Страница:
Добре було б, якби вони повернулись сюди уже на ру©ни мосту.
Залiгши по насипу, розвiдники з нетерпiнням ждали сво©х саперiв.
Панюшкiн, теж прилiгши на насипi, розглядав документи вбитого. Не
покладаючись на сво знання нiмецько© мови, вiн пiдкликав Колосовського, i
Богдан, як мiг, заходився перекладати йому записи солдатсько© книжки.
За сухими вiдомостями, що ©х залишив у солдатськiй книжцi якийсь
нiмецький штабний писар, Колосовському хотiлося розглядiти людську долю
цього, що лежав зараз отам, пiд мостом, у тванюцi. Хто вiн i як опинився
аж тут, на Росi? Сам пiшов чи змусили? Назва частини, рiк народження, та
ще гучне iм'я Еrnst - все це мало про що могло сказати. Як вiн жив, хто
жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарi, що такого нема,
пропав безвiсти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справдi
уявляв себе надлюдиною, був певен, що дiйде до Уралу, стане володарем
свiту, а тепер, вiдкинутий цим свiтом, стирчить пiд мостом з багнетом, як
падло, i вже не для нього вста цей погожий лiтнiй ранок...
- Так, цей бiльше не стрiлятиме, - каже Панюшкiн, ховаючи документи
вбитого до кишенi. - А сонце, глянь, яке сходить!
Червоне, соковите, воно виткнулося з вранiшнього туману за далекими
садками, освiтило хлiба, ферми моста i ©х, залеглих на насипi розвiдникiв.
Проте й сонце якось не порадувало ©х. Зараз, при свiтлi дня, почували вони
себе голими на цьому мосту, що височить серед просторiв, як величезна
мiшень.
- Одначе де ж це нашi?
Панюшкiн нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край,
звiдки мали з'явитись сапери. Богдан теж озирнувся: нiде нiкого.
I в цю мить угорi, по фермах моста, лунко, залiзно заклацали кулi.
- Каски он у хлiбах! - вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за
металевою опорою.
Незабаром вони всi вже бачили, як, вибрiвши з тiнi посадки, заблищали
над хлiбами каски фашистiв. Автоматники. х багато.
Розсипавшись у хлiбах, бредуть повiльно, вроздрiб, але з кожним кроком
все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стрiляють не цiлячись. Автомат
в пузо - i дирка , строчить перед собою, мов слiпий. Металевий град все
густiше вицоку по фермах. Розвiдники поприпадали вздовж насипу, вони поки
що не вiдкривають вогню.
А ще за хвилину на польовiй дорiжцi попiд посадкою задеркотiли
мотоцикли. Влетiвши в хлiба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже
видно було кулеметникiв з кулеметами.
Найтяжче для розвiдникiв починалося зараз. Це кожен розумiв. Захопити
мiст виявилось справою нескладною, головне було - втримати, будь-що
втримати ось тепер, до приходу саперiв! Кулi дзенькали вже об рейки, рили
землю на насипi перед обличчями розвiдникiв...
- Без наказу не вiдступати, - попередив Панюшкiн, готуючи автомат для
стрiльби. - Триматись будь-що! Бити - прицiльно!
Автоматна трiскотнява нароста .
Каски зринають в хлiбах усе ближче. Видно оскаленi зуби, чорнi вiд
крику роти.
Панюшкiн, як i його сусiди, приготувався для стрiльби навлежки, рейка
була йому опертям, але в останню мить, пiдхопившись, почав прицiлюватись з
колiна.
- Прицiльно! Прицiльно!
I тiльки встиг вiн вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, i
автомат, вiдлетiвши, посунувся з насипу вниз. Панюшкiн, поникнувши,
зостався лежати на мiсцi.
Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, пiдвiв,
стряснув за плечi.
- Товаришу командир! Товаришу полiтрук! - i в нестямi знову тряс, тряс
його за плечi, нiби хотiв оживити.
Але в обважнiлому, ще теплому тiлi вже не було життя: автоматники
увiгнали йому кiлька куль, одна iз них вдарила в скроню, розтрощила
Панюшкiну голову - бризки мозку та кровi загусали в його русявому чубi.
Поклавши полiтрука на травi, Богдан пiдхопив його автомат i кинувся
знову на насип. Всi вже вели вогонь. Колосовський з ходу лiг на тому ж
мiсцi, де було вбито Панюшкiна, i з тi © ж рейки, звiдки щойно збирався
вести вогонь полiтрук, тепер уже вiн, стискаючи зуби, вiдкрив вогонь по
противнику. "Прицiльно, прицiльно! - уперто повторювала думка. - До
останнього патрона!"
Живi фашистськi каски в хлiбах так близько, цiлься, не промахнись!
Колосовський вистрiлив. Злетiла каска, i лише пiсля того нiмець упав. I ще
один упав, а вiн цiлився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони
падали, i це тiльки розпалювало його, вiн кожну хотiв розщепити, розлущити
власноручно, разом з черепом, який пiд нею ховавсь.
Про себе вiн не думав. Кулi видзвонювали по фермах все лютiше, кресали
об рейки все ближче, впивалися в шпали, але вiн не хотiв ©х помiчати, вiн
©х люто нехтував, вiн вперше в собi вiдчув зараз те, що батько його колись
називав цiлковитим презирством до смертi.
23
Мабуть, цей мiст мав якесь особливе значення, був стратегiчним
об' ктом, або ж хтось i справдi почував свою провину за те, що вiн
залишився вороговi цiлий, бо з полку весь час телефонували на КП
батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нiчна
розвiдка.
- Ще нема, нема, - вiдповiдав комiсар Лещенко i сам дедалi бiльше
нервувавсь.
В кутку пiдвалу пiсля безсонно© ночi спав на розстеленiй шинелi комбат
Краснопольський, бiля нього в узголов'© сидiв Спартак Павлущенко i,
стежачи за комiсаром, безпомилково вгадував на його обличчi тривогу й
занепоко ння. Вiн добре розумiв його настрiй, комiсаровi було чого
непоко©тись - розвiдка цiлком на його сумлiннi. Сам пiдбирав людей, сам
порадив Панюшкiну взяти з числа студбатiвцiв Колосовського. Павлущенко
вважав сво©м обов'язком застерегти Панюшкiна, але той не зважив на його
застереження.
- При такому пiдходi й воювати буде нiкому, - засмiявся вiн, вислухавши
Спартака.
А даремно. Це ж розвiдка. Там найменша щербинка може прiрвою
обернутись...
Винен, звiсно, комiсар. Спартак вiдмовлявся зрозумiти причину тi ©
посилено© уваги, яку, починаючи ще з райкому, комiсар Лещенко виявляв до
Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямовано©
i, безперечно, багато чим невдоволено© в душi. Були моменти, коли в
Спартака прокидалася пiдозра навiть i до особи самого комiсара Лещенка,
пiдозра вiдносно того, чи не був комiсар коли-небудь у дружбi з Богдановим
батьком або чи не попадав i сам вiн в таке ж, як i той, становище.
Iнакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроцi?
Стрiля добре? Але не один вiн тут добре стрiля ! Чи, може, вирiшення
послати Колосовського в розвiдку продиктоване iншими якимись мiркуваннями,
можливо, навiть i не тiльки комiсарською волею? Адже йти зараз в розвiдку
- це майже рiвнозначно смертi. Можливо, яка-небудь та мна вказiвка щодо
цього, вказiвка посилати на такi завдання тих, кого найменше шкода, а
людей найбiльш вiдданих, навпаки, приберiгати на майбутн . Але як тодi
пояснити, що на це ж завдання комiсар послав i Панюшкiна, кадровика,
комунiста, улюбленця тутешнiх бiйцiв? Все це було неясно, сумнiвно.
"Добре, що хоч документи в них вiдiбрано, - думав про розвiдникiв
Спартак. - А то ворог ще мiг би i ©хнiми комсомольськими квитками
скористатись..."
Комiсар, прилiгши в кутку мiж телефонiстами, знову з кимсь розмовля по
апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим - мало в цьому
при мностi. Крутий, лайливий, вiн i зараз, видно, ла ться, бо Лещенко
червонi i, ледве стримуючи себе, вiдповiда з пiдкресленою ввiчливiстю.
Мабуть, i там цiкавляться що за люди пiшли, чи досить перевiренi, бо
Лещенко запевня , що людей послано надiйних.
- А я i зараз вважаю, що не всi там такi, - дозволя собi сказати
Спартак, коли комiсар, скiнчивши розмову, кладе трубку i зосереджено
дивиться на апарат, ще щось думаючи.
- Що ви сказали? - не прочманiвши ще пiсля розмови, обернувся Лещенко
до Спартака.
Спартак повторив сво мiркування. Комiсар помовчав.
- Це ви з мотивiв перестраховки?
- Нi, щиро.
Лещенко пересiв ближче до нього, глянув йому в вiчi уважнiше:
- Кого ви ма те на увазi?
- Ви ж зна те. Я ще в райкомi попереджував.
Комiсар пiдвiвся, пройшовсь по пiдвалу, присiв на ящику навпроти
Спартака.
- Товаришу комсорг, в якiй ви сiм'© виховувались?
- Сiм'я надiйна. Батько завкадрами на обороннiм заводi, мати - юрист...
Комiсар пильно видивився на Спартака. - Чи не зда ться вам iнодi,
товаришу Павлущенко, що у вас аж
надто розвинута пiдозрiлiсть до людей? Якщо ця риса властива характеру,
скажiмо, слiдчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу
здебiльшого з злочинцями, то це зрозумiло, але вам, студентовi
гуманiтарниковi, в якого очi мусять бути вiдкритими на все найсвiтлiше в
людях, - вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та,
певне, ще й ранiше, уперто переслiду те одного з сво©х однокурсникiв..
- Я не переслiдую. Я просто не до кiнця вiрю йому.
У вас пiдстави не довiряти Колосовському?
- Я вважаю, товаришу батальйонний комiсар, що логiка тут ма бути така:
людина, батько яко© засуджений радянським судом, на основi наших
радянських законiв, навряд чи так уже щиро пiде вмирати за цi закони, за
цей лад. В усякому разi, посилати таку людину до ворога в тил...
- Ну-ну?
- Я нiчого не сказав. Певен тiльки, що не серед таких людей нам шукати
справжнiх, до кiнця вiдданих патрiотiв.
- У вас, товаришу курсант, викривлене розумiння патрiотизму, - промовив
Лещенко холодним тоном. - Ви, певне, вважа те, що патрiотизм, це священне
почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було
обернуто весь час сво ю сонячною, сво ю найщедрiшою стороною. Бути
патрiотом, коли життя тебе тiльки по голiвцi гладило, - це, я вам скажу,
не штука. Нi, ти побудь ось у становищi того ж Богдана Колосовського, коли
серце кровоточить, i з таким, кров'ю облитим серцем зумiй стати вище кривд
i образ! Оце, по-мо му, якраз вона i , справдi священна любов до сво ©
Вiтчизни.
- Ви так менi це говорите, нiби я сам недостатньо маю цього почуття.
- Нi, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребi ви теж не пошкоду те
себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у життi. Ви учасник
фiнсько©, ви доброволець тепер, ваш патрiотизм для мене поза всякими
сумнiвами. Але ви повиннi зрозумiти й мене, людину, яка бачила в життi
трохи бiльше, нiж ви. Я знаю людей, якi, опинившись навiть за гратами, не
зрадили сво©х переконань, не перестали бути ленiнцями. Колосовський менi
теж вида ться людиною такого складу.
Спартак сидiв замислившись. Вперше йому доводилось чути такi речi, такi
для нього незвичнi мiркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе
оточу . I почува ться, що це не фрази, не схоластика, почува ться, що
комiсар не на словах, а на дiлi вiрить в людину, в ©© високi якостi, в
непохитнiсть ©© переконань. Бач, вiн каже, - гуманiтарник. А що, коли ти
дiйсно був несправедливим у сво©й недовiрi, в сво©й упередженостi до того
ж таки Богдана? Може, твоя лiнiя в життi справдi була хибна, i перед тобою
вiдкрива ться можливiсть жити iнакше, керуватись у вза минах з людьми
iншими нормами, нiж тi, якими ти керувався досi?
Зв'язкiвцi, попрокидавшись, зачадили цигарками i теж завели розмову про
долю нiчно© розвiдки. Один iз зв'язкiвцiв запитав комiсара:
- Якщо виконають завдання, товаришу комiсар... подасте ©х на ордени?
- Ордени ©хнi там зараз, може, кров'ю обкипають, - сердито вiдповiв
Лещенко i пiдвiвся на ноги. Пiдiйшовши до вузького пiдвального вiкна,
почав дивитися на той бiк, за Рось, мовби намагався побачити крiзь
гущавiнь верб групу сво©х розвiдникiв, i стежки, якими вони йдуть, i той
далекий, облитий сонцем залiзничний мiст, що вони його пiшли вiдбити у
ворога й знищити. День, бiлий день, а ©х нема, i можеш якi завгодно робити
припущення...
Стрiльби не було, i раптом за рiчкою серед полуднево© тишi прогримiв
далекий, приглушений вiдстанню вибух. Комiсар переглянувся з
телефонiстами, зиркнув на Павлущенка:
- Чули?
- Чув.
- Наших розвiдникiв робота! Сумнiву в цьому не маю! Вони дiють саме в
тому напрямi.
Комiсаровi, видно, одразу вiдлягло вiд душi. Рушив ходити по пiдвалу,
схвильований, прояснiлий.
Нарештi вони дали звiстку з ворожого тилу, дали почути про себе. Мiст
висаджено в повiтря. Мосту бiльше нема! Тепер зоста ться iнша тривога: чи
вийдуть чи повернуться вони пiсля цього самi? Адже той вибух - це могло
означати, що вони живi, але це могло значити також i протилежне - що ©х
уже нема.
24
- Встать! Струнко! - гаркнув десь при входi знадвору Гладун, i всi, хто
був у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди
до входу. Останнiм у пiдвалi пiдхопився майор Краснопольський з
перележаною пiд час сну щокою.
По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний,
широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями у плямах
рум'янцю, як ото бува обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому
була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд не© на гiмнастьорцi виднiвся мiцно
загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого за
фiнську. Вiком вiн був значно молодший за командира студбату
Краснопольського, старого вояку, учасника громадянсько©, якого тiльки
вiйна пiсля тишi вiйськово© кафедри поставила на командування курсантським
батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз для Дев'ятого не
iснувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним,
сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чи ©сь шинелi на щоцi, Дев'ятий
безцеремонне накинувсь на нього:
- Спите? Iншi воюють, а ви рухтите?
Можна було б йому заперечити, що командир студбату прилiг всього на
годину пiсля безсонно© ночi i що попереду в нього мала бути знов безсонна
нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу бурю
гнiву i лайки, i тому нiхто про це не за©кнувся.
Пройшовши до щiлини вiкна, що виходило на рiчку, Дев'ятий виглянув
туди, запитав, чи не повернулася розвiдка.
- Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання, гада мо,
виконано.
- Ви все гада те. Якi пiдстави?
- Тiльки що ми чули звiдти велико© сили вибух.
- Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою Дев'ятий, одходячи
вiд вiкна, i тим нетерплячим рiзким рухом мовби одразу вiдкинув
розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд тих, про яких бiльше не
говорять.
Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив, широко крокуючи по
пiдвалу, i це, видно, зараз володiло всiма його думками, сюди була
спрямована i вся його бурхаюча енергiя.
Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i полiтрукiв, вiн
сам пояснить ©м завдання, пiднiме ©хнiй бойовий дух. Ходив з кутка в
куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все тлумачив Краснопольському,
що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, ©х як кiт
наплакав, а коли командири та полiтруки один по одному посходились,
заповнивши пiдвал, могутнiй голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сiрi
скалки його очей, глибоко запалих пiд надбрiвними кiстками, збуджено
розблищалися, нiби вже бачили довкола себе вировище бою i повержених
ворогiв. Так! Вiн переходить зараз на цiй дiлянцi в наступ. Наказу
негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягу звiдси сили, може,
там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в
землю i тiльки прислуха мось, як гоготить на iнших дiлянках фронту вiйна.
Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якiсь
пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора i той розпроклятий
залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого нам досi не може
простити старший хазя©н. Запалюючи iнших, вiн розпалювався й сам, видно
було, як душа його щиро жада атаки, бою.
Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i
брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до якого, як чув вiн,
Дев'ятий iнодi вда ться, все прощав йому за оцю залiзну волю, жадобу
кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти.
- У вас там хто бiля переправи? - звернувся Дев'ятий до
Краснопольського.
- Третя курсантська.
- От i пiднiмiть ©© для початку.
Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий
уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, -
може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але все
це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi.
- А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна - i щоб без
втрат? З мо©х ось що залишилось, а ви над сво©ми все тремтите?
З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i його друг комiсар
Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i до свого батальйону з
боку цi © людини, якiй тепер належить влада розпоряджатися ними, ©хньою
долею.
"А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого, коли
вiн дiзнався, що в його пiдлеглiсть переда ться батальйон
студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату
претенду на якесь особливе, винятково бережне ставлення до сво©х
вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською
лавою, а тепер ось з власно© волi змiнили затишок аудиторi© на фронтовий
окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не полiтруки та не
комiсари, i хоч насправдi нi про якi привiле© вони й не думали, але
Дев'ятий, сам приписавши ©м це, вважав сво©м обов'язком швидше переламати
в них цей дух винятковостi, нещадно пiддати ©х гартовi i тим
випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.
В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах вiдступу
бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв
вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж,
вiн не щадив сво©х людей, не щадив нi самого себе, нi найближчих
помiчникiв, а цих мусить жалiти?
- Хто поведе?
Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же виявили згоду,
вiн мовби й не почув, одвернувся вiд них, командира роти - лiтнього
вузькогрудого лейтенанта з чугу©вських - вiн теж пропустив, аж поки погляд
його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився
на Дев'ятого захопленим поглядом.
- Ви хто?
- Комсорг, товаришу пiдполковник.
- От ви, комсорг, i очолите.
- сть! - вiдповiв Спартак, блiднучи.
Гладун, що принишк бiля виходу, видно, молив зараз усiх богiв щоб,
пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.
- А ви, старший сержант? Де ваша гвинтiвка? - крикнув на нього
Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиня ться без дiла! В атаку теж!
За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi
пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке недалеко попереду
переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комiсар
Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з
картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьо© роти, скупчуючись в
кюветах шосе для атаки, ©хнi каски вже густо зеленiли, поблискуючи по
кюветах, мов достигаючi кавуни.
Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення.
- Де воно? - крикнув вiн на пiдстаркуватого, з землистим обличчям
лейтенанта, який доповiдав йому про це.
- У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибинi садкiв цiлими
купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в декого
в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса.
- Тiльки прийшли - i жерти? Сюди ©х!
Лейтенант на мить зам'явся.
- Це здебiльшого приписники, колгоспники ки©вськi, щойно з
вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема.
- Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди ©х!
Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до
Лещенка та Краснопольського, кинув ©м, як докiр:
- Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, ©х тiльки
розворуши!
Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже наближалися
цiлими групами поповненнi, здивованi, оторопiло роззиралися на боки,
довiрливi, слухнянi.
В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема,
крiм гарячого, щойно одержаного з польово© кухнi маслака, що вiн його й
тут на ходу обгриза .
- Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в
кюветах.
Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись, рушаючи кюветом до
мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко.
Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного пострiлу звiдти;
здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна -
це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i про реальнiсть ©© нагадував
лише тяжкий нудотний сморiд з мосту, де пiд палаючим промiнням сонця
розкладалися трупи вбитих.
Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що противник
ось-ось вiдкри по них вогонь, але там все було тихо, i переднi,
осмiлiвши, випростались i вже в повний зрiст натовпом кинулись на
дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту. Зата©вши
подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi наближались до
тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька
сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет.
Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб справа i злiва озвалися
кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули
по каменю першi мiни.
Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась
атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти на
той бiк, скочуються попiд мостом униз, плигають у воду, рятуючись вiд
шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби
цього всього не бачив, а ловив сво©м зором лише тих, якi ще не встигли
побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i щулилися по кюветах,
чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку, заверне
всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши, забувши всi iншi слова, крiм
слова "вперед!", все шпурляв ©м це слово.
- Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу атакуючих,
мов заклинання.
"Для чого це? Кому потрiбна ця безглузда атака?" - стоячи бiля
Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар Лещенко. Серце йому обливалося
кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати ©х туди - це тiльки губити й
губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у
воду, рятуючись вiд куль та осколкiв, як то тут, то там вибираються
закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег.
- Вперед! Вперед! - не вгамову ться Дев'ятий, нiби поставивши собi за
мету будь-що домогтися, щоб усi до диного побували на мосту, пройшли оте
диявольське хрещення.
- Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю
м'ясорубку!
Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнiлим поглядом.
Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського:
- Що, будем кiнчати?
Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко:
- Цього не треба було й починати.
- Вiдставити атаку, - кинув Дев'ятий упалим голосом i, запхнувши
револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи куль,
що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе.
25
Потiм знов стало тихо.
Тiльки купи непорушних тiл на мосту побiльшали та слiди кровi
позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi шосе, а найбiльше - на
подвiр'© бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт.
Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився, ©х одразу ж
стали направляти садками в тил на край мiстечка, де ©х уже потiм мали
забирати грузовики.
А з тилу в напрямку до передово© знов iшли маршовики, рухались
розтягнутими колонами; командири, що вели ©х, не дозволяли порушувати
рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович.
В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн трохи оклигав бiля
артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у
медсанбатi.
Вiн вирiшив будь-що розшукати сво©х i робив це з упертiстю,
несподiваною навiть для себе самого.
I ось, зда ться, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату.
Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд садками, Духнович зустрiв
Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з слiпими вiд жаху
очима, бiг пригнувшись (хоча й не стрiляли тут), неприродно виставивши
вперед, мов тлiючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану
набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той же час
вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут
i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна в таборi, все вiн зараз
прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi!
- Товаришу командир!
Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими
поблiдлими губами. Невiдомо навiть, чи впiзнав вiн Духновича, бо в
здичавлених очах його зараз горiло одне:
- Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га? Мене ось теж
поранено, осколком поранено! - забелькотав вiн, витягуючи Духновичу
напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я руку. - В нас тут таке
робилось сьогоднi, таке! - продовжував вiн, злякано роззираючись i
переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий серед бiлого дня на кулемети
погнав! Третьо© роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi атаки - i
всiм нам хана. Тiльки той i вряту ться, хто поранений! Так грузовикiв там
з нашими не зустрiчав?
Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я скапу й скапу
пiд ноги.
- А як дума ш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. - Кажуть, що в
лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а це ж тут ось,
близько.
Духнович дивився на нього й не впiзнавав свого помкомвзводу. Гроза
студбатiвцiв, та чи це ж вiн сто©ть зараз перед Духновичем в образi цi ©
спотворено© жахом, зацьковано© людини? Так ось як тут, ось що тут робить з
людьми вiйна?
Для Гладуна Духнович зараз мовби не iснував. Для нього зосталося
непомiченим, що це ж сто©ть перед ним його курсант i на ньому все, як у
таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi,
що ©х iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що ©х iншi вже потовкли,
Залiгши по насипу, розвiдники з нетерпiнням ждали сво©х саперiв.
Панюшкiн, теж прилiгши на насипi, розглядав документи вбитого. Не
покладаючись на сво знання нiмецько© мови, вiн пiдкликав Колосовського, i
Богдан, як мiг, заходився перекладати йому записи солдатсько© книжки.
За сухими вiдомостями, що ©х залишив у солдатськiй книжцi якийсь
нiмецький штабний писар, Колосовському хотiлося розглядiти людську долю
цього, що лежав зараз отам, пiд мостом, у тванюцi. Хто вiн i як опинився
аж тут, на Росi? Сам пiшов чи змусили? Назва частини, рiк народження, та
ще гучне iм'я Еrnst - все це мало про що могло сказати. Як вiн жив, хто
жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарi, що такого нема,
пропав безвiсти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справдi
уявляв себе надлюдиною, був певен, що дiйде до Уралу, стане володарем
свiту, а тепер, вiдкинутий цим свiтом, стирчить пiд мостом з багнетом, як
падло, i вже не для нього вста цей погожий лiтнiй ранок...
- Так, цей бiльше не стрiлятиме, - каже Панюшкiн, ховаючи документи
вбитого до кишенi. - А сонце, глянь, яке сходить!
Червоне, соковите, воно виткнулося з вранiшнього туману за далекими
садками, освiтило хлiба, ферми моста i ©х, залеглих на насипi розвiдникiв.
Проте й сонце якось не порадувало ©х. Зараз, при свiтлi дня, почували вони
себе голими на цьому мосту, що височить серед просторiв, як величезна
мiшень.
- Одначе де ж це нашi?
Панюшкiн нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край,
звiдки мали з'явитись сапери. Богдан теж озирнувся: нiде нiкого.
I в цю мить угорi, по фермах моста, лунко, залiзно заклацали кулi.
- Каски он у хлiбах! - вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за
металевою опорою.
Незабаром вони всi вже бачили, як, вибрiвши з тiнi посадки, заблищали
над хлiбами каски фашистiв. Автоматники. х багато.
Розсипавшись у хлiбах, бредуть повiльно, вроздрiб, але з кожним кроком
все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стрiляють не цiлячись. Автомат
в пузо - i дирка , строчить перед собою, мов слiпий. Металевий град все
густiше вицоку по фермах. Розвiдники поприпадали вздовж насипу, вони поки
що не вiдкривають вогню.
А ще за хвилину на польовiй дорiжцi попiд посадкою задеркотiли
мотоцикли. Влетiвши в хлiба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже
видно було кулеметникiв з кулеметами.
Найтяжче для розвiдникiв починалося зараз. Це кожен розумiв. Захопити
мiст виявилось справою нескладною, головне було - втримати, будь-що
втримати ось тепер, до приходу саперiв! Кулi дзенькали вже об рейки, рили
землю на насипi перед обличчями розвiдникiв...
- Без наказу не вiдступати, - попередив Панюшкiн, готуючи автомат для
стрiльби. - Триматись будь-що! Бити - прицiльно!
Автоматна трiскотнява нароста .
Каски зринають в хлiбах усе ближче. Видно оскаленi зуби, чорнi вiд
крику роти.
Панюшкiн, як i його сусiди, приготувався для стрiльби навлежки, рейка
була йому опертям, але в останню мить, пiдхопившись, почав прицiлюватись з
колiна.
- Прицiльно! Прицiльно!
I тiльки встиг вiн вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, i
автомат, вiдлетiвши, посунувся з насипу вниз. Панюшкiн, поникнувши,
зостався лежати на мiсцi.
Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, пiдвiв,
стряснув за плечi.
- Товаришу командир! Товаришу полiтрук! - i в нестямi знову тряс, тряс
його за плечi, нiби хотiв оживити.
Але в обважнiлому, ще теплому тiлi вже не було життя: автоматники
увiгнали йому кiлька куль, одна iз них вдарила в скроню, розтрощила
Панюшкiну голову - бризки мозку та кровi загусали в його русявому чубi.
Поклавши полiтрука на травi, Богдан пiдхопив його автомат i кинувся
знову на насип. Всi вже вели вогонь. Колосовський з ходу лiг на тому ж
мiсцi, де було вбито Панюшкiна, i з тi © ж рейки, звiдки щойно збирався
вести вогонь полiтрук, тепер уже вiн, стискаючи зуби, вiдкрив вогонь по
противнику. "Прицiльно, прицiльно! - уперто повторювала думка. - До
останнього патрона!"
Живi фашистськi каски в хлiбах так близько, цiлься, не промахнись!
Колосовський вистрiлив. Злетiла каска, i лише пiсля того нiмець упав. I ще
один упав, а вiн цiлився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони
падали, i це тiльки розпалювало його, вiн кожну хотiв розщепити, розлущити
власноручно, разом з черепом, який пiд нею ховавсь.
Про себе вiн не думав. Кулi видзвонювали по фермах все лютiше, кресали
об рейки все ближче, впивалися в шпали, але вiн не хотiв ©х помiчати, вiн
©х люто нехтував, вiн вперше в собi вiдчув зараз те, що батько його колись
називав цiлковитим презирством до смертi.
23
Мабуть, цей мiст мав якесь особливе значення, був стратегiчним
об' ктом, або ж хтось i справдi почував свою провину за те, що вiн
залишився вороговi цiлий, бо з полку весь час телефонували на КП
батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нiчна
розвiдка.
- Ще нема, нема, - вiдповiдав комiсар Лещенко i сам дедалi бiльше
нервувавсь.
В кутку пiдвалу пiсля безсонно© ночi спав на розстеленiй шинелi комбат
Краснопольський, бiля нього в узголов'© сидiв Спартак Павлущенко i,
стежачи за комiсаром, безпомилково вгадував на його обличчi тривогу й
занепоко ння. Вiн добре розумiв його настрiй, комiсаровi було чого
непоко©тись - розвiдка цiлком на його сумлiннi. Сам пiдбирав людей, сам
порадив Панюшкiну взяти з числа студбатiвцiв Колосовського. Павлущенко
вважав сво©м обов'язком застерегти Панюшкiна, але той не зважив на його
застереження.
- При такому пiдходi й воювати буде нiкому, - засмiявся вiн, вислухавши
Спартака.
А даремно. Це ж розвiдка. Там найменша щербинка може прiрвою
обернутись...
Винен, звiсно, комiсар. Спартак вiдмовлявся зрозумiти причину тi ©
посилено© уваги, яку, починаючи ще з райкому, комiсар Лещенко виявляв до
Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямовано©
i, безперечно, багато чим невдоволено© в душi. Були моменти, коли в
Спартака прокидалася пiдозра навiть i до особи самого комiсара Лещенка,
пiдозра вiдносно того, чи не був комiсар коли-небудь у дружбi з Богдановим
батьком або чи не попадав i сам вiн в таке ж, як i той, становище.
Iнакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроцi?
Стрiля добре? Але не один вiн тут добре стрiля ! Чи, може, вирiшення
послати Колосовського в розвiдку продиктоване iншими якимись мiркуваннями,
можливо, навiть i не тiльки комiсарською волею? Адже йти зараз в розвiдку
- це майже рiвнозначно смертi. Можливо, яка-небудь та мна вказiвка щодо
цього, вказiвка посилати на такi завдання тих, кого найменше шкода, а
людей найбiльш вiдданих, навпаки, приберiгати на майбутн . Але як тодi
пояснити, що на це ж завдання комiсар послав i Панюшкiна, кадровика,
комунiста, улюбленця тутешнiх бiйцiв? Все це було неясно, сумнiвно.
"Добре, що хоч документи в них вiдiбрано, - думав про розвiдникiв
Спартак. - А то ворог ще мiг би i ©хнiми комсомольськими квитками
скористатись..."
Комiсар, прилiгши в кутку мiж телефонiстами, знову з кимсь розмовля по
апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим - мало в цьому
при мностi. Крутий, лайливий, вiн i зараз, видно, ла ться, бо Лещенко
червонi i, ледве стримуючи себе, вiдповiда з пiдкресленою ввiчливiстю.
Мабуть, i там цiкавляться що за люди пiшли, чи досить перевiренi, бо
Лещенко запевня , що людей послано надiйних.
- А я i зараз вважаю, що не всi там такi, - дозволя собi сказати
Спартак, коли комiсар, скiнчивши розмову, кладе трубку i зосереджено
дивиться на апарат, ще щось думаючи.
- Що ви сказали? - не прочманiвши ще пiсля розмови, обернувся Лещенко
до Спартака.
Спартак повторив сво мiркування. Комiсар помовчав.
- Це ви з мотивiв перестраховки?
- Нi, щиро.
Лещенко пересiв ближче до нього, глянув йому в вiчi уважнiше:
- Кого ви ма те на увазi?
- Ви ж зна те. Я ще в райкомi попереджував.
Комiсар пiдвiвся, пройшовсь по пiдвалу, присiв на ящику навпроти
Спартака.
- Товаришу комсорг, в якiй ви сiм'© виховувались?
- Сiм'я надiйна. Батько завкадрами на обороннiм заводi, мати - юрист...
Комiсар пильно видивився на Спартака. - Чи не зда ться вам iнодi,
товаришу Павлущенко, що у вас аж
надто розвинута пiдозрiлiсть до людей? Якщо ця риса властива характеру,
скажiмо, слiдчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу
здебiльшого з злочинцями, то це зрозумiло, але вам, студентовi
гуманiтарниковi, в якого очi мусять бути вiдкритими на все найсвiтлiше в
людях, - вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та,
певне, ще й ранiше, уперто переслiду те одного з сво©х однокурсникiв..
- Я не переслiдую. Я просто не до кiнця вiрю йому.
У вас пiдстави не довiряти Колосовському?
- Я вважаю, товаришу батальйонний комiсар, що логiка тут ма бути така:
людина, батько яко© засуджений радянським судом, на основi наших
радянських законiв, навряд чи так уже щиро пiде вмирати за цi закони, за
цей лад. В усякому разi, посилати таку людину до ворога в тил...
- Ну-ну?
- Я нiчого не сказав. Певен тiльки, що не серед таких людей нам шукати
справжнiх, до кiнця вiдданих патрiотiв.
- У вас, товаришу курсант, викривлене розумiння патрiотизму, - промовив
Лещенко холодним тоном. - Ви, певне, вважа те, що патрiотизм, це священне
почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було
обернуто весь час сво ю сонячною, сво ю найщедрiшою стороною. Бути
патрiотом, коли життя тебе тiльки по голiвцi гладило, - це, я вам скажу,
не штука. Нi, ти побудь ось у становищi того ж Богдана Колосовського, коли
серце кровоточить, i з таким, кров'ю облитим серцем зумiй стати вище кривд
i образ! Оце, по-мо му, якраз вона i , справдi священна любов до сво ©
Вiтчизни.
- Ви так менi це говорите, нiби я сам недостатньо маю цього почуття.
- Нi, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребi ви теж не пошкоду те
себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у життi. Ви учасник
фiнсько©, ви доброволець тепер, ваш патрiотизм для мене поза всякими
сумнiвами. Але ви повиннi зрозумiти й мене, людину, яка бачила в життi
трохи бiльше, нiж ви. Я знаю людей, якi, опинившись навiть за гратами, не
зрадили сво©х переконань, не перестали бути ленiнцями. Колосовський менi
теж вида ться людиною такого складу.
Спартак сидiв замислившись. Вперше йому доводилось чути такi речi, такi
для нього незвичнi мiркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе
оточу . I почува ться, що це не фрази, не схоластика, почува ться, що
комiсар не на словах, а на дiлi вiрить в людину, в ©© високi якостi, в
непохитнiсть ©© переконань. Бач, вiн каже, - гуманiтарник. А що, коли ти
дiйсно був несправедливим у сво©й недовiрi, в сво©й упередженостi до того
ж таки Богдана? Може, твоя лiнiя в життi справдi була хибна, i перед тобою
вiдкрива ться можливiсть жити iнакше, керуватись у вза минах з людьми
iншими нормами, нiж тi, якими ти керувався досi?
Зв'язкiвцi, попрокидавшись, зачадили цигарками i теж завели розмову про
долю нiчно© розвiдки. Один iз зв'язкiвцiв запитав комiсара:
- Якщо виконають завдання, товаришу комiсар... подасте ©х на ордени?
- Ордени ©хнi там зараз, може, кров'ю обкипають, - сердито вiдповiв
Лещенко i пiдвiвся на ноги. Пiдiйшовши до вузького пiдвального вiкна,
почав дивитися на той бiк, за Рось, мовби намагався побачити крiзь
гущавiнь верб групу сво©х розвiдникiв, i стежки, якими вони йдуть, i той
далекий, облитий сонцем залiзничний мiст, що вони його пiшли вiдбити у
ворога й знищити. День, бiлий день, а ©х нема, i можеш якi завгодно робити
припущення...
Стрiльби не було, i раптом за рiчкою серед полуднево© тишi прогримiв
далекий, приглушений вiдстанню вибух. Комiсар переглянувся з
телефонiстами, зиркнув на Павлущенка:
- Чули?
- Чув.
- Наших розвiдникiв робота! Сумнiву в цьому не маю! Вони дiють саме в
тому напрямi.
Комiсаровi, видно, одразу вiдлягло вiд душi. Рушив ходити по пiдвалу,
схвильований, прояснiлий.
Нарештi вони дали звiстку з ворожого тилу, дали почути про себе. Мiст
висаджено в повiтря. Мосту бiльше нема! Тепер зоста ться iнша тривога: чи
вийдуть чи повернуться вони пiсля цього самi? Адже той вибух - це могло
означати, що вони живi, але це могло значити також i протилежне - що ©х
уже нема.
24
- Встать! Струнко! - гаркнув десь при входi знадвору Гладун, i всi, хто
був у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди
до входу. Останнiм у пiдвалi пiдхопився майор Краснопольський з
перележаною пiд час сну щокою.
По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний,
широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями у плямах
рум'янцю, як ото бува обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому
була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд не© на гiмнастьорцi виднiвся мiцно
загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого за
фiнську. Вiком вiн був значно молодший за командира студбату
Краснопольського, старого вояку, учасника громадянсько©, якого тiльки
вiйна пiсля тишi вiйськово© кафедри поставила на командування курсантським
батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз для Дев'ятого не
iснувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним,
сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чи ©сь шинелi на щоцi, Дев'ятий
безцеремонне накинувсь на нього:
- Спите? Iншi воюють, а ви рухтите?
Можна було б йому заперечити, що командир студбату прилiг всього на
годину пiсля безсонно© ночi i що попереду в нього мала бути знов безсонна
нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу бурю
гнiву i лайки, i тому нiхто про це не за©кнувся.
Пройшовши до щiлини вiкна, що виходило на рiчку, Дев'ятий виглянув
туди, запитав, чи не повернулася розвiдка.
- Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання, гада мо,
виконано.
- Ви все гада те. Якi пiдстави?
- Тiльки що ми чули звiдти велико© сили вибух.
- Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою Дев'ятий, одходячи
вiд вiкна, i тим нетерплячим рiзким рухом мовби одразу вiдкинув
розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд тих, про яких бiльше не
говорять.
Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив, широко крокуючи по
пiдвалу, i це, видно, зараз володiло всiма його думками, сюди була
спрямована i вся його бурхаюча енергiя.
Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i полiтрукiв, вiн
сам пояснить ©м завдання, пiднiме ©хнiй бойовий дух. Ходив з кутка в
куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все тлумачив Краснопольському,
що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, ©х як кiт
наплакав, а коли командири та полiтруки один по одному посходились,
заповнивши пiдвал, могутнiй голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сiрi
скалки його очей, глибоко запалих пiд надбрiвними кiстками, збуджено
розблищалися, нiби вже бачили довкола себе вировище бою i повержених
ворогiв. Так! Вiн переходить зараз на цiй дiлянцi в наступ. Наказу
негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягу звiдси сили, може,
там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в
землю i тiльки прислуха мось, як гоготить на iнших дiлянках фронту вiйна.
Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якiсь
пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора i той розпроклятий
залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого нам досi не може
простити старший хазя©н. Запалюючи iнших, вiн розпалювався й сам, видно
було, як душа його щиро жада атаки, бою.
Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i
брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до якого, як чув вiн,
Дев'ятий iнодi вда ться, все прощав йому за оцю залiзну волю, жадобу
кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти.
- У вас там хто бiля переправи? - звернувся Дев'ятий до
Краснопольського.
- Третя курсантська.
- От i пiднiмiть ©© для початку.
Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий
уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, -
може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але все
це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi.
- А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна - i щоб без
втрат? З мо©х ось що залишилось, а ви над сво©ми все тремтите?
З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i його друг комiсар
Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i до свого батальйону з
боку цi © людини, якiй тепер належить влада розпоряджатися ними, ©хньою
долею.
"А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого, коли
вiн дiзнався, що в його пiдлеглiсть переда ться батальйон
студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату
претенду на якесь особливе, винятково бережне ставлення до сво©х
вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською
лавою, а тепер ось з власно© волi змiнили затишок аудиторi© на фронтовий
окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не полiтруки та не
комiсари, i хоч насправдi нi про якi привiле© вони й не думали, але
Дев'ятий, сам приписавши ©м це, вважав сво©м обов'язком швидше переламати
в них цей дух винятковостi, нещадно пiддати ©х гартовi i тим
випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.
В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах вiдступу
бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв
вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж,
вiн не щадив сво©х людей, не щадив нi самого себе, нi найближчих
помiчникiв, а цих мусить жалiти?
- Хто поведе?
Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же виявили згоду,
вiн мовби й не почув, одвернувся вiд них, командира роти - лiтнього
вузькогрудого лейтенанта з чугу©вських - вiн теж пропустив, аж поки погляд
його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився
на Дев'ятого захопленим поглядом.
- Ви хто?
- Комсорг, товаришу пiдполковник.
- От ви, комсорг, i очолите.
- сть! - вiдповiв Спартак, блiднучи.
Гладун, що принишк бiля виходу, видно, молив зараз усiх богiв щоб,
пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.
- А ви, старший сержант? Де ваша гвинтiвка? - крикнув на нього
Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиня ться без дiла! В атаку теж!
За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi
пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке недалеко попереду
переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комiсар
Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з
картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьо© роти, скупчуючись в
кюветах шосе для атаки, ©хнi каски вже густо зеленiли, поблискуючи по
кюветах, мов достигаючi кавуни.
Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення.
- Де воно? - крикнув вiн на пiдстаркуватого, з землистим обличчям
лейтенанта, який доповiдав йому про це.
- У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибинi садкiв цiлими
купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в декого
в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса.
- Тiльки прийшли - i жерти? Сюди ©х!
Лейтенант на мить зам'явся.
- Це здебiльшого приписники, колгоспники ки©вськi, щойно з
вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема.
- Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди ©х!
Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до
Лещенка та Краснопольського, кинув ©м, як докiр:
- Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, ©х тiльки
розворуши!
Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже наближалися
цiлими групами поповненнi, здивованi, оторопiло роззиралися на боки,
довiрливi, слухнянi.
В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема,
крiм гарячого, щойно одержаного з польово© кухнi маслака, що вiн його й
тут на ходу обгриза .
- Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в
кюветах.
Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись, рушаючи кюветом до
мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко.
Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного пострiлу звiдти;
здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна -
це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i про реальнiсть ©© нагадував
лише тяжкий нудотний сморiд з мосту, де пiд палаючим промiнням сонця
розкладалися трупи вбитих.
Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що противник
ось-ось вiдкри по них вогонь, але там все було тихо, i переднi,
осмiлiвши, випростались i вже в повний зрiст натовпом кинулись на
дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту. Зата©вши
подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi наближались до
тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька
сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет.
Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб справа i злiва озвалися
кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули
по каменю першi мiни.
Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась
атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти на
той бiк, скочуються попiд мостом униз, плигають у воду, рятуючись вiд
шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби
цього всього не бачив, а ловив сво©м зором лише тих, якi ще не встигли
побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i щулилися по кюветах,
чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку, заверне
всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши, забувши всi iншi слова, крiм
слова "вперед!", все шпурляв ©м це слово.
- Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу атакуючих,
мов заклинання.
"Для чого це? Кому потрiбна ця безглузда атака?" - стоячи бiля
Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар Лещенко. Серце йому обливалося
кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати ©х туди - це тiльки губити й
губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у
воду, рятуючись вiд куль та осколкiв, як то тут, то там вибираються
закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег.
- Вперед! Вперед! - не вгамову ться Дев'ятий, нiби поставивши собi за
мету будь-що домогтися, щоб усi до диного побували на мосту, пройшли оте
диявольське хрещення.
- Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю
м'ясорубку!
Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнiлим поглядом.
Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського:
- Що, будем кiнчати?
Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко:
- Цього не треба було й починати.
- Вiдставити атаку, - кинув Дев'ятий упалим голосом i, запхнувши
револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи куль,
що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе.
25
Потiм знов стало тихо.
Тiльки купи непорушних тiл на мосту побiльшали та слiди кровi
позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi шосе, а найбiльше - на
подвiр'© бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт.
Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився, ©х одразу ж
стали направляти садками в тил на край мiстечка, де ©х уже потiм мали
забирати грузовики.
А з тилу в напрямку до передово© знов iшли маршовики, рухались
розтягнутими колонами; командири, що вели ©х, не дозволяли порушувати
рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович.
В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн трохи оклигав бiля
артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у
медсанбатi.
Вiн вирiшив будь-що розшукати сво©х i робив це з упертiстю,
несподiваною навiть для себе самого.
I ось, зда ться, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату.
Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд садками, Духнович зустрiв
Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з слiпими вiд жаху
очима, бiг пригнувшись (хоча й не стрiляли тут), неприродно виставивши
вперед, мов тлiючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану
набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той же час
вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут
i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна в таборi, все вiн зараз
прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi!
- Товаришу командир!
Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими
поблiдлими губами. Невiдомо навiть, чи впiзнав вiн Духновича, бо в
здичавлених очах його зараз горiло одне:
- Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га? Мене ось теж
поранено, осколком поранено! - забелькотав вiн, витягуючи Духновичу
напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я руку. - В нас тут таке
робилось сьогоднi, таке! - продовжував вiн, злякано роззираючись i
переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий серед бiлого дня на кулемети
погнав! Третьо© роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi атаки - i
всiм нам хана. Тiльки той i вряту ться, хто поранений! Так грузовикiв там
з нашими не зустрiчав?
Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я скапу й скапу
пiд ноги.
- А як дума ш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. - Кажуть, що в
лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а це ж тут ось,
близько.
Духнович дивився на нього й не впiзнавав свого помкомвзводу. Гроза
студбатiвцiв, та чи це ж вiн сто©ть зараз перед Духновичем в образi цi ©
спотворено© жахом, зацьковано© людини? Так ось як тут, ось що тут робить з
людьми вiйна?
Для Гладуна Духнович зараз мовби не iснував. Для нього зосталося
непомiченим, що це ж сто©ть перед ним його курсант i на ньому все, як у
таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi,
що ©х iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що ©х iншi вже потовкли,