Страница:
почав цiлувати ©© в шию, в губи.
- А менi й не соромно, - смiялася Таня. - Хай дивляться, я ж твоя...
Богдан озирнувся. Помiтивши вiддалiк кiлькох курсантiв, а за ними, в
гуртi дiвчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:
- До кого то Ольга прийшла?
- Ольга? - схаменулася Таня, тiльки тепер, видно, згадавши про подругу.
- Вона просила нiкому цього не казати... Але тобi скажу. Бо ти - це ж я?
До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось,
бач, там i не видно.
- Вiн на посту, - пояснив Богдан. - Скоро змiниться. А про Ольгу я
цього й не знав. Тiльки пiсля Мар'яни навряд чи вiн кого здатний помiчати.
- А з Лагутiним у них як?
- Ще й досi на ножах. Просто бiда з ними. За ростом випало ходити ©м
поряд в строю, iдуть i супляться один на одного, а хлопцям, звiсно, тiльки
подай. Духнович уже пропонував ©м себе в ролi секунданта.
- А вiн, Духнович¼ осво©в статути нарештi?
- На стрiльбах маже безбожно, бiдолаха, всi кулi в небо посила. За це ж
i дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче просто дивитись, чим
ста hоmо saрiеns[2] на плацу.
Крiзь зелень кущiв перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.
- Далi не пiдемо, - сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.
- Далi рiчка, - засмiялася Таня.
- I не тiльки тому.
- А чому?
- Треба, щоб на випадок тривоги табiр чути було. Не забувай, що перед
тобою солдат.
Блискiтки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оцi рiднi глибокi
очi, смiялись до Танi, а вона дивилася в ©хню глибину з таким передчуттям,
нiби ось-ось ма ©х втратити, надовго, може, й назавжди з ними
розлучитись.
- Ви ще довго тут пробудете?
- Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспiшають з нами. Та й хлопцi
самi рвуться.
- Як це добре, що ми вас застали. Ми i в ту недiлю прийдемо, не
заперечу ш?
- Ще б пак!
- Давай сядемо.
Сiли, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискiтку в його очах,
кожну рисочку Богданову хотiла запам'ятати. Справдi, вона заслiплена ним i
щаслива цi ю заслiпленiстю, цi ю безмежною вiдданiстю йому. Хай скаже -
кинься отут з урвища в воду, хiба не кинеться? Вона готова будь-коли
вiддатись йому, не задумуючись про майбутн , про те, як там буде далi.
Руки його великi, загорiлi, справдi солдатськi, а як нiжно зараз вони ©©
обiймали. Iнодi ©й зда ться незрозумiлим, чому вiн покохав саме ©©, а не
таку красуню, як Мар'яна, або Майя Савенко з геофаку, або... Та для нього
найкраща красуня була б рiвнею! Одна з педiнституту просто очей не зводила
з нього в бiблiотецi, завжди норовила сiсти навпроти, хоча - що вона знала
про нього? Тiльки Таня зна , скiльки за цi ю зовнiшньою стриманiстю,
навiть суворiстю кри ться любовi, скiльки гарячо© пристрастi в грудях,
скiльки допитливого розуму в отих випуклих пiвкулях смаглявого юнацького
лоба. I все це може згаснути, зникнути, збезжитт вiти в одну мить вiд
маленько© скалки, вiд шматочка смертоносного металу!
Вiн наче вгадав ©© думки.
- Отаке наше лiто. Отака наша Ольвiя, Таню.
- Липа як тут пахне... I не хочеться думати, що десь вiйна...
- А вона йде.
- Iде. Як буря, як ураган, iде. Саме такою вона менi чомусь уявля ться
- ураганом, чорним, смертоносним... Десь я читала про льотчика, що не мiг
сiсти на землю, охоплену ураганом. Льотчиковi нiчого не лишалося, як
повести свiй лiтак вище i вище в небо, куди не сягав ураган, i спробувати
пройти над ним.
- То льотчики, - сказав Богдан, i Таня впiймала на собi присмучену його
усмiшку, - а нам, пiхотi, нiчого не лиша ться, як тiльки пробитися крiзь
все це, - вiн враз спохмурнiв, - i крiзь все це пройти.
- А може, ще пригасне? Як фiнська?
- Навряд. З фронту все гiршi вiстi.
- Не думай про це.
- Як не думати. Таке розгоря ться, бурха аж сюди... Цi © ноч© пiдняли
нас: десь за Чугу вом нiбито десант викинувся, побiгли, обшукали все
довкола, потiм, правда, виявилось - марна тривога... А стiй! - Богдан
раптом напружився весь. - Сурмлять!
Вiн схопився на ноги. Таня теж пiдхопилась, розгублена, поблiдла.
- Богданчику... Серденько... Вiн притиснув ©© до грудей, обцiлував
жадiбно, нашвидку.
- Мушу бiгти!
- Не кидай мене тут...
Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг ©© за собою, так що вона аж
пiдлiтала, спотикалася на бiгу.
В одному мiсцi, наполоханi тривогою, з гущавини вискочили Мар'яна й
Лагутiй. Мар'яна була розшарiла, сум'ятлива не по-дiвочому, щось там
поправляла на собi, застiбала блузку на грудях, i Танi аж заздрiсне стало,
що вони з Богданом близькостi тако© не встигли зазнати.
Сурма кликала, звiдусiль бiгли до табору, i ось уже й Таня з Богданом
опинилися бiля входу, де арка i куди дiвчинi вхiд заборонено.
- Бувай! - мiцно стиснув ©й руку Богдан.
Вiдбiгши кiлька крокiв, вiн раптом вернувся, простягаючи ©й свiй
студентський матрикул:
- Ось на, вiзьми, збережи...
Щось було на цей раз таке незвичне в голосi його i в трохи аж нiби
розгубленiм виглядi, що ©й тенькнуло в серцi:
"Востанн !"
Взяла матрикул i з великими, до слiпоти налитими слiзьми очима
притримала його руку в сво©й:
- Богданчику, любий, якщо... коли що... ти ж - пиши? Чу ш? Хоч у думках
пиши, як не буде змоги... Знай, я думки тво© i на вiдстанi почую! За
тисячу верст!
"За тисячу верст!" Дiвочий цей зойк так i ввiйщов йому в серце.
А сурма сурмила над табором дедалi настiйливiш, дедалi вимогливiш.
Мовби пiдцьвохкуванi ©© звуком, студбатiвцi швидко пробiгли, позникали за
аркою, мiж рядами напнутих наметiв, i перед гуртиком засмучених дiвчат
знов стояв лише табiрний вартовий з гвинтiвкою бiля ноги - мовчазний,
непiдступний.
13
Збiр, виявля ться, був для того, щоб одержувати зброю. Замiсть старих,
з тригранними багнетами гвинтiвок, якими курсанти були досi озбро нi i
якими, мабуть, воювали, ще ©хнi батьки, для студбатiвцiв привезли зброю
найновiшого зразка: десятизаряднi напiвавтомати з плескатими
багнетами-ножами. Потiм, уже на фронтi, вони намучаться з тими
гвинтiвками, якi, тiльки побувавши в пiску чи багнюцi, переставатимуть i
стрiляти, з люттю кидатимуть ©х, пiдбираючи в убитих знову старi, батьками
випробуванi трьохлiнiйки, а поки що нова зброя викликала щире зацiкавлення
в тих, кому вона призначалась.
Гвинтiвки лежали в нових заводських ящиках. Вкладенi були так дбайливо
i були так щедро змащенi густим заводським мастилом, що, вiдкривши ящик,
не хотiлося ©х i чiпати - хотiлося так, не чiпаючи, знову закрити ©х в
ящику i вiдправити на вiчний схов.
Але старшина та помкомвзводiв вже вмiло видобували ©х звiдти, роздавали
по списку, записуючи номери i вимагаючи, щоб той, хто одержу , тут же
запам'ятав свiй номер - закарбував у мiзку назавжди.
- Бо з цим номером, може, i вмреш, - казав Гладун, вручаючи гвинтiвку
Духновичу.
- Я невмирущий, - вiдповiдав на це Духнович. - Життя - ось мiй
орi нтир!
До самого вечора озброювався батальйон новою збро ю. Крiм гвинтiвок, ©м
ще видали й каски - зеленi, важкi.
- Чавуннi голови тепер ми, - крутив Дробаха сво ю мiцною головою, яка в
касцi нiби ще нижче осiла йому на плечах.
А увечерi, ще й сонце не зайшло, батальйон уже вiдвечерявся i знову
шикувавсь: на цiлу нiч мав бути марш та бойовi навчання. Кожен з курсантiв
був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнiм запасом
патронiв та з добовою порцi ю НЗ в солдатському ранцi.
Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед
студбатiвцями, показували ©м, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не
понатирати ноги в походi.
Гладун теж сидiв перед хлопцями на стiльцi i, впевненими, чiткими
рухами обмотавши бiлою байкою свою лапищу, гордовито показував ©©, мало не
пiд носа тикав студентам.
- Бачите? - крутив сюди-туди ногою. - Як лялечка!
А перед самим маршем вiн, стоячи бiля цинкового бака з водою, пiдкликав
до себе кожного з сво©х бiйцiв, i тут вiдбувалося таке: Гладун брав
скибочку чорного хлiба i, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солi, i всю
оцю сiль, що ледве трималася горою на хлiбовi, подавав курсантовi:
- ж!
Той непорозумiло вiдступав: сiль ©сти? Та ще пiсля вечерi? Та в таку
спеку, коли й без того воду жлуктиш без кiнця?
- Я ж не верблюд.
- Бери, кажу, ©ж!
Наказ наказ, ©си, аж на зубах трiщить той натрiй хлор. А коли з'©в.
Гладун вказу на воду:
- Пий!
Черпа ш кухлем, що вмiщу в собi, мабуть, не менше, як кiвш
запорозький, i п' ш, аж стогнеш, а помкомвзводу пiдбадьорю :
- Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живiт був як барабан. Бо на маршi й
краплини не дам.
Осторонь, посмiхаючись на цю сцену, стоять групою старшi командири,
серед них i той iз шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у
райкомi партi©, коли вони проходили комiсiю. Вони вже знали про нього:
батальйонний комiсар Лещенко. Старий полiтпрацiвник, довгий час працював в
авiацi©, але за станом здоров'я змушений був перейти в пiхоту. До табору
вiн прибув тiльки вчора й вже тут зостанеться: буде комiсаром студбату.
Колосовського вiн впiзнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед
помкомвзводу, саме прожовував свою порцiю солi, комiсар пiдiйшов до нього:
- Ну як, товаришу Колосовський? - i, усмiхнувшись глянув на сiль. -
Солоне курсантське життя?
Богдан, якому аж щелепи зводило вiд оскоми, крутнув головою:
- Та солоне.
Комiсар знов усмiхнувся, чи то, може, глибокi, давно залеглi складки на
його обличчi надавали йому привiтного, усмiхненого виразу. Богдановi
радiсно було зустрiти тут цю людину, слово яко© так багато важило. I у
вирiшеннi його долi там, у райкомi. Душею вiдчував, що йому зичать добра
оцi терново-чорнi проникливi очi, чимось близьким, майже батькiвським
вiйнуло на Богдана вiд мужнього довгобразого обличчя. Скронi вже срiбнi, а
сам ще стрункий, свiжий, смаглюватий, i вiд того сивина на скронях вiдда
ще бiльше. Нелегким, мабуть, i в нього було життя, коли з першого погляду
зумiв зрозумiти Богдановi почуття до батька, коли краще за iнших розгадав,
що принiс у сво му серцi Богдан у райком. Така i ма бути душа в
комунiста!
- А з надстроковиками як ви тут, уже порозумiлись? Дружно живете? -
запитав комiсар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав
на скоринку з усi ю щедрiстю гостро© скалчасто© солi. Духнович стояв перед
ним зiгнутий, мовби нав'ючений бiльше за всiх - у хомутi скатки, в касцi,
що наче придавила його сво ю вагою, - стояв i ждав Гладуново© порцi© солi
з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчi.
- Важко з ними, товаришу батальйонний комiсар, - поспiшив доповiсти
помкомвзводу, зачувши, чим цiкавиться комiсар. - Нехлюйства ще в декотрих
багато. Забувають, що тут ©м не унiверситет!
- А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усi ю суворiстю
вимагайте, - сказав комiсар. - Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що
перед вами вчорашнi студенти, та все комсомольцi, та все добровольцi,
люди, що з власно© волi вiдмовились вiд пiльг i йдуть захищати Вiтчизну.
Такi люди вартi належного до них ставлення, як по-вашому, га?
- Так точно, товаришу батальйонний комiсар!
- А потiм це ж такий народ, - веселим тоном вiв далi комiсар, -
сьогоднi вiн курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики почепили, i вже
вiн командир, уже й вам, товаришу старший сержант, в когось iз них
доведеться бути пiдлеглим, як тодi, га? Спита за все?
- Та вже я з нього спитав би, - пiд регiт товаришiв пообiцяв Духнович,
дожувавши свою сiль i повертаючись знову в шеренгу.
- А вам, товаришi курсанти, я теж зауважу, - перейшов на серйозний тон
комiсар, - менше iронi©, коли йдеться про солдатську науку. Бiльше поту в
учобi, менше кровi в бою, - це не фраза, незабаром ви в цьому
перекона тесь.
Вiн помовчав, оглядаючи курсантiв, мовби перевiряючи, контролюючи
кожного.
- А тепер дайте й менi солi, - сказав комiсар Лещенко, звертаючись до
Гладунова. - Я теж з'©м. Випробуваний спосiб, - додав вiн, з'©вши сiль i
зi смаком запивши ©© кухлем води. - Напийся тут раз, та гаразд, а на маршi
в баклагу не заглядай.
Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усiм училищем був у
походi.
Задушлива, мов у тропiках, була нiч, пахла потом людським та пилюкою.
Розтягнувшись у темрявi, iшли посиленим маршем через поля й села, через
балки та байраки, збивали сотнями нiг дорожню порохняву i самi ж ковтали
©© цiлу нiч. Несли кулемети на собi, цинковi ящики з патронами, яких було
взято бiльше, нiж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток,
набитi патронами пiдсумки, речовi мiшки, каски, надiтi на голови, - все
гнiтило, важчало з кожним кiлометром.
Не раз цi © ночi згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу
Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би тако© напруги походу,
якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед
походом не були обмотанi в кожного "як лялечки". Навiть Духнович i цей
тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сiль та наука. Як i iншi,
мав при собi скляну, в матер'янiм чохлi флягу з водою, але випити й ковтка
собi не дозволив, i не стiльки тому, що боявся порушити помкомвзводiв
наказ, скiльки совiсно було: адже iншi також терпiли, бо знали - почнеш
пити на привалах, тодi вже розморить тебе, розкиснеш, i вже не пiхота з
тебе - кисiль. А пити хотiлось, ой як хотiлось! Особливо коли десь з
темрявi iз-за бiло© хати поставав силует колодязя iз журавлем iз великим
цебром дерев'яним...
Привали були короткi, i пiсля них ще тяжче було вставати, всi кiстки
розламувало, сон склеплював очi. Iдучи далi, спали на ходу, заточувались,
носами клювали в спини переднiм.
Сонце вранiшн застало ©х у болотах якихось. Наступали, вiдступали,
форсували водянi перепони.
- "Де живеш, куличе?" - чути й тут було голос Дробахи, i сам вiн собi
вiдповiдав: - "У болотi".-"В ньому ж погано?" - "А я привик".
- З цих болiт, - озирався довкола Духнович, - ще, мабуть, доiсторичнi
пращури нашi воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми ©м
прийшли на змiну.
Одна вода кiнчалась, починалася друга.
- Скидай чоботи!
Поскидавши чоботи, пiднявши зброю над головами, брели кудись за сво©ми
командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не
наколотись у водi на шпичаки поламаних очеретiв.
До табору повернулись, коли вже пора було обiдати. Але й ©сти не
хотiлось - хотiлося спати, спати. Сяк так попо©вши, похитуючись вiд втоми,
дотяглися до наметiв, попадали на матраци i - як убитi. За кiлька хвилин
уже весь табiр зморено спав, крiм вартових пiд грибками.
А за якiсь пiвгодини ©х, вимордуваних нiчним походом, уже знову будила
табiрна сурма. Аж не вiрилось, що це не сниться, що це справдi вона
сурмить, так це було жорстоко пiсля безсонно©, до краю напружено© ночi.
Але звук сурми будив, згонив, вiщував якесь нове випробування.
Схоплювались, на ходу затягали пояси i ще зi сном у очах бiгли напiвслiпi
до пiрамiд, розхапували зброю.
Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки
порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.
Досi такого не було.
I на обличчях у командирiв вловлювалося щось нове, таке, що свiдчило
про незвичайнiсть цих хвилин, i сурмач грав тривогу якось особливо, нiби з
трепетом сердечним сурмив ©©.
Навiть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в
батальйон, i вони зайняли сво мiсце в строю.
Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань.
Гвинтiвки, ручнi й станковi кулемети, вся записана за батальйоном зброя
вже на плечах у курсантiв, i разом зi збро ю виносять вони з табору i
якусь важкiсть на душах, нову, досi ще не звiдану тривожнiсть.
- Ось коли б я хотiв, щоб дiвчата були тут, - неголосно сказав на ходу
Лагутiн до Богдана.
Але дiвчат сьогоднi не було. Були зеленi дерева, пiд якими вони вчора
стояли, був закушпелений шлях, яким дiвчата звiдси пiшли...
Уже на чималiй вiдстанi вiд табору хлопцi помiтили, що Духнович чогось
пришкандибу .
- Змулив? - запитав Гущин, його сусiд злiва.
- Та нi. Вранцi, як брiв, ногу очеретиною проколов.
- Там мiг i на iржавий цвях напоротись, - зауважив Мороз. - Просто бiля
мене Iванов дошку з iржавими цвяхами з води витяг.
- Нi, я не цвяхом, я очеретиною, - мовби виправдувався Духнович.
Гущин i Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але вiн
одмовився:
- Нi, я сам, сам... Кожному сво .
Попереду серед вiдкритого, розiмлiлого пiд спекою поля вже видно було
©м оазис залiзнично© станцi© i довжелезний ешелон червоних товарних
вагонiв, загнаних на запасну колiю, майже в степ. Сумнiви тепер
розвiялись: для них. Вагони подано ©м. Щоправда, ешелон був ще без
паровоза, стояв на запаснiй, але вже стояв, чекав. Наказано було
розташуватись вподовж ешелону i ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть
паровоз.
Куди ж повезуть? На яку дiлянку фронту ©х кинуть? Це тепер цiкавило
найбiльше. В таборi тiльки й мрiяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли
дiждались вiдправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати
звичне життя, на змiну якому прийде iнше, невiдоме, сповнене небезпек.
Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону,
навпроти сво©х вагонiв, ведуть тягучi розмови.
- Десь, видно, прорив, якщо нас так несподiвано пiднято.
- Ранiш чи пiзнiш це мусило статись.
- То хай краще буде ранiше.
Бiля Духновича, якому Степура саме перев'язував ногу, зiбрався цiлий
гурт iсторикiв. Нога на пiдошвi розчервонiлась, помiтно пiдпухла.
Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну
зараз болячку.
- Даруйте, що трохи порушуватиму стрункiсть ваших лав, - каже вiн i,
морщачись вiд болю, береться натягувати чобiт. - По можливостi
намагатимусь не шкандибати.
- Нiчого, Байрон теж накульгував, - зауважив Дробаха, розлiгшись на
травi. - Правда, над Байроном помкомвзводу не було.
- З цим нiчого жартувати, - хмуро кинув Колосовський, дивлячись, як
Духнович, стинаючи зуби вiд болю, повiльно втиску в чобiт хвору ногу. -
Може, фельдшера покликати?
- До фронту заживе, - взувшись нарештi, махнув рукою Духнович. - А то
що таке бiле? - бажаючи перевести мову на iнше, глянув вiн у бiк поля.
- О, тiльки тепер помiтив? - охоче вiдгукнувся Степура. - То ж
гречки цвiтуть.. Це ©м вистачить цвiсти на все лiто. Все перецвiтуть, - i
в голосi його забринiв смуток.
Небо над гречками було син , високе, нiде нi хмариночки. В прозорiй
далечi блищить будинками Чугу©в на горi, над Дiнцем. Дерева табору ледве
виднiють на обрi© темно-синьою смугою. I тi дерева, i бiлий розлив гречок,
i спориш, на якому лежать, такий м'який, теплий, ласкавий, - все здавалось
тепер якимось рiдним, все це жаль було покидати.
Мовби подобрiшали всi. Чи то вiд гречок оцих подобрiшали, вiд полiв та
вiд неба, чи вiд того, що ©х ждало i де вони будуть в усьому разом.
Навiть Гладун, що в таборi не допускав нiякого панiбратства i мiг за це
хоч кого скрутити залiзом статутiв у баранячий рiг, тепер пiдiйшов до
хлопцiв подобрiлий, упокорений i, мовби шукаючи бiля них захисту вiд
чогось i пiдтримки, присiв, загомонiв душевно:
- Так що ж - прощай, табiр?
- Прощай...
Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою
вихорцiв мiж розiмлiлими гречками, i здавалось, нiби вiн жде, що от-от
з'явиться звiдти хтось, iз-за марева, iз-за бiлих гречок...
Дехто почав уже й дрiмати, пригрiтий сонцем на ласкавiй споришевiй
постелi, а Дробаха, вставши з гурту, пiшов ходити побiля вагонiв,
заглядав, примiрявся.
- 3 нарами, чистенькi, - погукував звiдти, - тiльки цокотiтимуть!
14
Цокочуть колесами вагони.
Те, що було миром, зоста ться позаду. Попереду - невiдомi випробування,
з невiдомим для кожного жеребом - кому який випаде: тому - блискавична
смерть у першiй атацi, тому - лаври бойово© слави, тому - похмура одiссея
концтаборiв, кремацiйнi печi фашистських фабрик смертi... Але це потiм,
потiм. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовнiсть
в серцях - пройти все дантове пекло вiйни, перепинити шлях новiтнiм ордам
чiнгiсхановим, що не з луками, не з стрiлами - з гримучою сталлю на землi
i в небi насуваються на рiдний край.
Куди везуть? Цього ©м не кажуть. Де стрiнуться з ворогом? Про це можуть
висловлювати лише рiзнi догадки.
Локомотив нестримно несе ©х уперед.
Вороний ©хнiй кiнь на червоних колесах.
Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантiв оформляли по-фронтовому. м
видавали наспiх заготованi довiдки про те, що вiдправляються на фронт
курсантами-полiтбiйцями, а разом з курсантською довiдкою кожному вручали
ще одну рiч: схожу на жолудь, чорну пластмасову закрутку-медальйон, що
його пiзнiше буде названо "медальйоном смертi". Кожному належало вкласти в
цей медальйон маленький пацiрець - власноручно заповнену найкоротшу в
життi анкету: хто ти i куди сповiстити, коли тебе найдуть.
Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони, мовчки ховали ©х у
маленькi, спецiально призначенi для цього кишеньки спереду штанiв бiля
пояса.
Коли студбатiвцям роздавали довiдки та медальйони, було раптом
виявлено, що досi в багатьох iз них при собi ще й студентськi квитки, i
матрикули, i навiть цивiльнi ©хнi по рiзних мiлiцiях виданi паспорти.
- Багатi ж ви, - сказав комiсар Лещенкщо, для якого це було, видно,
несподiванкою.
Вiн наказав негайно зiбрати по всьому ешелону паспорти, а також всi
iншi цивiльнi документи i знести до нього в вагон.
Невдовзi перед комiсаром просто на пiдлозi на розстеленiй жерстинi
лежала величезна купа зданих паспортiв, студентських матрикулiв,
посвiдчень...
Курсанти iншо© роти, з якою ©хав комiсар, обступивши його, непорозумiло
ждали: що вiн робитиме з усiма цими ©хнiми документами?
- Всi поздавали?
- Всi.
Комiсар деякий час сидiв мовчки над купою ©хнiх документiв. Потiм взяв
навмання чийсь паспорт, що лежав на купi зверху, розгорнув, прочитав рiк
народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далi переглядати: 1918, 1919,
1920...
- В тi роки, коли ви народжувались, - сказав комiсар задумливо, - ми
якраз бралися за зброю, в червоно-гвардiйськi загони йшли. Тодi ми теж
були юнi, вашого ж вiку або ще й молодшi.
Сутенiло надворi, у вагонi по кутках стояла вже темiнь.
Комiсар запалив сiрник, потримав перед собою, доки розгориться, потiм
повiльно пiднiс його до рiжечка чийогось новiсiнького паспорта i так
тримав.
Студенти зата©ли подих: що вiн робить? В думцi ще не вкладалося, що
паспорти ©хнi можна палити.
А вiн, пiдпаливши один, пiдклав його знизу пiд iншi, розтребушив над
ним документи кострищем, як десь у полi.
- Хай горять. Там, куди ©демо, нiчого цього не треба. А допустити, щоб
ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими iменами... Нi, цього ми
допустити не можемо.
Взялася вогнем вся купа, полум'я освiтило вагон. Комiсар Лещенко,
одхилившись вiд вогню, сидiв на ящику,
Студбатiвцi тiсним колом стояли бiля нього i занiмiло дивились на
яскраве вогнище сво©х розтребушених паспортiв, жарко палаючих матрикулiв .
Он скручуються в полум'я чи©сь прiзвища, роки, нацiональностi, маленькi
фотографi©, круглi, невiдомо ким вдаренi печатки... Скручуються у вогнi
©хнi права цивiльнi, ©хня студентська безповоротна молодiсть. Там, куди
вони ©дуть, не треба буде нiяких паспортiв. Паспорти вашi вiднинi - це отi
чорнi пластмасовi закрутки-медальйони в кишенях, по яких санiтари
узнаватимуть вашi iмена.
Ешелон гримить, важкi дверi вагонiв розсунуто навстiж, i за ними в
безкрай - темно, незнайоме. Тепла липнева нiч пролiта в тил садками,
посадками, скиртами в полях. В тих скиртах ще, може, шукатимете притулку,
в тих посадках ще, може, займатимете бойовi рубежi...
Вночi, коли всi, крiм вартових, мiцно спали по вагонах, розбудило ©х
клекотання зенiток. Очманiлi спросоння, вихоплювались з вагонiв, кидались
у свiт титанiчних кошмарiв, моторошних видiнь. Тьма i вогонь. Весь свiт
тiльки це - первiсна тьма i тривожний, небачених розмiрiв вогонь. Земля в
загравищах, все небо в рухливих прожекторах, у вибухах снарядiв, у
погрозливому гудiннi невидимих лiтакiв. Ще дужче заклекотiли зенiтки. На
землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за ешелонами, як iз кратера
вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.
х бiгцем одводять вiд ешелону вбiк. На ходу озираючись, бачать за
собою Помпею, новiтню, розвировану вогнем Помпею - в образi щойно
розбомблено© станцi©, бачать безлiч освiтлених пожежею колiй, палаючi
вагони, цистерни, склади... Всюди вибухи, трiскотнява, вже зовсiм
неподалiк беруться полум'ям вагони, може, навiть тi, в яких вони щойно
©хали. А небо гуде.
Розташовують ©х по садках, по городах, поки кiнчиться налiт. Аж тут,
трохи отямившись, намагаються розiбратися в цьому стугонливому космiчному
хаосi, що ©х оточу .
Знов шаленiють зенiтки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рiдких,
високих. Як руки вiйни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться,
на мить якусь зупиняться в хмарi свiтлим вогняним кулаком, вкоротяться й
зненацька щезнуть, сiючи тривогу. I вже в iншому мiсцi нiж прожектора
знову з'явиться, помаца , поповзе по небу, то заспiшить, то повiльно
охопить хмару, наче докопу ться, чи там що. А ще за мить в небi вироста
цiлий лiс прожекторiв. I ось на самому вiстрi одного з них раптом
зблиснуло щось бiле, слiпуче. I вже зникло все, i над безкра©м хаосом тьми
зоста ться тiльки вона, ота цяточка - людина у нiчнiй високостi. На
вiстрях прожекторiв людина, дюралюмiнiй i бомби...
15
Ще раз прийдуть до табору дiвчата, i мати Духновича прийде.
Буде це наступного дня пiсля вiдправки батальйону на фронт. Мiж
деревами бiля знайомо© табiрно© арки стануть чекати, розглядаючи натовпи
iнших жiнок, згорьованих, заплаканих, з дiтьми, з оберемками щойно
передано© ©м з табору чоловiчо© одежi.
- Мамо! Мамо! Тато передав ось менi свою розчiску! I поясок...
Бiля Танi прошмигнуло хлоп'я в батьковiй кепцi, що насува ться аж на
очi, мале, кирпате, в однiй руцi - затиснутий гребiнець, в другiй - пасок
вiд штанiв. Дiвчинка рокiв десяти несе матерi, ледве обiймаючи рученятами,
цивiльну батькову спадщину: фуфайку, штани робочi, черевики, зв'язанi
мiцним сирицевим шнурком...
В таборi ще люднiше, нiж було в недiлю. Повен табiр чоловiкiв! Видно,
як ©х стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, новi сiрi шинелi.
Але де ж студбатiвцi? Чи загубилися в цьому вирi людському, чи...
- А менi й не соромно, - смiялася Таня. - Хай дивляться, я ж твоя...
Богдан озирнувся. Помiтивши вiддалiк кiлькох курсантiв, а за ними, в
гуртi дiвчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:
- До кого то Ольга прийшла?
- Ольга? - схаменулася Таня, тiльки тепер, видно, згадавши про подругу.
- Вона просила нiкому цього не казати... Але тобi скажу. Бо ти - це ж я?
До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось,
бач, там i не видно.
- Вiн на посту, - пояснив Богдан. - Скоро змiниться. А про Ольгу я
цього й не знав. Тiльки пiсля Мар'яни навряд чи вiн кого здатний помiчати.
- А з Лагутiним у них як?
- Ще й досi на ножах. Просто бiда з ними. За ростом випало ходити ©м
поряд в строю, iдуть i супляться один на одного, а хлопцям, звiсно, тiльки
подай. Духнович уже пропонував ©м себе в ролi секунданта.
- А вiн, Духнович¼ осво©в статути нарештi?
- На стрiльбах маже безбожно, бiдолаха, всi кулi в небо посила. За це ж
i дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче просто дивитись, чим
ста hоmо saрiеns[2] на плацу.
Крiзь зелень кущiв перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.
- Далi не пiдемо, - сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.
- Далi рiчка, - засмiялася Таня.
- I не тiльки тому.
- А чому?
- Треба, щоб на випадок тривоги табiр чути було. Не забувай, що перед
тобою солдат.
Блискiтки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оцi рiднi глибокi
очi, смiялись до Танi, а вона дивилася в ©хню глибину з таким передчуттям,
нiби ось-ось ма ©х втратити, надовго, може, й назавжди з ними
розлучитись.
- Ви ще довго тут пробудете?
- Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспiшають з нами. Та й хлопцi
самi рвуться.
- Як це добре, що ми вас застали. Ми i в ту недiлю прийдемо, не
заперечу ш?
- Ще б пак!
- Давай сядемо.
Сiли, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискiтку в його очах,
кожну рисочку Богданову хотiла запам'ятати. Справдi, вона заслiплена ним i
щаслива цi ю заслiпленiстю, цi ю безмежною вiдданiстю йому. Хай скаже -
кинься отут з урвища в воду, хiба не кинеться? Вона готова будь-коли
вiддатись йому, не задумуючись про майбутн , про те, як там буде далi.
Руки його великi, загорiлi, справдi солдатськi, а як нiжно зараз вони ©©
обiймали. Iнодi ©й зда ться незрозумiлим, чому вiн покохав саме ©©, а не
таку красуню, як Мар'яна, або Майя Савенко з геофаку, або... Та для нього
найкраща красуня була б рiвнею! Одна з педiнституту просто очей не зводила
з нього в бiблiотецi, завжди норовила сiсти навпроти, хоча - що вона знала
про нього? Тiльки Таня зна , скiльки за цi ю зовнiшньою стриманiстю,
навiть суворiстю кри ться любовi, скiльки гарячо© пристрастi в грудях,
скiльки допитливого розуму в отих випуклих пiвкулях смаглявого юнацького
лоба. I все це може згаснути, зникнути, збезжитт вiти в одну мить вiд
маленько© скалки, вiд шматочка смертоносного металу!
Вiн наче вгадав ©© думки.
- Отаке наше лiто. Отака наша Ольвiя, Таню.
- Липа як тут пахне... I не хочеться думати, що десь вiйна...
- А вона йде.
- Iде. Як буря, як ураган, iде. Саме такою вона менi чомусь уявля ться
- ураганом, чорним, смертоносним... Десь я читала про льотчика, що не мiг
сiсти на землю, охоплену ураганом. Льотчиковi нiчого не лишалося, як
повести свiй лiтак вище i вище в небо, куди не сягав ураган, i спробувати
пройти над ним.
- То льотчики, - сказав Богдан, i Таня впiймала на собi присмучену його
усмiшку, - а нам, пiхотi, нiчого не лиша ться, як тiльки пробитися крiзь
все це, - вiн враз спохмурнiв, - i крiзь все це пройти.
- А може, ще пригасне? Як фiнська?
- Навряд. З фронту все гiршi вiстi.
- Не думай про це.
- Як не думати. Таке розгоря ться, бурха аж сюди... Цi © ноч© пiдняли
нас: десь за Чугу вом нiбито десант викинувся, побiгли, обшукали все
довкола, потiм, правда, виявилось - марна тривога... А стiй! - Богдан
раптом напружився весь. - Сурмлять!
Вiн схопився на ноги. Таня теж пiдхопилась, розгублена, поблiдла.
- Богданчику... Серденько... Вiн притиснув ©© до грудей, обцiлував
жадiбно, нашвидку.
- Мушу бiгти!
- Не кидай мене тут...
Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг ©© за собою, так що вона аж
пiдлiтала, спотикалася на бiгу.
В одному мiсцi, наполоханi тривогою, з гущавини вискочили Мар'яна й
Лагутiй. Мар'яна була розшарiла, сум'ятлива не по-дiвочому, щось там
поправляла на собi, застiбала блузку на грудях, i Танi аж заздрiсне стало,
що вони з Богданом близькостi тако© не встигли зазнати.
Сурма кликала, звiдусiль бiгли до табору, i ось уже й Таня з Богданом
опинилися бiля входу, де арка i куди дiвчинi вхiд заборонено.
- Бувай! - мiцно стиснув ©й руку Богдан.
Вiдбiгши кiлька крокiв, вiн раптом вернувся, простягаючи ©й свiй
студентський матрикул:
- Ось на, вiзьми, збережи...
Щось було на цей раз таке незвичне в голосi його i в трохи аж нiби
розгубленiм виглядi, що ©й тенькнуло в серцi:
"Востанн !"
Взяла матрикул i з великими, до слiпоти налитими слiзьми очима
притримала його руку в сво©й:
- Богданчику, любий, якщо... коли що... ти ж - пиши? Чу ш? Хоч у думках
пиши, як не буде змоги... Знай, я думки тво© i на вiдстанi почую! За
тисячу верст!
"За тисячу верст!" Дiвочий цей зойк так i ввiйщов йому в серце.
А сурма сурмила над табором дедалi настiйливiш, дедалi вимогливiш.
Мовби пiдцьвохкуванi ©© звуком, студбатiвцi швидко пробiгли, позникали за
аркою, мiж рядами напнутих наметiв, i перед гуртиком засмучених дiвчат
знов стояв лише табiрний вартовий з гвинтiвкою бiля ноги - мовчазний,
непiдступний.
13
Збiр, виявля ться, був для того, щоб одержувати зброю. Замiсть старих,
з тригранними багнетами гвинтiвок, якими курсанти були досi озбро нi i
якими, мабуть, воювали, ще ©хнi батьки, для студбатiвцiв привезли зброю
найновiшого зразка: десятизаряднi напiвавтомати з плескатими
багнетами-ножами. Потiм, уже на фронтi, вони намучаться з тими
гвинтiвками, якi, тiльки побувавши в пiску чи багнюцi, переставатимуть i
стрiляти, з люттю кидатимуть ©х, пiдбираючи в убитих знову старi, батьками
випробуванi трьохлiнiйки, а поки що нова зброя викликала щире зацiкавлення
в тих, кому вона призначалась.
Гвинтiвки лежали в нових заводських ящиках. Вкладенi були так дбайливо
i були так щедро змащенi густим заводським мастилом, що, вiдкривши ящик,
не хотiлося ©х i чiпати - хотiлося так, не чiпаючи, знову закрити ©х в
ящику i вiдправити на вiчний схов.
Але старшина та помкомвзводiв вже вмiло видобували ©х звiдти, роздавали
по списку, записуючи номери i вимагаючи, щоб той, хто одержу , тут же
запам'ятав свiй номер - закарбував у мiзку назавжди.
- Бо з цим номером, може, i вмреш, - казав Гладун, вручаючи гвинтiвку
Духновичу.
- Я невмирущий, - вiдповiдав на це Духнович. - Життя - ось мiй
орi нтир!
До самого вечора озброювався батальйон новою збро ю. Крiм гвинтiвок, ©м
ще видали й каски - зеленi, важкi.
- Чавуннi голови тепер ми, - крутив Дробаха сво ю мiцною головою, яка в
касцi нiби ще нижче осiла йому на плечах.
А увечерi, ще й сонце не зайшло, батальйон уже вiдвечерявся i знову
шикувавсь: на цiлу нiч мав бути марш та бойовi навчання. Кожен з курсантiв
був нав'ючений повною викладкою, з флягою, протигазом, з достатнiм запасом
патронiв та з добовою порцi ю НЗ в солдатському ранцi.
Перед тим як вирушити з табору, старшини, роззувшись, перед
студбатiвцями, показували ©м, як треба правильно обмотувати онучу, щоб не
понатирати ноги в походi.
Гладун теж сидiв перед хлопцями на стiльцi i, впевненими, чiткими
рухами обмотавши бiлою байкою свою лапищу, гордовито показував ©©, мало не
пiд носа тикав студентам.
- Бачите? - крутив сюди-туди ногою. - Як лялечка!
А перед самим маршем вiн, стоячи бiля цинкового бака з водою, пiдкликав
до себе кожного з сво©х бiйцiв, i тут вiдбувалося таке: Гладун брав
скибочку чорного хлiба i, мовби чаклуючи, насипав зверху жменю солi, i всю
оцю сiль, що ледве трималася горою на хлiбовi, подавав курсантовi:
- ж!
Той непорозумiло вiдступав: сiль ©сти? Та ще пiсля вечерi? Та в таку
спеку, коли й без того воду жлуктиш без кiнця?
- Я ж не верблюд.
- Бери, кажу, ©ж!
Наказ наказ, ©си, аж на зубах трiщить той натрiй хлор. А коли з'©в.
Гладун вказу на воду:
- Пий!
Черпа ш кухлем, що вмiщу в собi, мабуть, не менше, як кiвш
запорозький, i п' ш, аж стогнеш, а помкомвзводу пiдбадьорю :
- Пий, пий, надудлюйся вволю, щоб живiт був як барабан. Бо на маршi й
краплини не дам.
Осторонь, посмiхаючись на цю сцену, стоять групою старшi командири,
серед них i той iз шпалами в петлицях, з сивиною на скронях, що був у
райкомi партi©, коли вони проходили комiсiю. Вони вже знали про нього:
батальйонний комiсар Лещенко. Старий полiтпрацiвник, довгий час працював в
авiацi©, але за станом здоров'я змушений був перейти в пiхоту. До табору
вiн прибув тiльки вчора й вже тут зостанеться: буде комiсаром студбату.
Колосовського вiн впiзнав одразу. Коли Богдан, виструнчившись перед
помкомвзводу, саме прожовував свою порцiю солi, комiсар пiдiйшов до нього:
- Ну як, товаришу Колосовський? - i, усмiхнувшись глянув на сiль. -
Солоне курсантське життя?
Богдан, якому аж щелепи зводило вiд оскоми, крутнув головою:
- Та солоне.
Комiсар знов усмiхнувся, чи то, може, глибокi, давно залеглi складки на
його обличчi надавали йому привiтного, усмiхненого виразу. Богдановi
радiсно було зустрiти тут цю людину, слово яко© так багато важило. I у
вирiшеннi його долi там, у райкомi. Душею вiдчував, що йому зичать добра
оцi терново-чорнi проникливi очi, чимось близьким, майже батькiвським
вiйнуло на Богдана вiд мужнього довгобразого обличчя. Скронi вже срiбнi, а
сам ще стрункий, свiжий, смаглюватий, i вiд того сивина на скронях вiдда
ще бiльше. Нелегким, мабуть, i в нього було життя, коли з першого погляду
зумiв зрозумiти Богдановi почуття до батька, коли краще за iнших розгадав,
що принiс у сво му серцi Богдан у райком. Така i ма бути душа в
комунiста!
- А з надстроковиками як ви тут, уже порозумiлись? Дружно живете? -
запитав комiсар, переводячи погляд на Духновича, якому Гладун саме насипав
на скоринку з усi ю щедрiстю гостро© скалчасто© солi. Духнович стояв перед
ним зiгнутий, мовби нав'ючений бiльше за всiх - у хомутi скатки, в касцi,
що наче придавила його сво ю вагою, - стояв i ждав Гладуново© порцi© солi
з якимось мученицьким фатальним виразом на обличчi.
- Важко з ними, товаришу батальйонний комiсар, - поспiшив доповiсти
помкомвзводу, зачувши, чим цiкавиться комiсар. - Нехлюйства ще в декотрих
багато. Забувають, що тут ©м не унiверситет!
- А ви свого вимагайте, товаришу старший сержант, з усi ю суворiстю
вимагайте, - сказав комiсар. - Однак, вимагаючи, теж не забувайте, що
перед вами вчорашнi студенти, та все комсомольцi, та все добровольцi,
люди, що з власно© волi вiдмовились вiд пiльг i йдуть захищати Вiтчизну.
Такi люди вартi належного до них ставлення, як по-вашому, га?
- Так точно, товаришу батальйонний комiсар!
- А потiм це ж такий народ, - веселим тоном вiв далi комiсар, -
сьогоднi вiн курсант, а завтра, дивись, йому вже кубики почепили, i вже
вiн командир, уже й вам, товаришу старший сержант, в когось iз них
доведеться бути пiдлеглим, як тодi, га? Спита за все?
- Та вже я з нього спитав би, - пiд регiт товаришiв пообiцяв Духнович,
дожувавши свою сiль i повертаючись знову в шеренгу.
- А вам, товаришi курсанти, я теж зауважу, - перейшов на серйозний тон
комiсар, - менше iронi©, коли йдеться про солдатську науку. Бiльше поту в
учобi, менше кровi в бою, - це не фраза, незабаром ви в цьому
перекона тесь.
Вiн помовчав, оглядаючи курсантiв, мовби перевiряючи, контролюючи
кожного.
- А тепер дайте й менi солi, - сказав комiсар Лещенко, звертаючись до
Гладунова. - Я теж з'©м. Випробуваний спосiб, - додав вiн, з'©вши сiль i
зi смаком запивши ©© кухлем води. - Напийся тут раз, та гаразд, а на маршi
в баклагу не заглядай.
Ще й не смеркло, як студентский батальйон разом з усiм училищем був у
походi.
Задушлива, мов у тропiках, була нiч, пахла потом людським та пилюкою.
Розтягнувшись у темрявi, iшли посиленим маршем через поля й села, через
балки та байраки, збивали сотнями нiг дорожню порохняву i самi ж ковтали
©© цiлу нiч. Несли кулемети на собi, цинковi ящики з патронами, яких було
взято бiльше, нiж будь-коли. Батальйон обливався потом. Хомути скаток,
набитi патронами пiдсумки, речовi мiшки, каски, надiтi на голови, - все
гнiтило, важчало з кожним кiлометром.
Не раз цi © ночi згадав Колосовський добрим словом помкомвзводу
Гладуна. Мабуть, багато хто з них не витримав би тако© напруги походу,
якби не було на них все так добре пригнано, припасовано та якби ноги перед
походом не були обмотанi в кожного "як лялечки". Навiть Духнович i цей
тримався, допомогла-таки йому, видно, Гладунова сiль та наука. Як i iншi,
мав при собi скляну, в матер'янiм чохлi флягу з водою, але випити й ковтка
собi не дозволив, i не стiльки тому, що боявся порушити помкомвзводiв
наказ, скiльки совiсно було: адже iншi також терпiли, бо знали - почнеш
пити на привалах, тодi вже розморить тебе, розкиснеш, i вже не пiхота з
тебе - кисiль. А пити хотiлось, ой як хотiлось! Особливо коли десь з
темрявi iз-за бiло© хати поставав силует колодязя iз журавлем iз великим
цебром дерев'яним...
Привали були короткi, i пiсля них ще тяжче було вставати, всi кiстки
розламувало, сон склеплював очi. Iдучи далi, спали на ходу, заточувались,
носами клювали в спини переднiм.
Сонце вранiшн застало ©х у болотах якихось. Наступали, вiдступали,
форсували водянi перепони.
- "Де живеш, куличе?" - чути й тут було голос Дробахи, i сам вiн собi
вiдповiдав: - "У болотi".-"В ньому ж погано?" - "А я привик".
- З цих болiт, - озирався довкола Духнович, - ще, мабуть, доiсторичнi
пращури нашi воду пили, динозаври та мамонти тут водились, а тепер ми ©м
прийшли на змiну.
Одна вода кiнчалась, починалася друга.
- Скидай чоботи!
Поскидавши чоботи, пiднявши зброю над головами, брели кудись за сво©ми
командирами, розполохуючи водяне птаство, обережно ступаючи по дну, щоб не
наколотись у водi на шпичаки поламаних очеретiв.
До табору повернулись, коли вже пора було обiдати. Але й ©сти не
хотiлось - хотiлося спати, спати. Сяк так попо©вши, похитуючись вiд втоми,
дотяглися до наметiв, попадали на матраци i - як убитi. За кiлька хвилин
уже весь табiр зморено спав, крiм вартових пiд грибками.
А за якiсь пiвгодини ©х, вимордуваних нiчним походом, уже знову будила
табiрна сурма. Аж не вiрилось, що це не сниться, що це справдi вона
сурмить, так це було жорстоко пiсля безсонно©, до краю напружено© ночi.
Але звук сурми будив, згонив, вiщував якесь нове випробування.
Схоплювались, на ходу затягали пояси i ще зi сном у очах бiгли напiвслiпi
до пiрамiд, розхапували зброю.
Наказ цього разу був незвичайний: брати з собою все, матраци й подушки
порозпорювати, повитрушувати, поздавати на склад.
Досi такого не було.
I на обличчях у командирiв вловлювалося щось нове, таке, що свiдчило
про незвичайнiсть цих хвилин, i сурмач грав тривогу якось особливо, нiби з
трепетом сердечним сурмив ©©.
Навiть тих, що були в нарядах, стояли на постах, зараз було повернуто в
батальйон, i вони зайняли сво мiсце в строю.
Рота за ротою виходять з табору. Без розмов. Без розпитувань.
Гвинтiвки, ручнi й станковi кулемети, вся записана за батальйоном зброя
вже на плечах у курсантiв, i разом зi збро ю виносять вони з табору i
якусь важкiсть на душах, нову, досi ще не звiдану тривожнiсть.
- Ось коли б я хотiв, щоб дiвчата були тут, - неголосно сказав на ходу
Лагутiн до Богдана.
Але дiвчат сьогоднi не було. Були зеленi дерева, пiд якими вони вчора
стояли, був закушпелений шлях, яким дiвчата звiдси пiшли...
Уже на чималiй вiдстанi вiд табору хлопцi помiтили, що Духнович чогось
пришкандибу .
- Змулив? - запитав Гущин, його сусiд злiва.
- Та нi. Вранцi, як брiв, ногу очеретиною проколов.
- Там мiг i на iржавий цвях напоротись, - зауважив Мороз. - Просто бiля
мене Iванов дошку з iржавими цвяхами з води витяг.
- Нi, я не цвяхом, я очеретиною, - мовби виправдувався Духнович.
Гущин i Мороз запропонували взяти частину його спорядження, але вiн
одмовився:
- Нi, я сам, сам... Кожному сво .
Попереду серед вiдкритого, розiмлiлого пiд спекою поля вже видно було
©м оазис залiзнично© станцi© i довжелезний ешелон червоних товарних
вагонiв, загнаних на запасну колiю, майже в степ. Сумнiви тепер
розвiялись: для них. Вагони подано ©м. Щоправда, ешелон був ще без
паровоза, стояв на запаснiй, але вже стояв, чекав. Наказано було
розташуватись вподовж ешелону i ждати розпорядження. Мабуть, поки подадуть
паровоз.
Куди ж повезуть? На яку дiлянку фронту ©х кинуть? Це тепер цiкавило
найбiльше. В таборi тiльки й мрiяли, щоб швидше на фронт, а тепер, коли
дiждались вiдправки, стало наче й жаль розлучатися з табором, покидати
звичне життя, на змiну якому прийде iнше, невiдоме, сповнене небезпек.
Розташувавшись повзводно, сидять купами вподовж усього ешелону,
навпроти сво©х вагонiв, ведуть тягучi розмови.
- Десь, видно, прорив, якщо нас так несподiвано пiднято.
- Ранiш чи пiзнiш це мусило статись.
- То хай краще буде ранiше.
Бiля Духновича, якому Степура саме перев'язував ногу, зiбрався цiлий
гурт iсторикiв. Нога на пiдошвi розчервонiлась, помiтно пiдпухла.
Духновичу аж трохи соромно було перед товаришами за цю свою таку недоречну
зараз болячку.
- Даруйте, що трохи порушуватиму стрункiсть ваших лав, - каже вiн i,
морщачись вiд болю, береться натягувати чобiт. - По можливостi
намагатимусь не шкандибати.
- Нiчого, Байрон теж накульгував, - зауважив Дробаха, розлiгшись на
травi. - Правда, над Байроном помкомвзводу не було.
- З цим нiчого жартувати, - хмуро кинув Колосовський, дивлячись, як
Духнович, стинаючи зуби вiд болю, повiльно втиску в чобiт хвору ногу. -
Може, фельдшера покликати?
- До фронту заживе, - взувшись нарештi, махнув рукою Духнович. - А то
що таке бiле? - бажаючи перевести мову на iнше, глянув вiн у бiк поля.
- О, тiльки тепер помiтив? - охоче вiдгукнувся Степура. - То ж
гречки цвiтуть.. Це ©м вистачить цвiсти на все лiто. Все перецвiтуть, - i
в голосi його забринiв смуток.
Небо над гречками було син , високе, нiде нi хмариночки. В прозорiй
далечi блищить будинками Чугу©в на горi, над Дiнцем. Дерева табору ледве
виднiють на обрi© темно-синьою смугою. I тi дерева, i бiлий розлив гречок,
i спориш, на якому лежать, такий м'який, теплий, ласкавий, - все здавалось
тепер якимось рiдним, все це жаль було покидати.
Мовби подобрiшали всi. Чи то вiд гречок оцих подобрiшали, вiд полiв та
вiд неба, чи вiд того, що ©х ждало i де вони будуть в усьому разом.
Навiть Гладун, що в таборi не допускав нiякого панiбратства i мiг за це
хоч кого скрутити залiзом статутiв у баранячий рiг, тепер пiдiйшов до
хлопцiв подобрiлий, упокорений i, мовби шукаючи бiля них захисту вiд
чогось i пiдтримки, присiв, загомонiв душевно:
- Так що ж - прощай, табiр?
- Прощай...
Колосовський дивився на порожню дорогу, що зривалась де-не-де пилюкою
вихорцiв мiж розiмлiлими гречками, i здавалось, нiби вiн жде, що от-от
з'явиться звiдти хтось, iз-за марева, iз-за бiлих гречок...
Дехто почав уже й дрiмати, пригрiтий сонцем на ласкавiй споришевiй
постелi, а Дробаха, вставши з гурту, пiшов ходити побiля вагонiв,
заглядав, примiрявся.
- 3 нарами, чистенькi, - погукував звiдти, - тiльки цокотiтимуть!
14
Цокочуть колесами вагони.
Те, що було миром, зоста ться позаду. Попереду - невiдомi випробування,
з невiдомим для кожного жеребом - кому який випаде: тому - блискавична
смерть у першiй атацi, тому - лаври бойово© слави, тому - похмура одiссея
концтаборiв, кремацiйнi печi фашистських фабрик смертi... Але це потiм,
потiм. Зараз вони ще про це не мають уявлення, зараз у них лише готовнiсть
в серцях - пройти все дантове пекло вiйни, перепинити шлях новiтнiм ордам
чiнгiсхановим, що не з луками, не з стрiлами - з гримучою сталлю на землi
i в небi насуваються на рiдний край.
Куди везуть? Цього ©м не кажуть. Де стрiнуться з ворогом? Про це можуть
висловлювати лише рiзнi догадки.
Локомотив нестримно несе ©х уперед.
Вороний ©хнiй кiнь на червоних колесах.
Вже у вагонах, коли ешелон рушив, курсантiв оформляли по-фронтовому. м
видавали наспiх заготованi довiдки про те, що вiдправляються на фронт
курсантами-полiтбiйцями, а разом з курсантською довiдкою кожному вручали
ще одну рiч: схожу на жолудь, чорну пластмасову закрутку-медальйон, що
його пiзнiше буде названо "медальйоном смертi". Кожному належало вкласти в
цей медальйон маленький пацiрець - власноручно заповнену найкоротшу в
життi анкету: хто ти i куди сповiстити, коли тебе найдуть.
Написавши, що треба, туго закрутивши медальйони, мовчки ховали ©х у
маленькi, спецiально призначенi для цього кишеньки спереду штанiв бiля
пояса.
Коли студбатiвцям роздавали довiдки та медальйони, було раптом
виявлено, що досi в багатьох iз них при собi ще й студентськi квитки, i
матрикули, i навiть цивiльнi ©хнi по рiзних мiлiцiях виданi паспорти.
- Багатi ж ви, - сказав комiсар Лещенкщо, для якого це було, видно,
несподiванкою.
Вiн наказав негайно зiбрати по всьому ешелону паспорти, а також всi
iншi цивiльнi документи i знести до нього в вагон.
Невдовзi перед комiсаром просто на пiдлозi на розстеленiй жерстинi
лежала величезна купа зданих паспортiв, студентських матрикулiв,
посвiдчень...
Курсанти iншо© роти, з якою ©хав комiсар, обступивши його, непорозумiло
ждали: що вiн робитиме з усiма цими ©хнiми документами?
- Всi поздавали?
- Всi.
Комiсар деякий час сидiв мовчки над купою ©хнiх документiв. Потiм взяв
навмання чийсь паспорт, що лежав на купi зверху, розгорнув, прочитав рiк
народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далi переглядати: 1918, 1919,
1920...
- В тi роки, коли ви народжувались, - сказав комiсар задумливо, - ми
якраз бралися за зброю, в червоно-гвардiйськi загони йшли. Тодi ми теж
були юнi, вашого ж вiку або ще й молодшi.
Сутенiло надворi, у вагонi по кутках стояла вже темiнь.
Комiсар запалив сiрник, потримав перед собою, доки розгориться, потiм
повiльно пiднiс його до рiжечка чийогось новiсiнького паспорта i так
тримав.
Студенти зата©ли подих: що вiн робить? В думцi ще не вкладалося, що
паспорти ©хнi можна палити.
А вiн, пiдпаливши один, пiдклав його знизу пiд iншi, розтребушив над
ним документи кострищем, як десь у полi.
- Хай горять. Там, куди ©демо, нiчого цього не треба. А допустити, щоб
ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими iменами... Нi, цього ми
допустити не можемо.
Взялася вогнем вся купа, полум'я освiтило вагон. Комiсар Лещенко,
одхилившись вiд вогню, сидiв на ящику,
Студбатiвцi тiсним колом стояли бiля нього i занiмiло дивились на
яскраве вогнище сво©х розтребушених паспортiв, жарко палаючих матрикулiв .
Он скручуються в полум'я чи©сь прiзвища, роки, нацiональностi, маленькi
фотографi©, круглi, невiдомо ким вдаренi печатки... Скручуються у вогнi
©хнi права цивiльнi, ©хня студентська безповоротна молодiсть. Там, куди
вони ©дуть, не треба буде нiяких паспортiв. Паспорти вашi вiднинi - це отi
чорнi пластмасовi закрутки-медальйони в кишенях, по яких санiтари
узнаватимуть вашi iмена.
Ешелон гримить, важкi дверi вагонiв розсунуто навстiж, i за ними в
безкрай - темно, незнайоме. Тепла липнева нiч пролiта в тил садками,
посадками, скиртами в полях. В тих скиртах ще, може, шукатимете притулку,
в тих посадках ще, може, займатимете бойовi рубежi...
Вночi, коли всi, крiм вартових, мiцно спали по вагонах, розбудило ©х
клекотання зенiток. Очманiлi спросоння, вихоплювались з вагонiв, кидались
у свiт титанiчних кошмарiв, моторошних видiнь. Тьма i вогонь. Весь свiт
тiльки це - первiсна тьма i тривожний, небачених розмiрiв вогонь. Земля в
загравищах, все небо в рухливих прожекторах, у вибухах снарядiв, у
погрозливому гудiннi невидимих лiтакiв. Ще дужче заклекотiли зенiтки. На
землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за ешелонами, як iз кратера
вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.
х бiгцем одводять вiд ешелону вбiк. На ходу озираючись, бачать за
собою Помпею, новiтню, розвировану вогнем Помпею - в образi щойно
розбомблено© станцi©, бачать безлiч освiтлених пожежею колiй, палаючi
вагони, цистерни, склади... Всюди вибухи, трiскотнява, вже зовсiм
неподалiк беруться полум'ям вагони, може, навiть тi, в яких вони щойно
©хали. А небо гуде.
Розташовують ©х по садках, по городах, поки кiнчиться налiт. Аж тут,
трохи отямившись, намагаються розiбратися в цьому стугонливому космiчному
хаосi, що ©х оточу .
Знов шаленiють зенiтки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рiдких,
високих. Як руки вiйни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться,
на мить якусь зупиняться в хмарi свiтлим вогняним кулаком, вкоротяться й
зненацька щезнуть, сiючи тривогу. I вже в iншому мiсцi нiж прожектора
знову з'явиться, помаца , поповзе по небу, то заспiшить, то повiльно
охопить хмару, наче докопу ться, чи там що. А ще за мить в небi вироста
цiлий лiс прожекторiв. I ось на самому вiстрi одного з них раптом
зблиснуло щось бiле, слiпуче. I вже зникло все, i над безкра©м хаосом тьми
зоста ться тiльки вона, ота цяточка - людина у нiчнiй високостi. На
вiстрях прожекторiв людина, дюралюмiнiй i бомби...
15
Ще раз прийдуть до табору дiвчата, i мати Духновича прийде.
Буде це наступного дня пiсля вiдправки батальйону на фронт. Мiж
деревами бiля знайомо© табiрно© арки стануть чекати, розглядаючи натовпи
iнших жiнок, згорьованих, заплаканих, з дiтьми, з оберемками щойно
передано© ©м з табору чоловiчо© одежi.
- Мамо! Мамо! Тато передав ось менi свою розчiску! I поясок...
Бiля Танi прошмигнуло хлоп'я в батьковiй кепцi, що насува ться аж на
очi, мале, кирпате, в однiй руцi - затиснутий гребiнець, в другiй - пасок
вiд штанiв. Дiвчинка рокiв десяти несе матерi, ледве обiймаючи рученятами,
цивiльну батькову спадщину: фуфайку, штани робочi, черевики, зв'язанi
мiцним сирицевим шнурком...
В таборi ще люднiше, нiж було в недiлю. Повен табiр чоловiкiв! Видно,
як ©х стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, новi сiрi шинелi.
Але де ж студбатiвцi? Чи загубилися в цьому вирi людському, чи...