Страница:
Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й
побачили його таким, яким вiн , - готовим на подвиг, з його сво ю,
радянською Iспанi ю в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала
Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних,
залитих сонцем корпусiв Держпрому.
З нею туди ж прямують ©© подруга Мар'яна (вона звiсно, до свого
Славика!), дво дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця,
нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало,
волосся густе, чорне - чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк
мешка Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про не© тiльки Таня зна , до кого
вона зараз iде...
- Гляньте, он нашi - вигуку Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля
райкому вони справдi вже бачать компанiю сво©х: жердинястий Духнович
золотi чуприною, поруч нього розмаху кулаками Дробаха, певне, саме
розповiда якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники
Мороз та Пiдмогильний - Богдановi товаришi по спортивнiй секцi©. Тiльки
Богдана нема. Де ж вiн?
Виявля ться, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсi© Колосовський.
- Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? -
пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота.
- Це, мабуть, Павлущенко його там сповiда , - сказав Степура. - Той як
уп' ться, то як клiщ.
Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте
стрибнув iз схiдцiв пiд'©зду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад,
Таня догадалась: все добре! й одразу вiдлягло вiд серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до
гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором:
- Годен!
А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх , i до Танi зокрема: - От i
вирiшилось.
Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно,
мiцно потиснула. Було цим - для iнших непомiтним - потиском сказано йому
все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би
й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для не© на свiтi нема.
- Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, - зазирала Славиковi в вiчi
Мар'яна. - Щоб можна було спокiйно зiбратися... Що вам з собою брати?
- Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом,
наслiдуючи одного з викладачiв вiйськово© кафедри. - Що треба брати в
табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно... Однак все це
треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з
собою лише зубну щiтку та пару бiлизни!
Всi смiялись. Таня, зда ться, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю
то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не
помiчати iншi.
- Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся!
- пiд'юджував Дробаха.
А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою - хiба
це грiх? З сво©м почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим
бiльше, коли нависа розлука i мовби да ©й право на все.
- Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, - усмiхався кремезний,
плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високо© блондинки з
фiлфаку, до яко© вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши
свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата сво©х.
- Боронитимем вас, аки леви.
- Отакi хлопцi, - бойовито сказав досить-таки миршавий з виду
Пiдмогильний, - та ми як пiдемо, та ми як вдаримо - пiр'я з них полетить!
- Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш
фахiвець з тактики i стратегi©, - зауважив Лагутiн, i всi засмiялись,
згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою.
- Розкажи, Мироне, - обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, - як
тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй.
- Та було, - пiдтвердив Духнович. - За парашутиста прийняли, за
перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арi ць?
Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь
не люблять...
- Ти вже себе не паплюж так, - смiючись, сказала Мар'яна.
- Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! I всi ви
сьогоднi гарнi, навiть Степура - грайливо перевела вона очi на Степуру,
який аж почервонiв при цьому. - Тiльки чого ж сто©мо? Ходiм те! - сказала
вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться
перед ними.
Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою
майдану, мов степом. Iдут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на
прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли
почува ш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито
глянути кожному зустрiчному у вiчi!
Сонце сто©ть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя.
Яснi небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не
свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. I щоб
оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
Iдуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi
черевики, i дiвчатам переда ться певнiсть, що, доки на свiтi оцi ©хнi
чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та
свiтлий майдан ©хньо© юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший,
що вiн найбiльший з усiх майданiв вропи!
6
На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зоста ться чекати трамвая, гурт
©хнiй зустрiча Адмiнiстратора, - так вони називають мiж собою Михайла
Штепу, - який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами,
розповсюджу у вiльний час квитки по пiдпри мствах, органiзову
культпоходи i ма вiд цього якийсь там зиск.
Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в
зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти.
- Ну знову ж провалишся, - каже Таня.
- Звiдки такi прогнози? - посмiха ться Штепа сво©ми вивернутими губами.
- Чи то просто так хочеш?
- Та й хочу.
Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешка з
Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'© вже
лисина просвiчу . Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не
зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так
вивернута, що зда ться, вiн до всiх i до всього посмiха ться. Вiн i зараз
усмiха ться до хлопцiв, хоч не розумi нi ©хнього настрою нi ©хнього
хвилювання.
Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу
кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i
спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку.
Запитала, де Богдан.
- Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, - не припиняючи свого
заняття, вiдповiв ©й Штепа. - Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а
разом з нею, може, й свою буйну голову.
- А ти?
- Я не комсомолець, ти ж зна ш... Зостануся разом з вами кiнчати
унiверситет, хай менi буде гiрше.
Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почува перед ними найменшого
сорому, хоч мав би почувати.
- Так, так, волонтери, - простодушно розда вiн сво© усмiшки то одному,
то другому. - I ти теж записався? - насмiшкувато зверта ться вiн до
Духновича.
- Грiшний, батюшко: записався.
- О, хвалю, хвалю.
- А чого ж тебе там не було? - суворо запиту Штепу Ольга.
- Та я ж не комсомолець, - знову заводить вiн сво ©. - Переросток я, чи
як це по-вашому?
- Скорiше недоросток, - грубо зауважу Мар'яна.
- Ну й оса! - примирливо осмiха ться Штепа i ©й.
- Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? - здивовано
запиту Пiдмогильний.
- Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, - жарту Дробаха.
Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже ©хнього
вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув
якось непомiтно...
- Дивлюсь я на тебе, Мiшель, - пiдступа до нього Дробаха, - i бачу:
кепськi тво© дiла. Хитрiстю ти - Талейран, але правду каже Таня -
провалишся. Хронологiю завчив?
- Завчив.
- Ну, то скажи, в якому роцi отой неписьменний бандит Пiсарро завоював
державу iнкiв? Штепа невиразно блудить очима.
- Що йому iнки, - зауважу Лагутiн, - його сфера - театральний свiт.
Кажуть, ти вийшов на великуi сцену?
- Пробував.
- Та невже? На яких ролях? - вдавано дивуються хлопцi, хоч добре знають
про недавнiй оперний дебют Штепи.
- Я не перебiрливий, - каже Штепа, а Степура поясню :
- Ото бачили в "Тихому Донi", де козаки з дерев'яними гвинтiвками
пробiгають через сцену? То ж i вiн там бiг у лампасах. Лампаси, бутафорна
гвинтiвка, оскаженiлiсть на обличчi - роль хоч куди!
- Тепер ось i вам доведеться бiгати, тiльки вже не з дерев'яними, -
каже Штепа, i вивернутi губи його все посмiхаються. - Чи, може, вас
забракували?
По обличчю Колосовського одразу майнула хмурiсть.
- З чого це ти береш?
- Та дивлюсь, що такi радi йдете... Чого, думаю, радiють?
- Тобi цього не зрозумiти, Штепонько, - промовив Дробаха, i його
вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.
- Чому не зрозумiти?
- А тому, - Дробаха злегка смикнув Штепу за кiнець галстука, - що ти
си бевзь, альбо ж телепень...
- Стультус по-латинi, - додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме
наближавсь до зупинки.
Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з
дверей помахав друзям рукою:
- Ауфвiдерзейн!
Незнайоме слово одразу насторожило двiрника, що стояв неподалiк
грiзний, нашорошений.
- То наш, наш, - посмiхнувшись, заспоко©в двiрника Дробаха.
- З цим тепер треба обережнiше, - попередив Штепа i, одвернувшись вiд
двiрника, продовжував стишеним голосом: - Справжня шпигуноманiя по мiсту.
В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навiть
мiлiцiонера побили, думали, нiмець перевдягнений... Вiн накликав на себе
пiдозру, зна те, чим? Сво ю надмiрною чемнiстю...
- Штепо, не поширюй плiток, - пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб
налякати Штепу. - Iди вже, випробовуй долю.
- Та й пiду. Дiвчата, ви ж теж?
- Ми дорогу зна мо, - холодно кинула йому Таня. Дiвчатам теж на
факультет, туди, куди й Штепi, - на Раднаркомiвську. Але, щоб не йти разом
з ним, вони демонстративно переходять на другий бiк вулицi i йдуть окремо.
Хлопцi ще по дорозi з райкому вирiшили, що складати не пiдуть, - вiльнi
тепер птахи.
- Трохи незручно, правда, перед дiдом, - каже Богдан, маючи на увазi
професора. - Та хай вибача .
- Складемо вже пiсля вiйни, - безтурботно кида Дробаха. - Пiд звуки
литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.
- Чи не забудемо до того часу? - задумливо запиту нiби сам себе
Лагутiн.
- Ти гада ш - це так надовго? - диву ться Мороз.
- А ти дума ш, на три днi? - iронiчно каже Колосовський.
- Хай не три днi, але за два-три мiсяцi, я певен, все буде скiнчено.
Гiтлер заскавчить!
- Наш час - це не час тридцятирiчних во н, - пiдтриму його й
Пiдмогильний. - При сучаснiй технiцi, при нашiй силi нам дай тiльки
розмахнутись.
- Що ж, сподiватимемось на краще, - невесело сказав Степура. - А бути
готовим треба до всього.
У вестибюлi гуртожитку, як i ранiше, працю буфет. Бiля прилавка
з'юрмисько голодно© братви, серед них цибатий Iван Химочка, житт люб i
мастак попо©сти, вiн саме жу щось, заклика й хлопцiв:
- Навались... Свiжi бутерброди!
- До обiду борюсь а голодом, а пiсля обiду - зi сном... Чи так,
Химочко? - не минув його Дробаха. - Ану й нам дюжину кефiру!
Вiдчувши голод, хлопцi набрали цiлу гору бутербродiв, батарею пляшок з
кефiром - стипендiю можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний
харч.
Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору пiднявся шум,
крики. Висипавши з примiщення вони побачили перед собою незабутню картину:
серединою вулицi, ескортованi величезним натовпом роззяв, двi дебелi
двiрничихи ведуть за руки тiльки що пiйманого злодюгу-диверсанта в
особi... Мiшеля Штепи! Галстучок набiк, сорочка з штанiв висмикнута,
маслянисте волосся, яке вiн так старанно завжди прилизу . щоб приховати
ранню свою лисину, сто©ть зараз на ньому мов рiжки на фавновi.
Пом'ятий, знiкчемлений, а вивернутi губи ще здалеку осмiхаються до
сво©х:
- Шпигуноманiя, я ж вам казав, i ось перед вами ©© перша жертва!
Спартак з портупе ю уже попереду, i вигляд у нього такий, що
двiрничихам одразу ста ясно: цей ту комендант.
- Ось привели вам - ваш?
- Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витрiщившись на Штепу. -
Знати не зна мо!
- От бач! - переглянулись двiрничихи. - А каже що вiн теж студент...
Пiдсува нам якийсь мартикул, а документiв справжнiх трясцяма.
- Та я ж вам ще й вiдстрочку показував!
- Яку вiдстрочку?
- Вiдстрочку вiд служби!
- Яка може бути зараз вiдстрочка: молодий, здоровий, совiстi в тебе
нема! Справдi, мабуть, перевдягнутий, пiдкинутий... Перевiрте його!
Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив
рукою волосся на головi, галстучок одним невловимим рухом - на мiсце. Те,
що вiд був тепер серед сво©х, одразу пiддало йому духу.
- Ти не мене, а ©х перевiр, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному
мотнувши пiдборiддям, звернувся вiн до Спартака. - Так, так, перевiр, я
цiлком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я ©х привiв!
- Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна iз двiрничих, вражена тим, як
несподiвано оберта ться справа. Друга теж сполошилася:
- Iч, куди верне. Все навиворiт виверта!
- Так, так, - зло осмiхаючись, наступав на них Адмiнiстратор. - А ви ж
як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Вiдправимо вас куди слiд, хай ще
там перевiрять! Може, у вас у пазухах рацi© нiмецькi!
- Та чи ти не здурiв! - хапаючись за пазухи, заволали двiрничихи. - Ось
тобi нашi пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобi!
При цьому навiть Спартак, забувши про свою поважнiсть, не стримався,
усмiхнувсь.
- Заспокойтесь, тiтоньки, i приймiть подяку за пильнiсть, - сказав вiн
двiрничихам. - А зараз iдiть собi, ми самi тут розберемось.
Коли жiнки пiшли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали
розпитувати, як вiн почував себе в ролi парашутиста.
- Смiйтесь, - вiдмахнувся вiн, - а я вiзьму паспорт та пiду-таки
складати.
7
Проте в кiмнатi, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що,
перш нiж iти складати, йому треба замiнити на собi сорочку: тiтки, крутячи
йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями iржi
зостались на плечах.
- Таку рiч зiпснувати, таку рiч, - бiдкався Штепа й полiз до чемодана
шукати замiну.
Хлопцi теж заходилися бiля сво©х чемоданiв, але з iншою метою: пакували
сво© пожитки. Нiхто з них не знав, коли ©м скажуть вiдправлятись: через
тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до вiдправки
вони мають бути вже зараз. Всiм добровольцям комендант гуртожитку
запропонував здавати речi на збереження в кладову, як це вони роблять
щолiта, роз'©жджаючись на канiкули.
Богдан, витягши з-пiд лiжка чемодан, схилився над ним, розкудланий,
замислений: перебира , вклада студентське сво добро. Кiлька сорочок,
нещадно запраних в студентськiй пральнi в китайцiв, пара недавно придбаних
футболок, а найбiльше - книжки, фотографi©, записи. Ось вони цiлою групою
- хлопцi, дiвчата сфотографованi мiж зеленню бiля надмогильно© пам'ятника
батьковi укра©нського театру - Кропивницькому. Ось майовка ©хня в
Лiсопарку: Таня, смiючись, гойда ться на гiлцi. Фотографi© вiн, напевне,
забере з собою, а куди оцi товстi зошити, нотатки, чернетки його
майбутньо© дипломно© роботи про повстання рабiв у Боспорському царствi?
Стародавнiй Боспор, Ольвiя, степовi скiфи та половцi, запорозька Хортиця
поруч яко© нинi пiднявся Днiпрогес, - все це було улюблене коло його
iнтересiв, зда ться, вiн нiколи б не втомився розкопувати, вивчати,
дослiджувати сво© сонячнi степи вiд ©хньо© сиво© давнини аж до буремних
лiт революцi©, коли в тих степах лiтала на тачанцi буйна батькова
молодiсть...
Навпроти бiля свого лiжка перебирав якiсь записи Степура, а далi в
кутку шкребеться в мiцному дубовому чемоданi Мороз; вони теж збираються,
примовклi, заглибленi кожен в сво© думки.
- А я б, на вашому мiсцi, чемоданiв не здавав, - голосно мiрку Штепа,
вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довiряти комендантовi чемодани
в такий час... Ви подумали?
- А що ©м станеться? - пiдводить голову Степура.
- На©вняк! Вiйна йде! Чи, дума ш, мiсто наше вiд не© гарантоване? Уяви,
що тут робитиметься, коли вiйна пiдступить сюди!
- Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-пiд нахмурених
брiв. - Мiсто нiколи не буде здане.
- А як буде?
- А як буде - то нас не буде. Щирiсть, переконанiсть тону, яким було це
сказано видно, торкнулись якихось струн i в Штепинiй душi.
- Ех, хлопцi, хлопцi, - зiтхнув вiн бiля дзеркала, прилизуючи волосся.
- Мабуть, дума те, що менi все це не болить, що менi все це не дороге. А
хiба Штепi нiчого втрачати? Тато й мамця мо© простi селяни, грамоти не
знали, i дiди були темнi, i прадiди темнi, як нiч, а менi, ©хньому
потомку, Радянська влада шлях вiдкрила до свiтла, до унiверситету, до
наук. Це, братцi, я все добре розумiю, i хоч, правда, стипендiю зняли, але
за внутрiшнiм сво©м переконанням - наш я, наскрiзь наш! I якби менi
законно сказали: Штепо, здай вiдстрочку декановi, одержуй обмотки,
гвинтiвку, iди стрiляй, убивай, то хiба став би вiдмовлятись? I пiшов би,
i убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Нi, я не з-тих, що самi
лiзуть на рожен.
З цими словами вiн ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь
ниточку i рушив до дверей.
- Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично кинув йому вслiд
Мороз. - А то приведуть на мотузку.
- Паспортина при менi! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорi.
- Чого доброго, отак i проживе, - сказав пiсля паузи Степура. -
Заб' ться в щiлину i всi бурi в нiй пересидить.
- Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й тi, що народженi
повзати.
В дверi постукали.
По стуку, легкому i нiби грайливому, Богдан пiзнав: Таня!
Справдi, за мить у дверях з'явились ©© загорiлi ноженята, спiдничка
бiленька вiйнула. Таненя оце його взагалi вмi якось мовби не ходити, а
пурхати, лiта на сво©й спiдничцi, мовби на парашутику, плавне, легке, без
ваги нiби, без сили тяжiння. Спiдничка, розвiяна в пурханнi, та усмiшка
радiсна, привiтна - таке було перше враження, що залишила вона пiсля себе
й тодi, три роки тому, коли вони тiльки зустрiлися в головному
унiверситетському корпусi.
- Склала, - смикнула вона Богдана за чуба. Вiн пiдвiв вiд чемодана до
не© сво смаглювате, веселiюче обличчя:
- Скiльки?
На пальцях показала йому: п'ять!
- й просто-таки щастить, - сказав Богдан до хлопцiв. - Нiколи не
готу ться, пробiжить, як коза, по епохах, по датах, а склада на п'ятiрку.
Професор тобi симпатизу , не iнакше.
- Вiн не тiльки менi, вiн i тобi, - вона знову вхопила його рукою за
чуба, покрутила. - Де це, пита , ваш друг? Чому не прийшов складати?
- Ти пояснила?
- Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство -
це, мовляв, добре, а екзамен зоста ться екзаменом. Вiн просив переказати,
щоб теж прийшов, неодмiнно. Так що - йди!
Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.
- Ну, коли так, то що ж: iди, - порадив Степура. Богдановi й самому
стало дивним, чому вiн, власне, не пiшов. Згарячу, в запалi вирiшив отак -
не пiде, та й усе. А чому не пiти? Адже ти ще студент, студентських
обов'язкiв нiхто з тебе не зняв, а що записався в добровольцi, так це
справдi не резон, щоб уникати зустрiчi з вимогливим, доскiпливим тво©м
екзаменатором. Сидить вiн оце зараз в аудиторi©, сивий, червонощокий ©хнiй
Микола Ювеналiйович, перед розкладеними на столi екзаменацiйними картками,
а в кутку сто©ть його палиця з срiбним набалдашником у формi маленько©
скiфсько© баби. Щоразу, коли хто, вiдповiдаючи, вда ться до шпаргалки або
намага ться як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналiйович
в мовчазному обуреннi почина сопiти, обличчя до корiння волосся
налива ться кров'ю, ось-ось, зда ться, вхопить вiн оту сучкувату палицю та
так i трiсне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, i те, що
Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-сво му, як його
недбальство чи, ще гiрше, неповагу до себе. А втiм, Богдан був сповнений
до професора щиро© пошани i вдячностi за тi знання, що одержав вiд нього,
i, звичайно ж, не хотiв би образити його на прощання. Вчений широкого
дiапазону, друг i соратник вiдомого укра©нського iсторика Яворницького,
професор сво©ми руками перекопав увесь Пiвдень, обстежив найбiльшi
скiфськi могили, тепер дослiджував Ольвiю i, зда ться, все шукав собi
серед студентiв гiдного помiчника чи, "може, й наступника. Богдановi
здавалося, що до нього професор пригляда ться з особливою увагою, поклада
на нього особливi надi©, а вiн вiддячив йому тим, що ось так злегковажив,
не пiшов на цей свiй останнiй студентський екзамен...
- Пiду, - рiшуче стрiпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. - Тiльки чи
застану?
- Застанеш, вiн ще прийма , - пiдохочувала його Таня. - Ще тро було
пiсля мене...
За пiвгодини Богдан стояв уже в аудиторi© перед професором. Не було
нiкого, вiн зайшов останнiм, залишивши Таню в коридорi. Привiтавшись,
пiдiйшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-помiж розкладених карток,
на яку йому кивнув професор. Нiдерланди, Марко Поло, iнквiзицiя - все було
добре знайоме.
Доки Богдан, присiвши край столу, обдумував, Микола Ювеналiйович
пiдвiвся, взяв свою палицю i, злегка постукуючи нею, пiшов до вiдчиненого
вiкна. Скiсне промiння сонця просвiчувало густi крони дерев, i вони були
мовби налитi зеленим свiтлом. Внизу, десь там на вулицi, чулись команди,
чiткий тупiт нiг: видно, проходили стро м мобiлiзованi.
- Я готовий, - сказав Богдан, обдумавши вiдповiдi. Професор обернувся
вiд вiкна i дивився на Богдана так, нiби не одразу впiзнав його чи раптом
побачив у ньому щось не зовсiм зрозумiле для себе, не до кiнця розгадане,
яке хотiв збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собi:
- Що там у вас? - нарештi спромiгся вiн на слово.
Богдан назвав питання i вже хотiв вiдповiдати, але професор сумно
махнув рукою i запитав несподiвано про зовсiм не передбачене:
- Якого числа наполеонiвськi вiйська вдерлися до нас в 1812 роцi?
Колосовський замислено нахмуривсь.
- Забули? - I сам професор пiдказав: - 24 червня. Запам'ятайте. Увечерi
22 червня французи переправлялись через Нiман. В цей же день - рiвно через
129 рокiв - цi перейшли Буг. Збiг такий. Збiг, звичайно, випадковий, але
схиля на роздуми... Кiнець ©хнiй теж буде однаковим - ви перекона тесь у
цьому, - сказав вiн дражливо i жестом пiдкликав Богдана до вiкна. -
Гляньте!
Крiзь гiллястi, освiтленi призахiдним сонцем дерева видно було, як
унизу по асфальту все йдуть i йдуть колони мобiлiзованих. Всi ще в
цивiльному, в рiзномастому, то в кепках, то простоволосi, з клунками на
спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз
обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирiвнюють, пiдтягують,
i голоси ©хнi звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якiсь
безсердечнi й скорботнi.
- Вiйни були найпершою причиною загибелi всiх цивiлiзацiй, - сказав
професор сумовито. - Досить згадати напiвлегендарну Трою, i Карфаген, i
перетоптанi копитами завойовникiв квiтучi мiста Сходу, досить глянути пiд
час розкопок на мертвi, спаленi ордами нашi городища, щоб переконатись,
чим були вiйни для народiв. Людство нашого часу, людство двадцятого
столiття, могло б уникнути цi © трагедi©, так принаймнi досi здавалось
нам, дивакам мого поколiння. Але, очевидно, сили, якi дужчi за розум
людський, сили, якi, коли ©м дати розвинутись, поведуть людство до
самознищення. З року в рiк ми страха мо вашу студентську уяву картинами
середньовiчно© iнквiзицi©, але то ж була дитяча забавка порiвняно з
розмахом диявольських дiй iнквiзиторiв сучасних! Як вони оскаженiли!
Кострища книг палають на всю вропу. Нема Сорбонни. Нема Кардового
унiверситету. В самому центрi вропи сьогоднi - концтабори, фашистськi
казарми, гидкий сморiд расизму... - Професор промовчав, стежачи за
колоною, якiй не видно й краю. - В мене теж син. Служить в
парашутно-десантних вiйськах. Вiн у мене один-единий, i якщо з ним щось
трапиться, серце мо , напевне, не витрима , але, повiрте, бiльше, нiж
життя мого сина - я вже не кажу про життя власне, - дороге менi зараз те,
що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дiсталося нам у
виглядi культури еллiнiв i так ще мало дослiджено© культури слов'янства...
Гомер i Данте, Мiцкевич i Шевченко, Толстой i Чайковський - всi вони по
цей бiк барикад. Все це зараз пiд реальною загрозою, це ви, певне,
розумi те краще за мене, але я хочу, щоб усвiдомлення цього додало вам
сил.
Богдан вiдчув у себе на плечi його руку.
- Дивiться, скiльки ©х iде. То все йдуть завтрашнi солдати, простi,
звичайнi люди, люди вiд верстата i вiд плуга, бiльшiсть iз них про фрески
Софi© Ки©всько©, мабуть, i не чули, Рафаеля не знають, але то все друзi
Рафаеля, друзi Пушкiна й Гоголя, динi ©хнi тепер захисники. Тiльки ви,
тiльки такi, як ви, як мiй син, такi, як оцi, що марширують вулицею ото з
вiйськкоматiв, дають ще нам надiю. Вам може здатися дивним, що я зараз
заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед
вами дорога тяжких випробувань, i хочеться, щоб, iдучи по нiй, ви
пам'ятали про найважливiше: в жорстокий наш вiк, серед кровi й дикунства,
ота велика гуманiстична традицiя не мусить загинути! Вона мусить бути
збережена, i збережете ©© - ви!
Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомоднi сво© окуляри, став
протирати ©х рiжком поли бiлого парусинового пiджака. Протер, надiв,
кашлянув сердито:
- Давайте ваш матрикул.
Богдан дав йому матрикул, i професор, прихилившись тут же бiля вiкна,
старанно вивiв у ньому сьогоднiшню оцiнку: вiдмiнно.
- А Ольвiю ми ще розкопа мо, - нагадав професор, коли Богдан,
потиснувши йому руку, вже виходив. - Щасти ж вам, i не забувайте свою
альма-матер! Гадаю, нiчого поганого вона вас не навчила...
8
Вечiр.
У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранцi хлопцям
- у дорогу. З однi © з кiмнат другого поверху раз у раз лунають вигуки
побачили його таким, яким вiн , - готовим на подвиг, з його сво ю,
радянською Iспанi ю в серцi! Цього найбiльш хотiла про це в думцi благала
Таня, поспiшаючи з дiвчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних,
залитих сонцем корпусiв Держпрому.
З нею туди ж прямують ©© подруга Мар'яна (вона звiсно, до свого
Славика!), дво дiвчат з фiлологiчного та ще Ольга-гречанка, темнолиця,
нiби аж остаркувата дiвчина, пiдстрижена коротко, але якось недбало,
волосся густе, чорне - чорний снiп, настромлений на голову. Другий рiк
мешка Ольга з Танею в однiй кiмнатi, i про не© тiльки Таня зна , до кого
вона зараз iде...
- Гляньте, он нашi - вигуку Мар'яна. Серед студентських натовпiв бiля
райкому вони справдi вже бачать компанiю сво©х: жердинястий Духнович
золотi чуприною, поруч нього розмаху кулаками Дробаха, певне, саме
розповiда якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутiн, четвертокурсники
Мороз та Пiдмогильний - Богдановi товаришi по спортивнiй секцi©. Тiльки
Богдана нема. Де ж вiн?
Виявля ться, хлопцi якраз i ждуть, доки вийде з комiсi© Колосовський.
- Довго його щось там тримають. Чи не вiдбирають просто в маршали? -
пожартував Дробаха, хоча в жартi його Танi почулась гiркота.
- Це, мабуть, Павлущенко його там сповiда , - сказав Степура. - Той як
уп' ться, то як клiщ.
Нарештi Богдан з'явився. По слiпучiй усмiшцi, по тому, як розгонисте
стрибнув iз схiдцiв пiд'©зду вниз i трiпонув чубом, вiдкидаючи його назад,
Таня догадалась: все добре! й одразу вiдлягло вiд серця.
Збадьорений, якийсь оновлений, внутрiшньо змiцнiлий, Богдан пiдiйшов до
гурту. Хлопцi зустрiли його жартiвливим хором:
- Годен!
А вiн, усмiхаючись, сказав i до всiх , i до Танi зокрема: - От i
вирiшилось.
Таня вже була бiля нього, вона взяла його пiд руку вище лiктя i мiцно,
мiцно потиснула. Було цим - для iнших непомiтним - потиском сказано йому
все: яка рада вона за нього, i як ним гордиться, i як ждатиме його, хоч би
й довго довелося ждати, бо iншого такого, як вiн, для не© на свiтi нема.
- Якби тiльки з вiдправкою не поспiшали, - зазирала Славиковi в вiчi
Мар'яна. - Щоб можна було спокiйно зiбратися... Що вам з собою брати?
- Увага! Задано питання! - вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом,
наслiдуючи одного з викладачiв вiйськово© кафедри. - Що треба брати в
табори? Вiдповiдаю: жiнку, гардероб, лiжко, диван, пiанiно... Однак все це
треба брати для того, щоб потiм покинути на кордонi табору, а туди взяти з
собою лише зубну щiтку та пару бiлизни!
Всi смiялись. Таня, зда ться, була щасливiша за всiх, вона з нiжнiстю
то обiймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не
помiчати iншi.
- Та обiйми його, Таню, як слiд! З усiм шалом юного серця! Не соромся!
- пiд'юджував Дробаха.
А вона зовсiм i не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою - хiба
це грiх? З сво©м почуттям до Богдана Таня й ранiш не ховалась, а зараз тим
бiльше, коли нависа розлука i мовби да ©й право на все.
- Ви, дiвчата, тепер можете спати спокiйно, - усмiхався кремезний,
плечистий Мороз, адресуючись бiльше до Галi Клочко, високо© блондинки з
фiлфаку, до яко© вiн давно був небайдужий i яка тiльки сьогоднi, здолавши
свою гордiсть, прийшла сюди зустрiчати його, як i iншi дiвчата сво©х.
- Боронитимем вас, аки леви.
- Отакi хлопцi, - бойовито сказав досить-таки миршавий з виду
Пiдмогильний, - та ми як пiдемо, та ми як вдаримо - пiр'я з них полетить!
- Панiчного жаху на них нажене ось маестро Духнович, вiдомий наш
фахiвець з тактики i стратегi©, - зауважив Лагутiн, i всi засмiялись,
згадавши безкiнечнi конфлiкти Духновича з вiйськовою кафедрою.
- Розкажи, Мироне, - обiймаючи Духновича за плечi, сказав Степура, - як
тебе баби сьогоднi схопили на Чернишевськiй.
- Та було, - пiдтвердив Духнович. - За парашутиста прийняли, за
перевдягнутого арiйця. Просто дивно. Дiвчата, ну який з мене арi ць?
Скорiш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь
не люблять...
- Ти вже себе не паплюж так, - смiючись, сказала Мар'яна.
- Ти ж у нас гарний! Брови он якi, мов пушок, на курчатi! I всi ви
сьогоднi гарнi, навiть Степура - грайливо перевела вона очi на Степуру,
який аж почервонiв при цьому. - Тiльки чого ж сто©мо? Ходiм те! - сказала
вона i пiдхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.
Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вiльно стелиться
перед ними.
Взявшись попiд руки, вперемiжку дiвчата й хлопцi рушають вони серединою
майдану, мов степом. Iдут як не раз ходили тут на демонстрацiях i на
прогулянках вечорами, цiлою вервечкою, з смiхом та жартами. Як добре, коли
почува ш, що зробив саме те, що слiд було зробити, що можеш тепер вiдкрито
глянути кожному зустрiчному у вiчi!
Сонце сто©ть високо, сипле рясним промiнням у вiдкритi юнi обличчя.
Яснi небо, те небо, в якому понад два десятилiття не вибухали снаряди, не
свистiла шрапнель, не було нiчого, крiм птахiв та райдуг високих. I щоб
оце небо та почорнiло? Димом взялося б та спалахами пожеж?
Iдуть i твердо вiдбивають кроки по бруку парусиновi студентськi
черевики, i дiвчатам переда ться певнiсть, що, доки на свiтi оцi ©хнi
чубатi хлопцi-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та
свiтлий майдан ©хньо© юностi, яким вони так пишаються, що вiн найширший,
що вiн найбiльший з усiх майданiв вропи!
6
На Басейнiй бiля зупинки, де Духнович зоста ться чекати трамвая, гурт
©хнiй зустрiча Адмiнiстратора, - так вони називають мiж собою Михайла
Штепу, - який перебуваючи в контактi з театральними адмiнiстраторами,
розповсюджу у вiльний час квитки по пiдпри мствах, органiзову
культпоходи i ма вiд цього якийсь там зиск.
Зараз вiн iде складати середнi вiки. Що б не сталося, а вiн матрикул в
зуби, шпаргалки в кишенi i чеше до професора: хоч на трiйку, аби скласти.
- Ну знову ж провалишся, - каже Таня.
- Звiдки такi прогнози? - посмiха ться Штепа сво©ми вивернутими губами.
- Чи то просто так хочеш?
- Та й хочу.
Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку вiн мешка з
Богданом в однiй кiмнатi. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тiм'© вже
лисина просвiчу . Галстучок завжди iдеальним вузликом, на устах нiколи не
зникаюча усмiшка, вiрнiше, не усмiшка, то просто верхня губа в нього так
вивернута, що зда ться, вiн до всiх i до всього посмiха ться. Вiн i зараз
усмiха ться до хлопцiв, хоч не розумi нi ©хнього настрою нi ©хнього
хвилювання.
Штепа в райком з нами не пiшов. Вранцi, коли Таня забiгла в хлопчачу
кiмнату, застала там Штепу одного. Стояв бiля гардероба перед дзеркалом i
спокiйно вив'язував, вимучував на горлi свою тоненьку оцю краватку.
Запитала, де Богдан.
- Богдан вiдчув у собi Мiнiна або ж Пожарського, - не припиняючи свого
заняття, вiдповiв ©й Штепа. - Понiс у райком здавати свою вiдстрочку, а
разом з нею, може, й свою буйну голову.
- А ти?
- Я не комсомолець, ти ж зна ш... Зостануся разом з вами кiнчати
унiверситет, хай менi буде гiрше.
Зустрiвшись тепер з хлопцями, вiн не почува перед ними найменшого
сорому, хоч мав би почувати.
- Так, так, волонтери, - простодушно розда вiн сво© усмiшки то одному,
то другому. - I ти теж записався? - насмiшкувато зверта ться вiн до
Духновича.
- Грiшний, батюшко: записався.
- О, хвалю, хвалю.
- А чого ж тебе там не було? - суворо запиту Штепу Ольга.
- Та я ж не комсомолець, - знову заводить вiн сво ©. - Переросток я, чи
як це по-вашому?
- Скорiше недоросток, - грубо зауважу Мар'яна.
- Ну й оса! - примирливо осмiха ться Штепа i ©й.
- Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолi? - здивовано
запиту Пiдмогильний.
- Нi, вiн народився одразу членом профспiлки, - жарту Дробаха.
Справдi, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже ©хнього
вiку, трохи тiльки старший, а в комсомолi з ними так i не був, обминув
якось непомiтно...
- Дивлюсь я на тебе, Мiшель, - пiдступа до нього Дробаха, - i бачу:
кепськi тво© дiла. Хитрiстю ти - Талейран, але правду каже Таня -
провалишся. Хронологiю завчив?
- Завчив.
- Ну, то скажи, в якому роцi отой неписьменний бандит Пiсарро завоював
державу iнкiв? Штепа невиразно блудить очима.
- Що йому iнки, - зауважу Лагутiн, - його сфера - театральний свiт.
Кажуть, ти вийшов на великуi сцену?
- Пробував.
- Та невже? На яких ролях? - вдавано дивуються хлопцi, хоч добре знають
про недавнiй оперний дебют Штепи.
- Я не перебiрливий, - каже Штепа, а Степура поясню :
- Ото бачили в "Тихому Донi", де козаки з дерев'яними гвинтiвками
пробiгають через сцену? То ж i вiн там бiг у лампасах. Лампаси, бутафорна
гвинтiвка, оскаженiлiсть на обличчi - роль хоч куди!
- Тепер ось i вам доведеться бiгати, тiльки вже не з дерев'яними, -
каже Штепа, i вивернутi губи його все посмiхаються. - Чи, може, вас
забракували?
По обличчю Колосовського одразу майнула хмурiсть.
- З чого це ти береш?
- Та дивлюсь, що такi радi йдете... Чого, думаю, радiють?
- Тобi цього не зрозумiти, Штепонько, - промовив Дробаха, i його
вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.
- Чому не зрозумiти?
- А тому, - Дробаха злегка смикнув Штепу за кiнець галстука, - що ти
си бевзь, альбо ж телепень...
- Стультус по-латинi, - додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме
наближавсь до зупинки.
Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з
дверей помахав друзям рукою:
- Ауфвiдерзейн!
Незнайоме слово одразу насторожило двiрника, що стояв неподалiк
грiзний, нашорошений.
- То наш, наш, - посмiхнувшись, заспоко©в двiрника Дробаха.
- З цим тепер треба обережнiше, - попередив Штепа i, одвернувшись вiд
двiрника, продовжував стишеним голосом: - Справжня шпигуноманiя по мiсту.
В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навiть
мiлiцiонера побили, думали, нiмець перевдягнений... Вiн накликав на себе
пiдозру, зна те, чим? Сво ю надмiрною чемнiстю...
- Штепо, не поширюй плiток, - пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб
налякати Штепу. - Iди вже, випробовуй долю.
- Та й пiду. Дiвчата, ви ж теж?
- Ми дорогу зна мо, - холодно кинула йому Таня. Дiвчатам теж на
факультет, туди, куди й Штепi, - на Раднаркомiвську. Але, щоб не йти разом
з ним, вони демонстративно переходять на другий бiк вулицi i йдуть окремо.
Хлопцi ще по дорозi з райкому вирiшили, що складати не пiдуть, - вiльнi
тепер птахи.
- Трохи незручно, правда, перед дiдом, - каже Богдан, маючи на увазi
професора. - Та хай вибача .
- Складемо вже пiсля вiйни, - безтурботно кида Дробаха. - Пiд звуки
литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.
- Чи не забудемо до того часу? - задумливо запиту нiби сам себе
Лагутiн.
- Ти гада ш - це так надовго? - диву ться Мороз.
- А ти дума ш, на три днi? - iронiчно каже Колосовський.
- Хай не три днi, але за два-три мiсяцi, я певен, все буде скiнчено.
Гiтлер заскавчить!
- Наш час - це не час тридцятирiчних во н, - пiдтриму його й
Пiдмогильний. - При сучаснiй технiцi, при нашiй силi нам дай тiльки
розмахнутись.
- Що ж, сподiватимемось на краще, - невесело сказав Степура. - А бути
готовим треба до всього.
У вестибюлi гуртожитку, як i ранiше, працю буфет. Бiля прилавка
з'юрмисько голодно© братви, серед них цибатий Iван Химочка, житт люб i
мастак попо©сти, вiн саме жу щось, заклика й хлопцiв:
- Навались... Свiжi бутерброди!
- До обiду борюсь а голодом, а пiсля обiду - зi сном... Чи так,
Химочко? - не минув його Дробаха. - Ану й нам дюжину кефiру!
Вiдчувши голод, хлопцi набрали цiлу гору бутербродiв, батарею пляшок з
кефiром - стипендiю можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний
харч.
Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору пiднявся шум,
крики. Висипавши з примiщення вони побачили перед собою незабутню картину:
серединою вулицi, ескортованi величезним натовпом роззяв, двi дебелi
двiрничихи ведуть за руки тiльки що пiйманого злодюгу-диверсанта в
особi... Мiшеля Штепи! Галстучок набiк, сорочка з штанiв висмикнута,
маслянисте волосся, яке вiн так старанно завжди прилизу . щоб приховати
ранню свою лисину, сто©ть зараз на ньому мов рiжки на фавновi.
Пом'ятий, знiкчемлений, а вивернутi губи ще здалеку осмiхаються до
сво©х:
- Шпигуноманiя, я ж вам казав, i ось перед вами ©© перша жертва!
Спартак з портупе ю уже попереду, i вигляд у нього такий, що
двiрничихам одразу ста ясно: цей ту комендант.
- Ось привели вам - ваш?
- Який наш? - крикнув Дробаха, мов на чужака витрiщившись на Штепу. -
Знати не зна мо!
- От бач! - переглянулись двiрничихи. - А каже що вiн теж студент...
Пiдсува нам якийсь мартикул, а документiв справжнiх трясцяма.
- Та я ж вам ще й вiдстрочку показував!
- Яку вiдстрочку?
- Вiдстрочку вiд служби!
- Яка може бути зараз вiдстрочка: молодий, здоровий, совiстi в тебе
нема! Справдi, мабуть, перевдягнутий, пiдкинутий... Перевiрте його!
Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив
рукою волосся на головi, галстучок одним невловимим рухом - на мiсце. Те,
що вiд був тепер серед сво©х, одразу пiддало йому духу.
- Ти не мене, а ©х перевiр, товаришу Павлущенко, - якось по-цапиному
мотнувши пiдборiддям, звернувся вiн до Спартака. - Так, так, перевiр, я
цiлком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я ©х привiв!
- Та чи на тебе не тю? - вигукнула одна iз двiрничих, вражена тим, як
несподiвано оберта ться справа. Друга теж сполошилася:
- Iч, куди верне. Все навиворiт виверта!
- Так, так, - зло осмiхаючись, наступав на них Адмiнiстратор. - А ви ж
як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Вiдправимо вас куди слiд, хай ще
там перевiрять! Може, у вас у пазухах рацi© нiмецькi!
- Та чи ти не здурiв! - хапаючись за пазухи, заволали двiрничихи. - Ось
тобi нашi пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобi!
При цьому навiть Спартак, забувши про свою поважнiсть, не стримався,
усмiхнувсь.
- Заспокойтесь, тiтоньки, i приймiть подяку за пильнiсть, - сказав вiн
двiрничихам. - А зараз iдiть собi, ми самi тут розберемось.
Коли жiнки пiшли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали
розпитувати, як вiн почував себе в ролi парашутиста.
- Смiйтесь, - вiдмахнувся вiн, - а я вiзьму паспорт та пiду-таки
складати.
7
Проте в кiмнатi, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що,
перш нiж iти складати, йому треба замiнити на собi сорочку: тiтки, крутячи
йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями iржi
зостались на плечах.
- Таку рiч зiпснувати, таку рiч, - бiдкався Штепа й полiз до чемодана
шукати замiну.
Хлопцi теж заходилися бiля сво©х чемоданiв, але з iншою метою: пакували
сво© пожитки. Нiхто з них не знав, коли ©м скажуть вiдправлятись: через
тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до вiдправки
вони мають бути вже зараз. Всiм добровольцям комендант гуртожитку
запропонував здавати речi на збереження в кладову, як це вони роблять
щолiта, роз'©жджаючись на канiкули.
Богдан, витягши з-пiд лiжка чемодан, схилився над ним, розкудланий,
замислений: перебира , вклада студентське сво добро. Кiлька сорочок,
нещадно запраних в студентськiй пральнi в китайцiв, пара недавно придбаних
футболок, а найбiльше - книжки, фотографi©, записи. Ось вони цiлою групою
- хлопцi, дiвчата сфотографованi мiж зеленню бiля надмогильно© пам'ятника
батьковi укра©нського театру - Кропивницькому. Ось майовка ©хня в
Лiсопарку: Таня, смiючись, гойда ться на гiлцi. Фотографi© вiн, напевне,
забере з собою, а куди оцi товстi зошити, нотатки, чернетки його
майбутньо© дипломно© роботи про повстання рабiв у Боспорському царствi?
Стародавнiй Боспор, Ольвiя, степовi скiфи та половцi, запорозька Хортиця
поруч яко© нинi пiднявся Днiпрогес, - все це було улюблене коло його
iнтересiв, зда ться, вiн нiколи б не втомився розкопувати, вивчати,
дослiджувати сво© сонячнi степи вiд ©хньо© сиво© давнини аж до буремних
лiт революцi©, коли в тих степах лiтала на тачанцi буйна батькова
молодiсть...
Навпроти бiля свого лiжка перебирав якiсь записи Степура, а далi в
кутку шкребеться в мiцному дубовому чемоданi Мороз; вони теж збираються,
примовклi, заглибленi кожен в сво© думки.
- А я б, на вашому мiсцi, чемоданiв не здавав, - голосно мiрку Штепа,
вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. - Довiряти комендантовi чемодани
в такий час... Ви подумали?
- А що ©м станеться? - пiдводить голову Степура.
- На©вняк! Вiйна йде! Чи, дума ш, мiсто наше вiд не© гарантоване? Уяви,
що тут робитиметься, коли вiйна пiдступить сюди!
- Запам'ятай, - Колосовський гостро глянув на нього з-пiд нахмурених
брiв. - Мiсто нiколи не буде здане.
- А як буде?
- А як буде - то нас не буде. Щирiсть, переконанiсть тону, яким було це
сказано видно, торкнулись якихось струн i в Штепинiй душi.
- Ех, хлопцi, хлопцi, - зiтхнув вiн бiля дзеркала, прилизуючи волосся.
- Мабуть, дума те, що менi все це не болить, що менi все це не дороге. А
хiба Штепi нiчого втрачати? Тато й мамця мо© простi селяни, грамоти не
знали, i дiди були темнi, i прадiди темнi, як нiч, а менi, ©хньому
потомку, Радянська влада шлях вiдкрила до свiтла, до унiверситету, до
наук. Це, братцi, я все добре розумiю, i хоч, правда, стипендiю зняли, але
за внутрiшнiм сво©м переконанням - наш я, наскрiзь наш! I якби менi
законно сказали: Штепо, здай вiдстрочку декановi, одержуй обмотки,
гвинтiвку, iди стрiляй, убивай, то хiба став би вiдмовлятись? I пiшов би,
i убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце... Нi, я не з-тих, що самi
лiзуть на рожен.
З цими словами вiн ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь
ниточку i рушив до дверей.
- Ти ж, гляди, знову там не попадись, - саркастично кинув йому вслiд
Мороз. - А то приведуть на мотузку.
- Паспортина при менi! - гукнув Штепа, зникаючи в коридорi.
- Чого доброго, отак i проживе, - сказав пiсля паузи Степура. -
Заб' ться в щiлину i всi бурi в нiй пересидить.
- Таким не заздрю, - сказав Богдан. - Оце вони й тi, що народженi
повзати.
В дверi постукали.
По стуку, легкому i нiби грайливому, Богдан пiзнав: Таня!
Справдi, за мить у дверях з'явились ©© загорiлi ноженята, спiдничка
бiленька вiйнула. Таненя оце його взагалi вмi якось мовби не ходити, а
пурхати, лiта на сво©й спiдничцi, мовби на парашутику, плавне, легке, без
ваги нiби, без сили тяжiння. Спiдничка, розвiяна в пурханнi, та усмiшка
радiсна, привiтна - таке було перше враження, що залишила вона пiсля себе
й тодi, три роки тому, коли вони тiльки зустрiлися в головному
унiверситетському корпусi.
- Склала, - смикнула вона Богдана за чуба. Вiн пiдвiв вiд чемодана до
не© сво смаглювате, веселiюче обличчя:
- Скiльки?
На пальцях показала йому: п'ять!
- й просто-таки щастить, - сказав Богдан до хлопцiв. - Нiколи не
готу ться, пробiжить, як коза, по епохах, по датах, а склада на п'ятiрку.
Професор тобi симпатизу , не iнакше.
- Вiн не тiльки менi, вiн i тобi, - вона знову вхопила його рукою за
чуба, покрутила. - Де це, пита , ваш друг? Чому не прийшов складати?
- Ти пояснила?
- Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство -
це, мовляв, добре, а екзамен зоста ться екзаменом. Вiн просив переказати,
щоб теж прийшов, неодмiнно. Так що - йди!
Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.
- Ну, коли так, то що ж: iди, - порадив Степура. Богдановi й самому
стало дивним, чому вiн, власне, не пiшов. Згарячу, в запалi вирiшив отак -
не пiде, та й усе. А чому не пiти? Адже ти ще студент, студентських
обов'язкiв нiхто з тебе не зняв, а що записався в добровольцi, так це
справдi не резон, щоб уникати зустрiчi з вимогливим, доскiпливим тво©м
екзаменатором. Сидить вiн оце зараз в аудиторi©, сивий, червонощокий ©хнiй
Микола Ювеналiйович, перед розкладеними на столi екзаменацiйними картками,
а в кутку сто©ть його палиця з срiбним набалдашником у формi маленько©
скiфсько© баби. Щоразу, коли хто, вiдповiдаючи, вда ться до шпаргалки або
намага ться як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналiйович
в мовчазному обуреннi почина сопiти, обличчя до корiння волосся
налива ться кров'ю, ось-ось, зда ться, вхопить вiн оту сучкувату палицю та
так i трiсне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, i те, що
Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-сво му, як його
недбальство чи, ще гiрше, неповагу до себе. А втiм, Богдан був сповнений
до професора щиро© пошани i вдячностi за тi знання, що одержав вiд нього,
i, звичайно ж, не хотiв би образити його на прощання. Вчений широкого
дiапазону, друг i соратник вiдомого укра©нського iсторика Яворницького,
професор сво©ми руками перекопав увесь Пiвдень, обстежив найбiльшi
скiфськi могили, тепер дослiджував Ольвiю i, зда ться, все шукав собi
серед студентiв гiдного помiчника чи, "може, й наступника. Богдановi
здавалося, що до нього професор пригляда ться з особливою увагою, поклада
на нього особливi надi©, а вiн вiддячив йому тим, що ось так злегковажив,
не пiшов на цей свiй останнiй студентський екзамен...
- Пiду, - рiшуче стрiпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. - Тiльки чи
застану?
- Застанеш, вiн ще прийма , - пiдохочувала його Таня. - Ще тро було
пiсля мене...
За пiвгодини Богдан стояв уже в аудиторi© перед професором. Не було
нiкого, вiн зайшов останнiм, залишивши Таню в коридорi. Привiтавшись,
пiдiйшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-помiж розкладених карток,
на яку йому кивнув професор. Нiдерланди, Марко Поло, iнквiзицiя - все було
добре знайоме.
Доки Богдан, присiвши край столу, обдумував, Микола Ювеналiйович
пiдвiвся, взяв свою палицю i, злегка постукуючи нею, пiшов до вiдчиненого
вiкна. Скiсне промiння сонця просвiчувало густi крони дерев, i вони були
мовби налитi зеленим свiтлом. Внизу, десь там на вулицi, чулись команди,
чiткий тупiт нiг: видно, проходили стро м мобiлiзованi.
- Я готовий, - сказав Богдан, обдумавши вiдповiдi. Професор обернувся
вiд вiкна i дивився на Богдана так, нiби не одразу впiзнав його чи раптом
побачив у ньому щось не зовсiм зрозумiле для себе, не до кiнця розгадане,
яке хотiв збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собi:
- Що там у вас? - нарештi спромiгся вiн на слово.
Богдан назвав питання i вже хотiв вiдповiдати, але професор сумно
махнув рукою i запитав несподiвано про зовсiм не передбачене:
- Якого числа наполеонiвськi вiйська вдерлися до нас в 1812 роцi?
Колосовський замислено нахмуривсь.
- Забули? - I сам професор пiдказав: - 24 червня. Запам'ятайте. Увечерi
22 червня французи переправлялись через Нiман. В цей же день - рiвно через
129 рокiв - цi перейшли Буг. Збiг такий. Збiг, звичайно, випадковий, але
схиля на роздуми... Кiнець ©хнiй теж буде однаковим - ви перекона тесь у
цьому, - сказав вiн дражливо i жестом пiдкликав Богдана до вiкна. -
Гляньте!
Крiзь гiллястi, освiтленi призахiдним сонцем дерева видно було, як
унизу по асфальту все йдуть i йдуть колони мобiлiзованих. Всi ще в
цивiльному, в рiзномастому, то в кепках, то простоволосi, з клунками на
спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз
обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирiвнюють, пiдтягують,
i голоси ©хнi звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якiсь
безсердечнi й скорботнi.
- Вiйни були найпершою причиною загибелi всiх цивiлiзацiй, - сказав
професор сумовито. - Досить згадати напiвлегендарну Трою, i Карфаген, i
перетоптанi копитами завойовникiв квiтучi мiста Сходу, досить глянути пiд
час розкопок на мертвi, спаленi ордами нашi городища, щоб переконатись,
чим були вiйни для народiв. Людство нашого часу, людство двадцятого
столiття, могло б уникнути цi © трагедi©, так принаймнi досi здавалось
нам, дивакам мого поколiння. Але, очевидно, сили, якi дужчi за розум
людський, сили, якi, коли ©м дати розвинутись, поведуть людство до
самознищення. З року в рiк ми страха мо вашу студентську уяву картинами
середньовiчно© iнквiзицi©, але то ж була дитяча забавка порiвняно з
розмахом диявольських дiй iнквiзиторiв сучасних! Як вони оскаженiли!
Кострища книг палають на всю вропу. Нема Сорбонни. Нема Кардового
унiверситету. В самому центрi вропи сьогоднi - концтабори, фашистськi
казарми, гидкий сморiд расизму... - Професор промовчав, стежачи за
колоною, якiй не видно й краю. - В мене теж син. Служить в
парашутно-десантних вiйськах. Вiн у мене один-единий, i якщо з ним щось
трапиться, серце мо , напевне, не витрима , але, повiрте, бiльше, нiж
життя мого сина - я вже не кажу про життя власне, - дороге менi зараз те,
що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дiсталося нам у
виглядi культури еллiнiв i так ще мало дослiджено© культури слов'янства...
Гомер i Данте, Мiцкевич i Шевченко, Толстой i Чайковський - всi вони по
цей бiк барикад. Все це зараз пiд реальною загрозою, це ви, певне,
розумi те краще за мене, але я хочу, щоб усвiдомлення цього додало вам
сил.
Богдан вiдчув у себе на плечi його руку.
- Дивiться, скiльки ©х iде. То все йдуть завтрашнi солдати, простi,
звичайнi люди, люди вiд верстата i вiд плуга, бiльшiсть iз них про фрески
Софi© Ки©всько©, мабуть, i не чули, Рафаеля не знають, але то все друзi
Рафаеля, друзi Пушкiна й Гоголя, динi ©хнi тепер захисники. Тiльки ви,
тiльки такi, як ви, як мiй син, такi, як оцi, що марширують вулицею ото з
вiйськкоматiв, дають ще нам надiю. Вам може здатися дивним, що я зараз
заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед
вами дорога тяжких випробувань, i хочеться, щоб, iдучи по нiй, ви
пам'ятали про найважливiше: в жорстокий наш вiк, серед кровi й дикунства,
ота велика гуманiстична традицiя не мусить загинути! Вона мусить бути
збережена, i збережете ©© - ви!
Розхвилювавшись, професор зняв з носа старомоднi сво© окуляри, став
протирати ©х рiжком поли бiлого парусинового пiджака. Протер, надiв,
кашлянув сердито:
- Давайте ваш матрикул.
Богдан дав йому матрикул, i професор, прихилившись тут же бiля вiкна,
старанно вивiв у ньому сьогоднiшню оцiнку: вiдмiнно.
- А Ольвiю ми ще розкопа мо, - нагадав професор, коли Богдан,
потиснувши йому руку, вже виходив. - Щасти ж вам, i не забувайте свою
альма-матер! Гадаю, нiчого поганого вона вас не навчила...
8
Вечiр.
У студентському гуртожитку проводи: оголошено, що завтра вранцi хлопцям
- у дорогу. З однi © з кiмнат другого поверху раз у раз лунають вигуки