опинилась без найменшого опертя.
I не зна - для чого бiгти... Все розторощено й обернено в дим, - усе, на
чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох...
А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим кум iз кумою -
хрещений батько з хрещеною матiр'ю - принесли його з церкви, поклали на
простелене крижмо бiля порога на долiвцi й по черзi переступили через
нього до хати - за мiсцевим ритуалом уведення людини в свiт. А тодi
поклали немовля в колиску. А бiля нього став на сторожi синок -
п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, яко© досi не було,
та яка прийшла й об'явилась сестрою. I тепер от у хатi сто©ть гамiр; ба, в
цiлому свiтi сто©ть гамiр - на честь ©© прибуття. По вулицi парадують
колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати й десь стугонять
вибухи бомб, аж деренчать шиби й хита ться земля, - а вона, чи воно, спить
собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на
свiт i зовсiм не зна , що в ньому робиться.
Максим позира на немовля, на сина, на дружину i з усi © сили
намага ться перемогти бiль, перемогти себе, вiдiрватись у думках i
почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож лiпше непомiтно
обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло. Дружина
дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж дума ту
саму думу - його геро©чна дружина. Та настали часи, коли геро©зм став
звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на свiт зв'язана з
неабияким геро©змом людей, лиш нема кому з того дивуватися.
I, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiда весело
цiлому родовi, як ©© хрещениця прибула на цей свiт "за всiма законами
вiйськового часу".. Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем,
вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi
останньо© ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ©©, Тетяну, - i
от вони вдвох самi глухо© пори, при тридцятиступневому морозi помаршували
через окуповане, обтикане нiмецькими патрулями й заставами мiсто до
лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв ©х зупиняли патрулi,
гримаючи на них чужою, незрозумiлою ©м мовою та лякаючи збро ю. Але двi
вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. м треба було родити. Вони не мали
жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про те,
- йшли, бо мусили! Вони йшли "на щастя". Мати млiла, ось-ось могла
розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та вибиваючись
iз решток сил, посувалась уперед. I вони таки дiйшли до лiкарнi. I вони
таки догримались у не©, всiх побудивши... Дочка народилася зразу ж за
порогом, на пiдлозi, тiльки-но мати встигла той порiг переступити.
Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна
й весела... ©© хрещениця!
- Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого
кореня!
I весь рiд випив - у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А
кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова,
голосиста спiвачка на всiх весiллях i бесiдах та щира плакальниця на
похоронах, налила чарку, повну-повну по вiнця, пiдiйшла до Максима,
пригубила ©© й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому:
- В цiй чарцi тво щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!..
Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе хотiв
зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо
й промовив тихо, з глибини серця:
- Якщо в цiй чарцi щастя, Тетяно, то п'ю ©© за тебе й за весь наш рiд
- за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих, що
вдома, й тих, що не вдома, а в походах - на сушi, на морi й у повiтрi, в
боях i в холодних снiгах перебувають... Бажаю всiм щастя!..
Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в
ту саму чарку й пiдняла ©© високо над головою:
- А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ©© не бо©ться i
цю чарку от рiд твiй за тебе п' . Ось так ось... За тво щастя, Максиме!
Перехилила чарку й випила. I хлюпнула решту в стелю та й брязнула
чаркою об землю з усi © сили. Задзвенiли скалки...
- Гей, наливайте повнi© чари!.." - пiдхопив той дзенькiт череп'я
невiдомо хто, а з ним i Тетяна. Пiсня вдарила громом:
Гей, наливайте повнi© чари,
Щоб через вiнця лилося!..
Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе - всякий смуток i
жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi звукiв,
у клекiтливому морi мелодi©. А тодi сiла й непомiтно закрила лице
хустиною...
А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi - всi одщепи
кореня каменярського, дiти славного роду того розгойдували ©© з усi ю
жагою й пристрастю, напропале - i, замруживши очi, кружляли на нiй, як на
велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова наморочилась...
Гей, наливайте повнi© чари,
Щоб через вiнця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в свiтi жилося!..
Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон...
А по вулицi - там, за вiкном, сунулись, невгаваючи, тупотiли колони, -
то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйсько© армi©. Власне, не колони,
а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких частин,
розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд. А все те
знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих "мародерiв", що тягли
мiшки лузги з млина, ламанi меблi, подертi книги з мiста, грабуючи
установи й пiдпри мства, якi панiчно евакуювалися. Лузга - щоб ©сти, решта
- щоб палити в печi, i за це вони часто платили життям. Цi юрби
"мародерiв" i рештки нiмецьких частин, як це не дивно, були страшенно
чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi во©ни розгубили десь усю
свою приголомшуючу технiку й тепер перли пiшечки, а свою амунiцiю й
манатки тягли на ручних санчатках, i на таких самих санчатах "мародери"
тягли лузгу... Нiмцi дуже поспiшали й переганяли всiх. Вони десь квапились
на переформування, виконуючи наказ "фюрера", горнучись до його iменi
черствими, похололими вiд жаху душами, ще вiрячи в ним заповiдане чудо.
Нiмецькi "частини" й мародерськi "з' днання" миготiли жваво, миттю
з'являючись i так само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вiчною
на цiй вулицi) тiльки сiра колона iталiйсько© армi©. Трагiчна колона. Цей
©© "похiд" мусить бути записаний на окрему, спецiяльну сторiнку iсторi©
во н на цiй землi, як щось виняткове, - трагiчне до смiшного й смiшне до
трагiчного.
Нарiд, народжений бути мистцем, приневолений бути во©ном, - нi, не
во©ном (то колись були во©ни!), а автоматичним убивцею, до чого вiн не
нада ться, i от тепер вiн повзе майже рачки...
Максимовi гостi, як i всi в мiстi, що вже кiлька днiв поспiль
спостерiгали цей "похiд", знають напам'ять, що там вiдбува ться та як те
все вигляда , i лише зрiдка позирають у вiкно...
Сiра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла поверх теплих,
хутром пiдбитих шинель i шапок та капелюхiв, з ногами, обмотаними мiшками,
рогожами й рiзним ганчiр'ям, вступивши одного дня в мiсто, вiдтодi не може
нiяк того мiста пройти. Нiби тупця ться на мiсцi. Проте вона посува ться
вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничiв на
сво©х крихiтних, покiрних iшачкiв, скрипом, лементом, хлюпотом. Пiсля
нiмецьких моторизованих i механiзованих армiй, що досi гасали по цiй
землi, розчавлюючи ©© та сповнюючи гуркотом моторiв i лязкотом залiза, ця
пiша колона вражала, як анахронiзм. Але по-справжньому вражало не це.
Вражала така колосальна й трагiчна диспропорцiя мiж прекрасним,
легендарним, романтичним iм'ям - "iталiйцi", "Iталiя" - i цим
неромантичним, коростявим виглядом натовпу напiвтрупiв, нещасних,
забрьоханих по самi вуха, отак здеформованих людей. Обмороженi, раненi,
охопленi пропасницею, завошивленi, бруднi, зарослi, як троглодити,
виснаженi голодом, криво шкутильгаючi, байдужi до всього i вся, вони
сунулися щiльно збитою, безкра ю отарою, телiпаючи сво© куцi й смiшнi
рушницi або й просто тягнучи ©х по грязюцi, як палiччя, та пiдпираючись
ними. А та грязюка - то кисiль з буйно© родючо© чорноземлi, розмiшано© й
розтовчено© по колiна. диними транспортними засобами колони були маленькi
iшачки, iнодi конячина i безлiч ручних санчаток. Здавалося, що вони
повiдбирали тi санчатка геть у всiх господинь, вiд самого Дону починаючи,
на всiм шляху свого трагiчного маршу. На кожнi такi санчатка навалювалось
купою по п'ять, по шiсть чоловiк, i тi санчатка тяг пiд вереск усiх
пасажирiв миршавий iшачок або сухоребра конячка за мотуззя, прив'язане
просто до хомута чи просто за шию. Санчатка раз у раз перекидались, а
вивернутi пасажири зчиняли великий лемент, спиняючи iшачка, щоб стояв,
поки вони всядуться знову, а потiм зчиняли такий же лемент, щоб вiз далi.
Iнодi то там, то там змученi люди пленталися черiдкою, припнятою просто до
iшачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших дво чи тро трималися
цупко за iшачкiв хвiст, а потiм камради трималися за ©хнi поли, так один
за одного. Iшачок дрiбненько перебирав нiжками, покiрно й старанно тягнучи
такий цуг.
Вичерпавши сво© сили до краплi, iшачок часом падав i безпомiчно
простягав ноги в грязюцi. здцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли
за хвiст i за вуха, але пiдвести вже не могли. Налементувавшись, вони
нарештi кидали iшачка й пленталися далi. Тодi прибiгали мiсцевi дiти
юрбою, брали всi гуртом "маленького втiшного коника" за хвiст i за вуха й
вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили йому сiна й
картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По
кiлькох годинах, пiсля тако© опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент
дитлахiв... Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась
i рухалась. Пiдходили люди з колони й забирали iшачка, не зважаючи на
протести й плач дiтей. Iшачок мусив iти в Iталiю й тягти пришвартовану до
його хвоста армiю великого дуче.
I багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й неперевершеного
сво ю трагедiйнiстю та комiзмом. Iз таких химерних кадрiв змонтована була
вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого розпачу, безнадi© й
хаотичного лементу. Багато з iталiйцiв свою трагедiю сприймали крiзь
призму сарказму: вони називали Муссолiнi "маршал Тiкай-Тiкай". Вони
вивчили чимало укра©нських слiв, а в числi ©х i це чудесне слово, й
вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: "тiкай-тiкай". Вони лаяли
свого "дуче" - Муссолiнi на чому свiт сто©ть i обiцяли його повiсити, як
прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз i Йосипа
Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти.
Багато з них справдi навчилося трохи укра©нсько© мови (це, власне, був
диний ©хнiй здобуток на цiй вiйнi!), i, може, саме тому населення
ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися з них,
проте не-злiсно, й напували ©х горiлкою, виносили ©м те, що самi мали, -
картоплi в лушпиннi, квашено© капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти,
вони, проте, не могли при нагодi не пригостити хоч чим-небудь цих
бiдолашних i таких присмирнiлих тепер, таких симпатичних i смiшних
воякiв... Ця сама колона руха ться й тепер повз вiкно... Там офiцери
кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами, як колись ©хнi
предки - римськi патрицi© - куталися в тоги. Вони мають зеленавi, червонi
й зозулястi пiр'©нки в сво©х шляхетських капелюшках - рештки ©хньо© краси
й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий, як бiблiйний пророк,
сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурi цього осляти
Христос в'©здив у русалим, обкидуваний квiтами... А цей прибув на такому
ослятi на страшнючу вiйну i ось ©де, обкиданий вошами й грязюкою i
зiгнутий тупим вiдча м, ще й сухотами, в три погибелi.
Iнодi до хати заскакували квартир' ри з мiсцевим полiца м, що ще не
встиг утекти, й домагались мешкання для салдатiв. Кума Тетяна наливала ©м
горiлки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою
садовила на ослiн, вiдбираючи зброю. Випивши горiлки та з ентузiазмом
прокричавши перестудженими голосами: "ЕВIВА УКРА НА!" - квартир' ри хапали
свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали.
"Е в i в а У к р а © н а!!" - Вони вигукували це з жестом i апльомбом
вроджених аристократiв i з запалом незрiвняних патрiотiв сво © власно©
вiтчизни.
Усмiшка куми та ©© чорнi, несамовито пломенiючi очi були тим
неперехiдним бар' ром, через який не насмiлювався переступити жоден,
навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський салдат iз тих, що
пробували заволодiти цим домом. Ба, через цей бар' р, мабуть, не
насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти
цi люди не позбулися вроджено© пошани до краси, властиво© нацi©,
народженiй для мистецтва.
" щось, що не може вмерти навiть на вiйнi", - якось промайнула, та не
встигла навiть до кiнця оформитись, думка в Максимовiй головi...
А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок i сердечним гомоном
заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга... третя... Рiд увесь
мовби пустився берега й поплив одчайдушне, зухвало в бурхливе пiсенне
море, десь до невiдомо© казково© землi, покинувши геть увесь цей дурний,
жорстокий i безглуздий свiт.
Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн завжди намагався
сидiти на Олiмпi, самотньо, i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро
пив, як верблюд, поки рiд плив собi пiсенним морем. Раптом Соломон
повернув лице до Максима, i той, вiдчувши на собi його пильний
вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг витримати
тi © гостро щемливо© нудьги й пекучого бажання висловитися, що
переповнювали його по вiнця.
- Ну? - промовив Соломон, дивлячись Максимовi в вiзi.
- А я це саме хочу спитати й вас, професоре, - мляво посмiхнувся Максим
i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цi © хвилини, але Соломон не
мусив знати, що цi © хвилини чекав також i вiн - Максим. Вiн сподiвався
вiд цi ©, чи не дино© мислячо© людини на цiле мiсто й його околицi
дiстати вiдповiдь на трагiчнi, болючi "проклятi питання" й побачити
дороговказ...
- Будь ласка... - докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
...А вони хрестили дитину.
Хата гойдалася вiд гримотiння страшних вибухiв. Сама твердиня Бога
лежала перед ©х похололими душами, розторощена й обернена в ру©ни. Недавн
струнке чудо архiтектури Растреллi, вищирилася вона проваллями й хаосом
брил, перемiшаних iз кiстьми, зяяла, й димилась, i сходила чадом.
Прибiжище душ людських, символ могутности й святости, "неспалимо© купини",
непорушно© сили й вiчного покою, надiя й пiдпора всiх стражденних i
обтяжених - ця, як i iншi, й iншi, сходячи чадом, оберталась у прах.
В апокалiптичному гуркотi чорно© цi © доби вiдчаю, що для багатьох була
напророченим бiблiйним кiнцем свiту, зруйнованi й спустошенi самi, як i
все навколо, вони п'ялися над безоднею, й заливали ©© п'янкою трутою, й
гатили ©© пiснями, й засипали ©© зухвалим, блюзнiрським, одчайдушним
смiхом, щоб не завити раптом у чорну безвiсть, як первiснi вовчi душi на
холодний мiсяць. Вони спiвали над чорним хаосом, над проваллям жаху,
здичавiння, жорстокости й смерти, щоб не вибухнути раптом пекучими слiзьми
безнадi©, тягучим криком загубленого, ру©нами заваленого, безпритульного,
до краю осамiтненого людського серця...
Максим, господар дому цього й батько дитини цi ©, сидiв бiля столу i,
замiсть бавити й припрошувати гостей, дивився задумливо на пляшки, а вухом
услухався десь поза стiну - туди, на вулицю, в свiт, що глухо гомонiв.
Дивився й нiчого не бачив, - усе зливалося в одному слiпучому образi,
немовби хтось крутив фiльм, спроектований на слiпучий екран, i зупинився
саме на цьому мiсцi...
... Син сонячного Палермо чи, може, Венецi© - син далеко© легендарно©
Iталi©, витиснутий геть iз колони, що котилася бруком i в якiй вiн iшов
автоматично, - обвiв сонце, й увесь свiт, i це чуже, незнайоме мiсто
невидющими очима й опустився на парапет. Вiн дотягся до нього, до парапету
при бульварi, як сомнамбула, тягнучи рушничку за багнет по розквашенiй,
перемiшанiй iз снiгом грязюцi, й опустився на лату того парапету -
напiвпритомний, до кiнця виснажений. Широко витрiщеними й невидющими очима
вiн дивився просто перед себе й мотав головою; порепанi уста його обкипiли
кров'ю; мотав головою й зрiдка висував язик, i смужка крови гойдалася,
звисаючи з порепаних уст...
А проти нього став товариш його вiрний, теж безмежно виснажений, але ще
притомний, i, вибиваючись iз решток сил, поривав свого друга туди, вперед,
до Вiтчизни, - туди, куди вони всi йдуть, падаючи й знову встаючи.
- Авантi!.. Авантi!!.[1] - повторяв вiн уперто, з тихим одча м. Вiн сам
спирався на рушничку й хилився, як билина на вiтрi, що ось-ось упаде.
- Авантi!..
Вiн благав, наказував, кипiв злiстю й сльозами, вабив, просив:
- Авантi!..
Але друг його лише мотав головою, облизуючи кривавi уста. Вiн навряд чи
чув будь-що. Вже готовий. Вiн отак пройшов через мiста й села Укра©ни,
незнано© й теж легендарно© для нього землi, але вже до Iталi©, до .свого
прекрасного Палермо, мабуть, не дiйде.
А над усiм - сонце.
А по розквашенiй багнюцi, проходячи наскрiзь мiсто, мимо бульвару
сунеться безкрая лавина таких самих приречених - друзiв i товаришiв. Вони
хитаються, але ще повзуть тупо й автоматично, як мовчазна й велика сiра
отара. То вiдступа змучена й до краю пригноблена, побита морозами, тифом
i жахом iталiйська армiя.
- Авантi!.. - вибива ться з сил вiрний камрад над конаючим другом. -
Авантi!..
Ось цей образ сто©ть в очах Максима й нiяк не може погаснути. Перед
очима сiре обличчя й мота ться кривава смужка, а в вухах жалiбний клич:
"Авантi!.." Дво людей, забутих усiма й нiкому непотрiбних, серед чужого
мiста намагаються перемогти агонiю, з останнiх сил балянсуючи над прiрвою
загибелi...
Власне, намага ться перемогти один, а другий уже готовий - лише
непритомно мота головою, переступивши вже однi ю ногою демаркацiйну лiнiю
мiж буттям i небуттям, мiж свiтлом i тьмою. В голосi його друга
вiдчува ться здавлене ридання, що ось-ось може прорватися непоправно й
безнадiйно зливою слiз - чоловiчих слiз, риданням людини, що зрива ться в
чорне провалля...
Тодi до них пiдiйшов третiй. Вiн увесь час стояв осторонь i спостерiгав
цю сцену. В ватянiй куфайцi, в розхристанiй сорочцi, взутий у ганчiр'янi
бурки зi старими калошами поверх, цей третiй пiдiйшов поволi й став перед
двома, широко й твердо розставивши ноги в снiговiй грязюцi, - син цього
мiста й цi © землi. Стояв i похмуро дивився на того, що мотав головою. А
тодi вийняв пляшку з шкiряно© торби, яку тримав пiд пахвою, вiдкоркував ©©
й простяг тому непритомному - простяг до самих уст.
- П и й!.. - промовив чужою для iталiйця мовою. Але той тiльки
вiдвернувся вiд перешкоди, що торкнулася уст, i далi мляво мотав головою.
Тодi третiй наблизився щiльно, взяв дебелою рукою iталiйця за голову,
притиснув ©© до себе, розчепив йому силомiць зуби й уставив пляшку в уста.
Дав йому ковтнути раз... удруге... втрет ... А тодi пустив.
Кривава смужка обiрвалася, лишившись на пляшцi. Непритомний син
легендарно© Iталi© заморгав очима, в яких зажеврiла iскра свiдомости,
iскра життя... Глибоко-глибоко зiтхнув, поволi витер уста рукою i
подивився на свого камрада й на невiдомого чужинця...
- Авантi!!. Авантi!!. - загукав шалено його камрад, як то гукають на
коня, що почав зводитись, щоб не дати йому знову впасти. - Авантi!!!
- Та-ак... - задумано повторив третiй, - авантi, брат!
Вiн знав це знамените слово й повторив його з притиском, услухаючись у
його та мничий, могутнiй змiст, якийсь особливий у його власних устах:
- Авантi!!
Нещасний помалу слухняно звiвся на ноги й, хитаючись, обiперся на плече
друга.
А друг хапав невiдомого чужинця за поли, дивився в його очi сво©ми
очима, повними слiз... чоловiчих слiз!.. I, не знайшовши, що сказати,
пролебедiв ламаною мовою:
- Ми з Палермо... З Палермо!.. - I раптом, не маючи чим винагородити,
схопив за руку й потряс ©© з усi © сили, вигукуючи:
- Евiва!.. Евiва Укра©на!!
А далi, боячись, щоб його друг не впав на парапет, заметушився,
вкладаючи його руку на сво©й ши©.
Похитуючись i тримаючись один за одного, вони пiшли. Власне, один
поволiк другого.
А третiй лишився. Нахмурений, вiн стояв i замислено дивився услiд тим
двом смiшним "мушкетерам", поки вони не згубилися в сiрiй лавинi. Пiд
пахвою тримав шкiряну торбу з пляшками горiлки, що вiн ©х роздобув i нiс
на хрестини. Туди вiн поклав знову й ту, з яко© пив iталi ць. "Бач! -
похопився був, - треба ж було вiддати ©м ©© зовсiм!" Та вже пiзно. Добрi
думки приходять пiзно.
Цей третiй - це був вiн, Максим. I це було сьогоднi вранцi.
Тепер та пляшка сто©ть ось посеред столу в числi iнших, i трiшки крови
прикипiло на ©© шийцi. Максим зразу так i не обтер ©©, забув. Пiзнiше тi ©
крови теж нiхто не обтер, хоч Соломон, який випадково спостерiгав усе
вiддалiк, розказав, як то Максим напував з не© бiдолашного iталiйця, що
"йде, але навряд чи вже дiйде до сво ю Iталi©". I тепер пляшка так i
сто©ть незаймана. Звичайно, дiйде й до не© черга, вип'ють i ©©, незалежно
вiд того, що там з нею трапилось. А може, вип'ють i за здоров'я чужинця.
Може, вона якраз i чека на це, стовбичачи посеред столу.
"А в а н т i!" - посмiхнувся Максим, замикаючи коло думок i
вiдповiдаючи сам собi на якiсь сво© тяжкi вагання. I зiтхнув, зринаючи з
глибокого виру душi на гамiрну поверхню. Закурив.
- Що? - спитав Соломон.
- Все в порядку, професоре! Пийте...
Соломон не повторив запитання. Сам пригнiчений, заглиблений у себе i
воднораз напружений, як натягнута струна, вiн, доктор фiлософi© й професор
дiямату глушив горiлку чи горiлкою глушив власну душу й власну голову, i
був червоний, i був на вигляд байдужий до всього свiту, крiм яко©сь
веремi© в собi. Як завжди, хмiль його з вигляду не брав, але знати було,
що, не як завжди, вiн тепер тратив рiвновагу. Десь, певно, вiдчував, що
зiрвався й кудись непоправно летить, i хоч намагався ту рiвновагу
вiдновити, та вона явно вiдновитись не давалася.
Знавши його добре, Максим бачив, що професор хльоба не горiлку
сьогоднi, а щось iнше, далебi - терпку отруту жаху й безнадi©, але нiчого
не сказав. Оглянув поле бою, головним пляцдармом якого був стiл, побо вище
людського серця з усiма темними силами - з тривогою, турботами, жалем,
нудьгою смертельною, злиднями, самотнiстю, а головне - з жахом безвихiддя
й смерти, - побо вище й арена пориву до життя й радiсного цвiтiння, що
мерехтiло, як недосяжна вже для присутнiх тут мрiя. Озбро нi батареями
пляшок горiлки, дзбанами квасу i варенухи та горами невибагливо©, але
дино доступно© для ©хнього бенкету нинi, потрави в виглядi картоплi,
огiркiв, капусти й цибулi, присутнi зводили завзятий бiй. Було гамiрно,
людно. Тут судiв увесь Максимiв рiд, а чи точнiше - рештки його,
мозолястого, дебелого, жилавого. Того роду, що славився колись
феноменальним споко м i зрiвноваженiстю, з яко© його нiщо не могло
вивести, не в силi зiпсувати йому спiвану ним пiсню - буйну й широку, як
степ, i гучну, як грiм. Роду древнього, роду каменярського. Рештки роду,
розметаного вiйною, але ще таки роду, монолiтного i в цих рештках. Ось вiн
заповнив тут усю хату, аж через двi свiтлицi заставлену повздовж столами,
i пiд гуркiт далеких вибухiв, пiд завивання, тупiт i скрегiт смерти
навколо справляв тут свiй, либонь, останнiй спiльний бенкет, - пiдiймав
чарки й келихи й виголошував незграбнi, але гарячi, з самого серця, слова,
ще й спiвав свою пiсню, п'ючи "за щастя, за долю" для новонароджено© й
за... Але цього останнього "за" нiхто не хотiв вимовляти вголос, бо вислiв
найкращих побажань тут був би пригадуванням найгiршого. Ах, як по днати
радiсть народження з трагедi ю неминучо© загибелi когось посеред тих, що
зiйшлися тут разом?!.
Усi були тут близькi й рiднi, лише Соломон - чужий. Вiн не належав до
роду. Але вiн був Максимiв приятель, а колись ще й був його вчителем.
Великий "мудрець" i недавнiй "стовп суспiльства", вiн у великому сум'яттi
знайшов сьогоднi Максима й учепився за нього, як за порятунок, щоб за його
споко м захистити свою душу, чим немало здивував Максима. Либонь, тому
Максим i притяг його сюди. Чи, може, тому, що й сам хотiв за ним
захиститися? Рiд його, Максимiв, дебелий i живучий, та все то простi люди,
ще не мали в бiльшостi навiть початково© освiти, а душа ж потребу собi
рiвних, щоб у часи критичнi черпати собi силу з ©хньо© сили, щоб крiпити
себе снагою душi iншо©. Чи не тому й опинився тут Соломон, приведений
Максимом iз зруйнованих вулиць?..
Усi пили, спiвали й знову пили. Та чомусь хмiль, справжнiй хмiль
блаженного одурiння, обминав ©х сьогоднi. Вони хотiли перепити себе - i не
могли. Вони хотiли переспiвати себе, вичерпати серце - i не могли. Серед
них була людина, помiчена вже тавром смерти, тавром вiчно© розлуки. Над
душею, що тiльки-но прийшла на свiт, сидiла душа, призначена на розп'яття.
Це - батько новонароджено©. Це - Максим. Нiхто не мiг вичитати приречення
на його кам'янiм обличчi, але всi це знали й так. Йому вже треба було
втiкати. Йому вже треба було бiгти вздовж по землi, надiючись хiба на
щастя.
Куди?
В безвiсть.
Вiд кого? Чому?
Хто зна. Тому, що вiн не досидiв у тюрмi в одних i втiк i що не дався
повiсити себе другим i теж утiк... I тепер йому нема мiсця на землi: на
схiд i на захiд, на пiвнiч i на пiвдень - усi шляхи закритi й усюди на
нього чига смерть. Але треба бiгти... Та це ще пiвбiди. Гiрше те, що душа
його розгублена й квилить над безоднею чорно©, найчорнiшо© зневiри в
усьому, в що можна людинi вiрити, - вона опинилась без найменшого опертя.
I не зна - для чого бiгти... Все розторощено й обернено в дим, - усе, на
чому та душа трималася. Вiра його в цiлий свiт розлетiлася на порох...
А в колисцi спить собi немовля. Двi години перед цим кум iз кумою -
хрещений батько з хрещеною матiр'ю - принесли його з церкви, поклали на
простелене крижмо бiля порога на долiвцi й по черзi переступили через
нього до хати - за мiсцевим ритуалом уведення людини в свiт. А тодi
поклали немовля в колиску. А бiля нього став на сторожi синок -
п'ятилiтнiй Борис, зазираючи в крихiтне личико iстоти, яко© досi не було,
та яка прийшла й об'явилась сестрою. I тепер от у хатi сто©ть гамiр; ба, в
цiлому свiтi сто©ть гамiр - на честь ©© прибуття. По вулицi парадують
колони, котяться машини, танки, пiдводи, б'ють гармати й десь стугонять
вибухи бомб, аж деренчать шиби й хита ться земля, - а вона, чи воно, спить
собi першим сном праведника, блаженним сном людини, що недавно прибула на
свiт i зовсiм не зна , що в ньому робиться.
Максим позира на немовля, на сина, на дружину i з усi © сили
намага ться перемогти бiль, перемогти себе, вiдiрватись у думках i
почуттях вiд усього. Скоро ж бо треба розлучатись, тож лiпше непомiтно
обтинати нитки, щоб потiм не так болiло, як усе увiрветься нагло. Дружина
дивиться вiддалiк i, мужньо стиснувши уста, мовчить. Вона теж дума ту
саму думу - його геро©чна дружина. Та настали часи, коли геро©зм став
звичайною буденщиною, коли й сама поява людини на свiт зв'язана з
неабияким геро©змом людей, лиш нема кому з того дивуватися.
I, нiби на доказ цього, кума Тетяна, пiднiсши чарку, розповiда весело
цiлому родовi, як ©© хрещениця прибула на цей свiт "за всiма законами
вiйськового часу".. Ношена пiд бомбардуванням i пiд артилерiйським вогнем,
вона добула до останнього дня дев'ятого мiсяця, не рушаючи з мiсця. А тодi
останньо© ночi, в останню мить породiлля раптом покликала ©©, Тетяну, - i
от вони вдвох самi глухо© пори, при тридцятиступневому морозi помаршували
через окуповане, обтикане нiмецькими патрулями й заставами мiсто до
лiкарнi, за шiсть кiлометрiв вiд дому. Багато разiв ©х зупиняли патрулi,
гримаючи на них чужою, незрозумiлою ©м мовою та лякаючи збро ю. Але двi
вiдважнi жiнки мусили йти й iшли. м треба було родити. Вони не мали
жодних перепусток i взагалi жодних документiв, i навiть не думали про те,
- йшли, бо мусили! Вони йшли "на щастя". Мати млiла, ось-ось могла
розродитися на вулицi при лютiм морозi, але, зцiпивши зуби та вибиваючись
iз решток сил, посувалась уперед. I вони таки дiйшли до лiкарнi. I вони
таки догримались у не©, всiх побудивши... Дочка народилася зразу ж за
порогом, на пiдлозi, тiльки-но мати встигла той порiг переступити.
Народилася нова людина на пiдлозi коридору, як на битiм шляху. Жива, мiцна
й весела... ©© хрещениця!
- Пий же, роде! Твого полку прибуло! Нове насiння не посоромило старого
кореня!
I весь рiд випив - у котрий уже раз! Випив, схвалюючи таке пришестя. А
кума, весела й одчайдушна Тетяна, Максимова сестра в третiх, молода вдова,
голосиста спiвачка на всiх весiллях i бесiдах та щира плакальниця на
похоронах, налила чарку, повну-повну по вiнця, пiдiйшла до Максима,
пригубила ©© й, обвiвши поглядом столи вiд краю до краю, простягла йому:
- В цiй чарцi тво щастя, Максиме! Пий, куме! Пий, брате мiй!..
Максим узяв чарку й устав. Обвiв поглядом усiх присутнiх, неначе хотiв
зазирнути в душу кожному. Помовчав, усмiхнувся. А тодi пiднiс чарку високо
й промовив тихо, з глибини серця:
- Якщо в цiй чарцi щастя, Тетяно, то п'ю ©© за тебе й за весь наш рiд
- за всiх старих i малих, за тих, що на волi, й тих, що в неволi; тих, що
вдома, й тих, що не вдома, а в походах - на сушi, на морi й у повiтрi, в
боях i в холодних снiгах перебувають... Бажаю всiм щастя!..
Перехилив чарку й випив. Рiд загудiв зворушено. А Тетяна налила знову в
ту саму чарку й пiдняла ©© високо над головою:
- А в цiй чарцi доля наша щербата, Максиме! Та рiд твiй ©© не бо©ться i
цю чарку от рiд твiй за тебе п' . Ось так ось... За тво щастя, Максиме!
Перехилила чарку й випила. I хлюпнула решту в стелю та й брязнула
чаркою об землю з усi © сили. Задзвенiли скалки...
- Гей, наливайте повнi© чари!.." - пiдхопив той дзенькiт череп'я
невiдомо хто, а з ним i Тетяна. Пiсня вдарила громом:
Гей, наливайте повнi© чари,
Щоб через вiнця лилося!..
Пiсня забурхала, як повiнь, розторощуючи геть усе - всякий смуток i
жаль. Тетяна розмахувала руками, диригуючи в тiй потрясаючiй бурi звукiв,
у клекiтливому морi мелодi©. А тодi сiла й непомiтно закрила лице
хустиною...
А пiсня клекотiла. Бондарi, шевцi й теслi, ковалi й мулярi - всi одщепи
кореня каменярського, дiти славного роду того розгойдували ©© з усi ю
жагою й пристрастю, напропале - i, замруживши очi, кружляли на нiй, як на
велетенськiй гойдалцi, над чорною безоднею. Аж голова наморочилась...
Гей, наливайте повнi© чари,
Щоб через вiнця лилося!
Щоб наша доля нас не цуралась,
Щоб краще в свiтi жилося!..
Ту пiсню слухав i клiпав очима Соломон...
А по вулицi - там, за вiкном, сунулись, невгаваючи, тупотiли колони, -
то вiдступали, вiдкочувались рештки iталiйсько© армi©. Власне, не колони,
а колона, безкрая й сiра, переснована де-не-де вламками нiмецьких частин,
розбитих пiд Сталiнградом, що так само вiдкочувалися на захiд. А все те
знову пересновувалось юрбами мiсцевих малих i старих "мародерiв", що тягли
мiшки лузги з млина, ламанi меблi, подертi книги з мiста, грабуючи
установи й пiдпри мства, якi панiчно евакуювалися. Лузга - щоб ©сти, решта
- щоб палити в печi, i за це вони часто платили життям. Цi юрби
"мародерiв" i рештки нiмецьких частин, як це не дивно, були страшенно
чимось подiбнi. Чим? Транспортом. Нiмецькi грiзнi во©ни розгубили десь усю
свою приголомшуючу технiку й тепер перли пiшечки, а свою амунiцiю й
манатки тягли на ручних санчатках, i на таких самих санчатах "мародери"
тягли лузгу... Нiмцi дуже поспiшали й переганяли всiх. Вони десь квапились
на переформування, виконуючи наказ "фюрера", горнучись до його iменi
черствими, похололими вiд жаху душами, ще вiрячи в ним заповiдане чудо.
Нiмецькi "частини" й мародерськi "з' днання" миготiли жваво, миттю
з'являючись i так само миттю зникаючи. Сталою лишалася (здавалася вiчною
на цiй вулицi) тiльки сiра колона iталiйсько© армi©. Трагiчна колона. Цей
©© "похiд" мусить бути записаний на окрему, спецiяльну сторiнку iсторi©
во н на цiй землi, як щось виняткове, - трагiчне до смiшного й смiшне до
трагiчного.
Нарiд, народжений бути мистцем, приневолений бути во©ном, - нi, не
во©ном (то колись були во©ни!), а автоматичним убивцею, до чого вiн не
нада ться, i от тепер вiн повзе майже рачки...
Максимовi гостi, як i всi в мiстi, що вже кiлька днiв поспiль
спостерiгали цей "похiд", знають напам'ять, що там вiдбува ться та як те
все вигляда , i лише зрiдка позирають у вiкно...
Сiра колона людей, замотаних у ковдри й простирадла поверх теплих,
хутром пiдбитих шинель i шапок та капелюхiв, з ногами, обмотаними мiшками,
рогожами й рiзним ганчiр'ям, вступивши одного дня в мiсто, вiдтодi не може
нiяк того мiста пройти. Нiби тупця ться на мiсцi. Проте вона посува ться
вперед, мляво, та все-таки вперед, сповнюючи вулицю вигуками погоничiв на
сво©х крихiтних, покiрних iшачкiв, скрипом, лементом, хлюпотом. Пiсля
нiмецьких моторизованих i механiзованих армiй, що досi гасали по цiй
землi, розчавлюючи ©© та сповнюючи гуркотом моторiв i лязкотом залiза, ця
пiша колона вражала, як анахронiзм. Але по-справжньому вражало не це.
Вражала така колосальна й трагiчна диспропорцiя мiж прекрасним,
легендарним, романтичним iм'ям - "iталiйцi", "Iталiя" - i цим
неромантичним, коростявим виглядом натовпу напiвтрупiв, нещасних,
забрьоханих по самi вуха, отак здеформованих людей. Обмороженi, раненi,
охопленi пропасницею, завошивленi, бруднi, зарослi, як троглодити,
виснаженi голодом, криво шкутильгаючi, байдужi до всього i вся, вони
сунулися щiльно збитою, безкра ю отарою, телiпаючи сво© куцi й смiшнi
рушницi або й просто тягнучи ©х по грязюцi, як палiччя, та пiдпираючись
ними. А та грязюка - то кисiль з буйно© родючо© чорноземлi, розмiшано© й
розтовчено© по колiна. диними транспортними засобами колони були маленькi
iшачки, iнодi конячина i безлiч ручних санчаток. Здавалося, що вони
повiдбирали тi санчатка геть у всiх господинь, вiд самого Дону починаючи,
на всiм шляху свого трагiчного маршу. На кожнi такi санчатка навалювалось
купою по п'ять, по шiсть чоловiк, i тi санчатка тяг пiд вереск усiх
пасажирiв миршавий iшачок або сухоребра конячка за мотуззя, прив'язане
просто до хомута чи просто за шию. Санчатка раз у раз перекидались, а
вивернутi пасажири зчиняли великий лемент, спиняючи iшачка, щоб стояв,
поки вони всядуться знову, а потiм зчиняли такий же лемент, щоб вiз далi.
Iнодi то там, то там змученi люди пленталися черiдкою, припнятою просто до
iшачкового хвоста. То виглядало зворушливо: перших дво чи тро трималися
цупко за iшачкiв хвiст, а потiм камради трималися за ©хнi поли, так один
за одного. Iшачок дрiбненько перебирав нiжками, покiрно й старанно тягнучи
такий цуг.
Вичерпавши сво© сили до краплi, iшачок часом падав i безпомiчно
простягав ноги в грязюцi. здцi довго й розпачливо на нього кричали, тягли
за хвiст i за вуха, але пiдвести вже не могли. Налементувавшись, вони
нарештi кидали iшачка й пленталися далi. Тодi прибiгали мiсцевi дiти
юрбою, брали всi гуртом "маленького втiшного коника" за хвiст i за вуха й
вiдтягали геть набiк, геть зi шляху, напiвживого. Приносили йому сiна й
картоплi, шкоринок хлiба й оберемки соломи. Напували його теплою водою. По
кiлькох годинах, пiсля тако© опiки, iшачок уставав пiд трiюмфальний лемент
дитлахiв... Та, на нещастя iшачкове й дитяче, колона по шляху все рухалась
i рухалась. Пiдходили люди з колони й забирали iшачка, не зважаючи на
протести й плач дiтей. Iшачок мусив iти в Iталiю й тягти пришвартовану до
його хвоста армiю великого дуче.
I багато, багато було подiбного iншого, незабутнього й неперевершеного
сво ю трагедiйнiстю та комiзмом. Iз таких химерних кадрiв змонтована була
вся ця колона, ця фантастична лавина вiдчаю, тупого розпачу, безнадi© й
хаотичного лементу. Багато з iталiйцiв свою трагедiю сприймали крiзь
призму сарказму: вони називали Муссолiнi "маршал Тiкай-Тiкай". Вони
вивчили чимало укра©нських слiв, а в числi ©х i це чудесне слово, й
вимовляли його досконало й неодмiнно дуплетом: "тiкай-тiкай". Вони лаяли
свого "дуче" - Муссолiнi на чому свiт сто©ть i обiцяли його повiсити, як
прийдуть додому. Жорстоко глузували з Гiтлера. Проклинали мороз i Йосипа
Сталiна, що так далеко втiк i не можна було до нього через мороз дiйти.
Багато з них справдi навчилося трохи укра©нсько© мови (це, власне, був
диний ©хнiй здобуток на цiй вiйнi!), i, може, саме тому населення
ставилося до них iз прихильнiстю й спiвчуттям. Люди пiдсмiювалися з них,
проте не-злiсно, й напували ©х горiлкою, виносили ©м те, що самi мали, -
картоплi в лушпиннi, квашено© капусти, огiркiв. Пограбованi самi до решти,
вони, проте, не могли при нагодi не пригостити хоч чим-небудь цих
бiдолашних i таких присмирнiлих тепер, таких симпатичних i смiшних
воякiв... Ця сама колона руха ться й тепер повз вiкно... Там офiцери
кутаються в ковдри грацiйними, аристократичними жестами, як колись ©хнi
предки - римськi патрицi© - куталися в тоги. Вони мають зеленавi, червонi
й зозулястi пiр'©нки в сво©х шляхетських капелюшках - рештки ©хньо© краси
й величi. Ось офiцер, довготелесий i горбатоносий, як бiблiйний пророк,
сидить на ослику, черкаючи ногами землю. На прапращурi цього осляти
Христос в'©здив у русалим, обкидуваний квiтами... А цей прибув на такому
ослятi на страшнючу вiйну i ось ©де, обкиданий вошами й грязюкою i
зiгнутий тупим вiдча м, ще й сухотами, в три погибелi.
Iнодi до хати заскакували квартир' ри з мiсцевим полiца м, що ще не
встиг утекти, й домагались мешкання для салдатiв. Кума Тетяна наливала ©м
горiлки й подавала закуску, мило запрошуючи до столу, а то й силою
садовила на ослiн, вiдбираючи зброю. Випивши горiлки та з ентузiазмом
прокричавши перестудженими голосами: "ЕВIВА УКРА НА!" - квартир' ри хапали
свою зброю й зникали. По якомусь часi з'являлись iншi й так само зникали.
"Е в i в а У к р а © н а!!" - Вони вигукували це з жестом i апльомбом
вроджених аристократiв i з запалом незрiвняних патрiотiв сво © власно©
вiтчизни.
Усмiшка куми та ©© чорнi, несамовито пломенiючi очi були тим
неперехiдним бар' ром, через який не насмiлювався переступити жоден,
навiть найбрутальнiший i найбiльше змучений iталiйський салдат iз тих, що
пробували заволодiти цим домом. Ба, через цей бар' р, мабуть, не
насмiлилась би переступити й уся iталiйська армiя. Навiть в обличчi смерти
цi люди не позбулися вроджено© пошани до краси, властиво© нацi©,
народженiй для мистецтва.
" щось, що не може вмерти навiть на вiйнi", - якось промайнула, та не
встигла навiть до кiнця оформитись, думка в Максимовiй головi...
А пiсня гримiла, пересновувана брязкотом склянок i сердечним гомоном
заздоровниць. За проспiваною пiснею починалася друга... третя... Рiд увесь
мовби пустився берега й поплив одчайдушне, зухвало в бурхливе пiсенне
море, десь до невiдомо© казково© землi, покинувши геть увесь цей дурний,
жорстокий i безглуздий свiт.
Лишився сам Соломон. Вiн, мабуть, i бажав цього. Вiн завжди намагався
сидiти на Олiмпi, самотньо, i тепер теж сидiв один серед багатьох i понуро
пив, як верблюд, поки рiд плив собi пiсенним морем. Раптом Соломон
повернув лице до Максима, i той, вiдчувши на собi його пильний
вичiкувальний погляд, повернувся. Зрештою, вiн i сам уже не мiг витримати
тi © гостро щемливо© нудьги й пекучого бажання висловитися, що
переповнювали його по вiнця.
- Ну? - промовив Соломон, дивлячись Максимовi в вiзi.
- А я це саме хочу спитати й вас, професоре, - мляво посмiхнувся Максим
i примружив очi. Вiн знав, що Соломон чекав цi © хвилини, але Соломон не
мусив знати, що цi © хвилини чекав також i вiн - Максим. Вiн сподiвався
вiд цi ©, чи не дино© мислячо© людини на цiле мiсто й його околицi
дiстати вiдповiдь на трагiчнi, болючi "проклятi питання" й побачити
дороговказ...
- Будь ласка... - докинув Максим пошепки i, спираючись спиною об стiну,